Становлення людського суспільства

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам'яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV-- III тис. до Н. X. У цей час з'являються перші металеві вироби -- мідні та золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з'явився колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура досягла найвищого розвитку впродовж IV--III тис. до Н. X. (відомий український дослідник М. Відейко, відповідно до даних радіовуглецевих аналізів, датує перший етап трипільської цивілізації 5400--4600pp. до Н. X.). Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V--IV тис. до Н. X. Назву отримала від дослідженого наприкінці XIX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. -- місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізації Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі мали форму чотирикутника правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували дво- і навіть триповерховими. Фактично, це давні протоміста зі значною кількістю мешканців, яка подекуди сягала 16--20тис. осіб. У них зосереджувалося економічне життя, вони були адміністративними, військовими, ідеологічними осередками.

На думку дослідників, трипільські поселення існували лише 50--80 років, а потім їх спалювали у зв'язку з утратою родючості ґрунтів та вирубкою навколишніх лісів для потреб будівництва та надрова. Тому доводилося вишукувати іншу, ще ніким не зайняту, ділянку лісостепу й розпочинати все спочатку.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. За різними підрахунками, чисельність населення трипільської культури на території сучасної України впродовж IV тис. до Н. X. становила від 0,4 до 2 млн осіб.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше -- ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і кістяні серпи із крем'яною вкладкою та кам'яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.

Певного рівня досягло тваринництво. Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, свиней та частково коней. Як тяглову силу використовували биків, якими орали поля, їх запрягали у візки, можливо сани.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство (вичинка шкіри тварин), кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовували і культовий посуд.

Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом, який прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор'ї. Маючи складну систему орнаментів та знаків, трипільці були дуже близькі до створення письма.

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українського народу.

Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, що унеможливлювало експлуатацію залишків екосистеми лісостепу в колишніх масштабах, загальна нерозвиненість матеріального виробництва та руйнівні зовнішні впливи, зокрема посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. В середині III тис. до н. е. з поширенням на її територію названих племен вона припинила своє існування.

За енеоліту відтворювальне господарство набуває поширення і в інших регіонах України, зокрема в Степу та південній смузі лівобережного Лісостепу, де проживали скотарські племена. Поряд зі скотарством, вони активно займалися і рибальством, мисливством, збиральництвом, частково землеробством.

Через свій рухливо-осілий спосіб життя скотарі майже не залишили поселень, тому основним джерелом для вивчення їх діяльності і побуту є поховальні пам'ятки -- численні кургани, наприклад Маріупольський могильник, що й до нині височать у Степу. Ці насипи, окремі з яких було оточено великими кам'яними плитами чи дерев'яними колодами, поставленими впритул одна до одної по колу, на думку дослідників, символізували зв'язок з пращурами, а через них -- і зв'язок з певною територією, минулого з сьогоденням, були своєрідними храмами. Яскравою рисою скотарської культури стала також кам'яна антропоморфна скульптура, зокрема, менгір -- видовжений і встановлений вертикально камінь, що здалеку нагадував людську постать. З часом з'явилися стели з ледь наміченими головою і плечима, інколи вкриті викарбуваними символічними знаками, сценами, орнаментом.

Є підстави вважати, що зі скотарськими племенами українських степів пов'язане становлення індоєвропейської спільноти, а також виникнення та поширення індоєвропейського кола мов. Зокрема, як вважає відомий учений Ю. Павленко, зоною консолідації індо-арійських ("арья" означає благородний) племен були південні райони від Нижнього Дніпра через Крим і Приазов'я до Північного Кавказу, а ірано-арійських -- степові і лісостепові райони Донеччини, Подоння і Середнього Поволжжя.

Результатом міграцій індоєвропейських племен у лісостепові та лісові райони Централь но-Східної Європи, а також, з одного боку, мовної асиміляції місцевих мешканців, а з іншого -- сприйняття прибульцями багатьох елементів культурно-господарсько-побутового комплексу тубільців -- стало формування на просторах від Південної Скандинавії та Нижнього Рейну до верхів'їв Волги й Дніпровського Лівобережжя групи споріднених германо-балто-слов'янських племен, які приблизно з початку II тис. до Н. X. репрезентовані двома гілками: західною -- прагерманською та східною -- балто-слов'янською. Остання впродовж цього ж тисячоліття поступово розгалужується на прибалтійські та праслов'янські спільноти, що займають території відповідно північніше і південніше Прип'ятського Полісся. У формуванні праслов'янської спільності значну роль відіграли асимільовані (у мовному відношенні) племенами індоєвропейської спільноти нащадки Трипільської культури.

5. Бронзовий вік