Размещено на http://www.allbest.ru/

Найдавніший Єгипет: віхи історії

Зміст

• 1. Народження староєгипетської держави
• 2. Державний апарат
• 3. Будівництво пірамід
• 4. Організація воєнних походів у період Стародавнього Царства
• 5. Тимчасова загибель і відродження Єгипетської держави в другій половині Ш тис. до н. е
• 6. Політична історія Єгипту доби Середнього Царства й нашестя гіксосів
• Список використаної літератури


1. Народження староєгипетської держави

Люди почали селитися в Нільській долині ще в сиву давнину, Перші їхні ранньоземлеробські поселення там датуються VII тис. до н. е. Вони складалися з кількох землянок і халуп. У господарській діяльності найдавніших поселенців у долині Нілу відчувався вплив передньоазіатського населення, яке, зокрема, навчило тамтешню людність розводити овець та кіз. Квартали пізніших таких поселень у Єгипті VI--V тис. до н. е. вже налічували по 12--13 халуп. На межі V--IV тис. жителі країни (археологи назвали їх бадарійцями) вступили в мідно-кам'яний вік, навчилися кувати самородну мідь, користувалися на полюванні бумерангом. Єгиптяни IV тис. (їх умовно назвали амратійцями) започаткували іригаційне землеробство, навчилися ткацтву. Серед них уже з'явилися майнова та соціальна нерівність, можливо, навіть перші раби (припустити наявність рабів дозволяють тогочасні зображення зв'язаних полонених).

Державність з'явилася в Єгипті в другій половині IV тис. до н. е. у формі адміністративно-територіальних одиниць, що їх історики назвали грецьким терміном номи. На світанку єгипетської державності, в Ранньодинастичну добу, у Верхньому й Нижньому Єгипті існувало відповідно 16 і 10 номів, а до кінця Стародавнього Царства їх кількість зросла відповідно до 22 і 20. Кожен ном займав територію, окреслену місцевою іригаційною мережею, й був автономним господарським та адміністративним організмом. Номи Верхнього Єгипту розташувались від першого нільського порога до Дельти один за одним, ланцюгом, номи ж Нижнього Єгипту були розкидані поміж боліт Дельти. На чолі ному стояв номарх, колишній родовий старійшина, а тепер, з появою держави, місцевий царьок, який був головним адміністратором, очолював номове ополчення, виступав у ролі верховного жерця номового культу, керував іригаційним будівництвом.

Номи постійно конфліктували між собою. Сутички між ними, нерідко кровопролитні, спалахували через господарські суперечності та на релігійному ґрунті при найменшому послабленні центральної влади. Наприклад, Оксирінхський ном постійно ворогував із своїми найближчими сусідами через те, що вони охоче споживали рибу оксирінх, яку жителі цього ному вважали священною.

Життєва необхідність централізованого контролю за розподілом паводкових вод Нілу неминуче вела до політичного об'єднання країни. Наприкінці IV тис. до н. е. єгипетські номи об'єдналися у дві держави -- Південне і Північне Царства, столицями яких (можливо, не столицями, а священними містами, центрами паломництва) стали відповідно Енхаб (Нехен) і Буто. Символами цих держав слугували відповідно квітки лотоса та папіруса, верховними богами -- Сокіл і Гадюка. Володар Південного Царства носив білу кеглеподібну корону, володар Північного Царства -- червону золоту корону у формі обруча зі спіраллю. Кожен з цих володарів прагнув стати повновладним господарем Єгипту. Про гостре політичне суперництво між ними свідчила поява архаїчного міфу про перемогу бога Гора, культ якого склався у Верхньому Єгипті, над нижньо-єгипетським богом Сетом.

Першим єгипетським володарем, про якого зберегла пам'ять історія, був верхньоєгипетський цар, що мав дивне ім'я Скорпіон. Він вийшов переможцем у війні з північними номами. Після нього у Верхньому та Нижньому Єгипті володарювало ще кілька (чи кілька десятків) царів. Першим загально єгипетським царем став на рубежі IV--III тис. до н. е. Міна (Менес). Єгиптологи нерідко ототожнюють його то з Нармером, то з володарем на ім'я Axa, то приписують всі ці імена одній особі. З воцарінням Міни завершився Додинастичний період історії Єгипту.

Втім, частина єгиптологів вважає, що створення єдиної Єгипетської держави -- це тривалий, складний політичний процес, у якому брали участь і попередники, і наступники Міни. Скажімо, до Менеса намагалися поширити свою владу на весь Єгипет уже згадувані володарі Скорпіон та Нармер (звичайно, якщо Нармер і Менес -- не одна й таж особа). На лицьовому боці так зв. палетки Нармера зображено воєнну перемогу Нармера, голова якого увінчана верхньоєгипетською короною (його ім'я написано двома знаками: рибина -- нар і кам'яний різець -- мер). Ця перемога була здобута, найімовірніше, над нижньоєгипетськими ополченцями, адже на зворотному боці палетки Нармер вже зображений у нижньоєгипетській короні. Чому ж тоді Геродот назвав об'єднувачем Єгипту саме Менеса? Він міг зробити це тому, що саме від Менеса в Єгипті почалося літописання.

Близько 3100 р. до н. е. Менес розгромив військові сили Північного Царства. На тому місці, де незабаром з'явилося місто Мемфіс, він побудував фортецю Біла стіна, а в ній -- храм богу Птаху. Стародавні єгиптяни називали цю фортецю Хет-ка-Пта -- "Палац духа Птаха", греки ж вимовляли цей топонім Ейгюптос -- Єгипет. Що ж до стародавніх єгиптян, то вони свою країну називали Кемет, тобто "Чорна", протиставляючи чорну землю Нільської долини червоній пустелі. Своєю столицею Менес зробив верхньоєгипетське місто Абідос. Залишив цей світ перший загально єгипетський володар явно не по-царськи: дістався на обід гіпопотаму.

Менес не зумів стабілізувати неспокійну політичну обстановку в державі. Номи Нижнього Єгипту ще довго не хотіли миритися з втратою політичної незалежності. Наступникам Менеса (до речі, серед них чомусь були володарі з неєгипетськими іменами) довелося підкоряти їх силою. Лише за останнього царя II династії -- Хасехемуї -- відбулося, нарешті, політичне замирення в країні, тому царі НІ династії вже сміливо перенесли свою столицю ближче до Дельти, в Мемфіс, який виріс на місці фортеці Біла стіно.

2. Державний апарат

Сама природа подбала про те, щоб Стародавній Єгипет розвивався як над централізована держава. Якщо в Месопотамії можна було відводити від кількох русел Євфрату окремі магістральні канали, що забезпечувало господарську, а значить і політичну незалежність адміністративно-територіальних округів (міст-держав), то єгиптяни мали одну-єдину водну артерію, користуватися якою доводилося спільно, всім номам, розташованим ланцюгом уздовж вузької річкової долини. В таких умовах політичне об'єднання країни могло відбутися лише під егідою одного з номів, а політичну стабільність могла забезпечити лише сильна монархія.

Упродовж доби Раннього Царства царська влада в Єгипті дедалі більше посилювалася. Про це свідчать тодішні царські могили, розміри і багатство поховального начиння яких зростали. Так, якщо з Нармером було поховано 33 особи, то з третім царем І династії Джером -- уже майже 600. Це підтверджується й появою в Єгипті свята хеб-сед, яке, мабуть, слугувало символічним "омолодженням" царя і прийшло на зміну архаїчній традиції омертвляння престарілого вождя.

Свого апогею політична централізація Єгипту досягла в епоху Стародавнього Царства (чи Будівників пірамід). У жодній іншій країні Стародавнього Сходу та й у самому Єгипті в наступні століття царська влада не була такою могутньою, як при будівниках пірамід. Основна заслуга в цьому належала староєгипетській релігії, яка проголосила царя божеством (саме божеством, а не просто родичем одного з богів). Вважалося, що навіть ім'я єгипетського царя сповнене містичної сили, тому його боялися вимовляти, а називали царя пер-о, тобто "великим домом". Староєгипетське пер-о греки вимовляли як фараон -- і цей термін прижився в історичній літературі (вперше частка пер-о з'явилася в титулатурі фараонів ХУІП династії). Сам же фараон нерідко без зайвої скромності називав себе "великим богом", "найславетнішим з усіх богів". Тому не дивно, що навіть найближчі царські родичі вважали себе на вершині щастя, коли їм дозволяли поцілувати сандалю на нозі фараона, інші ж смертні цілували порох біля фараонових ніг.

Чому саме у Стародавньому Єгипті склався такий сильний культ царя? Щоб відповісти на це запитання, слід взяти до уваги, що в цій країні не існувало універсальних, тобто загальнообов'язкових, релігійно-етичних правил, своєї Біблії чи Корану. Кожен єгипетський ном, кожне велике місто мало власну теологію, тому релігія в єгипетському суспільстві не була консолідуючою силою, отож саме фараон, за словами французького єгиптолога Кристіана Жака, "давав живе дихання суспільству, формував дух, душу, почуття стародавніх єгиптян". У зв'язку з цим життя фараона було розписане двірцевими правилами до найменших дрібниць, фараон не міг і кроку ступити поза архіскладного двірцевого ритуалу. Як запевняв Діодор Сицилійський, "царям (у Стародавньому Єгипті) не дозволялося нічого чинити на власний розсуд. Все регламентувалося законами, і не лише державне, а й особисте, повсякденне життя".

Титулатура єгипетського фараона складалася з п'яти імен, з яких тронне ім'я пов'язувалося з титулом "цар Верхнього та Нижнього Єгиптів", а особисте -- з титулом "син Сонця". Єгиптологи вбачають у титулі "син Сонця" вияв шовінізму єгиптян. Мовляв, у такий спосіб єгиптяни давали знати нубійцям, лівійцям та азіатам, що вони мають бути вдячними Єгипту за ту частку світла й тепла, яка перепадає їм від фараона. Зверхнє ставлення єгиптян до сусідніх народів мало під собою реальну основу, адже Єгипетська держава була найсильнішою у регіоні.

Система престолонаслідування трактується в єгиптології неоднозначно. Домінує висновок про успадкування трону в Єгипті по жіночій лінії (наслідником ставав старший син першої дружини фараона). Аргументом на користь цієї концепції була наявність серед 350 староєгипетських фараонів кількох жінок. Однак ця концепція не є загальновизнаною. Висловлюється думка, що через надзвичайно високу дитячу смертність будь-яка стабільна система престолонаслідування в Єгипті унеможливлювалась. Перебування на троні в Єгипті кількох жінок деякі вчені пояснюють інститутом регентства. "Від регентства до одноособового володарювання залишався один невеликий крок -- і його іноді вдавалося зробити", -- зазначає, наприклад, О. Томашевич.

Царська влада в Єгипті спиралася на громіздкий адміністративний апарат, який виконував не лише фіскальні, судові та поліцейські функції, а й здійснював контроль за сільськогосподарським виробництвом, піклувався про створення запасів зерна на випадок неврожаю, одним словом -- керував економічним життям країни. Правою рукою фараона був чаті (його ще називають в єгиптології візирем) -- колишній племінний чаклун, який ходив у шкурі пантери весь обвішаний амулетами. Йому підлягали всі відомства в державі, за винятком військового (військо очолював хтось із царевичів). Підлеглі першому заступникові фараона царедворці майже поголовно складалися з царських родичів, хоча відомі випадки, коли у верхні ешелони влади потрапляли й вихідці з низів. Цей елітний прошарок понавидумував для себе безліч всіляких посад, аби тільки зручніше вмоститися біля державного корита. Це -- "завідуючий всім, що є і чого немає" (царський скарбник), "керівник пустині", "начальник доручень", "начальник царського туалету", "сторож царського гардеробу", "майстер і носій царських сандалів", "лікар лівого ока царя", "лікар правого ока царя" і т. ін. Одним словом, як слушно зазначив єгиптолог П. Монте, у Стародавньому Єгипті, як і скрізь на землі, "чиновницька братія прагнула розмножуватися, а не скорочуватися".

Характерно, що для центрального адміністративного апарату був притаманний дуалізм -- рудимент існування в Єгипті колишніх двох незалежних держав (Південного й Північного Царств). Так, у державі було дві царські скарбниці, два охоронці царської печатки, голову фараона увінчувала подвійна червоно-біла корона.

На місцях повновладними володарями були номархи, які командували полчищами дрібніших чиновників. Номархи всіляко підкреслювали свою відданість трону, однак лише для того, щоб замаскувати під її личиною свій удільний сепаратизм.

Серед чиновницької братії виділялися грам отії-писці, які складали земельний кадастр, вели облік польових робіт тощо. Це був привілейований прошарок єгипетського чиновництва. Писці звільнялися від сплачування податків, різних трудових повинностей на державу, від привселюдного побиття палицею за вироком суду тощо. Цей, так би мовити, кістяк єгипетської інтелігенції був заражений бацилою соціального чванства, ставився до простого люду з погордою. В епоху Стародавнього Царства в Єгипті вже діяла добре налагоджена судова система, яка прийшла на зміну архаїчним общинним судам. Царські судді засуджували до конфіскації майна, привселюдної екзекуції, а за тяжкі злочини -- до ув'язнення чи страти. "Знай, не знають жалю вони під час виконання своїх обов'язків", -- говорив своєму синові про служителів Феміди навчений життям фараон Мерікара, -- і повідав суду правду, адже в Єгипетській державі "виправляли" бамбуковою палицею за вироком суду всіх і вся, навіть найбільших вельмож, створюючи цим видимість правопорядку. Судам допомагала тримати народ у покорі поліція, навербована переважно з лівійців і нубійців, бо народ не виявляв до неї особливих симпатій. Суди й численні канцелярії з бюрократизованого єгипетського суспільства були наскрізь корумповані. Французький єгиптолог П. Монте зазначає з цього приводу, що в Єгипті "писці, збирачі податків й усі представники влади, включаючи найнікчемніших, нещадно утискували простий люд, обкрадаючи водночас і народ, і фараона. Судді без докорів сумління брали хабарі, за гроші виправдовували злочинця й засуджували невинного, надто бідного, щоб міг їм заплатити". Ядром єгипетського війська було ополчення, проте в епоху Стародавнього Царства вже з'явилися й постійні військові загони. Військом, як правило, керував той царевич, якого готували на трон.

3. Будівництво пірамід

Виникнення в Єгипті доби Стародавнього Царства централізованої деспотії супроводжувалося будівництвом велетенських царських гробниць, що їх стародавні греки назвали пірамідами. Ці рукотворні кам'яні гори, сам похоронний ритуал мали підтримувати в народі містичний страх перед фараоном, підкреслювати ту соціальну прірву, яка лежала між ним і простим людом, одним словом -- служити опорою тиранії та деспотизму. Існує думка, що фараонам потрібні були не так самі піраміди, як процес їхнього будівництва, який сприяв подоланню місцевого сепаратизму і консолідації суспільства.

Будівництво пірамід започаткував засновник III династії фараонів Джосер. Його 60-метрова кам'яна гробниця в Саккара, що її називають "праматір'ю пірамід", мала східчасту форму. Наступний фараон, Снофру, побудував аж три піраміди: східчасту, в Медумі, й дві пірамідальні лжегробниці (кенотафи) в Дашурі. Найграндіозніше піраміди спорудили для себе всесильні фараони IV династії Хуфу (Хеопс), Хафра (Хефрен) і Менкаура (Мікерін). Висота їхніх пірамід сягала відповідно 146, 5 м, 138 м й 66 м. Як запевняв Геродот, піраміду Хуфу і дорогу до неї від Нілу будували 100 тис. єгиптян упродовж 30 років. У районі гізійських пірамід (Гізі -- передмістя сучасного Каїра) хтось із фараонів, найімовірніше -- Хуфу, вирубав у скелі Великого сфінкса -- символ царя-переможця . Останній фараон IV династії Шепсескаф побудував собі замість піраміди скромну 14-метрову трапецієвидну гробницю -- мас табу.

Єгиптяни влаштовували своїм царям фантастично багаті похорони, нерідко з людськими жертвоприношеннями. В гробницю клали неймовірно велику кількість всіляких речей, потрібних у вічному посмертному житті. Найближчі царські родичі та вельможі зводили біля царських пірамід і свої невеликі піраміди та гробтші-мастаби. Поблизу пірамід жерці ховали в спеціальних гробницях священних тварин. Тому в Гізі поступово виріс велетенський кам'яний цвинтар, справжнє "місто мертвих".

Лише впродовж 174 років царювання III та IV династій будівельники єгипетських пірамід заготовили в каменоломнях, доправили в район будівництва, ідеально припасували одна до одної та склали на запаморочливу висоту мільйони кам'яних плит. За підрахунками єгиптологів, на цьому будівництві була задіяна майже половина трудового люду країни, хоча безпосередньо зводили піраміди бригади спеціально навчених майстрів. Епоха Стародавнього Царства, таким чином, стала для єгиптян справжнім лихоліттям, що яскраво відобразив у своєму відомому вірші "Єгипетський раб" В. Брюсов:

Я жалкий раб царя. С восхода до заката, Среди других рабом, свершаю тяжкий труд. И хлеба кус гнилой -- единственная плата За слезы и за пот, за тысячи минут.

Когда порой душа отчаяньем объята,

Над сгорбленной спиной свистит жестокий кнут,

И каждый новый день товариша иль брата В могилу обшую крюками волокут.

Я жалкий раб царя, и жребий мой безвестен;

Как утренняя тень, исчезну без следа,

Меня с лица земли века сотрут, как плесень;

Но не исчезнет след упорного труда,

И вечность простоит, близ озера Мерида,

Гробница царская, святая пирамида.

Втім, окремі єгиптологи вважають, що такі досконалі пам'ятки архітектури, як піраміди, не могли побудувати підневільні робітники, зі спинами, розмальованими бичем, що насправді їх зводив "працелюбний і щасливий народ", який виконував каторжну роботу з піднесенням, відчуваючи те, що відчуваємо ми, коли зводимо Храм Божий. Така концепція, як на нашу думку, грішить ідеалізацією життя стародавніх єгиптян. Адже їм довелося побудувати вручну не дві-три, а близько сотні кам'яних гір, що могло будь-який народ на віки вічні позбавити відчуття щастя й піднесеного настрою.

Дискутується, хоч як це дивно, й призначення пірамід. У них убачають то царські мавзолеї, то кам'яні пророцтва про ходу світової історії, то засіб зоряного перевтілення фараона, то гігантські водокачки... Мабуть найбільш вдалим є твердження, що піраміда мала забезпечити фараону гарантоване потойбічне життя, захистити його мумію, щоб він міг і після смерті піклуватися про своїх підданих. Людей, імовірно, переконували, що спорудженням пірамід вони забезпечують стерпне власне майбутнє.

Будівництво пірамід фараонами Стародавнього Царства, очевидно, збурило соціальну атмосферу в країні. Діодор переказав легенду, що доведений до відчаю народ повстав і повикидав з гробниць мумії своїх тиранів. Важко сказати, чи є в цій легенді зерно історичної правди, все ж деякі джерела засвідчують, що заміна четвертої династії п'ятою відбулася в Єгипті не без ускладнень .

Фараони V династії (єгиптологи назвали її "сонячною") зводили відкриті "сонячні" храми з кам'яним обеліском у центрі. Вони всіляко підносили культ сонячного бога Ра й першими включили до своєї титулатури частку "син Ра". Наступна VI династія здійснювала будівництво пірамід уже в скромніших масштабах. Остання єгипетська піраміда з'явилася за XIII--XIV династій (вони існували паралельно), тобто напередодні гіксоської навали. Надалі фараони вже будували собі скельні гробниці.

4. Організація воєнних походів у період Стародавнього Царства

історія єгипет політичний воєнний

Фараони доби Стародавнього Царства особливу увагу приділяли організації грабіжницьких воєнних експедицій. Вони ще не мали звички приєднувати завойовані території до складу своєї держави, а просто-напросто дощенту грабували їх. Тому єгиптянам доводилось одну й ту ж територію завойовувати по кілька разів. На пострах ворогам єгипетські вояки вдавалися до тактики "випаленої землі":

Это войско вернулась благополучно, разворотив страну бедуинов. Это войско вернулось благополучно, разорив страну бедуинов. Это войско вернулось благополучно, снеся ее крепости. Это войско вернулось благополучно, зажегши огонь во всех селениях. Это войско вернулось благополучно, перебив в ней отряды в числе многих десятков тысяч.

Основними об'єктами воєнної експансії єгиптян у найдавніший період були багата на золото та слонову кістку Нубія (сам цей топонім перекладається як "країна золота"), не менш багата на промислову деревину та метали Лівія, а також Синайський півострів з його легкодоступними покладами мідної руди. Темношкірих нубійців та бородатих азіатів Сінаю єгиптяни підкорили без особливих труднощів, лівійці ж нерідко самі нападали на Єгипет. Воєнні походи на Сінай та в Нубію з метою пограбування організовував уже засновник III династії Джосер Фараони V династії вже порядкували в Нубії, Лівії та на Сінаї, немов у себе вдома. Фараони VI династії протоптали військову стежку аж до третього нільського порога. Споряджали фараони Стародавнього Царства й морські військово-торговельні експедиції -- на Крит та в далекий екзотичний Пунт (мабуть, на території Сомалі). Внаслідок серії успішних воєнних походів міжнародний авторитет. Єгипетської держави зростав, налагоджувалися її контакти з сусідами.

5. Тимчасова загибель і відродження Єгипетської держави в другій половині Ш тис. до н. е

Царська влада в Єгипті зміцніла набагато раніше, ніж у Месопотамії, проте раніше настала і її криза, зумовлена поступовим скороченням царських володінь та економічним і політичним посиленням нової знаті.

Сильна центральна влада, що до певного часу влаштовувала місцеве чиновництво, зрештою стала для нього обтяжливою і непотрібною, особливо коли увійшло в практику успадкування адміністративних посад. Самі фараони посприяли зростанню сепаратистських тенденцій у державі. Вони щедро обдаровували храми, надавали їм усілякі пільги, посилюючи тим самим номову знать, яка контролювала храмові господарства й обертала царські щедроти на свою користь.

Джерела мовчать про те, що конкретно привело Єгипетську державу наприкінці Стародавнього Царства до політичної катастрофи. Відомо лише, що симптоми майбутнього безладдя в ній виявилися ще на початку царювання VI династії. Засновник цієї династії Теті був убитий власним охоронцем. За царювання Піопі І спеціальний чиновник у глибокій таємниці, навіть без участі верховного судді, вів дізнання у справі цариці, яка, очевидно, стала змовницею. Після смерті Піопі II, який царював 94 роки, встановивши своєрідний політичний рекорд, влада дісталася слабким володарям (серед них була й жінка-фараон Нейтікерт (Нітокріс), про яку із захопленням відгукувався Геродот). Вони дозволили номархам перетворитись на суверенних царків. Номархи мали свої війська, будували свої гробниці вже не поблизу царських пірамід, а в себе в номі, вели літочислення за роками власного володарювання, проголошували себе номовими богами, передавали свої посади та маєтки у спадок дітям, одним словом -- вели себе так, ніби фараона взагалі не існувало. Фараон, таким чином, перетворився на звичайного номарха. В державі запанувало дике безладдя. Манефон запевняв, що VII династія протрималася при владі лише 70 днів, і за цей короткий строк царську корону приміряло 70 осіб! Політично занехаяний Єгипет вступив у І Перехідний

період, про який джерела майже нічого не розповідають. Він тимчасово перестав існувати як єдина держава, розпавшись на окремі номи. Трапилося це близько 2250 р. до н. е.

У цей "темний період" староєгипетської історії, який тривав два століття, Єгипет перебував на краю прірви. Іригаційні роботи в країні припинилися, чимало земель перетворилося на солончаки й обезлюдніло, почастішали страшні посухи та неврожайні роки, коли серед єгиптян поширювався канібалізм. Суспільство постало перед дилемою -- відродити централізовану державу чи канути в політичне небуття.

Центром тривалої, безкомпромісної боротьби за відродження єдиної держави став Верхній Єгипет, а нижньоєгипетські номи зайняли вичікувальну позицію. Політичне лідерство виборювали Геракле польський та Фіванський номи -- найбагатші і найвпливовіші у Верхньому Єгипті, головні завдяки своєму вигідному географічному положенню. Спершу перемагав Гераклеополь. Засновник IX Гераклеопольської династії Хеті (Ахтой) розгромив військові сили Фів і жорстоко покарав тих сусідніх номархів, які підтримували фіванського номарха. X Гераклеопольська династія вже контролювала Дельту та територію Середнього Єгипту (до Тініса). Проте Фіви вистояли у боротьбі з Гераклеополем. Вони мали ефективнішу зброю, ніж гераклеопольські луки та мечі, -- золото, на яке побудували сильний річковий флот, що дало їм можливість оволодіти Сіутським номом -- основним союзником Гераклеополя. Згодом на бік Фів перейшов Гермопольський ном, завдяки чому фіванські царі остаточно перебрали військово-політичну ініціативу до своїх рук. Близько 2050 р. до н. е. цар XI Фіванської династії (вона існувала паралельно з X Гераклеопольською) Ментухотеп І ущент розбив гераклеопольські війська й проголосив себе керманичем обох земель, тобто царем об'єднаного Єгипту. Остаточно підкорив своїй владі весь Єгипет засновник XII династії Аменемхет І. Своєю столицею він зробив Фіви, розташовані на 600 км південніше Мемфіса. Єгипет, таким чином, вступив у новий етап свого розвитку -- епоху Середнього Царства, яка тривала близько двох століть й була перехідним періодом від Стародавнього до Нового Царства.

6. Політична історія Єгипту доби Середнього Царства й нашестя гіксосів

Політична централізація Єгипту доби Середнього Царства була значно слабшою, ніж в епоху Будівників пірамід. Тодішні фараони не мали й тіні тієї влади, якою користувалися всесильні володарі НІ--V династій, жили в обстановці двірцевих інтриг та змов, не могли розраховувати на відданість навіть найближчого свого оточення. Престарілий фараон Аменемхет І, який став жертвою змовників, недарма рекомендував своєму синові нікому, особливо рідним братам, не відкривати свою душу і не мати друзів, бо в скрутний час ні на кого не можна покластися.

Особливо непевною була обстановка при царському дворі в періоди міжцарів'я, коли кожного проймав дикий страх за своє життя, який змушував слабодухих рятуватися втечею. Ось як пояснював свою втечу в далеку Сирію після смерті Аменемхета І вельможа Сінухет: "Царські друзі послали на західний берег повідомити царського сина про те, що сталося в палаці. Знайшли його посланці в дорозі, зустрілися з ним уночі. Ні хвилини не згаяв Сокіл -- відразу ж полетів із супутниками своїми, не повідомивши нічого навіть війську своєму. Але послали також й до інших царських дітей, які були разом з ним у війську, і викликали гінці одного з них. Я стояв поблизу, а він розмовляв з ними, відійшовши вбік, і я чув його голос. Збентежилося серце моє, руки мої тремтіли, трепет пройняв усе тіло -- віддалився я стрибками, угледів схованку й причаївся в кущах, звільняючи шлях ідучому. Гайнув я на південь, махнувши рукою на царський двір, бо подумав я: буде різня в палаці і не бути мені живим після неї".

Щоб почуватися безпечніше, фараони вербували своє оточення з людей неродовитих, аби лише вони були слухняними, здатними до компромісів й уміли тримати язика за зубами. Майбутніх царедворців вони виховували з дитячого віку, щоб прищепити їм собачу відданість трону, а своїх охоронців вербували з числа бородатих азіатів, яких важче було підкупити змовникам. Тих царедворців, які порушили вірність, але вчасно визнали свою провину і щиросердно покаялись, фараони прощали, змовників же безжалісно страчували, навіть закопували в землю живцем. Однак всі ці заходи перестороги, що мали зміцнити царський трон, лише частково досягали мети. Номова знать почувалася досить незалежною, стосунки між нею та фараоном були не найтепліші.

В епоху Середнього Царства фараони відновили завойовницькі походи в Нубію, Лівію та на Сінай, перетворили Східне Середземномор'я в єгипетську вотчину. Характер їхньої воєнної експансії був уже іншим, аніж за доби Стародавнього Царства. В епоху Середнього Царства єгиптяни стали приєднувати завойовані території до своєї держави, щоб грабувати їх постійно. Вони будували на завойованих територіях, особливо в Північній Нубії, могутні фортеці, які служили воєнними плацдармами для організації нових походів. Лише Сенусерт III спорудив у Верхній та Нижній Нубії, поблизу другого нільського порога, 12 таких фортець (Семне, Кумме та ін.). Щоб Нубія стала доступнішою для єгиптян, він побудував в обхід першого та другого порогів нільський волок -- двометрової ширини тунель, по слизькому дну якого з річкового мулу можна було легко перетягувати судна в несудноплавний період року.

З воцарінням XIII династії Єгипетська держава чомусь знову почала занепадати. Єгиптяни припинили іригаційні роботи в Фаюмі, куди фараон Аменемхет III навіть тимчасово переніс свою столицю -- Іттауї ("Володіння обох земель"), і де він побудував одну з найграндіозніших споруд давнини -- двоповерхову гробницю з тисячами залів та переходів, що її стародавні греки назвали Лабіринтом. Влада фараонів цієї династії стала катастрофічно слабнути. Про це свідчив уже той факт, що коли упродовж двох століть перебування при владі XII династії змінилося 8 фараонів, то лише за перші 25 років царювання XIII династії на троні побувало 12 осіб. Фараони вже почувалися такими безсилими, що намагалися знищити своїх недругів за допомогою магії, використовуючи для цього т. зв. черепки прокляття, чимало яких назбирали археологи. Суть магічної процедури полягала в тому, що на глиняному посуді чи статуетках видряпували імена людей, яких хотіли знищити, а потім ці керамічні вироби розбивали -- на безголов'я тих, чиї імена на них значилися.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru