Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ до єгиптології

Зміст

• 1. Стан джерельної бази
• 2. Дешифрування ієрогліфів
• 3. Історія археологічного дослідження країни
• 4. Хронологія та періодизація староєгипетської історії
• 5. Природнокліматичні умови в країні
• 6. Етногенез та ментальність населення
• Список використаної літератури


1. Стан джерельної бази

Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи: староєгипетські писемні пам'ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць, пам'ятки матеріальної культури.

Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни нерідко писали на "вічному" матеріалі: на стінах і колонах храмів і гробниць, на кам'яних плитах і саркофагах, на кістяних дощечках (палетках), печатках, амулетах тощо. До того ж вони списаним папірусом часто пеленали мумії, просочуючи його ароматними смолами, завдяки чому він ставав довговічнішим.

З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів, викарбувані на стінах храмів у Карнаці,

Абідосі та Саккара. Ці списки містять не лише імена фараонів, а й роки їхнього царювання, що робить їх незамінними для складання хронології. На жаль, у різних списках фараони іменуються по-різному і це створює додаткові труднощі для єгиптологів.

Цінну історичну інформацію містять також царські літописи, особливо "Палермський камінь", "Аннали Тутмоса III", "Стела Піанхі" ("Поема про Кадетську битву") тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись дуже критично, бо фараони мали звичку приписувати собі воєнні, заслуги своїх попередників, "позичали" один в одного воєнні сюжети та зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не було жодних підстав. У царських літописах знаходимо також повідомлення про інші народи Передньої Азії.

Істотно доповнюють інформацію, що міститься в царських літописах, "автобіографії" єгипетських вельмож, проте й ці джерела не надто обтяжені історичною правдою. При знайомстві з ними згадується іронічне застереження Бернарда Шоу: "Коли ви читаєте біографію, не забувайте, що правда завжди непридатна для опублікування".

Серед єгипетських писемних джерел майже повністю відсутні юридичні документи та матеріали господарської звітності, а ті окремі, що дійшли до нас, не в усьому правдиво відтворюють господарське життя країни, бо єгиптяни мали вроджену "пристрасть до рекордів, звершень, перевиконань". Щоб дослідити суспільне життя в Єгипті, вченим доводиться більше користуватися літературними і навіть релігійно-міфологічними сюжетами.

Про наукові знання у Стародавньому Єгипті розповідають словники, задачники, медичні та астрономічні трактати, найдавніша у світі "енциклопедія" ("енциклопедія Аменемопе"). Релігійне життя стародавніх єгиптян досить яскраво відображене в їхній багатій заупокійній літературі ("Тексти пірамід", "Тексти саркофагів", "Книга мертвих" тощо).

Таким чином, староєгипетські писемні джерела найгірше відображають соціально-економічну історію країни, краще -- політичні, культурні та релігійні процеси.

Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських храмів, гробниць і саркофагів. Єгиптяни, очевидно, вірили, що ці зображення "оживуть" на тому світі, щоб небіжчик опинився у звичному для нього оточенні, тому виконували їх якомога правдивіше й всесяжніше, що перетворило їх на справжню енциклопедію староєгипетського життя.

Цінні повідомлення про Стародавній Єгипет є в іноземних -- вавилонських, ассирійських, кушитських та ін.-- написах. Щодо Біблії, то її єгипетські сюжети стосуються майже виключно перебування стародавніх євреїв у цій країні.

З античних авторів найповніше описав Єгипет "батько історії" Геродот, який у 445 р. до н. е. побував у цій країні. Він, зокрема, розповів про природнокліматичні умови в долині Нілу, про культуру і побут стародавніх єгиптян, про окремі події єгипетської історії. Повідомлення про Стародавній Єгипет нам залишив також Діодор Сицилійський, який хоча й відвідав цю країну, проте побудував свою розповідь на матеріалах, почерпнутих в інших авторів, завдяки чому до нас дійшло чимало фрагментів утрачених античних праць. "Батько географії" Сграбон описав природні умови Єгипту, господарське життя єгиптян, а Пліній Старший -- технологію виробництва папірусу. Цінний матеріал стосовно староєгипетської релігії знаходимо у праці Плутарха Херонейського "Про Ізіду та Озіріса". Окремі повідомлення про Стародавній Єгипет є у працях Гекатея Абдерського, Павсанія, Фукідіда, Ісократа, Платона, Аристотеля, Аристофана, Гекатея Мілетського та інших античних авторів. Особливо цінним для єгиптологів в античній групі джерел є історичний доробок єгипетського жерця Манефона, який жив у IV--III ст. до н. е.-- двотомна грецько мовна праця "Історія Єгипту". Манефон користувався фондами храмових архівів і бібліотек, тому його повідомлення про Єгипет достовірні. Це єгиптологічне джерело збереглося фрагментарно у працях інших античних авторів.

Звичайно, повідомлення греко-римських авторів про Єгипет не завжди достовірні, тому ставитися до них потрібно критично.

