Сільські жінки України в період підготовки та проведення суцільної колективізації (1928 - середина 1933 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

УДК 94 (477) „1928/1933”: 316.343.37-055.2

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

СІЛЬСЬКІ ЖІНКИ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ПІДГОТОВКИ ТА ПРОВЕДЕННЯ СУЦІЛЬНОЇ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ (1928 - середина 1933 рр.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

САПИЦЬКА Олена Михайлівна

Луганськ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Михайлюк Віталій Павлович Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Безпалов Микола Єгорович Донецький національний університет, завідувач кафедри історії слов'ян

кандидат історичних наук, доцент Атоян Ольга Миколаївна Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренко, професор кафедри теорії та історії держави та права

Захист відбудеться „29” листопада 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, аудиторія 309.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А).

Автореферат розісланий „27” жовтня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В.Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вивчення науковцями „жіночого питання” відбувається у контексті дослідження загальної історії людства та суспільства. До сьогодення в історичній науці існує велика кількість „білих плям”, що пов'язані з роллю та діяльністю жінок у різних сферах суспільного життя. Саме по собі минуле незмінне, але, включаючись щоразу у сучасність, воно утворює із нею нові зв'язки й розкриває новому часу те, що залишалося раніше недослідженим.

Актуальність та наукова мотивація обрання теми дисертаційного дослідження обумовлена наступними чинниками. По-перше, ретроспективне вивчення ролі та місця жінок у різні періоди розвитку суспільства є складовою частиною історичної науки. На протязі всієї історії людства „жіноче питання” відбивало особливості соціального прогресу тієї чи іншої суспільної системи, ставало похідним від корінних соціально-економічних і політичних проблем держави. По-друге, сільськогосподарське виробництво на сучасному етапі залишається однією з галузей народного господарства, де широко використовується праця жінок. Тому виникає науковий інтерес до визначення та переосмислення позитивних й негативних здобутків, що їх отримали сільські жінки України під час трансформаційних процесів у сільському господарстві. По-третє, у сучасній українській історичній науці відсутнє комплексне історичне дослідження життєдіяльності сільських жінок під час колективізації - у період, що став вирішальним для становлення тоталітарного режиму в СРСР.

Визнаючи певне позитивне значення заходів Комуністичної партії, скерованих на поліпшення умов життя жіночого населення країни під час проведення колективізації, варто зазначити неприпустимість лише економічного підходу до вирішення означених проблем без урахування морально-етичних питань розвитку особистості жінок. Базування соціальної політики лише на економічних чинниках може призвести до низки негативних наслідків, а саме: ще більшого погіршення демографічної ситуації на селі у наслідок міграції сільських жінок до міст через існуючу нині соціальну та економічну „непрестижність” сільськогосподарських професій; загальної фемінізації бідності в країні через застосування у містах цієї додатково-надлишкової жіночої робочої сили на некваліфікованих та низькооплачуваних роботах; падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції через нестачу робочої сили на селі; поглиблення соціально-споживацького ставлення міського населення до мешканців сільської місцевості; появи та розвитку у жінок психології „утриманця-покупця”, а також до зниження загальнокультурного рівня населення країни. Все вищезгадане вимагає більш повного дослідження практичного перетворення у життя політики радянського уряду, скерованої на вирішення „жіночого питання” на селі у роки колективізації, критичного і неупередженого підходу до вивчення та аналізу джерел.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною комплексної проблеми „Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки” (державний реєстраційний номер 0106U000296), що розроблюється кафедрами історії України та всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Об'єктом дослідження є життєдіяльність сільських жінок у контексті суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України.

Предметом дослідження є особливості участі селянок у виробничому, соціально-економічному та суспільно-політичному процесах за часів підготовки і проведення масової колективізації.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі всебічного аналізу нововиявлених джерел, з урахуванням наукових досягнень попередників визначити місце й роль жінок у формуванні нової суспільної сільськогосподарської виробничої структури, окреслити мотиви та ступінь їх суспільно-політичної активності, дослідити динаміку якісних змін повсякденного життя жінок-селянок у період підготовки і проведення колективізації.

Зазначена мета конкретизується наступними завданнями:

· з'ясувати ступінь наукової розробки теми, проаналізувати джерельну базу дослідження і обрати методологію дослідження;

· проаналізувати історичні умови, які привели до визначення та затвердження курсу на суцільну колективізацію;

· дослідити основні напрямки використання праці сільських жінок;

· простежити роль професійно-освітнього рівня селянок у формуванні їх соціального статусу;

· висвітлити мотиви праці селянок у суспільному сільськогосподарському виробництві;

· визначити загальні та специфічні заходи з охорони праці жінок у сільськогосподарському виробництві;

· проаналізувати рівень соціальної захищеності сільських жінок;

· визначити якість загально-медичного та акушерського обслуговування селянок;

· надати оцінку санітарно-гігієнічним умовам життя й праці сільських жінок, їх побутовому обслуговуванню;

· виявити зміни у культурному та духовному рівнях розвитку жінок-селянок;

· розкрити динаміку зростання та форми суспільно-політичної активності селянок України, з'ясувати причини і рівень їх участі у селянських виступах проти радянської політики примусової колективізації;

· на основі висновків, зроблених у дослідженні, сформулювати рекомендації, спрямовані на недопущення застосування негативного досвіду суцільної колективізації при розробці законодавчих актів із розвитку соціальної сфери українського села. Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з 1928 р. по середину 1933 р. Нижня межа пов'язана з початком безпосередньої підготовки до проведення суцільної колективізації після постанов XV з'їзду ВКП(б) (2-19 грудня 1927 р.). Верхня хронологічна межа обумовлюється фактичним завершенням масової колективізації переважної більшості господарств у різних регіонах України.

Територіальні рамки дослідження охоплюють виключно територію УСРР періоду 1928 - середини 1933 рр., відповідно до тогочасного адміністративно-територіального поділу, за винятком Молдовської АРСР. Використання назви „Україна” у даному дослідженні стосується лише території УСРР, яка на той час входила до складу СРСР.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що обрана тема у вітчизняній історіографії вперше висвітлюється з позиції комплексного об'єктивного історичного аналізу особливостей всіх аспектів життя і праці селянок України у зазначений період. Попередні дослідження, в яких автори так чи інакше зверталися до теми жіночої праці в українському селі, були проведені або у межах офіційного бачення проблеми Комуністичною партією та у контексті історії колективізації чи селянства СРСР і України, або з точки зору економістів, соціологів, демографів, психологів тощо. У джерелознавчому плані новизна дисертації полягає у запровадженні до наукового обігу великої кількості маловідомих матеріалів з архівів України, а також у новому погляді на відомі або маловідомі науковій спільноті факти. На широкій джерельній базі висвітлюються особливості виробничої та суспільно-політичної діяльності селянок, зміна культурно-освітнього рівня сільського жіноцтва, державні заходи щодо охорони праці жінок у суспільному виробничому секторі сільського господарства, трансформація соціального обслуговування селянок. Розкривається реальне ставлення з боку представників партійних та господарчих керівних органів всіх рівнів до проблем сільського жіноцтва України.

Набула подальшого осмислення проблема масового залучення сільських жінок до державної виробничої сфери села. Вперше було оброблено та проаналізовано з позицій історичної науки статистичні матеріали вибіркового дослідження колгоспів, яке восени 1930 р. провела група економістів під керівництвом О.Г.Шліхтера. Результати цього аналізу зведені у таблицях, що наведені у тексті дисертації. Автором зроблена спроба з'ясувати дієвість тогочасних методів матеріального та морального стимулювання праці жінок. Систематизовано напрямки професійно-освітньої підготовки селянок. З огляду на виконання жінками функції відтворення здорового населення проаналізована доцільність використання їх праці на сільськогосподарській техніці. Доведена пряма залежність між зміною рівня життя і побутового обслуговування сільських сімей та репродуктивною поведінкою селянок. Надана оцінка санітарно-гігієнічних умов життя і праці жінок в умовах колгоспного села, з'ясована динаміка суспільно-політичної активності сільських жінок. На основі нових підходів, обумовлених потребою у більш об'єктивних оцінках історичної спадщини за умов демократизації громадського життя, досліджено масштабність та форми опору селянок радянській політиці примусової колективізації.

Практичне значення роботи полягає у тому, що наявні в ній факти, основні положення, висновки, рекомендації можуть бути використані при підготовці наукових і популярних видань з історії України ХХ ст. та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, зокрема, з історії СРСР, з історії ґендерних відносин, при написанні узагальнюючих праць з історії сільського господарства та історії селянства тощо, для лекційної роботи серед широкої громадськості, у роботі академічних та галузевих науково-дослідних установ, засобів масової інформації. За результатами наукової роботи було сформульовано ряд рекомендацій, спрямованих на переосмислення негативного досвіду суцільної колективізації при розробці концепцій розвитку соціальної сфери сучасного українського села.

Особистий внесок здобувача. Всі положення та висновки дисертації, винесені на захист, одержані автором самостійно і висвітлені у одноосібних працях, представлених у переліку публікацій. Вони дозволили комплексно проаналізувати наслідки суцільної колективізації для життєдіяльності сільських жінок України у досліджуваний період. Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні науково-методологічного семінару та на засіданнях кафедр історії України і всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Концептуальні положення й висновки роботи доповідалися на Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених „Актуальні проблеми новітньої історії” (Луганськ, 23 листопада 2006 р.); Міжнародній науковій конференції викладачів „Проблеми світового розвитку в історичному контексті” (Луганськ, 27 листопада 2006 р.); методологічному семінарі „Історія науки і техніки” (Луганськ, 20-21 лютого 2007 р.); Всеукраїнській науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених „”Білі плями” в історії України в контексті світового розвитку” (Луганськ, 2-3 квітня 2007 р.); V Міжрегіональній науковій конференції „Актуальні питання історії України, всесвітньої історії, історії освіти, науки і техніки” (Луганськ, 27 червня 2007 р.).

Публікації. Результати дослідження викладено у десяти одноосібних публікаціях автора у виданнях, затверджених переліком ВАК України як фахові. За результатами вищевказаних конференцій опубліковані п'ять тез доповідей.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається з переліку скорочень і умовних позначень, вступу, чотирьох розділів з підрозділами, висновків, трьох додатків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації - 199 сторінок, з них основного тексту - 175 сторінок, список використаних джерел та літератури складає 228 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, мета й завдання дисертаційної роботи, розкриваються наукова новизна та практичне значення роботи, містяться відомості про структуру і обсяг дисертації.

Перший розділ - „Джерельна база, історіографія та методологія проблеми” - складається з трьох підрозділів, в яких аналізуються використані при написанні роботи джерела, стан наукової розробки проблеми та методологічні принципи дослідження.

Джерельна база дисертації являє собою комплекс різноманітних матеріалів, які, відповідно до загальновстановленого принципу розподілу джерел, можна диференціювати на неопубліковані та опубліковані.

До групи неопублікованих джерел належать архівні матеріали. Для всебічного розкриття теми залучені документи та матеріали, що зберігаються у фондах двох центральних архівів (Центрального Державного архіву Вищих органів влади (ЦДАВО) та Центрального Державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО)) і двох обласних архівів України (Державного архіву Луганської області (ДАЛО) та Державного архіву Хмельницької області (ДАХмО)).

У ЦДАВО досліджені документи Народного Комісаріату Земельних Справ УРСР (Ф. Р-27.-Оп.9-13); Вищої Ради Народного господарства УСРР (м. Харків) (Ф. Р-34 СУ.-Оп.14-17); об'єднаний фонд Всеукраїнської спілки сільськогосподарських колективів та його ліквідкому (м. Харків) (Ф.559.-Оп.1); Народного Комісаріату праці УСРР (Ф.2623.-Оп.1-Т.3). У ЦДАГО вивчались документи Центрального комітету Комуністичної партії України (документи відділів ЦК КП(б)У) (Ф.1.-Оп.20.-Ч.ІІ; Оп.21) та Ленінського Комуністичного Союзу молоді України (Ф.7.-Оп.12). У ДАЛО опрацьовані матеріали фондів Старобільського окружкому КП(б)України (Ф.П-4.-Оп.1); Луганського окружкому КП(б) України (Ф.П-34.-Оп.1); Алчевського районного Комітету незаможних селян (КНС) (Ф.Р-343.-Оп.1); Луганської окружної інспектури охорони здоров'я Окружного Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (Ф.Р-589.-Оп.1); Луганського окружного комітету Міжнародної організації допомоги борцям революції „МОДР” м. Луганськ (Ф. Р-625.-Оп.1); Луганського Окружного Комітету товариства Червоного Хреста Українського Головного Управління Червоного Хреста (Ф.Р-638.-Оп.1); Луганської машинно-тракторної станції (МТС) Всесоюзного центру машинно-тракторних станцій „Тракторцентр” (Ф.Р-688.-Оп.1); Земельного відділу виконкому Луганської міської Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (Ф.Р-1058.-Оп.1); Луганської районної колгоспної спілки „Райколгоспспілка” (Ф.Р-1107.-Оп.1); Луганського окружного відділення професійної спілки сільськогосподарських та лісових робітників Луганського округа (Ф.Р-1967.-Оп.1). У ДАХмО досліджені фонди Хмельницького районного комітету КП(б) України (Ф.П-323.-Оп.1); Кам'янецького окружного відділу профспілки сільськогосподарських та лісних робітників (Ф.Р-108.-Оп.1,2); Шепетівського окружного комітету незаможних селян (Ф.Р-1063.-Оп.1); Виньковецького районного комітету МОДР (Ф.Р-1644.-Оп.1); Кам'янець-Подільського районного комітету Товариства Червоного Хреста (Ф.Р-1862.-Оп.1).

Більша частина архівних матеріалів маловідома або вперше вводиться до наукового обігу.

Опубліковані джерельні матеріали, використані у дисертації, умовно можна поділити на декілька груп. Першу групу джерел складають законодавчі та нормативні акти державних органів влади, промови партійних діячів, підготовчі матеріали до створення документів (проекти, інформації, доповідні записки), агітаційні матеріали, типові плани діяльності партійних та громадських організацій, офіційне листування, збірники творів партійних діячів. Документи, опубліковані у джерелах цієї групи, були законодавчою базою для впровадження у життя розробленої партійним керівництвом політики по вирішенню „жіночого питання” на селі.

До другої групи відносяться нормативно-правові документи сучасної України та підготовчі матеріали до створення державних документів (проекти, інформації, доповідні записки, рекомендації експертів). Вивчення джерел цієї групи було необхідним для надання за результатами дослідження обґрунтованих рекомендацій щодо подальшого комплексного розвитку сучасного українського села, практичної реалізації стратегічних інтересів всіх сільських соціальних груп та задоволення потреб сільського населення України, більшу частину якого складають жінки різних вікових категорій.

У численних виданнях третьої групи, яка включає опубліковані тематичні збірники документів досліджуваного періоду, виявлено відомості щодо заходів з охорони праці матері-селянки; культурного, медичного та побутового обслуговування на селі; суспільно-політичної активності селянок.

У дисертації були використані дані зі статистичних видань, які відносяться до четвертої групи опублікованих джерел. Статистичні дані, що містяться у використаних збірках, відрізняються за методами їх отримання та базуються на результатах вибіркових обстежень, які різняться за об'ємом та часом. Такі обставини, на жаль, ускладнили можливість їх порівняльного аналізу. Характерною є велика кількість статистичних матеріалів, виданих наприкінці 20-х рр. ХХ ст., однак вже на початку 30-х рр. ХХ ст. випуск статистичних збірок значно скоротився. Статистичні збірки, що побачили світ у другій половині ХХ ст., майже не містять даних, які можна було б використати в нашому дослідженні.

П'яту групу джерел складають опубліковані збірники спогадів очевидців подій, описаних у дисертації, які дали можливість повніше з'ясувати реальний перебіг подій в Україні. Частина використаних мемуарів була написана поза тиском радянської ідеології, що робить наведені в них факти, навіть незважаючи на їх суб'єктивність, цінними для нашого дослідження у контексті об'єктивного висвітлення подій.

Джерелознавчий характер мають матеріали періодичних видань України досліджуваного періоду, які віднесені до шостої групи.

Отже, комплексне використання різноманітних джерел з одночасною їх критичною оцінкою та узагальнене осмислення наукового доробку попередників дали авторові змогу вирішити основні завдання дисертаційного дослідження. В історіографічному огляді проаналізовано внесок науковців і дослідників у вивчення проблеми, що дало змогу окреслити коло питань, визначених у завданнях дослідження. Проблемно-хронологічний метод аналізу наукового доробку фахівців дозволив поділити історіографію питання на декілька періодів.

Перший етап вивчення досліджуваної проблеми (кінець 20-х - середина 30-х рр. ХХ ст.) відбувався паралельно з її практичним вирішенням. Авторами праць по вирішенню „жіночого питання” на селі та загальних проблем селянства за умов колективізації були партійні, державні, громадські діячі, як чоловіки, так і жінки. У значній кількості друкувалися невеликі за обсягом видання, в яких визначалося офіційне бачення місця і ролі жінок у колективному сільському господарстві та громадському житті суспільства, висвітлювалися питання створення нового побуту на селі, підвищення культурно-освітнього рівня тощо. З-поміж великої кількості подібних видань ми виділили праці А.Александрова (Останній рік п'ятирічки і завдання трудящої жінки. - Х.: Пролетар,1932.), О.Кравченко (Крестьянка при советской власти. - М.: Сельколхозгиз, 1932.), П. Ходченко (Селянка в споживчій кооперації / Вид. 2, випр. й доп. - Харків: Книгоспілка,1930.), О.Шинкар (Що дає селянці колгосп. - Х.: Книгоспілка,1930.), в яких автори, попри агітаційну спрямованість робіт, спиралися на велику кількість статистичних матеріалів.

На другому етапі (середина 30-х - середина 50-х рр. ХХ ст.) почали з'являтися перші узагальнюючі монографії. Особливістю видань цього періоду було суто позитивне ставлення до колективної форми господарювання, а сільські жінки розглядалися лише у загальному контексті виробничої та громадської активності колгоспного селянства. Певний інтерес для нашого дослідження становили праці Л.Кругової (Социалистическое соревнование и его роль в подъеме экономики сельского хозяйства: Дис...к.э.н. - Х.,1954.), П.Нагорного (Що дала Радянська влада трудящому селянству України. - К.: Укрполітвидав,1946.).

Третій період вітчизняної історіографії (середина 50-х - 80-ті рр. ХХ ст.) розпочався після розвінчання культу Сталіна на ХХ з'їзді КПРС. Він характеризується послідовною зміною декількох „політичних епох”, кожній з яких було притаманне своє бачення історії сільського господарства взагалі та соціально-економічного становища сільських жінок зокрема. Роботи цього етапу різнопланові й нерівноцінні.

Серед праць 50-60-х років ХХ ст. ми виділили доробки В.Голєва (Борьба за социалистическое переустройство сельского хозяйства Подолии (1928-1933 гг.): Дис...к.и.н. - К.,1958.), А.Євтушенко (Радгоспи України за 50 років Радянської влади / Матеріал на допомогу лектору. - К.: Знання,1967.), М.Куца (Питання колгоспного будівництва на Україні (1929-1941 рр.). - Львів.: Вид-во Львівського ун-ту,1965.) та Ф.Піджарого (Донецкая организация КП(б)У в борьбе за коллективизацию сельского хозяйства (1929-1934 гг). - Сталино: Обл.изд.,1957.).

У 70-ті роки ХХ ст. в історичній науці відмічається спад кількості наукових досліджень, присвячених проблемам використання праці жінок саме у сільському господарстві та історії колективних перетворень на селі, оскільки для тогочасних дослідників на перший план вийшли проблеми сучасного їм розвитку сільського господарства. Корисними для нашого дослідження є роботи Б.Бадмаєва та Б.Бочкова (Социально-психологические особенности социалистического соревнования. - М.: Профиздат,1977.), Л.Гордієнко (Ликвидация безработицы в Украинской ССР (1921- 1930 гг.): Автореф. дис…к.и.н. (07.00.02). - К.,1975.), Г.Дворичанської (Роль личной материальной заинтересованности колхозников в повышении эффективности общественного производства.: Дис...к.э.н./ УСХА. - К.,1975.), Г.Смирнова (Советский человек. Формирование социалистического типа личности. Изд. 2-е, доп. - М: Политиздат, 1973.).

80-ті роки ХХ ст. характеризуються зростанням кількості праць з історії українського селянства, соціально-економічної ролі жінок у суспільно-корисному виробництві. У цей час робляться спроби критичного відображення соціально-економічних перетворень досліджуваного періоду у СРСР та їх наслідків для країни. Розвиток історичних знань відбувався шляхом переходу від кількісного накопичення матеріалу до корінного якісного переосмислення фактів. Найбільш ґрунтовний аналіз процесу залучення сільських жінок до суспільного сільськогосподарського виробничого сектору у роки колективізації був зроблений С.В.Кульчицьким (Становление основ социалистического уклада жизни крестьянства УССР/ С.В. Кульчицкий, С.Р.Лях, В.И.Марочко; АН УССР, Ин-т истории. - К.: Наукова думка,1988.; Очерки развития социально-классовой структуры УССР: 1917-1937 / С.В. Кульчицкий, И.К. Рыбалка, Ф.Г. Турченко и др.; АН УССР. Ин-т истории. - К.: Наукова думка, 1987.), який особливу увагу приділив формам виробничої активності колгоспниць, обсягам використання їх праці у суспільному та індивідуальному секторі, зміні соціальної ролі жінки-селянки під час проведення колективізації, участі селянок у суспільно-політичній діяльності. Л.Гордон та Е.Клопов у своїй праці (Что это было?: Размышления о предпосылках и итогах того, что случилось с нами в 30 - 40-е годы. - М.: Политиздат,1989.) достатньо критично розкрили причини перемоги стратегії форсованого розвитку країни, практичним втіленням якої стали колективізація та індустріалізація.

Намагаючись виробити комплексний підхід до обраної теми, дисертантка прийняла до уваги не лише суто історичні праці, але й доробки представників економічних та соціологічних наук, які характеризують проблему жіночої праці у сільському господарстві України в період колективізаційних перетворень. Зокрема, це дослідження Н.Сахарової (Оптимальные возможности использования женского труда в сфере общественного производства. - К.: Вища школа,1973.), Е.Чекотовського (Статистико-экономическое изучение женских трудовых ресурсов колхозов (на примере колхозов Киевской области): Дис...к.э.н./ КИНХ им. Д.С.Коротченко. - К.,1972.), Н.Шишкан (Cоциально - экономические проблемы женского труда. - М.: Экономика,1980.), В.Шуригіної (Социально-экономические проблемы женского труда в сельском хозяйстве СССР. Автореф…к.э.н./ Ленингр. фин.-эк. ин-т им. Н.А.Вознесенского. - Л., 1973.).

Можна констатувати, що, незважаючи на залучення значної кількості джерельних матеріалів, певний ступінь розкриття деяких негативних наслідків колективізації та розширення меж історичних досліджень, у цілому радянська історична література середини 50-х - кінця 80-х рр. ХХ ст. все ж була витримана у рамках комуністичної ідеології.

Дослідження четвертого етапу (90-х рр. ХХ ст. - перші роки ХХІ ст.) характеризуються відмовою від концепцій минулого у висвітленні широкого спектру досліджень жіночої економічної й громадсько-політичної активності та відрізняються об'єктивним критичним висвітленням проблем соціалістичних перетворень на селі під час колективізації. Комплексністю та критичним підходом до перебігу подій відзначається колективна праця українських істориків „Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах”, окремі приклади і тези з якої були використані у нашому дослідженні. Значна кількість конкретних прикладів участі жінок в акціях селянського опору колективізації та радянській владі подана у працях вітчизняних і зарубіжних науковців, серед яких ми виділили дослідження Н.Бем (Політичні настрої українського селянства в умовах суцільної колективізації сільського господарства (кінець 1920-х-1933 рр.): Автореф. дис...к.і.н.: 07.00.01/ НАН України. Інститут історії України. - К.,2004.), В.Васильєва та В.Лінн (Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929-березень 1930 рр.). - Вінниця: Логос,1997.), А. Граціозі (Graziosi A.) (The Great Soviet Peasant War. Bolsheviks and peasants, 1917-1933. - Massachusetts: Distributor by Harvard University Press, 1996.), М.Івницького (Репрессивная политика советской власти в деревне (1928-1933) / РАН Ин-т Российской истории. Ун-т Торонто (Канада). - М.,2000.), Р.Конквеста (Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. - К.: Либідь, 1993.), Ю.Марочко (Геноцид в Україні (1932-1933): хроніка злочину // Найбільший злочин імперії (Матеріали наук.-практ. конференції „Слобожанщина. Голодомор 1932-1933 років) / Упорядн. Ю.Бадзьо, І.Ющук. - К.: Просвіта, 1993.) тощо.

З кінця 80-х рр. ХХ ст. науковці стали застосовувати поняття „ґендер” стосовно вивчення історії жінок з точки зору виконання ними соціальних ролей у суспільстві і відмінностей у поведінці та емоційних характеристиках. Для нашої дисертації ґендерні дослідження важливі для визначення й розуміння соціокультурних норм, які історично складалися у суспільстві по відношенню до чоловіків та жінок, тому що динаміку змін у соціально-економічному та громадсько-політичному становищі жінок можна встановити лише у порівнянні з аналогічними позиціями чоловіків у суспільстві.

Історіографію ґендерних досліджень ми умовно поділили на два періоди: 1) 70- 80 - ті роки ХХ ст.; 2) 90-ті роки ХХ ст. - перші роки ХХІ ст.

На першому етапі роботи з ґендерної тематики, як у радянській, так і у зарубіжній історіографії, з нашої точки зору, почали з'являтися ще до введення у науковий обіг визначення поняття „ґендерний”. У радянській історіографії найбільш визначною роботою з ґендерної тематики, на нашу думку, є робота В. Михайлюка (Легенды и правда о женском труде - М.: Политиздат, 1981.).

У західній історіографії першого періоду ґендерних досліджень ми виділили праці англійських науковців Л.Меккі і П.Патулло (Женщина на работе / Пер. с англ. Н.В. Алипова. - М.: Прогресс,1982.), та французької дослідниці Е. Сюллеро (История и социология женского труда /Пер. с фр. Р.Ф.Каллистратовой, И.С.Кливанской. - М.: Прогресс,1973.).

Особливістю другого, сучасного, етапу ґендерних досліджень є поява великої кількості робіт із ґендерної тематики в українській та зарубіжній історіографії, серед яких ми виділили декілька робіт, що допомогли розкрити специфіку нашого дослідження. Серед доробків українських вчених з діаспори варто зупинитися на дослідженнях М.Богачевської-Хомяк (Дума України - жіночого роду. - К.: Воскресіння, 1993.; Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939. - К.:Либідь,1995.), які стали першими узагальнюючими науково-історичними працями, що присвячені аспектам суспільної та політичної діяльності українок, у тому числі і сільських жінок. У колективній монографії „Жіночі студії в Україні: Жінки в історії та сьогодні” під редакцією Л.О.Смоляр розкриваються особливості політичного та соціального статусу жінок, але увага дослідників стосовно становища селянок у 1928-1933 рр. спрямована головним чином на відображення трансформації умов їх життєдіяльності під час колективізації.

Аналіз історіографії дозволяє зробити висновки, що, з одного боку, існує велика кількість праць, які висвітлюють питання участі сільського жіноцтва у суспільній сфері сільськогосподарського виробництва, але з іншого - немає узагальнюючого дослідження особливостей участі селянок у виробничому, соціально-економічному та суспільно-політичному процесах за часів підготовки і проведення масової колективізації. Практично не висвітлені питання діяльності жінок у сільському господарстві за умов широкого вилучення чоловічої робочої сили на індустріальні підприємства країни; праці жінок в якості механізаторів сільськогосподарського виробництва та законодавчого регулювання умов праці жінок на тракторах у 1928-1933 рр.; докорінної трансформації культурно-освітнього рівня селянок, аспекти охорони материнства та дитинства на селі і соціально-побутове обслуговування селянок у 1928 - середині 1933 рр.; обсяги та форми громадсько-політичної активності сільського жіноцтва. Саме це зумовило зосередження уваги дисертантки на більш повному розкритті названих аспектів.

Методологічну основу дисертації склали, передусім, принципи об'єктивності, історизму і системності. Під час вирішення поставлених завдань, при обробці джерел, аналізі подій та у процесі написання роботи були використані як спеціально-історичні методи дослідження, так і загальнонаукові та міждисциплінарні. Із групи спеціально-історичних методів, властивих історичному пізнанню у цілому, були використані проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та ретроспективний. Із групи загальнонаукових методів - методи планомірності та цілеспрямованості, за допомогою яких дослідження визначених у плані дисертації питань проводилося відповідно до поставлених завдань, а також принцип причинності і загальнонаукові категорії якості та кількості. Із групи міждисциплінарних методів дисертантка користувалася статистично-аналітичним, за допомогою якого отримані результати відображені у таблицях і діаграмах, що були побудовані з використанням графічного методу; методом соціологічного вибіркового дослідження та дефініційним апаратом психологічної науки. Крім того, у роботі використовувався ґендерний підхід при висвітленні соціальних ролей жінок та їх взаємозв'язку із соціальними ролями чоловіків. Усі ці методи склали необхідний інструментарій у процесі аналізу досліджуваного питання.

Другий розділ - „Участь сільських жінок у становленні та розвитку нових виробничих відносин в українському селі” - складається з чотирьох підрозділів, у яких окреслено загальнорадянське соціально-економічне тло, на якому в Україні відбувалися події, пов'язані з суцільною колективізацією; досліджено напрямки та обсяги використання праці сільських жінок; визначено роль професійно-освітнього рівня селянок у формуванні їх соціального статусу; розкрито мотиви праці сільських жінок у суспільному сільськогосподарському виробництві.

Авторка зазначає, що історію українського сільського жіноцтва неможливо вивчати окремо від життя українського села та селянства. Колективізація була глибоким революційним перетворенням не тільки села, але й усієї країни. Вона вплинула не стільки на економіку, скільки на соціальну структуру. Докорінний перелом у використанні жіночої робочої сили у СРСР відбувся протягом 1928 - 1929 рр. Ступінь зайнятості жінок у сфері сільськогосподарського виробництва визначав ряд чинників: 1) регіональні особливості сільського господарства; 2) характер праці; 3) культурно-освітній рівень; 4) соціально-професійний склад кадрів.

При розробці заходів по втягненню жінок у суспільний сектор сільськогосподарського виробництва у досліджуваний період господарчі та партійні органи виходили з того, що перевага частки жінок над чоловіками у сільському населенні України становила різницю пересічно майже три відсотка. У ході декількох наступних років питома вага участі жінок у складі працездатних колгоспників в Україні збільшилася до 56,1%. За таких умов жінки створювали суто жіночі артілі, комуни, колгоспи, але організовані ними сільськогосподарські підприємства швидко розпадалися, оскільки не отримували суттєвої державної допомоги.

На основі аналізу джерельного матеріалу дисертантка наголошує, що масштабні соціально-культурні та політичні зміни у суспільстві наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. включали також трансформацію статусу різних соціальних груп і категорій громадян, в тому числі і жінок, передусім, за допомогою загальної та професійної освіти. У 1928 р. серед сільської молоді (14-23 років) неписьменних дівчат було 52,5% проти 18% хлопців, а серед дорослого жіночого населення цей показник складав 70%.

У дисертації зазначено, що найбільш масовим засобом професійної освіти колгоспників стали різні курси та заочне навчання масовим спеціальностям: бригадирів, рахівників, полеводів, тваринників тощо, але у досліджуваний період зайняті малокваліфікованою працею колгоспники становили приблизно 92,7% працеспроможного сільського населення України. На 1 грудня 1930 р. у сільгоспінститутах України було усього 20,2% селянок, але відсоток прийнятих жінок не дотягував до директивно встановлених цифр, за якими представництво жінок на курсах професійної освіти повинно було становити не менше 30%.

Центральний Комітет КП України і місцеві партійні організації приділяли особливу увагу підготовці кадрів спеціалістів, здатних оволодіти новою сільськогосподарською технікою. У 1931 р. кількість жінок-механізаторів була ще незначною. На протязі 1932 р. для МТС України планувалося підготовити 41248 жінок за сімома напрямками, що на практиці не було виконано. Дисертантка зазначає, що розвиток сільськогосподарського машинобудування на початку першої п'ятирічки, який привів до розширення сфери застосування жіночої праці у сільському господарстві, часто не супроводжувався суттєвим підвищенням загальної і спеціальної підготовки жіночої робочої сили. Сільська механізація мала „точковий” характер, бо стосувалася лише окремих операцій і охоплювала у цей період практично лише рільництво.

Аналіз джерел показав, що наприкінці першого року суцільної колективізації спостерігалася майже повна відсутність жінок у керівній ланці сільгосппідприємств. Ситуація з висуванням селянок на вищевказані відповідальні посади ускладнювалася на місцях, коли райколгоспспілки не знаходили серед жінок кандидатур для направлення на підвищення професійного рівня, скаржилися на нестачу коштів для забезпечення курсисток, або відправляли на курси по підготовці кадрів для відповідальної роботи 16-річних дівчат. Кількість жінок в органах управління колгоспами по Україні у 1931 р. складала 15,8%.

Партійне керівництво для розвитку ударництва у сільськогосподарському виробництві застосовувало повний спектр матеріальних та моральних чинників з тим, щоб учасники руху передовиків повною мірю усвідомлювали як міру заохочення за успіхи у праці, так і міру відповідальності за зрив зобов'язань. Після введення трудодня як умовного засобу обліку суспільної праці жінки-селянки отримали змогу вийти на новий соціальний рівень.

Отже, не заперечуючи того факту, що саме радянська влада надала свободу вибору можливостей для самореалізації жінок-селянок (хоча і обмежену статтю та соціальним походженням), зазначимо, що вона використовувала жіночий трудовий потенціал на власний розсуд, у потрібних їй напрямках та обсягах. На початку 30-х рр. ХХ ст. жінки-селянки реально здобули можливість отримання не лише загальної, а й середньої та вищої професійної освіти, але основна їх маса навчалася на короткострокових курсах.

Третій розділ - „Трансформація соціально-економічних аспектів життєдіяльності селянок” - складається з трьох підрозділів, присвячених висвітленню загальних і специфічних заходів з охорони праці жінок у сільськогосподарському виробництві; аналізу рівня соціальної захищеності сільських жінок; визначенню якості загально-медичного та акушерського обслуговування селянок; наданню оцінки санітарно-гігієнічних умов життя й праці сільських жінок та їх побутовому обслуговуванню; встановленню змін у культурному і духовному рівнях розвитку особистостей селянок.

Під час становлення у СРСР соціалістичної системи, в Україні, як і в інших радянських республіках, на державному рівні було введено охорону жіночої праці і материнства. Оскільки сільськогосподарське виробництво характеризувалося наявністю декількох напрямків застосування жіночої робочої сили, кожен з яких мав певну специфіку, поряд із загальними для сільського господарства правовими документами, охорона праці жінок у різних галузях сільського господарства регулювалася відповідними юридичними документами. Основною рисою загальних для колгоспниць усіх галузей сільськогосподарського виробництва нормативних документів було урахування соціальної та майнової диференціації жінок при виконанні заходів щодо охорони праці.

Найбільш специфічним напрямком використання жіночої праці у суспільному виробничому секторі сільського господарства була робота жінок в якості механізаторів. Охорона праці жінок-трактористок регулювалася Постановою Наркомпраці СРСР від 9 травня 1931 р. за №110 „Про умови праці жінок-трактористок”, положення та вимоги якої щодо виконання заходів, скерованих на зменшення негативних наслідків для здоров'я трактористок не виконувалися. Позитивним здобутком радянської системи стала державна політика соціальних виплат вагітним працюючим жінкам. Але допомога здійснювалася за класовим принципом. Одним із напрямків соціального захисту населення була можливість курортного лікування. Авторка доводить, що направлення на курортне лікування повинно було стимулювати ударництво та соціалістичне змагання, тому добір в оздоровчі заклади проводився не лише за медичними, а й за соціальними ознаками. На літню оздоровчу кампанію 1929 р. для селян через систему НКОЗ УСРР, сільгоспкооперації та ВУКС було викуплено 2576 місць у курортних закладах, і лише 30% від цієї кількості місць призначалося для жінок-селянок. Інтенсивність же праці селянок під час проведення колективізації була настільки високою, що вони не встигали відновлювати фізичні та нервово-психічні сили.

У дисертації обґрунтовано положення про те, що зростання жіночої зайнятості в умовах форсованих економічних перетворень далеко не у повній мірі підкріплювалося розширенням відповідних форм соціального обслуговування. Особливо це стосувалося медичного обслуговування жіночого населення у сільській місцевості. У 1929 р. медичні пункти були лише у 0,1% колгоспів України, а медичний персонал відмовлявся їхати з великих міст на периферію. Терміни підготовки медичного персоналу нижчої кваліфікації були занадто короткими для надання кваліфікованої медичної допомоги за умов відсутності лікарень у переважній більшості сіл.

У контексті підвищення ефективності суспільної праці у сільському господарстві, поряд із покращенням умов праці, велике значення мало поліпшення побутових умов селян. Побутове обслуговування села здійснювалося як силами добровільних громадських організацій, так і силами самих селянок під проводом Всеукраїнської Ради професійних спілок, Народного Комісаріату освіти, Народного Комісаріату охорони здоров'я та Народного Комісаріату соціального забезпечення.

Однією з тогочасних проблем села, що потребувала невідкладного вирішення наприкінці 20-х рр. ХХ ст., була незадовільна санітарно-гігієнічна ситуація. На основі великої кількості фактів авторка доводить, що поліпшення побуту державними коштами стало елементом заохочення трудового ентузіазму селян.

Заклади дитячого дошкільного виховання офіційною пропагандою визначалися як засоби охорони материнства та дитинства і „повного розкріпачення жіноцтва”. У цьому контексті дисертантка обґрунтовує висновок про те, що на практиці дошкільні заклади стали могутнім знаряддям для закріплення жінок у колгоспах.

Авторка наголошує, що іншим заходом, який декларативно мав звільнити жінок від хатньої праці, стала організація системи громадського харчування. Однак при цьому самі жінки мали знаходити продукти харчування для різноманітності раціону їдалень. Щодо забезпечення колгоспниць промисловими та продовольчими товарами, то ситуація була вкрай складною. Навіть із надходженням додаткової кількості промислових товарів, більшість селян не могли купувати їх, адже наявних грошей у колгоспників майже не було. На початку 30-х рр. ХХ ст. також спостерігалася певна дискримінація у забезпеченні продовольчими товарами та крамом колгоспниць похилого віку порівняно з молодими.

Після прийняття закону про загальнообов'язкову початкову освіту на початку 30-х рр. різко змінився характер культурного життя радянських людей. У дисертації доведено, що громадсько-культурні установи на селі відкривалися за ініціативи місцевого жіночого активу під опікою правлячої партії з грошовим забезпеченням переважно з колгоспних фондів та на кошти від самооподаткування селян.

Зроблено висновок про те, що невід'ємною частиною культурної роботи на селі було атеїстичне виховання. Сільські активістки всіляко допомагали справі знищення релігійних вірувань. Великою проблемою для сільських сімей стало пияцтво, яке широко розповсюджувалось внаслідок надзвичайно важкого та напруженого повсякденного життя. Партійне керівництво, з одного боку, закликало жінок боротися з пияцтвом, а з іншого - пропагувати серед чоловіків алкогольні напої, що виготовлялися на державних фабриках.

Факти свідчать, що вже у 1931 р. загальний ентузіазм селян щодо витрати особистого вільного часу на відвідування культурних закладів почав спадати. Дорослі селянки не бажали відвідувати сільбуди, розглядаючи їх як „місця для забави”, на які у жінок не вистачало часу. Їх не цікавила участь у гуртках сількорок чи „войовничих безбожників”, вони вибирали більш практичні - викрою та шитва. Зміна духовно-культурного рівня сільських жінок у ході колективізації проявилася і у шлюбно-сімейній сфері, коли політичний вибір чоловіка й дружини диктував доцільність стосунків у кожній сільській сім'ї.

Отже, на практиці декларовані заходи з охорони праці селянок, охорони материнства, рівень медичного та профілактичного обслуговування на селі у досліджуваний період не відповідали ні існуючим нормам, ні реальним потребам жінок-селянок. Авторка обґрунтовує висновок про те, що комплексна взаємодія економічних, соціальних та психологічних чинників призвели до появи демографічних проблем на селі. Певний прогрес соціального забезпечення сполучався з прямим зниженням купівельної спроможності колгоспників та вкрай важкою ситуацією з продуктами харчування на селі. Проголошені партійним керівництвом плани щодо розвитку побутової інфраструктури на селі держава не фінансувала навіть у половинному обсязі, і на практиці процес заснування та утримання у колгоспах закладів соціально-побутового обслуговування забезпечувався ініціативою сільського жіноцтва. В українському селі, завдяки вищезгаданим факторам, як з чоловіків, так і з жінок, формувався новий тип особистості - радянський селянин, у якого дві складові культурного розвитку, що в комплексі характеризують будь-яку людину - цивілізованість та особиста духовність - не завжди були рівноцінно розвиненими.

У четвертому розділі - „Динаміка змін суспільно-політичної діяльності сільських жінок” - який структурно складається з двох підрозділів, досліджено динаміку зростання і форми суспільно-політичної активності селянок та з'ясовано рівень участі сільських жінок України у селянському опорі радянській політиці примусової всеохоплюючої колективізації. Суспільно-політична діяльність сільських жінок із самого початку базувалася на важливому принципі колгоспного будівництва - сполученні державного керівництва з обмеженою самодіяльністю колгоспників.

Авторка доводить, що наприкінці 20-х рр. ХХ ст. значно зросла мережа добровільних громадських організацій, діяльність яких посідала досить важливе місце у системі політичної організації українського селянства. Керована Комуністичною партією суспільно-політична активність селянок наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. була направлена на діяльність жінок у громадсько-виробничих і політичних об'єднаннях (сільські жіночі делегатські збори, жіночі виробничі наради на сільськогосподарських підприємствах, діяльність по партійній лінії, висування колгоспниць та їх діяльність на відповідальних посадах) та на участь у добровільних громадських об'єднаннях, що у великій кількості стали з'являтися наприкінці 20-х рр. ХХ ст.

Найбільш ефективною формою залучення селянок до суспільного життя на селі були постійно діючі жіночі делегатські збори при жінвідділах сільрад, які виявляли велику активність при проведенні господарсько-політичних кампаній. Але місцеві партійці на практиці не надто опікувалася проблемами навіть активу сільського жіноцтва, через що у досліджуваний період, за архівними даними, лише 60% обраних жінок відвідували збори.

Загальний рівень вступу сільських жінок до лав Комуністичної партії під час колективізації був дуже низьким. Наприклад, у 1928-1929 рр. в Луганській окружній парторганізації селянок було лише 2,1%, а на 1 січня 1930 р. партійні селянки по Україні становили 13,5%.

У комітетах незаможних селян, що проіснували з 1920 р. до березня 1933 р. та відіграли надзвичайно важливу роль у виконанні партійних директив щодо проведення колективізації й закріплення радянської влади на селі, рівень представництва жінок у досліджуваний період не перебільшував 25,6%. У робітничо-селянській інспекції жінок було лише 4%.

Найкращою формою об'єднання селянства з точки зору розвитку його самодіяльності та ініціативи, господарського, культурно-політичного перевиховання і залучення до соціалістичного будівництва на партійному рівні, згідно рішенням XV з'їзду ВКП(б) (грудень 1927 р.), визнавалася кооперація. В середньому по Україні у 1928 р. жінки становили 14,7% від загальної кількості пайовиків сільської кооперації. У 1929 р. ситуація із залученням жінок у сільську кооперацію істотно не змінилася. Наприклад, у скотарсько-молочарській кооперації порівняно з 1928 р. так і залишилося пересічно по Україні на 100 пайщиків 15 жінок, а у галузі птахівництва рівень участі жінок зріс лише на один відсоток - до 48,7% кооперованих селянок. Навесні 1930 р. низова мережа сільськогосподарської кооперації була фактично ліквідована, а її фонди були переведені у колгоспи.

У дисертації зазначено, що ще однією формою добровільних громадських об'єднань були організації, діяльність яких обумовлювалася зовнішньополітичним становищем СРСР наприкінці 20-х рр. ХХ ст. Селянки України відіграли надзвичайно велику роль у справі збору коштів на військово-оборонні потреби країни, а завдяки коштам, які надходили по лінії МОДР від сільських жінок до іноземних громадян, що підтримували комуністичний режим, деякою мірою підтримувалась зовнішньополітична репутація СРСР.

Зворотнім боком суспільно-політичної активності селянок, що замовчувався в історичних роботах радянського періоду або подавався у суто негативному контексті, була масова участь жіноцтва в акціях селянського опору колективізації, які поступово набували політичного забарвлення, тому що нерідко носили різко виражений антирадянських характер. Більшість селян не розуміли поєднання декларованої свободи вибору форми землекористування з примусовими методами організації колгоспів. Авторка наголошує, що радянське керівництво провокувало селян на опір своїми хлібозаготівельними діями.

З жовтня 1928 р. по серпень 1929 р. на Україні відбулося 848 акцій селянського протесту. Але, якщо селянські виступи 1928-1929 рр. носили переважно стихійний характер та були направлені проти завищених планів хлібозаготівель, то з кінця січня - у лютому 1930 р. їх характер став мінятися. Виступи ставали більш тривалими у часі, організованими і частіше набували рис відкритого опору владі.

Головну роль у цих виступах відігравали жінки, тому нерідко масові виступи в офіційних звітах проходили як "жіночі бунти", "жіночі демонстрації", „бабські волинки” тощо. На тлі селянських виступів проти колективізації спостерігалися випадки національної нетерпимості серед селянок. Загальна кількість виступів селян в Україні за цей період становила 29,8% від усіх випадків по всій території СРСР.

Для зменшення соціальної напруги серед селянства та з метою стимулювання повернення селян і худоби у колгоспи партійне керівництво ухвалило ряд документів. Не дивлячись на державні заходи, що надавали селянам пільги, „жіночі бунти” продовжувалися і у 1931-1932 рр. Дисертантка доводить, що їх особливістю у цей період було те, що метод переконання, як основна форма утихомирення демонстрацій, замінювався фізичною розправою над учасницями акцій протесту.