Размещено на http://www.allbest.ru/

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ в Індії

Зміст

1. Особливості економічного розвитку

2. Варни та касти

3. Форми власності й залежності

4. Система общин

5. Сім'я

Список використаної літератури

1. Особливості економічного розвитку

Основною формою господарської діяльності населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса. Характерно, що в долині Інду археологи не виявили жодних слідів масштабної іригаційної системи, в долині ж Гангу система штучного зрошення являла собою поєднання каналів та водоналивних коліс.

Найбільше уваги індійці приділяли вирощуванню пшениці, ячменю, рису, бобових, динь, кунжуту, бавовни, льону, цукрової тростини. Ще за Ведійської доби населення Північно-Східної Індії завдяки тепличному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2--3 врожаї щороку. Прогрес у землеробстві проявлявся головним чином у розширенні посівних площ завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт, у появі нових сільськогосподарських культур, у вдосконалюванні реманенту. Слід зазначити, що навіть на схилку староіндійської історії не всі етнічні групи стали землеробами, окраїнні лісові племена все ще годувалися за рахунок рибальства та лісових промислів.

Важливу господарську роль у Стародавній Індії відігравало також тваринництво. Ще жителі хараппських центрів тримали корів, буйволів, овець, свиней, кіз, ослів, курей, а можливо, приручили й слона -- незамінного помічника людини в умовах джунглів. За Ведійської доби в долині Гангу існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало так багато корів і буйволів не лише тому, що стало харчуватись переважно молочними продуктами, а й щоб мати вдосталь тяглової сили для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг, який не вийшов з ужитку в країні донині, впрягали відразу по шість пар буйволів). У господарствах ведійської Індії широко використовувався приручений слон, який допомагав розчищати джунглі та перевозити вантажі. Індійці вважали цю розумну тварину, здатну після кількарічного навчання виконувати до 300 різних команд, священною, за її вбивство, навіть ненавмисне, карали смертю.

З ремесел в Індії ще за Хараппської доби розвивалися гончарство, ткацтво, будівництво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляної пасти тощо. Знаряддя праці в хараппських містах залишалися мідними й бронзовими, залізо ввійшло в ужиток уже за Ведійської доби. Проте свого розквіту староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е.-- першій половині І тис. н. е. Тодішні ткачі, наприклад, виробляли на архі-примітивних ручних верстатах найтоншу, майже невидиму бавовняну тканину (найвідомішими текстильними центрами були міста Варанасі, Матхура, Удджайн). Далеко за межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби із слонової кістки; мечі з індійської сталі носили перські царі.

Яскравий опис тогочасних індійських ремесел знаходимо в Рамаяні:

В стремленья найти благородного Раму --едины, На поиски вышли достойные простолюдины, Что дивно алмазы гранят, обжигают кувшины.

Явились прядильщики шелка и шерсти отменных, Сверлильщики узких отверстий в камнях драгоценных. Искусники те, что куют золотые изделья, Павлинов ловцы, продавцы благовонного зелья,

Там первой руки мастера-оружейники были, Ткачи, повара, лицедеи-затейники были. Там лекари, виноторговцы, закройщики были, Чеканщики, резчики, банщики, мойщики были.

И пильщики, и рыбаки, бороздившие воды, И лучшие из пастухов -- главари, верховоды. Стекло выдувая, кормились умельцы иные, Другие -- одежды выделывали шерстяные.

Чільне місце в господарському житті індійців з найдавніших часів посідала торгівля. Хараппське населення, зокрема, підтримувало тісні торговельні зв'язки із своїми близькими і далекими сусідами -- Південною Індією, Афганістаном, Белуджистаном, Іраном, Середньою Азією, Месопотамією, збуваючи їм бавовняну тканину, золото, слонову кістку, цінну деревину та купуючи в них метали, коштовні камені тощо. У VII ст. до н. е. в державі Магадха з'явилися перші металеві гроші, вони владно підпорядкували собі торговельне життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. Індійське купецтво в Буддійський період за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв'язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, доправляло традиційні індійські товари (прянощі, перли, діаманти, вироби із слонової кістки, текстиль тощо) в країни елліністичного світу. Характерно, що індійські купці, професія яких вважалась у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди більше продавали своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці впродовж століть нагромадили величезні багатства. Археологи часом знаходять скарби в сотні й тисячі золотих монет навіть у халупах індійських бідняків.

Торгівля відчутно залежала від політичної обстановки, яка в Стародавній Індії була дуже мінливою, та від розвитку засобів комунікації. У Класичну добу завдяки новому політичному об'єднанню країни, зростанню господарської спеціалізації регіонів та поліпшенню транспортних можливостей індійська міжнародна торгівля помітно активізувалася. Судна з традиційними індійськими товарами можна було зустріти біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор'я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби із слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Індійці завозили на батьківщину вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, олії, мед тощо. Важливу роль у розвитку тодішньої індійської торгівлі із сусідами відігравав Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію.

Індійські ремісники та купці об'єднувались у професійні організації, діяльність яких намагалася контролювати держава. В першій половині І тис. н. е. державний контроль за ними послабшав; ремісничі корпорації, наприклад, уже могли самочинно укладати договори з приватними замовниками, мали свої печатки й символи.

2. Варни та касти

Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію "аріїв". Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани -- варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з'явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби.

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста -- це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж -- інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв'язками, професією.

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих груп населення мала місце також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти називали "володарями всесвіту", а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал.

С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії "без брахмана не можна й кроку ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів -- через брахманів; і жертва, й молитви -- шлях до богів -- в їхніх руках".

Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кіннотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Байті займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов'язаним, на думку деяких індологів, з "аріями", протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов'язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну -- ведійський обряд ініціації, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура (його надягали на ліве плече під праву руку) і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали двіджаті -- "двічі народженими"., а шудрів -- екаджаті -- "раз народженими"). До шудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн "батька всього живого" Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв -- із рук, вайшів -- із стегон, шудрів -- із ритуально нечистих ступень.

На самому дні суспільства, починаючи з VII--VI ст. до н. е., перебували все ж не шудри, а ачхуті -- "недоторкувані", навіть дотик до яких ритуально оскверняв "двічі народженого". "Недоторкувані" не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли "недоторкуваному" доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб "двічі народжені", які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла "двічі народженим" користуватися послугами "недоторканих", проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста "недоторкуваних" існує в Індії донині й налічує близько 100 млн. чоловік.

Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи "аріїв". Мовляв, "арії" в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова варна є "колір". Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов'язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани -- білий, кшатрії -- червоний, вайші -- жовтий, шудри -- чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий -- моральні чесноти, червоний -- енергію та рішучість, жовтий поєднання цих якостей, чорний -- порочність та невігластво.

В радянській історіографії домінувала концепція, згідно з якою варнова ієрархія виникла з потреби забезпечити суспільну стабільність в умовах безприкладних етнічних, господарських, політичних, релігійних та культурних контрастів у суспільстві,

Зокрема, на думку Є. М. Медведева, утворення варн відбувалося таким чином. З появою брахманської та кшатрійської знаті неминуче ускладнилася соціальна обстановка. В тодішніх умовах послабити соціальне напруження можна було лише за рахунок чужинців. Завоювання чужих племен тимчасово згуртовувало переможців -- знатних і простолюдинів, багатих і бідних -- на грунті спільного використання чужої праці. При цьому паразитичним суспільним прошарком ставали не всі переможці, більшість рядових обшинників-вайшів, як і раніше, жила за рахунок своєї праці, хоча щодо поневолених чужинців і вона вважала себе панівною верствою. Чужинці ж у своїй масі ставали шудрами, тобто безправною я експлуатованою людністю. Поява "недоторкуваних" також була наслідком контактів між цивілізованим населенням і напіввар-варськими племенами. Аборигени, яких витіснили з обжитих місць і позбавили засобів до існування, мусили шукати порятунок у селах і містах. Вони бралися за виконання найважчих і ритуально нечистих робіт, тому викликали зневагу до себе у "двічі народжених" і навіть у шудрів. Спеціально для них елітні прошарки понавигадували безліч усіляких побутових обмежень та заборон.

Інші дослідники (наприклад, Л. Б. Алаєв) пов'язують виникнення варн із формами власності на землю. Мовляв, шудрами ставали ті, хто не був землевласником і працював у чужому господарстві.

Таким чином, концепцій стосовно походження староіндійських варн не бракує. Один з індологів зауважив, що їх існує рівно стільки, скільки дослідників бралося за розв'язання цієї наукової проблеми.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однієї варни в іншу унеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії і нещадно карались органами общинного самоврядування -- від простого "очищення" (привселюдного споживання "п'яти нектарів" -- суміші з молока, сиру, масла, коров'ячого кізяка й сечі) до вигнання з варни, тобто оголошення поза законом, приречення на громадянську смерть. Проте за Маорійської доби, в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи -- джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут кастджаті, кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався в "Золотий вік Гуптів" (IV--V ст. н. е.).

Що лежало в основі цього соціального процесу? Відповіді на це запитання історична наука по суті ще не дала. Найімовірніше, тут дався взнаки цілий ряд чинників: екологічних, расово-етнічних, соціально-економічних, демографічних, причому як загальноісторичних, так і суто індійських. На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, хоч як це парадоксально, забезпечував мобільність індійського суспільства, оскільки давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

У джаті об'єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а кастиджаті -- його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

Англійський історик так описав роль касти в житті індійця: "Каста вказує, як слід приймати роди й освячувати людську істоту відразу після її появи на світ, як годувати груддю, пити, їсти та справляти нужду, ЯК умиватися, прати, наносити знаки, накладати грим, одягатися й прикрашати себе, як сидіти, підводитись і кланятись, як рухатись, робити візити, мандрувати, розмовляти, читати, слухати й думати, співати, працювати, відпочивати, воювати. В неї свої закони щодо суспільних і релігійних прав, переваг і прерогатив, щодо професії, навчання та виховання, щодо зобов'язань, обов'язків та практичної діяльності, щодо осягнення суті божества та обрядів, щодо помилок, провин і гріхів, щодо зв'язків між кастами, чого тут треба остерігатись, щодо виключення з касти, осквернення й очищення, щодо податків, щодо покарань, ув'язнення, вигнання за межі країни та страти. Каста визначає, що є гріхом, і пояснює, як його слід спокутувати... займається питаннями успадкування, дарчими, стягненням боргу, кредитами, прибутками, збитками й банкрутствами. Вона ухвалює рішення з питань, пов'язаних зі смертю своїх членів, їх похованням чи кремацією, увічненням їхньої пам'яті, захисту від образи душ померлих, коротше кажучи -- причетна до всіх життєвих зв'язків, обставин, подій, до всього того, що передує життю і що приходить зі смертю".

До речі, суспільний статус індійця визначався не лише його варновою чи кастовою належністю, а й ашрамами -- етапами життя. Перебіг життя "двічі народженого", передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: дитинства (тривало до ведійської ініціації-упанаяни), юнацтва (роки, коли індієць покірливо вивчав Веди в домі свого релігійного наставника-брахмана), зрілого віку (індієць повертався в батьківський дім, одружувався і ставав "домогосподарем") та старості, що приходила з появою онуків (індієць спершу ставав пустельником, а потім мандрівним аскетом).

"Закони Ману" так пояснюють останню, четверту, ашраму: "Прочитавши, як того вимагає дхарма, Веди, народивши синів, склавши доступні йому пожертви, хай спрямує він свої думки на кінцеве спасіння... Пороздававши жерцям усе своє майно... хай чекає він на свій час, як слуга чекає на свою винагороду. Раз на день хай він ходить за милостинею... (причому тоді), коли перестане дим підніматися з сільських хат, коли товкачі в ступках замовкнуть і жар згасне, і народ уже повечеряє і прибере зі столів залишки страви... Хай не засмучується він, якщо нічого не одержить, хай не радіє, якщо йому щось перепаде; хай бере тільки те, що потрібно для підтримання життя, і хай буде йому байдужою та страва, яку йому дадуть... Глибоким спогляданням хай пізнає він сутність світової душі, яка живе у всіх істотах, вищих і нижчих".

3. Форми власності й залежності

Як вважають дослідники, у Стародавній Індії співіснували ще економічні сектори: державний, общинний та приватний. Встановити співвідношення між ними на основі наявних джерел неможливо. Гадають усе ж, що воно було неоднаковим у різних регіонах і в різні періоди історії і що в країні загалом спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння за рахунок скорочення державного та общинного.

Староіндійське суспільство жило працею переважно вільних селян та ремісників, проте в ньому існували також різні категорії залежного населення. Використовувалася, зокрема, рабська праця, проте в незначних масштабах. Джерелами рабства служили війни, боргова кабала, спадкове рабство, самопродаж і навіть програвання себе в кості улюблену гру нащадків "аріїв". Здебільшого раби працювали в державному господарстві, однак їх нерідко тримали й рядові общинники. У джатаках найчастіше згадуються сім'ї, які тримали одного раба чи рабиню. Приватні раби були, як правило, домашньою прислугою і жили на становищі молодших родичів свого господаря. На їхніх плечах лежали ритуально нечисті роботи (забій худоби, прибирання нечистот, прислужування в лазні тощо). Серед рабів, очевидно, кількісно переважали рабині-наложниці. Індійські раби поділялися на розряди (згідно із "Законами Ману" -- на 9 розрядів, а за пізнішими "Законами Наради" -- на 15). За ними зберігалися права та привілеї їхньої варни чи касти. Так, раб, який належав до варни брахманів, використовувався лише на тих роботах, які не принижували його варни; до нього в суспільстві ставились із відповідною повагою. Одним словом, форми використання рабів у стародавній Індії були настільки м'якими, що в окремих іноземців (у Мегасфена, наприклад) склалося враження, буцімто в ній рабів взагалі не існувало.

Широко використовувалась в Індії наймана праця. Наймити-кармакари, на відміну від рабів, працювали на господаря лише впродовж домовленого строку й одержували від нього договірну платню. Характерно, що в найми йшли не через бідність (принаймні, не завжди через бідність), а за дхармою своєї касти, вважаючи працю на інших своїм священним обов'язком. Як і раби, наймити-кармакари поділялися на кілька розрядів. Релігійно-етичні норми дозволяли господарю бити наймита, тримати його у в'язниці, морити голодом і спрагою, калічити, садовити на палю, спалювати живцем.

Соціальних вибухів староіндійське суспільство, здається, не знало. Низи покірливо несли на своїй шиї ярмо, їхню соціальну активність притуплювала етнічна та кастова роз'єднаність, а ще більше -- індійські релігії, які перекладали вину за існування соціальної несправедливості на самих знедолених.

У першій половині І тис. н. е. в індійському суспільстві з'явилась і набирала сили феодальна форма залежності. По перше, царська адміністрація почала наділяти землею керівників релігійних сект та інших приватних осіб, причому на перших порах жалувала землю у тимчасове володіння, але згодом -- уже в довічну власність ("поки світить сонце і місяць", як говорилося в жалуваних грамотах). Жалувалася не лише земля, а й селяни, які на ній працювали. Держава надавала землевласникам імунітетні права, тобто поступалася їм частиною своїх адміністративних, фіскальних та судових функцій. Отже, колишні вільні селяни ставали феодально залежними, їх змушували виконувати сеньйоральні повинності. Кабальна залежність у країні ставала спадковою, тимчасові раби -- рабами довічними. Втім, основою соціальної градації староіндійського суспільства -- і це була одна з його специфічних рис, як і раніше, залишалася не стільки майнова нерівність, скільки варново-кастова належність.

4. Система общин

Не згадати про варни та касти значить нічого не сказати про саму Індію. "Візитною карткою" індійського суспільства була також система міських та, особливо, сільських общин.

Про те, якою була община за Хараппської доби, ми можемо лише здогадуватись. Про індійські общини після ведійської Індії джерела розповідають порівняно виразно й докладно.

У Буддійський період Північно-Східна Індія була охоплена процесом урбанізації. Окремі старі й новозбудовані міста були велелюдними й багатими. Серед них виділялася столиця держави Маур'їв Паталіпутра -- найбільше місто Північної Індії, а можливо й усього Стародавнього Сходу (в ній мешкало понад 200 тис. городян; вона займала територію 25 кв. км, тобто втроє більшу, ніж Александрія Єгипетська; її, якщо вірити Мегасфену, оточувала оборонна стіна, що мала 60 в'їзних воріт та 570 веж-бійниць). Усе ж більшість міст у долині Гангу були гірше забудовані й упорядковані, аніж хараппські центри.

Китайський мандрівник Сюань Цзан повідомляв у VII ст. н. е., що індійські міста перетинали звивисті й заплутані вулиці та провулки, до того ж дуже брудні. Цегляні будинки мали дерев'яні балкони та тераси, черепичну, очеретяну чи лозову покрівлю.

Своїм зовнішнім виглядом місто майже не відрізнялося від села, по суті являло собою велике чи дуже велике село. Міські общини були самоврядними. Магістрат складався з 30 посадових осіб, згрупованих у шість колегій. Одна колегія здійснювала нагляд за ремеслом, друга -- за іноземцями, третя -- за народжуваністю та смертю городян, четверта --за торгівлею, п'ята --за торгівлею тими ремісничими виробами, на яких ставилось казенне тавро, шоста -- за стягуванням торговельного мита.

Проте провідну роль у формуванні староіндійської. цивілізації відігравала, на думку істориків, не міська, а сільська община. Побудована на багато кастовій основі система землеробських общин в Індії виявилася неймовірно живучою. Вона витримала всі політичні лихоліття і в пережиткових формах збереглася донині.

Чиновник Ост-Індської компанії Т. Марно ділився своїми враженнями про дивовижну стабільність сільського побуту й традицій в Індії:

"Там, де ніщо не вічне, ці общини ніби вічні. Падає династія за династією... а сільські общини залишаються без змін. У неспокійний час вони озброюються й укріплюються: вороже військо обминає їх, села збирають худобу, заганяють її всередину своїх укріплень і пропускають ворога, не чіпаючи його. Якщо їх починають грабувати й розоряти, а дати відсіч ворогові не вистачає сил, село розбігається по дружніх селах; коли ж стихає воєнна буря, всі повертаються на місце й беруться за колишнє заняття. Навіть якщо впродовж ряду років країна зазнає розорення, так що села збезлюдять, селяни все ж повертаються на старе місце, як тільки знову стає безпечно. Може трапитися, що ціле покоління проживе у вигнанні, однак наступне покоління неодмінно повернеться... Це єднання сіл Індії, з яких кожне являє собою ніби особливу невелику державу, більше за будь-що інше сприяло збереженню індійського народу в обстановці всіх найглибших потрясінь і змін, яких він зазнав...".

Сільська община сама забезпечувала себе всім необхідним. У кожній з них були свої ремісники (мідник, столяр, коваль, ювелір, каменяр, ткач, гончар, чинбар, перукар тощо), яким селяни платили здебільшого натурою. Общинники наймали також астролога, жерця, музикантів, танцівників, навіть оповідача, який у період тропічних злив декламував їм улюблені шлоки "Рамаяни" та "Махабхарати".

У Буддійську добу індійські селяни-общинники мали земельну власність і були вільними виробниками. Державним податком їх, звичайно, обкладали, проте не примушували працювати в царсько-храмовому господарстві чи на вельмож. У військо їх також не брали (військові обов'язки виконували лише кшатрії). Індійські общини були незалежними і в адміністративному відношенні. Царські чиновники не втручались у внутрішні справи общин, не обмежували прерогатив органів общинного самоврядування -- панчаятів

5. Сім'я

Система общин відігравала колосальну роль у всіх сферах суспільного життя Стародавньої Індії, проте основною суспільною ланкою в ній була сім'я, побудована на патріархальних засадах.

Індійку -- як правило, ще дитиною -- віддавали заміж її батьки, сама вона могла обрати собі чоловіка лише в тому випадку, якщо батьки не спромоглися підшукати їй пару. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втроє молодшою за свого чоловіка. "Закони Ману" освячували дитячі шлюби та багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої смертності через війни, голод та епідемії (навіть на початку XX ст. середній вік індійця ледве досягав 21 року).

Стародавні тексти згадували вісім способів укладання шлюбу, від найблагороднішого (віддання дочки заміж з посагом та за її згодою) до най ганебніших (шлюб унаслідок умикання чи зґвалтування). Сім'ї здебільшого були моногамні, проте існувала й полігамія, причому за гаремом доглядали не євнухи (оскоплення людей і тварин в Індії вважалось релігійним злочином), а старезні чоловіки чи жінки. Траплялися в країні й випадки поліандрії (кілька чоловіків мали спільну жінку).

Індійку ледь не з пелюшок виховували в дусі сліпої покори чоловіку. "Закони Ману" зобов'язували дівчину коритися батькові, молодицю -- чоловікові, вдову -- синам. Для жінки чоловік, навіть найнікчемніший, мав бути божеством. Він міг продати свою жінку, програти її в кості, через певний час прогнати її з дому, якщо вона не народить йому дітей чи народжуватиме самих дівчаток, і негайно -- якщо виявиться нелагідною. Більше того, якщо дітей не було з вини чоловіка, останній міг примусити жінку, щоб вона народила дитину від іншого, причому неодмінно від того, кого він сам підшукував для цієї делікатної місії. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і суспільством, особливо коли коханець належав до нижчої касти. Розлучення допускалося лише для нижчих каст.

Залежність індійки від чоловіка за стародавньої доби дедалі посилювалась і зрештою набула форми дикунської традиції саті -- самоспалення вдови на похоронному багатті небіжчика. На перших порах саті практикували елітні прошарки суспільства, а наприкінці стародавньої доби -- і нижчі касти.

Вперше саті згадується в "Рігведі", проте ведійська релігія ще звільняла вдову від самоспалення в тому разі, якщо Ті брав заміж брат небіжчика. Описується саті також у Махабхараті та Рамаяні.

Готуючись до саті, вдова одягалася й прибиралася немов на свято та випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, траплялося -- глушили палицею, якщо вона поривалася з багаття. Після кремації попіл та останки спалених поміщали в бронзову урну, з якої потім їх висипали у священне водоймище.

У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя стало б суцільною тортурою для неї, адже родичі небіжчика не простили б їй відмови виконати свій священний обов'язок.

А втім, становище індійки було таким безрадісним не скрізь. У передгір'ях Гімалаїв, наприклад, жінкам дозволялося їсти м'ясо, вживати алкогольні напої, навіть ходити на танці. На крайньому півдні Індостану навіть у другій половині І тис. до н. е. ще взагалі панував матріархат.

Помітним суспільним явищем у Стародавній Індії була проституція, до якої, хоч як це дивно, громадська думка ставилася поблажливо (її засуджувала лише частина брахманів). При царському дворі, крім офіційних наложниць, мешкали представниці найдавнішої професії, які обслуговували царських гостей та заразом шпигували для царя. В державному апараті були спеціальні чиновники, які інспектували доми розпусти та стягували з їхніх чарівних мешканок спеціальний податок. Десь на порозі середньовіччя в країні з'явилася й храмова проституція, особливо поширена в тамілів і дравідів *. Як і грецькі гетери, непоодинокі індійські повії здобували багатство, славу і почесті.

Щоб стати знаною, індійській "жриці кохання" доводилося не лише досконало оволодівати своїм безпосереднім ремеслом, а й набувати багатьох інших знань і навичок, зокрема: вміння грати, танцювати, співати, виступати на сцені, віршувати, складати букети живих квітів, виготовляти штучні квіти, плести гірлянди, виробляти косметику, куховарити, шити, вишивати, чаклувати, замовляти, показувати фокуси, складати шаради, загадувати загадки, придумувати головоломки, фехтувати мечем і палицею, стріляти з лука, ліпити з глини, розводити бійцівських півнів та курток, навчати попу гаїв, виконувати гімнастичні вправи, шифрувати, виконувати теслярські та будівельні роботи, володіти кількома мовами, знати логіку, хімію, мінералогію, садівництво тощо.

Таким поставало в загальних рисах староіндійське суспільство: близьким нам і водночас далеким, динамічним і консервативним, принадним і непривабливим, зрілим і недовершеним.

індія каста соціальний сільський

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ur