Українська культура XIX ст.

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

1. Освіта

2. Наука

3. Література

4. Театр

5. Музично-пісенна творчість

6. Образотворче мистецтво

7. Будівництво й архітектура

Список використаної літератури



1. Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з "Попередніми правилами народної освіти" 1808р. впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4--6 місяців у селах і до одного року -- у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання Закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1886) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Крем'янецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830-- 1831рр. закритий, а потім переведе ний до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлизаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві -- артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі -- морська школа. У1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навченням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70%, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 p., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протягом 1869--1862 pp. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70--80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей мало імущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат "матерів сім'ї". На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років -- уже понад 4 тис. У1878-- 1889 pp. в Києві діяли жіночі курси.

У 70--90-х роках було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість представників інтелігенції збільшувалася.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано з рук консисторії до світських органів влади -- крайових (а також повітових (окружних) і місцевих) шкільних рад. Однією з найважливіших засад австрійського шкільного законодавства були обов'язковість і безоплатність початкової шестирічної освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними школами створювати приватні навчальні заклади, в тому числі середні, окремим особам, освітнім товариствам та релігійним організаціям. Однак багато дітей шкільного віку не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників та промисловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чотири факультети -- філософський, юридичний, богословський, медичний) та Чернівецькому (заснований 1876 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Зі спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

2. Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. Урік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. -- 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет -- філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. -- медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855р. -- 808.

До 1861 р. 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя! Лівобережжя, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М.Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел -- актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII -- початку XIX ст. в Україні особливе місце займає "Історія русів", яку опублікував О.Бодянський у 1846 р. Роком пізніше вона була неофіційно заборонена цензурою, і наступне видання було здійснене в Україні 1990 р. Проте ще до офіційного виходу в світ книга поширювалася в численних рукописних копіях (списках), які ніхто не міг заборонити чи проконтролювати. Цей твір уже тоді здобув собі славу написаного "надто вільно" щодо офіційної влади. Для "Історії русів" характерна висока художність, надзвичайна емоційність у зображенні історичних подій, намагання показати тяглість української історії, її неперервність із найдавніших часів до кіпця XVIII ст. Разом з тим тут висловлене вкрай критичне ставлення до російської влади, яка протягом XVIII ст. доклала великих зусиль для знищення української державності.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини -- великого народного повстання на Правобережжі 1768 р.

У 20--30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї -- це важлива наукова праця "Відомість о руськім язиці" (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, визначала українську мову як одну з самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І.Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою "Повість временних літ". З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що налічувала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяла користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні діячі, відстоювали право українського народу мати національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, яку уклав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова -- не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музикальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П.Вілецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції -- "Собор руських учених". На ньому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні "Кобзаря" Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис -- кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857--1918), М.Ващенко-Захарченко(1825--1912), М.Умов (1840--1915), М.Бекетов (1827-1911),І.Мечников(1845--1916), І.Сеченов (1829--1905), М.Гамалія (1859--1949) та ін. Зокрема, І. Мечникову в 1908 р. за дослідження з імунології було присуджено Нобелівську премію.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань: етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай (1846--1888). Після відрахування з Петербурзького університету за участь у студентському русі (без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії) він продовжив навчання на філософському та юридичному факультетах Гейдельберзького, Лейпцігського і Йєльського університетів. Написав близько 160 праць із зоології, зоогеографії та фізичної географії, зробив величезний внесок у науку як творець морської біології та порівняльної анатомії, був першою людиною, яка науково довела однакову біологічну рівноцінність людей усіх націй та рас. Його наукові праці та висловлювання у пресі стали поштовхом до початку антирасової політики у світі. Здійснив цілу низку подорожей до Австралії, Марокко, Нової Гвінеї, Філіппін, Індонезії, на острови Мікронезії і Меланезії тощо. У 1996 р. 150-річчя від дня народження М. Миклухо-Маклая вшанувала ЮНЕСКО, включивши його до переліку світових пам'ятних дат.

До найбільш цитованих математиків світу, праці якого нині використовують фахівці найрізноманітніших галузей знань у всіх розвинених країнах, належить уродженець Прилуччини Г. Вороний (1868--1908). За життя він опублікував лише 12 наукових праць, але майже кожною з них започаткував новий напрям досліджень, що тривають і нині. В аналітичній теорії чисел Г. Вороний відкрив надзвичайно важливу формулу підсумовування, яка названа його ім'ям. В алгебраїчній теорії чисел він розробив метод підрахунку радикалів вищих порядків (над цією проблемою, яка, власне, є узагальненням поняття ланцюгового дробу, протягом усього XIX ст. працювали найвідоміші математики всієї Європи) і відкрив нові важливі властивості чисел Бернуллі.

Отримані ним результати дали поштовх подальшим дослідженням у цій галузі протягом наступного століття. У математичному аналізі він запропонував метод узагальненого підсумовування розбіжних рядів. Разом із німецьким математиком Мійковським Вороний заклав основи нової науки -- геометрії чисел. Визначним став той факт, що побудовані ним математичні об'єкти і розроблений математичний апарат для їх дослідження виявилися дуже зручними інструментами для широкого кола фахівців. Зокрема, його діаграми було введено в теоретичну комп'ютерну науку наприкінці 1970-х років. Відтоді їх стали використовувати при конструюванні геометричних алгоритмів.

Нерідко наукові винаходи належали людям, безпосередньо не причетним до "чистої" науки. Так, виходець із Полтавщини інженер Ф. Піроцький першим винайшов електричний трамвай. Ще в і 1876 р. він опублікував у технічних журналах проекти " саморухомих" поїздів. Однак у російської влади подібні пошуки не викликали уваги. У 1880 р. Піроцький створює дослідний взірець вагончика, який рухається завдяки силі електрики. Проте подальшій кар'єрі дослідника завадили брати Сіменс, які, старанно вивчивши проекти і документацію українця, у 1881 р. запустили перший у світі трамвай у передмісті Берліна і поставили згодом його виробництво на потік.

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Радзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики відзначались професор Київського університету М.Бунге, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії посідають твори визначних істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфименко, Д.Багалія, О. Левицького, Д.Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целевич, І.Шараневич та ін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Тут напівлегально було опубліковано "Історичні пісні українського народу" В.Антоновича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, М. Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851--1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного "Архива Юго-Западной России", присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863--1892 pp. 15-томні "Акты Южной и Западной Руси".

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал "Киевская старина", який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство їм. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редагував "Записки НТШ", І.Франко -- постійний автор і редактор, В.Гнатюк -- багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала "Етнографічний збірник" і "Матеріали до української етнології", двадцятитомник "Українсько-руський архів" і 11 томів "Джерел до історії України-Руси". Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі су-I спільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кордуби, І.Крип'якевича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець Ю.Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомими стали наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізики -- І М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію в обстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхратський -- видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський -- видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу -- ботанік і географ О.Волощук, хімік И.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства "Сільський господар", директором Торгової школи товариства "Просвіта" у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства "Просвіта" у Львові, дійсним членом НТШ.



3. Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого українського поста Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.Котляревський (1769--1838), автор " Енеїди".

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання " Кобзаря ", а потім "Гайдамаків" стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніннями російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833-- 1907). Уже в першій своїй книзі "Народні оповідання" вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозтво провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова(1827--1893),який написав 107байок, комедію "До мирового", вірші для дітей, багато поезій, у т. ч. пісню "Журба" ("Стоїть гора високая"). Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману -- "Люборацькі" створив талановитий письменпик-різночинець А.Свидницький (1834--1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначилася творчість С.Руданського{ 1834--1873). У "Співомовках" він викрив негативні звички українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70--90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838--1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Микола Джеря", "Афонський пройдисвіт", п'єси "На кожум'яках", "Маруся Богуславка", історичні романи "Князь Єрсмія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" та ін. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849--1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", повісті "Лихі люди", "Товариші", "Лихо давнє і сьогочасне" та ін. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863-- 1910). Прозаїк, пост, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч -- ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підготовка та видання 4-томного "Словаря української мови".

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив Й.Куліш(1819--1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордовець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського (1864--1913). Уже в ранніх творах ("Дорогою ціною ", "Для загального блага" та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л. Косач-Квітка, 1871--1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцисті літературний критик П.Грабовський (1864--1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І.Франко (1866--1916) -- український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка поета. У Львові вийшли його збірки поезій "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій ізмарагд" (1898), "Із днів журби" (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українського письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Пояснюючи мотиви своєї інтенсивної подвижницької праці, І. Франко в одній зі своїх праць писав: "Мій український патріотизм -- це не сентимент, не національна гордість, це -- тяжке ярмо, зложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що полегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливості, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне".

Під впливом І.Франко, пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобринська -- перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У. Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д. Лук'яновим, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повістей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису "Зоря" часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретівна), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників виявився талант О. Маковея -- у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар. О.Колеса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжу вала традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І.Карпенко-Kapий (І.Тобілевич, 1846--1907), який створив понад 20 драм і комедій: "Бурлака", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта" та ін. У них переконливо показано широку картину життя українського пореформеного села.

На цей період припадає драматургічна творчість М.Кропивницького (1840--1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", "Олеся", "Дай серцю волю, заведе в неволю ", що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840--1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці", "Маруся Богуславка", "Остання ніч" пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

4. Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. "Наталки Полтавки" і "Москаля-чарівника" І.Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г.Квітки-Основ'яненка, Я.Кухаренка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30 -- 40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма "Назар Сто доля" (1843) -- одна з перших в українській драматургії п'єс, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кін. XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського "Українське весілля"(1885). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І.Котляревського "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарівник", що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озаркевича (червень 1848 p.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у репертуарі якої були відомі п'єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С.Петрушевича, М.Устиновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О.Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій пол. XIX ст. виявилося насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У1882 р. в Єлизаветграді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-професіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К.Стоян-Максимович, І. Бурлака, Л. Манько та ін. У серпні 1883р. до трупи М. Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. Її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка налічувала бл. 100 осіб, розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжу вали нові трупи: М.Садовського(діяла з 1888по 1898p.), М.Кропивницького (1888--1893,1894--1900), П.Саксаганського й І. Карпенка-Карого (1890--1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині засновано 1864 р. з ініціативи товариства " Руська Бесіда". Цей мистецький колектив із перервами проіснував більш як півстоліття -- до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Житомира О.Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О. Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом Теофілії Романович (1874--1880). Вона поповнила його кількома членами своєї родини, обдарованими артистичним хистом.

Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889-- 1892). В українському театрі Галичини працювали талановиті актори І.Гриневецький, К.Площевський, Біберовичі, згодом -- Підвисоцькі, А.Стечинський, Ф.Янович, А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стадники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. У його творчому здобутку були "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І.Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодол я" Т.Шевченка, "Невольник", "Пошились в дурні" М.Кропивницького, "Ніч під Івана Купала" М.Старицького, "Мартин Боруля", "Безталанна" І.Карпенка-Карого та ін. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фундатор професійного театру в

Україні М.Кропивницький, який 1876 р. працював режисером театру "Руської Бесіди" у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", яка разом з "Вечорницями" П.Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики -- "Украдене щастя" І.Франка.



5. Музично-пісенна творчість

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та ін. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Верссай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композиторі педагог П.Витвицький (1813--1866)написав у Києві музичний твір "Україна" (1836) -- варіації на тему народної пісні "Зібралися всі бурлаки". Композитор Л.Єдлічка (1819--1841), чех за національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був С.Гулак-Артемовський (1813--1873) -- автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм". Активізувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю.Ельснер, піаніст і композитор Я.Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К.Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-Л.Моцарта Франц Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики па західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною. Зокрема, серед населення Західної України велику популярність здобула творчість класика української хорової музики Д.Бортнянського. Його твори з кін. 20-х років XIX ст. виконували численні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М.Вербицький та І.Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М.Лисенка -- композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці займають його опера "Тарас Бульба" і музика до "Кобзаря" Т.Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М. Лисенка: М.Калачевський, Н.Сокальський, Н.Ніщинський, М.Аркас, І.Рачинський, С.Воробкевич, А.Вахняний, В.Матюк, Д.Сочинський, О.Нижанківський.

У другій пол. XIX ст. почали діяти музичні товариства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889). Концертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), музичне товариство в Чернівцях, відділення Російського музичного товариства в Харкові (з 1871), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. у Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище ім. Р.Глієра), у 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерваторію.

6. Образотворче мистецтво

літературознавство музичний культура україна

Український живопису першій пол. XIX ст. розвивався в загальному річищі розвою європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З 30--40-х років класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. У сер. XIX ст. П.Федотов і Т.Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва.

Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її Товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у складі Австро-Угорської держави.

Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здобували освіту в західноєвропейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко порушувалися тогочасні соціальні проблеми ("В люди" К.Костанді, "Об'їзд володінь" М.Кузнєцова, "Глухомань" П.Левченка, "Жертва фанатизму" М.Пимоненка, "Проводи рекрутів" І.Соколова, "Хворий" К.Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і Батьківщини, митці активно утверджували позитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І.Рєпіна.

Визначні представники побутового і пейзажного жанрів -- С.Васильківський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світославський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін. гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т.Копистянський, К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Копистянського "Сліпець з поводирем", "В селянській хаті", "Погорільці "та інших правдиво відображене життя галицького селянства. К.Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах "Бойківська пара", "Гуцул", "Гуцулка біля джерела" та "Василько Теребовлянський". Доісторії України звертався художник А.Пилиховський. Він створив історичні картини "Хрещення Русі", "Папські посли у короля Данила ", " Бій з татарами біля Десятинної церкви".

На Буковині у 80--90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами "Гуцули", "Любов і вірність", а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М.Івасюка.

Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був виходець з України І.Мартос (1754-- 1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором. Кращими його творами є пам'ятник Міні-ну і Пожарському на Красній площі в Москві, пам'ятник Ришельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П.Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої половини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б.Хмельницькому (художник і скульптор М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софійській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л.Позен ("Кобзар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.Забіла(бюсти М.Салтикова-Щедріна, М.Гоголя, мармуровий портрет Т.Шевченка), Б.Едуардс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний портрет Луї Пастора) та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Сєверин, С.Яжимовський. С.Левандовський, Т.Рігер та ін.

7. Будівництво й архітектура

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів.

До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст. належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821-- 1841 pp. за проектом архітектора С.Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині ім. М.Заньковецької) архітекторів А.Пихля і Я.Зальцмана(1837-- 1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В.Равського.

У 70-х роках в Києві на Думській площі (тепер Майдан Незалежності) за проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.Беретті), театру М.Соловцова, оперного театру (арх. О.Шретер), Володимирського собору (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті).

У Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку.

Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітектори Ф.Фельнер, Г.Гельмер), Нової біржі(арх. О.Бернадрацці). Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові -- будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І.Гохбергер), оперного театру (арх. Г.Горголевський), у Чернівцях -- будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й.Главка), на Закарпатті -- мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.

Наприкінці XVIII -- у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк "Софіївка ", на околицях м. Біла Церква, в долині річки Рось, розкинувся парк "Олександрія", на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові -- Стрийський парк.

Отже, протягом XIX ст. українська культура, попри несприятливі обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступу послужив міцним фундаментом для подальшого її розвитку.



Список використаної літератури

1.Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2.Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3.Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4.Верша В. Нариси з історії України (кін. XVIII-поч. XX ст.). -Львів, 2012.

5.Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6.Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7.Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8.Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9.Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10.Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11.Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12.Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13.Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14.Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15.Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

16.Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

17.Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

18.Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

19.Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

20.Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

21.ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. - К, 2012.

Размещено на Allbest.ru

...