Український національний рух у XIX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з історії України

На тему: «Український національний рух у XIX столітті»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Український національний рух у першій половині ХІХ століття

1.1 Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

1.2 Кирило-Мефодіївське товариство -- перша політична організація

1.3 Піднесення національно-визвольної боротьби в Галичині в 20-30-ті рр. XIX ст. «Руська трійця»

1.4 Події революції 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях. Головна руська рада

Розділ 2. Український Національний рух у другій половині ХІХ століття

2.1 Громадівський рух у Наддніпрянській Україні у 1860-1890-х pp. В. Антонович, М. Драгоманов

2.2 Братство «тарасівців», його роль у розвитку українського національно-визвольного руху

2.3 Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці XIX -- на початку XX ст.

2.4 Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

2.5 Виникнення політичних партій в Західній Україні наприкінці XIX ст.

Висновки

Література

Вступ

Українському народові судилася нелегка доля. Після ослаблення, а потім і загибелі колись могутньої Київської Русі йому неодноразово доводилося боротися за власну волю, за свою державність. Зміст і характер цієї боротьби в різні епохи були різними, але завжди серцевиною її залишалася ідея завоювання національної свободи і держави.

Важливими факторами, що стимулювали розвиток українського національного руху в ХІХ ст., були внутрішні чинники подальшого формування української нації, демократичні й національно-визвольні рухи в європейських державах.

Український національно-визвольний рух, що розпочався на межі ХVIII - ХІХ ст. в Україні, можна назвати новим, оскільки в тогочасних історичних умовах він набув іншої якості, порівняно з періодом ХVI - ХVII ст., запліднився оригінальними демократичними суспільно-політичними ідеями, які тоді ширилися передусім у західноєвропейських країнах. Хоча, зрозуміло, на ньому помітно відбилися традиції національно-визвольної боротьби українського народу попередніх століть.

Український національний рух у Наддніпрянській Україні пройшов кілька етапів:

- перший, кінець ХVШ ст. - середина 40-х років XIX ст. (початковий, час пробудження в освічених колах інтелігенції національної самосвідомості, інтересу до історії, духовних скарбів, мови українського народу та розгортання на цьому ґрунті їхньої наукової і художньої творчості);

- другий, середина 40-х років XIX ст. - 90-ті роки XIX ст. (культурницько-політичний, започаткований появою політичних поезій Т. Шевченка і діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства й продовжений у діяльності українських політичних осередків - громад);

- третій, початок XX ст. (політичний, час діяльності українських партій та організацій і включення в рух народних мас).

Отже, форми вияву українського національного руху на різних етапах були різноманітними. Вони еволюціонували від простих до складніших форм: від появи інтересу до історії й духовних скарбів рідного народу і аж до постановки питання про створення національної держави і намагань його розв'язати. Організаційні форми його були також різноманітними -- від діяльності поодиноких ентузіастів і аж до створення нелегальних організацій і партій.

Новий український рух XIX ст. репрезентувала національно свідома інтелігенція. Роль народних мас у цей час зводилася до збереження і примноження своїх духовних скарбів, котрі інтелігенти-патріоти використовували як базу для відродження України.

Особливістю українського національного руху цього часу було те, що його діячі, зважаючи на відсутність у Російській імперії конституційного ладу, політичних свобод та наявність соціального гноблення народних мас, змушені були дбати не тільки про справедливе розв'язання національної проблеми, а й про визначення шляхів завоювання демократичного політичного ладу й справедливих соціальних відносин.

Розділ 1. Український національний рух у першій половини хіх століття

1.1 Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених із метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини в 60-80-х рр. XVIII ст. викликала протест серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул неохоче визнавалися Санкт-Петербургом. До того ж, українська шляхта користувалась ширшими привілеями, ніж російські дворяни. Так, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх маєтки не підлягали державній конфіскації, їх могли судити лише такі, як вони. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Визначними провідниками шляхти стали Григорій Полетика і Василь Капніст. Останній за дорученням групи козацької старшини в 1791 р. виїхав із таємною місією до Берліна, щоб викласти свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави. Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах так далеко.

У середині 80-х років XVIII ст. опозиційні настрої козацької старшини згасають. Російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. Катерина II підписала «Жалувану грамоту дворянству». Домігшись задоволення своїх привілеїв, українська козацька старшина опинилася перед проблемою надання дворянських титулів. Перепони російської влади у визнанні колишньої служби в гетьманських інстанціях як достатньої підстави для надання дворянського титулу зумовило інтерес серед старшини до історії. Це, у свою чергу, дало поштовх до національного відродження на Лівобережжі. Крім того, українські патріоти намагалися зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті та магдебурзькому праві, а також прагнули відновити козацьке військо.

Уже перші історичні дослідження з історії краю з'явилися у 70-ті рр. XVIII ст.: «Зібрання історичне» (1770 р.) С. Лукомського, «Короткий літопис Малої Росії» (1777 р.) В. Рубана, «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785-1786 рр.) О. Рігельмана та ін. Хоча ці твори мали недоліки, уже сама їх поява змушувала замислитися, що український народ має власну історію і самобутню культуру. Копітка праця перших дослідників відіграла значну роль у розвитку наукових досліджень української історії. На початку XIX ст. з'являються досконаліші узагальнюючі праці. Серед них можна виділити «Історію Русів».

«Історія Русів», власне, не наукова праця, а політичний трактат, який відбивав політичні настрої прихильників відновлення автономії України. У той же час «Історію Русів» можна назвати першою політичною історією України. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Книга мала виразно антипольське і антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави. Трактат закликав до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але ні на мить не ставив під сумнів право російського імператора управляти Україною.

Першою узагальнюючою працею з історії України стала праця Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».

Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні й політичні теорії. Французька революція створила нову модель нації (незалежно від суспільної верстви, усі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу.

Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. в Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М. Цертелєв. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених М. Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна та ін.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 р., у 20-30-х рр. XIX ст. діяв літературний гурток, який відіграв важливу роль у розвитку нової української літератури.

Душею гуртка був філолог І. Срезнєвський. У 1831 р. він видав «Український альманах» -- збірник народних пісень та оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 рр. -- шість випусків «Запорожской старины». І. Срезнєвський став провідником ідей слов'янської єдності.

Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував із класицизмом. Це добре помітно на прикладі творчості І. Котляревського. Поема «Енеїда» (1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п'єса «Наталка Полтавка» -- романтизму.

Поряд із активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці -- «История Малой России» (1822 р.) Д. Бантиш-Каменського та «История Малороссии» М. Маркевича.

Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.

1.2 Кирило-Мефодіївське товариство -- перша політична організація

У той час як у Європі ширилися ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалася політизація національно-визвольної боротьби слов'янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.

У таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію -- Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Т. Шевченко, П. Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства бачили у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом цієї федеративної спілки, у якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган -- собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожен штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати, головним чином, літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», який містив 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. «Братчики» збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царська влада заарештувала 12 постійних членів товариства і відправила до Петербурга. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на десять років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

1.3 Піднесення національно-визвольної боротьби в Галичині в 20-30-ті рр. XIX ст. «Руська трійця»

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) на кінець XVIII ст. опинилися під владою Австрійської імперії. їх включення до складу імперії збіглося в часі з реформаторською діяльністю імператорів Марії-Терезії та Йосипа II. Реформи сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духівництво.

Національне відродження спочатку охопило Закарпаття, де завдяки діяльності будителів наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. з'явилася плеяда видатних діячів. Так, першим ректором Петроградського університету був Михайло Балудянський, директором Ніжинської гімназії Іван Орлай, активно діяв на науковій ниві Юрій Гуца Венелін. У Львівському університеті викладали професори Михайло Щавницький, Іван Земанчик, Петро Лодій.

Найвидатнішим будителем був перший історик Закарпаття Іоаникій Базилович. Продовжив його діяльність Михайло Лучкай.

Завдяки діяльності єпископа Андрія Бачинського (1772-1809 рр.), засновника мукачівської єпархії, та М. Лучкая вдалося зберегти і відродити національну самобутність українського населення Закарпаття.

Від початку XIX ст. процес національного відродження охопив і Галичину. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично налаштоване греко-католицьке духівництво. Товариство стало активним поборником прав української мови та українізації шкільництва. Члени товариства сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. Із-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови -- І. Могильницького, Й. Лозинського, Й. Левицького.

У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині став Львів. Тут на початку 30-х років XIX ст. виникло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький), яке виступило на захист української мови (термін «руська» для галичан означав українська).

Особливістю виникнення та діяльності громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця» є те, що воно, будучи яскравим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігало певні риси етапу фольклорно-етнографічного і робило перші спроби прориву в політичний етап.

Перебуваючи під значним впливом поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменський), етнографів (М. Максимович) та літераторів (І. Котляревський) з Наддніпрянської України, члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка почали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Результатом цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів із народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання дійсного сучасного становища українського народу, що перебував під іноземним гнітом. Підчас своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши свої зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

У першому рукописному збірнику поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1883 р.) вони закликали до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834 р.), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом рукопису було засудження іноземного панування, уславлення боротьби народу, оспівування козацьких ватажків -- Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини та Наддніпрянщини. Видання цієї книги було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити прояви українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відбиваючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книги українською мовою посягала на монополію та авторитет мови церковнослов'янської. Для молодих авторів забороненої «Зорі» розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність».

Проте навіть у цих несприятливих умовах члени «Руської трійці» не припиняли активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних промов латинською, польською чи німецькою мовами, одночасно у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. «Трійчани» енергійно виступали проти латинізації письменства, усіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів -- «Читанку», написану живою українською мовою.

Наприкінці 1836 р. (на книзі зазначено 1837 р.) у Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній менш виразно, ніж у «Зорі», лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу на цей раз? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом. Усе це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким масам. Три ідеї пронизують зміст «Русалки Дністрової»: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків -- борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурницько-просвітянської діяльності і вторглись у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони твору «Руської трійці», І. Франко зазначав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний зміст, які неясні думки в ній висказані -- була свого часу явищем наскрізь революційним». Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

Незабаром це об'єднання розпалося. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помер М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який почав проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Довше обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький. Але й він під впливом М. Погодіна приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії.

1.4 Події революції 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях. Головна руська рада

У 1848-1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. У результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної та Центральної Європи.

У роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткували представники греко-католицького духівництва, яке звернулося до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. У ній висловлювалися побажання про запровадити в школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти в правах духівництво всіх конфесій.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація -- Головна руська (українська) рада (ГРР), яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів -- представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» -- перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі. Виступаючи за проведення демократичних реформ, ГРР домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов'язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином, селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духівництва, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалося формування загонів самооборони -- Національної гвардії.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-територіальну автономію, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. її першим професором став Я. Головацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з'їзду, у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» -- культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

Національний рух на західноукраїнських землях 1848 -- 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії. Улітку 1849 р. після розгрому об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим із його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Улітку 1851 р. розпущено ГРР. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 рр. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувалися, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.

Розділ 2. Український національний рух у другій половині хіх століття

2.1 Громадівський рух у Наддніпрянській Україні у 1860-1890-х pp. В. Антонович, М. Драгоманов

національний визвольний політичний україна

Наприкінці 50-х pp. XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним із центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де жило чимало українців і куди, після відбуття покарань, дозволили повернутися й обійняти високі посади колишнім братчикам: М. Костомарову, Д. Білозерському, Т. Шевченку.

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народу, українські діячі Петербурга в 1859 р. створили першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, що мала за мету популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

Із метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою Білозерського почала видавати журнал «Основа» (1861-1862 рр.). У 1860-ті pp. він був єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми -- в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їхні діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з В. Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова «хлоп» -- образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали «українофілами». Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів'я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, яких «вчили в національному напрямі». На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його учасники разом із викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П. Чубинський, М. Драгоманов, утворили нове товариство «Українська громада», яке в 1862 р. налічувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли в різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава, Харків), Кубані (Катеринодар) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок у галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, громадівці займалися культурницькою діяльністю.

Відродження українського руху спершу не викликало занепокоєння в царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., побоювання, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то й незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляра, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».

Не витримавши переслідувань із боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Проте відсутність організації не давала можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 1860-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються знайти легальні форми для своєї праці.

Така можливість відкрилася із створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети «Киевский телеграф». Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.

Головою відділу було обрано Г. Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П. Чубинського. Органом Відділу стали «Записки Юго-Западного отдела ИРГО». Неформальним органом Відділу була також газета «Киевский телеграф», яка виходила в 1874-1876 pp. До її редакційного комітету увійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ.

До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів налічувалося 76 осіб, серед них -- В. Антонович, М. Драгоманов, В. Лисенко і М. Лисенко, О. Ушинський та ін. Окрім них, для Відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народний побут, традиції, вірування.

Крім видавничої справи, Відділ здійснив низку заходів. Одним із перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилося, що в ньому жителів на половину більше, ніж офіційно вважалося (загальна кількість перевищувала 220 тис. осіб). Також був з'ясований національний склад міста: українці становили найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення в серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок Національної академії наук.

Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876 pp.) ним була проведена серйозна наукова діяльність: видано сім томів «Трудов Юго-Западной экспедиции» (по 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного Отдела ИРГО», також підготовлено матеріалу ще на три томи праць М. Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Але і на цей раз за науковою працею громадівців вже пильно стежила царська поліція, яка відчула небезпеку майбутнього українського сепаратизму (відокремлення). Найбільше зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.

Наслідком доносів стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено наступне: увезення із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально М. Драгоманова й Д. Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі та українському руху в цілому. Свою чинність він зберігав до 1905 р. Проте цього разу громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і в попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух у Європі. Виконання такого завдання громада доручила М. Драгоманову. Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни існуючого ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виїхавши за кордон, М. Драгоманов зав'язав тісні знайомства з українськими діячами Галичини, разом із М. Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал «Громада» (1878-1879 pp., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам а демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям у складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба має вестися с виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).

Висунута М. Драгомановим програма за тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилася занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з М. Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу «Киевская старина» (1882-1907 pp.), що продовжував українознавчі дослідження.

Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій, прагнула зайнятися кипучою політичною діяльністю, спрямованою на повалення існуючого ладу і встановлення нового, справедливого. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молоді або студентські. Особливо багато постало їх у 1890-ті роки. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).

Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їх попередня культурницька праця загине. Легально здійснити це в межах Російської імперії було майже неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той же час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898 р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для початку політичної боротьби. Вони забезпечили об'єднання українського руху -- на Лівобережжі та на Правобережжі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.

2.2 Братство «тарасівців», його роль у розвитку українського національно-визвольного руху

Наприкінці XIX ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 90-х pp. XIX ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. Міхновський, С. Шелест, А. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні відносини з провідними діячами українського руху. Із цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне «Братство тарасівців». Ще в 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток із чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик). Улітку 1891 р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе «Братством тарасівців».

Першим прилюдним виступом «Братства» стало читання промови на Шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна охарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували:

- українці є окремою нацією;

- як кожна нація, українці потребують національної волі для «праці і поступу»;

- повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

- єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності української держави);

- негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для національного руху;

- радикалізм і екстремізм щодо «відступників»;

- необхідність українських шкіл;

- вживання української мови та ін.

Ідеї «Братства» знайшли своїх прихильників, але значного поширення не набули через різко негативне ставлення «братчиків» до інших течій українського руху та особисті якості лідера «Тарасівців» М. Міхновського.

«Братство тарасівців» було створено за принципами таємної організації і розбивалось на «п'ятірки», які на середину 90-х років XIX ст. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Члени братства проводили в основному організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з'їзд братства, який, можливо, мав надати організації більш стрункої форми. Але, оскільки «Братство тарасівців» не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років XIX ст. воно фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.

2.3 Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці XIX -- на початку XX ст

Кінець XIX -- початок XX ст. характеризувався новими явищами в суспільно-політичному житті українських земель. Початком «відродження нації» називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. Винниченко. Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на центральних, південних та східних землях України) була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрієвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 рр. була брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». М. Міхновський, свого часу член «Братства Тарасівців», активний учасник українського визвольного руху, адвокат за професією, був одним із ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний політичний діяч України першим у Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України «від Карпат аж до Кавказу». Основою української нації РУП вважала селянство. Із 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.

У 1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило й утворило свою партію -- Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ «10 заповідей» проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло «Україна для українців». У 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно назвало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Наприкінці 1904 -- на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація -- Українська соціал-демократична спілка (скорочена назва «Спілка») на чолі зі студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. «Спілка» була досить численною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відокремилась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії були нечисленними за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського «Союзу визволення» (зародок майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

У 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього отримала назву -- Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідниками стали Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями та громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) -- Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП -- М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко -- обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.) взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети в Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); Партію соціалістів-революціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), «Союз 17 жовтня» («Октябристи»), Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський «Бунд» («Союз»).

2.4 Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбурґів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. У 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були одинокі. Такі ж проблеми постали й перед іншими пригніченими слов'янськими народами -- чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських землях посилилась течія прибічників Москви -- москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення русофільських ідей на більшість духівництва, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення полонізації, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови й ігнорування української призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов'янській мові. Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета «Слово», низка українських закладів. У 1870 р. вони заснували політичну організацію -- Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт із русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь із середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалася творчістю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, О. Огоновський, А. Вахнянин.

Для народовців найболючішим було питання мови й літератури. Вони виділяли українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію «Руська бесіда». У 1868 р. виникло товариство «Просвіта», яке займалося просвітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Л. Скоропадської-Милорадович та В. Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. У 1892 р. воно дістало назву Наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Наукове товариство ім. Т. Шевченка -- науково-культурна громадська організація, заснована в 1892 р. на кошти прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературне товариство ім. Т. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було побудовано як прообраз академії наук -- з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями і підсекціями, із виданням наукових записок, збірників, часописів. Поряд із науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об'єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних та державних діячів Західної і Наддніпрянської України, інших держав. Членами і активними діячами НТШ були 0. Барвінський, М, Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський. Іноземними членами НТШ обирались А. Ейнштейн, М. Планк, Т. Масарик. Головою НТШ у 1897 р. був обраний М. Грушевський, який переїхав до Львова з Києва.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкувалися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають із русофілами. На противагу їхньому «Слову» вони започаткували видання газети «Діло».

У 70-х pp. XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність М. Драгоманова, який закликав молодь іти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали І. Франко та М. Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і до критики народовців. Це зумовило серйозні розбіжності в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

...