Виявлені археологами пам'ятки матеріальної культури стосуються різних періодів староєгипетської історії, у тому числі найдавнішого, і є цінним доповненням до писемних джерел. Однак загалом історія староєгипетської цивілізації відображена в них, як і в джерелах писемних, нерівномірно. Зокрема, дуже невиразні сліди залишилися від її темних -- т. зв. перехідних -- періодів.

2. Дешифрування ієрогліфів

Найважливіші джерела з історіїДешифрування ієрогліфів Стародавнього Єгипту -- писемні пам'ятки -- "заговорили" лише в 20-х роках XIX ст. Так довго не вдавалося їх прочитати тому, що вчені прийняли на віру помилкове твердження античних авторів про відсутність в єгипетській ієрогліфіці фонем.

Європейські вчені підходили до розкриття таємниці ієрогліфічного письма крок за кроком. Так, у XVIII ст. було встановлено, що єгиптяни поміщали в овальні рамки-кар-туші імена царів, що від їхньої стародавньої мови походила мова коптів -- пізніх єгиптян, які стали християнами. На початку XIX ст. англійський вчений-енциклопедист Томас Юнг висловив припущення, що єгипетська демотика -- це скорописна форма ієрогліфічного письма. Він дешифрував кілька ієрогліфічних знаків і дійшов висновку, що єгиптяни користувалися фонемами, проте стверджував, що робили вони це виключно для передачі греко-римських імен, тому таємницю староєгипетського письма не розкрив. Знайти ключ до дешифрування єгипетських ієрогліфів вдалося лише геніальному французькому вченому Ж. Ф. Шампольйону (1790-1832).

Природа наділила Ж. Ф. Шампольйона феноменальними лінгвістичними здібностями, працелюбністю і цілеспрямованістю. Ще в юнацькі роки він опанував грецьку, латинську, староєврейську, арабську, сирійську, арамейську, ефіопську, коптську, зендську, пехлевійську, санскрит та деякі інші східні мови і діалекти.

В дитинстві він захопився староєгипетською історією і в дванадцять років приступив до написання фундаментальної наукової праці "Єгипет за фараонів", за яку його в 16-річному віці обрали академіком.

У 1808 р. Ж. Ф. Шампольйон почав працювати над копією Розетського напису (оригінал зберігається у Лондоні). Чорну базальтову плиту з цим написом знайшов улітку 1799 р. на березі Розетського рукава Нілу один із учасників африканської експедиції Наполеона Бонапарта. Напис був двомовний (білінгва), виконаний трьома системами письма: старогрецькою і двома староєгипетськими (демотикою та ієрогліфікою). Вчений переконався, що в єгипетській ієрогліфіці є фонеми (на цю думку його наштовхнуло зіставлення відкритого ним третього стилю староєгипетського письма -- ієратики з демотикою та ієрогліфікою). Озброївшись цією концепцією і спираючись на спосіб написання в Розетському тексті імен єгипетського царя Птоломея та цариці Клеопатри, Ж. Ф. Шампольйон 14 вересня 1822 р. прочитав в іншому ієрогліфічному написі імена фараонів Рамзеса II і Тутмоса III і, таким чином, довів, що не лише греко-римські, а й єгипетські імена писалися з використанням фонем. Отож ключ до дешифрування староєгипетського письма було знайдено, і 1822 р. став роком народження нової науки -- єгиптології.

Запропонований Ж. Ф. Шампольйоном метод прочитання ієрогліфів був принципово новим у науці, тому геніального француза справедливо назвали "батьком єгиптології". Справу Ж. Ф. Шампольйона продовжила плеяда інших талановитих учених. Вони глибше проникли в таємницю староєгипетського письма, виправили окремі лінгвістичні помилки Ж. Ф. Шампольйона, переклали й прокоментували майже всі відомі нині староєгипетські тексти.

3. Історія археологічного дослідження країни

Єгипетські старожитності привертали до себе увагу ще середньовічних скарбошукачів та любителів екзотики, проте археологічне длослідженя території Египту розпочалося наприкінці XVIII ст. у зв'язку з воєнною експедицією Наполеона Бонапарта в Північну Африку. Серед учасників цієї експедиції була велика група вчених, які здійснили плідну пошукову та описову роботу в країні сфінксів і пірамід. Талановитий 50-річний художник Віван Денон виконав кілька тисяч малюнків із зображенням староєгипетських історико-культурних пам'яток. Зібраний під час експедиції величезний єгиптологічний матеріал дістався переможцям єгипетської воєнної кампанії -- англійцям, лише малюнки Вівана Денона залишилися французам. Ці малюнки лягли потім в основу фундаментальної 37-томної праці "Опис Єгипту", яка викликала в Європі шалений інтерес до всього староєгипетського. В Нільську долину подалися науковці (серед них -- Ж. Ф. Шампольйон) та скарбошукачі. "То були великі для археології дні,-- зауважував американський вчений Г. Картер.-- Все, здатне привернути бодай найменшу увагу, від скарабея до обелісків, оголошувалося чиєюсь власністю. А в тих випадках, коли брати-археологи розходились у поглядах, кожен, щоб відстояти свою точку зору, хапався за зброю". В гонитві за єгипетськими старожитностями науці було завдано великих, часом непоправних збитків, проте вдалося зробити й ряд цінних єгиптологічних відкриттів.

Уяву про світанкову добу єгиптології можна скласти на прикладі бурхливої діяльності італійця Бельцоні. Він обстежив руїни, Фів, очистив від піску фасад скельного храму фараона Рамзеса II в Абу-Сімбелі, виявив скельні царські гробниці Сеті І, Рамзеса І, пробрався до поховальної камери піраміди Хефрена. Цей "дослідник" так розповідав про свою гонитву за старожитностями: "Метою моїх пошуків було позбавити єгиптян їхніх папірусів; деякі з них я знаходив захованими на грудях мумій, під руками, між ногами вище колін, на ногах; сувої були закриті численними шарами тканини, якою пеленалися мумії... Вибившись із сил, я почав шукати місце, де б перепочити, і, знайшовши його, спробував присісти; але коли я зіперся на тіло якогось єгиптянина, воно розвалилося піді мною, немов коробка для капелюха; зрозуміло, я спробував зіпертися на щось, щоб підтримати себе, однак опора для рук виявилася такою ж ненадійною, тому я остаточно провалився і опинився серед мумій, що розламувалися, причому мене супроводжував тріск кісток, розриви ганчірок, ламання дерев'яних ящиків, які здійняли таку пилюку, що я мусив добру чверть години сидіти нерухомо, поки вона не осіла... [Прохід] увесь був забитий муміями, і я не міг ступити й кроку, щоб не тицьнутись лицем у якогось зітлілого єгиптянина... Я весь був засипаний кістками, ногами, руками й черепами, які скочувалися на мене згори. Так я просувався від однієї печери до іншої, і всі вони були вщерть заповнені муміями... Я не міг і кроку ступити, щоб так чи інакше не пошкодити якусь мумію".

Потрошити стародавні могили європейцям допомагали місцеві фелахи--спершу заради ароматичної смоли -- муміє, яка вважалася панацеєю від усіх недугів, а згодом для підпільної торгівлі папірусами.

Основні археологічні відкриття в Єгипті було зроблено в другій половині XIX ст. Зокрема, дуже багатий археологічний матеріал зібрав у середині XIX ст. німецький вчений К. Р. Лепсіус. Він опублікував його в дванадцяти добротно виданих альбомах "Пам'ятки з Єгипту та Ефіопії", які й дотепер не втратили наукового значення. Тоді ж до Єгипту прибув талановитий французький вчений-са-моучка О. Марієт, який першим став розкопувати не окремі пам'ятки, а цілі архітектурні комплекси. Він розкопав поблизу Мемфіса (середньовічні араби до останнього камінця розібрали руїни цієї найдавнішої єгипетської столиці на будівництво Каїра) гробниці доби Стародавнього Царства, а також залишки Серапеума -- погромленої свого часу фанатиками-християнами просторої кам'яної гробниці для священних биків -- Алісів, на стінах якої було викарбувано історичні хроніки. Невтомний О. Марієт обстежив чудові храми в Абідосі, почав розкопувати "стобрамні" Фіви -- гордість єгипетського містобудування. Він організував єгипетську Службу давнини -- для боротьби з підпільною торгівлею старожитностями, домігся відкриття в Каїрі в 1858 р. Єгиптологічного музею і став першим його директором (на території цього музею археолога й поховали в єгипетському саркофазі).

Чимало зробив для археологічного вивчення Єгипту француз Г. Масперо, який у 1881 р. замінив О. Марієта. Він почав розчищати від піску гігантські храми Карнак і Луксор, виявив у царських гробницях у Дашурі, Медумі і Саккара "тексти пірамід" -- найдавніші в світі релігійні тексти, а в гробниці фараона Аменхотепа II -- тайник із 36 муміями фараонів Нового Царства -- Яхмоса І, Аменхотепа І, Тугмоса III, Сеті І, Рамзеса II та ін. (ці мумії заховав від грабіжників наприкінці II тис. до н. е. фараон-жрець Херіхор). Згодом французи знайшли ще один тайник із дев'ятьма царськими муміями. Виявлені мумії було доправлено під охороною до Єгиптологічного музею.

Наприкінці XIX ст. масштабні археологічні розкопки в Єгипті здійснили француз де Морган, швейцарець Навіль, англієць Ф. Пітрі. Вони розкопали найдавніші царські гробниці в Абідосі, місто доби Середнього Царства в Фаюмському оазисі, обстежили печерний храм у Дейр-ель-Бахрі, а Ф. Пітрі ще й відкрив світові знамениті Фаюмські портрети.

У 90-х роках на території сучасної Амарни розпочалися розкопки Ахетатона -- резиденції фараона-реформатора Ехнатона. Німецькі археологи, які в 1907--1914 рр. перебрали на себе ці розкопки, виявили в Ахетатоні справжні художні шедеври -- скульптурні портрети Ехнатона та його першої дружини -- Нефертіті. Цю безцінну знахідку було вивезено потайки до Німеччини. Проте істориків найбільше порадувало виявлення в Ахетатоні великого царського архіву -- близько 400 дипломатичних кореспонденцій

XIV ст. до н. е. аккадською мовою. Цей архів за місцем знахідки названо Амарнським.

До XX ст. археологічні роботи в Єгипті велися на убогі кошти самих археологів, потім їх почали фінансувати державні установи та багаті меценати. Так, чергову археологічну експедицію в Єгипті на початку XX ст. фінансував американський "мідний король" Т. Девіс. її учасники виявили скельну гробницю фараона Тутмоса IV з потаємною камерою, в якій розмішувались останки родичів фараона Ехнатона та невідома мумія в чужому саркофазі. Таємницю цього поховання вчені ще й досі не розгадали.

Напередодні Першої світової війни більшість археологів були переконані, що єгипетська земля вже розкрила їм усі свої таємниці. Однак молодий американський єгиптолог Г. Картер затіяв ризиковані пошуки гробниці фараона Тутанхамона. Йому вдалося умовити англійського лорда Карнарвона виділити на це необхідні кошти. Розкопки велися в похмурій Долині царів упродовж шести років. У І922 p., коли Г. Картер, переконавшись у марності своїх зусиль, віддав розпорядження припинити пошуки, його робітники натрапили поблизу гробниці Рамзеса VI на вхід у підземелля. Так було зроблено "відкриття віку" -- знайдено єдину непограбовану царську гробницю, яка своїм багатим поховальним начинням могла конкурувати з казковою печерою Алі-Бабй. У кількох її камерах одних лише виробів із золота зберігалося понад 600 кг. Мумія фараона лежала в одному з восьми, вміщених один в один, саркофагів -- чотирьох дерев'яних ящиків, оббитих золотим листом, саркофага, вирубаного з монолітного блоку жовтого кварциту, та трьох антроповидних домовин, дві з яких зроблено з дерева та золота, а третя -- з листового золота товщиною 2,5--3,5 мм і вагою понад 200 кг. Лице мумії прикривала золота маска (вагою 9 кг). У поховальному савані виявлено близько 150 прикрас і коштовних амулетів, у тому числі залізний, оправлений у золото. Втім, Г. Картер згадував, що на археологів найбільше враження справило не казкове багатство могильного начиння, а засохлий віночок польових квітів, покладений у труну вдовою Тутанхамона: "Серед усієї царської розкоші, державної величі і блиску золота не було нічого красивішого за ці кілька зів'ялих квіточок, які ще зберігали невиразні сліди давніх барв. Вони свідчили про те, наскільки короткі в дійсності тридцять три століття -- це всього лише учора і завтра".

Невдовзі після відкриття гробниці Тутанхамона раптово помер від запалення легенів лорд Карнарвон, згодом пішли з життя ще близько трьох десятків людей, так чи інакше причетних до розкопок у Долині царів. З цього приводу європейська преса підхопила містичну вигадку Л. Конай-Дойля, що ці смерті викликані нібито "прокляттям фараона", помстою мертвого живим за потривожений вічний спокій. Г. Картер вбачав у цій газетній сенсації "цілковиту відсутність елементарного глузду".

Вчені, які йшли по слідах "прокляття фараонів", вважають, що причиною передчасної смерті ряду учасників розкопок була, скоріше всього, легенева хвороба "імуноалергійна бронхопневмонія", викликана смертоносним грибком, який зберігає живучість упродовж тисячоліть. Гадають, що саме цей грибок на початку 80-х років обірвав життя дванадцяти науковців, які обстежували в Кракові стародавнє поховання королівського подружжя. Аналогічну грибкову цвіль було виявлено також на мумії фараона Рамзеса II, однак французькі медики, які "лікували" цю мумію, залишилися живі завдяки тому, що, боячись заразити мумію, працювали в респіраторах і гумових рукавичках.

Наприкінці 30-х років археологи виявили в Танісі гробницю фараона-лівійця Шешонка II, а в ній -- саркофаг із електруму, посмертну маску і мумію фараона, яка дуже добре збереглася.

У 50-х роках арабські вчені (в Єгипті на той час уже склалася місцева школа археологів) розкопали понад 700 могильників доби Раннього царства, знайшли в підземному склепі найдавніше у світі судно -- сонячну барку фараона Хеопса, недобудовану піраміду фараона Сехем-хета в Саккара.

В середині 60-х років у Нільську долину було споряджено найбільшу в історії археологічних розкопок міжнародну експедицію для обстеження території Північного Судану, яка мала стати дном штучного моря у Зв'язку з будівництвом висотної Асуанської греблі, та врятування найбільш цінних історико-культурних пам'яток. Члени цієї археологічної експедиції до 1980 р. перемістили на нове місце понад два десятки фортець, храмів і святилищ, у тому числі гігантський скельний храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі (на новому місці він зберіг не лише свій зовнішній вигляд, а й колишню географічну орієнтацію), храм Ізіди на острові Філе (його перемістили на сусідній острів Агілкія), фортеці Бухен, Куме, Семне тощо.

Територія Єгипту, особливо Нільської долини, до цих пір сповна віддячує археологам за їхню невтомну працю. За словами археолога, в Єгипті "не існує місцини, де удар лопатою не видобув би на світ Божий щось цікаве". Лише впродовж 80--90-х років там виявлено сліди перського війська царя Камбіза, яке загинуло від страшної піщаної бурі, найдавніше єгипетське поселення VII тис. до н. е., місто і порт Пксоської доби, сотні мумій, кілька гробниць високопоставлених чиновників, другу сонячну барку фараона Хеопса (її так і залишили в кам'яному склепі), нижній храм цього фараона, призначений для бальзамування тіла покійника, кілька невеликих пірамід, 24 статуї на території Луксорського храму, некрополь будівельників пірамід у Пзі, найбільшу єгипетську скельну гробницю для 52 синів Рамзеса II (налічує близько 100 приміщень) тощо. У 1986-- 1987 рр. французькі та японські вчені обстежили за допомогою сучасної апаратури піраміду Хеопса і виявили в її товщі засипану піском камеру невідомого призначення* та тунель у напрямку до Великого сфінкса.

З жалем доводиться констатувати, що багато єгипетських старожитностей, виявлених археологами, гинуть буквально на очах від загазованості атмосфери та підґрунтових вод. Руйнується Великий сфінкс, кришаться піраміди, небезпечно "хворіють" царські мумії (у 1977 р. мумію Рамзеса II навіть возили на "лікування" до Франції). Великих, часом непоправних, збитків завдає науці також підпільна торгівля єгипетськими старожитностями.

Німецький журналіст П. Елебрахт, який не побоявся проникнути в середовище мафії, щоб ознайомитися з методами і масштабами її діяльності по вивозу за кордон історико-культурних пам'яток, дійшов висновку, що ніде в світі "зажерливе бажання людей заволодіти захованими скарбами не виявляється так підступно, безцеремонно й обачно", як у Єгипті, і що "ніде найбільш блюзнірський вид пограбування -- роз риття могил -- не став такою традицією, як у цій країні...".

4. Хронологія та періодизація староєгипетської історії

У системі літочислення старо давніх єгиптян не існувало ери. Відлік років єгиптяни починали староєгипетської історії заново після кожного перепису населення (він здійснювався раз у два роки) чи воцаріння нового фараона. До того ж до середини II тис. до н. е. вони вважали період з початку царювання фараона до наступного новорічного свята за повний рік. Фараони нерідко, ще за життя мали співправителів, тому протягом певного часу в державі володарювали одночасно два монархи, що ще більше заплутує хронологію. Одним словом, надійно датувати події староєгипетської історії -- справа непроста.

Існує кілька методів складання абсолютної хронології староєгипетської історії. Найпростіший з них -- використання царських списків. Ним користуються для періоду царювання IV--V династій, і полягає він в арифметичному додаванні років життя фараонів чи двірцевих чиновників, які змінювали один одного. Проте ці списки дійшли до нас із пропусками, до того ж одні з них містять особисті імена фараонів, інші -- царські титули. Іноді єгиптологи дізнаються про те, коли жив той чи інший фараон, на основі його літератури чи особливості її написання. Вдаються єгиптологи також до синхронного методу -- з'ясовують, хто з іноземних володарів був сучасником того чи іншого фараона. Протягом кількох останніх десятиліть вони широко використовують радіовуглецевий метод датування органічних рештків. Іноді на допомогу хронографам приходить особливість староєгипетського сонячного календаря. Річ у тім, що єгипетський календарний рік відставав від астрономічного на 1/4 доби. 3 цих часток доби впродовж 1460 років набігав додатковий рік. Це не залишилося, непоміченим єгиптянами, які звернули увагу, що раз у 1460 років початок їхнього календарного року збігався з появою на небосхилі яскравої зірки Сиріус (по-єгипетськи Сотіс). Такий збіг вони вперше зафіксували 20 липня 139 р. н. е. Користуючись цією датою, неважко підрахувати, що період Cуmica починався в 1321, 2781 та 4241 рр. до н. е. У староєгипетських текстах є згадки про те, за царювання якого фараона єгиптяни святкували схід Сотіса, тобто свій Новий рік. Єгиптологам вдалося вирахувати цю дату. Саме так було, зокрема, встановлено роки царювання Сенусерта III. Однак період Сотіса використовувався ними для складання хронологічних таблиць лише до епохи Середнього Царства, тобто до кінця III тис-- початку II тис. до н. е.

Нині хронологічні таблиці для староєгипетської історії вже в основному складені, вчені працюють тепер над уточненням і деталізацією окремих дат.

На початку 90-х років група британських істориків запропонувала ущільнити на два з половиною століття ці хронологічні таблиці. Вони віднесли роки царювання Ехнатона до початку XI ст. до н. е., Троянську війну--до середини X ст. до н. е. Згідно із запропонованою ними хронологією, Ехнатон став сучасником єврейського царя Соломона, що дало змогу пояснити явний вплив ехнатонового "Гімну Атона" "Псалом Давида" та ще ряд загадок історії. Якщо розроблена британськими істориками схема хронології приживеться в історичній науці, всю античну історію доведеться переписувати заново.

Першу періодизацію староєгипетської історії склав жрець Манефон. Він поділив історію країни від появи першої династії фараонів до епохи Олександра Македонського на три великі періоди, назвавши їх Стародавнім, Середнім та Новим царствами, причому помістив у кожен з цих періодів по 10 династій фараонів. Такий рівномірний розподіл династій по періодах, звичайно, умовний. Умовні також і самі династії, бо в одних випадках єгипетський хронограф зараховував до однієї династії представників різних царських родин, в інших -- представників однієї царської родини поміщав у різні династії. Все ж мане фонова періодизація відповідає основним етапам староєгипетської історії, тому в XIX ст. німецький єгиптолог К. Р. Лепсіус використав її для сучасної періодизації, яка з деякими уточненнями набула такого вигляду:

5. Природнокліматичні умови в країні

Стародавній Єгипет був велетенським оазисом серед мертвих пустинь Північно-Східно Африки, що простягнувся з півдня на північ, від першого нільського порога до Середземного моря, на 1200 км. Він мав чіткі географічні кордони -- скелясті гори й пустині на сході й заході, нільські пороги на півдні. Географічна ізольованість країни значною мірою зумовила неквапливість її соціально-економічного розвитку та майже виняткову самобутність її культурного й релігійного життя.

Єгиптологи вважають, що на світанку єгипетської цивілізації, тобто п'ять тисяч років тому, клімат у Північно-Східній Африці був уже такий самий, як і нинішній, тобто пустельний, спекотний. Пір року там не було, літо змінювалося зимою щодоби -- вдень пекло немилосердно, ночі ж були прохолодні, часом із заморозками. Особливо нестерпні умови для всього живого наставали у березні -- травні, коли упродовж 50 діб шаленів хамсін -- "червоний вітер пустині", який засипав поля товстим шаром піску. Рухливі піщані дюни часом ховали під собою цілі селища. Інколи буря закривала сонце такою щільною завісою жовтого пилу, що посеред дня наставала непроглядна пітьма -- біблійна "тьма єгипетська".

Леся Українка так описала це грізне явище природи:

Рудий Хамсін в Єгипті розгулявся, жагою палений, мчить у повітрі, черкаючи пісок сухими крильми, і дише густим полум'ям пекучим. Якесь весілля дике! Мов сопілка, співа пісок, зірвавшись зненацька з важкої нерухомості своєї, а камінці на бубнах приграють... І вся пустиня мов знялася вгору і в небо ринула. На жовтім небі померкло сонце -- око Озіріса,-- і стало так, мов цілий світ осліп.

("Хамсін") єгипет етногенез ментальність ієрогліф

Дощі випадали лише в Дельті, і то раз на кілька років. Вони не відігравали в єгипетському землеробстві ніякої ролі і населенню нічого, крім неприємностей, не приносили. Єгиптяни завжди вважали їх стихійним лихом і в давнину називали "непорядком у небі".

Щоб вижити за таких умов, люди мусили змінити традиційний господарський уклад і приступити до будівництва іригаційної системи Отож на ранню появу цивілізації в долині Нілу суттєво вплинули природнокліматичні умови.

Клімат у Північно-Східній Африці був таким пекельним не завжди. 10--12 тисяч років тому, коли в Європі закінчився льодовиковий період, над нинішньою Сахарою віяли вологі вітри, які несли з собою дощі. Сахара тоді була степом з густим трав'яним килимом та багатим тваринним світом і здавалася тамтешнім мисливським і пастушим племенам справжнім раєм. Однак поступово рівень ґрунтових вод понижувався, численні притоки Нілу пересихали, піски наступали, що змушувало людей переселятися безпосередньо в Нільську долину. Таким чином, саме життя в Єгипті повністю залежало від Нілу, даром якого Геродот назвав цю країну.

Від першого порога до Мемфіса, тобто сучасного Каїра, долина Нілу, ширина якої коливалася від кількох до 40 км, була затиснута крутими обривами гігантського рифту Лівійського плато, на північ же від Мемфіса скелі розступалися. Ніл розпадався на безліч водних артерій, розходився віялом русел, утворюючи родючий зелений трикутник -- Дельту. Таким чином, природа створила два Єгипти -- середземноморський і африканський, різниця між якими була досить значною, що істотно вплинуло на історичний розвиток цих регіонів.

Ніл, розливи якого стародавні єгиптяни називали Хапі, утворюється злиттям у самому центрі суданської столиці Хартум двох повноводих річок: стрімкого Голубого Нілу, що витікає з високогірного ефіопського озера Тана, та спокійного Білого Нілу, який бере початок з озера Вікторія в Екваторіальній Африці. Подібно до річок-близнюків Месопотамії, Ніл не лише напоював спраглу землю, а й створював родючий і невибагливий до обробітку мулистий грунт. Щороку він відкладав у долині майже 100 млн. тонн дуже багатого на органічні та мінеральні добрива алювію. В Дельті товщина цих наносів сягала 18--20 м. Водний режим Нілу -- справжнє чудо природи. У кордонах Стародавнього Єгипту ухил русла з півдня на північ становив 31 см на кілометр шляху, тобто був незначний, тому річка несла свої води ліниво, спокійно. Розливи Нілу залежали головним чином від регулярних тропічних дощів в Екваторіальній Африці, отож були напрочуд стабільні, починалися щороку в один і той же день, що давало можливість єгиптянам прогнозувати настання паводка і навіть його розміри.

Передвісником розливу служило на початку червня забарвлення води в зелений колір -- наслідок появи в ній великої кількості водоростей з обширних боліт Седда. Згодом Ніл ставав червоним, точніше -- темно-бурим, бо з розмитих аспидно-чорних берегів Голубого Нілу в воду потрапляла величезна маса вулканічного пилу. Рівень води в "червоному" Нілі швидко піднімався (на 13--14 м у середній течії і на 7--8 м у Дельті), річка виходила з берегів і затоплювала долину. Найвищим рівень води в Нілі був наприкінці вересня, у жовтні він стрімко падав, а в грудні -- січні річка входила в свої береги.

Єгиптяни, на відміну від населення Месопотамії, не знали катастрофічних повеней. Голодом і мором їм загрожувала не розбурхана водна стихія, а навпаки -- нестача вологи при низькому паводку.

Арабський історик XII ст. розповів про страшну засуху в Єгипті -- наслідок низького паводка, коли, як говорили єгиптяни, "Ніл не приходив",--таке: "Здавалося, що того року якесь чудовисько хотіло знищити все живе і засоби існування. Люди вже втратили будь-яку надію на розлив Нілу. Відразу підскочили ціни на продукти харчування. Провінції прийшли у відчай від засухи. Населення, чекаючи на неминучу загибель і боячись голоду, бунтувало... Коли сонце ввійшло в сузір'я Овна, повітря стало смердючим, виникла морова пошесть, і бідняки, яких дедалі більше діймав голод, почали споживати падаль, трупи, собак, людський кал і кізяки... Нерідко траплялися люди, які пожирали маленьких дітей, шо їх вони попередньо пекли чи варили...".

Ніл слугував основною транспортною артерією для єгиптян, адже він протікав через добру половину адміністративних округів, розташованих від першого нільського порога до Дельти ланцюгом, один за одним. До того ж, це була зручна водна магістраль, адже нею можна плисти не лише вниз за течією, а й під вітрилом проти течії, бо в Єгипті протягом майже цілого року -- окрім 50 діб, відведених природою хамсіну,-- віють північні та північно-західні вітри.

Єгиптяни обжили не лише Нільську долину, а й розкидані обабіч неї великі й малі оазиси, найбільший з яких -- Фаюмський -- мав площу близько 2 тис. кв. км. Потрапити з долини до більшості оазисів було непросто, бо доводилося долати неблизький світ мертвою пустелею. Про значну ізольованість оазисів від долини свідчив той факт, що єгиптяни тримали в них без будь-якої охорони злочинців.

У давнину рослинний і тваринний світ у Єгипті був значно багатший, ніж тепер. Там росли акація, тамариск, смоківниця (фіга, інжир), сикомор (дика смоківниця), персей, пальма (фінікова та дум), лотос, папірус (з нього єгиптяни робили матеріал для письма та невеликі річкові судна), долину вкривав густий трав'яний килим. Весною в долині бродили дикі віслюки, берберійські вівці, зубри, антилопи, газелі, жирафи, леви та леопарди, а нільські болота обжили дикі кабани. У самому Нілі водилися гіпопотами, крокодили, численні види риб. Одним словом, країна була благодатним краєм для мисливців і рибалок, які постачали ринок дичиною та рибою, нерідко збагачуючи собою меню хижаків, особливо крокодилів.

На відміну від долин Тигру та Євфрату, Нільська долина була багата на різноманітну промислову сировину. Природа наділила її невичерпними запасами будівельного каменю -- рожевого граніту, піщанику, напівпрозорого алебастру, вапняку, базальту, кремінних порід, Порфиру, натрону (природна слюда, яку використовували для обробки льону та бальзамування) тощо. На схід від долини та в сусідній Нубії, яка здавна стала єгипетською вотчиною, існували багаті поклади золота. На Сінаї, тобто під рукою в єгиптян, були значні родовища мідної руди. По суті, їм доводилось завозити лише олово, срібло та кедрову деревину.

Таким чином, єгипетська цивілізація виникла й розвинулась у кращих природнокліматичних умовах, ніж месопотамська, проте аж ніяк не в ідеальних. По-перше, щоб освоїти дикі простори, єгиптянам довелося працювати не покладаючи рук. По-друге, природа виявилася надто щедрою для трудівника, вона не змушувала його дбати про технічне удосконалення праці. Староєгипетська цивілізація, хоч як це дивно, виникла на базі примітивної кам'яної індустрії. Саме географічний фактор спричинив істотний консерватизм і виняткову самобутність цієї цивілізації.

6. Етногенез та ментальність населення

Хто такі стародавні єгиптяни якою була їхня ментальність ? Судячи із стародавніх зображень, єгиптяни були людьми середнього зросту, широкоплечими, стрункими, спортивної статури. Чоловіки мали смаглявішу, ніж у жінок, шкіру, бо їм доводилося працювати в полі й, отож, більше смажитися на сонці. Єгиптологів завжди вражала разюча зовнішня схожість між стародавніми та сучасними єгиптянами.

Питання про етногенез стародавніх єгиптян ще не вийшло за рамки гіпотез. Єгиптологи найчастіше припускають азіатсько-семітське походження єгиптян, тобто вважають їх переселенцями з Месопотамії. Проте у старо-єгипегській мові, яку лінгвісти відносять до афразійської (семіто-хамітської) мовної сім'ї, налічувалося дуже багато несемітських слів, у зв'язку з чим серед фахівців побутує також думка, що вона, власне, не походить від семітських мов, однак має з ними спільного першопредка. Є прихильники концепції, згідно з якою стародавні єгиптяни як етнос утворилися шляхом змішання ряду тубільних племен Північно-Східної Африки (галла, сомалі тощо). Опоненти цієї концепції вказують на ту обставину, що стародавні єгиптяни ніколи не зображували себе темношкірими. Нині в єгиптологічній літературі зустрічається твердження, що стародавні єгиптяни -- це, скоріше всього, етнічний феномен. Ніби підсумовуючи цю мозаїку поглядів, французький єгиптолог Крістіан Жак щиро зізнається: "Елементарна чесність змушує визнати, що ми не знаємо нічого певного про найдавніше населення Єгипту".

Стародавні єгиптяни були схожі на нинішніх не лише зовнішністю, а й своєю вдачею, психологічним складом. Вони дуже любили природу, були працьовитими, вмілими, практичними, чесними, чуйними, лагідними, врівноваженими у своїх поглядах на життя, артистичними, дотепними, й водночас могли приголомшити будь-кого своєю легковажністю, мінливістю настрою, самовдоволеністю, в'їдливістю, бунтарським нахилом. У них поєднувалися запальність і довготерпіння, злопам'ятство й відхідливість, енергійність і апатичність, експансивність і стриманість, хитрість і простодушність. Вони легко піддавалися смутку й занепадницькому настрою, проте ненадовго, більше ж любили веселитися, вести безтурботне життя. Єгиптяни не були мовчунами, причому енергійно жестикулювали під час розмови. Сучасники відзначали їхню непоказну набожність, схильність до всього таємничого.

Важливою рисою характеру стародавніх єгиптян був їхній щиросердий патріотизм. Вони палко любили свою батьківщину, пишалися нею, вважали смерть на чужині страшним лихом. Разом з тим вони не страждали ксенофобією, до полонених ставилися гуманно, навіть дозволяли їм зберігати своє віросповідання.

Єгипетський письменник Юсуф Ідріс так охарактеризував своїх співвітчизників: "Ми -- народ, який майже нездатний приймати рішення.., самі ніколи не створюємо ні радощів, ні смутку, а отож не визначаємо найголовнішого -- плину життя. Для нас наше життя вже кимось наперед визначене. Воно подається нам у готовому вигляді сім'єю, класом, обставинами, і ми сприймаємо його як приреченість, фатум. Ми ніколи не відкидаємо його, нам навіть на думку не приходить змінити його". Це самобичування можна адресувати, з певними застереженнями, й стародавнім єгиптянам, у яких деспотична влада, засилля бюрократії та глибока соціальна стратифікація суспільства породили дивовижну громадську пасивність у всьому, крім організації колективних випивок, та малоприємне чиношанування. "І не пробуй бути з єгиптянином нарівні, він завжди вважатиме тебе або нижчим за себе -- й тоді поводитиметься з тобою нечемно, або вищим -- й тоді ставитиметься до тебе з великою шаною, яку слід сприймати як належне",-- говорять про себе самі єгиптяни. Такий психологічний стереотип -- прямий наслідок багатовікового чинопочитанія, того нездорового соціального клімату, в якому (цитую староєгипетський текст) "не встигне людина з'явитися на світ, як відразу падає ниць перед начальником своїм". Породженням затяжної громадянської пасивності соціальних низів була їхня здатність до сліпого, нещадного бунту, апокаліптичними сценами якого приголомшують староєгипетські пророцтва -- "Речення Іпусера", "Віщування Неферті".

Традиційне мислення стародавніх єгиптян вражає своїм консерватизмом, рабським слідуванням традиціям. Якщо єгиптянин був у чомусь переконаний, його неможливо було переконати в протилежному. "Елліни,-- повідомляв Геродот,-- пишуть свої літери і рахують зліва направо, а єгиптяни -- справа наліво. І все ж, чинячи так, вони запевняють, що пишуть направо, а елліни наліво". Річку Євфрат, яка текла не на північ, як Ніл, а на південь, єгиптяни зачудовано назвали "Перевернутою водою", оскільки були переконані, що всі ріки мають брати приклад з Нілу. Такий консерватизм мислення був важливою запорукою стабільності єгипетського суспільства.

Яким уявляли собі стародавні єгиптяни світ і час? Вони були впевнені, що ніяких змін, ніякого "розвитку" в природі немає. Світ на віки вічні залишається таким, яким його створили боги. Якщо день змінюється ніччю, життя -- смертю, то це всього лише заданий богами споконвічний ритм життя, який забезпечує процвітання суспільства.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru