Перший новіціят дав почин іншим таким ознайомчим школам богопосвятного служіння. Водночас для майбутніх василіян-священиків запроваджено студії філософії, теології та риторики, які діяли в різних місцях і з різною інтенсивністю. Так, у 1773-1774 рр. богословські студії були у Львові, Лаврові та Кам'янці; філософські - у Теребовлі, Загайцях-Луцьку та Замості; риторики - у Бєлостоці, Мільчу і Сатанові. Від 1791 р. василіянські клірики на риториці, крім латинської, вивчали також німецьку й французьку мови, на філософії - математику, а на теології - єврейську мову. А ще студіювали Святе Письмо та канонічне право. Під час вивчення моральної теології вони проходили курс старослов'янської та народної мов. Були передбачені ще й інші предмети: мистецтво, геометрія й арифметика, географія, історія та економія.

Кращих василіянських студентів посилали на навчання за кордон, насамперед до Риму - в Грецьку колеґію св. Атанасія. Їм потрібні були ґрунтовні знання, щоби потім провадити духовний вишкіл членів ЧСВВ та єпархіального духовенства. У першій такій семінарії (а точніше - духовній школі), заснованій у Вільно ще 1601 р., викладав Велямин Рутський. Друга духовна школа діяла у Мінську (1653-1654). Відтак духовні школи були відкриті у Володимирі-Волинському, Свержані Новому (що належав до Київської єпархії), Холмі, Бучачі, Жировицях, Луцьку-Почаєві, Львові-Кам'янці та інших віддалених місцевостях, зокрема в Житомирі, Радомишлі, Умані. Разом з тим окремих єпархіяльних семінаристів василіяни навчали і в своїх студійних домах. Так постановив митрополит Атанасій Шептицький на капітулі 1739 р. Це спростовує твердження деяких істориків стосовно того, що василіяни не дбали про освіту єпархіяльного духовенства.

Колегіями називалися тогочасні народні середні школи, а деколи і вищі. Василіянські колегії для світської молоді розширювали і доповнювали мережу народних церковно-приходських і парафіяльних шкіл. Василіяни провадили таких колеґій більше двадцяти, до того ж вони охоплювали розлогу територію. Зокрема, поза Галичиною вони діяли в Бару, Бєлостоку, Володимир-Волинському, Гощі, Жировиці, Збаражі, Каневі, Крем'янці, Любарі, Макіївці, Овручі, Острозі, Почаєві, Умані, Шаргороді. В усіх цих колегіях навчалось одночасно близько трьох тисяч юнаків; найбільше - у місті Барі: понад 800 (у Галичині таке число учнів - 800 - мала школа в Бучачі). Тобто Бар за кількістю спудеїв наближався до Київської колегії (академії). Після Бару за цим показником йшли Шаргород (600), Любар (500), Умань (400). Навчали молодь в середньому сто василіянських професорів - по чотири (а то й сім) в одній колегії.

У роботі підкреслюється позитивне значення скасування папою Климентієм XIV Ордену єзуїтів, внаслідок чого єзуїтські колегії були перетворені на василіянські, як, скажімо, в Острозі і Барі. Зазначено також, що василіянські освітяни рівнялися на західні зразки навчання і виховання. Програми були такі ж, як і в єзуїтських та піярських школах, а ці програми в Європі вважалися передовими, достатньо апробованими. Однак василіяни не цілком йшли за єзуїтами чи піярами, - вони багато уваги приділяли вивченню точних наук, тоді як освіта, яку давали єзуїти, була загалом філологічною.

Культурно-освітній рівень селян розвивали василіянські парафіяльні школи, яких нараховувалося понад сто. Вони фактично існували при кожному василіянському монастирі. У них навчали читати, писати, знайомили з катехизмом, латиною, церковним співом та початками арифметики. З 1788 р. василіяни намагалися запровадити в парафіяльних школах народну мову, проте польська комісія національної освіти наказала такі школи полонізувати.

Після 1795 р. василіянські школи та колегії на Правобережжі були тимчасово ліквідовані царатом. Ситуація дещо поліпшилася під час правління наступника Катерини ІІ імператора Павла І. На початку ХІХ ст. василіянські школи у Володимирі-Волинському, Любарі, Овручі (Волинська губернія), Каневі, Умані (Київська губернія), Барі (Подільська губернія) стали основними середньоосвітніми закладами на Правобережній Україні та Волині. У цей час вони належали до Віленського шкільного округу. З одного боку, це надавало їм певний захист від російських імперських репресивних заходів, скерованих на обмеження матеріальних засобів та освітньої ролі Василіянського Чину, з другого, посилювало польські впливи у василіянському шкільництві. У 1816 р. василіянські школи у Каневі та Умані, а після 1824 р. також на Волині та Поділлі, перебували під наглядом Харківського університету. Після поразки польського Листопадового повстання 1830-1831 рр., якому певною мірою сприяли василіяни, розпочався процес остаточної ліквідації василіянського шкільництва на підросійських українських землях, що остаточно завершився у 1839 р.

Натомість у Галичині василіяни домоглися від австрійської влади відкриття навчальних закладів для світської молоді у Дрогобичі (1784), Бучачі (1784) та Лаврові (1788). Народні школи того часу ділилися на три категорії: нормальні (з шістьма класами, п'ятьма вчителями та директором) і тривіальні - з одним класом, який ділився на два-три відділи, та з одним учителем. Школи у Дрогобичі, Бучачі та Лаврові входили до категорії головних. Однак дрогобицькі василіяни своє шкільництво розпочали з гімназії, яку відкрили 1775 р. з фінансовою допомогою міста. Проте 1784 р. внаслідок урядової реформи шкільництва в Галичині Дрогобицьку гімназію закрили. Замість неї надали статус окружної головної школи з німецькою мовою викладання початковій народній школі, яку паралельно теж вели василіяни. Специфіку навчання та виховання в цій школі дисертант розглядав на основі свідчень І.Франка, який згадував учителів-василіян, крім одного, “що мав пасію до биття дітей”, “як про світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та чесного, трудящого життя”.

Бучацькі василіяни розпочали народне шкільництво також з гімназії (1754-1893); одночасно вони вели вищий філософський курс (1773-1784), опісля окружну головну школу (1784-1870), учительську семінарію (1856- 1865), конвікт (1754-1911), місійний інститут (1911-1914, 1918-1946), історико-філософський ліцей (1995; від 2002 р. - колегіум). Загалом освіту в Бучачі отримали не менше 60 тисяч вихованців. Лаврівська цісарсько-королівська школа теж мала статус головної. У ній навчалися діти з родин заможних і бідних: українці, поляки, євреї. За 123 роки існування школи було підготовлено учнів 6061, учениць - 331. Спираючись на дослідження І. Филипчака та Р. Луканя, дисертант відзначає, що до революції 1848 р. вихованці Лаврівської школи були індиферентними до національних справ, домінувала обрядова свідомість, яка ототожнювалася з національною. Саме ця свідомість вберегла випускників (за винятком одного) від денаціоналізації. З молоді, яку василіяни-педагоги виховували у Дрогобичі, Бучачі та Лаврові, вийшли згодом відомі культурно-церковні діячі: єпископ-василіянин С. Ортинський, архієпископ-василіянин В. Ладика, письменники І. Вагилевич, І. Франко, К. Устиянович, А. Могильницький, композитор П. Бажанський, маляр Ю. Коссак, освітній діяч І. Копач, правник та опікун І. Франка під час хвороби 1908-1915 рр. К. Бандрівський, редактор “Записок ЧСВВ” Й. Скрутень та ін.

Загальноєвропейський та український жіночі рухи актуалізували потребу середньої і вищої освіти жінок. Тому слідом за польськими та українськими державними і приватними гімназіями сестри василіянки заснували у Львові дівочу класичну гімназію (1906-1939), яка виховала понад тисячу національно свідомих та суспільно-активних дівчат. Наприкінці XIX - в першій третині XX ст. василіяни розширили мережу чернечого шкільництва і догляду за сиротами не лише в Галичині (Словіта, Яворів, Перемишль, Станиславів, Дрогобич, с. Підмихайлівці), а й на Закарапатті (Ужгород), в Хорватії (Кріжевце), Сербії (Шід), Словаччині (Пряшів), США (Філадельфія). Після встановлення в західних областях радянської влади сестри василіянки, як і отці василіяни, цілком перенесли педагогічно-виховну діяльність у країни поселень українців. Завдяки цим культурно-освітнім ініціативам українці і на Батьківщині, і на еміґрації зберігали свою національну й конфесійну ідентичність.

У п'ятому розділі “Педагогічно-наукова та письменницька діяльність” розглянуто вклад василіянських педагогів і вчених у світову та українську науку і культуру. Більшість василіян студіювали в престижних університетах Європи, зокрема Риму, тому мали ґрунтовні знання, володіли латиною, грекою та іншими мовами. Наприклад, митрополит Йосиф Велямин Рутський, якого називають “Атлантом унії”, навчався у Карловому університеті в Празі, відтак у Вюрцбурзі (Німеччина), де три роки опановував філософію, опісля ще чотири роки студіював богослов'я у Грецькій колеґії в Римі.

Після першого поділу Речі Посполитої василіяни домоглися відкриття у Відні 15 жовтня 1775 р., генеральної греко-католицької семінарії Барбареум. Цей навчальний духовний заклад мав велике значення не тільки у церковному, але й суспільно-культурному житті українського населення. Адже за неповних десять років європейську освіту у Барбареум здобули майбутній перший митрополит відновленої Галицької митрополії А. Ангелович, п'ять єпископів, шістнадцять каноніків, десять професорів Львівського університету та викладачів єпархіальних семінарій, вісім ректорів семінарій та вісім письменників. Василіяни причетні і до розбудови генеральної греко-католицької семінарії у Львові (1783), а також до кадрового зміцнення цієї семінарії впродовж 1920-1925 рр., коли її, на прохання митрополита А. Шептицького, очолив Т. Галущинський. Від 1904 р. і дотепер василіяни провадять у Римі Папську семінарію св. Йосафата. Як наслідок, підготовлено 525 душпастирів, з яких 115 здобули науковий ступінь доктора наук, а 15 стали єпископами (дані на 1992 р.).

Чільні василіяни спричинилися до розвитку українського вищого шкільництва. У 1797 і 1804 рр. деканом богословського факультету Львівського університету був професор герменевтики та гебрейської і грецької мов А. Радкевич (1759-1821), який перед тим читав лекції у навчальних установах Studium Ruthenum i Studium Latinum. Тридцять п'ять років (1798-1821) викладав догматику у Львівському університеті професор М. Гриневецький. Він тричі перебував на посаді декана та один раз - ректора (1821-1822). Третій василіянин, який вніс відчутний вклад у розвиток Львівського університету та Чину, - це ініціатор Добромильської реформи К. Сарницький (1832-1909). Авторитет К Сарницького у вузі був настільки високим, що його чотири рази обирали деканом богословського факультету і двічі ректором: у 1880-1881 та 1889-1890 рр.

Поза межами України василіяни були професорами в університетах Оттави, Едмонтона, Монреаля, Вашингтона, Пітсбурґа, Відня, Риму (Папський східний інститут), працювали в духовних семінаріях Кромерижа, Заґреба, Куритиби. Це не раз підтверджує думку, що фактично не було такої духовної і світської національно-просвітницької інституції, де б не служили члени ЧСВВ.

Водночас василіяни визначились і як активні вчені та письменники-полемісти. Вони відстоювали ідею з'єднання з Римом і закликали до примирення “Русі з Руссю”, тобто до порозуміння прихильників унії та православ'я. Такими письменниками у XVII ст. були київські митрополити-василіяни Й. Рутський, Р. Корсак, А. Селява, К. Жоховський, єпископи Я. Суша (листувався з гетьманами І. Виговським і П. Тетерою), П. Война-Оранський, Й. Мороховський, архімандрити Л. Кревза-Ржевуський, І. Дубович, протоархимандрит Н.Огілевич та інші автори (П. Федорович, П. Каменський), зокрема К. Сакович (1578-1647), який прославився “Віршами на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, а 1625 р. вступив до ЧСВВ і пробув у ньому шістнадцять років. Василіянином вважають і студента Сорбонни І. Ужевича, який написав по-латинськи першу граматику староукраїнської писемної мови (два манускрипти - 1643 і 1645 рр.).

У XVIII ст. учених василіян нараховувалось уже майже п'ятдесят. Вони писали не лише богословські трактати, а й порушували наболілі проблеми суспільно-культурного життя, явно виявляли свою національну заангажованість. Це насамперед київський митрополит у 1714-1728 рр. Л. Кішка, І. Олешевський, А. Завадський, єпископи Ю. Булгак, С. Рудницький, М. Рилло, П. Скарбек-Важинський. Наукові розвідки на різні теми провадили І. Карпінський (написав перший у Польщі підручник з географії), Т. Щуровський (досліджував церковне право), І. Стебельський та Є. Новіцький (вивчали історію). І. Кульчинський написав першу в українській історіографії працю з історії Української Церкви (1733), К. Срочинський у 60-х-80-х рр. XVIII ст. вів “Хроніку” Кристинопільського та Лаврівського монастирів. Свій вклад у національно-культурне життя внесли і закарпатці А. Коцак (1737-1799), автор “Славено-руської граматики”, та літописець Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі біля Мукачева і мукачівської єпархії Й. Базилович (1742-1821).

У XIX ст. творча активність василіянських учених і письменників зменшилась, що було пов'язано з поступовим занепадом Чину, спричиненого геополітичною ситуацією (поділами Речі Посполитої) та неприхильними до василіян нововведеннями Йосифа II, як також ліквідацією їхніх монастирів на землях, окупованих Росією. І все ж деякі василіяни, хоча й спорадично, продовжували дослідницьку працю - і насамперед історик, краєзнавець та бібліограф В. Компаневич (1777-1858), К. Сарницький, уродженець Закарпаття А. Кралицький (1835-1894), чиї етнографічні праці друкували І. Франко та М. Драгоманов. Перебуваючи у Василіянському Чині, свої кращі твори (спогади, проповіді, переклади) опублікував В.І. Терлецький (1808-1888).

Після Добромильської реформи Чин дав українській науці й письменству низку нових видатних дослідників, богословів, істориків, мислителів, мемуаристів, перекладачів, літераторів, журналістів. Вже у міжвоєнному двадцятиріччі в наукових колах були знані такі імена, як редактор “Записок ЧСВВ” і дійсний член НТШ Й. Скрутень, бібліограф та історик Р. Лукань, історик Т. Коструба, знавець історії Добромильської реформи М. Каровець, біблеїст Т. Галущинський, перекладачі П. Теодорович, і Д. Сироїд, публіцисти і редактори Л. Березовський, М. Пелех, П. Філяс, М. Марисю, Р. Криницький, П. Борис, Є. Ткачук.

Роль і місце Української Церкви в збереженні духовності, народних традицій та подоланні міжнаціональних і міжконфесійних протистоянь досліджували у повоєнний період у діаспорі А. Великий, М. Соловій, М. Ваврик, М. Войнар, І. Патрило, С. Мудрий, Д. Ляхович, П. Підручний, В. Цимбалістий, Т. Олійник, І. Лотоцький, К. Корчагін, М. Іванів, Д. Шимчій, В. Ковалик, В. Бурко, В. Дрібненький, М. Поташ, М. Дирда. Помітні історико-публіцистичні та художні твори, які є органічною частиною загальнонаціональної української літератури, а через це заслуговують на окреме вивчення і популяризацію, створили І. Назарко, А. Пекар, Н. Свірський, А. Трух, С. Сабол (Зореслав), О. Купранець, А. Шагала, Ю. Катрій, М. Когут, В. Мендрунь, В. Зінько.

Історіософію василіян новітнього часу можна звести до трьох основних положень: головна причина протиборства українських Церков лежить “не внутрі, а назовні” (так уважав провідний василіянський історик і мислитель А. Великий); і навпаки: причиною політичних поразок та бездержавності були не так зовнішні чинники, як українська хронічна роз'єднаність, “розбиття і розсвареність” (д-р О. Купранець). Тому, вважали василіяни, тільки на засадах віри і національної консолідації можна збудувати демократичну державу, зберегти і розвивати національно-християнські традиції в умовах глобалізації.

У шостому розділі “Участь у національно-визвольному русі ХІХ-ХХ ст.” Чин св. Василія Великого розглядається як об'єкт політики Речі Посполитої, Австрії та Росії, а також як суб'єкт творення новочасної історії України. Дисертант наголошує, що василіяни діяли у вкрай складних суспільно-політичних умовах, коли не тільки православні, а католики-поляки, трактували унію як знаряддя полонізації (це трактування перейняла й історіографія радянська). Цьому сприяли й самі василіяни, які після смерті Й. Рутського (1637) почали відступати від східного обряду і традицій, вдавалися до запозичень, запроваджуючи ряд суто західних обрядових елементів і практик (наприклад: намагання усунути з церкви Царські Врата, іконостас і встановити орган). Наближення до латинського обряду трактувалося як намагання стати “істинними” католиками, позбутися комплексу меншовартості, оскільки римо-католицький обряд у Речі Посполитій був домінуючим, тоді як візантійський обряд латинники вважали нижчим, а православних трактували як схизматиків.

Проте далеко не всі василіяни були латинізаторами. Історик Церкви М. Чубатий вважає, що впливам латинізації віддавалась головно єпархія ГКЦ та верхівка ЧСВВ, її зв'язок з українцями-мирянами був переважно церковно-формальний - через східний обряд. Натомість нижче світське духовенство і рядові василіяни були тісно пов'язані з народом, задовольняли його духовні і національно-культурні потреби. Об'єднання обидвох василіянських провінцій - Литовської і Руської - в один Чин, як того вимагав Бенедикт XIV, сталося 1743 р. після капітули в Дубні. І цей період (до 1772 р.) вважається “золотою добою” ЧСВВ, про що свідчить кількість монастирів - 195 та їх членів - понад 1300. Василіянські монастирі функціонували в Лебедині, Богуславі, Каневі, Умані, Лисянці, Ржищеві та інших містах Правобережної України.

У цей відносно спокійний час латинізаційні впливи, за винятком Коліївщини, не були відчутними чи надміру шкідливими, особливо на Правобережжі. Щодо римо-католиків, які поповнювали українські монастирі, то й тут ситуація різнилася залежно від території. Як зауважила С. Сеник, вступ латинників до ЧСВВ, зокрема до жіночих монастирів, найбільше практикувався в Бєларусі. В Україні таких випадків майже не траплялося. Оскільки монахині майже виключно походили з римо-католицьких родин, то “це було причиною занепаду східних традицій у Василіянському Чині в останні десятиліття Речі Посполитої та згодом приспішило його ліквідацію царським російським урядом”.

Усередині ХІХ ст., після підпорядкування уніатів на Правобережжі, в Бєларусі та Литві російському синодові, в Галичині розпочався зворотній процес - очищення східного обряду від домішок латинського. Однак цей “обрядовий” рух не мав великого успіху, тим більше, що його адептів сприймали як русофілів. З другого боку, внесення до східного обряду елементів західного було неминучим наслідком взаємодії та взаємовпливів різних культур і традицій.

Важливою причиною обрядових запозичень було також бажання віддалитися від сфери впливів Москви, яка, вважаючи себе “третім Римом” претендувала на культурно-духовну спадщину Київської Русі. Втрата Київською митрополією своєї самостійності на користь московського патріархату (1686) прискорила церковно-релігійні трансформації в Правобережній Україні. За сто років усе населення краю - понад два мільйони - перейшло на унію. І тільки перед Коліївщиною села Смілянщини та Канівщини вдалося повернути в православ'я. З цього випливає, що в гайдамацькому русі 1768 р. брали участь головно уніати. Щоправда, частина учнів Уманської василіянської колеґії, піддавшись намовам поляків, учинили повстанцям збройний опір. Загалом масштаби гайдамацької розправи над унійними священиками, учнями василіянської колеґії в Умані та селянами-уніатами невиправдано завищені авторами, які заанґажовані політично і конфесійно.

Спільний з православними обряд відмежовував уніатів-українців від римо-католиків, тоді як перехід під юрисдикцію Вселенського архієрея відокремлював частину українців від Російської православної церкви. Ідею поширення унії по всій Україні розглядали гетьман Павло Скоропадський, Симон Петлюра, навіть Володимир Винниченко та керівник державного центру УНР в екзилі Андрій Лівицький.

У той же час, починаючи від Берестейської унії 1596 р., актуальною залишається проблема екуменізму і створення Київського патріархату. Ще 1624 р. Й. Рутський виступив з ініціативою замирення і компромісу між уніатами і православними на ґрунті Українського патріархату, зустрічався з П. Могилою, який підтримав ідею міжконфесійного поєднання. Реалізовувати ідею патріархату не пощастило через передчасну смерть П. Могили та Національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, яка мала загалом антиунійний характер. Апологетами екуменізму були практично всі наступники Й. Рутського, особливо А. Шептицький. Під час Другого Ватиканського собору 1963 р. А. Великий, тодішній протоархимандрит ЧСВВ, підготував заяву українських єпископів щодо звільнення з ГУЛАГу митрополита Й. Сліпого, а також вніс до порядку денного нарад собору справу створення Українського патріархату.

Організаційно-майнові непорозуміння були і всередині самого Чину та у відносинах із світським кліром щодо впливу на паству та розподілу церковних посад. Це пояснювалося тим, що до віднови Галицької митрополії у 1807-1808 рр. майже всі митрополити Київської унійної церкви та більшість єпископів призначалися з василіян. Такого привілею у короля Владислава IV ще 1635 р. домігся Й. Рутський. Рудименти упередженого ставлення до василіян з боку окремих світських духівників можна спостерегти і сьогодні.

У добу формування модерної української нації василіяни відіграють істотну роль у політичному житті України. Вони були причетні до національного пробудження в період “весни народів” 1848-1849 рр. (участь у Головній Руській Раді протоігумена Е. Коссака). Новий етап у житті Чину наступив у другій половині ХІХ ст., коли на суспільну арену почали виходити перші політичні партії, поширювався радикалізм і секуляризм. Василіяни прилучилися до всіх важливих суспільно-національних товариств і акцій, насамперед до кампанії боротьби з пияцтвом, яку розпочав митрополит Й. Сембратович (1870-1882). Вони засновували хати-читальні, були членами та керівниками філій “Просвіти” і навіть вступали до місцевих осередків “Січей”.

Найбільше відзначилися василіяни у Визвольних змаганнях XX ст. 18-19 жовтня 1918 р. серед учасників Конституанти (Установчих зборів), які утворили у Львові Українську Національну Раду та проголосили постання Української Держави, були й три найвидатніші василіяни: митрополит А. Шептицький, перемиський єпископ Й. Коциловський, протоігумен П. Філяс. Отець Філяс репрезентував у першому українському парламенті Жовківський повіт, відтак служив у Міністерстві освіти та релігії Західно-Української Народної Республіки. Натомість інші василіяни (А. Питель, Ю. Паславський) працювали в уряді Української Народної Республіки. Француз з Квебеку, член Чину Й. Жан служив у Секретаріаті закордонних справ ЗУНР як перекладач, потім як капелан Української Галицької Армії та член дипломатичних місій ЗУНР-УНР у Варшаві, Ризі, Парижі, Відні, Римі, Генуї. Капеланами УГА служили ще дванадцять василіян, серед них і колишній редактор “Місіонера” Я. Фещак, який 1919 р. помер на Вінниччині від тифу. 1939 р. поет Зореслав (о. Сабол) та Х. Миськів служили військовими духівниками у війську Карпатської України “Карпатська Січ”, М. Дирда 1944 р. здійснював духовну опіку над воїнами Української Повстанської Армії. В польському корпусі генерала Андерса під час Другої світової війни капеланом греко-католиків і православних був василіянин П. Сивак - колишній в'язень Норильська. Василіяни разом з архієпископом І. Бучком домоглися в урядів Англії та Італії, щоб вояків дивізії “Галичина” насильно не вивезли до СРСР, і цим врятували їхні життя. Зафіксовані випадки, коли василіяни рятували євреїв під час Голокосту.

У часи тоталітарного режиму василіяни виступили проти ініціативної групи з ліквідації УГКЦ 1946 р., активно діяли у підпіллі. У своїй місійно-освітній праці василіяни завжди спиралися на думку й допомогу мирян, на українські національно-духовні та культурно-історичні традиції, толерантно ставилися до своїх православних братів. А коли 1990 р. УГКЦ та ЧСВВ вийшли з катакомб, василіяни з допомогою мирян відбудували напівзруйновані монастирі та церкви і продовжують свою суспільно-культурну працю, яку провадять уже майже 400 років.

ВИСНОВКИ

1. Продовжуючи культурно-освітні традиції чернецтва княжої доби, що знайшли вияв у літописанні, перекладацькій практиці, переписуванні книг, шкільництві тощо, Чин св. Василія Великого від часу свого організаційного оформлення 1617 р. був єдиним централізованим монашим згромадженням упродовж майже 300 літ (до 1906 р.), який у складних суспільно-політичних умовах залишався важливим центром культурного життя українського народу. Таким Чин залишався і після появи в Галичині на початку ХХ ст. згромадження монахів Студитського уставу, а потім редемптористів і салезіян.

2. Як носій унійної традиції, Чин був заангажований в конфесійному протистоянні XVII-XVIII ст. Водночас митрополит Й. Рутський і православний митрополит П. Могила шукали шляхів порозуміння “Русі з Руссю” та обговорювали можливість створення Київського патріархату, усвідомлюючи, що тільки об'єднана Українська Церква зі своїм канонічно-незалежним центром у Києві зможе ефективно протистояти руйнівним тенденціям як зовні, так і зсередини. Екуменічну традицію продовжили спадкоємці Й. Рутського та П. Могили - Р. Корсак, А. Селява, Г. Колєнда, К. Шоховський, а в новітні часи - А. Шептицький.

3. На початковому етапі діяльність Чину негативно впливали не лише зовнішні, а й внутрішні обставини. До ЧСВВ неприхильно ставилася частина білого духовенства, яка змагалася з василіянами за першість у церковному і громадському житті. Виникали конфліктні ситуації і з митрополитами, які, будучи водночас протоархимандритами Чину і не маючи змоги належно займатися його справами, претендували натомість - в інтересах усієї митрополії - на чернече майно і прибутки. Тільки 1686 р. відносини між митрополитами та членами ЧСВВ були унормовані.

4. Серед переважної більшості василіян в XVII-XVIII ст. превалювало зацікавлення українською народною культурою. Уже в час реорганізації і становлення централізованого Чину на початку XVII ст. василіяни заманіфестували свою національну свідомість, ухваливши на одній із капітул виголошувати проповіді в церквах і спілкуватися між собою народною розмовною мовою. В умовах засилля польської мови така ухвала була важливим чинником збереження мовно-культурної ідентичності. Свою настанову василіяни неодноразово підтверджували, про що свідчать “Лаврівська хроніка” (1781), “Богогласник” (1790), “Науки парохіяльні” (1794), які готували ґрунт для появи нової української літератури.

5. 1780 р. Чин мав чотири провінції і 1450 членів, та після ліквідації царатом унії 1839 р. були скасовані василіянська провінція в Правобережній Україні (ще дві - в Литві й Бєларусі), а єдина залишилася в Галичині. Проте й вона почала занепадати внаслідок численних ліквідацій монастирів (із 36 вціліло 14), втручань уряду і консисторії у внутрішнє життя василіян і фактичного скасування австрійським цісарем Йосифом ІІ одного з трьох обітів - обіту вбогості, що послабило монастирську дисципліну.

6. Василіянський Чин відіграв неоднозначну роль у національно-культурному самовизначенні українців в середині ХІХ ст. Серед самих василіян було чимало полонофілів, які лояльно ставилися до польської політичної традиції, прагнули впровадити до східного обряду елементи латинського; окремі василіяни дотримувалися русофільської орієнтації, що, навпаки, було виявом неприйняття польського релігійно-церковного і культурно-політичного тиску.

Ріст проросійських настроїв тісно пов'язувався з розвитком т.зв. “обрядового” руху, одним із проповідників якого був василіянин Володимир (Іполит) Терлецький. Виступаючи за очищення східного церковного обряду від латинських запозичень, деякі “обрядовці” згодом переїхали в Російську імперію і перейшли на православ'я. На противагу їм у 70-х рр. ХІХ ст. у середовищі василіян сформувалося впливове інтелектуальне угруповання, яке через часопис “Руський Сіон” виступало проти русофільських та “обрядових” тенденцій серед греко-католицького духовенства.

7. Галицьку василіянську провінцію кардинально трансформувала Добромильська реформа 1882-1904 рр., яку на прохання протоігумена К. Сарницького та за підтримки папи Льва ХІІІ провели єзуїти. Реформа викликала великий спротив частини галицьких українців. Та в цілому відтоді почалося невпинне організаційно-кадрове оновлення Чину, до чого причетні реформовані василіяни, серед них і Андрей Шептицький. В свою чергу галицькі василіяни зреформували монастирі сестер василіянок та чернечі доми на Закарпатті. Внаслідок цього там теж пожвавилося національно-культурне і релігійно-духовне життя.

8. У місіонерській праці василіяни усвідомлювали значення не лише усного, а й друкованого слова. Василіянські друкарні в Уневі, Почаєві, Жовкві, Ужгороді (за межами України - в Супраслі, Вільні, а також у Бразилії, Канаді та Румунії) видавали богослужбові книги і праці визначних подвижників Церкви, друкували власні книги (так само й світські), чим сприяли релігійно-моральному вдосконаленню населення. Наприкінці ХІХ ст. василіяни заснували свою пресу: журнали “Місіонер”, “Малий місіонарчик”, “Наш приятель”, “Вісник Марійських товариств”, “Поступ”, “Світло”, наукові “Записки ЧСВВ” та ін. Якщо світські українські часописи порушували злободенні проблеми національного суспільно-політичного, культурного, господарського життя, то василіянська періодика пропагувала ідеї духовності і релігійно-культурних, історичних традицій.

Просвітницьку роль виконували і архіви та бібліотеки, що їх василіяни почали формувати в своїх монастирях одночасно з реорганізацією Чину. У XVII-XVIII ст. василіянські книгозбірні стали унікальними скарбницями знань для ченців, а в XIX ст. - і для світських осіб, допомагаючи вивчати суспільно-політичну історію України та Центрально-Східної Європи.

9. Василіянське шкільництво підіймало загальноосвітній рівень народу, особливо у XVIII - першій третині XX ст. Колегії (прилюдні середні школи) функціонували в Барі, Миргороді, Любарі, Умані та інших двадцяти містах. Паралельно з колегіями василіяни наприкінці XVIII - у першій третині XX ст. провадили понад сто парафіяльних шкіл, а також домашні студії для власних ченців і відкривали семінарії для єпархіальних священників. Осередками василіянської освіти у Галичині стали народні окружні школи у Дрогобичі, Бучачі та Лаврові. Під впливом василіян своє шкільництво на початку XX ст. організували сестри василіянки, які теж піклувалися про майбутнє українського народу та його інтелектуально-духовний провід - світську інтелігенцію.

Авторитету Василіянському Чинові додавали і ті його науковці-педагоги, які були професорами, деканами, ректорами у Львівському університеті, Львівській духовній семінарії, у вищих школах, семінаріях та інститутах за кордоном. Водночас василіяни налагодили дієву співпрацю з різними науковими установами та світськими вченими, які були авторами “Записок ЧСВВ” та інших василіянських видань.

10. Внаслідок посилених студій в Україні і за кордоном у середовищі василіян у другій половині XIX - першій половині XX ст. постала школа визначних богословів та істориків. Василіянські дослідники були членами Галицько-Руської матиці, “Просвіти”, Наукового товариства ім. Шевченка, Богословського товариства, видали низку цінних історичних та історіософських праць. Науково-пошуковий потенціал Чину доповнювали василіянські письменники - поети, прозаїки, чия творчість позначена високою духовністю та художньою майстерністю.

11. Члени ЧСВВ брали діяльну участь і в суспільно-політичному житті України: закладали хати-читальні, вели просвітянську діяльність, в час державотворення (1917-1921) були членами парламенту Західно-Української Народної Республіки, працювали в Секретаріаті ЗУНР, служили військовими духівниками в Українській Галицькій Армії, у війську Карпатської України (1939), а під час Другої світової війни - в Українській Повстанській Армії та інших військових формаціях, допомагали рятувати вояків дивізії “Галичина” від репатріації до СРСР.

12. У 40-70-ті рр. XX ст. компартійна влада СРСР-УРСР націоналізувала церковні й монастирські землі, Жовківську друкарню, ліквідувала василіянські школи. Майже третина василіян у 1946-1950 рр. була заслана в ГУЛАГ, частина загинула. Жертвами тоталітарного режиму стали єпископи-василіяни Й. Коциловський, П. Ґойдич, отці В. Байрак, С. Бараник, Я. Сеньківський, яких у червні 2001 р. проголошено блаженними. Інші василіяни перейшли в підпілля, а також розгорнули місійно-національну роботу в країнах поселень українців, де створили шість провінцій і дві віце-провінції. Сьома провінція, 1990 р. легалізована в Україні, стала важливим суспільно-культурним чинником українського державотворення.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях