Франція в роки Другої імперії

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Друга імперія у Франції (1852-1870)

У 1852 р. закінчувався термін президентства Луї Наполеона Бонапарта. Парламентська більшість не була готовою прийняти закон про продовження його терміну та виділити фінанси на його власні потреби. Радники президента пропонувати вчинити державний переворот і Луї Наполеон погодився. На початку грудня 1861 р. було заарештовано майже 70 провідних політичних діячів і оголошено народу основи нової конституції країни. Передбачалося обмежити повноваження парламенту та продовжити президентський термін на 10 років.

У Парижі та провінціях відбулися заворушення і сутички демонстрантів із поліцією, внаслідок чого декілька сотень осіб було вбито і тисячі заарештовано. Як тільки опір було зламано, Луї Наполеон Бонапарт провів плебісцит, на якому понад 90 % громадян підтримали проект нової конституції. У 1852 р. організували новий плебісцит, на якому майже 97 % громадян висловилися за перетворення республіки на імперію і Луї Наполеона Бонапарта було оголошено імператором Наполеоном ІІІ.

Протягом 1852-1859 рр. у внутрішньому житті Франції чітко простежувався авторитаризм.

Авторитаризм (з лат.- влада) - система влади, характерна для антидемократичних політичних режимів. Зазвичай поєднується з особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютистскі форми правління стародавності, середньовіччя і Нового часу, військові, поліцейські і фашистські режими, різноманітні варіанти тоталітаризму. франція імперія війна паризький комуна

Громадянські свободи було обмежено; деякі противники влади були ув'язнені або емігрували; вплив парламенту був обмежений внаслідок складної виборчої системи до Законодавчого корпусу (нижня палата парламенту), яка до того ж контролювалася урядовими префектами. Водночас створювалася видимість народного контролю за діяльністю виконавчої влади через систему плебісцитів, які затверджували вже прийняті рішення. Політичною опорою імператору були колишні орлеаністи, велика буржуазія та земельна аристократія. Здійснювалися спроби створити партію бонапартистів.

Найбільші досягнення за років авторитаризму Наполеона III спостерігалися в економічному розвитку та зовнішній політиці. Порівняно з попередніми роками удвічі зросло виробництво промислової продукції, утричі збільшились обсяги зовнішньої торгівлі; на транспорті активно використовувалася парова тяга, розширювалася мережа залізниць тощо. Створювалися інвестиційні банки, страхові компанії, виникали акціонерні товариства. Французький капітал вивозився за кордон і вкладався в колонії та перспективні галузі виробництва в інших країнах. Французькі спеціалісти за кордоном будували залізниці, мости та інші інженерні споруди.

Економічному піднесенню частково сприяли загальне пожвавлення в європейській економіці після спаду 1846-1851 рр., завершення промислового перевороту і впровадження у виробництво нової техніки та технологій, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Європі після революцій 1848-1849 рр. Наполеону III вдалося створити сприятливий клімат для розвитку економіки - держава не втручалася в економіку, дозволяючи розвиватися приватній ініціативі. Влада досить ліберально ставилася до підприємницької діяльності представників різних релігійних конфесій та національностей, насамперед протестантів та євреїв. Вони вносили в "дух капіталізму" своєрідну етику, де прагнення до наживи гармонійно поєднувалося з працьовитістю, особистою скромністю, розвиненим почуттям обов'язку та повагою до порядку. Ці підприємці стимулювали традиційних французьких буржуа і разом з ними рухали вперед економіку Франції.

"Імперія означає мир", - переконував імператор своїх співвітчизників та міжнародну громадськість. І справді, спочатку Франція проводила дуже обережну зовнішню політику. Однак Наполеону Ш необхідно було підняти власний авторитет у Європі, оскільки європейські монархи не сприймали його за рівного собі. Саме тому Франція втрутилася в англо-російські суперечки за вплив у Туреччині. Палестинський конфлікт дав змогу французькому імператору запропонувати свої послуги Англії у Східній (Кримській) війні (1853-1856) з Росією.

Релігійні суперечки в Палестині мали давню історію. Ще в середині XVIII ст. король Франції Людовік XV домігся видання султанських рескриптів про дозвіл католицьким священикам відправляти службу в храмах Єрусалима і Віфлеєма в Палестині. Проте з кінця XVIII ст. у Туреччині зміцнювався вплив Росії, підкріплений її переможними війнами. В договорах (1774 і 1833 рр.) фіксувались і особливі права православних священиків, захист з боку Туреччини християнського населення Балкан і Дунайських князівств. Але за Лондонською конвенцією від 13 липня 1841 р. про міжнародний контроль над протоками Босфор і Дарданелли Англії, Франції, Пруссії та Австрії Росія витіснялася з Туреччини і Близького Сходу. У травні 1850 р. Франція зажадала від султана Абдул-Меджида передати виключне право розпоряджатися святими місцями в Палестині католицькому духовенству. Петербург сприйняв це з великим невдоволенням, побоюючись втратити єдину легальну можливість впливу на Порту. Переоцінюючи могутність Росії та зовсім не маючи інформації про розстановку міжнародних сил, імператор Микола І висунув авантюристичний план поділу сфер впливу на Близькому Сході між Росією та Англією. Лондон усвідомлював, що Наполеону III вкрай потрібна переможна війна для зміцнення авторитету. Передбачливою була й реакція Туреччини на спроби Росії втрутитися в її внутрішні справи - вона планувала скористатися з цієї нагоди і розірвати принизливі для себе угоди з Росією. Російські дипломати не змогли розібратися в цій не дуже складній ситуації і Росія сподівалася, що в майбутньому конфлікті з Туреччиною і Францією Англія і Австрія залишаться нейтральними.

У війні з росіянами французький корпус зазнав менше принизливих поразок, ніж інші союзники. Це дало змогу імператору почувати себе переможцем і стати хазяїном на мирній конференції, яка відбулася у 1856 р. в Парижі. Отже, Франція поступово повертала престиж на європейській арені.

Ілюзія політичної стабільності та непохитності режиму була зруйнована в січні 1858 р., коли італійський революціонер Ф. Орсіні здійснив замах на життя імператора. Цим актом він хотів привернути увагу міжнародної громадськості до зруйнованих Наполеоном III планів італійських націоналістів щодо об'єднання Італії.

Ця подія стимулювала поворот Наполеона ІІІ з 1859 р. до лібералізму. Важливим чинником на цьому шляху стала зовнішня політика Франції. її союз з П'ємонтом прискорив війну з Австрією. Французькі війська перейшли Альпи і розбили австрійців у битвах поблизу Мадженті та Сольферіно. За мирним договором Австрія поступалася Франції Ломбардією, яка передавалася П'ємонту. Крім того, Франція отримувала Ніццу та Савойю. Антиавстрійська боротьба дала поштовх національно-визвольному руху на Апеннінському півострові, а похід Дж. Гарібальді на Південь створив реальну небезпеку для влади Папи Римського у центрі Італії.

Така зовнішня політика викликала критику з боку консерваторів-монархістів, але була підтримана лібералами. Цього разу Наполеон III вирішив розірвати свій союз з консерваторами. На початку 60-х років почалася лібералізація внутрішньої політики Франції. Було оголошено амністію політичним в'язням, зменшено цензурні утиски щодо преси, розширено роль Законодавчого корпусу, а у 1860 р. підписано економічний договір з Англією, який знизив митні тарифи для англійських товарів, що ввозилися у Францію.

На виборах 1863 р. ліберальна опозиція здобула першу за останнє десятиліття значну перемогу - за її представників проголосувало понад 2 млн виборців і в Законодавчому корпусі вона отримала 35 місць. Робітники одержали право створювати профспілки та страйкувати, організовувати товариства взаємодопомоги тощо. У 1867 р. було дозволено влаштовувати громадські зібрання. Важливе значення мали реформи в галузі освіти, зокрема розширення мережі початкових шкіл та створення середніх навчальних закладів для жінок.

На виборах у 1869 р. ліберали отримали понад 3 млн голосів виборців і кількість місць опозиції в парламенті зросла удвічі. В січні 1870 р. Наполеон III доручив сформувати новий уряд лібералу Б. Оллів'єру, який контролював створення нової конституції. У ній була закладена ідея збереження монархічної влади із сильними представницькими органами. Так, виконавча влада мала стати відповідальною перед законодавцями, повноваження яких значно розширювалися. В імператора зберігалася значна частина його владних функцій, загалом відносини між гілками влади чітко не визначалися. У травні 1870 р. проект конституції був винесений на референдум і отримав повну підтримку населення Франції. Однак франко-прусська війна та поразка Франції завершили випробування на життєздатність "ліберальної імперії".

Перемога Пруссії над Данією та Австрією змінили розстановку сил на європейській арені. Була потенційна небезпека зниження ролі Франції в європейських справах, а тому Наполеон III почав небезпечну політичну гру з Бісмарком. Імператор запропонував законодавцям новий закон про військову повинність, який мав збільшити чисельність регулярної армії. Однак ініціатива Наполеона III наштовхнулась на ворожість парламенту та громадськості. Зрештою, імператор дозволив втягнути себе в авантюру щодо іспанського престолу і потрапив у тенета О. Бісмарка, який спровокував франко-прусську війну. Катастрофи слід було чекати , оскільки французька армія не була готова до війни і не встигла навіть мобілізуватися, коли армії Г. фон Мольтке вступили на територію Франції. Після того як звістка про поразку французької армії на чолі з імператором під Седаном досягла Парижу, 4 вересня в столиці почалася революція.

2. Причини Франко-Пруської війни

Підтримуючи національне спрямування Німеччини, Наполеон III вірив у тривалу, виснажливу Австрію, і Пруссію війну, яка послабить можливих суперників. Тож у Парижі звістки про майже блискавичної перемозі Пруссії викликали справжній шок. Успіх Пруссії сприймалася як загроза безпеки Франції. Наполеон III жертва власної політики, спрямованої на розвал «європейського концерту» і заохочення національних рухів.

Натомість, Бісмарк вважав, що завершити об'єднання Німеччини можна, лише розгромивши Францію, підштовхувальну Австрію, і південнонімецькі держави, вуглепостачальники, які в Північнонімецький союз (Баварію, Вюртемберг, Баден), до боротьби проти Пруссії. Війна і Франції мала згуртувати німців навколо Пруссії й остаточно довести її правильність провідної ролі у Німеччині.

Після розгрому Австрії канцлер северогерманского союзу розпочав підготовку війни і Франції. Бісмарк поспішав якнайшвидше реалізувати свої плани, оскільки Наполеон III на той час у відсутності союзників. Імператор був у полоні невірних поглядів на співвідношенні сил між Францією і Прусією, вважаючи Французьку армію зразковою і непереможної, а Прусскую - слабкої.

Препятствовала планам Бісмарка позиція Прусського короля Вільгельма I, який побоювався війни і Франції. Канцлер зробив провокаційні дії, щоб Франція першої оголосила війну Пруссії. Прусскому королю довелося підтримати канцлера.

Удачному здійсненню інтриги Бісмарка допомогло й те, що найближча оточення схилило Наполеона III, що маленька переможна війну з Пруссією (що вона такою, ніхто не сумнівався) допоможе підняти його підмочений престиж. Хворий, престарілий імператор, яка має майже було ні сил, ні енергії, зробив задоволення вимог прибічників війни з Пруссією. Желанним для Бісмарка приводом для війні постало питання престолонаследии хто в Іспанії.

На звільнений у Іспанії 1870 року престол Наполеон III став пропонувати свого ставленика. Одночасно, не без допомоги Бісмарка, було висунуто кандидатура родича Вільгельма I, принца Леопольда Гогенцоллерна. Французи почали активно інтригувати хто в Іспанії проти. Прусський король, щоб уникнути конфлікту і Франції з нагоди, був схильний поступитися і порадив Леопольда не приймати запрошення іспанський престол, але французи не задовольнилися цієї поступкою. Французький посол з'явився на курортне містечко Баден-Эмс, де відпочивав король, і знову зажадав, щоб Вільгельм взяв він зобов'язання й надалі утримувати інших Гогенцоллернів від висування кандидатом іспанською престол.

Вільгельм підтвердив відмова Леопольда від претензій іспанською престол, але вважав надмірними будь-які додаткові заяви з свого боку. Від повторної зустрічі з послом вона відмовилася. Повідомлення про останніми подіями було отослано телеграфом Бісмарку ознайомлення і опублікування. Телеграма ввергла їх у смуток: інтрига засмутилася, привід до війни зник. Проте, уважно придивившись до тексту, його вирішили на відверту провокацію. Вибросив потім із нього кілька тисяч пропозицій, він додав депешу таке зміст, за яким виходило, що посол пред'явив королю образливі вимоги, а той узагалі довіряє відмовився розмовляти з послом і хіба що зазначив йому на двері. Опублікування зміненого тексту телеграми (вона до історії як Эмская депеша), викликала обурення з обидві сторони кордону. Німці звинувачували французів в нахабства, французи німців - в неповазі до їхньої країни.

Хід війни

У першому етапі війна із боку Пруссії носила исторически-прогрессивний характер, оскільки об'єктивно була проти спроби Наполеона III перешкодити завершення об'єднання Німеччини. Французька армія, ослаблена колоніальними війнами і яка панувала переважають у всіх ланках державної машини корупцією, готовий до війни. Після завершення мобілізації французька армія в метрополії на 1 серпня налічувала трохи більше 500 тисяч чоловік на тому числі у діючої Рейнської армії 262 тисяч (до 6 серпня - 275 тисяч). Німецькі держави мобілізували понад 1 мільйона чоловік, зокрема в польових військах понад 690 тисяч Французька армія поступалася німецьким за кількістю якості артилерійського озброєння. Німецькі сталеві нарізні гармати з дальністю стрільби до 3,5 кілометрів набагато перевершували за своїми бойовим якостям французькі бронзові гармати. У озброєнні піхоти тепер перевага була за французів. Французьке нарізну игольчатое рушницю системи Шаспо було краще, ніж прусські рушниці Дрейзе. Сухопутні сили німецьких держав перевершували французьку армію по організованості й рівнем бойової підготовки особового складу. Французький ВМФ був за ВМФ Пруссії, але з вплинув перебіг Франко-Прусской війни.

Французьке командування, побоюючись затяжний війни, припускало швидко зосередити армію за українсько-словацьким кордоном і завдати раптовий удар з району Страсбурга на північний схід із єдиною метою відсікання армійюжно-германских держав від військ Північнонімецького союзу. З початку мобілізації Рейнская армія (8 корпусів) початку розгортання широким фронтом від Тионвиля до Бельфора. Мобілізація і розгортання французьких військ йшли повільно й неорганізовано. Плани перевезень було порушено. Війська підходили до кордону із запізненням, які мають достатньої кількості продовольства та спорядження. Наполеон III, узявши він командування армією, вимушений був скасувати наступ. Німецький план війни, розроблений прусським начальником Генштабу генералом Х. Мольтке Старшим, передбачав вторгнення великих угруповань військ у Ельзас і Лотарингію, розгром французької армії у прикордонних боях і наступ на Париж. Мобілізація у Німеччині пройшла організовано, і, використовуючи залізничну мережу, німецьке командування до 1 серпня розгорнуло за українсько-словацьким кордоном і Франції від Тріра до Карлсруе три армії (1-ша генерала До. Ф. фон Штейнмеца, 2-га прусського принца Фрідріха Карла і 3-тя прусського кронпринца Фрідріха Вільгельма, їх кількість до 6 серпня відповідно - 96, 228 і 167 тисяч жителів) у складі 10 корпусів. 4 серпня німецькі війська почали загальне наступ, 3-тя німецька армія, яка була лівому крилі, втрутилася у Ельзас. Її авангарди несподівано атакували французьку дивізію генерала А. Дуе у Вейсенбурга і відкинули її, а 6 серпня 3-тя німецька армія розгромила у Верта корпус маршала М. Еге.Мак-Магона і змусила праве крило французьких військ відступати на Сарбур і далі на Люневиль. Того ж день війська 2-ї і 1-ї німецькі армії завдали поразка французького корпусу генерала Ш. Про. Фроссара у районі Шпихерн -Форбак і відкинули його до Мецу. Французька Рейнская армія виявилася расчлененной: три корпусу під керівництвом маршала Мак-Магона відступали у бік на Шалон-сюр-Марн, а п'ять корпусів відійшли Мецу.

Після перших поразок французьких військ мови у Франції стали наростати антибонапартистские настрої. Проте яка прийшла 9 серпня до партії влади правобонапартистская угруповання на чолі з графем Паликао підпорядкувала власну політику інтересам збереження бонапартистського режиму і тим самим прискорила військовий розгром Франції.

12 серпня Наполеон III передав у Меце обов'язки головнокомандувача маршалу А.Ф. Базену і у Шалон. Базен прийняв рішення відвести свою армію через Верден до Шалону, з'єднатися з армією Мак-Магона й прикривати напрям на Париж. Німецьке командування після нетривалого зупинки на р. Саар відновило наступ, 3-тя німецька армія, не натрапляючи на опір, рухалася на Люневиль, Нансі; 1-ша німецька армія наступала на Мец; 2-га німецька армія рухалася на Понт-а-Муссон, заходячи у фланг і тил французьким військам у районі Меца. 14 серпня 1-ша німецька армія атакувала французька війська лівому березі р. Мозель у районі Коломбо -Нуйи (на схід Меца). Бій не приніс перемоги жодній із сторін, але затримав переправу армії Базена через Мозель. 15 серпня, коли французькі війська відновили відступ, шляху на Верден були вже перекриті двома корпусами 2-ї німецької армії. У боях при Вионвиль - Марс-ла-Тур (16 серпня) і Сен-Прива - Гравелот (18 серпня) армія Базена зазнала поразки, було відкинуто до Мецу і блокована 7 німецькими корпусами. Німецькому наступові на Париж протистояла Шалонская армія маршала Мак-Магона (близько 140 тисяч жителів).

За вказівкою уряду, котре вимагало прийняти рішучі заходи для деблокади обложеної вМеце армії Базена, Мак-Магон почав рух до Мецу. Німецьке командування надіслало проти 3-ю і новостворену Маасскую армії, які наставали широким фронтом північ і північний схід навперейми Шалонской армії. У її виявилася оточеній у районі Седана. 1 вересня почалося бій, яке вирішило доля армії Мак-Магона. Німецькі війська, маючи численним перевагою, позиційним перевагою та сильною артилерією, завдали нищівну поразку французької армії. Після завзятої12-часового бою за наказом Наполеона III надседанской фортецею було порушено білий прапор. 2 вересня Шалонская армія капітулювала. Седанская катастрофа послужила поштовхом до революції 4 вересня 1870. Друга імперія впала. Франція було проголошено республікою. До влади прийшло уряд буржуазних республіканців і орлеаністів на чолі з генералом Л. Ж. Трошю («уряд національної оборони»).

З розгромом Другий імперії і її падінням усунули зовнішні причини, утруднювали об'єднання Німеччини. У листопаді 1870 між Північнонімецьким союзом і южногерманскими державами - Баденом, Баварією, Гессен-Дармштадтом, Вюртембергом - було підписано союзні договори, відповідно до якими південнонімецькі держави змушені були змушені погодитися до складу створюваної Німецької Імперії.

З вересня 1870 характер Франко-Прусской війни змінився. Вона стала справедливою, визвольної із боку Німеччині й загарбницької із боку Німеччини, котра прагнула до від Франції Эльзаса і Лотарингії. Для керівництва військовими зусиллями Франції було створено делегація уряду у Туре (потім у Бордо); з 9 жовтня її очолив Л. Гамбетта. Завдяки зусиллям народних мас в обороні країни турской делегації вдалося в стислі терміни сформувати 11 нових корпусів загальною чисельністю 220 тисяч чоловік із резервістів і мобилей (ненавчений резерв армії).

Стратегічне становище Франції було важким, 3-тя німецька армія рухалася через Реймс - Эперне на Париж; північніше, через Лан - Суассон, наступала Маасская армія. 19 вересня Париж був оточений. У місті перебувало близько 80 тисяч регулярних військ та близько 450 тисяч національних гвардійців імобилей. Оборону Парижа спиралася на бастіони кріпосного валу і 16 фортів. Німецьке командування не мало достатніх сил для штурму і обмежилося блокадою. У стін Меца продовжувала перебувати велика облогова армія принца Фрідріха Карла. Гарнизони багатьох французьких фортець, які у тилу німецьких військ, продовжували опиратися. Південніше Орлеану було створено Луарская армія, у районі Амьена - Північна армія й у верхів'ях Луари - Східна армія. На окупованій терені Франції почалася партизанська боротьба проти німецьких військ, яку тоді проводили загони франтиреров (вільних стрільців) (до 50 тисяч жителів). Італійський революціонер Дж. Гарібальді створив добровольчий інтернаціональний загін (Вогезская армія), який у гірському районі південний схід від Діжона. Проте операції новостворених французьких армій велися без достатньої підготовки, не погоджувалися з його діями паризького гарнізони і між собою і злочини не призводили до рішучим результатам. Капітуляція маршала Базена, сдавшего 27 жовтня без бою велику російську армію Меце, визволила значні сили противника, 1-ша німецька армія було висунуто району Компьеня задля забезпечення облоги Парижа з півночі та дій проти французької Північної армії. Наприкінці листопада німецькі війська відтіснили Північну армію від Амьена до Аррасу, а січні 1871 завдали їй поразка у Сен-Кантена. На початку грудня Луарская армія провела вдале наступ на Орлеан, але на початку грудня, і у грудні 1871 французькі війська зазнали поразки. Східна армія у листопаді вела наступ від Безансона Схід, але у січні 1871 зазнала поразки на Захід Бельфора і відступила до Безансону, та був частина її відійшла завезеними на територію Швейцарії та була інтерновано. Спроби паризького гарнізону прорвати кільце блокади також закінчилися невдачею.

У цілому нині «уряд національної оборони» не змогло організувати ефективний відсіч ворогу. Небажання озброїти народ, страх перед революційними виступами спонукали французьке уряд домагатися якнайшвидшого замирення. Нездатність уряду очолити боротьбу з ворогом, таємні переговори про перемир'я, тяготи війни" та облоги викликали повстання парижан 31 жовтня 1870 і 22 січня 1871. 18 січня 1871 в Версалі було проголошено Німецька імперія. Імперська конституція закріпила в об'єднаної Німеччини гегемонію Пруссії. Прусський король став спадковим німецьким імператором. Завершення об'єднання Німеччині відбулася «згори» - під керівництвом прусського юнкерства і мілітаризму.

28 січня 1871 укладено перемир'я на важких для Франції умовах. Германским військам передавалося більшість французьких фортів, дуже багато зброї та боєприпасів боєприпасів, Париж виплачував 200 млн. франків контрибуції. Гарнізон Парижа (крім 1 дивізії і частин Національної гвардії) капітулював і разоружался. На той час німецькі війська окупували понад ¹/₃ терені Франції з населенням понад десять млн. людина.

26 лютого в Версалі було підписано прелиминарний мирний договір. 1 березня німецькі війська увійшли до Парижа й зайняли частина міста. Після набуття звістки про ратифікацію (1 березня) Національним зборами Франції прелімінарного договору вони 3 березня виведені з французької столиці.

Антинародная і антинаціональна політика французького уряду, різке погіршення становища трудящих сприяли революційному вибуху. 18 березня, у Парижі перемогло народне повстання, розпочалася перша історія пролетарська революція. У боротьбі проти Паризької Комуни німецькі окупанти посприяли контрреволюційному версальському уряду (в лютому 1871 його очолював А.Тьер). Разом із цим у ході дипломатичних переговорів німецькі керівники намагалися використовувати скрутне становище французької буржуазії, щоб погіршити для Франції умови мирний договір. По Франкфуртскому світу 1871 (мирний договір підписано 10 травня) Франція передала Німеччини Ельзас і північно-східна частина Лотарингії, зобов'язалася виплатити 5 млрд. французької контрибуції, до сплати чим частини країни розміщувалися німецькі окупаційні війська.

3. Політика уряду „національної оборони”. Рух опору в країні

З часу революції 4 вересня 1870 р. характер франко-прусської війни змінився. Тепер вона перетворилася на оборонну для Франції, хоча починалася як оборонна для Північно-німецького союзу. Уряд, що отримав після революції всю повноту влади, заявив, що буде продовжувати війну за звільнення національної території та був проголошений "урядом національної оборони". Навіть опозиція - бланкісти, неоякобінці, прудоністи, а також глава династії Бурбонів граф Генріх де Шамбор - закликала підтримати новий уряд. Імператриця Євгенія, яка на той час перебувала в Англії, відмовлялася вступати в переговори з О. Бісмарком, щоб не заважати уряду. Однак сил для продовження війни не було. 19 вересня німецькі війська повністю блокували Париж, оточивши його 230-тисячною армією.

Продовжувати війну за таких умов уряд міг, лише закликавши до зброї всіх громадян, як це було у 1792-1793 рр. На цьому наполягали революційні партії - неоякобінці, бланкісти, а також ліві республіканці, в тому числі Л. Гамбетта. Помірковані республіканці виступили проти, з огляду на можливість переростання війни в громадянську. У Парижі, однак, було створено Національну гвардію. До її складу спочатку ввійшли представники заможних верств суспільства з 21-річного віку. На кінець серпня 1870 р. вона складалася з 90 тис. осіб під командуванням генерала Трошю. У вересні з метою захисту Парижа уряд був змушений погодитися на включення до складу Національної гвардії всіх боєздатних парижан. На 19 вересня у її складі було вже 350 тис. осіб, а на кінець року - 500 тис.

Більшість поміркованих республіканців скоро визнали необхідність досягнення перемир'я із Пруссією за міжнародного посередництва, якщо його умови не будуть надто принизливими для Франції. 19 вересня Ж. Фавр запросив у О. Бісмарка перемир'я, головною умовою якого визнавалося збереження територіальної цілісності Франції при її готовності оплатити німецьким державам усі військові витрати, передати Пруссії частину свого флоту та грошову компенсацію в обмін на евакуацію французької окупованої території. Умови перемир'я, запропоновані О. Бісмарком - відмова Франції від Ельзасу, здача фортець Страсбург і Туль, окупація німецькими військами паризького форту Мон-Валер'єн - виявилися неприйнятними для Франції. Їх визнання дискредитувало республіку, тим більше, що Наполеон ІІІ, перебуваючи в полоні, відмовлявся вести переговори про мир.

Отже, республіканський уряд був змушений продовжувати війну. Із його складу було виділено спеціальну комісію із трьох осіб, яка направилася в Тур для організації збройного опору німцям у провінції. Пізніше її очолив Л. Гамбетта, який вибрався з оточеної столиці на повітряній кулі. Його основним завданням стала організація народної війни й формування добровольчої регулярної армії із франтирерів (озброєних цивільних). Було сформовано три армії: Луарська, Північна й Вогезька у складі 600 тис. осіб, мета яких полягала в тому, щоб захопити Орлеан і прорвати блокаду Парижа. 7 листопада Орлеан було взято, що викликало велике піднесення французів, однак усі спроби прорватися до столиці успіху не мали. 27 жовтня капітулював Мец, блокада якого тривала 72 дні, а 4 грудня відбулася здача німцям Орлеана, що довершило військову поразку Франції. До лютого 1871 р. німці окупували понад третину території Франції з населенням у 10 млн осіб. У критичному становищі опинився Париж, повністю відрізаний від решти країни, що мав з нею зв'язок лише за допомогою повітряних куль і поштових голубів. Через те, що його гарнізон нараховував до 500 тис. осіб, німецьке командування відмовилося від штурму міста й намагалося тривалою облогою примусити його захисників до капітуляції. Під час облоги в місті було введено розподіл продуктів і палива за картками, але, незважаючи на це, їхні запаси швидко закінчувалися. Населення Парижа (1 млн осіб) страждало від холоду та голоду. Вже 20 листопада скінчилися запаси яловичини й телятини, 15 грудня пайок конини становив 30 г на день і вважався розкішшю. 15 січня пайок хліба на одну людину було скорочено із 500 до 300 г на день. Біднота їла ворон, котів, собак, щурів. Усі знали, що після 31 січня харчів не залишиться зовсім. Зима відзначалася незвичним холодом: мороз досягав 17-18 градусів, а в столиці не було палива. Тож на дрова розпилювали дерева паризьких бульварів. На грудень 1870 р. від голоду та хвороб у Парижі померло майже 13 тис. осіб. 26 грудня німці почали систематичний обстріл французької столиці з артилерії.

За період облоги бланкісти організували в Парижі два повстання (31 жовтня 1870 р. і 22 січня 1871 р.) під гаслом "Хай живе комуна" з метою скинути уряд національної оборони. Так, 31 жовтня загони національних гвардійців на чолі з бланкістами зайняли ратушу й арештували більшу частину міністрів, у тому числі й прем'єра Трошю. Однак між керівниками повстання - бланкістами та прудоністами - не було єдності і тому одночасно було проголошено два уряди. Один - із поміркованих діячів (до якого увійшов і письменник В. Гюго), інший -з революціонерів на чолі з О. Бланкі. Однак того ж дня повстання було придушено вірними уряду військами. 22 січня 1971 р. у Парижі вибухнуло нове повстання на чолі з бланкістами. Інші угрупування його не підтримали і повстання було придушено. Тож уряд національної оборони мав фактично перед собою два завдання: не лише оборону, але й "приборкання" Парижа - збереження влади перед загрозою внутрішнього безладдя.

4. Паризька Комуна 1871 р.