Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях

Размещено на http://www.allbest.ru

Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях

Зміст

1. Обмеження політичних прав українців

2. Національна дискримінація

3. Наростання українського спротиву

4. Пошук національних пріоритетів

5. Спортивно-протипожежний та стрілецький рух

Список використаної літератури

дискримінація український супротив національний

1. Обмеження політичних прав українців

Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісника. Австро-угорський імператор призначав його з верхівки найбагатших польських поміщиків, вірної опори габсбурзької монархії. Повітовими старостами призначали польських графів, князів та поміщиків. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.

Діяльність Галицького та Буковинського сеймів було підпорядковано центральній владі. їх постанови обов'язково мав затверджувати імператор, який часто зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто користувався. Головними в законодавчій діяльності Галицького та Буковинського сеймів були господарські справи, їхні бюджетні права були обмежені.

Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири кури, з яких кожна окремо обирала депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земельних власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52 виборців-поміщиків, які платили податок понад 200 крон. Друга курія -- "торговельно-промислових палат" -- захищала інтереси великих підприємців і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2264 виборців. Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата обирали від 8764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а двоступеневими: спочатку від кожних 500 селян обирали по одному виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене право виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив податок не менше 8 крон. "Сільське населення" (до цієї категорії зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним чином заможні господарі й великі землевласники. Внаслідок цього в Галицькому та Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому -- польські, а в другому -- румунські та німецькі.

Від виборів до австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів незаможні верстви населення фактично було усунено за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не заносили робітників і бідняцько-середняцькі маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На поч. XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише бл. 7 %, а на Буковині -- 4,9 % населення.

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавались до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, зміна місця та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешкодити передвиборній агітації українських кандидатів, власті кидали їх до в'язниць на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл. Проти непокірних використовували жандармерію та військо. Зокрема, 1897р. підчас парламентських виборів, коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, проти них було кинуто озброєну поліцію, в результаті чого 10 осіб загинуло, близько 30 було тяжко поранено й понад 800 заарештовано. З 63 депутатів від Галичини було обрано лише трьох українців. Це були так звані "баденівські вибори", звістки про які схвилювали всю Україну, а їх ініціатор Казимир Бадені змушений був подати у відставку з посади прем'єр-міністра Австро-Угорщини.

2. Національна дискримінація

Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини й Закарпаття потерпали від національного гніту. Зокрема, хоча Галичину, передусім Східну, заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. Австро-угорський уряд спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління.

З цього приводу один польський автор відверто заявляв, що "Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства".

Шовіністична антиукраїнська агітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною у даному випадку була передвиборна промова професора Львівського університету С.Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній.

З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. Українці, за словами О. Субтельного, були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб стримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % становили поляки й лише 16 % -- українці (у 1854 p., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці -- лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й становили бл. 30 % загального числа його студентів, яке становило 1700 осіб. У 1911 р. із майже 80 викладачів професорів-українців було лише 8. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Зазнаючи дискримінації на всіх рівнях, українське населення на кожному кроці натикалося не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську, частину провінції. Українці були змушені вперто боротися за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське слово.

Грабуючи українське населення Галичини, Буковини та Закарпаття, живучи за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, переслідуючи національну культуру, колонізатори та їх спільники знущалися над самою душею українства. Селян вони з презирством називали "бидлом", "хлопами".

3. Наростання українського спротиву

Корінне населення регіону не мирилося зі своїм важким становищем. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Щораз гострішими ставало страйки галицьких робітників. Протягом 1900--1904 pp. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь бл. 32 260 чол. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. -- 16 страйків, у 1904 р. -- 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова в червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров'ю робітників. У1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрогобицько-бори-славського нафтового басейну. Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями. У 1903 р. страйкували мебльовики Ужгорода. Наступного року закарпатські робітники виступили спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902р., взяло участь бл. 200 тис. чол. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закликали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу "в згоді і єдності, рука в руку, плече в плече". У зверненні комітету зазначалося: "Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи латинського обряду... Вже досить нашого горювання, досить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді і Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров'ю поливали". Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9--7-й.

Аграрні страйки, селянські мітинги проходили на Буковині та в Закарпатті. Учасники цих акцій, як і їхні галицькі брати, вимагали заборони лихварства, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку тощо.

У 1905--1907 pp. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяло участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої пол. 1906 р. в краї відбулося 2323 мітинги і 171 демонстрація. Однією з найважливіших їхніх вимог була демократизація антинародної виборчої системи.

Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, вт. ч. й західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбургів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українського населення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. чол., а українці -- від 102 тис. У рейхсраті та в місцевих сеймах продовжували домінувати австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907--1914 pp. не припиняли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А.Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А.Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не розходилося з ділом. Зокрема у 1908 p., прагнучи обмежити розвиток українського національного руху, він шахрайськими методами провів виборчу кампанію до Галицького сейму на користь польської шляхти і москвофілів. Під час виборів до Галицького сейму 1908 р. у селі Коропець (нині Монастирського р-ну Тернопільської обл.), від якого балотувався граф К.Бадені, було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М.Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його." Це була остання крапля, -- писав у ті дні Г.Хоткевич, -- котpa переповнила чашу народного терпіння". Одним із виразників глибокого обурення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив мучителя українського народу А. Потоцького. Ця подія дала сильний поштовх антиукраїнським настроям польських політиків. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаганду почала польська преса.

Складовою національно-визвольного руху українського населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у галузі освіти. 5 квітня 1905р. в Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяло участь понад 600 чол. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу у свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці м. Львова, що відбулися 19 листопада 1905 p., вимагали відкриття чотирикласної української школи. Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах Галичини.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків понад 500 студентів-українців у листопаді 1901 р. залишили навчання у Львівському університеті. Бурхливі виступи студентів цього вузу відбулися в 1907 р. 23 січня 150 студентів-українців вигнали з університету реакційних викладачів, у т. ч. й ректора.

5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української студентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета "Діло" на першій сторінці надрукувала велику відозву "За український університет". Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа викидали за двері під регіт задоволення присутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допускали до навчання студентів-українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Від ворожої кулі загинув українець А дам Койко, чимало студентів отримали поранення. Поліція заарештувала 127 осіб, серед яких не було жодного поляка, -- всі українці.

4 липня 1910р. відбувся похорон А. Копка, в якому взяли участь близько 20 тис. осіб. Це був день національного смутку. Кожне місто і містечко Галичини прислали делегації з вінками та квітами. На невеликому майдані між каплицею міського моргу та брамою Личаківського цвинтаря лунали сміливі промови, українські пісні-гімни, які не на жарт перелякали поліцію та польських шовіністів.

Вбивство А.Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім'я студентських організацій і матері А.Коцка надходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджувалися листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув А.Коцко. На ім'я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних 5 років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Прогресивний рух охопив і студентів Чернівецького університету .У 1908р. вони зажадали від австро-угорського уряду відкриття кафедри історії України, а 31 жовтня 1909 р. на масових зборах ухвалили резолюцію, в якій зазначалося: "Українська академічна молодь протестує проти виключно німецького характеру Чернівецького університету і вимагає, щоб університетські власті приймали прохання і заяви, писані українською мовою, і відповідали тією ж мовою, щоб скрізь в університеті можна було користуватись українською мовою".

4. Пошук національних пріоритетів

Із прискоренням політичного й національного розвитку українців їх і без того складні взаємини з поляками погіршилися. Інтереси двох народів розходилися мало не в кожному питанні. Як наслідок, на поч. XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними елітами, заслонами О.Субтельного, виріс у конфронтацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів. Радикалізація національного руху -- як українського, так і польського -- неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене -- поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір, діючи за принципом: "Пусьціць Русіна на Русіна". Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.

Ще більше занепокоєння наростання національного руху в Галичині викликало в Росії, яка, починаючи з 1848р., з тривогою стежила за поступовим відродженням українства в Австрійській імперії. Російські урядові кола усвідомлювали, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Східній Україні будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Дедалі очевиднішим ставало, що Росія вбачає єдиний шлях боротьби з "українським сепаратизмом" в анексії Західної України -- доки розвиток національного руху не набрав там таких розмірів і такої сили, коли вже жодні репресії його не спинять. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. У червні 1914 р. російський посол у Відні заявив протест від імені своєї держави австро-угорському урядові з приводу проекту заснування українського державного університету у Львові. При цьому було підкреслено, що подібний крок російський уряд розцінюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до війни.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило за маніфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає на український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, "ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога У країни". Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, "як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством ". В антиросійському дусі висловився і другий з'їзд українських студентів (2--4 липня 1913 p.), де цю позицію обґрунтував Д.Донцов, майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці.

5. Спортивно-протипожежний та стрілецький рух

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на поч. XX ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвідомлювати необхідність власної військової сили, став спортивно-протипожежний рух у формі сокільсько-січових товариств. Перше товариство "Сокіл" було засноване в с. Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу "Січ" створив адвокат Кирило Трильовський у с. Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Діяльність цих організацій була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості , національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об'єднуючи здебільшого молодь, українські "Соколи" й, особливо, "Січі" захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправи і муштра на зразок військової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов'язку -- створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху. "Січі" вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою -- зв'язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська. Незважаючи на утиски та перешкоди властей, у 1914 р. в Західній Україні існувало вже 967 організацій "Сокола", що нараховували 58 627 чл., та 1056 "Січей" із 66 000 чл. Це була організована сила, яка, відродивши пам'ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвиткові військових традицій.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у "Січах" і "Соколах ", зародилась думка про збройне виборення власної державності. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки січово-сокільських товариств стали для неї тісними. Так спочатку у Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді, як необхідної передумови для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мав таємний військовий гурток "Пласт", що виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами -- В.Кучабський, Р.Сушко, О.Кучерішка, О.Квас, О.Степанівна. Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об'єднували 1700 чол., які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостійність.

На поч. 1913 р. К.Трильовському вдалося подолати опір властей і за третім разом затвердити статут суто військового товариства "Січові стрільці". 18 березня 1913 р. на його основі у Львові організували перше легальне українське стрілецьке товариство під однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром такі товариства виникли в Косові, Яблунові, Заліщиках, Тернополі, Бережанах, Яворові та інших містах краю, їх очолили віддані ідеї національного відродження українські старшини запасу Р. Дашкевич, К.Гутковський, Г.Коссак, Л.Лепкий та ін. Загалом, напередодні Першої світової війни в Галичині постало 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8200 членів. Значення стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво протягом останнього часу перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як необхідного засобу осягнення державної незалежності. Основним досягненням стала їхня практична справа -- військове виховання та навчання молоді. Така позиція була рішучим поступом у розвитку української політичної думки.

Перші результати українського національно-військового руху виявилися на великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100-річчю з дня народження Т.Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2166 стрілецьких, січово-сокільських та пластових організацій краю; багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця маніфестація викликала ентузіазм українського громадянства. На здвизі також були присутні австрійський намісник у Галичині Коритовський з великим почтом представників крайових і міських властей та командувач львівського корпусу генерал Кальошварі, що засвідчило рівень української військової справи, яку вже змушена була визнавати й офіційна влада.

Отже, напередодні Першої світової війни галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності являли собою самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та пара-мілітарних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українства в Російській імперії. А тому певні успіхи українців у Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели їх до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українства в ньому мали стати домагання визволення Великої України від російського поневолення, створення самостійної держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах Австро-Угорщини.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

22. ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. - К, 2012.

Размещено на Allbest.ru