Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія стародавньої Середньої Азії

Зміст

1. Стан джерельної бази

2. Природнокліматичні умови, населення

3. Архаїчна Середня Азія

4. Становлення цивілізації. Греко-Бактрійське царство

5. Парфянське царство

6. Кушанська держава

7. Культура, релігія

Список використаної літератури

1. Стан джерельної бази

Джерела з історії стародавньої Середньої Азії вкрай убогі Історичних хронік немає, іноземці повідомляли про життя регіону скупо, тому доводиться задовольнятися переважно археологічними та нумізматичними матеріалами.

Певна інформація про давню середньоазіатську цивілізацію є у працях "батька історії" Геродота, "батька історичного роману" Ктесія Кнідського, "батька географії" Страбона, інших "батьків" і просто античних і візантійських авторів. Є повідомлення про неї також у китайських джерелах (праці Сима Цяня, Бань Гу та ін.). Історики використовують нечисленні місцеві документи (остракони парфянського архіву із Старої Ніси, тексти архіву з Топрак-Кали, так звані "старі согдійські листи" тощо), дані "Авести" та буддійської традиції.

Цінним історичним джерелом служать монети (місцеві, греко-бактрійські, парфянські, кушанські), але вони зберегли історичну пам'ять лише з доби Александра Македонського. Основний же обсяг інформації про стародавню Середню Азію дають речові пам'ятки. Археологи виявили чимало знарядь пращ, залишки іригаційних споруд, зброю, прикраси. Розкопано стародавні поселення, ремісничі майстерні, залишки міських мурів, святилища, некрополі.

2. Природно-кліматичні умови, населення

Середня Азія займає обширну територію від степів Казахстану на півночі до Паміру на півдні, від Каспійського моря на заході до гір Тянь-Шаню на сході. Це зона пустель, напівпустель і гірських масивів, одним словом -- природних контрастів. У пустельній зоні (Каракуми, Кизилкуми та ін.) дощі майже не випадають, а в її південній окраїні клімат субтропічний. Більшість тамтешніх рік губляться в пісках. Найбільшими водними артеріями є Амудар'я та Сирдар'я, котрі, як і решта рік регіону, витікають з могутніх гірських масивів на півдні та південному сході Середньої Азії. Вони мають надто швидку течію, щоб їхні води можна було в умовах технічного примітиву давнини легко використовувати для зрошення спраглої землі.

У Середній Азії землеробство можливе лише в річкових долинах з їхніми лесовими ґрунтами, передусім у Ферганській. У вологих гірських ущелинах Копет-Дагу на півдні Каракумської пустелі можна було займатися садівництвом (там росли горіхи, дикі сливи та інші дерева). Пустельна ж зона була придатною лише для кочового, напівкочового чи осілого скотарства.

Етнічна обстановка в стародавній Середній Азії була дуже нестабільною. Часті міграції племен, спустошливі війни спричиняли етнічну неоднорідність населення. Тому етнічна карта регіону в ряді відношень залишається загадкою для науки. Так, гостро дискутується походження кушан, гунів-ефталітів та інших стародавніх племен.

Автохтонами Середньої Азії вчені здебільшого вважають іраномовні племена, в які поступово вкраплювалися тюркомовні компоненти. У рівнинній частині Середньої Азії -- велетенських степових просторах Туранської низовини -- кочували іраномовні массагети, скіфи, саки, сармати. Своїми розбійними набігами вони тримали в постійному страху землеробське населення не лише Середньої Азії, а й Ірану, який дещо раніше став на шлях цивілізаційного розвитку.

хорезмський середньоазіатський культурний релігійний

3. Архаїчна Середня Азія

Донедавна історики, як правило, вважали стародавню Середню Азію "зовнішнім Іраном", периферією давньоіранської цивілізації. Проте археологічні знахідки дають підстави розглядати цей регіон як вогнище самобутніх культур: парфянської, маргіанської, хорезмської, согдійської, чачіської, ферганської.

Середньоазіатська цивілізація сформувалася кількома самостійними вогнищами, її культури контактували між собою й водночас налагодили тісні зв'язки з іншими цивілізаціями Стародавнього Сходу, насамперед передньо-азіатськими (месопотамською, еламською).

Найдавнішою неолітичною культурою Середньої Азії вважають джейтунську. Вона склалася в VI тис. до н. е. на південному сході регіону, між горами Копетдагу та Каракумами. Джейтунські племена були землеробсько-скотарськими. Вони підтримували тісні зв'язки з месопотамською неолітичною культурою Джармо.

У V--IV тис. до н. е. землеробсько-скотарські общини Середньої Азії навчилися плавити мідь, одомашнили велику рогату худобу, а згодом -- і верблюдів, почали використовувати іригацію. Наприкінці III -- на початку II тис. до н. е. на південному заході Середньої Азії вже з'явилися оточені цегляними мурами невеликі поселення міського типу (Алтин-Депе, Намазга-Депе). Жителі цих "міст" поділялися натри соціальні групи: вожді й жерці, общинна знать і, нарешті, рядові общинники. Поблизу багатих тамтешніх гробниць виявлено могили без будь-якого поховального начиння, що, можливо, належали рабам.

З нез'ясованих причин -- найімовірніше, через засоленість ґрунтів -- ці найдавніші середньоазіатські "міста" в середині II тис. до н. е. занепали. Тимчасом на півдні регіону, в Маргіані та Бактрії (територія нинішнього Північного Афганістану та Південного Узбекистану), острівцями серед моря кочових племен виникли нові поселення землеробів, що підтримували зв'язки з Месопотамією та Еламом. Тоді ж на півночі Середньої Азії з'явилися іраномовні скотарські племена. Між ними та осілим населенням півдня Середньої Азії (Бактрії та Маргіани) налагодилися стабільні стосунки (не завжди мирні), що стимулювали процес класо- й державотворення.

4. Становлення цивілізації. Греко-Бактрійське царство

Цивілізоване суспільство з'явилося в Середній Азії наприкінці ІІ на початку І тис. до н. е. Його побудові сприяли вступ регіону в залізний вік і створення у Прикаспії та в долині Муграба складних іригаційних систем. За даними "Авести", це суспільство складалося з жерців, воїнів-колоністів, землеробів-скотарів, ремісників і рабів патріархального типу.

У VI ст. до н. е. почався новий, третій, етап в історії стародавньої Середньої Азії. Іранські Ахеменіди приєднали частину її оазисів (Бактрію) до своїх неозорих володінь. Для цього їм довелося подолати запеклий опір могутнього племінного союзу массагетів -- грози старосхідних цивілізацій (ці кочівники вже мали важку кінноту). Коли імперію Ахеменідів очолив Дарій І, Середня Азія, як і інші іранські території, вибухнула повстаннями. Особливо енергійно домагалася незалежності Маргіана. Дарій І спромігся зліпити докупи імперію, навіть розширити її територію. Однак після його смерті держава Ахеменідів втратила колишню могутність, і це підштовхнуло місцеву знать до сепаратистських повстань. Відложився Хорезм, нехтували владою Ахеменідів кочові племена.

Чергову сторінку в історію стародавньої Середньої Азії вписали завоювання Александра Македонського. Коли він знищив державу Ахеменідів, Бесс, останній ахеменідський сатрап Бактрії, проголосив себе "царем Азії" й здійснив спробу утворити свою державу в складі Бактрії, Маргіани, Согди та Парфії. Але соратники Бесса послужливо видали Александру Македонському цього політичного невдаху. Впродовж трьох років тривало народне повстання в Согді, очолюване представником місцевої знаті Спітаменом. Александр Македонський потопив цей народний виступ у крові, знищивши 70 тис. согдійців. Щоб замирити регіон, він забудував Бактрію фортецями Й одружився з вродливою, але норовливою Роксаною -- донькою знатного бактрійця.

Після смерті Александра Македонського Середня Азія увійшла до складу держави Селевкідів. Антіох, син засновника цієї держави, розбудував столицю Маргіани, окільцював увесь оазис 25С-кілометровою захисною стіною, побудував і укріпив ряд міст. Бактрія заходилася енергійно відбудовувати свою економіку, понівечену війнами, навіть карбувала свою монету. Водночас вона виборювала собі політичну незалежність. Близько 250 р. до н. е. бактрійський сатрап Діодот проголосив себе незалежним володарем. Приблизно тоді ж від Селевкідів відложилася й Парфія. У Середній Азії, таким чином, утворилося кілька нових держав.

Найпомітнішою новоутвореною державою було Греко-Бактрійське царство, влада в якому належала завойовникам -- грекам і македонцям. У ньому збереглася елліністична структура суспільства. У 80-х роках II ст. до н. е. непосидющі греки Бактрії здійснили перехід через Гіндукуш і розпочали завоювання індо-пакистанського субконтиненту. Але вже тоді політично нестабільне Греко-Бактрійське царство почало розпадатися на окремі невеличкі держави. Подальша історія Греко-Бактрії розвивалася в руслі цих двох тенденцій.

Отож спокій і стабільність могли явитися середньоазіатській людності хіба що уві сні. Оазиси стогнали від спустошливих набігів кочових орд. У III--І ст. до н. е. кочівники об'єдналися в могутні політичні союзи. Так, на півночі Середньої Азії кочову державу утворили племена сюнну, на південному сході Казахстану -- усуні. На Бактрію, немов грім з ясного неба, звалилися кочівники-юеджі. Свою посильну лепту в цей вселенський розгардіяш внесли й саки. Поява кочових держав відкрила нову у похмуру, сторінку в історії людства.

Творці кочових держав вирізнялися особливою войовничістю. Помпей Тропі повідомляв про них (з певною часткою суб'єктивізму): "Ціле життя вони проводять не спішуючись з коня: верхи на конях вони воюють, бенкетують, вирішують свої приватні справи та виконують громадські обов'язки. Вершниками вони переїжджають з місця на місце, зупиняються, торгують, ведуть розмову... Завжди вони в тривозі й русі, завжди заклопотані або зовнішніми війнами, або внутрішнім розбратом... Володарів слухаються не тому, що поважають їх, а тому, що бояться. В любострасті не знають спину, в їжі стримані. Ніяким словам їхнім та обіцянкам довіряти не можна, якщо вони самі не зацікавлені в дотриманні свого слова".

5. Парфянське царство

Парфія, яку звільнив з-під влади Селевкідів місцевий сатрап Андрагор, не дістала жаданого спокою й стабільності, бо невдовзі, вже в середині III ст. до н. е., її завоювали споріднені зі скіфами та массагетами напівкочові племена -- парни, які повстали проти лукавих грецьких торговців. Вождь парнів, Аршак, взяв собі царський титул, а всі його наступники йме ну вал и себе Аршаками. Спершу це царство (його назвали Арша-кидським або Парфією) існувало у складі власне Парфії та сусідньої Гірканії, проте вже в II ст. до н. е. воно завоювало Мідію й розширило свої західні кордони до Месопотамії (парфянського царя Мітрідата І проголосили в 141 р. до н. е. "царем" у Вавилоні). Парфія, таким чином, об'єднала Іран і Туран (Середню Азію) й стала світовою державою.

У середині II ст. до н. е., коли під натиском кочівників розпалося Греко-Бактрійське царство, Парфянська держава вціліла. Проте вона вступила в затяжний і небезпечний конфлікт із могутнім Римом. Наприкінці І на початку II ст. н. е. Парфянське царство значно ослабло через криваві міжусобиці, що їх уміло розпалював і з вигодою для себе використовував Рим, і, зрештою, втратило свою незалежність -- потрапило до рук римських ставлеників.

Наростав сепаратизм у Гірканії, Маргіані. Парфія зазнала кілька дошкульних поразок від римських легіонів. У НІ ст. н. е. владу в ній захопив володар Перейди (одне з васальних царств) Арташар Сасанід. У Парфянській державі розвивалися ремесла, пожвавився грошовий обіг, виростали міста (Помпей Трога називав Парфію -- ясна річ, перебільшуючи -- країною "тисячі міст"). Основним парфянським містом була Ніса (її руїни лежать поблизу нинішнього Ашгабада). Недалеко від неї було споруджено царську резиденцію Аршакилів та їхню гробницю.

Кочівники-парни внесли суттєві корективи в парфянське суспільство. Вони поставили місцеве населення, за словами античного автора, "між рабством і волею" -- обклали селян-общинників податками, прикріпили їх до землі та зобов'язали цю землю обробляти (у формі державної повинності). У храмових і державних господарствах Парфії використовувалася також рабська праця.

Парни не зробили Парфію сильною централізованою державою: вони не мали відповідного досвіду. її державні структури залишалися аморфними, значною мірою архаїчними. Царя обирали ради племінної знаті та жерців. Траплялося, що на політичний Олімп сходив не царський син, а якийсь далекий родич. Дрібні держави, що входили до складу Парфянського царства, зберігали автономію.

6. Кушанська держава

На території колишнього Греко-Бактрійського царства спершу існувало кілька дрібних держав, очолюваних вождями кочових племен. Один із таких володарів, Герай, іменував себе кушанцем і зображувався на монетах озброєним вершником, щоб ніхто не сумнівався в його прихильності до кочового світу. Свої володіння він усіляко розширював, і це, зрештою, привело до появи десь у І ст. н. е. Кушанської держави. Ця держава на заході межувала з Парфією, на сході -- з ханьським Китаєм. Заснував її Кадфіз І, який взяв собі титул "царя царів". Він, а ще більше його син Кадфіз II, здійснили воєнну експансію в Північно-Західну Індію, значна частина території якої (мабуть, до м. Варан ас і) увійшла до складу Кушанської імперії -- неозорої, проте неміцної. Серед володарів цієї імперії найбільш відомий Канішка, який зробив своєю столицею м. Пурушапуру (суч. Пеша-вар). Кушанська імперія проіснувала недовго. Вона зазнала нищівної поразки у війні з Сасанідською державою.

В середині IV ст. н. е. сасанідські війська вже порядкували на території Бактрії. Відтоді сасанідські намісники в Бактрії називали себе "царями кушан", навіть "великими царями кушан".

Кушани вміло скористалися з того, що через їхню державу пролягав заснований наприкінці І тис. до н. е. Великий шовковий шлях. Вони налагодили жваву торгівлю з Римом, Китаєм, іншими державами Заходу та Сходу. В Рим вони доправляли рис, бавовняні вироби, прянощі, парфуми, цукор, слонову кістку, самоцвіти, а з імперії ввозили тканини, одяг, вироби зі скла та коштовних металів, вина, твори мистецтва тощо.

Не обминула цивілізація й інший куточок Середньої Азії-- Согд, відомий своїми оазисами в долинах Кашкадар'ї та Зеравшана. Согд, столицею якого було м. Мараканда (окраїна сучасного Самарканда), очевидно, входив до складу держави Селевкідів і Греко-Бактрійського царства. Джерела розповідають про нього вкрай скупо.

У пониззі Амудар'ї помітну роль відігравав Хорезм, який у IV ст. до н. е. відложився від держави Ахеменідів. Проте і його, зрештою, спіткала лиха доля, він став жертвою набігу кочових орд (гунів І тюрків). Структуру хорезмського суспільства джерела відтворюють лише гіпотетично. Схоже, в ньому існували великосімейні общини (20--40 осіб), при цьому в общинних господарствах використовувалася праця домашніх рабів.

7. Культура, релігія

Нині дослідники не мають сумніву в тому, що розквіт середньовічної культури Середньої Азії значною мірою базувався на успадкованій стародавній культурі цього регіону.

Художнє ремесло розвивалося в Середній Азії ще в неолітичну добу. Збереглися предмети тодішнього гончарства, вироби з коштовних металів, бронзи, напівкоштовних каменів. На плоских кам'яних печатках тодішні умільці майстерно зображували сцени полювання, биків, драконів, тигрів, змій, міфологічних героїв. У цих виробах простежуються як місцеві, так і іноземні художні форми.

Входження Середньої Азії до складу імперії Ахеменідів відкрило нові можливості для культурних взаємовпливів. Середньоазіатська цивілізація істотно збагатилася, творчо запозичивши елементи передньоазіатських культур. Про це свідчать предмети з великого "амудар'їнського скарбу", тодішні палацові й храмові комплекси, витримані в стилі "іранської" архітектури.

У культурі Греко-Бактрійського царства переважали еллінські риси, проте збереглася Й місцева культурна традиція. Почалося злиття культурних надбань Сходу і Заходу. Однак найвиразніше простежується синтез Місцевого та грецького культурних компонентів у парфянській культурі. Еллінське начало позначилося в ній передусім на скульптурі. В іранському стилі зводилися храми (в їх плануванні поєднувалися круг з квадратом), проте їхні колони належали до корінфського грецького ордера. Ритони зі слонової кістки мали східну форму, але окремі їхні сюжети (скажімо, зображення олімпійських богів) витримані в еллінському стилі. Характерно, що в парфянську добу культура процвітала лише в містах, сільський люд проживав у примітивній обстановці.

Вельми своєрідною була культура Маргіани, що більше нагадувала бактрійську, аніж парфянську. Там надійно прижився зороастризм, хоча прокладав собі шлях і буддизм.

У кушанській культурі наявні три найважливіші компоненти: бактрійський, давньогрецький та давньоіндійський, що прийшов у Середню Азію разом з буддизмом. Поряд з культурним офіціозом розвивалася в кушан і народна традиція. Скажімо, кушани любили зображувати озброєних вершників.

Отож Середня Азія в давнину була горнилом, у якому переплавлялися культурні надбання багатьох стародавніх народів. її культура певною мірою вплинула на культурний розвиток інших регіонів Стародавнього Сходу та античного світу.

Різноманітним було релігійне життя середньоазіатської людності. Вшановувалися місцеві племінні культи. Ймовірно, що саме Середня Азія, точніше, Бакгрія та Маргіана, стали батьківщиною зороастризму. З Індії на середньоазіатські простори прийшов буддизм.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ur