Загибель Ассирійської імперії. Нововавилонське царство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загибель Ассирійської імперії. Нововавилонське царство

Зміст

1. Ассирія на шляху в небуття

2. Причини катастрофи

3. Нововавилонське царство: віхи історії

4. Господарське та суспільно-політичне життя Нововавилонського царства

Список використаної літератури

1. Ассирія на шляху в небуття

Перегорнемо останні сторінки книги буття Ассирійської імперії.

Ашшурбанапал (єдиний письменний цар на ассирійському троні) довершив те, чого не встиг зробити Асархаддон,-- покарав Єгипет. Упродовж 667--6оЗ рр. до н. е. він кілька разів плюндрував зі своїм військом цю країну, зрівняв із землею "стобрамні" Фіви, вирізав безліч населення. Покидаючи залитий кров'ю Єгипет, Ашшурбанапал залишив у ньому своїм намісником місцевого князька Нехо, який запродався ассирійцям. Проте Єгипет недовго ходив в ассирійському ярмі. Вже син зрадника Нехо -- Псамметіх І, заручившись підтримкою лідійців, у 655 р. до н. е. очистив країну від ассирійських гарнізонів. Єгипет назавжди відложився від Ассирії.

Як відомо, двом царям тісно в одній державі. Ашшурбанапал безцеремонно втручався у справи Вавилона, де формально царював Шамаш-шум-укін. Така опіка врешті-решт допекла вавилонського царя до живого -- він здійняв анти ассирійське повстання. Однак Шамаш-шум-укін недооцінив політичного хисту Ашшурбанапала. Ассирійський цар залишив до часу Вавилон у спокої, а взявся за його спільників. Коли з ними було покінчено, настала черга Вавилона. Ассирійці взяли це місто в залізні лещата блокади й ледь не виморили його жителів голодом. Переконавшися, що чекати порятунку нізвідки, Шамаш-шум-укін підпалив свій палац і разом із жінками свого гарему кинувся в полум'я. Ассирійці вчинили на вулицях Вавилона різню, проте руйнувати місто не зважилися. Союзні Вавилонові єгиптяни, сирійці, іудеї, араби, мідійці, еламці та арамеї мовчки спостерігали за цією історичною драмою.

Потопивши в крові вавилонське повстання, Ашшурбанапал узявся за Елам, де не вщухали політичні міжусобиці, можливо, інспіровані ассірійцями. Ассирійські легіони тричі вдиралися в еламську столицю Сузи, причому останнього разу їх очолив особисто цар. Вони зрівняли Сузи із землею, повирубували священні гаї Елама, повикидали із гробниць останки еламських царів, вивезли до Ассирії статуї еламських богів. "Протягом місяця весь Елам я знищив,-- хвалився потім Ашшурбанапал.-- Голосу людського, тупоту корів і овець, радісного поклику алала я позбавив його поля. Диким ослам, газелям, степовим звірам, скільки їх е, я дав безтурботно розміститися на них". Проте знищення Еламу, на думку істориків, засвідчило недалекоглядність ассирійського царя, адже воно оголило кордони Ассирії з боку мідійців і персів.

У 630 р. до н. е. в Ассирії відбувся двірцевий переворот. Царський трон перейшов до сина Ашшурбанапала -- Ашшур-етель-ілані. Новий цар марно намагався ввести свої війська у Вавилон. Затяжна боротьба за вавилонський трон закінчилася тим, що в 627 р. до н. е. вавилонці обрали своїм царем халдея Набопаласара. Вавилон, таким чином, остаточно відокремився від Ассирії. Засновану Набопаласаром державу історики назвали Нововавилонським (чи Халдейським) царством.

Нововавилонське царство у війні з Ассирією заручилося підтримкою Мідії, яка в 625 р. до н. е. також скинула з себе ассирійське ярмо. Війна між Вавилоном та Ассирією охопила весь Близький Схід, бо на допомогу ассирійцям прийшли єгиптяни й урарти, в стратегічні плани яких не входило посилення Вавилону.

Здобувши кілька перемог над ассірійцями та їхніми союзниками, вавилонська армія попрямувала на Ашшур. Однак її випередили мідійці. Вони вдерлися в це священне місто ассирійців і не залишили в ньому каменя на камені. Набопаласар, найімовірніше, навмисне запізнився на штурм Ашшура, не бажаючи заплямувати себе участю в пограбуванні місцевих святинь, вшановуваних також вавилонцями. На згарищі Ашшура Набопаласар та мідійський цар Кіаксар уклали між собою воєнно-політичний союз, скріпивши його династичним шлюбом вавилонського царевича Навуходоносора з мідійською царівною Амі-тідою (Аміїтіс).

У 612 р. до н. е. вавилонські та мідійські легіони підійшли до стін Ніневії. Остання ассирійська столиця впала вже через три місяці облоги. Від цього казково багатого міста не залишилося й сліду, переможці вирізали його жителів, а тих, хто чудом уцілів, погнали в рабство. Ассирійський цар Сін-шар-ішкун (Сарак) не дався живим до рук ворога, а підпалив свій палац і згорів у ньому. Діодор повідомляв, що на цьому кострищі згоріло безліч золота, срібла та пурпурного вбрання.

Трагічну загибель Ніневії описано в Біблії: "Щит хоробрих його зачервонений, вояки в кармазині; блищить сталь удень зброєння їхнього на колесницях, хвилюються ратища. Колесниці шалено по вулицях мчать, по майданах гуркочуть, їхній вид -- немов полум'я те смолоскипів, літають вони, як ті блискавки. Він [ассирійський цар] згадає шляхетних своїх, та спіткнуться вони у ході своїй; вони поспішають на мури її, і поставлена міцно будівля облоги. Брами річок відчиняються, а палата руйнується .

Горе місту цьому кровожерному, воно все неправда, воно повне насилля, грабіж не виходить із нього! Чути свист батога, гуркіт колеса, і чвал коней, і колеснична гуркотнява, і гін верхівця, і полум'я меча, і блиск ратища, і багато побитих, і мертвих велике число, і трупу немає кінця, і спотикатимуться об їхній труп.

Твої пастирі, царю ассирійський, поснули, лежать вельможі твої, твій народ розпорошивсь по горах,-- і немає кому позбирати його. Нема ліку для лиха твого, рана твоя невигойна. Всі, що звістку про тебе почують, заплещуть у долоні на тебе,-- бо над ким твоє зло не ходило постійно?".

Загибель Ніневії не поставила останню крапку в історії Ассирійської держави. Агонія Ассирії обірвалася лише через кілька років, коли вавилонська армія розбила під Харраном (609 р. до н. е.) та Каркемишем (605 р. до н. е.) жалюгідні рештки колись непереможного ассирійського війська, керовані останнім ассирійським царем -- Аш-шуру-баллітом II.

Ассирія перестала існувати, але ассирійський народ зберігся. Завойовники вирізали лише ассирійську знать, простий же люд розбрівся по світу. Уцілілі жителі Ніневії повернулися по якомусь часі й заснували на протилежному березі Тигру нове місто, яке вони назвали Меспілою чи Мосулом , решта ассирійців знайшла притулок серед інших народів Передньої Азії. Втративши батьківщину, ассирійці звідали почім ківш лиха, проте зберегли свою мову, свої звичаї і традиції -- одним словом, зберегли себе як етнос. Нині у світі налічується близько двох мільйонів ассирійців -- переважно у Північному Іраку, Сирії, Ірані, Туреччині, США, Грузії, Вірменії та Азербайджані. Близько 3 тис. етнічних ассирійців проживає нині в Україні.

2. Причини катастрофи

Чому перша імперія давнини з її безмежними матеріальними ресурсами, бездоганною військовою організацією раптово і безславно канула в небуття? Щоб відповісти на це запитання, слід розглянути внутрішній розвиток Ассирії з того лиховісного моменту, коли вона остаточно стала великою військовою державою.

На перший погляд, перманентні війни були могутнім стимулом для процвітання ассирійської економіки. Завдяки їм державна скарбниця завжди була вщерть наповнена. Ассирійці дістали можливість запозичувати господарський досвід інших народів Передньої Азії. Вони, зокрема, навчилися вирощувати бавовник, одомашнили верблюда, освоїли виробництво кольорових кахлі в для облицювальних робіт, а головне -- навчилися дешево, якісно й у великій кількості виробляти залізо, навіть гартувати сталь, секрет виробництва якої згодом став відомий також арабам ("дамаська сталь"). Ассирійці пригонили у свою країну великі отари худоби. Інтенсивне шляхове будівництво, яке зумовлювалось в основному військовими потребами, сприяло розвиткові ассирійської торгівлі. Проте ассирійська економіка була надто воєнізованою, розвивалася однобоко, що стримувало її ріст. Війни завдавали величезних збитків господарству. Розорення сусідніх народів неминуче било рикошетом по економіці Ассирії. Нарешті, можливість для багатьох ассирійців розбагатіти на війні не сприяла їхній трудовій активності, робила ассирійське суспільство значною мірою паразитичним.

Система суспільних відносин також відчувала на собі вплив воєнного Молоха. Війни, як правило, робили бідних біднішими, багатих багатшими, сприяли розвиткові рабовласництва. Втім, соціальний статус ассирійських рабів був досить своєрідним. Наплив військової здобичі робив непотрібним надмірний визиск рабської праці. Тому рабам в Ассирії жилося дещо легше, ніж в інших країнах Передньої Азії. Ассирійський раб, зокрема, міг завести сім'ю, вести власне господарство, укладати договори від свого імені, тримати рабів, виступати в суді, викуплятися на волю тощо. Ясна річ, це не означало, що рабська доля його повністю влаштовувала, як і тих збіднілих общинників, які потрапляли до чіпких рук лихварів. Тому, хоча класові відносини в ассирійському суспільстві були розвинені порівняно слабо, хоч у ньому ще зберігалися набагато сильніші, ніж у Єгипті чи Вавилоні, рудименти первісно-родових традицій (домашнє рабство, кровна помста тощо), воно не вирізнялося особливою стабільністю і заховувало в собі загрозу соціального вибуху.

Воєнізоване суспільство потребувало сильної централізованої влади. Ассирійські царі чимало робили для того, щоб стати цілковитими можновладцями. Вони неодноразово змінювали свою столицю, щоб не залежати від впливової міської ради Ашшура. Цьому місту було відведено почесну роль культового центру та царського некрополя. Проте здійснювати незалежну політику вони не могли, бо царем в Ассирії можна було стати лише шляхом "божественного обрання", тобто в залежності від рішення оракула, отже -- від розстановки політичних сил у державі. Найбільші міста мали статус самоуправних, конфліктували з царською адміністрацією. Політичне життя в Ассирії не відзначалося особливою стабільністю, його лихоманило від протиборства політичних угруповань, змов та інтриг у вищих ешелонах влади. Царедворці намагалися впливати на царя також через його гарем, особливо через основну його жінку, яку в Ассирії, до речі, чомусь не називали царицею. Одним словом, центральна влада в імперії була недосить могутньою, щоб забезпечити в тих умовах належний порядок у суспільстві, контроль над величезною територією.

Родової знаті в Новоассирійському царстві вже не було, на зміну їй прийшла знать службова, тобто особливо схильна до політичних інтриг. Добробут чиновників значною мірою залежав від царських щедрот. Чиновники виконували не лише адміністративні, а й військові функції, бо цього потребувала система управління колоніями.

Управлінню колоніями держава приділяла особливу увагу. Тут, на перший погляд, усе було продумано і виважено. Окремі завойовані території стали звичайними провінціями Ассирії, ними керували спеціальні чиновники. Міста Східного Середземномор'я та інші близькі сусіди перебували у васальній залежності від Ассирії і платили їй важку, тобто щорічну, данину. Мідія, Елам, Урарту, Лідія, північно аравійські князівства, здатні постояти за себе, були обкладені легкою, тобто епізодичною, даниною. Єгипет і Вавилон формально вважалися автономними, проте також контролювалися ассирійськими чиновниками. Отож, щодо своїх численних колоній Ассирія демонструвала певну гнучкість. Проте ніякі політичні хитрування не могли прищепити населенню колоній любов і повагу до гноблячої їх держави-хижака. Ассирію звідусіль оточувала ненависть скривджених нею народів, які поступово долали в собі страх перед звірствами ассирійської вояччини.

"Велика Ассирія" була клаптиковою імперією, що за умов відсутності міцних економічних зв'язків між областями загрожувало її розвалом. Велике переселення народів, розпочате Тіглатпаласаром III, зрештою призвело до того, що ассирійці розчинилися серед новопоселенців. Ассирійське військо швидко втратило свою етнічну основу, перетворилося на аморфну масу, не переобтяжену патріотичними почуттями, схильну лише до грабунку. Ассирійці не могли довго тримати в секреті свою зброю та військову тактику. І те, й інше, швидше, ніж їм цього хотілося б, стало надбанням армій ворожих країн. Більше того, окремі народи почали застосовувати проти них більш вдалу тактику ведення бою. Зокрема, скіфські лучники, маючи стріли з кращими балістичними даними, вперше почали вести бойові дії на відстані.

Таким чином, Ассирія заздалегідь підписала собі смертний вирок, зорієнтувавши свою міжнародну політику на поневолення передньоазіатських народів, ставши державою-паразитом.

3. Нововавилонське царство: віхи історії

Ассирія ще доживала останні дні а Вавилон та Єгипет уже заходилися ділити її спадщину. В 605 р. до н. е. вавилонські війська, керовані царевичем Навуходоносором, завдали єгиптянам під стінами Каркемиша нищівної поразки. Дрібним царкам Сирії, Фінікії та Палестини лише тоді стало зрозуміло, кому доведеться надалі платити данину. Того ж 605 р. до н. е. засновник Нововавилонського царства Набопаласар помер від старості. Навуходоносора, який перебував з армією далеко від столиці, повідомили про смерть батька з допомогою системи сигнальних вогнів. Царевич, кинувши своє військо, щодуху помчав до столиці, де й коронувався на царство.

Новий цар відразу ж приступив до упокорення Іудеї, яка відмовилася платити Вавилону данину. На початку VI ст. до н. е. його воїни двічі вдиралися в Єрусалим, зруйнували цю столицю іудеїв, у тому числі символ єврейської державності -- єрусалимський храм бога Яхве, переселили до Вавилонії близько 50 тис. іудеїв. Тим часом над самим Вавилоном нависла смертельна загроза скіфської навали. Та несподівано прийшов порятунок, причому звідти, звідки його ніхто не чекав. Мідійський цар Кіаксар запросив скіфських вождів до себе на бенкет, де всіх їх перебив, після чого без будь-яких ускладнень розсіяв розгублених скіфських воїнів . Між Лідією та Мідією відразу ж спалахнула війна за скіфську спадщину, на яку претендував також Вавилон. Але найбільшого клопоту завдавав Навуходоносору II Єгипет, який ніяк не хотів змиритися з утратою Східного Середземномор'я й підбивав народи Північної Сирії на антивавилонське повстання. Скориставшися раптовим затишшям у лідійсько-мідійській війні, яке вивільнило йому руки, Навуходоносор II захопив фінікійське місто Сідон (воно на той час уже піднялося з руїн), острівний Tip, перед яким спасували ассирійські легіони, завоював у Південній Палестині князівство Едом -- одним словом, остаточно перебрав від єгиптян контроль за Східним Середземномор'ям. Невдовзі між Вавилоном та Єгиптом було укладено мирний договір, скріплений династичним шлюбом Навуходоносора II. з єгипетською принцесою Нітокріс (Нейтікерт), який красномовно свідчив про могутність держави Навуходоносора II, адже єгиптяни своїх принцес до чужих гаремів не віддавали. Трохи згодом вавилонський цар, скориставшися громадянською війною в Єгипті, посадив на єгипетський трон свого родича. Для Вавилона це була удача з удач, адже над ним саме тоді нависла небезпека війни з Мідією. Про всяк випадок Навуходоносор II терміново побудував північніше Сіппара й Опіса Мідійську стіну -- потужну оборонну лінію.

Таким чином, за царювання Навуходоносора II Нововавилонське (Халдейське) царство стало могутньою передньо- азіатською державою, політичним спадкоємцем Ассирійської імперії.

Навуходоносор II здійснив у своїй столиці грандіозні будівельні роботи, перетворивши її на одне з найбільших і найкрасивіших міст Передньої Азії. Він оточив Вавилон, у якому налічувалося щонайменше 200 тис. жителів, могутнім захисним муром завдовжки 18 км, із 360 сторожовими вежами. Взяти приступом ці мури, товщина яких в окремих місцях сягала 12 м, було неможливо, проте їх можна було спалити, адже вавилонські будівельники використали як скріплюючий матеріал при їх спорудженні бітум та асфальт. Щоб цього не трапилося, цар звелів побудувати складну гідротехнічну систему, за допомогою якої можна було швидко затопити всю низину довкола міста. Навуходоносор II спорудив парадний в'їзд у Вавилон -- облицьовані синіми кахлями й прикрашені рельєфними фігурками биків, левів та єдинорогів Ворота богині Іштар. Від цих воріт до центру міста вела Дорога процесій, що мала також оборонне значення. Через Євфрат, котрий перетинав місто, було зведено 115-метровий міст, одна з секцій якого на ніч розбиралася. У столиці Навуходоносор II побудував для себе два палаци, в одному з яких мав спеціальну кімнату, де зберігав воєнні трофеї. Для своєї дружини -- мідійської принцеси Амітіди (Аміїтіс) -- цар спорудив Висячі сади Семіраміди -- оперті на стовпи платформи терас, на яких у насипному фунті росли екзотичні дерева та кущі.

Навуходоносор II також реконструював столичний храм бога Мардука -- Е-сагілу, в архітектурний комплекс якого входила 90-метрова Вавилонська вежа -- Етеменанкі. В олтарному приміщенні цього храму стояла шестиметрова золота статуя Мардука, яка важила разом із золотим жертовним столом, як запевняє Геродот, понад 2,4 тонни.

Після смерті Навуходоносора II у Нововавилонському царстві загострився етнічний конфлікт між халдеями Півдня країни та північними арамеями, який мало не вилився у громадянську війну. Політичні негаразди тривали цілих п'ять років, доки у 556 р. до н. е. царем не став Набонід -- син арамейського вождя і жриці храму арамейського місячного бога Сіна. Щоб легітимізувати свою владу, Набонід одружився на вдові Навуходоносора II -- єгиптянці Нітокріс (Нейтікерт) і всиновив її сина Бел-шар-уцура (біблійний Валтасар).

Набоніду дісталося нелегке царювання. Над його державою нависла смертельна загроза, перської навали. Інтригувало халдейське жрецтво, обурене тим, що цар більше піклувався про семітські (арамейські) культи Сіна,

Іштар та Шамаша, аніж про халдейський культ Мардука. Ці інтриги зрештою допекли Набоніда до живого -- він залишив столицю на Бел-шар-уцура, сам же із військом попрямував в Аравійські степи, де заснував нову царську резиденцію -- м. Тейму. Там він розпочав безпрецедентну інтригу проти опозиційної знаті, за яку історики нарекли його царем-археологом. За його наказом на території найбільших південно месопотамських храмів розгорнулись "археологічні" розкопки, які засвідчили, що через халатність жерців храми реставровувалися недбало, втратили свій первісний вигляд, а отже -- і святість. Таким чином, цар звинувачував опозиційно настроєних жерців у святотатстві. Водночас він посилив державний контроль за храмовим господарством.

Похід Набоніда в Аравію поліпшив стратегічне становище Нововавилонського царства, проте не міг змінити невблаганну ходу історії. Після 10 років "аравійського сидіння" Набоніда в Заріччі (Північна Сирія) уже порядкували перси. Сподіватися на допомогу єгиптян не доводилось -- Вавилон опинився наодинці з грізним ворогом. Саме в цю лиху годину відкрилася страшна істина -- Вавилон нікому захищати! Племена і народи, силоміць переселені на окраїни Нововавилонського царства ассирійськими та вавилонськими володарями, покладали надію на персів, що ті відпустять їх на батьківщину. Соціальна ерозія вавилонського суспільства, наскрізь просякнутого духом наживи, зайшла так далеко, що його рядовим громадянам уже було байдуже, хто сидітиме на царському троні,-- вавилонець чи перс. Вавилонці, як гірко скаржився Набонід в одному з написів, "пожирали один одного, мов собаки, сильний грабував слабкого". Щодо вавилонської знаті, то її більше влаштовував прямий і рішучий перський цар Кір II, аніж політичний крутій Набонід, за спиною якого вона розпочала таємні переговори з персами. Набонід спішно повернувся до Вавилону.

Навесні 539 р. до н. е. Кір II, добре поінформований про настрої вавилонського населення, на чолі свого війська перетнув вавилонський кордон. Намісник вавилонської провінції Гутіум, що лежала на схід від середньої течії Тігру, переметнувся до персів. У цій ситуації Набонід розгубився. Йому здавалося, що можна примусити населення країни обороняти столицю до останнього подиху, якщо позвозити туди статуї богів з усіх месопотамських міст. Однак своїм непродуманим рішенням він лише дав Кіру II чудову можливість звинуватити вавилонського царя у святотатстві та зневазі до свого народу.

Влітку 539 р. до н. е. перси розбили під Опісом вавилонську армію, якою командував Бел-шар-уцур, а восени їм здався без бою Сіппар. У лічені дні перські легіони вже стояли під неприступними стінами Вавилона. Перси відвели води Євфрату і по його сухому руслу зненацька вдерлися в місто. Набонід -- цар іще недавно могутньої держави, здався Кіру II на милість переможця, і той великодушно подарував йому життя.

Кір II намагався справити на вавилонців враження, що він прагне одного -- визволити їх від тиранії царя-єретика. Він заборонив своїм воїнам грабувати місто, дозволив переселеним народам повернутися на батьківщину, повернув месопотамським містам статуї їхніх богів. Така великодушність і гуманність Кіра II різко контрастувала з жорстокими заходами ассиро-вавилонських царів і принесла засновникові Перської держави очікувані політичні дивіденди -- послаблення опору передньоазіатських народів завойовникам.

Кір II формально зберіг Вавилонське царство. Звичайно, царем Вавилону він себе проголосив, однак на правах особистої унії, тобто шляхом виконання встановлених вавилонською традицією коронаційних обрядів у храмі бога Мардука. Вавилон увійшов до складу Перської імперії на правах автономії. За Дарія І вавилонці двічі повставали, щоб повернути собі незалежність, проте їхні зусилля виявилися марними. Щоб надалі вавилонці були слухнянішими, Дарій І віддав їх на поталу своїм чиновникам і обклав величезною даниною -- понад ЗО т срібла щорічно. Син Дарія І -- Ксеркс узагалі ліквідував Вавилонське царство, пороздавав вавилонські землі персам.

У другій половині IV ст. до н. е. Вавилону, здавалося, випала краща доля: Олександр Македонський зробив його своєю резиденцією. Проте Олександр невдовзі помер, а запекла боротьба за владу після його смерті принесла Вавилону чимало неприємностей. У 126 р. до н. е. його остаточно зруйнували парфяни. Місто обезлюдніло, перетворилося на руїну, примушуючи мандрівника дивитися на неї в мовчазному задумі та згадувати схвильовані байронівські рядки:

Меж двух миров, на грани смутной тайны

Мерцает жизни странная звезда.

Как наши знанья бедны и случайны!

Как многое сокрыто навсегда!

Прилив столетий, темный и бескрайний,

Смывает грани, толпы и года,

Лишь мертвых царств угрюмые могилы

В пространствах мира высятся уныло.

4. Господарське та суспільно-політичне життя Нововавилонського царства

За дванадцять століть, які відділяли Нововавилонське царство від Стародавнього Вавилона, господарський розвиток країни зробив значний крок уперед. Вавилонці побудували складну гідротехнічну систему, яка забезпечила цілорічний полив землі. Це дало можливість тамтешнім землеробам перейти на двопільну, почасти навіть трипільну, системи рільництва. Успіхи в іригаційному землеробстві сприяли також розвитку тваринництва і птахівництва. Розвивалося й вавилонське ремесло, хоча воно ще не відокремилося остаточно від сільського господарства. Вавилонці, зокрема, вже виробляли кольорові облицювальні кахлі, розвинули металургію, виготовляли добротний текстиль, який славився в усьому стародавньому світі, особливо в Римській державі. Процвітала вавилонська торгівля, яка вже перестала бути державною монополією. Удосконалилася лихварська практика, в країні з'явилися перші банки, які належали торговим домам Мурашу та Егібі (до речі, ці банкіри в гонитві за наживою не соромилися постачати в публічні доми повій). Банкірство, однак, іще не стало в Ново-вавилонському царстві окремою професією, а було придатком лихварства. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним, хоча його суспільство було більш гендлярським, аніж суспільство Старовавилонсь-кого царства.

Населення халдейського Вавилону складалося з чотирьох основних суспільних станів, а саме: повноправних громадян, людей вільних, однак позбавлених громадянства, залежного люду та рабів. Повноправними громадянами були земельні власники, до числа яких належали жерці, чиновники, банкіри, основна маса селян і ремісників. Усі вони -- й багаті, й ті, хто міг побачити себе багатим хіба що уві сні,-- входили до громадянсько-храмових общин, брали участь у народних зборах і вважалися рівноправними, хоч багаті, звісно, були "рівноправніші"... Не користувалися громадянськими правами у Вавилоні ті, хто не мав земельної власності, а отож не брав участі в народних зборах, тобто іноземці, воїни-колоністи, державні робітники тощо. Сходинкою нижче в соціальній ієрархії стояли ті, хто перебував в особистій залежності від приватних осіб чи колективів (храмів, наприклад), хоча, на відміну від раба, не був цілковитою власністю свого господаря.

Рабовласництво в халдейському Вавилоні зросло. Основним джерелом рабства були війни та работоргівля, само продаж у рабство вже не практикувався. В країні з'явилися нові форми рабовласництва, можливі лише за досить високого рівня товарно-грошових відносин: очиншування рабів та звільнення їх за викуп. Раб, переведений на чинш, вів власне господарство, використовуючи в ньому найману та рабську працю, користувався певними громадянськими правами. Втім, хоча такий раб міг вільно розпоряджатися своїм майном, він не був його власником, воно вважалося власністю його володаря. Незначну частину рабів відпускали на волю, оскільки викупна сума з верхом покривала всі витрати на їх придбання. Працювали вавилонські раби переважно в приватних та храмових господарствах, дані про використання їхньої праці в царських маєтках відсутні. В суспільному виробництві рабська праця продовжувала відігравати незначну роль, основним же суспільним виробником, як і раніше, були селяни-общинники та ремісничий люд. У великих господарствах, зокрема в храмових, досить широко використовувалася наймана праця.

Суспільство Нововавилонського царства відрізнялося дуже строкатим етнічним складом населення. У Вавилоні лунали десятки різних мов, існували цілі квартали, населені іноземцями -- єгиптянами, персами, еламцями, кілікійцями, іудеями, мідійцями, вихідцями з Малої Азії тощо. Дивовижну етнічну неоднорідність вавилонського суспільства відобразила старозаповітна легенда про вавилонське стовпотворіння, В ній розповідається про те, як Бог, розгнівавшись на вавилонців за їхній зухвалий намір побудувати вежу до самого неба, змішав їхні мови, через що вони перестали розуміти одне одного.

Разючих майнових контрастів ново вавилонське суспільство, здається, не знало, бо життєвий рівень основної маси громадян був досить високий, адже той, хто не мав власної землі, міг безбідно жити з найму чи оренди.

Патріархальність сімейних традицій у халдейському Вавилоні ослабла. Якщо старовавилонський жених, даючи за наречену калим, був над нею паном і богом, то ново-вавилонський, навпаки, брав за нею посаг і вже не міг вважати ЇЇ своєю власністю. Принаймні за подружню зраду жінок у Халдейському царстві вже не топили.

Важливі зміни відбулися в політичній системі Вавилону від Хаммурапі до Навуходоносора II. Царська влада в державі відчутно послабла, цар став жрецьким ставлеником. Його цілковита залежність від жерців підкреслювалася щорічним обрядом коронації, під час якого верховний жрець бив царя по обличчю й смикав його за вуха, причому так сильно, що в того на очах з'являлися сльози -- добра ознака для країни. Лише після цього принизливого обряду цар отримував атрибути царської влади від верховного жерця храму бога Мардука.

У Вавилонії сформувалася система автономії, самоврядування міст у формі громадянсько-храмових общин -- органічного союзу вільного населення того чи іншого міста чи регіону з місцевим храмом. У зв'язку з цією особливістю політичного життя в Халдейському царстві історики зазначають, що "стародавні міста... були не стільки опорою царської влади, скільки своєрідною противагою їй". Увесь адміністративний апарат у державі був виборним, причому кожен вавилонський громадянин, який брав участь у народних зборах, міг обирати й бути обраним на будь-яку посаду -- звичайно, лише в теорії. Спроби окремих істориків віднайти "демократичні засади" в ново вавилонському суспільстві не витримують критики, адже виконання адміністративних функцій у державі не оплачувалося, тому було доступне лише заможним громадянам, до того ж значна частина населення взагалі не мала громадянських прав.

Такою виглядала "вавилонська блудниця", як назвали ново вавилонське суспільство старозаповітні пророки.

ассирія занепад нововавилонський

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru