Культурне життя у післявоєнні роки

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани, замість польської мови - російську. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалася його русифікацією, зокрема, команди на уроках фізкультури подавалися російською мовою, широко використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри з активним вилученням "націоналістичних елементів". Обов'язковим стало атеїстичне виховання. український мистецтво театральний

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили близько 8 тис. і зруйнували близько 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони відкривали 4-класні "народні школи" для підготовки робітників, мережа яких у і рази була меншою, ніж довоєнна. Навчання там обмежувалося читанням, письмом, арифметикою, ручною працею, фізкультурою та іграми, але без використання будь-яких навчальних посібників, оскільки вони були просякнуті комуністичними догмами. Про існування середніх шкіл, не кажучи про вищі, на окупованій території не йшлося. Певний час з ініціативи похідних груп ОУН, які проникали в центральні та східні області, діяли "Просвіти", але з часом їх заборонили.

Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських початкових шкіл: дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови. Також заходами української громади було відкрито низку гімназій та вчительських семінарій.

Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину дітей, учителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 p.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів, зокрема школи робітничої та сільської молоді, суворовські й нахімовські училища; відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; відновлювалися обов'язкові випускні іспити, запроваджувалося нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

З визволенням України від окупантів почалася відбудова шкіл, яка здійснювалася в умовах розрухи, значної кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять тощо. В цей час розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами, активно залучалися ресурси колгоспів, радгоспів, підприємств. Уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн дітей. Для працюючої робітничої і сільської молоді створювалися вечірні школи. До 1953 р. упроваджено загальну обов'язкову семирічну освіту.

Серед проблем системи шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу. Було відновлено діяльність піонерських та комсомольських організацій, посилився контроль над учнівською молоддю, головне завдання школи нерідко обмежувалося вихованням відданості комуністичним ідеалам, особисто "другові всіх дітей" И. Сталіну. Насаджувався атеїзм, батьків та їх дітей переслідували за релігійні переконання. Дедалі більше відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, шкільний курс "Історія СРСР", по суті, був історією Росії, 8 невеликими вкрапленнями історії тих народів, що входили до СРСР. Різко посилилася русифікаторська політика. Кількість українських шкіл, особливо в містах східних та південно-східних областей, помітно зменшилась, натомість розширилася мережа російських. На початку 1950-х років в українських школах навчалося лише 26 % учнів.

Суперечливі тенденції виявлялися й у вищій школі. З початком війни понад 70 вищих навчальних закладів із викладачами та студентами було евакуйовано з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії тощо, де вони інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою висококваліфікованих спеціалістів. Чимало працівників і вихованців ВНЗ перебували на фронті.

Упродовж першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р. було 160. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету - першого в історії Закарпаття. В цей час у ВНЗ навчалося понад 200 тис. студентів. У цілому за 1946--1950 pp. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.

Труднощі повоєнної вищої школи, як і інших сфер української культури, значною мірою були пов'язані з боротьбою комуністичного режиму проти т. зв. "буржуазного націоналізму", найменших спроб ревізувати відновлені комуністичні догми. Так, львівських викладачів Г. Гербільського, В. Осечинського та деяких інших звинуватили в тому, що вони читали лекції в "дусі буржуазного об'єктивізму".

2. Наука

З початком радянсько-німецької війни на службу фронту була поставлена наука. Вчені Академії наук УРСР, яка спочатку була евакуйована в Уфу, а з літа 1943 р. перебувала в Москві, розробляли важливі проблеми, що мали велике значення для забезпечення виробництва високоякісного металу, створення нових зразків зброї, бойової техніки, вишукування нових джерел сировини, підвищення продуктивності праці тощо. Так, фахівці Фізико-технічного інституту АН УРСР розробили прилади для військової авіації та наземної радіолокаційної системи. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом, який, між іншим, дав змогу поліпшити міцність та якість танків Т-34.

Медичні наукові установи працювали над підвищенням ефективності лікування поранених і хворих. Зокрема, Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові. Інститут біохімії АН УРСР, очолюваний академіком О. Палладіним, створив препарат для прискорення згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог В. Філатов удосконалив методи лікування очних хвороб та розробив ефективну пересадку рогівки.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Його фахівці вели активну роботу серед червоноармійців у тилу, виступаючи з лекціями, статтями в газетах і журналах, видаючи наукові праці. Зокрема, українські історики видали монографію "Боротьба українського народу проти німецьких загарбників", економісти розробляли план відбудови господарства республіки.

Значну увагу розвитку науки держава приділяла й у повоєнний час. Українські вчені здійснювали важливі теоретичні дослідження у галузі ядерної фізики, фізики твердого тіла, низьких температур та напівпровідників, у галузі біологічних і математичних наук тощо. В 1946 р. було здійснено запуск першого в СРСР атомного реактора. Впродовж 1948--1950 рр. в Інституті електротехніки АН УРСР під керівництвом С. Лебедєва створено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Колектив Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР розробив нові зразки авто зварювальної і електричної апаратури, яку почали широко використовувати на виробництві. Свідченням її ефективності стало будівництво в 1953 р. найбільшого в світі суцільнозварного моста через Дніпро в Києві довжиною понад 1,5 км. Важливий внесок у розвиток вітчизняної науки зробили вчені, що на той час працювали в Україні: математики М. Боголюбов, М. Лаврентьєв, відомий селекціонер В. Юр'єв, хімік О. Бродський, мікробіолог М. Гамалія та ін. Винахідником першого радянського турбореактивного двигуна став виходець з України академік А. Людька, який розпочав цю роботу в Харкові, а згодом продовжив у Ленінграді. Розгортали свою роботу інститути історії, філософії, економіки, археології, мовознавства, літератури та ін.

Істотною проблемою у цей час був партійний контроль, який пригнічував розвиток науки. Зокрема, впродовж 1947--1951 pp. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології, фізіологи, політекономії, мовознавства, де вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив із практикою. Як наслідок, були оголошені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Жертвами кампанії гонінь стало багато видатних учених, що зумовило відставання вітчизняної науки від світового рівня. Ще раніше, наприкінці 1946 p., було затверджено новий, зрусифікований, український правопис.

3. Література

Чимало сил боротьбі за перемогу над нацистською Німеччиною віддавали письменники. їхні офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик "Література і мистецтво", з 1943 р. поновився випуск журналів "Україна" і "Перець". Розвивалася видавнича діяльність, яка не обмежувалася сучасністю, зокрема, великими тиражами вийшли твори українських класиків. Загалом в евакуації було видано близько 900 назв книжок.

Частина письменників перебувала в евакуації (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський,Ю. Яновський, І. Ле та ін.), деякі залишилися на окупованій території (Іван Багряний, І. Кошелівець, Т. Осьмачка, Ю. Шевельов (Ю. Шерех), Ю. Лавріненко, О. Лятуринська та ін.), більшість була на фронті. Одні подалися туди фронтовими воєнкорами (О. Довженко, М. Бажай, О. Корнійчук, В. Василевська та ін.) або перебували безпосередньо в діючій армії чи партизанських загонах, зі зброєю в руках брали участь у боях із нацистами. Інші активно співпрацювали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці ("За Радянську Україну!", "За честь Батьківщини!"). З Москви українською мовою вела передачі радіостанція "Радянська Україна" (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Я. Галаи, К. Гордієнко, В. Владно). Діяла пересувна прифронтова радіостанція "Дніпро".

У своїх творах письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників тилу, викривали людино ненависну ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені поетичні, прозові, драматургічні та публіцистичні рядки таких українських літераторів, як М. Бажай ("Клятва"), П. Тичина ("Похорон друга", "Відповідь бійцям на фронті"), М. Рильський ("Слово про рідну матір"), В. Сосюра ("В години гніву", "Під гул кривавий"), А. Малишко ("Україно моя!", "Битва"), О. Довженко ("Україна у вогні", "Ніч перед боєм", "Воля до життя"), І.О. Яновський (збірник оповідань і нарисів "Земля батьків"), І. Ле (оповідання "Люба", "Шевченко") та ін.

Спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя були в окупованих Києві, Харкові, Львові, інших містах. Однак нацисти дуже підозріло ставилися до подібних спроб українців. Так, у Києві були закриті "Українське слово", "Літаври", "Українська дійсність", а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач страчені гестапо.

Щасливішою була доля підпільних структур. Зокрема, в Карпатах у роки війни діяла одна з конспіративних друкарень ОУН, де крім газет, журналів, листівок, видавали літературні твори Є. Маланюка, О. Олеся, Миколи Хвильового, О. Бабія та ін.

Активно розвивалася українська література й у повоєнні роки. Серед най відоміших творів того часу - романи О. Гончара "Прапороносці", М. Стельмаха "Велика рідня", "Київські оповідання" Ю. Яновського, "Атестат зрілості" В. Козаченка, "В окопах Сталінграда" В. Некрасова та ін. З'явилися нові твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, М. Нагнибіди, Остапа Вишні, О. Копиленка та ін.

У серпні 1947 р. ЦК КП (б) У ухвалив постанову про загрозу українського буржуазного націоналізму. Серед інших, були засуджені журнали "Вітчизна" та "Перець". Через місяць на пленумі Спілки письменників України нищівній критиці були піддані П. Панч за повість "Блакитні ешелони", Яновський за роман "Жива вода", І. Сенченко за повість "Його покоління", М. Рильський затвори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову до першого тому "Поезій". Останнього навіть звинуватили в "петлюрівщині". У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. У "безрідному буржуазному космополітизмі" звинувачували С. Голованівського. Навіть ліричні "Мисливські усмішки " Остапа Вишні викликали в партійних бонз різку критику за відхід від радянської ідеології. Як наслідок, безпідставно звинувачені письменники змушені були каятися за неіснуючі гріхи. Таку ситуацію спостерігаємо і в інших сферах культури.

4. Образотворче, музичне, театральне мистецтво

В образотворчому мистецтві під час війни домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура. Зокрема, багато плакатів та листівок створили такі українські художники, як О. Шовкуненко, К. Трохименко, М. Дерсгус, М. Глущенко, В. Касіян, О. Пащовко, І. Літинський, С. Бесєдін,Ю. Балановський, О. Довгаль. Їхні витвори розповсюджувалися на фронті, серед населення прифронтових і окупованих територій, закликали до боротьби із загарбниками. Надзвичайно переконливими і промовистими були твори В. Касія-на "Набій, слов'яни" та оригінальна за задумом серія "Гнів Т. Шевченка - зброя перемоги ", І. Латинського - "За плач дітей, за дим руїн, за кров братерську - на Берлін", О. Довгаля, який створив серію плакатів на тексти Кобзаря "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" та ін.

У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася одною з головних тем. їй присвятили свої картини О. Будников - "Стояти на смерть", Ю. Волков - "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхет - "Подвиг моряків", В. Полтавець - "Атаку відбито" та ін.

У той же час українські митці звертали увагу па пересічного українця, його працю, повсякденні турботи. Особливою популярністю користувалися полотна О. Максименка "Господарі землі", Т. Яблонської "Хліб", В. Костецького "Повернення" та ін.

Близько 350 музичних творів написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музиці стали симфонія "Україно моя", створена А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні й танцю давали свої концерти на фронті. Лише один із них, під керівництвом Л. Чернишової, понад дві тисячі разів виступив перед воїнами.

У музичному житті республіки після війни найпомітнішими були поема "Дніпро" С. Людкевича, друга симфонія К. Данькевича, опера Ю. Мейтуса "Молода гвардія". Низку творів переважно вокального жанру написав В. Барвінський, який тоді обіймав посаду директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів.

У зв'язку з боротьбою проти "українського буржуазного націоналізму", яка велася в другій половині 40-х - на початку 50-х років, безпідставних нападок зазнали і деякі діячі музичного мистецтва. Зокрема, були засуджені композитори К. Данькевич за оперу "Богдан Хмельницький", Г. Жуковський за оперу "Від усього серця".

М. Вериківського, М. Колесу, В. Лятошинського та інших затаврували за те, що вони у своїй творчості дотримуються "антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напряму". У в'язниці примусили підписати документ про дозвіл на знищення своїх рукописів, а потім вислали на довгих десять літ у Мордовію В. Барвінського. Навіть такі "пестунчики" тодішнього режиму, як О. Корнійчук і його дружина В. Василевська були розкритиковані за недостатнє розкриття "прогресивної" ролі російського царя та російських бояр у лібрето до опери "Богдан Хмельницький".

Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України театральних колективів, які діяли в радянському тилу: Київський театр опери та балету ім.. Т. Шевченка - в Уфі й Іркутську, Київський драматичний театр ім. І. Франка - в Семипалатинську і Ташкенті, Харківський оперний театр ім. М. Лисенка - в Читі, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка - у Фергані та ін. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, госпіталях, на заводах, фабриках, шахтах, у радгоспах, колгоспах. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.

Українські театри працювали й на окупованих нацистами територіях, зокрема, у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. В їх репертуарі були такі твори національної класики, як "Запорожець за Дунаєм", "Маруся Богуславка", "Украдене щастя" та ін.

Після війни театральне життя пожвавилося. На початку 50-х років у республіці діяли близько 70 професійних театрів, більшість із них ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін. Серед недоліків післявоєнного часу - ідеологічний прес, який тяжів над театром. Обов'язковим для репертуару стало оспівування "будівництва соціалістичного ладу". Значна частина вистав мала антиамериканську спрямованість.

Незважаючи на евакуацію українських кіностудій до Середньої Азії, продовжували працювати над створенням художніх і хронікально-документальних фільмів кіно митці України. Зокрема, Київська кіностудія художніх фільмів, яка перебувала в Ашхабаді, з допомогою Ашгабатської і Ташкентської студій створила такі фільми, як "Олександр Пархоменко", "Як гартувалася сталь", "Партизани в степах України". У 1943 р. режисер М. Донський поставив фільм "Райдуга", який отримав премію американської Академії кіномистецтва "Оскар", а у 1946 р. - Державну премію СРСР.

Особливої ваги в роки війни набуває документальне кіно. фронтові кінооператори, часто ризикуючи життям, фіксували на плівці безцінні свідчення героїзму і трагедії Другої світової війни. Наприклад, кінооператор В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Вже у вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж "З фронтів Вітчизняної війни". Великою популярністю користувалися документальні фільми "Битва за нашу радянську Україну" (1943) та "Перемога на Правобережній Україні..." (1944), створені О. Довженком.

О. Довженко під безпосереднім враженням побаченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму "Україна в огні". За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, про страшний для України 1941 р. Сценарій, який Сталін спочатку сприйняв схвально, невдовзі було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро в січні 1944 p., Сталін говорив, що у повісті " ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру - це відвертий випад проти політики партії". Як наслідок, фільм був знятий лише у 1960 р., уже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою ("Повість полум'яних літ").

Кінематограф відігравав важливу роль у розвитку масової культури й у післявоєнний період. В УРСР працювали 3 кіностудії - Київська, Одеська і Ялтинська. Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці", "Тарас Шевченко" та ін. Українська студія кінохроніки на початок 1946 р. випустила понад 100 кіножурналів "Радянська Україна". Діяло 7,2 тис. кінотеатрів. Зароджувалося телебачення.

В умовах післявоєнної відбудови міст значна увага приділялася архітектурі. Своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який поєднував різноманітні архітектурні стилі Відродження, російського класицизму, українського бароко, а також такі неодмінні атрибути доби соціалізму, як шпилі із зірками, скульптури робітників і селян, отримав назву сталінське бароко. У цей час було відбудовано й реконструйовано Дніпрогес, будинки Київського університету імені Тараса Шевченка, Верховної Ради та ін.

Отже, українські науковці, освітяни, письменники, художники, композитори, як і інші верстви суспільства, своєю самовідданою працею доклали значних зусиль у боротьбу проти нацизму. їхні технічні винаходи, наукові дослідження, патріотичні літературні і мистецькі твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку освіти, науки та культури значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

Список використаної літератури