Культура України початку XX ст.

Цьому значною мірою сприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897--1911 pp. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897--1910 pp. грамотність підвищилась із 16,9 до 23,7 %.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 p., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському - 21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу. український культура творчість

У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У 1914-- 1915 pp. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. осіб. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже бл. 70% населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на поч. XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. - майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901--1914 pp. стало більше в 3 рази. Усього в 1908--1910 pp. в університетах України навчалося бл. 12,7 тис. осіб.

Революція 1905--1907 pp. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з "нижчих" станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва - понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян - більше як 1400. У 1910 р. студенти "нижчих" станів у Київському університеті становили 36 % Новоросійському--41,7%. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії - навіть жодної української школи недержавному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863,1876 і 1881 pp. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою. Не дозволялося брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у мазепинстві, українському сепаратизмі.

Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Українські уряди, незважаючи на вкрай важкі умови жорстокої політичної і збройної боротьби, чинили відчайдушний протест російському та зрусифікованому чиновництву, деяким антиукраїнські налаштованим викладачам гімназій та ВНЗ, послідовно провадили політику підтримки та розвитку української мови, книгодрукування, наукових закладів тощо.

Уже в часи Центральної Ради було знесено основні перепони на шляху розвитку української освіти, встановлені за царату, закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду і навіть основні засади радянської українізації. За активної участі Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці нових навчальних планів, посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Загалом упродовж 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових т. зв. вищих початкових шкіл (до революції їх нараховувалося 356). Всі вони існували на приватні або громадські кошти. Крім того, в 1918 р. діяло 38 026 " нижчих початкових" однокласних шкіл та 1373 двокласні.

У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретаріату освіти. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві на безплатне навчання, обов'язковості та світськості освіти.

Вперше українська мова на правах офіційної входила до середньої та вищої школи. Вже в березні 1917 р. у Києві було засновано перші дві українські гімназії, а до осені кількість закладів, що утримувалися за рахунок громадських або приватних коштів, зросла до 63. Незважаючи на всілякі перешкоди, українознавчі дисципліни активно запроваджувалися в навчальний процес уже діючих Київського, Харківського та Одеського університетів.

Було розроблено проекти створення українського університету в Кам'янці-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові, Одесі, Педагогічної академії та Академії мистецтв у Києві, низки професійних шкіл. Окремі з них розпочали роботу ще в 1917р.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки цього часу зробила Софія Русова (1856--1940) - активний громадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця. Разом з іншими діячами вона на державному рівні опрацювала й очолила практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін.

У період Гетьманату освітньо-культурницьку політику Центральної Ради було продовжено. Щоправда в цей час політика держави щодо підтримки національної культури зовні була більш стриманою. Темпи українізації школи уповільнилися. Було вирішено, не українізувати наявні російськомовні інституції, а створювати нові українські. Восени 1918 р. в Україні вже було 160 українських гімназій, у жовтні відкрито державні українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському. У Києві почали працювати архітектурний та клінічний інститути, в Одесі - політехнічний та сільськогосподарський, у Полтаві на кошти земства засновано Український історико-філологічний факультет. Педагогічну академію було перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. На базі Київської академії мистецтв постала Українська академія мистецтв. У діючих вищих навчальних закладах відкривалися українознавчі кафедри.

Уряд запровадив тарифну мереж оплати професорсько-викладацького складу, підвищив заробітну плату вчителям, увів стипендії для незаможних учнів гімназій. Певні зміни відбулися в управлінні освітою: замість принципу децентралізації запроваджено централізацію. У російськомовних гімназіях і реальних училищах як обов'язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України.

Велика увага приділялася виданню підручників українською мовою. Лише коштом спеціального фонду Міністерства освіти впродовж кількох місяців 1918 р. вийшло в світ 2 млн навчальних видань.

Ще інтенсивніше українізація школи здійснювалася Директорією, однак через швидку зміну політичної ситуації досягти реальних результатів не вдалося. У той час були прийняті постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою, Закон про державну українську мову в УНР. Було підготовлено "Проект єдиної школи в Україні", який передбачав створення трьохступеневої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перші два ступені утворювали основну школу, третій - середню.

Важким було становище освіти на західноукраїнських землях.

Власті імперії Габсбургів, панівні верстви на поч. XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і без того мінімальний доступ дітей трударів західноукраїнських земель до освіти. Бюджетне асигнування на освіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчетверо меншим, ніж у центральних австрійських провінціях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. Для корінного населення були призначені т. зв. утраквістичні школи. Середня школа залишалася недоступною для дітей трудящих. Найнижчий відсоток у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У 1911/12 навчальному році у Львівському університеті було 6271, політехнічному інституті - 1803, ветеринарній академії - 201, лісотехнічній вищій школі - 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21 %, політехнічному інституті - 4,4, ветеринарній академії --10, лісотехнічній вищій школі - 10 %.

Майже всі студенти вищої школи походили із заможних верств, бо тільки вони могли платити за навчання, користування лабораторіями, за практичні заняття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для жінок. Лише в кін. XIX ст. вони отримали дозвіл вступати на філософський і медичний факультети університетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгорнулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600 студентів університету залишили в 1901 р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі освіти щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці перед Першою світовою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині - у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою навчалося 440тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовні державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

Значної уваги становленню національної школи надавала Західноукраїнська Народна Республіка. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, Законом "Про основні уладження шкільництва..." передбачалося, що всі школи на території Республіки стають державними, а вчителі - державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. Проте поразка ЗУНР не дозволила повною мірою реалізувати ці ідеї.

2. Наука

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не міг зупинити розвитку науки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизняну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківському, аз 1902 р. в Київському університетах плідно працював у галузі математики професор Д. Граве - засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори, академіки В. Стєклов, Д. Синцов, С. Бернштейн. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. Рожанський. Він став основоположником Харківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки, зокрема теорії флуктуації, броунівського руху, у Львівському університеті займався М. Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого на чала термодинаміки.

Низку цінних праць з органічної хімії створив професор Київського університету С. Реформатський. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М. Бекетова, професор Харківського університету І. Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський. Дослідження з фізичної хімії тут проводили С. Толочко, В. Кемула.

Українські вчені зробили вагомий внесок у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Л. Симиренка та М. Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К. Пурієвича з хімічної фізіології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В. Арнольд - засновник Харківської школи альгологів. Великий внесок зробили епідеміологи і мікробіологи М. Гамалія, Д. Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В. Високович та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.

На поч. XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії з розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший у Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. Одним із піонерів авіації, основоположником важкої авіації, автором одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р. у Києві, був видатний український авіаконструктор І. Сікорський. У 1913-- 1914 pp. він на важких літаках своєї конструкції "Руський витязь" та "Ілля Муромець" установив світові рекорди з тривалості польоту (1 год 54 хв) та вантажопідйомності літака. Військовий льотчик П. Нестеров - член Київського товариства повітроплавання - 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував низку складних фігур вищого пілотажу, зокрема "мертву петлю".

У центрі пильної уваги українського громадянства постійно перебували суспільні науки, покликані дати відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На поч. XX ст. продовжувала працювати історик О. Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних курсів - "Історія українського народу" (1906). Значний внесок у розвиток історичної науки в Україні зробили В. Іконников, Д. Багалій, В. Барвінський. Неперевершеним істориком запорозького козацтва був Д. Яворницький. Закінчивши в 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Д. Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам'ятки з життя Запорізької Січі, створив музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, написав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва.

Ученим зі світовим іменем на поч. XX ст. став М.Грушевський, Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію " Барське староство", М. Грушевський у 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати лекційний курс української історії. З 1894 р. став головою Наукового товариства імені Т. Шевченка, редагував його "Записки". 1907р. очолив Українське наукове товариство в Києві. 1914 р., з початком Першої світової війни, царський уряд заслав М. Грушевського до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. він переїхав до Москви. Навіть в умовах заслання не припиняв наукової роботи. Серед праць М. Грушевського найбільшою е одинадцятитомна "Історія України-Руси", що охоплює період до 1663 р. Праці М. Грушевського відзначаються багатою джерельною базою. У них широко використані документальні матеріали з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. М. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання "Джерел до історії України-Руси", у якому зібрано й опубліковано багато цінних історичних документів епохи феодалізму.

Всесвітньо відомий учений, автор майже 2 тис. наукових праць вийшов на міжнародну арену як один із найвизначніших політичних діячів України. Та після загадкової смерті був безпідставно звинувачений у найтяжчих гріхах. Упродовж багатьох десятиріч в умовах радянського тоталітаризму М. Грушевського характеризували епітетами "буржуазний націоналіст", "сепаратист", "контрреволюціонер" і т. ін. Його славнозвісну "Історію України-Руси", як і всі інші праці, було вилучено з наукового обігу. Небезпечно було навіть згадувати про них. Тепер, на щастя, багатюща наукова спадщина М. Грушевського повертається до нас.

Видатним діячем української історіографії був І. Франко. Він написав понад 100 праць з історії, серед яких найбільш важливі монографії і статті: "Хмельниччина 1648--1649 pp. у сучасних віршах" (1898), "Що таке поступ" (1903), "Нарис історії українсько-руської літератури" (1910), "Панщина та її скасоване в 1848 р. у Галичині" (1913) та ін.

Плідною була робота українських учених і в інших гуманітарних науках. І. Франко, В. Гнатюк, О. Роздольський та ін. розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. І. Франко опублікував збірку "Галицько-руських народних приповідок", "Студії над українськими народними піснями". В. Гкаліюк видав фольклористичні збірники "Коломийки", "Гаївки", "Колядки і щедрівки", "Українські народні байки" та ін., був редактором "Етнографічного збірника" НТШ (усього до 1916 р. вийшло 36 його томів). Низку важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури написав видатний учений-філолог, сходознавець, історик А. Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909р. "Українсько-російського словника" В. Дубровського та в 1907--1909 pp. "Словаря української мови" за редакцією В. Грінченка. Дослідженнями з історії української літератури, українського, російського і польського театрів, української народної поезії займався професор Київського університету В. Перетц. Йому належать праці "Історико-літературні дослідження і матеріали", "Нариси старовинної малоруської поезії" та ін. Учнем В. Перетца був І. Огієнко - дослідник скарбів рідної культури, автор перекладів численних богослужбових книг і повного перекладу Біблії українською мовою, вчитель і професор, організатор культурно-освітнього церковного життя, церковний ієрарх.

Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові товариства, які діяли в Україні на поч. XX ст. Завдяки зусиллям М. Грушевського, який з 1897 р. очолював Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, воно перетворилося в першу новітню академію наук. Товариство згуртувало навколо себе визначні сили: І. Франко, В. Гнатюк, О. і Ф. Колесси, К. Студинський, І. Раковський, до яких незабаром приєдналися молоді науковці, учні М. Грушевського - С. Томашівський, М. Кордуба, В. Гарасимчук, І. Джиджора, І. Крип'якевич, І. Кравецький та ін. Поряд з ними працювали вчені з підросійської частини України. Розквіт діяльності товариства припав на останні роки перед Першою світовою війною. Крім суспільствознавства, вчені НТШ мали великі успіхи в галузях інших фундаментальних наук.

Багатий досвід діяльності НТШ М.Грушевський використав, ставши в 1907 р. ініціатором створення та керівником Українського наукового товариства в Києві. Завдання товариства, як було підкреслено в його статуті, полягало "в розробці і популяризації українською мовою різних галузей наук". Київські науковці видавали "Записки Українського наукового товариства в Києві" (у 1908-- 1918рр. вийшло 18 томів),"Збірники природничо-технічної секції" {у 1910--1918pp. видано 4 книги) та ін. Поряд із науковими дослідженнями товариство випустило чимало популярних видань.

Великим досягненням української культури стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української академії наук. Спочатку вона складалася з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного та соціально-економічного. Першими дійсними членами УАН були Д. Багалій, К. Воблий, В. Гнатюк, М. Кащенко, В. Кістяківський, А. Кримський, В. Липський, А. Лобода, В. Перетц, М. Птуха, М. Сумцов, А. Тутковський, О. Фомін та ін. Першим її президентом, після того як з політичних міркувань відмовився М. Грушевський, став видатний український учений В. Вернадський.

У той же час покладено початок створенню Державного українського архіву, Українського історичного музею, Національної бібліотеки та ін.

Незважаючи на складні й неоднозначні соціальні, економічній політичні процеси, плідно працювали в роки українських визвольних змагань і науковці-економісти. Зокрема, восени 1917 р. з ініціативи відомого вченого і громадського діяча М. Туган-Барановського було створено Українське товариство економістів. На його базі згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України - Консульські курси.

3. Література

Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям революційного вибуху, знайшла яскраве відображення в художній літературі. У численних творах, зокрема казці "Хо", оповіданнях "Лялечка", "Дорогою ціною", новелах "Сміх", "В дорозі" М.Коцюбинський затаврував систему царського самодержавства як ворога українського народу, переконливо показав революційно-визвольну боротьбу в нових умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю в перемозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки "Досвітні огні", "Дим", п'єси "В катакомбах", "Лісова пісня ", " Камінний господар " та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться у творах прозаїків А. Тесленка, С. Васильченка.

Яскравими барвами засяяв самобутній талант глибоко ліричного поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Ввійшовши на поч. XX ст. в українську літературу, він з 1907 по 1917 р. видав сім книг поезій. Уже в першій "З журбою радість обнялась" радо привітав російську революцію 1905--1907 pp. У поезіях, написаних на Батьківщині, а потім і за кордоном, О.Олесь закликав до боротьби за волю України, за торжество справедливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.

"Дійсним чародієм" поезії був талановитий український поет Грицько Чупринка, творчість якого донедавна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки - "Огнецвіт", "Метеор", "Ураган", "Сон-трава", "Контрасти" та ін. здобули широку популярність на поч. XX ст. Голос Грицька Чупринки згас у серпні 1921 р. у кривавих сутінках червоного терору, а його ім'я надовго було вилучено з історії нашої літератури.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні поч. XX ст. Гнат Хоткевич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори "Лихоліття", "Вони", "На залізниці", цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті "Камінна душа", "Довбуш", збірка новел "Гірські акварелі" тощо).

Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, тривалий час маловідома читацькому загалові. Один із лідерів українських партій - спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 р. - голова уряду Центральної Ради, В.Винниченко був і надзвичайно плідним письменником. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902--1906 рр. - "Голота", "Солдатики", "Голод", "Малорос-європеєць" та ін. автор реалістично зобразив життя селян, наймитів і міської бідноти, в'язнів, показав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутрішній світ героїв. Після поразки революції 1905--1907рр. В. Винниченко пристрасним словом і ділом продовжував боротьбу за кращу долю українського народу.

Революція 1905--1907 pp. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка "Будяки", поема "Мойсей ", вірші"Сійте більше", "Блаженний муж...","Вольні вірші" і низку статей: "Сухий пень","Одвертий лист до галицько-української мол одіжі", "Щирість топу і щирість переконань", "Нова історія російської літератури" та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського народу, в торжество історичної справедливості.

Важку селянську долю показали письменники Західної У країни Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (Ю.Семенюк). Найвидатнішою буковинською письменницею була Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості стала повість "Земля". Наприкінці XIX-- па поч. XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лук'янович, Антін Крушельницький, які продовжували кращі традиції красного письменства.

Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Богдан Лепкий - найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І. Франка. Його вірш " Журавлі" - то безсмертна народна пісня "Видиш, брате мій..." для українців усього світу. Визначний учений і перекладач, професор української літератури в Ягеллонському університеті (Польща), Б. Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.

Прагненням пошуку нових шляхів розвитку української літератури, визволення від побутового етнографізму і включення у загальноєвропейський процес було прийнято діяльність літературної групи "Молода муза", яка виникла у Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та ін. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва.

"Молода муза " залишила значний слід в історії української культури. Цей слід продовжила літгрупа па західних землях України "Митуса" (1922), яка об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.

Молодшою наддніпрянською сестрою "Молодої музи" булоліт-об'єднання "Українська хата", з яким пов'язані імена Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Олександра Неприцького-Грановського, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. "Українську хату", як і "Молоду музу", спопелила вогняна іскра чотирнадцятого року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному терені - у творчості раннього Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка.

Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модерної поезії й боротьба за нові засоби вираження почалися в добу української народної революції в Києві. Найвизначнішим представником цього покоління був Павло Тичина, Він умів майстерно поєднати наївну символіку народної мелодії з новими літературними вимогами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі та мрійливих революційних настроїв поет згодом перейшов до програмних пролетарських поем. Найвизначнішим представником неокласиків став Максим Рильський - тоді найбільший епічний поет із дуже широким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбільше уваги з'ясуванню взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків приділяла група неокласиків, до якої, крім М. Рильського, належали М. Зорові П. Филипович - врівноважені зрілі поети й тонкі критики, драматург Я. Мамонтов, М. Драй-Хмара, О. Бургардт і ін.

4. Преса та видавництво