Акт злуки УНР і ЗУНР: передумови, зміст, наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему: Акт злуки УНР і ЗУНР: передумови, зміст, наслідки

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика республіканської форми правління

2. Передумови підписання Акту злуки

2.1 Державно-правовий розвиток УНР

2.2 Державно-правовий розвиток ЗУНР

3. Зміст та наслідки Акту злуки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Світове співтовариство увійшло в третє тисячоліття в умовах кардинальних зрушень, які охопили всі сфери людської діяльності. Але все частіше та більш гостро постає проблема, що стосується цілісності та незалежності України. Слід зазначити, що впродовж віків, Україна зазнавала утисків та не мала навіть автономії у складі різних держав. Траплялося, що землі були розділені між кількома державами, розвиток яких відбувався по-різному. Через це українські землі фактично не мали навіть можливості об'єднатися в єдину незалежну державу. Об'єднання відбувалося поступово. Особливе значення має Акт Злуки УНР та ЗУНР, проголошений 22 січня 1919 року. правовий український народний акт

Підписаний та проголошений у 1919 році Акт злуки УНР та ЗУНР мав величезне значення для подальшого розвитку України:

1) Це був перший випадок, коли на конституційному рівні заявили про прагнення українського народу бути єдиним, мати єдину територію, уряд, закони тощо. Кордони держави мали охоплювати всі території проживання українців.

2) Це дало підстави для подальшої боротьби українців за єдину державу. З'явилася чітка мета - об'єднатися для відстоювання інтересів самостійності та незалежності України.

Подія, яка трапилася майже 100 років назад, актуальна і сьогодні. У ході історії українські землі перебували у складі різних держав, що вплинуло на психологію людей, деякі досі розділяють народ на західних та східних українців, через що виникають конфлікти всередині держави.

Зараз дійсно важливо усвідомити себе однієї нацією та захищати єдину Україну від воєн та конфліктів.

Таким чином, сьогодні події підписання Акту злуки є гарним прикладом як потрібно боротися за єдину незалежну державу.

Звісно, багато істориків досліджували і продовжують досліджувати події того часу. Революційним подіям 1917-1921 рр. в Україні присвячено величезний масив різножанрової історичної літератури. Головна увага в ній приділена національним державним утворенням, їх боротьбі за самостійність. Тривале функціонування ЗУНР і УНР доби Директорії, спроби й невдачі їх об'єднання складають унікальний історичний досвід, актуальний для модерного українського державотворення.

О. Радченко належить одна з перших монографій цього жанру . Автор приділила недостатньо уваги висвітленню питання соборності українських земель, а спадщина істориків української діаспори й частково зарубіжних проаналізовані надто стисло. Через це її дослідження не проливає достатнього світла на історіографічну оцінку Акту злуки та його значення. В. Капелюшний окремо зупинився на оцінці взаємовідносин УНР і ЗУНР у контексті підписання Акту злуки. Автор резюмує, що подальша розробка проблеми соборності в конкретно-історичному й історіографічному просторі залишається актуальною, а її вивчення має вагоме політико-практичне значення.

А ось Д. Вєдєнєєв у статті «Українська історіографія про причини та наслідки розриву Акту Злуки (зовнішньополітичний аспект)» стверджує, що розбіжності стосовно міжнародної політики, які досягли апогею навколо відносин УНР з Польщею, стали причиною анулювання Акту соборності в грудні 1919 р.

І. Гошуляк у монографії «Тернистий шлях до соборності (Від ідеї до злуки)», залучивши чимало архівних документів, розглядає розвиток об'єднавчих ідей від зародження до укладання Акту соборності. Він вважає, що проголошенням об'єднання українських республік завершився тривалий етап боротьби за соборність і «розпочато практичну розбудову соборної України», але подальші умови завадили це зробити.

Таким чином, дійсно багато істориків присвячували свої праці події 1919р. - об'єднанню українських земель. І сьогодні до річниць Дня Соборності виходять друком статті, у яких зазначаються зміни за роки після підписання Акту злуки.

Метою даної курсової роботи є дослідження та аналіз державно-правового розвитку, що мав місце на українських землях, передумов та подій, що спричинили підписання Акту злуки, а також наслідки та вплив на подальший розвиток України.

Для досягнення даної мети було поставлено такі завдання:

1) Дослідити загальні характеристики республіканської форми правління.

2) Дослідити різні думки та оцінки істориків щодо події підписання Акту.

3) Порівняти оцінки передумов та наслідків, до яких призвела досліджувана подія.

Предметом дослідження є політична ситуація та державно-правовий розвиток українських земель у період історії з 1917р.

Об'єктом дослідження є сам Акт злуки та наслідки, до яких він призвів.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів та висновку.

У першому розділі дається загальна характеристика республіканської форми правління, описуються ознаки ти види республік.

Другий розділ складається з двох підрозділів та містить характеристику державно-правової ситуації УНР та ЗУНР, описується основні документи державного значення, які приймалися у цей період. Зазначаються відмінності у розвитку та політичному керівництві УНР та ЗУНР.

Третій розділ дає характеристику самому Акту злуки, а також у ньому зазначаються наслідки даної події.

1. Загальна характеристика республіканської форми правління

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно - держави поділяються на монархії і республіки. [1,с.127]

Виділяють також змішану форму правління. У свою чергу змішана форма правління може існувати як в умовах республіканської монархії, коли глава держави обирається, так і в умовах монархічної республіки, коли глава держави (президент) набуває монархічних рис і стає незмінним.

Монархія - така форма правління, де формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Республіка - форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін. [1, c. 129]

Скакун О.Ф. дає наступне визначення поняття республіка - форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади.

В умовах сучасної республіки існує три владні структури: президент, парламент та уряд. [4, c.282]

Парламент - загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент - глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави. [1, с. 129]

Президент обирається прямими або непрямими виборами. У президентській і змішаній формі правління президент обирається всенародним голосуванням або групою виборщиків (США, Колумбія), у парламентській -- парламентом або спеціальними виборчими колегіями, сформованими на базі двох палат парламенту спільно з регіональними і місцевими органами влади. [5]

Уряд -- вищий орган політичної й адміністративної влади. У різних країнах вищий орган виконавчої влади (уряд) має різні назви. Найбільш поширеними є такі назви: кабінет міністрів (Японія, Великобританія, Україна), рада міністрів (Росія, Франція), державна рада (Швеція, Норвегія), федеральна рада (Швейцарія). Різні назви має також глава уряду: прем'єр-міністр, канцлер, президент або голова. [5]

Скакун О.Ф. зазначає, що в історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична.

Копєйчиков В.В. визначає наступні ознаки республіки:

1) Обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади;

2) Виборність і відповідальність глави держави;

3) Можливість представництва держави лише за дорученням парламенту чи виборців.

Н.М. Пархоменко виділяє й інші ознаки республіканської форми правління:

1) Народ - єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади.

2) Здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову.

3) Наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень.

4) Одноособове або колегіальне прийняття рішень.

5) Наявність у всіх вищих державних органів державно владних повноважень.

6) Юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри - імпічменту президента.

7) Можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади. [1, с.130]

Нині республіка є домінуючою формою правління у світі.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяють на президентські, парламентські та змішані.

Президентська республіка - форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. [1, с.130]

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжно-координадійну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»).

Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. [2, с. 76-77]

У наш час президентські республіки в чистому, класичному вигляді майже не існують. Як президентські формувалися республіки у США, Франції, Аргентині, Ірані та в ряді інших країн. Але з часом вони, у більшій чи меншій мірі, втратили свої класичні ознаки в результаті переходу ряду раніше виключно президентських повноважень до парламенту. [3, с. 95]

Парламентська республіка - форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. [1, с. 130]

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер -- недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду. [2, с.77]

Яскравими прикладами парламентських республік є ФРН, Індія.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші та вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо ( у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність - перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контра сигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом. [1, с.131]

Слід зазначити, що в сучасних умовах “чисті” форми президентських та парламентських республік порівняно рідкі. Поширення дістали змішані форми - президентсько-парламентські та парламентсько-президентські республіки. [3, с.95]

Прикладом змішаної форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія.

Висновок: Отже, на сучасному етапі розвитку держав існує дві основні форми державного правління: республіка та монархія. Крім того, виділяють також змішану форму правління.

Республіка - форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Монархія - така форма правління, де формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Аналізуючи поняття республіки та монархії можна зробити висновок, що форма правління визначається залежно від того, ким здійснюється управління державою, державна влада.

Республіка виділяється тим, що джерелом влади є народ, відбувається розподіл влади на гілки, посади є виборними. У свою чергу республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські). Види республіки визначають за тим, кому належить повнота влади - президенту чи парламенту.

У наш час президентські республіки в чистому, класичному вигляді майже не існують. Як президентські формувалися республіки у США, Франції, Аргентині, Ірані. Яскравими прикладами парламентських республік є ФРН, Індія.

Сьогодні дуже рідко можна зустріти чисто президентську або чисто парламентську республіку, все більшого поширення та розвитку дістали змішані форми.

2. Передумови підписання Акту злуки

2.1 Державно-правовий розвиток УНР

1917 року відбулася Лютнева революція в Росії. Наслідками для України були: посилення політичної боротьби , вихід на політичну арену широких народних мас, перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя, зростання ролі політичних партій; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку. [6, с.324]

23 червня 1917р. Центральна Рада видала першу відозву до українського народу. “Народе український, - говорилося у відозві, - впали вікові пута, прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі і пробудження до нового, творчого життя після більш як 200-річного сну”. [8, с. 81]

В. Іванов зазначає, що на початку свого існування Рада, претендуючи на роль органу влади загальноукраїнського масштабу, фактично складалася з представників лише київських організацій. [9, с.403]

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року, Центральна Рада ухвалює III Універсал, в якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки у межах 9 українських губерній. На жаль, універсал мав суттєву суперечність - широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала. [6, с. 331]

У I Універсалі Центральна Рада назвала себе “обраним органом українського народу”. III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України “берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі”, а в IV Універсалі сказано: «…Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів». [11, с.50]

О.Д. Бойко вважає, що своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до Києва 3 грудня. У цьому документі з одного боку визнавалася УНР, а з іншого - робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917р., Центральна Рада перебувала у стані війни з Раднаркомом Росії. [6, с.332-333]

Першим узагальнюючим документом, який повинен був реорганізувати діяльність Центральної Ради, став “Наказ Українській Центральній Раді”, який з'явився 23 квітня 1917р. і фактично закріпив уже існуючу структуру.

У липні 1917р. Центральна Рада повернулася до організаційних проблем, зокрема - діяльності свого Комітету. Так, виступаючи 6 липня на засіданні пленуму ЦР, Грушевський заявив, що Комітет здійснюватиме законодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. [11, с.52]

11 січня 1918р. Центральна Рада ухвалює IV Універсал. О.Д. Бойко відзначає, що лейтмотивом цього документа була теза: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною , ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Але проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. [6, с. 334-335]

Процес державного будівницва відбувався переважно правовим шляхом, супроводжувався прийняттям Центральною Радою універсалів та законів, якими визначалися головні напрями розвитку української демократії.

Нормами конституційного права врегулювались важливі питання державного ладу та територіального устрою, громадянства, міжнаціональних відносин, державної символики. Україна вперше проголошувалась незалежною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавались широкі права і свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Важливе місце посідали закони соціально-економічного спрямування. Було розпочато широкі соціальні реформи. Для українського законодавства даного періоду, є притаманною гуманістична спрямованість розвитку як державного, адміністративного, цивільного, трудового, так і судового й кримінального права.

Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього входили 9 членів: В.Винниченко, П.Христюк, Х.Барановський, С.Єфремов, С.Петлюра, Б.Мартос, І.Стешенко, М.Стасюк. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів. [11, с.53]

Реформування державного механізму проводилося Центральною Радою майже до останніх днів її існування. Так, 20 квітня 1918р. було підготовлено законопроект, згідно з яким замість ліквідованого відомства Генерального писаря для управління справами Ради Міністрів, засновувалася посада керуючого справами Ради Народних Міністрів. [11,с. 57]

Незважаючи на всі реорганізації, лідери Центральної Ради так і не змогли домогтися повноцінного територіального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного майже до останньої хвилини її існування. [11,с.51]

Грушевський указував на труднощі створення “територіального органу на засадах безпосереднього, загального і рівного представництва”. [12, с. 232, 241]

26 січня 1918 р. у Брест-Литовську делегація УНР підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною мирну угоду. [9, с.408]

Під час переговорів українська делегація мала відстоювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель), а за несприятливих умов - програму-мінімум (виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край з широкими автономними правами).

Договір було підписано того дня, коли війська Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини та укласти мир з УНР. [6, с.336-337]

О.Д. Бойко зазначає, що, розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. [6, c.338]

Начальник штабу німецької армії в УНР генерал В.Гренер писав: “Центральна Рада - не уряд, а мішанина з мрійників, ідеалістів та катедер-соціалістів, які не мають ні поваги, ні влади в державі”. [7, с.292]

У питанні військового будівництва лідери ЦР виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення. Визначилися два напрями щодо питання про українські національні збройні сили: перше представляв військовий клуб на чолі з М.Михновським, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету у Тимчасового Уряду. [11, c. 60]

Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917р., яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого “суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки” [11, с. 65]

Центральна Рада у своїй правотворчій діяльності торкнулася багатьох галузей права - від кримінального (скасувавши III Універсалом смертну кару і видавши 19 листопада 1917р. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне писарство подало на її розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу). [11,с. 68]

Після проголошення I Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж “Статуту автономної України”, як вона тоді називалася. [11, с. 66]

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалили Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П.Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове утворення - гетьманат “Українська держава”. [6, с. 339]

14 листопада 1918 року було створено Директорію, до складу якої входило 5 осіб: С.Петлюра, О.Андієвський, А.Макаренко, Ф.Швець, В.Винниченко. [7,с.311]

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпочався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим.[11, с. 87]

На відміну від Центральної Ради, Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і неподільність. З моменту свого проголошення Директорія повинна була вирішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій правовий статус, особливо компетенцію і повноваження; урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізмі і, нарешті, запропонувати саму його модель.

9 грудня 1918р. Директорія створила канцелярію для “тимчасового ведення справ Директорії”. На канцелярію покладалася, зокрема, реєстрація “усіх паперів, що поступали до Директорії”, кадрові питання, а також законодавча робота. [11, с. 87]

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, яких призначала Директорія. Крім того, були численні “отамани” або “польові командири”, у чиїх руках, власне, і зосереджувалася вся реальна влада у провінції. Водночас стихійно поновлювалася діяльність колишніх органів міського і земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів. [11, с.87-88]

В. Іванов стверджує, що створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та «паралельного» (радянського) законодавства. Не припинялась чинність й дореволюційного законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам. [9, с. 466]

Головні програмні завдання Директорія конкретизувала у своїй Декларації від 26 грудня. Особливе значення мало те, що Директорія проголосила себе “верховною владою”, уповноваженою “силою і волею трудящих класів України” і знову підтвердила свою тимчасовість. Лише одне положення Декларації безпосередньо торкалося правового статусу уряду - йому доручалося “негайне втілення в життя великих завдань”, окреслених Декларацією. Зрозуміло, що подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу повноважень Директорії і Ради народних комісарів неминуче повинні були призвести до серйозних непорозумінь. [11, с. 90]

Конгрес трудового народу відкрився у Києві наприкінці січня 1919р. Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарламентом, тому що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливе значення має і той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому був урочисто проголошений акт возз'єднання з ЗУНР. На останньому засіданні 28 січня було прийнято “Закон про форми влади в Украні”, позитивне значення якого полягало передусім у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР - з листопада 1917р. - у формі закону визначив засади державного устрою і все-таки набув чинності. [11, с. 91]

Із лютого 1919р. почалися 10-місячні переміщення Директорії територією України, які супроводжувалися політичними комбінаціями та перемовинами. [7, c. 318]

Зростаюче і загрозливе незадоволення політикою Директорії змусило її вжити традиційні кроки - скликати 11 березня чергову Державну нараду, яка ще раз зафіксувала суттєві політичні розбіжності. Фактично припинив своє існування уряд, а під “юрисдикцією” УНР залишилася територія між лінією Сарни-Проскуров-Могилів над Дністром і річками Збруч і Буг. [11, с. 95]

Наприкінці 1920р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України. [6, c. 345]

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії з моменту евакуації з Києва, слід наголосити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилася. [11, с. 98]

Що стосується територіального устрою, то виникла парадоксальна ситуація. Формально Директорія сприйняла ідею земельного поділу України. Але у реальному житті все залишилося по-старому з урахуванням саме губернсько-повітової моделі. ЗУНР дістало статусу області. Підсумовуючи, можна стверджувати, що впродовж 1917-1920рр. Україна існувала як унітарна держава, яка весь час тяжіла до федералізації. [11,с. 101]

1 грудня 1918р. Директорія вирішила : “ Суд на території УНР здійснюється іменем УНР”, потім наприкінці місяця повідомила про свій намір ліквідувати Державний Сенат, а 2 січня 1919р. затвердила закон про поновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд”.

У час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігалися закони колишньої Російської імперії і Тимчасового Уряду, законодавство ЦР і гетьманства. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема , з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, - проблема колізій з попередніми і паралельними системами законодавства. Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого виступила, вона досить обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його занадто “лівим”. Не була поновлена чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів. [11, с. 105]

Директорія, власне, обрада той самий шлях, що й гетьман Скоропадський - шлях частково скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Загалом законодавство “другої” УНР можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності. Звідси і відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного і кримінального законодавства. [11, c.106]

2.2 Державно-правовий розвиток ЗУНР

В міру того як наближалася воєнна поразка Четверного союзу, серед населення клаптикової монархії Габсбургів розгортався рух за утворення національних самостійних держав. 18 жовтня 1918 p., коли Австро-Угорська імперія розвалилася, у Львові зібралися представники громадськості, щоб утворити Національну Раду -- вищий орган майбутньої держави. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття, тобто на етнографічні українські землі в межах імперії. [10]

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини.

Найближчим часом планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. [9, с. 489]

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УНР австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях, польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. 9 листопада УНРада визначила назву української держави -Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

9 листопада 1918р. УН Рада сформувала уряд - Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким.

У складі уряду було 14 секретарств, які очолювалися державними секретарями: внутрішніх справ, зовнішніх зносин, фінансів, військових справ, юстиції, торгівлі і промисловості, земельних справ, шляхів сполучень, пошт і телеграфу, праці і соціальної опіки, громадського здоров'я, освіти, віросповідання, громадських робіт. [11, c. 117]

13 листопада 1918р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши “Тимчасовий Основний закон”.

У ньому закріплювалася назва держави, її територія і кордони; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Вищим органом влади мали стати Установчі збори. До його обрання ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча - Державному секретаріату. [13, c. 169]

Ще 1 листопада 1918р. УН Рада видала розпорядження, згідно з яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ - повіт, місто, містечкові та сільські общини.

Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося обрати відповідно міських, общинних комісарів і колективні органи при них, які представляли усі верстви населення. У повітах належало обрати повітових комісарів і повітові національні ради. [11, с. 118]

22 листопада 1918р. українські частини після боїв з переважаючими силами поляків були вимушені залишити Львів. Українські установи і організації переїхали до Тернополя.

Тут уперше майже у повному складі зібралася поповнена новими делегатами УН Рада. У Тернополі у грудні 1918р. були переобрані старі і новостворені постійні комісії Ради.

4 січня було засновано ще один дуже важливий державний орган - Виділ УН Ради. До компетенції органу комітету входило: призначати уряд, а також здійснювати його відставку; представляти державу у зовнішніх зносинах; затверджувати і оприлюднювати закони; проголошувати амністії та ін. [11, с. 121]

З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз'єнання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві. Наступного дня він був одноголосно ратифікований Трудовим конгресом УНР.

Планувалося скликання парламенту об`єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, Збройні Сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення. [9,c.492]

Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-Угорської монархії під керівництвом держсекретарства юстиції.

Незабаром воно розгорнуло активну діяльність з перебудови усієї судової системи. Було видано розпорядження про утворення на території ЗУНР судових округів(12) та судових повітів(130). У зв'язку з воєнним станом тимчасово була призупинена діяльність інституту суддів-присяжних.

родовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції - для розгляду кримінальних справ. Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів. Нотаріуси виконували всі дії від імені держави. [11, с. 123-124]

Вища, законодавча влада у той час продовжувала належати Украънській Національній Раді.

Однак уже на початку її практичної державної діяльності виявилося, що вкрай необхідно розширити склад Ради делегатами з місць, зробити його більшим представницьким органом, схожий на справжній парламент. Вибори відбулися з 22 по 26 листопада. Склад УН Ради збільшився до 152 делегатів. [11, с. 119]

Дбаючи про створення повноцінного парламенту, УНРада, яка вважала себе тимчасовим органом, 31 березня 1919 р. ухвалила закон про скликання Сейму ЗУНР, а 14 квітня - виборчий закон. Послів (депутатів) належало обрати за національно-пропорціональною системою на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. [9, с.496]

ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо.

Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали. [6, с.351]

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і

Чехословаччини. Зі згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила

Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців - до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням. [9, с. 491]

Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919р. Вовчухівську операцію.

Її успішний початок був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Антанта намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українського протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції.

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції. [6, с.352-353]

Із 1919 року становище в ЗУНР щодалі загострювалось. Прийнятий Національною Радою 14 квітня земельний закон не задовольнив село, оскільки відкладав на невизначений строк розділ поміщицьких земель. [7, с.346]

У травні 1919р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й.Геллера. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919р. поляки контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем та Заліщиками.

Уряд Голубовича склав свої повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є.Петрушевича. [6, c.353-354]

Буковину із центром у Чернівцях населяли, головним чином, українці (у північній частині) і румуни. Тут діяли паралельні органи влади, утворені українськими й румунськими політичними партіями. З листопада 1918 р. в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче. Того самого дня утворилася Комуністична партія Буковини як крайова організація КП(б)У.

Замість австрійської адміністрації в деяких районах краю стали виникати ради. Щоб відвернути розвиток подій у небажаному для себе напрямі, королівський уряд Румунії послав війська і зайняв усю Буковину. Румуни окупували також територію Бессарабської губ., що належала Росії.

На півночі Бессарабії, у Хотинському пов., де переважало українське населення, невдоволення румунською окупацією виявлялося особливо яскраво. У ніч на 28 січня 1919 р. більшовики підготували тут повстання. Місцеві підпільники й бессарабські партизани розгромили полк румунських прикордонних військ і вступили до Хотина.

Вони сформували збройні сили чисельністю близько 30 тис. бійців, які зайняли до 100 населених пунктів. Після введення в цю місцевість регулярної румунської армії повстанці змушені були перейти через р. Дністер на територію України. [10]

Лідери ЗУНР не мали власної моделі розбудови держави, тому орієнтувалися на австрійський зразок виконавчої влади і пошуках прийнятих форм організації місцевого самоврядування.

Багато діячів молодої республіки пройшли шлях національної само ідентифікації, для решти участь у національному русі супроводжувалася зміною політичної орієнтації. Лідери не мали широких зв'язків із впливовими колами Європи; не було й нової, творчо налаштованої еліти. Слабкою залишалася підтримка знизу - з боку робітників і безземельних селян. [7,c.347]

Висновок: Отже, у період 1917-1920рр. відбувалася боротьба за українську державність. На першому етапі боротьбу очолила Центральна Рада, що була створена у березні 1917р.

За часів Центральної Ради процес державного будівницва відбувався переважно правовим шляхом, супроводжувався прийняттям Центральною Радою універсалів та законів, якими визначалися головні напрями розвитку української демократії. Другий період тривав з кінця квітня 1918р. , що характеризувався правлінням гетьманщини в умовах окупації України німецькими і айстро-угорськими військами. У листопаді 1918р. відбулося проголошення Західно-Української Народної Республіки.

Під час третього етапу до влади прийшла Директорія, яка відновила УНР.

В цей час елемент дезорганізації вносило особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Історія свідчить, що успіх у боротьбі за українську державність міг бути досягнутий тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося.

Прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків своїм однопартійцям в Україні полегшили прихід до влади у східній частині України у грудні 1917р. більшовицького уряду й у підсумку - встановлення радянської влади на більшій частині України.

Але не можна вважати, що період 1917-1921рр. складався лише з поразок та розчарувань.

Завдяки боротьбі за державність зросла самосвідомість українського народу. Люди впевнилися у своїх силах, зрозуміли, що вони здатні боротися.

Саме тому події революції можна вважати кроком вперед у програмі становлення та розбудови української державності.

3. Зміст та наслідки Акту злуки

Мельник А.І. зазначає, що короткий історичний період з 1917 по 1920 роки в Україні складає цілу епоху за насиченістю та важливістю подій. З приходом наприкінці 1918 р. до влади Директорії і відновленням Української Народної Республіки (УНР) розпочався якісно новий етап боротьби за досягнення соборності українських земель. Зумовлений він був дальшим піднесенням національно_визвольного руху українського народу по обидва боки розділяючого його кордону і, насамперед, крахом Австро_Угорської імперії та появою на політичній карті світу ще однієї суверенної української держави -- Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). [16, c.355]

Першим кроком на шляху здійснення цієї грандіозної соборницької програми мало бути проведення всеукраїнського Національного конгресу, відкриття якого намічалося на 17 листопада 1918 р. в Києві. На порядок денний його роботи ставилися такі питання: 1). Сучасне міжнародне становище та перспективи на майбутнє; 2) Форми державного будування в Україні; 3) Економічна політика в Україні; 4) Аграрна реформа в Україні; 5) Організація військових сил; 6) Народне самоврядування в Україні. [16, c.358]

І.Гошуляк зазначає, що важливим засобом боротьби за соборність була українська періодична преса. Вона виступала невтомним глашатаєм цієї великої ідеї на всіх етапах національної революції. Але особливо велику активність у цьому напрямі преса виявила наприкінці 1918 -- початку 1919 рр., тобто в момент найбільшого піднесення об'єднавчого руху на українських землях і здійснення практичних кроків з боку керівництва ЗУНР та УНР з метою об'єднання. [16,c.391]

Об'єднавчий рух, який наприкінці 1918 -- початку 1919 рр. охопив Україну, досягнув в двадцятих числах січня свого апогею. Центр його міцно перемістився в столицю УНР. У ті дні київські часописи буквально рясніли гаслами, статтями, інформаціями, інтерв'ю та іншими матеріалами, присвяченими об'єднанню українських республік. Особливу увагу серед них привертали публікації Грамоти УНРади ЗУНР від 16 січня 1919 р., адресованої Директорії, в якій містилась Ухвала УНРади від 3 січня 1919 р. про злуку ЗУНР з УНР. 21 січня її надрукувала «Робітнича газета», 22 -- «Україна», «Нова Рада» та інші. Цей документ був опублікований також у першому числі нового журналу «Закон і право».

Директорія і Рада Народних Міністрів вирішили провести урочисте святкування об'єднання УНР і ЗУНР 22 січня. Мабуть, це було не випадково, оскільки цей день збігався з річницею історичного IV-го Універсалу Української Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалася самостійною, ні від кого не залежною суверенною державою українського народу. Отже, він тим самим ставав днем подвійного всенародного свята -- Незалежності і Соборності. [16,c.404]

У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об'єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. [14]

22 січня 1919 року у Києві було видано документ , який був затверджений головою Директорії Володимиром Винниченко. У документі зазначалося: “Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 року в місті Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Народньою Республікою - в одноцільну, суверенну Народню Республіку.

Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду” [15]

І. Гошуляк зазначає, що у багатовіковій історії нашого народу названій події належить одне з найвизначніших місць. Вона не лише продемонструвала всьому світу заповітне прагнення українців жити в єдиній, соборній, власній суверенній державі, але й започаткувала якісно новий етап боротьби за практичну реалізацію цього великого ідеалу.

Проте О.Д. Бойко вважає, що Акт злуки мав лише декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. [6, с. 355]

Майбутній крах досягнутої соборності був спричинений багатьма факторами. Найголовніші з них -- агресія більшовицько_радянської Росії, Польщі, інших держав, російських білогвардійців, негативне ставлення до української справи в цілому провідників Антанти. Всі вони не лише не визнавали української соборності, але й поборювали її державність. Уже через два тижні під натиском Червоної армії Директорія та її уряд вимушені були залишити Київ, а трохи згодом і майже всю територію України. Не менш трагічно складеться, як відомо, й доля ЗУНР, територію якої згодом окупують польські та інші інтервенти. [16, c.423]

Як соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 року - надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів: вони мали абсолютно різний політичний досвід, інші релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньополітичного впливу. [7, c.316]

Величезну шкоду справі державності і соборності завдав також внутрішній стан самого українства: розкол на непримиренні політичні табори, гостра міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, громадянська війна на теренах Наддніпрянської України, наявність серйозних розбіжностей з питань стратегії й тактики боротьби за національну державність між провідниками УНР і ЗУНР.

І. Гошуляк наголошує, що слід пам'ятати, що творці Акту Злуки розуміли його,по суті, як вступний договір про об'єднання двох республік. Повне об'єднання відкладалося, згідно з затвердженими умовами, до скликання всеукраїнського парламенту -- Українських Установчих зборів, які мали ухвалити основні закони соборної України, ввести в чинність спільні органи державної влади й тим самим завершити процес об'єднання. Цього не сталося. [16, с.424]

Д. Вєдєнєєв у статті «Українська історіографія про причини та наслідки розриву Акту Злуки (зовнішньополітичний аспект)» стверджує, що розбіжності стосовно міжнародної політики, які досягли апогею навколо відносин УНР з Польщею, стали причиною анулювання Акту соборності в грудні 1919 р.

Л. Шкляр визначив, що об'єднанню 1919 р. притаманні націонал-демократична модель соборності. Їй властиві ідеї національної свободи й незалежності, духовного відродження українського народу та його державності на своїх землях. Головними чинниками їх реалізації стала національна пам'ять про єдність народу, орієнтація на власні політичні й військові сили. [17, с.43]

Згодом, з появою спеціальних досліджень, присвячених Українській революції 1917-1920 рр., Універсал Соборності, головним чином під впливом її поразки, а також з явно політичних мотивів, нерідко замовчувався, недооцінювався і навіть піддавався критиці, в тому числі й з боку окремих його творців. Одним з перших став на цей шлях В.Винниченко. Ніби забувши про все сказане ним з приводу об'єднання УНР і ЗУНР під час свого перебування на посаді голови Директорії, він у своїй праці «Відродження нації» не знайшов жодного доброго слова для цієї події, обмежившись лише короткою констатацією про те, що вона мала місце. [16, с.427]

Особливий інтерес викликає, безсумнівно, оцінка Акту Злуки М. Грушевським. Як відомо, після упадку Центральної Ради (в періоди Гетьманату та Директорії) його було усунуто від активної державної діяльності. Незважаючи на це, Михайло Сергійович продовжував свою наукову і публіцистичну працю. Він з великою радістю сприйняв повалення гетьманського режиму, відновлення УНР і об'єднання з нею ЗУНР. Вчений відгукнувся на останню подію спеціальною статтею за назвою «Об'єднання України Наддніпрянської і Надністрянської», опублікованою 31 січня 1919 р. в київському журналі «Громада». Назвавши його важливим актом, М. Грушевський стисло виклав історію західноукраїнських земель (Галичини, Буковини і Закарпаття), обґрунтував закономірний характер появи УНР і ЗУНР та їх об'єднання в одну державу.[16, с. 431-432]

Висновок: Отже, подія, яка трапилася 22 січня 1919 року, - урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР на Софіївському майдані в Києві викликало різні оцінки істориків як того часу, так і сьогодення. Більшість із них зазначають, що Акт мав велике значення, але через різні політичні, економічні та релігійні ідеї урядів республік, досягти незалежності України не вдалося.

Сам факт проголошення об'єднання ЗУНР і УНР мав величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

Велике значення для наступних подій мала взаємодія Української Галицької армії й армії Директорії.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України.

Висновок

Акт злуки УНР і ЗУНР - перший випадок, коли на державному, конституційному рівні заявили про єдність українських земель та об'єднання їх у єдину державу. До цього були лише спроби, які не призводили до значних наслідків.

У період 1917-1920рр. відбувалася боротьба за українську державність. На першому етапі боротьбу очолила Центральна Рада, що була створена у березні 1917р. За часів Центральної Ради процес державного будівництва відбувався переважно правовим шляхом, супроводжувався прийняттям Центральною Радою універсалів та законів.

На другому етапі владу у своїх руках зосередив гетьман Скоропадський. Україна була перейменована з УНР в “Українську Державу”.

Третій етап можна вважати відновленням УНР, коли до влади прийшла Директорія. В цей час елемент дезорганізації вносило особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації.

Але період 1917-1921рр. приніс не лише негативні наслідки, він підняв на новий рівень самосвідомість українців, довів ним самим, що вони здатні боротися за єдину та незалежну державу.

У листопаді 1918р. відбулося проголошення ЗУНР, яка спочатку вважалася лише західною областю УНР.

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. -- День злуки УНР і ЗУНР. Історики дають різні оцінки даній події, але всі зазначають, що вона підтвердила прагнення українського народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

...