Размещено на http://www.allbest.ru/

АССИРІЯ. ВІД НАРОДЖЕННЯ ДО ВЕРШИН МОГУТНОСТІ

Зміст

1. Політична історія Ассирії в II тис. до н. е

2. Господарське життя, суспільство Ассирії у II тис. до н. е

3. Посилення Ассирії наприкінці X -- в IX ст. до н. е

4. Створення та розквіт Ассирійської імперії

Список використаної літератури

1. Політична історія Ассирії в II тис. до н. е

В північних, гористих областях Месопотамії державність з'явилася на ціле тисячоліття пізніше, - ніж у Вавилонії. Першим ассирійським царем здебільшого вважають Шамші-Адада І, сучасника прославленого Хаммурапі, а найдавнішою столицею Ассирії -- м. Ашшур, колишню шумерську колонію. Проте слід мати на увазі, що сама назва "Ассирія" вперше з'явилася лише в середині II тис. до н. е., що сам Шамші-Адад 1 не вважав себе царем Ашшура, хоч і значився у пізніших царських списках, і що міста корінної Ассирії, скоріше всього, не були до XV ст. до н. е. об'єднані між собою ані політично, ані етнічно, тому немає достатніх підстав уважати державу Шамші-Адада І "Староассирійською".

Шамші-Адад І був нащадком аморейської династії в Ханейському царстві. Він підкорив Марі, князівство Еккалатум, сирійське м. Катна й уклав союз із Каркемишем, офіційно іменував себе "царем всесвіту" і "воїном бога Енліля". Але коли він помер, його державу завоював Хаммурапі. Так почалося безпрецедентне в історії воєнно-політичне суперництво між Ассирією та Вавилоном, яке тривало з перемінним успіхом понад тисячоліття і врешті-решт завершилося для Ассирії трагічно.

Політичний устрій держави Шамші-Адада І являв собою перехідну стадію від військової демократії до монархії. Верховна влада в Ашшурі -- невеликій, але багатій державі -- належала раді старійшин, що складалася з представників знатних родів, народні ж збори на початку II тис. до н. е. вже втратили своє колишнє значення. Зі складу ради старійшин спершу на півроку, а згодом на рік призначався чиновник лімму, ім'ям якого називали календарний рік. Лімму, можливо, був також скарбником. Рада старійшин призначала також укуллу, який головував на общинній раді. Царя Ашшура називали ішшіакку, його влада вже була спадковою. Ішшіакку здебільшого обіймав також посаду укуллу. Він виконував функції верховного жерця, адміністратора та військового вождя Влада ішшіакку поступово зростала, ставала самодержавною.

У середині II тис. до н. е. Вавилонію завоювали кассити, але Ассирії від цього легше не стало, бо її саму тоді підкорила сусідня Мітанні, котру аккадці називали Ханігальбатом, а єгиптяни -- Нахаріною.

Державу Мітанні населяли хуррити -- творці самобутньої й цікавої культури, мова яких належить, як і урартів, до групи східно кавказьких мов. Виникнення цієї хурритської держави, заклятого ворога Ассирії, залишається загадкою за сімома замками. Археологи до цих пір не знайшли її столицю -- м. Вашшуканні. Не з'ясовано, хто був її першим царем. В XV ст. до н. е. Мітанні, про яку більш ранні документи навіть не згадували, раптом заявила про себе як могутня передньоазіатська держава. її соціально-економічну історію джерела майже не висвітлюють.

Утім, не лише Мітанні перейшла дорогу Ассирії. Хеттське царство паралізувало ассирійську торгівлю в Малій Азії, єгиптяни витіснили ассирійських купців із Сирії. Однак у такій несприятливій міжнародній обстановці ассирійські царі все-таки знайшли політичний вихід -- уклали союз із могутнім Єгиптом, викликавши цим у царів Вавилону й Мітанні безсилу лють. За спиною Єгипту ассирійські володарі мало-помалу відроджували міжнародний престиж держави. Так, Ашшур-Убалліт І, скориставшись ослабленням Мітанні у війні з хеттами, визволився з-під мітаннійської опіки, ненадовго завоював Вавилон. Він першим з ашшурських володарів став іменувати себе "царем країни Ассирія".

Ще енергійніше діяв на міжнародній арені Адад-Нерарі І, якого вважають творцем Середньоассирійської держави. Він завдав поразки союзним державі Мітанні західно-семітським кочівникам-арамеям, які постійно дошкуляли Ассирії своїми нападами, завоював Мітанні, відсунувши на заході ассирійський кордон до Каркемиша, став іменувати себе "царем всесвіту". Салманасар І організував воєнний похід у Закавказзя, на територію майбутньої держави Урарту, й заснував там ассирійські колонії. На перетині важливих караванних шляхів він заснував м. Калах (Кальху) -- майбутню ассирійську столицю. Зусиллями Салманасара І Мітанні перестала існувати.

Ряд завоювань здійснив також Тукульті-Нінурта І, найважливішим із яких стала перемога над касситською Вавилонією. Тукульті-Нінурта І пограбував вавилонські храми, вивіз в Ассирію золоту статую бога Мардука. Все ж фінал царювання Тукульті-Нінурти був трагічним: змовники, серед яких був і царський син, оголосили його божевільним, позбавили царської влади, а згодом убили.

Важким, дуже важким був шлях Ассирії до півсвітового панування. Серія переможних воєн знесилила державу, військова могутність її похитнулася. Цим скористався вавилонський цар Навуходоносор І, який ненадовго взяв під свій контроль ассирійські області. Проте на межі XII--XI ст. до н. е. політична фортуна знову повернулася лицем до ассирійців, позбавивши їх основних конкурентів на міжнародній арені. Так, сильне Хеттське царство впало під натиском "народів моря", Єгипет остаточно занепав, а Вавилон завоювали кочові південно-арамейські племена халдеїв, які заселяли територію між берегами Перської затоки та південними містами Месопотамії.

Цим скористався енергійний і жорстокий Тіглатпала-cap І, який усе своє життя провів у воєнних походах. Він не давав продиху арамеям, обклав даниною фінікійські міста Бібл, Сідон і Арвад, завоював Вавилон, Аккад і Сіппар, люто придушив визвольні повстання на завойованих територіях. "їхньою (повстанців) шкірою я вкрив стовп, кількох їхя прибив до стіни, решту посадив на палю довкола стовпа",-- похвалявся він у своєму написі про розправу над вождями повстанців. Однак вавилонці Й цього разу вистояли, навіть знайшли в собі сили вторгнутися в ассирійську столицю й вивезти з неї статуї ассирійських богів.

Таким чином, у другій половині II тис. до н. е., тобто в Середньоассирійський період, Ассирія поступово перетворювалася на воєнізовану державу, хоча ще не демонструвала пітерських" зазіхань. Штовхало її на цей небезпечний шлях бажання елітних верств збагатитися за рахунок воєнної здобичі та контролювати караванні шляхи, які почали обминати кордони держави-хижака. Не останню роль у зростанні воєнного екстремізму Ассирії відіграло незмірне честолюбство її вождів.

Після смерті Тіглатпаласара І Ассирія втратила колишню могутність. Вона не змогла стримати натиск кочівників-арамеїв, яких уже тоді називали сирійцями і які в XII ст. до н. е. буквально наводнили собою Передню Азію, просочившися великими й малими племенами та групами окремих сімей. Ассирія, щоправда, зберегла свою державну незалежність, однак утратила свої завоювання на захід від Тігру і впродовж півтораста років перебувала на задвірках історії. В арамейському оточенні ассирійці поступово семітизувалися, перейшовши на арамейську мову.

2. Господарське життя, суспільство Ассирії у II тис. до н. е

Населення Ассирії здавна вирощувало в долинах рік ячмінь, полбу (двозерна пшениця), городні культури, а на південних схилах гір, придатних для терасного землеробства, закладало сади і виноградники. Фінікова пальма не мала в Ассирії майже ніякої господарської ваги, залишаючись декоративним деревом, бо фініки там не встигали дозрівати. Іригація в ассирійському землеробстві використовувалася, проте відігравала набагато скромнішу роль, ніж у південно месопотамському. В долинах Верхнього і Нижнього Заба розвивалося тваринництво з літнім випасом худоби на гірських луках.

Розвивалися в країні, багатій на промислову сировину, також ремесла, особливо виробництво зброї та військового спорядження, металургія, будівництво.

Але чи не найбільше уваги приділяли ассирійці посередницькій торгівлі, тісно пов'язаній з військовими грабіжницькими експедиціями. Купецтво Ашшура спільно з купцями приєвфратських областей та Сирії в XX--XVIII ст. до н. е. заснувало в Малій Азії, на території нинішнього Кюль-Тепе, найдавніше в світі міжнародне торгове об'єднання -- Каніш (Канесу, Несу), жителі якого займалися не лише посередницькою торгівлею, а й прибутковим лихварством. Особливо пожвавилась ассирійська торгівля напередодні міграції в північні області Передньої Азії арамейських племен. Ассирійське купецтво (йому, до речі, і грошима служило не срібло, а свинець) заснувало тоді свої торгові квартали в Марі, Угариті, Єгипті. Проте арамеї невдовзі паралізували ассирійську торгівлю, підірвали добре поставлену в країні систему землеробства. Через те в Ассирії почастішали неврожаї, доходило навіть до голоду.

Яким було ассирійське суспільство в II тис. до н. е.?

В країні існували царські й храмові господарства, які велися працею залежних робітників та рабів. Однак основний земельний фонд належав общинам, які складалися з кількох поколінь найближчих родичів. Общинна земля була оточена великою межею, порушувати яку заборонялося законом, і передавалася шляхом жеребкування в сімейне користування. Сімейне поле обгороджувалося малою межею, посягання на яку так само вважалося злочином. Землю в Ассирії можна було купити й продати, але за погодженням з общиною.

В Ассирії розвивалося рабовласництво, причому основним джерелом рабства в ній, на відміну від Вавилонії, були не війни, а боргова кабала та работоргівля. Засобами закабалення слугували оживлення в біді, тобто матеріальна допомога в голодні роки, за яку оживлений потрапляв у залежність від "благодійника", та усиновлення разом з полем і будинком. Почасти обертали в рабство і військовополонених, причому відсоток таких рабів з активізацією ассирійської воєнної експансії зростав. Форми залежності в ассирійському суспільстві були різноманітні. Рабів у країні було небагато, основну масу населення становили дрібні й середні самостійні виробники, переважно селяни-обшинники.

Верхи ассирійського суспільства складалися з великих землевласників, купецтва, чиновників, жерців. Усі вони користувалися в державі низкою пільг. Проте різкого поділу на соціальні стани в Ассирії, очевидно, не відбулося, в ньому ще переважали патріархальні стосунки.

Ассирійська сім'я мала яскраво виражений патріархальний характер. Усе сімейне майно належало чоловікові, вже тому жінка цілком залежала від нього, свекра, синів. Патріархальність сімейних основ посилювалася традиційною системою успадкування сімейного майна, за якою левова пайка батьківського спадку перепадала старшому синові. Розпорошенню сімейного майна запобігав прадавній звичай левірату, тобто обов'язковий шлюб вдови з братом покійного чоловіка, та сорорату, тобто шлюб удівця з сестрою небіжчиці-жінки (до речі, левірат існував також в Ізраїлі та в хеттів).

Чоловікові в Ассирії дозволялося застосовувати до жінки тілесні покарання, а на випадок розлучення (право на нього мав лише чоловік) -- вигнати з дому без виділення їй бодай частки спільно нажитого майна. Заміжня ассиріянка повинна була виходити на люди в паранджі, носити яку повіям і рабиням категорично заборонялося. Жінку, яка штучно переривала вагітність, проклинали чи карали лютою смертю, її труп заборонялося ховати.

Державність в Ассирії розвивалася в напрямі поступового відмирання воєнної демократії й посилення центральних органів влади. Чиновники поєднували в своїх руках і цивільну, й військову владу, що мало забезпечити надійне керівництво колоніями В другій половині II тис. до н. е. з'явилося процесуальне право, яке базувалося на т. зв. "середньо-ассирійських законах". політичний ассирія армія царство

3. Посилення Ассирії наприкінці X -- в IX ст. до н. е

Наприкінці X-- в IX ст. Ассирія вдруге стала могутньою передньоазіатською державою, причому її посилення відбулося в принципово новій історичній обстановці.

Що змінилося у світі на межі II--І тис. до н. е. і як ці зміни вплинули на подальшу долю Ассирійської держави?

Людство, вичерпавши доступні запаси мідної руди, вступило у вік заліза. Поява залізних знарядь праці дала можливість швидко освоїти всі придатні для землеробства території, розвинути морську торгівлю, одним словом, забезпечити економічне пожвавлення й установити між народами Передньої Азії стабільні господарські і культурні зв'язки, в розвитку яких, до речі, не останню роль відігравали війни.

Політична карта Передньої Азії змінилася до невпізнання. Зокрема, Єгипет і Вавилон -- корифеї старосхідної цивілізації -- занепали, Хеттське царство й Мітанні взагалі канули в небуття, політичну ж ініціативу перебрали на себе молоді, енергійні держави -- Куш, Урарту, Лідія, Мідія, а згодом і Персія. Посилився вплив на розвиток міжнародних подій неспокійного племінного світу -- кіммерійців, скіфів, фракійців, фрігійців, карійців тощо. Почалася боротьба за "світове" панування, внаслідок якої з'явилися найперші імперії, причому епоху первісних імперій започаткувало Новоассирійське царство.

Імперії давнини відрізнялися від світових держав III--II тис. до н. е. (Аккадське царство, Стародавній Вавилон, Новоєгипетське царство) тим, що вони об'єднували дуже різні в усіх відношеннях території й, до того ж, будувалися дуже болісним для завойованого населення -- "диявольським", як говорили стародавні китайці -- методом, а саме: шляхом докорінної ломки місцевих соціальних і особливо політичних структур -- задля їх уніфікації. Історики висловлюють припущення, що поява таких супердержав давнини була викликана, передусім, намаганням поєднати всі три відомі в давнину форми економічної експансії, а саме: пряме воєнне пограбування, перекачування робочої сили і паразитування на міжнародній торгівлі. Проте, як показала історія, ці політичні монстри не були довгожителями, бо їхньою повивальною бабкою й опорою служила груба сила.

Політичною прелюдією до перетворення Ассирії на імперію стало її посилення наприкінці X--- в IX ст. до н. е. Воно уможливилося тим, що Ассирія навіть в умовах економічної кризи, викликаної арамейським завоюванням, зберегла свою чудову військову організацію, до того ж переозброїла своє військо першокласною залізною зброєю.

Першочергове завдання Ассирії полягало в тому, щоб вирватися з арамейського оточення. Наприкінці X -- на початку IX ст. до н. е. ассирійські царі завоювали територію колишньої Мітанні і відновили, таким чином, ассирійський вплив у Північній Месопотамії та на південь, майже до самого Сіппара. Ассирійська військова машина нарешті знову запрацювала -- ассирійці повірили у свої сили.

Особливої могутності Ассирія досягла за царювання Ашшур-націр-апала II -- талановитого полководця й дипломата, воєнна стратегія якого полягала в "завданні блискавичних ударів і створенні опорних пунктів на завойованих територіях". Його основні воєнні зусилля були спрямовані на завоювання багатих і слабко захищених сирійсько-фінікійських міст. Він оволодів у Північній Сирії стратегічно важливим князівством Біт-Адіні, зробив своїми данниками ряд інших сирійсько-фінікійських князівств. Іншим напрямом воєнної експансії Ашшур-націр-апала II стало Закавказзя, де він підкорив племена Наїрі, які почали будувати державу Урарту. Урартські області стали ассирійським намісництвом. Таких масштабних завоювань не вдавалося здійснити жодному з попередників Ашшур-націр-апала II на ассирійському троні. Завойовані території він спустошував, місцеве населення майже поголовно знищував.

Воєнні успіхи Ашшур-націр-апала II закріпив його син Салманасар III, який побудував у столиці князівства Біт-Адіні -- Тілль-Барсіб (сучасний Телль-Ахмар) -- свій палац, після чого перелякані володарі Каркемиша, Самаля й Халпи (Халеб, Алеппо) самі зголосилися платити Ассирії данину. Поборов у собі панічний страх перед ассирійською військовою потугою лише арамейський Дамаск, який організував проти Ассирії воєнну коаліцію з сирійсько-фінікійських князівств, арабських племен та держави Ізраїль. Якраз у середині IX ст. до н. е. біля Каркара, що на р. Оронто, війська цієї коаліції зіткнулись у смертельному двобої з армією Салманасара III. Ассирійці цей бій не програли, однак і не виграли й ненадовго залишили Східне Середземномор'я в спокої. Ненадовго, бо учасники анти ассирійської коаліції невдовзі пересварилися між собою.

Справа в тому, що, як про це розповідає Старий Заповіт, військовим загонам царя Дамаска, Бенхадада II, ассирійські лучники, мабуть, завдали біля Каркара відчутних втрат, бо ізраїльський цар, батько якого ворогував З Бенхададом II, зненацька напав на свого союзника, але в розпалі бою був смертельно уражений випадковою стрілою (І Сам., 22).

Салманасар III, скориставшись чварами в стані ворога, розбив армію Дамаска, і хоч саме місто взяти не зміг, все ж угамував цього основного політичного конкурента Ассирії в Східному Середземномор'ї. Tip, Сідон, Іудея та Ізраїль стали ассирійськими данниками. На півдні Салманасар III удвох воєнних кампаніях (851--850 p. до н. е.) завоював Вавилон, на півночі вів кровопролитні війни з молодим Урартським царством. Армія Салманасара III кілька разів удиралася на територію Урарту, навіть захопила її столицю, однак поставити на коліна волелюбних горців не змогла. Більше того, урарти самі потім нападали на Ассирію і не поступилися їй своїм впливом у Закавказзі.

Величезна воєнна здобич і данина поневолених народів дали можливість ассирійським царям здійснити в країні грандіозні будівельні роботи. Ашшур-націр-апал II, зокрема, розбудував священне місто Ашшур і заснований Салманасаром І Калах (Кальху), що Його він зробив своєю столицею. Салманасар III, прагнучи якомога міцніше закріпитися на завойованих територіях, забудував їх могутніми фортецями -- ассирійськими військовими плацдармами.

Наступники войовничого Салманасара III, втому числі вдова Шамші-Адада V Шаммурамат, яка царювала до повноліття її сина Адад-Нерарі III і яку в історичній літературі частіше іменують Семірамідою, також заливали кров'ю простори Передньої Азії, причому добиралися зі своїми військами аж до "моря, де сходить сонце" -- до Каспію. Свої воєнні зусилля вони спрямували головним чином на завоювання Урарту, проте ця важкодоступна гірська країна ніяк їм не давалася. Урартські царі Аргішті І та Сардурі II завдали ассирійцям ряд відчутних поразок. Невдачі у війні з Урарту, кілька неврожайних років, епідемії викликали серйозні внутрішні негаразди в Ассирійській державі. До того ж, у 763 р. до н. е. відбулося повне сонячне затемнення, яке забобонний люд Ассирії сприйняв як прояв небесного гніву. В країні спалахнули небезпечні бунти, що лихоманили її упродовж п'яти років. Очевидною стала нагальна потреба в кардинальних реформах суспільства.

4. Створення та розквіт Ассирійської імперії

У VIII ст. до н. е. ассирійська знать розкололася на два політичні угруповання. Одне з них відображало інтереси тих суспільних кіл, які забезпечували свій матеріальних достаток передовсім за рахунок воєнної здобичі, а тому були зацікавлені в розширенні воєнної експансії. Ця частина знаті рятувала за організацію нових воєнних походів, особливо проти Вавилону, в якому вона пророче вбачала майбутнього могильника Ассирії. Інше політичне угруповання відбивало інтереси торгово-лихварських кіл та жрецтва. Воно домагалося згортання воєнної експансії і надання Вавилону, своєму найважливішому торговому партнерові, ряду пільг. Це угруповання знаті наголошувало на культурній та релігійній єдності народів Ассирії і Вавилонії.

У 746-- 745рр. до н. е., скориставшися черговою поразкою ассирійського війська у війні з урартами, про військове угруповання передало царський трон полководцю Пулу, який на згадку про свого уславленого попередника прибрав собі ім'я Тіглатпаласар. Саме Тіглатпаласару III випало стати творцем Ассирійської імперії.

Тіглатпаласар III добре усвідомлював, що ассирійське суспільство загнало себе в глухий кут, що потрібно заселити спустошені війнами сусідні території, які стали для Ассирії не прибутковими, а збитковими, що назріла потреба в реорганізації війська та системи керівництва провінціями. Він сміливо здійснив важливі реформи в державі -- адміністративну та військову, зокрема розукрупнив намісництва, передав новоутворені адміністративно-територіальні округи до рук своїх чиновників із числа двірцевих євнухів (цар хотів запобігти появі нових династій).

Уперше в історії Месопотамії було створено регулярну армію, яка перебувала на державному утриманні, отож мала під собою ширшу соціальну основу і вже тому підвищила свою боєздатність. Тіглатпаласар III установив чітке співвідношення між родами військ -- піхотою, кіннотою та загонами бойових колісниць. Згодом бойовий стрій ассирійської армії удосконалив також Саргон II.

Завдяки нововведенням Тіглатпаласара III та Саргона II ассирійська армія стала професіональною, краще озброєною і вишколеною, аніж будь-яка інша в ті часи. її ядром була кіннота, яка у взаємодії з бойовими колісницями завдавала блискавичних ударів по ворогу. В армії існували інженерні з'єднання, що вправно будували фортеці, прокладали намощені дороги тощо, відмінна служба розвідки і зв'язку, якою керував той із царевичів, котрого готували на царський трон. Зброя і технічне оснащення ассирійської армії були поза конкуренцією. Ассирійські командири зарекомендували себе блискучими воєнними тактиками. Вони єдині на той час переправляли своїх воїнів через водні перепони на надутих повітрям шкіряних бурдюках, здійснювали нічні атаки, використовували інші військові хитрощі, завдяки яким сіяли паніку у ворожих лавах.

Хоч Ассирія мала лише сухопутну армію, все ж вона споряджала й морські експедиції, використовуючи для цього першокласний військово-торговельний флот васальної Фінікії. Нарешті, Тіглатпаласар IIIзапочаткував масове переселення завойованих народів на обезлюдніли окраїни держави. Небачене раніше переміщення десятків і сотень тисяч людей мало на меті роз'єднати їх, послабити їхній опір ассирійському володарюванню й водночас забезпечити Ассирію робочою силою, яка катастрофічно танула в перманентних війнах. Ассирійці змушували новопоселенців піднімати цілинні землі, обкладали їх іншими повинностями й поборами, залучали їх до свого війська. Оскільки представники переселених народів служили в ассирійській армії, їм надавалося ассирійське громадянство.

Розпочате Тіглатпаласаром III переміщення цілих народів не означало, що ассирійці відмовилися віл своєї тактики залякування сусідів своїми звірствами на завойованих територіях, до якої тоді вдавалися й інші армії. Міста, населення яких наважувалось чинити опір ассирійській експансії, зрівнювалися із землею ассирійськими вояками. Тисячі полонених ассирійці осліплювали, з ворожих командирів живцем здирали шкіру.

Американський історик Дж. Брестед так описував дію ассирійського військового маховика: "..Ассирійські воїни... були надзвичайно люті і тримали всю Західну Азію в невимовному жаху перед гуркітливими ескадронами Ніневії. По якій би землі не проходили жахливі ассирійські армії, вони залишали за собою руїни і розорення... А в хмарах пилюки, здійнятої на всіх основних дорогах держави, жителі завойованих царств піали величезні отари худоби, коней і віслюків, кіз та овець і величезні каравани верблюдів, навантажених золотом і сріблом,-- всі ці багатства поневолених народів стікалися до палацу Ніневії".

Проте, на думку деяких учених, звинувачувати ассирійських володарів у безпрецедентній жорстокості значить грішити проти істини, бо вони, мовляв, "не були більш нещадними щодо переможених, аніж їхні попередники в інших країнах; не вони видумали звірячі розправи з бунтівниками, відомі до них і застосовувані в пізніші часи, коли вже не залишилося й сліду від їхніх обширних царств".

Могутня армія -- надто велика спокуса для сильних світу цього, її створюють не для забави. Тіглатпаласар III відновив широкомасштабні завоювання в Передній Азії. Він передовсім розгромив урартів, змусивши урартського царя Сардурі II рятуватися втечею. Вчинивши біля неприступних стін урартської столиці Тушпа криваву вакханалію, Тіглатпаласар III, так і не оволодівши Тушпою, повернувся додому. Він не зміг підкорити Урарту, проте відновив ассирійську перевагу на півночі Передньої Азії.

Якраз тоді до нього звернувся за військовою підтримкою проти царів Ізраїлю та Дамаска цар Іудеї Ахаз. Тіглатпаласару III це було на руку. Він, немов ураган, пронісся з військами по території Сирії і Фінікії, остаточно вирвавши Ассирію з арамейського оточення. Тут би, як кажуть, і зупинитися, та де там -- військовий маховик Ассирії лише набирав обертів. Ассирійська армія рушила на Єгипет, але перетнути єгипетський кордон усе-таки не наважилася. Натомість на зворотному шляху вона оволоділа нарешті Дамаском, незалежність якого отруювала життя ассирійських царів. Скориставшись династичною боротьбою у Вавилоні, Тіглатпаласар III швидко навів там порядок -- прогнав з міста халдеїв і проголосив себе вавилонським царем. Відтоді Вавилон майже 120 років перебував у складі Ассирійської держави. На сході ассирійці закріпилися в окремих районах Мідії. Ассирія, таким чином, у VIII ст. до н. е. стала могутньою військово-паразитичною державою.

Син Тіглатпаласара III, Салманасар V, коронувався на вавилонський трон, продовживши тим самим особисту унію Ассирії та Вавилонії. Він з армією рушив на фінікійський Tip та Ізраїльське царство, які відмовлялися платити данину. На щось більше в Салманасара не вистачило снаги, оскільки він дав утягнути себе в між партійні чвари. Підтримавши про військове угруповання, Салманасар V поплатився за це життям. Трон дістався ініціаторові двірцевого перевороту Саргону II, родовід якого не встановлений.

Новий цар звалив на свої плечі тягар влади у скрутний для держави час. Зненацька відокремився Вавилон, трон у якому при підтримці Еламу захопив халдейський вождь Мардук-апла-іддін II. Активізувалася держава Урарту, відмовившись грати роль васала Ассирії. З Малої Азії ассирійцям загрожувала могутня Фрігія. Проте Саргон II вміло розвіяв зловісні хмари, що нависли над Ассирією. У 722 р. до н. е. він розгромив Ізраїльське царство, перетворив Tip на свого данника, потопив у крові повстання в Каркемиші. Його вимуштрувані легіони легко розгромили об'єднані військові сили Єгипту та філістимської Гази. Ассирійський контроль над Східним Середземномор'ям був, таким чином, відновлений.

Убезпечивши західні тили, Саргон II, скориставшись розгромом держави Урарту кіммерійцями, які прийшли із Закавказзя, зненацька напав на війська урартського царя Руси й розсіяв їх. Ассирійці пограбували священне місто урартів -- Муцацір, вивезли з нього урартську казну. Це був початок кінця держави Урарту, зірка якої закотилася. Потім Саргон II розбив на північному сході мідійців, упродовж десяти років завоював у горах Тавра і Кілікії ряд карликових царств, на які розпалася Хеттська держава,-- фригійських, лідійських, лікійських і карійських. Військова потуга Ассирії вклинилася, таким чином, між Урарту і Фрігією. Приділив увагу Саргон II, ясна річ, і Вавилону. Він розбив війська Мардук-апла-ілдіна II й удерся в непокірне місто. Щоб зайвий раз не дратувати торгово-жрецькі кола своєї держави, Саргон II обмежився тим, що нагнав жаху на вавилонян. Він формально зберіг автономію Вавилону, задовольнившись титулом ассирійського намісника у Вавилоні. Халдейську "Країну моря" він заселив уцілілими хетами, халдеїв же переселив у Сирію.

Саргон II намагався підтримувати рівновагу між політичними угрупованнями знаті. Він повернув торговим містам Вавилонії їхні колишні привілеї, свого наслідника Сінаххеріба одружив з вавилонянкою, разом з тим продовжував розширювати свої володіння. Побудував собі нову столицю -- Дур-Шаррукін ("Місто Саргона") і після вавилонського походу оселився в ній, однак прожив там недовго: загинув в одному з боїв. Царський трон дістався Сінаххерібові -- грубому солдафону, який діяв силовими методами там, де можна було скористатися дипломатією. Історики недаремно нарекли Сінаххеріба "біснуватим". Своєю столицею він зробив Ніневію.

Сінаххеріб відразу ж придушив чергове повстання у Вавилоні, підтримане Еламом. Він пограбував Вавилон і насильно виселив із нього понад 200 тис. городян. Потім вирішив покарати Елам, який разом з халдеями постійно підбурював передньоазіатські народи проти Ассирії. Та поки Сінаххеріб воював з Еламом, вавилонський трон знову захопив Мардук-апла-іддін II, який скористався тим, що Сінаххеріб не здійснив свого часу коронаційний обряд у Вавилоні. Це розлютило неврівноваженого ассирійського деспота. Він у 689 р. до н. е. вдерся в непокірний Вавилон і зрівняв це квітуче місто із землею, навіть затопив Його водами Євфрата й прокляв саму територію, щоб туди більше не ступила нога людини. Статуї" вавилонських богів, які були святинями і для ассирійців, цар-психопат вивіз до Ассирії. Одним словом, Сінаххеріб мав усі підстави хвалитися, що він знищив Вавилон більш надійно, ніж це зробив би всесвітній потоп... Ассирійське військо також потопило в крові повстання фінікійсько-палестинських царств, стягнувши з них величезну данину.

Знищення Вавилона посилило ненависть передньо-азіатських народів до Ассирії, викликало невдоволення в колах ассирійської знаті. Сінаххеріб зрозумів, що він перебрав через край, і спробував замолити свій політичний "гріх" тим, що призначив царським наступником Асархад-дона -- сина від вавилонянки. Проте цим він підписав собі смертний вирок, бо його два старші сини від ассиріянки не зупинилися перед батьковбивством, причому здійснили цей жахливий злочин прямо в храмі, про що довідуємося з Біблії: "І сталося, коли він молився в домі Нісроха, свого бога, то Адраммелех та Шар'ецер убили його мечем, а самі втекли до краю Арарат. А замість нього зацарював син його Есар-Хаддон".

Асархаддон не лише одружився з вавилонянкою, а й поспішив відбудувати Вавилон, у тому числі знамениту Вавилонську вежу. Цим він дещо вгамував політичні пристрасті в державі. Все ж його дуже непокоїла складна міжнародна обстановка. Більш-менш спокійно було на північних кордонах Ассирії, бо держава Урарту, над якою нависла смертельна загроза з боку кіммерійців і скіфів, намагалася підтримувати з нею добрі стосунки, проте на інших окраїнах імперії розгоралося полум'я визвольних повстань. Найбільше клопоту завдавали фінікійські міста. Коли Асархаддону урвався терпець, він зрівняв із землею фінікійський Сідон, а свою домашню колекцію збагатив засоленою головою сідонського царя. Острівному Тіру Асархаддон нав'язав мирний договір, однак це не завадило тірійцям укласти анти ассирійський союз із Єгиптом. Між Ассирією та Єгиптом почалися воєнні дії. Асархаддон розгромив у 671 р. до н. е. єгипетське військо, оволодів Мемфісом і віддав його на пограбування своїм воякам. Наклавши на Єгипет важку данину, ассирійці повернулися додому, прихопивши, за старою звичкою, статуї єгипетських богів. На зворотному шляху через Сирію в ущелині Нар-ель-Кельб ("Собача річка") Асархаддон звелів викарбувати злісну карикатуру на єгипетського фараона та бундючний надпис, що його блискуче переказав поетичною мовою Валерій Брюсов:

Я -- вождь земных царей и царь Ассаргадон. Владыки и вожди, вам говорю я: горе! Едва я принял власть, на нас восстал Силой. Сидон я ниспроверг и камни бросил в море. Египту речь моя звучала, как закон, Элам читал судьбу в моем едином взоре, Я на костях врагов воздвиг мой мошный трок. Владыки и вожди, вам говорю я: горе! Кто превзойдет меня? Кто будет равен мне? Деянья всех людей -- как тень в безумном сне, Мечта о подвигах -- как детская забава. Я исчерпал до дна тебя, земная слава! И вот стою один, величьем упоен. Я вождь земных царей и царь Ассаргадон.

Поет змалював ассирійського деспота таким, яким той сам хотів показати себе світу. Справжній же Асархаддон був, на думку історика, "людиною забобонною, неврівноваженою й навіть боязкуватою".

У своїй велетенській державі Асархаддон не знав спокою. Він марно намагався покласти край між партійним чварам, довго не міг визначити кандидатуру свого наступника. Врешті-решт він вирішив догодити обом політичним угрупованням шляхом передачі основного, ассирійського, трону синові від ассиріянки -- Ашшурба-напалу (греки називали його Сарданапалом, Біблія -- Аснаппаром), а вавилонського -- синові від вавилонянки -- Шамаш-шум-укіну. Цей політичний маневр лише довів політичні пристрасті в державі до точки кипіння. Тим часом фараон Тахарка несподівано повернувся у Мемфіс і вирізав там ассирійський тарнізон. Єгипет відложився від Ассирії. Асархаддон негайно спорядив до Єгапту каральну експедицію, проте на шляху в долину Нілу занедужав і помер. Виконуючи його політичний заповіт, знать передала царську владу обом синам Асархаддона -- Ашшурбана-палу та Шамаш-шум-укіну. Ні той, ні інший, очевидно, навіть уявити не могли, що зовні надмогутня Ассирійська держава вже наблизилася до свого фатального кінця.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru