Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ до індології

Зміст

• 1. Стан джерельної бази археологічне дослідження країни
• 2. Хронологія та періодизація староіндійської історії
• 3. Природнокліматичні умови в Стародавній Індії
• 4. Етногенез та ментальність населення
• Список використаної літератури


1. Стан джерельної бази археологічне дослідження країни

Індологам доводиться користуватись убогою і вкрай ненадійною джерельною базою, через що історія Стародавньої Індії порівняно з іншими старосхідними цивілізаціями досліджена чи не найгірше. Джерела, на основі яких учені здійснюють історичну реконструкцію староіндійського суспільства, поділяються на чотири основні групи: староіндійські писемні пам'ятки, повідомлення іноземців про Індію, пам'ятки матеріальної культури та живі традиції давнини в нинішній сільській глушині.

Індійських писемних пам'яток збереглося дуже багато, проте вони не дають надійної історичної інформації. Серед них відсутні документи господарської звітності, світські закони, історичні хроніки, крім цейлонських хронік перших століть нашої ери та "Кашмірської хроніки" XIII ст. Тому індологи мусять задовольнятися майже виключно релігійно-філософськими й літературними творами та науковими трактатами, які не піддаються точному датуванню і до того ж замовчують тисячолітню історію країни Ведійської доби.

З релігійно-філософських пам'яток індологи найбільше цінують священні книги Веди, які складаються з чотирьох основних збірників: Рігведи (гімни), Самаведи (наспіви), Яджурведи (жертвопринесення) та Атхарваведи (закляття та замовляння), причому три останні збірники дійшли до нас у кількох редакціях -- самхітах. Ще в давнину до Вед було складено коментарі, які нерідко потребують не менше пояснень, ніж коментовані ними ведійські тексти. Це -- Брахмани (книги для жерців-брахманів), Араньяки (настанови для пустельників) та Упанішади ("таємні вчення" для посвячених), причому кожна редакція Вед (самхіта) має свої Брахману, Араньяку та Упанішаду. Найчастіше історики звертаються до Рігведи, яка згадує про найдавніші події староіндійської історії. Історичним джерелом їм служить також сама ведійська мова, лінгвістичний аналіз якої допомагає розв'язувати складну проблему міграції в Північну Індію "аріїв".

До ведійської літератури примикають Су три (Супи), що їх іноді називають "частиною Вед" -- Ведангою. Це шість релігійно-філософських і наукових трактатів, які містять інформацію про релігійне та громадсько-правове життя стародавніх індійців.

Цінним історичним джерелом служать також Шастри, які виникли на основі Сутр і частково складені--для легшого запам'ятовування -- у віршовій формі. З цих наукових та політичних трактатів індологи особливо виділяють Дхармашастри та Артхашастру. Дхармашастри -- це релігійно-етичні правила, що пояснюють дхарму -- морально-етичні норми, взагалі весь спосіб життя кожної касти. Найпоширенішою і найавторитетнішою Дхарма-шастрою були "Закони Ману" ("Ману-смрггі"), що їх склав, як запевняє традиція, "індійський Ной" -- Ману (він уцілів під час всесвітнього потопу і врятував священні тексти Вед). Черпати з них історичну інформацію непросто, адже не можна впевнено сказати, що в них так і залишилось напучуваннями, а що стало нормою життя. Артхашастра ж -- це великий соціально-економічний і політичний трактат, який містить поради царям щодо знищення політичних конкурентів, ведення воєн, взагалі керування державою. Авторство Артхашастри традиція приписує брахману Каутільї (Чанак'ї), хоча історики вважають, що цей трактат, найімовірніше, складався упродовж кількох століть. Використовувати Артхашастру для історичної реконструкції доводиться вкрай обережно, бо важко з'ясувати, наскільки її рекомендації втілювалися в життя.

Індологи О. О. Вігасін та Д. М. Лелюхін вважають, що в Артхашастрі "не описується конкретна держава чи політична ситуація, а викладено уявлення про абстрактну, ідеальну державу, хоча водночас розроблена в ній "політична теорія", напевно, була пов'язана з практикою і до певної міри є узагальненням політичної дійсності стародавньої Індії".

Велику історико-пізнавальну цінність становлять грандіозні епічні поеми Махабхарата та Рамаяна -- справжні енциклопедії побуту й традицій стародавніх індійців. Проте ані самі поеми, ані ті їхні сюжети, які можна вважати історичними, не датуються.

Звертаються індологи за історичною інформацією також до буддійської та індуїстської літератури, особливо до легенд-пуран (традиція налічує 18 пуран).

Староіндійська епіграфіка вкрай бідна: індійці неохоче вдавались до записів, навіть торговельні договори укладали в усній формі. Все ж нечисленні епіграфічні пам'ятки часом містять шину інформацію. Це стосується передусім едиктів (указів) царя Адіоки (вони викарбувані на кам'яному стовпі), написів у печерах Аджанти тощо.

Багато повідомлень про Стародавню Індію залишили іноземці. З європейців першим описав цю "країну тисячі чудес" у VI ст. до н. е. грек Скілак, однак по-справжньому відкрили ЇЇ лише учасники індійського походу Александра Македонського в IV ст. до н. є. На зібраному ними матеріалі побудували свій опис Індії Плутарх, Курцій Руф, Помпей Трога, інші античні автори. Яскравий і відносно правдивий опис цієї країни належить сирійському послу в індійській державі Маур'їв Мегасфену (праця Мегасфена не збереглася, проте її часто цитують чи переказують Страбон, Діодор, Арріан). Багату інформацію про Індію втсгив у працях "Індіка" та "Анабазис" Арріан. Важливим історичним джерелом служать також цейлонські хроніки, подорожні нотатки китайських паломників до буддійських святинь -- Сюань Цзана, Фа Сяня, І Цзіна та ін. Доводиться все ж констатувати, що в повідомленнях іноземців про Індію часто трапляються явні вигадки, тому до них слід ставитись критично.

Пам'яток матеріальної культури Стародавньої Індії збереглося дуже мало, бо її архітектура була в основному дерев'яною, до того ж індійці практикували кремацію небіжчиків і не супроводжували поховання жертвопринесеннями.

Базою реконструкції староіндійської історії служать також традиції давнини, що збереглися в глухих індійських селах, передусім у господарському побуті селян. Проте використовувати таке специфічне джерело історичної інформації доводиться обережно, бо хоч би якою міцною була традиція, вона впродовж тисячоліть не залишилась абсолютно незмінною.

Здобутки археологічного дослідження Індії доволі невеликі. Першими вагомими, навіть сенсаційними відкриттями археологів в Індії стали розкопки пограбованих руїн Мохенджо-Даро та Хараппи на початку 20-х років XX ст. На руїни цих міст уперше натрапили британські промисловці, які побудували з їхньої цегли 160-кіломе-тровий залізничний насип. Лише згодом англійський археолог Дж. Маршалл зі своїми індійськими колегами Д. Р. Сахні та Р. Д. Банерджі примусили служити науці те, що залишилось від найдавніших вогнищ індійської цивілізації.

Розкопки Мохенджо-Даро й Хараппи, а пізніше також Чанху-Даро, Калібангана, Лотхала та інших стародавніх міських центрів справили на істориків приголомшливе враження, адже вони відкрили одну з найдавніших міських цивілізацій, яка виникла задовго до приходу в Індію арійських племен, і спонукали вчених до перегляду концепції про створення староіндійської культури чужинцями"аріями".

На жаль, розкопки Мохенджо-Даро нині гинуть буквально на очах, бо із спорудженням Суккурської греблі та розширенням площі зрошуваних-земель підґрунтові води піднялися майже до поверхні, внаслідок чого селітра стала просочуватися в цеглу й руйнувати її -- і міські стіни почали розвалюватись на шматки. Жоден із запропонованих методів консервації цієї пам'ятки староіндійської цивілізації не дав бажаного ефекту, тому розкопки Мохенджо-Даро довелося припинити.

Масштаби археологічного дослідження Індії зросли після утворення 1947 р. на її території двох суверенних держав -- Республіки Індія та Пакистану. Було, зокрема, розкопано на початку 50-х років "культуру сірої розписної кераміки", яку вчені здебільшого пов'язують з "аріями", кілька стародавніх столиць (Раджагріха, Паталіпутра тощо), фортець (у Рупал і, Уджаяні тощо), буддійських храмів та монастирів (у Карлі, Аджанті, штаті Андхра-Прадеш та ін.)- Нині продовжуються розкопки хараппських поселень (їх виявлено вже понад тисячу), реалізується програма археологічного вивчення тих міст і місцевостей, про які згадує староіндійський епос, або ж пов'язаних з індійським походом Александра Македонського.

2. Хронологія та періодизація староіндійської історії

У стародавній Індії не було свого Манефона чи Бероса, її історію в давнину ніхто не написав. Цьому не варто дивуватись, адже, як зазначає Л. С. Васильєв, "у суспільстві, заклопотаному насамперед релігійно-духовними проблемами... практично немає місця для соціально-історичної пам'яті в будь-якій іншій формі, окрім релігійно-епічної, міфологічно-культурної". Відсутність історичної традиції й датованих писемних пам'яток унеможливлює складання надійної хронології, яка, таким чином, залишається "білою плямою" в індології. У кращому випадку вдається встановити черговість історичних подій. Одним словом, творці староіндійської цивілізації ніби спеціально потурбувались про те, щоб майбутні студенти-історики не були переобтяжені заучуванням дат.

Історію Стародавньої Індії вчені поділяють на такі чотири періоди:

Індський (Хараппський, Доведійський), на який припадає існування в долині р. Інд найдавнішої цивілізації. Датується він XXIII--XVIII ст. до н. е.;

Ведійський, упродовж якого розселялися в Північній Індії арійські племена та зароджувалась цивілізація в басейні р. Ганг (XIII--VII ст. до н. е.);

Буддійський (його ще називають Магадхо-Маурійсь-ким), протягом якого в країні виникла та поширилася буддійська релігія, що відіграла колосальну роль у суспільному та духовному житті індійців, відбувся економічний розквіт Індії та постали в ній великі держави. Датується VI--III ст. до н. е.;

Класичний (чи Кушано-Гуптський) -- доба найвищого соціально-економічного піднесення староіндійського суспільства та оформлення кастового ладу (II ст. до н. е.-- V ст. н. е.).

стародавній індія етногенез археологічний

3. Природнокліматичні умови в Стародавній Індії

Географічний ареал Стародавньої Індії -- це весь Індостан, тобто територія сучасних держав -- Республіки Індія, Пакистану, Непалу, Бангладеш та Шрі-Ланки. Стародавню Індію обрамовували Гімалаї, величну красу яких передали на своїх полотнах художники Микола та Святослав Реріхи. її обмивали води Бенгальської затоки, Індійського океану та Аравійського моря. Отож у географічному відношенні країна належала до числа найізольованіших у давнину.

На такій величезній території природнокліматичні умови, зрозуміло, не могли бути однаковими. Тут склалися три географічні зони: Північно-Західна, Північно-Східна та Південна.

Північно-Західна Індія охоплювала широку долину р. Інд та її численних приток з прилеглими гірськими районами. В сиву давнину Інд мав сім основних приток, проте згодом дві з них пересохли, тому ця територія дістала назву "Країна п'яти рік" -- Пенджаб. Край нижньої течи Інд у назвали Сінд. Тут західний берег ріки гористий, а на схід простягнулася мертва пустиня Тар, яка цілком ізолювала басейни обох великих рік, Інду й Гангу, що значною мірою спричинило неоднаковість історичних доль Північно-Західної та Північно-Східної Індії. Розливи Інду, що витікав із Гімалаїв, залежали від танення снігів у горах і тому були нестабільними. Вологі мусони не досягали долини Інду, дощів там випадало дуже мало, влітку шаленіли гарячі вітри пустелі, тому земля вкривалася зеленню лише взимку, коли Інд розливався.

Північно-Східна Індія була розташована в зоні тропіків, її клімат визначався мусонами Індійського океану. Там вегетація тривала впродовж цілого року, а пір року було, як у Стародавньому Єгипті, три. У жовтні -- листопаді, відразу після жнив, наставала зима, яка нагадувала наш "оксамитовий сезон" у Криму. Найхолодніше було в січні -- лютому, коли температура повітря знижувалася до +5 °С, нависали тумани, випадала ранкова роса. Потім приходило тропічне літо, коли стояла пекельна спека. На відміну від Єгипту, де ночі завжди прохолодні, в долині Гангу в березні -- травні нічна температура повітря, за майже стопроцентної його вологості, не падала нижче +30...+35 °С, а вдень часом піднімалася до +50 °С. У таку спекоту трава вигорала, дерева скидали своє листя, водоймища висихали, земля здавалася спустошеною та занедбаною. Характерно, що саме в ту пору індійські селяни готували поля під засів. У червні -- серпні наставав двомісячний дощовий сезон. Тропічні зливи несли жадану прохолоду, повертали землі красу, тому населення зустрічало їх як велике свято. Проте сезон дощів нерідко затягувався, тоді ріки виходили з берегів і затоплювали поля й селища, коли ж він запізнювався -- приходила страшна посуха.

"Коли в нестерпну спеку й задуху,--- ділитися своїми враженнями чеський журналіст,-- на небі громадяться чорні хмари, які обіцяють сильну зливу, і ви годинами даремно чекаєте, коли вона нарешті проллється, а тим часом хмари на небі починають розсіюватись і разом з ними зникає надія на рятівний душ,-- ви й самі ладні впасти навколішки і благати котрогось із могутніх індуїстських богів, щоб він зглянувся і відкрив нарешті своєю ваджрою "шлюзи небесних ставків".

Родючий алювій, товщина якого в окремих місцях досягає сотень метрів, тепличний клімат перетворили долину Гангу на справжнє царство Флори. Схили Гімалаїв вкривали одвічні ліси, долинну місцевість --- бамбукові хащі та мангові гаї, в пониззі Гангу буяли очерет, папірус, лотос. Казково багатим був і тваринний світ цього куточка планети. В джунглях бродили королівські тигри, носороги, леви, слони та безліч іншої звірини, тож цей регіон був сущим раєм для стародавніх мисливців-лучників.

Ріка Ганг, яка також витікала з Гімалаїв і за 500 км від впадіння у Бенгальську затоку утворила найбільшу у світі дельту (мулисту й непридатну для навігації), мала багато приток, найбільшою з яких була Джамна. Обидві священні ріки зливалися в одне річище біля сучасного Ілахабада -- своєрідної Мекки індуїстів, а до того впродовж 1000 км текли паралельно.

Надра басейнів Інду й Гангу були багаті на сировинні ресурси, особливо на мідну та залізну руди. Найбагатшими покладами металевих руд, які до того ж залягали майже на поверхні землі, славився південно-східний Біхар (на сході басейну Гангу).

Таким чином, природнокліматичні умови в Північній Індії, де з'явилися найдавніші індійські цивілізації, були загалом сприятливими для господарської діяльності людини. Разом із тим ідеальними їх назвати не можна. Давалися взнаки і страшні посухи, і не менш згубні повені, необхідна була іригація, хоча штучне зрошення полів відігравало в сільськогосподарському розвитку країни набагато скромнішу роль, ніж у Єгипті чи Месопотамії. Завдавали збитків хліборобу птаство й гризуни, люди не знали рятунку від отруйного гадюччя, що ним кишіли джунглі. До речі, й нині індійські кобри щороку жалять сотні тисяч людей, причому кожен десятий з ужалених ними помирає. Проте найбільш діймала індійців невпинна боротьба з дикими джунглями й бур'янами, які були здатні в лічені дні перетворити освоєні важкою працею земельні ділянки на непрохідні хащі. Іригаційний характер землеробства та потреба відвойовувати землі в джунглів були тими чинниками, які сприяли згуртуванню селян у трудовий колектив, робили селянські общини напрочуд міцними.

Характерно, що стародавні індійці дуже дбайливо ставились до живої природи, намагались не завдавати їй шкоди і навіть піднесли цей мудрий принцип у ранг релігійного закону, тому їхня господарська діяльність виявилась менш згубною для екологічної ситуації, аніж інших стародавніх народів, передусім китайців.

Інакше склалися природнокліматичні умови в Південній Індії, відрізаній від Північної суцільним ланцюгом гірських кряжів. У центральній частині материка (це найбільше на планеті плоскогір'я називають Деканом) було можливе лише терасне землеробство. Ріки Декану повноводні, піски найбільших із них, Годаварі й Кістані (Крішну), багаті на золото й алмази. Щодо крайнього півдня материка, то його повноводні ріки з крутими берегами та бурхливою течією не відігравали істотної господарської ролі, тому цивілізація у цьому регіоні постала найпізніше.

У давнину Індію називали Ар'явартою -- "країною аріїв". Згодом з'явився також топонім Бхарат, який походив від імені легендарного героя Бхарата (вш був, за однією версією, сином царя Душ'янти й небесної красуні-- апсари, за іншою -- прабатьком роду людського). В середні віки існувала ще одна назва Індії -- Хіндостан (Хіндустан), європейським варіантом якої й став топонім Індія. Топонім Хіндостан означає "країна Хінд" і походить від перської назви річки Хінд (індійці називали цю річку Сіндху)

4. Етногенез та ментальність населення

Індія була заселена ще в сиву давнину, можливо, навіть стала зоною антропогенезу. Етногенез її населення -- одна з "найбіліших плям" в історичній науці, що спричинене його неймовірною етнічною строкатістю. Індійський народ складається, як відомо, з представників усіх чотирьох рас і спілкується більш ніж 870 мовами й діалектами. Так, на півночі Індії мешкають санскритомовні хіндустанці, бенгали, маратхи, гуджарати, пенджаби та інші європеоїди. Північно-Східну Індію обжили переважно південномон-голоїди, що розмовляють тібето-бірманськими мовами. Острівцями в північних та центральних регіонах країни мешкають австралоїди, мови яких належать до групи мунда. Південь материка заселений здебільшого негроїдами, які спілкуються дравідійськими мовами (телугу, та-мілі, каннара, малаялі та ін.). Крім цих народів, в Індії існує безліч етнічних меншин, далекі предки яких максимально відрізнялись між собою соціально-економічним, політичним і культурним рівнем. У Декані, Західних і Східних Гатах, передгір'ях Гімалаїв, у важкодоступних місцинах, де люди споконвіків жили ізольовано, донині близько 25 мли аборигенів ще займаються примітивним вирубно-вогневим рільництвом (наги) чи навіть збиральництвом і мисливством (андаманці, кадари). Розплутувати Гордіїв вузол етногенезу такого сонму народів і племен -- справа безнадійна. Вчені намагаються "вичислити" бодай корінне населення країни. Антропологи здебільшого відносять жителів хараппських міст до середземноморської гілки європеоїдної раси, вважають їх людьми довгоголовими, темноволосими, темноокими, смаглявими, з прямим чи хвилястим волоссям, однак при цьому не дають відповіді на запитання: були ці європеоїди тубільним чи зайшлим людом? Існує гіпотеза, котра базується на даних лінгвістики (встановлено, що мова хараппського населення була протодравідійською), за якою найдавнішим населенням долини р. Інд були, найімовірніше, темношкірі дравіди, яких "арії" згодом відтіснили на південь материка. Принаймні з'ясовано, що Північно-Східну та Центральну Індію негроїди обжили ще за неоліту.

Демографічна ситуація в Стародавній Індії визначалася трьома основними факторами: перманентною міграцією племен і народів, жахливою смертністю людей від недоїдання та хвороб і багатодітністю сімей.

Що можна сказати про ментальність стародавніх індійців?

Іноземцям (здебільшого грекам та китайцям) подобалася вдача індійців, особливо їхня схильність до скромного способу життя, чуйність, чемність, не злодійкуватість, вірність своєму слову, охайність, глибока побожність, яка не пригнічувала їх, не примушувала цуратися земних радощів, відсутність у них шовіністичних настроїв, що ними -- ніде правди діти -- грішили інші народи давнини.

Зокрема, китайський мандрівник Сюань Цзан так характеризував індійців: "Простий люд в Індії хоч і легковажний, однак чесний і заслуговує на повагу. В грошових справах індійці безкорисливі, в судових процедурах уважні до людей. Вони бояться відплати в майбутніх втіленнях і байдужі до мирської суєти. Індійці не допускають обману чи зради й дотримуються даної клятви чи обіцянки. В управлінні в них панує гідна подиву чесність, а у всій поведінці -- м'якість і люб'язність". Античні автори запевняли, що індійців ніхто ніколи не звинувачував в обмані, що вони не розплодили злодіїв, нічого в своїх будинках не ховали і мали відразу до сутяжництва (Арріан. Індіка. XII. 5; Страбон. Географія. XV. 1:53).

Основними життєвими цінностями, яких слід домагатись і заради яких варто страждати, індійці вважали охарму -- релігійне вчення, артху -- багатство й політичну вигоду, каму -- плотські втіхи та уподобання. Найтяжчим злочином проти моралі вони вважали вбивство, обман, крадіжку, пияцтво та образу духовного наставника. Індійці мали потяг до знань і цінували освіченість. Проте найбільше вражає їхня здатність легко запозичувати елементи чужої культури, не втрачаючи своєї культурної самобутності.

Індійцям, звичайно, доводилось воювати, проте вони не були войовничими за вдачею. На полі бою вони неухильно керувалися загальноприйнятими правилами, які забороняли нападати на слабшого (скажімо, вершнику на піхотинця), на пораненого чи сплячого, вбивати неозброєного, якщо він здається в полон. Староіндійська історія не знала випадків збройного нападу на мирне населення чи масового знищення військовополонених (їх обертали на рабів, з наданням права викупу). Не траплялося також, щоб індійці поглумилися над послом.

Пильну увагу приділяли індійці ритуальній чистоті свого тіла. Вони регулярно милися, причому в окремих випадках, коли потребувалася особлива "чистота" тіла,-- коров'ячою сечею та кізяком.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru