Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ до семітології. Стародавні Фінікія та Сирія

Зміст

• 1. Стан джерельної бази біблійна критика
• 2. Природнокліматичні умови
• 3. Етногенез і ментальність населення
• 4. Перехід від варварства до цивілізації
• 5. Фінікія та Сирія в І тис. до н. е.
• Список використаної літератури


1. Стан джерельної бази біблійна критика

Сильніші сусіди неодноразово, нищили багаті й не захищені природою міста Східного Середземномор'я. Не щадили їх і руйнівні землетруси. До того ж тамтешній торговий люд був надто ощадливий, щоб улаштовувати багаті похорони навіть царям, і не практикував жертвоприношення мертвим. Тому археологи збирають убогий урожай на схід-носередземноморській території.

Археологічні розвідки в регіоні розпочалися в 1860 р. на території Фінікії. Започаткував їх француз Жорж Ренан, який розкопав міста Арвад, Бібл, Tip і Сідон. Проте християнська Європа засудила його ініціативу, вважаючи її блюзнірством. До археологічних розкопок у "святій землі" в Європі почали ставитися толерантно лише після сенсаційної знахідки в 70-х роках XIX ст. таблички з вавилонською легендою про всесвітній потоп. Саме тоді й з'явився термін "біблійна археологія".

У 20-х роках XX ст. французи П. Монте та М. Дюнан завершили розкопки Бібла, де вони виявили руїни язичеського храму, ознаки впливу староєгипетської культури на фінікійців. Тоді ж Кл. Ф.-А. Шеффер розкопав пагорб Рас-Шамра, під яким лежали руїни стародавнього Угариту. Тут було виявлено царські палаци й храми, найдавніший у світі алфавіт. Археологи не обминули своєю увагою також колишні фінікійські колонії та факторії на території Північної Африки, Іспанії, островів Середземного моря. Наприкінці 80-х років вони виявили на острові Сардинія фінікійський некрополь середини І тис. до н. е.

На території Палестини основні археологічні відкриття здійснено вже в нинішньому столітті. Так, на початку XX ст. англійський археолог Р. А. С. Макалістер розкопав стародавній Гезер (сучасний Тель-Джезер), у некрополі якого виявив сліди ритуальних дитячих поховань (немовлят живими по втискували в глеки з вузькою шийкою)*. До цікавих археологічних знахідок у Гезері слід віднести кам'яні стовпи, в яких, за уявою семітів, жили боги (ці стовпи називали вефіль, тобто "божа оселя"). Поблизу цього міста археологи виявили печерні неолітичні стоянки. Невдовзі німецькі та англійські археологи (Д. Гарстант та ін.) розкопали одне з найдавніших міст -- Єрихон, у якому виявили залишки потужного муру, групові поховання (по 50--300 тіл у могилі), місцеві та привізні ремісничі вироби тощо. До речі, Біблія запевняє, що мури Єрихона впали від лементу євреїв і моторошних звуків їхніх військових дудок. Розкопки підтвердили, що мури ці справді завалилися, проте трапилося це лихо задовго до приходу в Палестину стародавніх євреїв, скоріше всього -- внаслідок сильного землетрусу. Археологічне вивчення Єрихона триває. Упродовж останніх двох десятиліть там виявлено рештки двох царських палаців доби Другого храму з садами та десятком басейнів. У 20--30-х роках американські вчені

розкопали Мегіддо, оточене широким муром, і виявили в його підземеллях близько 200 виробів із слонової кістки. Тоді ж було розкопано Бет-Шан, на воротах якого, як стверджується у Старому Заповіті, філістимляни повісили тіло першого єврейського царя Саула. В Бет-Шані знайдено староєгипетські пам'ятки, в тому числі описи воєнних походів у Східне Середземномор'я фараонів Сеті І та Рамзеса II. Фахівці здійснили археологічні розвідки також у Самарії та Єрусалимі -- столицях Ізраїльського та Іудейського царств. У Самарії вони виявили міські мури, царський палац, глиняні таблички з написами IX ст. до н. е., в Єрусалимі -- могильники, захисну стіну, підземний водопровід. Проте копали в Єрусалимі надто обережно, остерігаючись пошкодити сучасні святині. В 50--60-х роках у Хацорі та Арваді археологи розкопали руїни стародавнього храму, чимало культових статуеток із написами-посвятами, поселення епохи ранньої бронзи тощо.

На території стародавньої Сирії археологічні пошуки велися в ще скромніших масштабах. Упродовж 20--40-х років XX ст. там було розкопано стародавні міста Кадеш (нинішній Тель Небі Менде), Катну (нинішній Тель Мішріфе), Хамат (нинішній Хама), Алалах (нинішній Тель Атчана). У 70-х роках італійські археологи віднайшли північно сирійське місто-державу Ебла, а в ньому -- великий архів клинописних документів середини III тис до н. е.

Щодо писемних джерел з історії давнього Східного Середземномор'я, то їх узагалі збереглося зовсім мало, ще менше, ніж археологічних пам'яток. До нас дійшли кілька царських написів, документи з Амарнського архіву, складені напередодні виникнення староєврейської держави, семітські, хеттські та хурритські тексти з Угариту, пам'ятки фінікійської літератури (в переказі античних авторів), повідомлення про східносередзем-номорські країни в літописах окремих єгипетських фараонів, ассирійських і ново вавилонських царів, документах з Еблського архіву. Історична інформація про Східне Середземномор'я є в працях Філона Олександрійського, Йосипа Флавія та інших античних авторів.

Особливе місце серед писемних джерел з історії стародавніх народів Східного Середземномор'я, передусім євреїв, посідає Старий Заповіт, історизм багатьох сюжетів якого нині не викликає сумнівів. Ядром Старого Заповіту є перші п'ять його книг -- П'ятикнижжя Мойсея, проте найбагатший історичний матеріал міститься у Книзі Судців, чотирьох Книгах Царств, двох Книгах Параліпоменон (або Хронік), Книгах Ездри, Неємії, Пророків. Він проливає світло на господарський уклад та суспільні відносини східно середземноморських народів, їхню політичну історію, на рівень їхньої суспільно-політичної думки тощо.

Історичний матеріал Старого Заповіту вартий того, щоб його використовувати в історичних дослідженнях, нерідко взагалі унікальний. Все ж стверджувати про абсолютну достовірність біблійних сюжетів не доводиться, бо історична правда в них перемішана з міфами. Книги Старого Заповіту складалися в різні періоди історії, в них часто трапляються анахронізми. До того ж старозаповітна традиція подає історію народів у контексті єврейської історії і відчутно грішить апологетичними тенденціями щодо історичного минулого євреїв та їхньої релігії, приписує історичну долю окремих староєврейських племен усім стародавнім євреям. Наукове опрацювання біблійних історичних переказів ускладнюється також тією прикрою обставиною, що, за словами історика, проблеми біблеїстики "нерідко використовуються з суто пропагандистською метою, в якої мало спільного з історичною наукою". Таким чином, звертаючись до Старого Заповіту за історичною інформацією, його доводиться попередньо піддавати науковій критиці, яка в цьому випадку зводиться до відокремлення історичної правди від вигадок, ідентифікації біблійних персонажів, виявлення на сучасній карті відповідників біблійним топонімам тощо. Цим займається окрема наука -- бібліологія.

Біля колиски бібліології стояли в XVII--XVIII ст. голландський філософ Б. Спіноза та французький учений-енциклопедист Ж. Астрюк, які виявили в біблійному тексті чимало суперечностей. У XIX ст. цю науку істотно збагатив німецький сходознавець Ю. Вельдхаузен, який, зокрема, довів, що т. зв. "Закон Мойсея" є сукупністю правових норм різних епох. Бібліологія, безперечно, змогла б досягти ще вагоміших успіхів, якби ряд дослідників старозаповітної традиції не намагався будь-що довести правдивість кожного рядка біблійного тексту.

Розвитку бібліології посприяло сенсаційне віднайдення в 1947 р. Кумранських рукописів (рукописів Мертвого моря) -- виконаних на пергаменті та мідних пластинках релігійних текстів, які зберегли архаїчну, на ціле тисячоліття давнішу за канонічну, редакцію Біблії. Тексти Кум-рану водночас змальовують суспільний устрій та духовну культуру іудейської секти ессеїв, яка чомусь усамітнилася серед мертвих Кум-райських скель. На жаль, уведення в науковий обіг частини Кум райських рукописів чомусь затягується, навіть більше, вчені-католики, як про це повідомляла французька преса, спромоглися "загубити" окремі тексти.

2. Природнокліматичні умови

Стародавнє Східне Середземномор'я займало територію між середньою та нижньою течіями Євфрату й Середземним морем

південніше Малої Азії й північніше Єгипту. Стародавні кордони цього регіону не збігалися з кордонами нинішніх східно середземноморських держав. Так, Сирія в давнину займала лише західні області нинішньої Сирії та турецькі землі південніше Тавра, територія Фінікії загалом лежала в кордонах сучасного Лівану, а Палестина охоплювала територію не лише Ізраїлю, а й палестинських арабів та Йорданії (Зайордання).

Східне Середземномор'я -- зона разючих природних контрастів. Там були й напівмертві пустині, й родючі низини, й гірські масиви із засніженими вершинами, болота та озера, й вічнозелені лісові масиви. Із сировинних ресурсів у регіоні була в достатку лише промислова деревина. Повноводних рік, які б спонукали розвивати іригаційне землеробство, а отже посприяли б утворенню сильних держав з потужною централізованою владою, у Східному Середземномор'ї не існувало. Натомість через його територію проходили важливі караванні шляхи, що відкривали широкі можливості для розвитку посередницької торгівлі. Повені населенню Східного Середземномор'я не загрожували, все ж природа демонструвала і тут свій крутий норов за допомогою руйнівних землетрусів та їхніх грізних супутників -- цунамі, що час від часу несли смерть і руйнацію й змусили таки тамтешню людність починаючи з II тис. до н. е. займатися сейсмостійким будівництвом.

Клімат Східного Середземномор'я загалом сприяв господарській діяльності людини. Спекотне літо з його піщаними бурями тривало упродовж квітня -- жовтня, потім наставала осінь з її густими туманами, а за нею -- тримісячна зима з пронизливими вітрами, нерегулярними холодними зливами, часом навіть снігом. Сусідам-степовикам Східне Середземномор'я завжди здавалося казково багатою країною, яка "тече" молоком і медом.

У кожному з історичних регіонів Східного Середземномор'я -- біблійної "країни Ханаан" -- існували локальні природнокліматичні особливості, які значною мірою зумовили специфіку господарського, суспільно-політичного та духовного життя фінікійців, сирійців і євреїв у давнину.

Фінікія була приморською країною, що її відмежовував зі сходу невисокий гірський хребет Ліван, похилі схили якого в бік моря вкривала вічнозелена середземноморська рослинність. Гірські схили фінікійці обжили майже до самих вершин.

Арабіст І. Ю. Крачковський так описав ліванський гірський пейзаж: "Дорога майже весь час іде вгору; чим вище -- тим більше гірських річок, більше води, а отож і більше зелені, на яку загалом Ліван не надто щедрий. Але завдяки високій місцевості тут зелень не стільки південна, скільки середньої смуги. Багато сріблястих тополь, і, можливо, тому одне село зі своїми чистенькими мазанками, через яке ми проїжджали при місячному світлі, дуже нагадувало мені Малоросію".

Вологі морські вітри приносили у Фінікію вдосталь опадів, так що іригація в ній була не потрібною. Берегова лінія Фінікії рясніла зручними для мореплавства бухтами та природними гаванями. Основним сировинним багатством країни були знамениті кедрові ліси, які давали добротний будівельний матеріал, смолу, дерев'яний клей, ароматичні олії.

Сирія, на відміну від Фінікії, морською країною не була, хоч і мала вихід до моря. Через її територію протікала невеличка річка Оронт (теперішня Аль-Асі), яка проклала собі шлях між горами Лівану й Антил Івану. Повернувши у своїй нижній течії круто на захід, ця річка плинула через нині майже сухі озера та болота і впадала в Середземне море. Через її гирло в Північну Сирію проникали вологі морські вітри, тому сирійські землі добре зрошувалися й непогано родили. За Антил Іваном, у напрямку Сирійської пустині, лежали два оазиси -- великий -- Дамаска та невеликий -- Пальміри. Через них вели прадавні караванні шляхи.

Територію Палестини окреслювали південне передгір'я Лівану та північно-західні кордони Аравійського півострова. Через країну протікала невеличка річка Йордану, яка витікала з південних відрогів Антилівану і впадала у Мертве море -- неглибоке озеро з водою, в шість разів солонішою за морську (через це в ньому повністю відсутня органіка). Річка поділяла Палестину на дві географічні зони. На схід від неї простягалася непридатна для землеробства степова та гориста місцевість, а на захід -- територія, що радувала око полями, садками, виноградниками, луками та пасовиськами. На півночі Палестини височіли гори з засніженими вершинами, на південних же окраїнах починалася Сирійсько-Аравійська напівпустиня.

Південне узбережжя Мертвого моря обрамляє пасмо пагорбів, серед яких (наслідок вивітрювання) є соляні стовпи, схожі своїми обрисами на людську постать. Існує думка, що саме вони послужили основою для біблійної легенди про перетворення Богом надміру цікавої жінки праведника Лота в соляний стовп.

Із сировинних ресурсів Палестина мала глину та будівельний камінь. Природа, таким чином, виявилася скупою на промислову сировину, натомість стимулювала торгову діяльність (через Палестину пролягали прадавні караванні шляхи).

Відкрите всім вітрам Східне Середземномор'я образно називають прохідним двором Передньої Азії, перехрестям народів. Розібратися в етногенезі його населення дуже складно, доводиться мати справу в цьому питанні виключно з науковими гіпотезами.

3. Етногенез і ментальність населення

Стародавнє єврейство дуже ідеалізувало давнину, мріяло про повернення золотого віку. Саме цією характерною рисою Його ментальності семітологи пояснюють феномен довголіття легендарних старозаповітних патріархів, кожен із яких нібито прожив кілька сотень років. Євреї, мовляв, уважали, що оскільки стародавні часи були хороші, то й тодішня людність жила хороше, тобто дуже довго.

середземномор'я єврейство цивілізація фінікія

4. Перехід від варварства до цивілізації

Ще у VIII-VII тис. до н. е. у Східному Середземномор'я відбувся перехід до осілого способу життя, причому тогочасні хлібороби задля захисту свого майна від пожадливих войовничих степовиків нерідко оточували свої поселення мурами.

У VI--V тис. кількість землеробських поселень у регіоні зросла. На той час місцева людність уже одомашнила велику та дрібну рогату худобу, свиней. Однак тамтешнє сільське господарство залишалося примітивним, бо суха кам'яниста земля давала убогі врожаї. На чималій території через засушливий клімат землеробство взагалі не розвивалося. У Дамаському оазисі, Зайорданні, на краю пустелі та в горах люди ще жили в шатрах і мусили щовесни кочувати в пошуках корму для своєї худоби.

У V--IV тис. до н. е. східно середземноморське населення потрапило під могутній культурний вплив Єгипту і Месопотамії. Воно почало використовувати мідні знаряддя праці, освоїло садівництво та виноградарство, навіть подекуди розвинуло терасне землеробство, налагодило тісні торгові зв'язки з єгиптянами та людністю Месопотамії.

У III тис. в Східному Середземномор'ї з'явилися перші торгові центри: Бібл, Угарит, Tip, Сідон (нинішня Сайда), Ебла, Алалах тощо. Тісні контакти з найдавнішими передньоазіатськими вогнищами цивілізації -- Єгиптом і Месопотамією -- стимулювали в цих торгових містах цивілізаційний процес. Вони перетворилися на міста держави, з храмами та царськими палацами. Звісно, міста держави постійно конкурували між собою, укладали одне проти одного політичні союзи. Першим політичним об'єднанням у регіоні була північно-сирійська аморитська держава Ямхад, заснована у XVIII ст. до н. е. племінним вождем Сумуепахом, у якого ще навіть не було своєї столиці. Наступник Сумуепаха, Яримлім, уже прибрав собі царський титул і зробив своєю столицею Халпу (нинішнє Алеп-по). Однак державі Ямхад не судилося політичне довголіття, уже в XVII ст. до н. е. вона занепала і втратила свою незалежність.

На межі XVIII--XVII ст. до н. е. у Східному Середземномор'ї виник могутній різноплемінний союз гіксосів, етнічне ядро якого, очевидно, становили західні семіти, хетти та хуррити. До цього політичного утворення увійшли міста-держави Кадеш, Мегіддо та ін. Проіснував він близько ста років і зрештою канув у Лету під воєнним натиском Єгипту. Тривале порядкування гіксосів, війни між Єгиптом і хурритською державою Мітанні спричинили занепад та руйнацію багатьох східно середземноморських міст держав. Уціліли лише фінікійські центри, розташовані поза долиною Бекаа -- основного театру воєнних сутичок.

У II тис. до н. е. на заваді процвітанню карликових держав Східного Середземномор'я став також внутрішній розбрат, який не завжди виливався в криваві побоїща лише завдяки присутності там єгипетських гарнізонів. Давалася взнаки також вольниця хапіру.

Джерела нічого не розповідають про суспільний устрій найдавніших міст-держав Східного Середземномор'я. Скоріше всього, тамтешня людність складалася з купців, воїнів, селян-общинників, ремісників та залежних робітників. Принаймні відомо, що мешканці Угариту, яких налічувалося 30--40 тис, у середині II тис. до н. е. поділялися на три суспільні стани: вільних общинників ("сини Угариту"), царедворців, яких цар наділяв за службу землею ("царські раби"), та дрібних царських службовців, до числа яких належали й хапіру ("раби царських рабів"). Були в Угариті також справжні раби, куплені чи закабалені.

Сильна централізована влада в східно середземноморських князівствах не склалася. В Угариті, зокрема, був свій цар, однак його владу істотно обмежувала міська рада, яка не лише самостійно вирішувала внутрішні справи, а й підтримувала дипломатичні зносини з іноземними державами. Політичне життя за таких умов було в регіоні вкрай нестабільним, і без такого стримуючого чинника, як присутність єгипетських гарнізонів, мабуть, узагалі перетворилося б на політичну вакханалію.

На межі XIII--XII ст. до н. е. на Східне Середземномор'я звалилося страшне нашестя морських народів. Угарит узагалі зник з історичної сцени (втім, він міг загинути ще в 1365 р. до н. е. внаслідок сильного землетрусу), Сідон також перетворився на руїну, проте згодом відродився. Народи моря зруйнували місцеву ханаанейську культуру, проте згодом її відновили стародавні євреї, які поселились у Палестині.

5. Фінікія та Сирія в І тис. до н. е.

Філістимляни, стародавні євреї та арамеї потіснили фінікійців на їхній території, що призвело до її перенаселеності. Ускладнення демографічної ситуації, а також прагнення місцевого купецтва закріпитися на основних шляхах морської торгівлі спричинили інтенсивну фінікійську колонізацію. Засновані фінікійцями колонії та факторії нерідко ставали містами, елітним прошарком у яких, звісно, були фінікійці, а робочою силою -- туземне населення. Окремі колонії, передовсім Карфаген, самі вдавалися до колоніальної експансії.

Найдавніші фінікійські колонії з'явилися в XII ст. до н. е. на Кіпрі та в Північній Африці. У X ст. до н. е. колоніальна експансія фінікійців сягнула Піренейського півострова, трохи згодом -- далекої Англії та західноафри-канського узбережжя. Припинив фінікійську колонізацію в середині II ст. до н. е. Рим, який знищив її тодішнього ініціатора -- Карфагенську державу.

Познайомимось з основною фінікійською колонією -- Карфагеном, який перетворився в одну з наймогутніших держав Середземномор'я.

Карфаген ("нове місто") заснувала наприкінці IX ст. до н. е. група опозиційних тірському царю аристократів, очолюваних сестрою царя -- Еліссою (ця енергійна жінка стала царицею Карфагена). Населення раннього Карфагена займалося в основному посередницькою торгівлею, трохи -- ремеслами і зовсім мало -- землеробством. Поступово Карфаген став одним із провідних торговельних центрів Середземномор'я, залишивши далеко позаду у цьому відношенні свою метрополію -- Tip. До середини VII ст. до н. е. він настільки зміцнів, що сам став на шлях колоніальної експансії, встановивши свій протекторат над північно-африканськими колоніями Фінікії. Його імперські замашки наштовхнулися на рішучий супротив греків.

До середини V ст. до н. е. завершилося формування Карфагенської держави -- великої і чи не наймогугнішої в Західному Середземномор'ї. Долаючи запеклий опір тубільного населення та греків, вона підкорила територію сучасного Тунісу та Алжиру, населену пвнічноафриканськими племенами, невелику частину Атлантичного узбережжя північніше Геркулесових стовпів, південно-західні області Іспанії, частину Болгарських островів і Сардинії, фінікійські міста на заході Сицилії, острови між Сицилією та Африкою. Ядром цієї держави став Карфаген, у якому мешкало близько 200 тис. городян, та підпорядкована йому хора -- довколишні території, поділені на територіально-адміністративні області. Стосунки завойованих територій з Карфагеном були неоднаковими. Ті з них, що розміщувалися ближче до метрополії, перебували в більшій залежності. Загалом же колонії Карфагена були тією чи іншою мірою самоуправними.

І в соціально-економічному, і в політичному відношенні Карфаген більше відповідав античним, аніж старосхідним стандартам. У державі широко використовувалась праця рабів, до яких примикали групи залежних виробників. Хоч іноді в Карфагені ненадовго встановлювалася монархія, він здебільшого був республікою. Влада в державі формально належала народним зборам, проте реально нею керували олігархічні ради, до складу яких входили патриції. Отож, на відміну від фінікійських міст-держав, Карфаген був полісом античного типу.

На останньому етапі свого історичного розвитку, від середини V ст. до н. е. до середини II ст. до н. е., Карфагенська держава намагалася

відвоювати у греків Сицилію, а в 60-х роках III ст. до н. е. вступила в смертельний двобій з Римом. За словами Бертольда Брехта, з римською військовою потугою "великий Карфаген вів три війни. Після першої (264--241) він ще залишався великою державою, після другої (218--201) він ще існував, після третьої (149--146) канув у небуття".

Стосунки між колоніями та метрополіями були, звичайно, не найтеплішими, оскільки колонії прагнули розвиватися самостійно, а метрополії це аж ніяк не влаштовувало. Проте спільність торгових інтересів, потреба в колективній обороні від зазіхань інших морських держав, належність до однієї релігійної общини спонукали як перших, так і других до розумних компромісів.

До речі, свої морські розвідки фінікійське купецтво здійснювало в найсуворішій таємниці від потенційних конкурентів, тому в джерелах вони не відображені. Зокрема, карфагенці добували сировину для виробництва знаменитого пурпуру біля Канарських (Пурпурних) островів і тих, хто знав про їх місце розташування, вбивали чи виривали їм язика й залишали на острові. Аборигени цих островів донині спілкуються між собою за допомогою свисту, причому такого гучного, що його чутно за кілька кілометрів.

Основним предметом фінікійського експорту була пурпурна фарба, яка мала багато відтінків -- від яскраво-червоного до темно-фіолетового. Нею фінікійські майстри фарбували свій текстиль, тонкі єгипетські полотна, а пізніше -- й китайський шовк. Тканина, пофарбована фінікійським пурпуром, довго не линяла й не вигорала; вона коштувала дуже дорого, тому йшла майже виключно на пошиття царського вбрання та храмових завіс. Пурпур фінікійці виробляли з молюсків, колонії яких були в Середземному морі, в тому числі біля фінікійського узбережжя. Чималий зиск мали вони також від торгівлі склом, виробництво якого налагодили в VII ст. до н. е., після більш ніж тисячолітньої скляної монополії єгиптян, с ід он ці. Скляне виробництво в С'щоні особливо розквітло вже в римську добу, коли сідонці навчилися видувати скло, а в середньовічні часи воно стало матір'ю знаменитої венеціанської скляної мануфактури. Фінікійці прославилися також своєю технікою бронзового ливарництва та різьбою по слоновій кістці.

Історичні джерела мало що повідомляють про суспільні відносини в фінікійських містах-державах. Очевидно, найважчі фізичні роботи у фінікійців виконували раби-іноземці, бо слідів існування в них боргового рабства не виявлено. Але де брали вони рабів, якщо ні з ким не воювали? Найімовірніше, задовольнялися купленими рабами та викраденими іноземцями.

Політичний устрій фінікійських міст-держав був монархічним. Царі користувалися чималою владою, проте далеко не авторитарною. До Елліністичної доби фінікійці своїх правителів не обожнювали. Міські общини змушували царів зважати на їхню думку при вирішенні внутріполітичних питань, але зовнішня державна політика залишалася прерогативою царської влади. Такий політичний дуалізм, мабуть, пояснювався співіснуванням двох економічних секторів: царського та общинного.

Наприкінці II тис. до н. е. політичне лідерство у Фінікії перебрав на себе найбагатший Tip, царі якого поширили свою владу й на Сідон. Тіро-Сідонське царство досягло розквіту в Х ст. до н. е., за царювання Ахірама (Хірама). Він виторгував у єврейського царя Соломона горбисту територію біля Ліванської прибережної рівнини -- Галілею, посилив фінікійський вплив на окремі князівства Кіпру, розбудував Tip, спорудивши на скелястому острівку Новий Tip. Прісну воду сюди спершу доправляли з материка, проте згодом удалося виявити й місцеве джерело.

Фінікійці ні з ким не воювали. Вони, очевидно, вважали, що привласнювати чуже шляхом торгового обману надійніше й безпечніше, аніж за допомогою воєнного розбою.

Поступово фінікійське купецтво стало тіснити в державному апараті родову аристократію й, урешті-решт, перетворилося на можновладних князьків. Унаслідок посилення олігархічних тенденцій царська влада в Тіро-Сідонському царстві підупала. З п'яти найближчих наступників Ахірама троє пішли в інший світ не без допомоги царедворців. Отож створити сильну централізовану державу фінікійцям не вдалося.

Фінікійці, як і решта народів Східного Середземномор'я, жили в оточенні сильніших сусідів. їм удавалося лише на короткий строк скинути з себе іноземне ярмо. В III--II тис. до н. е., як уже згадувалося, Фінікія була єгипетською вотчиною. Опісля, коли Єгипет занепав, вона потрапила в міцні обійми Ассирії. Втім, ассирійці ставилися до фінікійських міст-держав порівняно толерантно, бо мали в них вигідного торгового партнера, до того ж не могли обійтися без фінікійського флоту. Острівні міста Tip і Арвад робили вигляд, шо їх цілком влаштовує перебування під ассирійською опікою й справно платили данину, тому з фінікійських міст лише невгамовний Сідон став жертвою ассирійського гніву. Після загибелі Ассирії Фінікія потрапила під жорсткий контроль Халдейського царства. Цього разу з фінікійських міст легким переляком відбувся лише Tip, проте він втратив своє лідерство. Полегшено зітхнули фінікійці після утворення в середині І тис. до н. е. Перської імперії. За нового співвідношення сил на міжнародній арені фінікійці ще раз показали себе тертим калачем у політиці. Вони самі напросилися сплачувати персам данину -- і зворушені такою запопадливістю перси залишили їх у спокої, навіть добавили їм території (від Ісської затоки на півночі до Аскалона на півдні) та дозволили створити федерацію Tipa, Сідона й Арвада. Фінікійське купецтво, вірне своїм традиціям, відразу ж узяло на себе міжнародну торгівлю персів, навіть стало чеканити свою срібну монету. Стосунки між фінікійцями та персами захмарилися в середині ГУ ст. до н. е., коли сідонці, яких знову підвело політичне чуття, дочасно повстали проти перського панування, й перси, обуренню яких не було меж, зрівняли Сідон із землею. Проте сідонці не були б сідонцями, коли б вони й цього разу не підняли рідне місто з попелу та руїн.

В Елліністичну добу Фінікія увійшла до складу Сирійської держави Селевкідів, а в 63 р. до н. е. стала римською провінцією. Фінікійці зрештою розчинилися серед сирійськоі людності.

Щодо континентальної Сирії, то в ній політичне лідерство в І тис. до н. е. належало Дамаску, який посилився з приходом туди наприкінці II тис. до н. е. арамейських племен. Дамаск здійснив ряд територіальних завоювань на півдні й спершу успішно чинив опір ассирійській експансії у Східне Середземномор'я. Зокрема, в другій половині IX ст. до н. е. дамаський володар Бенхадад III захопив ізраїльські землі в Зайорданні й зробив своїм данником Іудею. Йому вдалося також утворити воєнний союз швнічносирійських князівств проти Хаматського царства в басейні річки Оронто. Отже, ненадовго все Східне Середземномор'я, за винятком фінікійських міст-держав, стало підвладною територією дамаського царя. Проте Дамаск звалив на свої плечі явно непосильну ношу. Очолюваний ним воєнний союз невдовзі розпався -- і ассирійці вже наприкінці IX ст. до н. е. дали ясно зрозуміти, хто має стати справжнім володарем країни Ханаан. У 732 р. до н. е. вони зруйнували Дамаське царство і ввели його до складу своєї імперії. Наприкінці VII ст. до н. е. сирійські землі увійшли до складу Халдейського царства. Пережила Сирія й персидське завоювання, а після загибелі Перської держави стала складовою частиною елліністичної держави Селевкідів.

Рівнем свого господарського розвитку Сирія поступалася фінікійським містам-державам. Для широкомасштабного землеробства ЇЇ землі були непридатні, тому її арамейське населення займалося переважно кочовим скотарством та посередницькою торгівлею. Арамеї познайомили місцеву аморейсько-хурритську людність з верблюдами, без яких важко навіть уявити собі караванну торгівлю в напівпустелі. Жителі Дамаска, який лежав на прадавніх караванних шляхах, перепродували Тіру придбану ними в сусідів-степовиків білу вовняну тканину, вправні дамаські ковалі виробляли на продаж неперевершену холодну зброю з каппадокійського заліза.

Про систему суспільних відносин у Дамаському царстві джерела, на жаль, мовчать.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru