Іран. Середня Азія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іран. Середня Азія

Зміст

1. Стан джерельної бази, археологічне вивчення території Ірану

2. Природнокліматичні умови

3. Етногенез і ментальність населення

4. Стародавній Елам

Список використаної літератури

1. Стан джерельної бази, археологічне вивчення території Ірану

Джерела з історії Стародавнього, Ірану поділяються на три основні групи: писемні пам'ятки, археологічні джерела та повідомлення - про давньоіранські держави в Біблії і працях античних авторів. Історія країни відображена в них нерівномірно.

Про найдавнішу іранську державу Елам, що виникла у Південно-Західному Ірані, джерела розповідають мало. Більшість виявлених еламських текстів являють собою одноманітні написи-посвяти, до того ж еламська мова порівняно з іншими стародавніми мовами найгірше дешифрована. Найціннішими для еламістики є три сотні табличок із царського господарського архіву в Сузах, які проливають світло на останній період існування Еламської держави. Про повсякденне життя еламців розповідають зображення на печатках. Цінні повідомлення про Елам є в шумерських, вавилонських і ассирійських текстах, про нього трапляються згадки в Біблії (П'ятикнижжя Мойсея, Книга Даниїла тощо). Археологічне дослідження території Еламу велося в дуже скромних масштабах.

Ще гірше відображена в писемних джерелах історія Мідії. Окремі повідомлення про неї є в іноземних текстах, передусім ассирійських і вавилонських, причому їхній зміст часто тенденційний. Є інформація про Мідію (на жаль, сумнівної достовірності) також у Біблії. З античних авторів писали про Мідію Ктесій Кнідський, Ксенофонт, Полібій та, особливо, Геродот (зібраний ним матеріал нерідко базувався на усних розпитуваннях, тому потребує ретельної наукової критики).

Найповніше відображена в джерелах історія ахеменідського Ірану (Персії). Про неї розповідають понад 200 тримовних царських написів (Бехістунський і Персе-польський Дарія І, Сузькі Дарія І і Ксеркса та ін.), історичні хроніки, царські укази та розпорядження чиновників-сатрапів, інструкції стосовно управління маєтками вельмож, судові акти, господарські документи, епістолярії

Цінним історичним джерелом є священні книги зороастрійців під загальною назвою "Авеста". Особливо важливе значення має текст "Авести" для дослідження релігії Й культури самих іранців, релігійно-міфологічного світогляду, звичаїв та обрядів загально арійської спільноти. Розповідає "Авеста" також про соціальну й політичну історію Стародавнього Ірану, хоча в цьому випадку до неї слід підходити особливо критично, бо невідомо, де й коли вона з'явилася на світ.

Фрагменти "Авести" потрапили до книгосховища Оксфордського університету на початку XVIII ст., однак тоді їх іще не вміли читати. У другій половині XVIII ст. загорівся бажанням перекласти "Авесту" на європейську мову молодий французький сходознавець Анкетіль Дюперрон. Упродовж семи років він вивчав перську мову, ще дев'ять років пішло на переклад "Авести" французькою мовою, який побачив світ у 1771 р. Вчений назвав священні книги зороастрійців "Зенд-Авестою" (насправді "Зенд" не є власною назвою, а означає "пояснення", "коментар"), нині іраністи називають їх просто "Авестою", а мову, якою вони написані,-- авестійською.

Французький переклад "Авести" вчений світ попервах сприйняв з недовірою, Анкетіля Дюперрона публічно звинувачували в шарлатанстві.

Проте врешті-решт науковий подвиг французького вченого було гідно оцінено.

Історія ахеменідського Ірану відображена також у більш ніж двох тисячах еламських документів (їх умовно назвали "табличками кріпосної стіни"), аккадських, арамейських та демотичних текстах. Про окремі події іранської минувшини, пов'язані з історією стародавніх євреїв, розповідає Біблія (Книги Ісаї, Огія, Даниїла, Ездрита Неемії, Естер).

Чимало писали про дипломатичну та воєнну історію Персії стародавні греки, але перси були завойовниками їхньої батьківщини, тому грецькі автори ставилися до них упереджено. Першими описали ахеменідський Іран іонійські логографи VI--V ст. до н. е. Гекатей із Мілета, Харон із Лампсака, Діонісій Мілетськийта ін. Найбільш докладной об'єктивно висвітлив історію греко-перських воєн і придворне життя Ахеменідів Геродот. Перський матеріал присутній також у працях Ктесія Кнідського, Фукідіда, Ксенофонга, Дінона з Колофона, Плутарха, Страбона, Діодора Сицилійського, Арістобула, Птолемея, Онесикріта, Неарха, Арріана, Курція Руфа тощо.

Археологічні знахідки в Ірані постають убогими на тлі сенсаційних археологічних відкриттів у Нільській долині та Месопотамії, проте й вони істотно збагачують наші знання про давньоіранську історію та культуру.

Археологічне дослідження Ірану започаткувало в середині 80-х років XIX ст. французьке подружжя Дьйолафуа -- Марсель і Жанна, які розкопали під 40-метровим глиняним пагорбом руїни еламської столиці Сузи, де виявили палац царя Артаксеркса, великі мозаїчні панно {Лев'ячий та Стрілецький фризи), кілька величних колон, виконаних в "імперському стилі", державну печатку Ахеменідів. Інші французькі археологи продовжували розкопки Суз із невеликими перервами впродовж усього XX ст.

У 50--60-х роках XX ст. археологи США та Ірану розкопали на території Стародавнього Еламу священне місто еламців Дур-Унташ (сучасний Чога-Замбіль), де височів оригінальний храм-зіккурат, сліди найдавнішого ("доісторичного") Еламу, а в 70-х роках -- стародавній Аншан (неподалік від Шираза).

На території Мідії археологів найбільше цікавила її столиця Екбатани, яку пізніше перські царі перетворили на свою літню резиденцію. В середині 70-х років XX ст. там було розкопано храм богині Анахіти. Проте широкомасштабних розкопок в Екбатанах не велося, бо на її руїнах нині стоїть м. Хамадан.

Цінною знахідкою в Мідії після другої світової війни вважаються Луристанські бронзи -- численні культові Й побутові предмети, деталі кінської збруї тощо. На початку 60-х років археологи розкопали царський некрополь Марлик, у півсотні могил якого виявили прикраси з золота, керамічні культові статуетки, золотий і срібний посуд, прикрашений зображенням тварин і монстрів. Ще раніше американські вчені почали розкопувати 25-метровий пагорб Хасанлу, під яким виявили до ісламське поселення. Англійські археологи розкопали два мідійські поселення -- Даба Джан-тепе (в ньому виявлено залишки фортеці, зруйнованої, мабуть, ассирійцями, чимало розмальованого посуду тощо) та Нуш-і Джан-тепе (розкопано руїни мідійської фортеці, двох мідійських храмів).

На території Персії археологи приділили особливу увагу розкопкам двох ахеменідських столиць -- Персеполя та Пасаргад. Руїни Персеполя почав розкопувати ще в 70-х роках XIX ст. іранський губернатор, за велінням якого робітники розчистили тронну залу Ахеменідів. У 30-х роках XX ст. експедиція Чиказького університету розкопала приміщення, що його умовно назвали "гаремом Ксеркса", східні сходи ападани (парадної зали), розчистила знамениті Ворота Всіх країн, частину тронного порталу. Після Другої світової війни розкопки в Персеполі продовжили французькі археологи, які водночас здійснили там масштабні реставраційні роботи. Археологічне дослідження Персеполя вже завершено.

Розкопки Пасаргад -- місця коронації перських царів -- започаткували в 30-х роках учені Чиказького університету, а в 60-х їх продовжили археологи Британського інституту. У Пасаргадах, по сусідству з Персеполем, збереглися палац і мавзолей засновника Перської держави Кіра II Великого, храм вогню. В 1947 р. у Північно-Західному Ірані на південний схід від оз. Урмія було випадково знайдено багатюший скарб, що його назвали скарбом із Зівіє та Саккизьким скарбом.

Це були 1162 золоті та срібні жіночі прикраси, заховані їхньою власницею, мабуть, при наближенні армії Александра Македонського. Чимало речей із цього скарбу розійшлося по приватних і музейних колекціях за межами Ірану, частина зберігається в Археологічному музеї в Тегерані.

2. Природно-кліматичні умови

Рівнинний Хузистан, де виникла еламська цивілізація, майже звідусіль обрамляли гори, тому частина еламської території була рівнинною, а частина гористою (шумери, до речі, вважали Еламом його гористу частину). На території Хузистану протікало кілька річок, у тому числі Карун і Керхе. Вода в них була чистою і приємною на смак, через що Кір Великий, якщо вірити Геродоту, завжди брав її для свого столу, коли вирушав у воєнний похід (Історія, 1,188).

Клімат в Еламі був спекотним. Улітку, тобто в квітні -- серпні, температура повітря сягала +50 °С у тіні й залишалася плюсовою навіть узимку. Страбон запевняв, що ті гадюки та ящірки, які опівдні виповзали на вулиці Суз, живцем засмажувалися сонячним промінням, люди ж перечікували спеку в підвалах своїх будинків.

Піщані грунти Еламу при достатньому зволоженні давали непогані врожаї зернових, цукрової тростини, фініків, проте найменша недбалість населення у проведенні іригаційних робіт неминуче призводила до появи обширних солончаків.

Гориста частина країни була багатою на промислову деревину, будівельний камінь (базальт, діорит, мармур, алебастр, арагоніт, обсидіан тощо), напівкоштовні камені (карнеол, гематит, лазурит), металеві руди (мідь, платина, олово, срібло). Не менш багатою була тамтешня фауна -- буйволи, олені, антилопи, дикі кабани, гірські кози й козли, популяцію яких регулювали леви. У водоймищах водилися риба, гігантські черепахи.

Еламці мали добрі умови для торгової діяльності. їхня столиця Сузи лежала на перетині важливих караванних шляхів, які вели на захід до Вавилона, на північ у напрямі нинішнього Тегерана та на південний схід до Персеполя (теперішній Шираз).

Щодо території Мідії та Персії, то вона являла собою1 високе нагір'я, обрамлене гірськими хребтами (на півдні й південному сході -- Південноіранською гірською дугою, на заході -- горами Загрос, на сході -- горами Брагуй, Соломоновими горами, на півночі -- горами Копетдагу та Гіндукушу). Географічна ізольованість стояла на заваді проникненню в Іран іноземних культур, лише північні жителі країни підтримували тісні культурно-історичні зв'язки зі стародавнім населенням Турану (Середньої Азії).

Клімат Іранського нагір'я різко континентальний, із великими річними перепадами температури повітря, тобто зі спекотним літом і холодною зимою. У внутрішніх областях Ірану опадів для землеробства не вистачало, до того ж вони припадали переважно на зимовий період року. М'якшим і вологішим кліматом вирізнялися лише південні схили гір, звернені в бік Перської затоки та Аравійського моря. Нечисленні річки Ірану були неповноводними й нікуди не впадали, а губилися в сухих степах і гарячих пісках. Країна рясніла солончаковими озерами та болотами. Іранці, таким чином, не могли обійтися без іригації, для якої використовували гірські струмки й озера та підгрунтові води (побудовані ними кілька кілометрові підземні канали збереглися в Ірані до наших днів).

Іран мав багаті запаси промислової сировини -- залізних та міднцх руд, олова, нафти, золота, срібла, свинцю. Його окраїнні гірські схили зеленіли лісами та трав'яним килимом -- не особливо густим, однак достатнім для випасу дрібної рогатої худоби.

Населення Ірану не могло поскаржитися на погані умови для розвитку торгівлі, бо країну перетинали прадавні торгові шляхи, які з'єднували прикаспійський район з узбережжям Перської затоки, вели в долину Тигру, в Сузіану (через мідійську столицю Екбатани), в Індію (через долину Кабулу), в Закавказзя та Середню Азію.

Природнокліматичні умови визначили оазисний характер осілого життя в країні, його відносну замкнутість у межах сім Ч, племені чи цілого географічного регіону, слабкий зв'язок із довколишнім світом. Особливо ізольовано розвивалися важкодоступні гірські місцевості.

3. Етногенез і ментальність населення

Найдавніше -- ще в VIII тис. до н. е.-- була заселена територія Еламу. Походження корінного населення південно-західної території Ірану дискутується в науці, його спорідненість з іншими етносами, спорідненість його мови з іншими мовами давнини ще не встановлено. Іраністи найчастіше вважають еламців еламцями, тобто етнічним феноменом, однак при цьому допускають певні родинні зв'язки частини їх із дравідійськими племенами Белуджистану чи півдня Індії або з гірськими племенами неіндоєвропейців-лулубеїв (проживали південніше озера Урмія). Еламці, найімовірніше, були етнічно неоднорідними. На Стрілецькому панно в Сузах художник чітко зобразив представників трьох рас: світлошкірих персів, людей з коричневою та темною, майже чорною, шкірою. Темношкірими (все ж не негроїдами), мабуть, були еламці з рівнинних областей країни. Елам ці в із гір Загроза, які зруйнували Царство Шумеру та Аккаду, іраністи здебільшого ототожнюють з племенами субареїв -- корінним населенням півночі Ассирії.

Сусіди не пройнялися симпатіями до еламців, вважали їх потворними, нецивілізованими, причіпливими, жадібними, розбещеними й, до того ж, злостивими. Причиною такого ставлення до еламців було, мабуть, те, що іноземці просто-напросто побоювалися їх. Утім, і сучасні дослідники, як правило, не приховують своєї відрази до еламців -- людей, на їхню думку, різких, грубих, суворих, занадто розсудливих і ділових, похмурих, позбавлених почуття гумору. Еламіст же В. Хінц дипломатично зауважив, що цей стародавній народ "залишається для нас непроникливо-загадковим" .

На території Мідії та Персії основним населенням були ірано мовні мідійці та перси, які почали заселяти країну близько 1000р. до н. е. й дали їй назву "Арьянам" -- "Країна аріїв".

Відкіля взявся цей етнічний субстрат, споріднений з індо арійцями півночі Індії?

У глибоку давнину на широких просторах Євразії склався могутній племінний союз індоєвропейців, який відіграв важливу роль у створенні давніх цивілізацій Ірану, Середньої Азії та Індії. Наприкінці IV -- на початку ПЇ тис. до н. е. він почав розпадатися. Греки та фракійці, відокремившись від нього, поселилися на Балканах, хетти і хуррити -- в Малій Азії та на півночі Месопотамії, італіки -- на Апеннінському півострові, кельти й германці -- в Центральній та Північній Європі, предки нинішніх литовців і латишів -- у лісах Прибалтики, слов'яни -- в Східній Європі. В середині II тис. до н. е. від індоєвропейського союзу племен відокремилися й іранці та індо арії, історичні шляхи яких розійшлися.

Сучасні дослідники вже не сумніваються в тому, що в індоіранців, тобто в іранців та індоаріїв, була прабатьківщина, проте ще не можуть локалізувати її на карті.

Розкрити таємницю походження індоєвропейського племінного союзу, а отже й іраномовних мідійців та персів, учені намагаються ще з минулого століття. Так, у середині

XIX ст. з'явилася наукова гіпотеза про азіатське походження носіїв індоєвропейської прамови, яка локалізувала їхню прабатьківщину територією між Гіндукушем, Амудар'єю та Каспійським морем. Невдовзі було висловлено думку, що витоки індоєвропейської культури слід шукати в Північному Причорномор'ї. Наприкінці XIX -- на початку

XX ст. індійський учений Б. Г. Тілак, спираючись на модну тоді концепцію про арктичне походження людини та на той факт, що в індоєвропейському епосі існують згадки про арктичні явища природи (сузір'я арктичних широт, північне сяйво, полярна ніч і полярний день тощо), спробував довести міграцію індоіранців з Північного Сибіру. Вчений проігнорував ту обставину, що індоєвропейці могли запозичити арктичні сюжети від своїх північних сусідів -- фінно-угорських народів, які спершу жили в Приураллі та Волго-Камському районі, а в III--II тис. до н. е. мігрували на північ і захід аж до Балтики. Тоді ж ряд учених назвав колискою індоєвропейської культури Північну та Центральну Європу, надавши цій концепції расистського забарвлення. Апологети цієї концепції спиралися на той факт, що в індоєвропейській прамові існувало слово "лосось" -- назва риби, яка водиться лише в північноєвропейських морях.

У фашистській Німеччині цю наукову гіпотезу було перетворено в знаряддя нацистської пропаганди. Тодішні німецькі історики проголосили німців єдиними й прямими нащадками індоєвропейців-аріїв. Використавши спірне твердження римського історика Таціта про нібито цілковиту етнічну ізоляцію стародавніх германців, які жили в дрімучих лісах і не мали виходу до моря, а тому, мовляв, не мали зв'язків із сусідами й зберегли чистоту своєї крові, ідеологи "третього рейху" проголосили німців "арійсько-нордійською" расою, твердили про їхню расову перевагу над сусідніми, передовсім слов'янськими, народами. Вчені-антифашисти, ясна річ, рішуче й аргументовано спростовували ці нацистські спекуляції довкола арійської проблеми, доводили неспроможність концепції про первісне розселення індоєвропейців у Північній та Центральній Європі.

Після Другої світової війни історики здебільшого називають прабатьківщиною індоєвропейців територію Середньої, Передньої чи Центральної Азії. В радянській історіографії витоки індоєвропейської культури найчастіше пов'язували з Балкано-Карпатським регіоном чи з Південно-Руськими (Євразійськими) степами (ця гіпотеза не пояснює наявності індоєвропейських слідів у Північному

Причорномор'ї та Передній Азії), чи з територією Південного Кавказу, Північної Месопотамії та Східної Анатолії, чи, нарешті, з територією довкола Чорного моря (т. зв. циркумпонтійська концепція).

Отже, походження іранців та інших індоєвропейських народів все ще залишається хвилюючою загадкою історії.

У Західному Ірані, крім мідійців і персів, проживав ряд місцевих етносів --- кассити, лулубеї, хуррити тощо. Вони належали до різних мовних сімей.

Стародавні іранці, як це випливає з повідомлень античних авторів, мали м'якший характер, ніж еламці. Перси були навіть дещо сентиментальними, хоч при цьому вони жорстоко поводилися з хворими та каліками. Геродот запевняв, що в їхній свідомості міцно укоренився зоро-астрійський культ правди; обманювати в них вважалося найбільшою ганьбою, у зв'язку з чим громадська думка засуджувала позичання, оскільки боржник "найчастіше може збрехати" (Історія, І, 138). Персам не були властиві зарозумілість, етнічне чванство, вони легко запозичували чужі звичаї і традиції (скажімо, носили мідійський одяг, а на війні -- єгипетські обладунки), причому особливо полюбляли іноземні розваги. Понад усе цінували відвагу в бою та багатодітність у сім'ї (особливо, коли народжувалися сини).

4. Стародавній Елам

Історія Стародавнього Ірану чітко поділяється на такі етапи:кінець IV тис-- VII ст. до н. е.-- поява й розквіт еламської цивілізації, VIII -- середина VI ст. до н. е.-- мідійська доба, середина VI ст.-- 330 р. до н. е.-- ахеменідський період.

Історія Еламу була найтісніше пов'язана з месопотамською історією. Складається враження, що ці два суспільства для того й з'явилися на світ, щоб допікати одне одному. Месопотамія намагалася привласнити природні багатства гірської частини Еламу, яких їй ніде було більше взяти, Елам же жадібно позирав на багаті месопотамські міста і, ясна річ, не пропускав найменшої нагоди пограбувати їх. У воєнно-політичному протиборстві між Еламом та державами Месопотамії гору брала то одна, то інша сторона. Спершу перевага була на боці могутнього еламського царства Аван (Елам розвивався як федеративна держава), однак у XXVI ст. до н. е. цар Кішу спромігся повалити еламське панування в Аккаді. Ще впевненіше встановив свій контроль над Еламом Саргон Аккадський, проте відразу після його смерті еламці активізували боротьбу проти панування Саргонідів. На початку XXII ст. до н. е. Елам політично об'єднався, однак незабаром його підкорили кутії, а після переможного антикутійського повстання в Месопотамії він знову потрапив у залежність від месопотамських володарів. Лише наприкінці XXI ст. до н. е. еламці здобули політичну незалежність, зруйнувавши III династію Ура. Наприкінці XVIII ст. до н. е. вони остаточно знищили Аккад.

Минуло ще два століття -- і Елам був завойований касситською Вавилонією, однак близько 1180 р. до н. е. він сам учинив спустошливий напад на Вавилон і вивіз із нього серед іншої здобичі базальтову стелу з законами царя Хаммурапі. В 1155 р. еламці вдруге напали на касситську Вавилонію й поневолили її. Це був зоряний час політичної могутності Еламу, кордони якого тоді пролягали від Перської затоки до місце розташування сучасного Хамадану. Але наприкінці буремного в історії Еламу XII ст. до н. е. вавилонський цар Навуходоносор І завдав страшної поразки еламському війську, після чого впродовж трьох століть джерела перестали навіть згадувати про цю державу. У VIII ст. до н. е. Елам став союзником Вавилону в його боротьбі проти агресивної Ассирії. Тут потрібно віддати еламцям належне: анти ассирійську політику вони проводили рішуче й безкомпромісно, воєнні зіткнення між ними та ассирійцями стали ледь не перманентними. Лише за царювання Асархаддона обидві держави, здається, вирішили дати одна одній спокій, проте період миру та злагоди виявився короткочасним, бо активна підтримка Еламом чергового анти ассирійського повстання вавилонців знову розбурхала полум'я ассиро-еламської війни. Ашшурбанапал кинув проти Еламу могутню армію й ущент розгромив його. Останній еламський цар Хумпанхалташ III в одній упряжці з кількома своїми колегами мусив тягнути в Ніневію колісницю ассирійського володаря. В першій половині VI ст. до н. е. Елам почергово завойовували вавилонці, мідійці, перси. В середині VI ст. до н. е. він увійшов до складу Перської імперії Ахеменідів.

В організованому на федеративних засадах Еламі в III--II тис. до н. е. склалася унікальна форма державного правління. Державою керували троє осіб: цар, який мав шумерський титул суккалмах ("великий посланець"), його молодший брат, якого називали суккалом ("посланцем") й готували на місце царя (отож, спадкоємцем в Еламі був не син, а брат царя), та старший син, який успадковував посаду суккала. Влада на місцях належала царським намісникам. Царський трон передавався по материнській лінії -- діставався синові сестри, через що в царській родині практикувалися шлюби з сестрами і левірат (після смерті царя його брат, щоб здобути право на вакантний трон, одружувався з удовою померлого). Ця архаїчна система державного правління, коріння якої сягало доби первісно-родових відносин, була реформована лише в другій половині II тис. до н. е., коли еламці стали передавати царський трон у спадок від батька до старшого сина, тобто вже по батьківській лінії.

В III тис. до н. е. в Еламі переважало общинне землеволодіння, колективним був також характер праці на землі. Індивідуальні господарства почали з'являтися в країні вже в II тис. до н. е., і це неминуче вело до появи приватної власності на землю та рабовласництва. Наприкінці II тис. до н. е. сільські общини поступилися місцем великим сімейним общинам, які складалися переважно з родичів. У таку общину могли входити також і чужаки, потребувалося лише, щоб вони уклали з общиною договір "про братерство" й передали в розпорядження общини свою землю. Згодом договори "про братерство" стали використовувати як спосіб перетворення малоземельних вільних людей на залежних робітників. В общинах посилювалася майнова та соціальна диференціація, з'явилося боргове рабство.

В Еламі склалися також царські та храмові господарства, в яких використовувалася праця рабів та общинників.

Упродовж тривалого часу в Еламі користувалися законами Хаммурапі -- найімовірніше, як додатком до місцевих законів. Еламська Феміда вирізнялася своєю моторошною жорстокістю, карала відрубуванням руки, вирізанням язика чи стратою за дріб'язкові правопорушення, особливо за лжесвідчення. Практикувалися також ордалії водою. В судовому процесі важлива роль відводилася свідкам, яких набиралося часом кілька десятків.

В Еламі високе суспільне становище займали жінки. Еламка могла виступати в суді, причому в ролі не лише свідка, а й позивача чи відповідача. Сімейне майно ділилося порівну між синами та дочками. Відомий навіть випадок, коли еламський володар призначив свою матір на посаду намісника Суз.

Еламці -- творці високої і самобутньої культури. Піктографічна писемність у них з'явилася майже одночасно з шумерською -- близько 2900 р. до н. е. Вчені назвали її протоеламською, вона ще не дешифрована. Згодом, незалежно від протоеламського малюнкового, виникло лінійне силабічне (складове) письмо, яке остаточно оформилося в середині III тис. до н. е. В другій половині III тис. до н. е. еламці чомусь відмовилися від свого письма й перейшли на шумеро-аккадський клинопис, який вони "з властивою для еламського характеру холодною розсудливістю" спростили й підвели до порога абеткового письма, однак порога цього так і не здолали. Лінгвісти допускають, шо еламці могли запозичити частину знаків у шумерів, однак при цьому вважають найдавнішу еламську писемність самостійним, незалежним явищем.

Релігія еламців була чимось схожа на месопотамську, проте загалом мала самобутній характер. В Еламі, зокрема, існував прадавній культ гадюки, яку зображували на посуді, на рельєфах, на царському троні, причому іноді частково "олюдненою", з людською головою. В III тис. до н. е. еламці вшановували богинь-матерів Піненкір, Кірірішу та Парті (наявність в еламському пантеоні кількох функціонально однакових богинь пояснюється федеративним устроєм Еламу -- кожен федерант прагнув мати свою богиню-матір). Коли в II тис. до н. е. в країні переміг патріархат, "богині-матері" поступилися в пантеоні першістю чоловічому божеству Хумпану -- "володарю неба" (Кіріріша при цьому стала його "великою дружиною"). Коли зросла політична роль Суз, зріс, відповідно, й престиж сузького бога Іншушінака, культ якого раніше нічим не виділявся. Вшановували еламці також бога Сонця, бога Місяця та ще понад три десятки інших богів.

Еламці практикували релігійні процесії, паломництво до святих місць. Молилися вони в храмах і святилищах, поблизу яких обов'язково закладали священні гаї, здійснювали жертвоприношення (приносили в жертву баранів, зебу, козлів, биків, рослинну олію тощо). Характерно, шо еламські жерці здійснювали богослужіння не інакше, як у вбранні Адама, вважаючи, мабуть, що в такому вигляді вони справляють на богів сильніше враження.

Заможні еламці ховали покійників у глиняних домовинах чи глиняних склепах, бідняки -- під долівкою своєї халупи. Покійнику клали страву й напої, отож вірили в його потойбічне життя. Дослідники вважають, що царство тіней не навіювало на еламців почуття безнадії та відчаю.

Художнє ремесло розвивалося в Еламі ще в незапам'ятні часи. В IV тис. до н. е. еламська гліптика, як гадають дослідники, була найдосконалішою в Передній Азії. Вона вражає витонченістю форм і чудовим декором. Еламцям вдавалося зображувати предмет водночас і реалістично, й абстрактно, стилізовано, про шо, зокрема, свідчить їхній кубок (зберігається в Луврі), прикрашений складеною з двох трикутників фігурою гірського козла, вигин спини якого продовжено граціозним розмахом рогів. Еламське мистецтво НІ тис. до н. е. дійшло до нас переважно у творах різьбярів печаток. На печатках еламці найчастіше зображували всіляких монстрів та міфічних персонажів (грифонів, напівмавп-напівлевів, людино-биків, скорпіонів з головою людини тощо). Такі самі сюжети переважали в їхньому прикладному мистецтві, що примушує вчених шукати розгадку їхнього потаємного смислу.

Найбільшого розквіту еламське мистецтво досягло в ХІІІ ст. до н. е., коли еламці досконало оволоділи технікою бронзоливарництва та магією архітектурних форм. Свідченням цього є знамениті Луристанські бронзи та храм-зіккурат богу Хумпану в Чога-Замбілі.

П'ятиступенева вежа в Чога-Замбілі, квадратна в основі, зі стороною квадрата в 10S м, мала висоту понад 50 м і була точно зорієнтованою за сторонами світу. її оточувала захисна стіна, в якій налічувалося сім воріт, причому перед трьома ворітьми було споруджено для основних еламських богів по одному-два храми. Посередині кожної із сторін зіккурату збудовано сходи. Верхівка зіккурату слугувала святилищем, стіни якого прикрашали кахлі, золота, срібна та жовта глазур, великі блискучі бронзові виступи.

Включивши Елам до складу своєї імперії, перси успадкували еламську культуру, яка прижилася на іранському грунті.

іран стародавній етногенез природний

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru