Дисидентський рух

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дисидентський рух

Зміст

1. Основні напрями

2. Форми спротиву

3. Українська гельсинкська група

4. Переслідування дисидентів

Список використаної літератури

1. Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, атому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її членів -- І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, И.Боровицького, І.Кіпиша -- засуджено на різні терміни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, -- до розстрілу, пізніше заміненого на 1б-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського національного фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І. Коваль, Б.Грицина, М.Проців), багатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снєгірьов, літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюбата І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особливо, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні засади українського дисидентського руху.

2. Форми спротиву

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. самвидав. Серед перших "сам виданнях" публікацій, які фактично започаткували український дисидентський рух, був " Відкритий лист до ООН ", що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шляхом "сам ви лаву" розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?"Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965--1966 pp., розкривалися механізми політичних репресій; "Репортаж із заповідника імені Берії" та "Серед снігів" Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації українського дисидентського руху відіграв позацензурний журнал "Український вісник", шість номерів якого вийшли протягом 1970--1972 pp. у Львові за редакцією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В.Стус, І.Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей встали. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Трохи згодом, у 1968 p., 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Параджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І.Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О.Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підпис анти по платилися за свою ініціативу).

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У1968 р. колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!" Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: " Борітеся за законні права української мови" та "Свободу діячам української культури"). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 року таборів. 21 січня 1978 p., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта злуки українських земель, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірник, інженер з Калуша, який до того двічі відбував ув'язнення за політичні переконання. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через " залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу "політичних в'язнів", збирали факти брутального ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У1978р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників арештовували, як це сталося у 1970 р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині, Києві. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М.Василів за виготовлення цих прапорів -- 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років позбавлення прав та стільки ж -- заборони проживання на території західноукраїнських областей.

3. Українська гельсінкська група

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1976 p., яка передбачала і зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю затим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обов'язки. 12 травня 1976 р. у Москві було проголошено про створення громадської групи для контролю за виконанням Гельсінкських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінкська група (УГГ). Серед її засновників були: О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, М.Руденко, Н.Строката-Караванська, О.Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чол. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Рудетсо. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх організацій У ГТ суттєво відрізнялася. Вона була легальною, тісно співпрацювала з подібними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, налагодила зв'язки із зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Група, ведучи боротьбу за права українського народу, з по вагою ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в декларації, будуть гарантовані конституцією права національних меншин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

Отже, вимоги УГГ були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним режимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протягом 1977--1985 pp. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув'язненні.

21 березня президент США Р. Рейган підписав у Нью-Йорку прокламацію про День Української Гельсінської групи. Це був перший президентський акт, який безпосередньо стосувався України.

дисидентський український комуністичний гельсінський

4. Переслідування дисидентів

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 26 до 76 відсотків. Як бачимо, часи змінювалися, а ставлення режиму до українців та "квоти" для них у тюрмах залишалися стабільними . До того ж судді до українців були значно "щедрішими", ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажімо, отримував 4--6 років, українець діставав від 10 до 15. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В.Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах -- Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В.Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, стверджує, що вона була зініційована Кремлем. "Творчість Василя Стуса, -- зазначає він, -- у 1985 р. Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона була б присуджена 24 жовтня. Але її присуджують тільки живим, посмертно -- ні. Отже, Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 р. був Гітлер: премія була присуджена в'язневі концтаборів К.Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'язався з потенційним лауреатом Нобелівської премії Василем Стусом у традиційний спосіб: "Нет человека -- нет проблемы"..." Василь Стус загинув у карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985р... У 1990р. В. Стус посмертно був реабілітований, йому була присуджена Державна премія ім. Т. Шевченка.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки -- спеціальні псих лікарні з жорстоким режимом, що не поступався тюремному. (Ініціатором застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 60-- 70-х років виступив голова КДБ СРСР Ю.Андропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгортання мережі психіатричних лікарень "з метою захисту радянського державного і суспільного ладу".) Як справедливо зазначає Ю.Зайцев, коли у звичайного в'язня все ж була надія хай і за 10-- 15 років вийти на волю, то у психлікарні могли "лікувати" хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб деморалізувати дисидента, його поміщали у середовище вбивць та ґвалтівників, які у "психушках" рятувалися від заслуженого покарання; параноїків, нерідко під наглядом "санітара" з карних злочинців. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в'язнів псих лікарень у СРСР, за підрахунками Л. Плюща, сягала 2000 осіб.

Колишній дисидент Василь Рубан так згадує про методи катування у "психушках": "Мене примістили в надзорці... для проведення активного курсу лікування, тобто введення в організм психотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін і психотропні препарати... Сірка з аміназином -- це здебільшого катування з метою виштовхати злочинця на луда чи в зону. Курс сірки не витримують навіть ті, кому пахне 10років зони, навіть дехто з тих, кому загрожує смертна кара. Коли хворий проходить відповідні аналізи.., йому призначають невралептики по карті, тобто кожних два наступні дні збільшують дозу. Хворий потроху загальмовується, ось вже він ходить з потухлим зором, схиливши набік голову, доза збільшується. Ось вже з рота в нього тече слина і він її не витирає, бо йому вже байдуже, доза збільшується. Ось він уже почав мочитися -- доза збільшується. Нарешті він обкалявся -- це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза зменшується, і коли хворий приходить у такий стан, що ходить з перекривленою головою, але слину, яка тече з рота, витирає лише інколи, доза заморожується,і в такому стані хворий існує 6 місяців. Увесь цей час він отримує ліки в уколах -- це активний курс. М'які місця на руках і на сідницях стають твердими, кровоточать від голочних пробоїн, бо кров погано згортається. Тоді йому цю саму дозу затверджують і дають у пігулках постійно... Якщо організм звикає до дози і відбувається рецидив, його знову переводять в надзорку на активний курс. Це триває від 5 до 25років..."

Описуючи дію ще одного невралептики -- трисиділу -- Рубан зазначає: "…бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здавалось, що кожен м'яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Відчув я також, що мої руки і ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались у колінах... Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулися, коли ж починав ходити, тримаючись руками за бильця,руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в'яну, наче полите гасом дерево..."

Як ці люди витримували такі тортури? Той самий Василь Рубан пише: "Я знав, що на волю мені дороги нема. Принаймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. Навіщо тоді це все? Так КДБ і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони зав дали Україні в 1917,1922,1928,1933,1937,1940,1947 і так далі, аж до мого арешту в 1972 р." (В.Рубану вдалося вийти на волю лише у 1978 р.).

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, "психушками". Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний геніальний поет Василь Симоненко. Наприкін. листопада 1970 р. після усних погроз за нез'ясованих обставин у Василькові, на Київщині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 р. загадково вбито під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка, автора широко відомої пісні "Червона рута". Знищувався цвіт української нації, її совість.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави -- невмируща. А їхні твори, передані на Захід і оприлюднені там, знову нагадали світовій громадськості про існування України.

Список використаної літератури

Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів,

Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

Культурне відродження в Україні. - К, 2012

Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. - К, 2012.

Размещено на Allbest.ru