Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання 1

Литовці - це низка племен індоєвропейської групи, споріднені слов'янам. Традиційним місцем їх помешкання була Прибалтика. Внаслідок несприятливого географічного середовища процес соціально-економічного розвитку литовських племен був уповільненим. Головними заняттями їх були примітивне землеробство, рибальство, полювання та збиральництво. Хоча литовські племена виникли одночасно зі слов'янськими, на початок ХІІІ ст. у них тільки починається процес створення держави. Існувало 7 великих племінних союзів:

· Пруси, що жили понад річками Вісла та Німан на південному узбережжі Балтики;

· Жмудини - правий берег нижньої течії Німану;

· Литвини - басейн р. Вилія;

· Жемгола (жемайти) - лівий берег р. Західна Двіна;

· Летгола (латиші) - правий берег р. Німан;

· Корсь (курони) - Куронський півострів (відділяє Балтійське море від Ризької затоки);

· Ятвяги - між р. Західний Буг та Німан.

Процес об'єднання племен пришвидшився внаслідок наступу Лівонського та Тевтонського хрестоносних лицарських орденів на територію литовських та естонських племен. Загарбання литовських земель благословив римський папа, розцінюючи його як хрестовий похід з метою окатоличення литовців та угро-фінів. Одночасно лицарі прагнули захопити литовські землі, а литовців перетворити на залежних селян. Протягом І половини ХІІІ ст. Тевтонський орден підкорив племена прусів, а Лівонський - захопив землі летголи і фінського племені естів.

У відповідь литовські князі починають об'єднувати сили для боротьби з хрестоносцями. Першим відомим великим князем Литви є Мендовг (Міндовг, Міндаугас), який правив до 1263 р. і спромігся об'єднати литовські племена у єдину державу. Одночасно він приєднав до Литви Західну Русь. Полоцький престол зайняв його племінник Товтивілл. Держава була об'єднана насильницьким шляхом, тому після смерті Мендовга у Литві починається виснажлива боротьба за владу, яка закінчується аж у 1316 р., коли великим литовським князем став Гедимін (1316-1341). Гедимін звернув свою увагу на підпорядкування руських земель. Найчастіше від діяв шляхом дипломатичних угод та династійних браків. Видаючи дочку заміж за руського князя або одружуючи сина з руською княжною, Гедимін отримував право втручання у справи князівства, підпорядковуючи його Литовській державі. Син Гедиміна Ольгерд (1342-1377) почав поширювати владу Литовського князівства на руські території. Він полишив оборону від хрестоносців братові Кейстуту, а сам розпочав приєднувати дрібні чернігівські та сіверські князівства, вступив у боротьбу з Москвою за вплив у Новгороді Великому. У 1360х рр. Ольгерд посадив свого воєводу у Києві. Номінально ця територія підпорядковувалася Золотій Орді. Існували навіть спільні поселення татар та слов'ян. Але у Золотій Орду на той час починається боротьба за владу між військовоначальниками та нащадками Чингізхана. Тому литовці стикалися з опором невеликих татарських загонів. У 1362 р. на Синіх Водах Ольгерд розбив такий відділ татарського війська і до 1370 р. його брат Коріят став володарем Поділля. У виснажливій війні з Польщею литовці втримали Волинь, князем якої став Любарт Коріятович. Польща втримала за собою Галичину, яка у 1378 р. перетворилася на польську провінцію.

Після смерті польсько-угорського короля Людовіка Угорського королівною Польщі стала його дочка Ядвіга. Польське панство отримало можливість обрати їй чоловіка, виходячи зі своїх власних інтересів. На руку королівни претендували польський князь Земовіт Мазовецький, Вільгельм Австрійський та великий князь литовський Ягайло Ольгердович. Ягайло походив від другої дружини Ольгерда тверської княжни Уляни і став великим князем за бажанням батька. Це викликало невдоволення старших Гедиміновичів лідером яких був син Кейстута Вітовт. У 1385 р. поляки прийняли пропозицію Ягайла Литовського і обрали його нареченим для Ядвіги. У відповідь він обіцяв охрестити литовців за католицьким обрядом і приєднати Литву до Польщі. У 1385 р. у литовському м. Крево була підписана відповідна угода.

Литовсько-русинська опозиція отримала привід для виступу проти Ягайла. Вітовт уклав угоду з Тевтонським орденом. Спираючись на таку загрозу, він примусив Ягайла визнати себе Великим Литовським князем. Таким чином Кревська унія лишилася персональною. Ягайло не зміг об'єднати дві держави. Вітовт зосередився на підпорядкуванні Литві Руських земель. При цьому він не воював з татарами, а використовував політичну боротьбу всередині Орди. У 1399 р. Вітовт підтримав хана Тохтамиша у боротьбі проти хана Едигея, але у цьому ж році Едигей розбив війська Тохтамиша і Вітовта на р. Ворскла. У результаті Литовська держава втратила чорноморське узбережжя. Але Вітовт зміг нейтралізувати Едигея, провокуючи нові замішання у самій Орді.

Проте на р. Ворскла було побито кращу частину Вітовтового війська. Користуючись моментом Ягайло примусив Вітовта розірвати союз з Тевтонським орденом. Крім того Вітовт мусив погодитися, що після його смерті Великим Литовським князем буде обрано Ягайла або нащадків Ягайла. Одночасно Ягайло обіцяв, що Вітовт буде наслідувати його на польському троні. У 1410 р. литовсько-руські та польські війська спільно розбили військо Тевтонського ордена під Грюнвальдом. Вирішальну роль у битві зіграли смоленські полки, що затримали хрестоносців у критичний момент бою, чим допомогли полякам та литовцям відновити лад і контратакувати ворога. Проте Вітовт не дозволив знищити Тевтонське хрестоносне братство і використовував його як противагу зазіханням поляків на руські землі.

Для задоволення власної шляхти Вітовт у 1413 р. надав їй так звані Городельські привілеї, які зрівнювали у правах православних і католицьких дворян. Напередодні смерті Вітовт хотів коронуватися, але акт був зірваний Ягайлом. У 1430 р. Вітовт помер. Проте приєднати Литовські території до Польщі знову не вдалося. Литовське панство обрало великим князем молодшого брата Вітовта - Жигимонта (Сигізмунда). Проте русинська шляхта підтримала кандидатуру Свидригайла Ольгердовича. Між прибічниками кандидатів розпочався громадянський конфлікт. У 1435 р. військо Свидригайла зазнало поразки, але він продовжував боротьбу за велике княжіння до самої смерті у 1439 р. Після його смерті Жигимонт став Великим князем у Литві. Проте у 1440 р. він загинув в результати змови русинських панів. Литовці обрали на велике княжіння молодшого брата польського короля Владислава, сина Ягайла Казимира. Казимир, аби заспокоїти русинську шляхту, надав їй нові привілеї. У 1444 р. у битві під Варною загинув Володислав і поляки обрали Казимира своїм королем, фактично відновивши персональну унію між Литвою та Польщею. Казимир розпочав ліквідацію удільного князівського устрою на Русі та у Литві. Так у 1470 р. по смерті київського князя Симеона Олександровича (Олельковича) було скасовано Київське князівство. Паралельно католики отримали у Литві нові привілеї. Не закінчувалися конфлікти і з Московською державою, яка прагнула повернути собі спадщину Рюриковичів, якою володіла литовська династія. Після надання привілеїв католикам частина чернігівських та сіверських князівств визнає московське підданство і присягає на вірність московському царю Івану ІІІ.

Крім того у Москви з'являється новий союзник. Наприкінці XV ст. від Золотої орди відділяється Кримське ханство, яке у 1475 р. стає васалом Османської імперії. Хани Криму мали династійні зв'язки з московськими государями і Москва отримала сильного союзника у боротьбі з Литвою. У 1484 р. татари за проханням російського царя Івана ІІІ спустошили Київщину. З цього моменту набіги татар стають регулярними. У 1501 р. розпочалася відкрита війна з Москвою, яка завершилася у 1514 р. поразкою литовців. Литва мусила відступити Москві Смоленщину та Сіверщину. Після війни на Чернігівщині спалахнув заколот князя Михайла Глинського, який намагався відірвати від Литви прикордонні дрібні території. Проте незабаром повстання було придушене, а сам Глинський втік до Москви.

Послаблення литовської держави було використане польськими магнатами та шляхтою для загарбання русинських територій. У 1569 р. у м. Люблін зібрався спільний литовсько-польський сейм. Засідання сейму тривало близько півроку. Лише у липні 1569 р. литовська шляхта під тиском польського короля і великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа погодилася на об'єднання Литви і Польщі у двоєдину Річ Посполиту ( дослівний переклад на польську слова «республіка»). Причому русинські території опинилися у володінні польської корони. Литва зберегла за собою лише власне литовські та західноруські території.

Питання 2

Поразка у Кримській війні стала справжнім шоком для правлячих кіл Російської імперії. У 1856 р. був підписаний ганебний для Росії Паризький мир, згідно якого Росія втрачала частину Закавказзя, їй заборонялося мати бойовий флот на Чорному морі. Хоча кріпосницькі порядки ще могли існувати досить довгий строк, не викликаючи серйозних заворушень, новий імператор Олександр ІІ вирішив провести превентивне реформування державно-політичної системи з метою прискорення суспільно-економічного розвитку країни. Наприкінці 1857 р. були створені дворянські комітети в губерніях і Таємний комітет при імператорі, які мали виробити умови звільнення селян від кріпосної залежності. При обговоренні реформи виникли два провідних варіанти:

· Поміщики чорноземних губерній (у тому числі і України) прагнули звільнити селян з якомога меншою кількістю землі;

· Поміщики нечорноземних губерній погоджувалися віддати селянам землю за якомога більший викуп.

Уряд Олександра ІІ взяв за основу компромісний варіант. Умови звільнення селян дуже відрізнялися відповідно до певного регіону Російської імперії. 19 лютого 1861 р. імператор підписав “Положення про селян” і маніфест до населення імперії, який був урочисто оголошений по церквах. Селяни звільнялися від особистої залежності з наділом землі і отримували частину громадських прав, зберігалася сільська община з круговою порукою для виконання повинностей та викупних платежів. Селяни мали сплачувати викупні платежі протягом кількох десятиліть. Для того щоб забезпечити селян коштами, держава створювала Селянський банк, що сплачував поміщикам викуп, 25% суми селянин не сплачував, решта вважалася наданою селянину у позику під 6% річних. Втім і поміщик не отримував всю суму повністю. Вона переводилася на його рахунок у Дворянському банку, з якої він отримував відсотки. При цьому з суми викупу автоматично відраховувався борг поміщика державі. Таким чином єдиним, хто гарантовано виграв від реформи була держава.

Умови проведення реформи одразу викликали численні селянські заворушення. Багато хто з селян навіть вірив, що поміщики обманули царя, змінивши умови реформи. Так, селянин до укладення особистої угоди з поміщиком мав відробляти панщину, поміщик міг до укладення угоди замінити селянський наділ, добавити або відрізати землі від селянського наділу. В результаті на Україні селяни отримали найменші по імперії наділи землі, втративши в середньому 30-35% наділу і до 1907 р. сплатили загалом 503 млн. крб. за землю ринковою вартістю 128 млн. крб. Дещо кращим було становище селян на Правобережжі, де після польського повстання 1863 р. держава повернула селянам відрізки і зменшили загальну суму викупу. Ще у кращому становищі опинилися державні селяни, які отримали повний наділ і сплачували менший викуп. племінний хрестоносний лицарський орден

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. Цей шлях вже пройшли Англія та Франція, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. У Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866--1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя з центральних районів України до головних портів на Чорному морі. Нові залізничні колії сполучали насамперед ринкові центри України і лише на початку 1880-х рр. були прокладені залізниці до центральних районів європейської частини Росії. За 1870-80ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою та Санкт-Петербургом -- центрами імперського ринку. В міру того як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України ставала частиною російського внутрішнього ринку.

Швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Іншим стимулом до розвитку вугільної промисловості, металургії і машинобудування стала державна програма відновлення броненосного флоту на Чорному морі всупереч умовам Паризького миру 1856 р. Проте лише державного капіталу виявилося недостатньо і у війну з Туреччиною 1877-78 рр. Росія вступила практично без флоту, з одним пароплавом та кількома мінними катерами. Лише талант командира корабля лейтенанта С.Макарова дозволив стримати турецький флот, який мав кілька броненосців англійського виробництва. Лише після підписання фінансових угод з Францією на початку 1890х рр. темпи розвитку стали надзвичайно швидкими, особливо на Україні, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як щедра урядова підтримка розбудови промисловості, невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості і різноманітні пільги, що надав їм царський уряд на Україні.

Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля збільшився більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників, у 1900 -- 82 тис., а у 1913 -- 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій належало французьким і бельгійським інвесторам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі, на відміну від Європи, яка пройшла шлях від вільної конкуренції до появи перших монополій за 150-200.

У 1880-х роках розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Грунт для нього підготувало прокладення у 1885 р. залізниці між Кривим Рогом та вугільними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала перші паростки, уряд запропонував підприємцям такі стимули, якими ледве хто міг знехтувати, а саме гарантію купувати в них продукцію за дуже завищеними цінами. Західні вкладники, першими серед яких знову йшли французи, зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р. в спорудження ливарень, що з технічної точки зору належали до найкрупніших і найсучасніших у світі, вони вклали 180 млн. карбованців. Деякі з цих підприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка, названа іменем валлійця Джона Х'юза, який заклав на цьому місці металургійний завод, стала важливим промисловим містом -- сучасним Донецьком. Ще у 1870-х роках у Криворізькому басейні налічувалося лише 13 тис. робітників, а на 1917р. їхня кількість виросла в 10 разів --до 137 тис. Ще більше вражає, порівняння темпів зростання металургійної промисловості України зі старими російськими металургійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то на Україні воно зросло у 158 разів.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х років полегшень робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. За законом від 1895 р. підприємець міг наймати робітників за харчі. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях.

Література

1. Історичні постаті України - Одеса, 1993

2. Історія України. Нове бачення. Ч.1-2 - К., 1995

3. Котляр М. , Кульчицький С. Довідник з історії України. - К.,1996

4. Курило В.М., Терещенко Ю.І. Історія України. У 2-х книгах.- К.,1995

5. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства : Україна і світ. - К.,1995

6. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2.--К., 1992

7. Рибалка І.К. Історія України. Ч.1-3 - Харків, 1995-1997

Размещено на Allbest.ru