Размещено на http://www.allbest.ru/

Піднесення та розквіт Київської Русі

Зміст

1. Володимир Великий

2. Ярослав Мудрий

3. Ярославичі

Список використаної літератури

1. Володимир Великий

Князювання Володимира(980--1015), одного з найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні для Русі часи. Країна була знесилена постійними війнами Святослава та міжкнязівськими чварами; завоювання у Причорномор'ї та на Балканах були втрачені; договір 971 р. позбавляв Київ переваг у відносинах з Візантією; печенізька навала спустошувала південні землі, безпосередньо загрожуючи столиці. Як наслідок, у суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий правитель спрямовує свої зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави, добившись на цьому поприщі значних успіхів. Ще під час походу проти Ярополка він приєднав Полоцьку землю, вбивши місцевого князя Рогволда і взявши за дружину його дочку Рогніду. У 981 р. Володимир виступив проти польських князів, які намагалися захопити руські землі, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття (992); у 982-- 984 pp. придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів, підпорядкувавши їх владі Києва. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході -- Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі -- Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні -- Дону, Росі, Сули, Південного Бугу. До її складу входило близько двадцяти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і угро-фінські, і тюркські.

Ставши правителем величезної країни, князь Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів (983), волзьким болгарам (985), полякам (981,990,992), які зазіхали на руські землі. Щоб забезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем -- Володимир (Волинський). Та найбільшою загрозою для Русі були печеніги. Протягом майже всього правління у Києві Володимир вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд, які кочували у Північному Причорномор'ї. Вони постійно вторгалися на південноруські землі, вбивали і забирали в полон тисячі людей, витоптували посіви, грабували і спалювали села і міста. Джерела повідомляють про сім переможних великих війн Володимира з печенігами, які принесли йому військову славу. володимир ярослав русь князювання

Є легенда, за якою битва русинів з печенігами під нинішнім Переяславом у 992р. була замінена поєдинком руського богатиря Кожум'яки з богатирем печенігів. Наш богатир перед поєдинком попросив князя Володимира випробувати його силу, випустивши на нього великого розлюченого бика. Так і зробили. Привели бика, припекли його розпеченим залізом і пустили на юнака. Той схопив бика за бік і відірвав шкуру з м'ясом, скільки рукою захопив.

Рано-вранці зійшлися русин і печеніг на полі між двома полками. Довго нікому не вдавалося досягти переваги. Нарешті молодий Кожум'яка схопив печеніга у свої залізні обійми, здавив до смерті і кинув об землю. У стані Володимирового війська пролунали радісні вигуки, й тієї ж миті сурмач зіграв клич до бою. Печеніги кинулися втікати, а русини переслідували їх і рубали мечами. Перемога була повною. Рештки печенізької орди відійшли в степ.

Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської держави наприкін. X -- у першій пол. XI ст. була також створена величезна за розмахом, складна і розгалужена система гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст по річках Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі, яка простягалася майже на тисячу кілометрів (т. зв. Змієві Вали).

Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 p.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи -- землі довкола найбільших міст. Туди призначали врядувати синів великого князя або його довірених осіб -- посадників, які в свою чергу створювали місцевий апарат управління. Усього таких уділів було вісім: Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир-Волинський, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Київ, Чернігів і Переяслав становили великокнязівський домен. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Так Володимир усунув від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, Київська Русь стає об'єднаною державою, в якій родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному.

Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння (бенефіції) надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади, потіснивши і племінну боярську еліту, і норовистих найманців-варягів. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну службу тут виконували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпорядковано київському князю.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном -- т. зв. " шестибожжя " -- і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся завдяки сприятливому збігу обставин.

Близько 986 р. у відповідь на прохання візантійського імператора Василія II допомогти придушити повстання полководця Фоки Барди у Малій Азії, князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імператора Анною. Натомість Василій II зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду. Однак після придушення повстання віроломний імператор відмовився виконувати свої зобов'язання, вважаючи, що руський князь не рівня візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес (околиці нинішнього Севастополя) -- головну житницю Візантії й оплот її панування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а відповідно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно князь Володимир припустився значної помилки, віддавши Візантії як "віно" (викуп за наречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор'ї.

Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Херсонесі Володимир повернувся з нею додому й заходився енергійно насаджувати нову віру (вважають, що сам він охрестився у 987 р.). За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом -- і населення інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру.

Охрещення Русі-У країни було подією великої ваги. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя і його "божественний" авторитет, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, Скандинавськими державами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава -- з дочкою шведського короля Олафа, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга -- за польського, третя -- за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Русею-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі і зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет -- златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого -- великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестому руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбовано знак Тризуба.

Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний -- Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в'язниці, і рідний -- Ярослав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15 липня 1015р.раптово помер(згодом він був канонізований церквою).

Смерть князя Володимира викликала на Русі небачені досі драматичні події. Його найстарший син Святополк, князь турівський, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати своїх зведених братів. Спочатку вбив князів: ростовського -- Бориса і муромського -- Гліба, потім у Карпатах деревлянського -- Святослава (ряд істориків заперечують причетність Святополка до згаданих подій).

Проти нього виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя -- короля Болеслава Хороброго. Звідти привів на рідну землю іноземне військо, яке захопило Київ та почало чинити насильство над місцевим населенням. Однак уже взимку 1018--1019 pp. Ярослав знову заволодів Києвом, вибивши звідти чужинців та Святополка, який утік до печенігів.

Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альті біля Переяслава. Переможцем вийшов Ярослав, названий сучасниками Мудрим, а Святополк змушений був рятуватися втечею за кордон і там, блукаючи "між чехи та ляхи", незабаром загинув.

2. Ярослав Мудрий

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабшала в часи міжкнязівських усобиць та набігів печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судисяава -- псковського князя, котрий прагнув до самостійності; позбавив влади свого родича, новгородського посадника Костянтина Добринича, коли той почав підтримувати сепаратистські тенденції місцевого боярства; силою змусив до покори племінника Брячислава, проте залишив йому Полоцьке князівство. Впертою була також боротьба Ярослава з іще одним братом -- Мстиславом Хоробрим, князем Тмутараканським, який претендував на великокнязівський престол. На цей раз перемогли розсудливість і загальнодержавні інтереси: поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав -- з Києва, а Мстислав -- із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність свого батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019-- 1054) досягла свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, усталення її кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030--1031рр. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Червенські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр'їв, Корсунь та ін. У1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На місці битви згодом постав величний собор святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь, однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вдалося. Після печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли торки, а згодом половці, якій контролювали дані території. Можливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Ярослава Володимиром на Візантію у 1043 p., та він закінчився невдачею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота -- головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського, "суперником Константинополя". Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти -- засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший з них -- славнозвісний Києво-Печерський -- став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона, було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя. Ідейній самостійності Київської митрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведення у ранг святих) руських подвижників християнського віровчення. Наприкінці 70-х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спочатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів -- "Руської правди", який базувався на "Уставі земляному" -- зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще князем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037--1039 pp.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали "тестем Європи", був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод -- з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха, Ізяслав -- із сестрою польського князя Казимира, Святослав -- з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна -- за французького Генріха І, Єлизавета -- за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті -- за датського Свена Ульфсона, Анастасія -- за угорського Андраша. Сестра князя Доброніга була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити проблему престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком -- Святославові -- Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому -- Всеволодові -- Переяслав і Ростов, В'ячеславові -- Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, -- Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Ярослава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася за сином племінника Брячислава -- Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата -- великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою.

"Якщо будете ви в любові межи собою, -- сказав перед смертю Ярослав Мудрий синам, -- то й Бог буде в вас, і покорить він вам супротивників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим".

У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності -- найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безкінечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

3. Ярославичі

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів -- Ізяслав, Святослав та Всеволод -- утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдосконалили " Руську правду", зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято " Правду Ярославичів" -- кодекс юридичних норм, що значно розширював "Руську Правду". Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святославу 1073--1076 pp., Ізяслав у 1076--1078 pp., Всеволод у 1078--1093 pp.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода -- великий князь київський Святополк Ізяславич (1093--1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100р., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103--1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113--1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно поступився київським та чернігівським престолами на користь двоюрідних братів Святополка Ізяславича та Олега Святославича, які були старшими від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любецького з'їзду щодо вотчинного володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво доповнював славнозвісну "Руську правду", значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените "Повчання", де він заповідав дітям не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю.

Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення половецької загрози сприяли суспільно-економічному розвиткові Київської Русі. Знову зросло політичне значення Києва як центру держави, зміцніли її міжнародні позиції. Ім'я Володимира Мономаха, онука Ярослава Мудрого та візантійського імператора Константина IX Мономаха, було добре відоме у середньовічній Європі. Сам він був одружений з дочкою англійського короля Гітою, його син Мстислав -- зі шведською принцесою Христиною, сестра вийшла заміж за німецького імператора, одна донька -- за угорського короля, а друга -- за візантійського принца.

По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125--1132), прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням великокнязівської влади, яку змушені були визнавати навіть Полоцьк та Новгород, завжди опозиційно налаштовані до Києва. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя з рядом західноєвропейських королівських дворів. Одна з його доньок -- Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом, друга -- Інгеборг -- з датським королем Кнутом Лавардом, третя -- Ірина -- з майбутнім імператором Візантії Андроніком Комніним, четверта -- Єфросинія -- з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк -- з моравською княгинею.

Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдалося утримати єдність і могутність Київської Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії -- епохи феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru