Громадські об’єднання України в політиці більшовицького режиму 20-30-х років ХХ століття

Адаптуючи марксистську концепцію до умов аграрної Росії, В. Ленін поставив за мету розвинути тезу про використання громадських об'єднань у процесі здійснення соціалістичної революції. Найбільша увага приділялась питанням керівної ролі партії щодо профспілок та можливостям залучення селянства до громадських об`єднань. Проте більшість зроблених ним теоретичних узагальнень зазнали спроб серйозного коригування після того, як із теоретичної площини перейшли у площину безпосередньої політики, зокрема за складних обставин громадянської війни і пошуку соціальної опори більшовицьким режимом. Трактуючи громадські об'єднання як інститут політичної демократії, лідери більшовицької партії розглядали їх як форму боротьби з капіталізмом. А після перемоги пролетаріату вони мали забезпечити соціально-психологічні умови інтеграції свідомісних орієнтирів різних верств суспільства в систему загальнопролетарських цінностей. Подібна трансформація в умовах революції могла відбуватися лише зверху, ігноруючи думку мас. Чим менш виражений був би такий примус, тим успішнішим було укорінення нової свідомості, нових форм життя.

Жовтневий переворот переніс питання використання громадських організацій із сфери боротьби за досягнення соціалістичної революції до боротьби за утримання влади пролетаріату у аграрній країні. На думку більшовицьких функціонерів „диктатура пролетаріату” мала повільно трансформуватися в диктатуру правлячої партії над пролетаріатом. В. Ленін відвів профспілкам органу з „перевиховання” та „навчання” пролетарських мас принципам нового життя. Автором підкреслюється, що влада використала профспілки як засіб контролю над трудовою дисципліною та знаряддя виховання людини нового типу незалежно від економічної ситуації в країні. Проблема селянської політики вирішувалася в традиційному річищі опори на пролетаризовану бідноту. Однак, опинившись перед загрозою господарського колапсу, більшовикам довелося трансформувати своє ставлення до сільськогосподарських об'єднань. Ленінська політика щодо селянства зводилась до ідеї розколу й політизації селянської маси через систему громадських об'єднань, утвердженню у свідомості селянина-власника пріоритету класово-пролетарських засад. Головну увагу з початку 20-х рр. більшовиками було зосереджено на кооперації, кооперації ворожого більшовикам дрібнобуржуазного селянства, яке вони будь-що намагалися перетворити в залежне від волі партії аморфне утворення. Перемога сталінського угрупування в ВКП(б) знаменувала посилення тенденцій до відверто утилітарного підходу до громадських об'єднань з метою забезпечення функціонування тоталітарної системи та побудови нового суспільства. Це стало логічним завершенням еволюції марксистсько-ленінської концепції використання громадських організацій як засобів насаджування власної ідеї розвитку суспільства на ґрунті „несвідомих” мас.

Захопивши владу в Україні військовим шляхом більшовики не могли мати ілюзій щодо власної підтримки. Недовіра до решти селянства, курс на його розшарування, відсутність достатніх партійних сил на селі змусили місцевих більшовицьких лідерів у своїй селянській політиці орієнтуватися саме на КНС, як засіб для його „завоювання”. Аналіз документів засвідчує, що комнезами контролювали і патронували всі заходи компартійного режиму та громадських об'єднань в українському селі. Лише господарська необхідність змушувала місцевих функціонерів віддавати перевагу в сільськогосподарській політиці більш активній кооперації, а не створюваним за активної участі КНС колективним господарствам бідноти. Усвідомлення слабкості в українських умовах власної партії та навіть декларованого панівного класу - пролетаріату виявило себе в категоричній відмові від існування окремої робітничої чи селянської кооперації, оскільки це загрожувало втратою будь-якого значного впливу поза межами робкоопів.

За умов переходу до прискореної індустріалізації в кінці 20-х років, розпочинається етап повномасштабного нехтування природних функцій та завдань громадських організацій і, передусім, класових спілок „панівного класу”. У світлі ідеологічних догматів більшовицького режиму профспілки перетворюються в організації закріпачення робітників. Всі активісти громадських організацій не лояльні до волюнтаристського курсу керівної верхівки більшовицької партії підлягали селекції за принципом „яко віриш” з подальшим терором проти „невірних”.

Утилітарність у підході до використання громадських об'єднань у працях більшовицьких лідерів існувала завжди, а по мірі „загострення класової боротьби” та „наближення до соціалізму” посилювалась, набираючи все більш політизованих класово-цинічних форм.

В розділі третьому „Система громадських об'єднань у підрадянській Україні. Організаційна структура та соціальний склад.” з'ясовуються історичні обставини виникнення та діяльності в Українській СРР мережі радянських громадських об'єднань, аналізується соціальне підґрунтя їх діяльності, яке обумовлювалось суспільно-політичними класово-господарськими процесами в житті республіки. В розділі встановлюються завдання, форми і методи організації та функціонування системи громадських об'єднань, а також форми політіко-економічного впливу компартійного режиму на громадську ініціативу.

Система громадських об'єднань УСРР 20-х - 30-х рр. ХХ ст. в цілому копіювала компартійну систему. Громадські організації, які не вписувалися у систему, просто ліквідовувалися. Процес фільтрації системи громадських об'єднань проходив протягом усього періоду. Навіть відверто прокомуністичні об'єднання на кшталт КНС, припиняли своє існування.

Аналіз архівних документів доводить, що політика підпорядкування громадських організацій більшовицькій владі проводилася з метою посилення впливу на суспільство та контролю за поведінкою навіть окремих його членів; забезпечення виконання рішень більшовицької влади також входило в завдання громадських об'єднань нарівні з забезпеченням реалізації соціальних програм та забезпечення фінансування за рахунок громадськості, проведення соціалістичних перетворень економіки підрадянської України.

Ідеологічна складова у функціонуванні громадських організацій відігравала одну з ключових ролей. Методи ідеологічної роботи випливали із самої діяльності організацій. Протягом 20-х - 30-х рр. ХХ ст. відбувається тотальна більшовизація громадського життя. Реалізація лівої ідеї в суспільно-політичному житті призводить до господарського колапсу і тому політику “воєнного комунізму” заміняють на НЕП, який не лише сприяє вирішенню господарських проблем, але й дає поштовх до розвитку громадського життя та функціонування широкого спектру громадських об'єднань. Зміцнення режиму компартійної влади в Україні призводить до згортання НЕПу, репресій проти громадських діячів та ліквідації більшості громадських організацій.

У праці встановлено, що створена й функціонуюча в Україні протягом 20-30-х рр. система громадських об'єднань була найчисленнішою та найбільш розгалуженою у всьому СРСР. За своїми структурно-організаційними рисами вона була цілісною і цілком залежною від пануючого режиму. Більшість громадських об'єднань Української СРР мали майже ідентичну організаційну структуру, що обумовлювалось високим ступенем залежності останніх від компартійної еліти. Організаційно вони підпорядковувались відповідним наркоматам, або партійним функціонерам. Тенденція централізації апаратів різного роду громадських організацій визначалася штучністю їх створення і обмеженістю можливостей самостійної діяльності. Соціальний склад радянських громадських об'єднань перебував під жорстким контролем компартійної влади, оскільки державно-владна вертикаль не допускала до нього осіб, які належали до непролетарських прошарків населення.

Одним із важливих чинників впливу на об'єднання громадян з боку компартійної влади була система їх фінансування. Зовнішня ефемерна фінансова самостійність громадських об'єднань створювала враження реальної самоорганізації громадськості, направленої на вирішення соціальних проблем радянського суспільства України.

Більшовицький режим протягом 20 - 30-х рр. XX ст. паралельно з побудовою тоталітарної політичної системи створював відповідного типу систему громадських об'єднань, яка забезпечувала реалізацію соціалістичних перетворень та задоволення базових соціальних потреб населення і зазнавала трансформацій паралельно зі змінами в організаційній будові радянської суспільно-політичної системи.

Зміст четвертого розділу „Політико-правові засади функціонування громадських об'єднань у системі держави “диктатури пролетаріату”” розкриває нормативно-правову базу створення та діяльності громадських організацій, кооперації, класових та професійних спілок. У розділі досліджені форми і методи впливу компартійного режиму на окремі громадські утворення, а також вивчено вертикаль контролюючих ці організації структур. Перехід від війни до миру став для компартійного режиму етапом вибору стратегічного курсу і прийняття визначальних політичних рішень зі створення політичної системи диктатури пролетаріату. Її побудова передбачала зміцнення завойованої в період більшовицького перевороту політичної влади, реалізацію на практиці концептуальних засад щодо розбудови сателітних громадських об'єднань. На початку створення нової держави правляча партія, не маючи в руках сильної влади, проводила політику спрямовану на розширення співробітництва з непролетарськими верствами суспільства і одночасно втілювала в життя курс на розвиток класової боротьби, зміцнення політико-ідеологічної монополії більшовизму. Реалізуючи прагнення монополії на владу, партія розлого застосовувала антидемократичні методи та прийоми. Для реалізації задекларованих ідей компартійний режим мав спиратися на систему одержавлених громадських організацій, союзів та різного роду об'єднань пролетарського спрямування.

В перехідний період громадянської війни курс більшовицької партії на максимальну централізацію управління і підпорядкування всіх державних і громадських організацій загальнодержавним інтересам охопив і кооперацію. Всі її види були одержавленими. Як і всі інші сфери життя країни, компартійний режим керував нею наказовими, а не економічними методами. Зрощування апарату кооперації з державними господарськими органами позбавило її ознак громадської організації населення. Кооперація вписувалась у політичну систему „диктатури пролетаріату”.

У праці встановлено, що формування системи громадських об'єднань в якості одного з елементів політичної системи держави „диктатури пролетаріату” підпорядкувалось ряду соціально-історичних законів та закономірностей. Ступінь наближеності конкретних громадських об'єднань до партійних органів був прямо пропорційний місцю об'єднань в середовищі лояльних шарів та прошарків соціальної структури: чим вищою була міра впорядкованості стосунків апарату ВКП(б) з населенням через певну громадську організацію, тим вищий був статус останньої в політичній системі суспільства. Юридичний вираз статусу громадського об'єднання фіксувався в правовому статусі організації. Громадські організації, отримуючи привілейоване становище та максимально в організаційному аспекті наближаючись до партії більшовиків, втрачали організаційну автономність і самостійність у прийнятті рішень. В ранньототалітарному радянському суспільстві не існувало організаційно-структурної рівновіддаленості елементів політичної системи від керівного ядра, навпаки, органи партії та апарату держави відповідним правовим та корпоративно-політичним забезпеченням інтенсифікували процеси корпоративного відчуження.

Правовий режим функціонування добровільних товариств забезпечувався нормативно-регуляторною діяльністю органів державної влади і управління. Джерелом нормотворчої активності державного апарату стосовно громадських організацій виступали ненормативні за своєю природою, резолютивні документи центральних партійних органів, які за своїм формально-правовим статусом були лише політичними. Партійний апарат здійснював кадрову політику щодо державних органів та громадських організацій, видаючи законодавчі акти. Цим самим компартійний режим здійснював контроль за громадськими об'єднаннями та залучав їх представників до формування апарату та механізму держави „диктатури пролетаріату”. Партійна політика відносно організаційних принципів побудови підсистеми добровільних товариств і спілок виходила з принципу зовнішньої регламентації форм організаційного розвитку на основі доцільності, яка визначалася партійними органами, а не органами управління добровільних організацій. Партійні органи визначали товариства які могли розповсюджувати свою діяльність на окремі групи населення і регіони України.

Порядок здійснення адміністративно-організаційного впливу проводився в двох паралельних режимах: в площині постійного планового нагляду і контролю та в режимі екстраординарного нагляду. Інструкціями визначались основні складові поняття нагляду за діяльністю товариств і спілок при чому їх характер та зміст полягав в тому, що органи НКВС застосовували увесь арсенал засобів для забезпечення максимальної інформованості та підготовленості владних органів до небажаних виявів нелояльного ставлення до заходів влади зареєстрованих організацій. Налагодження збалансованих стосунків між НКВС УСРР та МЕКОСО з одного боку та добровільними товариствами з іншого, в умовах проголошення курсу на пріоритет загальнорадянських і класових інтересів над груповими, унеможливлювався в ранньототалітарному суспільстві СРСР. НКВС союзних республік набули настільки широкої компетенції від вищих органів влади, що регулювали не тільки увесь спектр організаційного існування громадської активності і самодіяльності, але і коло питань з адміністрування, скликання всеукраїнських та регіональних з'їздів, що організовувалися іншими органами держави.

В дисертації доведено, що компартійний режим в 30-х роках ХХст. створив чітко визначену вертикаль громадських організацій, яка дозволяла йому керувати різними соціальними групами радянського суспільства та впливати на їх поведінку. Роль з'єднуючих органів виконували профспілки в промисловості, кооперативні організації в сільському господарстві, творчі спілки здійснювали контроль за діяльністю інтелігенції, Молодіжні організації мали вплив на молодь та школярів. Громадські організації активно використовувались компартійним режимом для формування громадської думки. Більш того партійні функціонери власні прорахунки списували на некомпетентність громадських об'єднань.

Розділ п'ятий „Громадський чинник більшовицької модернізації індустріальної сфери УСРР” розкриває особливості залучення компартійним режимом масових добровільних товариств та профспілок до здійснення соціалістичного експерименту у промисловості республіки.

Одним із напрямків діяльності громадських об'єднань підрадянської України проголошувалася їх участь у більшовицькій модернізації індустріальної сфери республіки. Використані в розділі архівні дані переконують, що громадські об'єднання досить успішно використовувалися компартійною владою для підйому радянської індустрії, інтенсифікації виробництва. Вони були інструментом підпорядкування компартійній системі робітників та інженерно-технічних працівників. Залучення владою представників профспілок до понадурочних робіт, стаханівського руху, недільників та суботників носило масовий характер. Діяльність профактиву охоплювала практично всі виробничі сфери, причому вони проявляли в них значну активність. В дисертації розглядається участь профспілок у кампаніях з охорони праці, подолання безробіття, вирішення трудових конфліктів.

Створені на громадських засадах, але під патронатом держави профспілки були повністю підконтрольні компартійній владі, інтегровані в радянську командно-бюрократичну систему. Кампанії організовані профспілками проходили в рамках відповідної державної політики і були продовженням, доповненням відповідної діяльності державних господарських органів.

Діяльність добровільних товариств була спрямована переважно на обслуговування певної ланки господарського комплексу та виробничої сфери економіки. Партійно-радянське керівництво республіки було зацікавлене в розгортанні політико-масової роботи на підприємствах, прагнуло зробити осередки добровільних товариств центрами партійно-пропагандистської роботи задіяного в індустріальній сфері робітництва. Вони діяли в тісному контакті з партійним активом.

Діяльність громадських об`єднань була значною мірою декларативною, заідеологізованою. Добровільні товариства не досягали своєї мети, однак вдавали видимість активної роботи завдяки охопленню переважної маси працівників підприємств. Як і профспілки, вони були інструментом влади, її знаряддям як у вирішенні виробничих питань, так і для ідеологічного контролю. Інженерно-технічні товариства виступали засобом впливу компартійної влади на технічну інтелігенцію, залучали її до вирішення виробничих завдань у позаробочий час, причому ця робота була безоплатною - вона виконувалася у порядку „громадського навантаження”. Інженерно-технічні товариства реалізовували компартійну політику „пролетаризації” інтелігенції. Особливо активною діяльність громадських об`єднань в індустріальній сфері радянської економіки була наприкінці 20-х - на початку 30-х рр., коли розпочинається процес індустріалізації, що відбувається водночас з одержавленням економіки. На середину 30-х рр. роль громадських об'єднань у соціально-економічних процесах, що проходять в Українській СРР, знижується, що було пов'язано із загальним зменшенням їх ролі у соціально-економічному житті країни внаслідок встановлення тоталітарного ладу, також це було пов'язано з тим, що, на думку компартійної еліти, були вирішені ті основні проблеми, для розв'язання яких створювалися такі громадські об`єднання.

Загалом у розділі підсумовується, що уся робота громадських організацій в індустріально-соціальній сфері була своєрідним знаряддям утвердження у свідомості робітництва ідеї легітимності компартійного режиму і підпорядковувалася прагматичним завданням ідеологічної обробки населення із класовими пріоритетами у контексті реалізації соціалістичного експерименту в економіці.

У розділі шостому „Участь громадських об'єднань у аграрних перетвореннях 20-х -30-х р. р. ХХ ст.” досліджено механізм залучення селянських громадських організацій до реалізації прагнень компартійного режиму поставити під власний контроль українське селянство. В розділі аналізується участь громадських об'єднань у більшовицьких аграрно-соціальних перетвореннях. На документальному матеріалі простежується, як більшовики, повели непримиренну боротьбу з традиційними селянськими об'єднаннями, оголосивши їх ворожими радянській владі куркульсько-клерикальними організаціями.

Боротьба за владу в країні з домінуючим аграрним населенням змусила партію вдатися до пошуку шляхів перетворення традиційного українського села. На етапі громадянської війни та „військового комунізму” основним знаряддям більшовицької політики в аграрній сфері були специфічно українські комітети незаможних селян. Провівши ліквідацію великого землеволодіння та заможних селянських господарств капіталістичного типу, компартійний режим, за умов наростання господарської кризи та втягування до протистояння владі та її аграрній політиці щораз ширших верств селянства, змушений був змінити власні підходи до перетворень сільського господарства.

З переходом до НЕПу, за умов збереження пріоритетності класових селянських спілок, як головного репрезентанта режиму на селі та стратегічної мети на поступову, але невпинну комунізацію сільськогосподарського виробництва, компартійна еліта вдалася до тактичного використання інших форм соціалізації села, створення „передумов” для майбутніх масштабних аграрних перетворень. Знаряддям такої політики стали різні форми кооперації. Прагнучи до розбудови на її основі колективних господарств, партійні структури задіяли весь можливий арсенал заходів з метою їх підтримки. Це стосувалося й низки громадських об'єднань, зокрема, селянської взаємодопомоги, кредитної кооперації, добровільних товариств. Найбільші сподівання в контексті переходу до великотоварного аграрного виробництва компартійна еліта об'єктивно пов'язувала з механізацією сільського господарства та підготовкою відповідних кадрів. До цього процесу, окрім вище згаданих громадських організацій, мала долучитися також профспілка сільгосплісробітників. Важливою формою участі останньої в аграрних перетворення було створення показових радянських господарств. Проте, незважаючи на активне сприяння і надання низки пільг, колективна форма ведення господарювання не набула загальної популярності серед українського селянства. Останнє саме кооперацію і до певної міри СТВ бачило оптимальними формами самоорганізації. Таке становище в аграрній сфері у другій половині 20-х років перестало відповідати стратегічному курсу правлячої партії. Перехід сталінського керівництва до форсованої індустріалізації та мілітаризації країни передбачав ліквідацію кооперованих одноосібних селянських господарств та проведення суцільної колективізації. Проведення реквізиційних хлібозаготівель, тотального вилучення матеріальних, у першу чергу продовольчих ресурсів призвело до голоду, що забрав життя 8 мільйонів українців. У цьому контексті влада активно використовувала й потенціал селянських громадських об'єднань (КНС, СТВ, Робітземліс), які згодом за не потрібністю були ліквідовані. Варто відзначити, що не зважаючи на окремі випадки спротиву членами цих організацій антиселянській політиці режиму, в цілому вони діяли у відповідності з поставленими перед ними завданнями. За умов індустріалізації та мілітаризації країни до вилучення ресурсів у сільського населення, здійснення більшовицьких аграрних перетворень та ведення агітаційно-пропагандистської роботи були залучені й інші громадські об'єднання (Червоний Хрест, Тсоавіахім, Укравтодор, „Друзі дітей”, товариство „Геть неписемність”, МОДР та ін.).

Після ліквідації альтернативної усуспільненій власності в аграрному секторі основними громадськими організаціями українського села стала низка утворених на основі Всеробітземлісу галузевих професійних спілок. Головним завданням яких була максимальна утилізація потенціалу їхніх членів на виконання призначених вищим партійним та державним керівництвом планів розвитку виробництва і в першу чергу його товарної частини. З цією метою активно застосовувалися найрізноманітніші форми позаекономічного стимулювання праці, зокрема ударництво, соцзмагання, у ході яких робітники були зобов'язані „самоексплуатуватися” на користь соціалістичної батьківщини, а громадські організації мали контролювати їх соціалістичну активність .

Проведений аналіз звітної документації громадських об'єднань засвідчив, що функціонування системи взаємодії більшовицької держави з громадськими об'єднаннями селянства в площині реалізації програми соціалістичного експерименту на селі здійснювалася на засадах централізму й уніфікації структури та діяльності цих організацій. Компартійний режим безперервно застосовував щодо них стратегію утилітарного використання у відповідності власній стратегічній меті без огляду на специфічні завдання окремих об'єднань, що зазвичай, передбачали захист інтересів їх учасників.

У сьомому розділі „Громадські організації в культурно-просвітницьких програмах більшовицького режиму” висвітлюється політика компартійного режиму щодо вирішення проблем культурного будівництва. Чільним завданням культурних перетворень було формування у суспільній свідомості певних стереотипів, які робили б поведінку населення прогнозованою. При цьому культивувався утилітарний підхід до культурних надбань. Інтерес до них нової радянської номенклатури виявлявся як до засобу зміцнення радянського ладу, а громадські організації і культосвітні установи були покликані об'єднати усі наявні культурні сили. Потрібно було виробити нові форми, прийоми і методи агітації та пропаганди. Більшовики вважали, що українська культура є дрібнобуржуазною, тому потребувала ідеологічного перековування.

На початку 20-х років більшовицька влада, розглядаючи громадські організації формально важливим елементом політичної системи, вбачала саме в них засіб активізації роботи по розгортанню масової освіти серед громадян. Грамотність народу, радянськими керманичами бачилась передусім як спосіб формування політичної опори режиму на селі і в місті. Справжні цілі перевиховання населення в комуністичному дусі свідомо маскувались і подавались на загал у вигляді „залучення якомога ширшої громадської маси до політичного життя та управління державою". Під впливом офіційної пропаганди у свідомості мільйонів неосвічених, або малоосвічених людей, які в процесі лікнепу набували загальних і політичних знань, закарбовувались сфальшована історія, догматизм, спотворені оцінки подій, фактів, утверджувався культ однієї особи. Таким чином, лікнеп - шляхетна робота, яка повинна бути спрямована на освічення народу, а на ділі - зміцнювала командно-адміністративну систему. Радянська держава в першу чергу дбала про розвиток базових галузей індустрії та озброєння. Фінансування лікнепроботи покладалось на громадські організації. До ліквідації неписемності залучалися профспілки, кооперативні інші організації, добровільні товариства. За їх кошти утримувались школи лікнепу, курси, видавалися підручники. Однак, в цій роботі було допущено багато помилок, непродуманих дій, поспішності. Досягнення в галузі освіти взагалі могли б бути більшими, якби її розвиток не гальмували адміністративно-командні методи роботи, окозамилювання, відсутність достатнього фінансування.

У розділі з'ясовується, що громадські організації залучались до антирелігійної кампанії, як елементу більшовицької культурної політики. Атеїстичність була провідною рисою комуністичної культури, тому головним завданням добровільних товариств було формування серед населення матеріалістичного світобачення, що сприяло „комуністичному переродженню суспільства". Основними центрами антирелігійної пропаганди у містах були клуби, а у селах селянські будинки, яких функціонували лише в УСРР. Значному піднесенню культурницької роботи громадських об'єднань сприяла і українізація. Національно-свідома інтелігенція отримала шанс для боротьби за вплив на суспільство, що сприяло розвитку мережі культурно-освітніх установ.

Активно залучались до культурних перетворень здійснюваних більшовиками профспілки. Не зважаючи на вагомі досягнення в культурно-освітній роботі, вони звинувачувалися в відсутності в культурній роботі ідеологічної бази, в недооцінці політичної пропаганди, проведенні розважальних заходів. Відмова від лекцій, бесід, партійними функціонерами розглядалося як пропаганда теорії аполітичної клубної роботи, безпартійного культурництва. Клубні працівники залежали від волі політінстуркторів, які ставили на перший план у практичній діяльності політичну просвіту і пропаганду успіхів режиму. Створення і функціонування творчих об'єднань мала за мету поліпшення матеріального становища митців, їх правовий захист. Робмис перш за все провадив політику з ліквідації безробіття серед членів спілки, розробці тарифів по нормуванні праці, укладанню колективних договорів, установленню правил внутрішнього розпорядку глядацьких підприємств. Окремим аспектом у роботі творчих спілок був контроль за мистецької та творчою елітою республіки.

В цілому уся культурно-освітня система роботи із розгалуженою громадською інфраструктурою була знаряддям утвердження у свідомості населення країни комуністичних ідей та месіанської сутності радянської влади.

Розділ восьмий „Громадські об'єднання України та зарубіжний світ упродовж міжвоєнної доби” присвячений дослідженню участі масових громадських об'єднань Української СРР у реалізації міжнародного курсу більшовицького режиму. Провідним напрямком міжнародних зв'язків організованого населення республіки була його співпраця з прокомуністичними організаціями, створеними Комінтерном для згуртування лівозорієнтованих соціальних сил.

Матеріали розділу підтверджують, що за умов протистояння із західним капіталістичним світом більшовицький режим прагнув до використання у контексті реалізації власних як стратегічних, так і тактичних завдань усіх можливих засобів. Використання зовнішніх контактів громадських об'єднань давало змогу камуфлювати комуністичну ідеологічну експансію, створюючи водночас міф про громадську ініціативу як основу міжнародної діяльності організацій. Загальною метою усіх організацій був потужний ідеологічний пресинг та участь в кампаніях солідарності із закордонним лівим рухом. Кожна організація мала і свої специфічні завдання. На представництва українських профспілок у міжнародному робітничому русі покладалося завдання проведення систематичної роботи, спрямованої на підрив авторитету європейських соціал-демократів, реалізація стратегії на завоювання профспілкових галузевих виробничих інтернаціоналів. Окремим напрямом міжнародних зв'язків профспілок була участь у галузевих Інтернаціоналах. Деструктивна позиція комуністів у контексті якої мали діяти і представники України врешті-решт завдала значної шкоди, сприяючи приходу до влади право - тоталітарних та авторитарних режимів. Українська секція Міжнародної організації допомоги революціонерам взяла активну участь у матеріальній та моральній підтримці ліворадикальних активістів на Заході. Особливість організації полягала в тому, що, створена з метою захисту комуністів від терору буржуазного, вона виявилася безпорадною за умов тотального терору більшовицького, якого довелося зазнати не лише її підлеглим, але й активістам і керівникам.

Керівництво Комінтерну прагнуло максимально використати ґрунтовану на радянському досвіді ленінську ідею поетапного розшарування, завоювання та утилітарного використання суспільних рухів. У зазначеному контексті було вироблено й стратегію на завоювання міжнародного кооперативного та селянського руху. Відповідним чином будувалися взаємини українських селянських та кооперативних організацій із аналогічними об'єднаннями інших країн у рамках міжнародних організацій - Міжнародного кооперативного альянсу (МКА) та Селянського інтернаціоналу. За умов стабілізації економічної ситуації компартійне керівництво усвідомило неефективність вузькокласових принципів згуртування селянського руху за аналогією з українськими КНС і обрало курс на більш активне використання кооперації як більш адекватного засобу діяльності в середовищі, просякнутого ідеями селянського солідарного руху. Проте врахування керівництвом Селінтерну особливостей селянського середовища наштовхнулося на не сприйняття сталінського керівництва, яке за умов форсованої індустріалізації та примусової колективізації в СРСР визнало за недоцільні компромісні форми роботи Селінтерну. У контексті остаточного одержавлення кооперації було згорнуто й міжнародні контакти української кооперації.

Значну увагу у розділ приділено участі у міжнародному філантропічному русі українського Червоного Хреста. На нього покладалися завдання „гуманітарної” допомоги потерпілим не лише від стихійних, але й від соціальних лих. Навіть за умов участі товариства в подоланні негативних наслідків природних катаклізмів чітко простежувалася ідеологічно-пропагандистська складова. З огляду на повномасштабну залежність вітчизняного товариства від компартійних органів Міжнародний комітет Червоного Хреста відмовлявся його визнавати як самостійну організацію, що перешкоджало повноцінній УЧХ у діяльності відповідних міжнародних структур. За умов утвердження сталінізму зовнішні контакти товариства були згорнуті.

З метою вирішення комплексу завдань відбудови народного господарства країни більшовицький режим прагнув до максимального розширення та ефективної утилізації міжнародних контактів національних меншин. Це, зокрема, стосувалося спілки колоністів-менонітів та єврейських організацій. Налагоджені ними зв'язки із міжнародними структурами їхніх одновірців були поставлені на службу компартійній еліті.

В умовах жорсткого ідеологічного пресингу та державного втручання змушені були розвиватися й міжнародні зв'язки української культурної та наукової інтелігенції. Намагання поставити зовнішні контакти останньої за умов національно особливої УСРР знайшло свій вияв в системному блокуванні утворення місцевої громадської спеціалізованої організації, нав'язуванні посередництва державних установ, а з 1925 року створеного в Москві та контрольованого ними і Комінтерном Всесоюзного товариства культурних зв'язків (ВТКЗ). Український аналог через протидію радянського зовнішньополітичного відомства зміг з'явитися лише наприкінці 1928 р. та був обмежений у своїх неопосередкованих контактах територією західноукраїнських земель. Розгортання його діяльності в умовах переходу до сталінізму наклало свій негативний відбиток на роботу Товариства в 1930-х роках.

З метою залучення до реалізації власного стратегічного курсу на світову революцію більшовицьке керівництво використовувало міжнародний спортивний рух та рух прихильників запровадження та вивчення міжнародної мови есперанто. Упродовж свого існування Червоний Спортінтерн діяв, як сателіт комуністів. Функціонуючи в системі Спілки есперантистів радянських країн (СЕРР), українські місцеві організації активно залучалися до популяризації цієї мови, що визначалась як засіб спілкування майбутнього бездержавного та безкласового суспільства яке з'явиться після світової революції і водночас як засіб її підготовки та здійснення, за допомогою налагодження безпосереднього контактування між революціонерами та робітниками різних країн. Унаслідок наростання ліворадикальних настроїв у середовищі компартійного керівництва СЕРР та поміркованого в міжнародній робітничій організації есперантистів - SAT, перше спрямувало свої зусилля на розкол організації, а після провалу таких спроб - на конфронтацію з міжнародним рухом. Активісти руху в Україні, що не погоджувалися зі змінами курсу більшовиків у зазначеному напрямку, зазнали переслідувань та репресій. Сам рух у цих умовах втратив залишки громадської ініціативи та перетворився на придаток компартійної системи влади.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито основні підсумки дослідження та розроблено рекомендації стосовно можливості використання його результатів.

1. У вивченні історії громадських організацій Української СРР у 20-30-х рр. ХХ століття донині не лише накопичено велику кількість фактичних зведень, але й на цій основі наприкінці 80-х - 90-і рр. відбулися якісні зрушення, що виводять історіографію проблеми на новий рівень. Разом з тим історію громадських організацій, що існували на території підрадянської України в 1917 - 1930-х рр., не можна вважати розробленою на достатньому рівні. Дотепер інформація про добровільні товариства має розрізнений характер, не складено цілісного уявлення про їх систему, існує безліч лакун у діяльності окремих товариств, не переборено помилкові, нав'язані ідеологією штампи недостатньо вивчено внутрішні механізми (організаційні і фінансові) функціонування громадських об'єднань механізми їх взаємин із владними структурами, не сформовано типологію товариств та ін. Окремі групи товариств, наприклад, масові, незважаючи на численні дослідження, присвячені їм, як порівняно самостійний і цілісний об'єкт досліджені найменше. Показником недостатнього опрацювання проблеми є також відсутність коректного понятійного апарата. В архівних фондах державних органів влади, громадських та кооперативних організацій зберігаються змістовні документи й матеріали про становлення та діяльність системи громадських об'єднань в Україні 20-х рр. XX ст. Вони становлять ґрунтовну і водночас унікальну джерельну базу для розв'язання завдань науково-тематичного дослідження.

2. Марксистська доктрина громадських об'єднань пройшла тривалий шлях розвитку та трансформації, у процесі якого від ортодоксальної лінії відокремлювалися певні соціал-демократичні варіанти, що було необхідним для адаптації до об'єктивних умов формування та розвитку громадянської та політичної культури країн Європи. В її основу було покладено твердження про відсутність можливості узгодження інтересів експлуататорів та експлуатованих, про єдиний шлях поліпшення становища останніх лише внаслідок революційних перетворень. Увага приділялася насамперед класовим організаціям робітників, а „буржуазні” організації сприймалися як інструмент системи панування буржуазії та прирікалися на знищення в процесі соціалістичних трансформацій. Адаптуючи концепцію використання громадських об'єднань до специфічних умов Російської імперії найбільшу увагу В.Ленін приділив питанням керівної ролі партії щодо профспілок та можливостям залучення селянства до громадських об`єднань. Більшість зроблених ним теоретичних узагальнень зазнали суттєвого коригування після того, як із теоретичної площини перейшли у площину безпосередньої політики. Специфічні умови України визначили тривалу орієнтацію на об'єднання класових союзників пролетарської партії в селянському середовищі - комітети незаможних селян. Лише господарська необхідність змушувала місцевих функціонерів віддати належне в сільськогосподарській політиці більш активній і життєздатній кооперації, а не створюваним за активної участі КНС, більш „близьких до соціалізму” колективних господарств бідноти. Перебрання щоразу більшого впливу в партії Й.Сталіним у другій половині 20-х років знаменувало посилення тенденцій утилітарного підходу до громадських об'єднань з метою забезпечення функціонування тоталітарної системи, що стало логічним завершенням тривалого процесу еволюції марксистсько-ленінської концепції використання громадських організацій як засобу індоктринації власних ідей розвитку суспільства на ґрунті „несвідомих” мас.

3.Наявність розлогого спектру громадських організацій, які функціонували у 20-і - 30-ті рр. ХХ ст. на території УСРР була зумовлена соціально-політичною ситуацією в Україні. Більшовицький режим декларував свою поглиблену демократичність, а тому сприяв створенню громадських об'єднань, які за його планами повинні були охопити всю соціальну сферу життя радянського суспільства і обслуговувати потреби компартійної еліти. Механізм діяльності громадських об'єднань влада наповнювала власним змістом. Їхнє організаційне становлення було результатом цілеспрямованих зусиль партійних організацій, що залучали до вирішення цієї проблеми державні, профспілкові та інші радянські структури. Система громадських об'єднань виникла в умовах, коли значення соціально-культурних програм зростало й держава, не маючи матеріальних засобів для їх реалізації, була змушена допустити приватну ініціативу, зокрема суспільну. Влада звернулася до підтримки з боку недержавних структур для вирішення невідкладних в практичному відношенні завдань соціально-культурного розвитку країни і для посилення свого ідейного і організаційного впливу в аполітичних масах неорганізованого населення. Прагнучи охопити своїм впливом сфери, мало доступні для прямої політичної та організаційної дії, влада дійшла розуміння необхідності розвивати апарат непрямого керівництва масами.

4.Побудова громадських об'єднань копіювала структуру комуністичної партії, обираючи з певного переліку назви своїх керівних органів, крім того, практично всі громадські організації управляли своїми справами за принципом демократичного централізму. У кінці 20-х - початку 30-х рр. в умовах форсованого соціалістичного будівництва політика відносно громадських об'єднань зазнала зміни, основними тенденціями яких були: злам системи громадських організацій шляхом їх прямої ліквідації або шляхом стимулювання їх мутації в об'єднання нового типу, загальне скорочення кількості організацій унаслідок їх реорганізацій та об'єднання; розвиток системи продовжувався у створенні нових масових організацій; підпорядкування громадських об'єднань жорсткому, тотальному контролю партійно-державної влади; переорієнтація всіх організацій на рішення переважно політико-ідеологічних завдань і проведення на цій основі уніфікації системи громадських організацій; посилення централізму в організаційній будові об'єднання; втрата специфічних рис, притаманних громадським організаціям, і посилення формалізму та бюрократії в житті об'єднань. Початок 30-х років пов'язаний з насильницьким запровадженням масової колективізації та прискореної індустріалізації, пришвидшив одержавлення об'єднань громадян.

5.Становлення системи громадських об'єднань як одного з елементів політичної системи диктатури пролетаріату та створення державою відповідного механізму юридичного забезпечення організацій громадськості підпорядкувалося суспільно-історичним обставинам. Насамперед, ступінь наближеності конкретних громадських об'єднань до партійних органів був прямо пропорційний місцю об'єднань в середовищі лояльних прошарків соціальної структури: чим вищою була міра впорядкованості стосунків апарату ВКП(б) з населенням через певну громадську організацію, тим вищий був її статус в політичній системі суспільства. Юридичний вияв статусу громадського об'єднання фіксувався в правовому статусі організації. Суспільно-історична практика правового і політичного регулювання діяльності громадських об'єднань диктатури пролетаріату виявила парадоксальність їхнього інтегрування до політичної системи радянського суспільства. Громадські організації, отримуючи привілейоване становище та максимально в організаційному аспекті наближаючись до партії більшовиків, набували пріоритетного становища стосовно тих об'єднань громадськості, які не мали подібної організаційно-еволюційної специфіки. Максимальне наближення громадської організації до партійних органів зменшувало ступінь їх організаційної автономності та функціональності в системі громадських об'єднань, що через опосередковані зв'язки, фактично, ліквідовувало їх пріоритетний статус. Таким чином, у ранньототалітарному радянському суспільстві не існувало організаційно-структурної рівновіддаленості елементів політичної системи від керівного ядра, навпаки, органи партії та апарату держави відповідним правовим та корпоративно-політичним забезпеченням інтенсифікували процеси корпоративного відчуження.

6.Громадські об'єднання використовувалися компартійним режимом для розвитку радянської індустрії, інтенсифікації виробництва. Оскільки більшовики не мали достатніх матеріальних і людських ресурсів для здійснення форсованої модернізації народно-господарського комплексу країни, вони ініціювали масове використання безоплатної праці населення та вилучення коштів громадськості на потреби індустріалізації. Громадські організації змушені були брати активну участь у процесі соціалістичного змагання, від їхніх членів на виробництві вимагалася „ударна” праця. До участі у розгортанні індустріалізації залучалися навіть об'єднання культурницького та соціально-реабілітаційного спрямування. За кошти та силами громадськості вирішувалася більшість господарських проблем радянської держави у 20-ті - 30-ті рр. ХХ століття, а громадські об'єднання були інструментом залучення потенціалу робітників, інженерно-технічних працівників та науковців до соціалістичних експериментів у промисловості. У робітничому середовищі цю місію було покладено передусім на профспілки, а у середовищі виробничої інтелігенції - на спеціалізовані інженерно-технічні та науково-технічні товариства. Окрім того, громадські організації сприяли партійним та господарчим органам у реалізації політики мілітаризації праці, що набуло особливого поширення з остаточним утвердженням у підрадянській Україні тоталітаризму у 30-х роках ХХ століття. Варто відзначити, що діяльність підконтрольних більшовицькому режиму громадських об'єднань була позбавлена необхідної ініціативи своїх членів, а відтак часто була декларативною та малоефективною.

7.Боротьба за владу в країні з домінуючим аграрним населенням змусила більшовиків, вдатися до пошуку шляхів перетворення традиційного українського села. З переходом до нової економічної політики, за умов збереження пріоритетності класових селянських спілок, як головного репрезентанта режиму на селі та стратегічної мети на поступову, але невпинну комунізацію сільськогосподарського виробництва, компартійна еліта здійснила спробу тактичного використання інших форм соціалізації села, створення „передумов” для майбутніх масштабних перетворень. Знаряддям такої політики стали різні форми кооперації. Прагнучи до розбудови в надрах останньої колективного ведення господарства як „її виробничої форми”, партійні структури задіяли весь можливий арсенал заходів з метою їх підтримки. Перехід сталінського керівництва до форсованої індустріалізації та мілітаризації країни передбачав ліквідацію неадекватної забезпеченню подібних амбіційних завдань системи кооперованих одноосібних селянських господарств. У цьому контексті було успішно використано й потенціал підконтрольних режиму громадських об'єднань, які після цього за непотрібністю були ліквідовані. Варто відзначити, що не зважаючи на окремі випадки опору членами цих організацій антиселянській політиці режиму, в цілому вони діяли у відповідності з поставленими перед ними завданнями. Після ліквідації альтернативної усуспільненій власності в аграрному секторі основними громадськими організаціями, потенціал яких використовувався для продовження соціалістичної реконструкції сільського господарства, реалізації експериментальної аграрної політики режиму стала низка утворених на основі Всеробітземлісу галузевих сільськогосподарських спілок. Головним завданням яких було визначено максимально можливу утилізацію потенціалу їхніх членів у процесі виконання визначених вищим партійним та державним керівництвом планів розвитку економіки.

8.Участь громадських об'єднань в культурно-просвітницьких проявах політики більшовицького режиму забезпечила досягнення значних результатів. Жодна влада не приділяла стільки уваги культурницькій діяльності серед широких верств населення і особливо селянських. Проте, слід пам'ятати, що так звана культробота не була для компартійного режиму самоціллю, а підпорядковувалася цілком прагматичним завданням ідеологічної обробки населення із класовими політичними пріоритетами і чітко визначеним “інтернаціоналістським” спрямуванням. Власне, як такої культурної роботи в чистому вигляді не існувало, вона завжди проводилася у вигляді політпросвітницької діяльності. Вся культурно-освітня система роботи серед населення України з її громадською інфраструктурою була своєрідним знаряддя утвердження в суспільній свідомості ідей легітимності компартійного режиму, залучення найширших верств до так званих соціалістичних перетворень. Хоч суттєвим аспектом діяльності громадських об'єднань у культурно просвітницьких програмах більшовицького режиму була ліквідація неписемності, проте саме по собі підвищення культосвітнього рівня відігравало роль другорядного засобу підлеглого вищезгаданим цілям

9.За умов протистояння із західним капіталістичним світом більшовицький режим прагнув до використання зовнішніх контактів громадських об'єднань, що давало змогу камуфлювати комуністичну ідеологічну експансію. Відповідна діяльність жорстко регламентувалася, контролювалася і координувалася Комінтерном, ВКП(б) й КП(б)У. Поряд із загальною метою всіх організацій - потужним ідеологічним пресингом та участю тією чи іншою мірою в кампаніях міжнародної солідарності кожна організація мала і свої специфічні завдання. Так, на представництво українських профспілок у міжнародному робітничому русі покладалося завдання проведення систематичної роботи, спрямованої на підрив авторитету реформістської соціал-демократичного керівництва. Деструктивна позиція комуністів, спрямована на реальну сегментацію (всупереч декларативній) міжнародного профруху врешті-решт завдала йому значної шкоди, сприяючи приходу у низці країн Європи правототалітарних. Особливість Української секції Міжнародної організації допомоги революціонерам полягала в тому, що, створена з метою захисту комуністів від терору буржуазного, вона виявилася безпорадною за умов тотального терору більшовицького, якого зазнали її активісти та керівники.

По іншому будувалися взаємини українських радянських селянських та кооперативних організацій із відповідними об'єднаннями інших країн у рамках міжнародних організацій - Міжнародного кооперативного альянсу (МКА) та Селянського інтернаціоналу. За умов стабілізації на Заході компартійне керівництво усвідомило неефективність вузькокласових принципів згуртування селянського руху за аналогією до українських КНС і обрало курс на активне використання кооперації як засобу пропаганди у середовищі, просякнутому ідеями селянського солідаризму. Значну увагу в контексті реалізації власної зовнішньополітичної стратегії компартійне керівництво відводило участі у міжнародному філантропічному русі Червоного Хреста відповідного українського товариства. З огляду на повномасштабну залежність вітчизняного товариства від центральних установ і організацій СРСР Міжнародний комітет Червоного Хреста відмовлявся його визнавати як самостійну організацію, що перешкоджало повноцінній УЧХ у діяльності відповідних міжнародних структур. В умовах жорсткого ідеологічного пресингу та державного втручання змушені були розвиватися й міжнародні зв'язки української культурної та наукової інтелігенції, а український аналог Всесоюзного товариства культурних зв'язків (ВТКЗ) перебував під прискіпливим контролем радянського зовнішньополітичного відомства.

10. Результати дослідження процесу становлення, розвитку та діяльності громадських організацій Української СРР у 20-30-ті роки ХХ століття доводять необхідність у ході трансформації сучасної політичної системи врахувати особливості громадської ініціативи у зазначений історичний період. Критичне осмислення узагальненого в дисертації матеріалу дозволило сформулювати ряд практичних рекомендацій реалізація яких, на думку автора, збагатить зміст і форми діяльності громадських об'єднань у напрямку зміцнення громадянського суспільства в Українській державі, розвитку соціальних взаємин та зміцнення геополітичного становища України.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

а) монографія:

1. Свистович С.М. Громадський вимір соціалістичного експерименту в Україні (20-30 рр. ХХ ст.): Монографія. - К.: Варта, 2007. - 568 с. Рецензія Плющ М.Р. Громадські організації під пресом тоталітаризму // Дзвін. - 2007. - №5.

б) статті у фахових виданнях:

2. Свистович С.М. Організаційно-правова регламентація діяльності кооперативних організацій національних меншин у 20-х роках ХХ століття // Збірник наукових праць. Серія історія та географія/ Харк. нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2006. - Вип. 23.- С. 98-105.