Русь-Україна у період політичної роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростоно-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства.

Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов'ян-переселенці в з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угрофінських племен. (Відомий російський історик М. Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові.) Генетичною базою формування українського народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, які ще з перших століть нової ери відігравали провідну роль в історії східного слов'янства. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна ", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах -- "снемах". Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву " колективного сюзеренітету". Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів -- представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов'язкової участі правителів у співволодінні Києвом.

Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголе-татаркиївський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князювань -- менше року кожне. Були також спроби силою підірвати роль Києва як загальноруського центру. Зокрема у 1169 р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, здійснив там страшний, безпрецедентний погром. "Не було помилування анікому і нізвідки, -- писав літописець, -- церкви горіли, християн убивали, других в'язали, жінок вели в полон..."

Роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст -- осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення. І лише з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Так, якщо у XII ст. утворилося 1 б князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягала вже 50. Загальна картина того часу зводилася до перманентного процесу виникнення та зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

3. Монголо-татарська навала

князівство русь батий татарський

Монгольська держава сформувалася в кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Темучин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії -- Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Полководці Чингізхана захопили Хорезм, Азербайджан, Грузію. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на річці Кал ці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід в глиб Русі і повернули назад.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150--200-тисячне військо онука Чингізхана -- Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237-- 1288рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У1239 p., після майже річного відпочинку, монгол о-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів оволоділо Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї -- 200--300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З понад 40 мурованих церков залишились, та й то дуже пошкодженими, якихось 5--6.

Упродовж наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку. До речі, перший випадок в історії завойовних походів монголів із часів Чингізхана, коли вони не змогли зламати спротив захисників фортеці, трапився 1241 р. у волинському місті Кременець.

Повернувшись у пониззя Волги, вони засновують нову державу у складі Монгольської імперії -- Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хан Батий розіслав своїх послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори й визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестає існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Залежність руських земель від завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці -- баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів. У політичній сфері залежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ані з правами князів на той чи інший престол, ані з бажанням народу. Зокрема, Київ було передано у володіння владимиро-суздальським князям, які одними з перших визнали зверхність Орди, а згодом під владу ханським намісникам. У результаті Київ втрачає значення не лише політичного і економічного, а й церковного центру -- наприкін. ХІП ст. митрополит переїхав звідти у Владимир-на-Клязьмі. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до сер. XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII--XIII ст., відомих із розкопок, 49 -- були розорені полчищами Батия. До того ж 14--так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. Домонгольського рівня кам'яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.

Таким чином, існування Київської Русі як єдиної держави охоплювало період з IX ст. по 40-ві роки XIII ст. Спочатку політичною формою її була централізована монархія (IX ст. -- 30-ті роки XII ст.), а з настанням удільної роздробленості -- монархія федеративна (30-ті роки XII -- 40-ві роки XIII ст.). За своїм соціально-економічним і культурним розвитком Київська держава перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи. Вона підтримувала тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами світу. її військова могутність протягом кількох століть слугувала захистом від степових кочовиків не тільки для власного населення, а й для всієї європейської цивілізації. Однак у сер. XIII ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. І все ж державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоємиця Русі з центром у Києві.

Список використаної літератури