Размещено на http://www.allbest.ru/

Характеристика Японії

Зміст

1. Характеристика джерельноі бази

2. Рання Японія

3. Японія доби дзьомон

4. Японія перед вторгненням етнічних протояпонців

5. Прихід вадзін. Зародження ранньодержавних утворень (епоха яйої)

6. Культура давніх японців

Список використаної літератури

1. Характеристика джерельноі бази

Дослідники давньояпонської історії спираються на вкрай обмежений комплекс джерел, основу яких становлять археологічні матеріали. Особливо результативними з огляду на проблематику місцевої старовини виявилися розкопки численних поховальних комплексів, в яких знайшли свій останній притулок представники тогочасної місцевої політичної еліти, а також ранніх японських поселень. Виявлені матеріали дали змогу адекватно відтворити основні параметри господарського життя народів, що населяли терени Японії в епоху давнини, реконструювати базові принципи їхнього релігійно-міфологічного світогляду, дослідити матеріальну культуру остров'ян. Причому в умовах, коли більшість текстових джерел, які стосуються давньояпонської історії, вже непогано досліджена, саме археологічна ланка японістики розвивається останнім часом найдинамічніше, постійно поповнюючи наші знання про зародження й перші кроки цивілізації "Країни Вранішнього Сонця".

Серед писемних документів, в яких відтворено старо-японську дійсність, найінформативнішими є свідчення китайських та корейських хроністів про загадкову "країну людей ва". Це джерело видається особливо важливим з огляду на те, що свою власну писемність японці створили лише на початку середньовіччя. Велику цінність для дослідників становлять окремі свідчення про Стародавню Японію, вміщені в китайських династичних літописах "Вей чжи" ("Опис царства Вей", III ст.) та "Хоу Хань шу" ("Історія Пізньої Хань", V ст.), а також ранніх корейських хроніках доби Трицарства (рубіж н. е.-- VII ст.). Проте, зважаючи на постійну напівізольованість "Країни Вранішнього Сонця" від континенту через бурхливий норов Корейської протоки і, відповідно, вкрай обмежену інформованість далеких і близьких сусідів традиційної Японії про її буття, фактологічна насиченість та "коефіцієнт достовірності" документальних джерел такого типу вимагають вкрай обережного ставлення і, за можливості, детально перевіряються на археологічних матеріалах. У комплексі це дає змогу науковцям оперувати певним фактажем стосовно політичної історії архіпелагу часів давнини, а також поглиблює наші знання про господарсько-побутове й інтелектуальне життя та зовнішньополітичну діяльність його мешканців.

Не менш складною виглядає проблема використання для дослідження давньояпонської історії писемних документів власне японського походження. Найоптимістичніше налаштовані археологи схильні вважати, що у давніх японців ще до нової ери почав формуватися власний тип малюнкового письма. Проте якщо загадкові геометрично-стилізовані дряпини на металевих гонгах, стінах печер та глиняних посудинах, виявлені на півдні архіпелагу, й були спробою створення першої японської писемності, дешифрувати їх не вдалося. До того ж ці спроби не привели до створення самостійної знакової системи. Ось чому найдавніші дійсно текстові матеріали власне японського походження записані китайськими ієрогліфами й датуються початком VIII ст. н. е. Внаслідок великого часового інтервалу інформація про старояпонську історію, вміщена в таких писемних документах, доволі заплутана і являє собою синтез міфології та історії, поєднання фактів і легенд, правди і вимислу. Проте застосування сучасних джерелознавчих методик при вивченні цих текстів дає можливість нам краще зрозуміти й дослідити старояпонське минуле. Насамперед це стосується літописів "Кодзікі" ("Записи про справи давнини") й "Ніхон сьокі" ("Записані аннали Японії"), краєзнавчої збірки "Фудокі" ("Записи про звичаї та землі") та поетичної антології найдавнішої японської поезії "Ман'йосю" ("Збірка десяти тисяч віршів"). Згадані джерела містять матеріал стосовно міфолого-релігійних та морально-етичних уявлень давніх японців, їхніх сімейних та побутових традицій, тогочасних етноре-гіональних особливостей "Країни Вранішнього Сонця".

японія вадзін ранньодержавний міграція

2. Рання Японія

Найдавніші свідчення існування людини на теренах Японії датуються XXXV тис. до н. е. епохою пізнього (верхнього) палеоліту. В ті далекі часи "Країна Вранішнього Сонця" ще не була острівним архіпелагом, а з'єднувалася з континентом двома суходільними перешийками: північним (через Хоккайдо, Курили й Сахалін) та південним (через Рюкю і Корею). Найімовірніше, саме через південний перешийок людина потрапила до Японії.

Причини масової міграції первісних людей зрозумілі: хоча тогочасні природу і клімат у регіоні визначала крига останнього великого зледеніння, пра-Японія під льодовий панцир не потрапила. Холодне дихання гігантської криги суттєво знижувало місцеві температури і сприяло появі на цих землях північної тундрової флори та відповідних тварин, тож палеолітичні праяпонці годувалися полюванням на мамонтів, гігантських оленів, печерних ведмедів, шаблезубих тигрів, шерстистих слонів тощо. Загінне й облавне мисливство на таких гігантських тварин було надзвичайно продуктивним, цілком задовольняло потреби людини в їжі, шкурах, жилах і т. ін., а збиральництво доповнювало калорійний м'ясний раціон необхідними вітамінними добавками. Так жили палеоялонці протягом кількох десятків тисяч років, аж доки масштабне потепління XV тис. до н. е. не почало руйнувати цей уклад життя.

Потужна крига танула й поступово відступала на північ, за нею тікали гігантські тварини плейстоценової фауни, проте люди не відразу відчули наслідки цього. Тала вода з криги достатньо зрошувала землю, холод льодовика відганяв від регіону своїм крижаним диханням хмари й дощі, а сонце за постійного антициклону (ясної погоди) щедро зігрівало пагорби й рівнини, які за достатку води й тепла вкрилися густими травами. На них жирували косулі, мускусні й благородні олені, тигри й леопарди, вовки, бізони, бурі ведмеді, величезні стада викопних азійських коней і навіть ендемічний японський слон, трохи менший за своїх африканських та індійських родичів, що дало змогу праяпонцям ще упродовж кількох тисячоліть вирішувати свої харчові проблеми майже не змінюючи технологію та структуру господарства. Проте в XI--X тис. до н. е. льодовик остаточно розтанув і в Східну Азію прорвалися циклони Атлантики й мусони Тихого океану. Клімат став вологішим, від постійних дощів і талих вод протягом X--VIII тис. до н. е. на 100 м підвищився рівень океану, що спричинило відокремлення Японії від континенту й утворення архіпелагу, який відділявся тепер від материка бурхливими водами Корейської протоки, Японського та Охотського морів і являв собою групу островів, серед яких виділялися чотири найбільші: Кюсю й Сі коку на півдні, Хонсю в центрі й Хоккайдо на півночі архіпелагу.

Ставши островами, змінилася сама Японія, яка в цей час вступила в епоху мезоліту (XI--VIII тис. до н. е.). Від надлишку вологи на місці колишніх рясних степів виросли ліси й хащі з ялиць, дубів, сосен, бамбука й кипарисів, вимерла решта великих тварин, а їм на зміну прийшли (зайнявши гідне місце у харчовому раціоні праяпонців) спочатку японські олені, кабани, ведмеді, мавпи, японські вовки й рисі, а пізніше -- куниці, бурундуки, японські собаки, кролики, фазани, горностаї і навіть пацюки та жаби. Об'єкти мисливства явно дрібнішали. Для полювання на них людина винайшла лук і стріли, почала приручати собаку. Набуло Поширення збиральництво, але продовольча криза посилювалася, про що свідчать численні матеріали археологічних розкопок: на відміну від палеолітичних стоянок, на яких дослідники знаходять цілими великі кістки спожитих тварин, на мезолітичних стоянках усі кістяки побиті, обсмоктані й обгризені аж до останніх їстівних кістякових нутрощів. Періодичні голодування залишалися в часи мезоліту постійним супутником людини. Виходом із затяжної продовольчої кризи стала "неолітична революція" -- тобто перехід від споживчого до відтворюючого господарства. Проте шлях до нових форм господарювання на теренах оточеного водою Японського архіпелагу виявився не зовсім канонічним.

3. Японія доби дзьомон

Доба неоліту дістала в Японії назву дзьомон (яп. "шнуровий орнамент"). її автором був американський біолог Б. С. Морзе, який здійснював археологічні розкопки на островах у 1877 р. Під час розкопок у місцевості Ооморі він виявив купи черепашок, залишених людьми, які мешкали тут близько 3 тис. років тому, а також багато кераміки, прикрашеної "шнуровим" орнаментом. У 1937 р. японський дослідник Яманоуті Су rao розробив детальну періодизацію доби дзьомон, яка, з певними уточненнями, й сьогодні залишається основою вивчення неолітичної Японії:

ранній (яп. сокі) дзьомон -- 7500--5000 рр. до н. е. давній (яп. дзанкі) дзьомон -- 5000--3500 рр. до н. е.

середній (яп. тюкі) дзьомон -- 3500--2400 рр. до н. е. новий (яп. кокі) дзьомон -- 2400--1000 рр. до н. е.

пізній (яп. бункі) дзьомон -- 1000--300 рр. до н. е.

Ранній етап японського неоліту лише умовно можна віднести до часів дзьомон -- адже ніякої кераміки (тим паче зі шнуровим орнаментом) тогочасні праяпонці не знали. Невисокі на зріст (160--170 см) остров'яни вперто намагалися жити виключно за рахунок збиральництва й мисливства палеолітичного стилю, проте, незважаючи на певні технологічні новації (у процесі виробництва мисливської зброї та знарядь праці почали використовувати мікроліти, лук і стріли з крем'яними наконечниками тощо), результативність застарілих методів полювання на дрібних тварин залишалася мізерною. Постійне недоїдання тривало, тому кількість мешканців архіпелагу не перевищувала 22 тис. осіб. Часи сокі-дзьомон стали, фактично, перехідним етапом від палеомезолітичної Японії до неолітичної, про початок якої свідчать зміни у технології обробки кам'яних знарядь праці.

Суттєвих змін зазнала Японія за часів давнього дзьомо-ну (5000--3500 рр. до н. е.), коли на Землі досягло максимуму загально планетарне потепління, а рівень Світового океану значно перевищив сучасні параметри, що спричинило грандіозні зміни у береговій лінії. Тисячі квадратних кілометрів острівної поверхні були затоплені, океан "просунувся" на 30--50 км углиб архіпелагу, буквально притиснувши людину до води. Це призвело до значних змін у житті дзьомонців. Щоправда, від полювання давні праяпонці не відмовилися: у шарах давньодзьомонських стоянок знаходять кістяки оленів, кабанів, білок, навіть гірських сибірських левів (пізніше вимерли), проте кількість цих кістяків украй незначна порівняно зі скелетами морських ссавців (тюлень, бурий дельфін, морський лев тощо), завалами рибних кісток (лящ, окунь, тунець, макрель, камбала тощо), а також цілими пагорбами залишків від понад 350 видів молюсків. Не дивно, що археологи назвали часи дзанкі-дзьомон "неолітом черепашкових куп", які стали справжніми кухонними смітниками тогочасних аборигенів. Загалом у Японії знайдено й досліджено майже 2500 таких куп, причому деякі з них розташовані на відстані десятків кілометрів від нинішнього морського узбережжя, що свідчить про колосальну зміну берегової лінії у V--IV тис. до н. е. Отож основним годувальником людини на етапі давнього дзьомону стало море.

Остров'яни навчилися виробляти плоти й видовбувати човни, розробили й удосконалили технологію морського мисливства та рибальства (цим займалися чоловіки). Почалося масове виробництво гарпунів, сіток і рибальських гачків, а жінки й діти крім їстівних плодів збирали також молюски та їстівні водорості. Структурна перебудова економіки дала змогу праяпонцям вирішити болючу продовольчу проблему і навіть зайнятися удосконаленням ремісничого сектора господарства, про що свідчить поява у побуті давніх дзьомонців примітивних глиняних горщиків. Свідченням напруженого духовного життя давніх японців було зародження перших поховальних ритуалів, що відбувалися навколо куп мушель: померлих заривали в скорчених позах у шар мушель, посипаючи труп червоною вохрою.

Населення архіпелагу збільшилося до 100--110 тис. чол. Та "процвітання" давнього дзьомону тривало недовго. В середині IV тис. до н. е. привласнююча економіка остаточно вичерпала свої можливості. Людина полювала на тварин у небі, на землі та в морі, збирала пташині яйця, молюсків і будь-які їстівні рослини, ловила рибу й голкошкірих. Отже, дика природа островів дала праяпонцям уже все, що могла, і в умовах подальшого збільшення населення рівень споживання спочатку стабілізувався, а потім почав невпинно падати. Сприяло цьому також певне похолодання і відповідне зниження рівня океану. В умовах скорочення морських рибальських промислів остров'яни стали більше рибалити в озерах і ріках, але це не припинило погіршення харчового раціону, а мисливство, як основа економіки, дискредитувало себе ще за часів мезоліту. Серед остров'ян траплялися навіть випадки канібалізму.

Драматична загроза нових голодоморів змусила людей шукати кардинально нові шляхи для вирішення харчової проблеми. Ситуація змінилася на краще з появою відтворюючих галузей економіки (рільництва й скотарства), зародження яких в Японії припало на етап середнього дзьомону (3500--2400 рр. до н. е.). Першими примітивно домести-кованими рослинами стали запозичені з Меланезії ямс, таро та лілійна бульба: їх почали культивувати вже з другої половини IV тис. до н. е. Результативність нового методу виробництва продуктів споживання швидко зростала, і вже за кілька століть на острові Хонсю з'явилися технології вирубно-вогневого та перелогового рільництва, а на відвойованих у лісів землях почали вирощувати жолудеві, фундук і горіх, їстівні каштани, дикий виноград і навіть деякі різновиди грибів. Отже "неолітична революція" набула в Японії, нарешті, класичних ознак.

Навіть скромні успіхи середньодзьомонських землеробів дали небачені результати. Попри незмінність навколишнього природного середовища у 2,5 раза збільшилося населення країни, поліпшилося його матеріальне становище, ускладнилося інтелектуальне життя. Праяпонці навчилися будувати великі складові кораблі, якими могли діставатися до материка, знову поновився культурно-технологічний обмін між Японією і континентом (перерваний після утворення островів, унаслідок водної ізоляції). Динамічніше розвивалося духовне життя, що засвідчує поява у дзьомонців невідомих раніше фалічних символів та звичаю підпилювання зубів.

Майже тисячу років примітивне бульбове землеробство залишалося базою острівної економіки, але на зламі XXV--XXIV ст. до н. е. архіпелаг зазнав нових природних катаклізмів. Унаслідок чергових глобальних кліматичних змін планетарного масштабу південна течія Куросіо втратила свої колишні теплові ресурси і в навколо японських тихоокеанських водах запанувала крижана течія Оясіо. Клімат на островах став значно прохолоднішим, а тривалі холодні дощі остаточно звели нанівець переваги раннього землеробства перед збиральництвом. Чергова продовольча криза тривала з 2400 до 1000 рр. до н. е. й дістала в історіографії назву нового дзьомону. Криза торкнулася передусім раннього плодово-бульбового землеробства, можливості якого у розв'язанні "продовольчої проблеми" в умовах значно холоднішого і вологішого клімату різко звузилися. Відповіддю на новий "виклик" природи став заключний акорд "неолітичної революції" -- поява злакового рільництва і розгорнутого керамічного виробництва. Почався завершальний етап історії неолітичної Японії -- пізній дзьомон.

Перші спроби перейти від бульбового до зернового рільництва датуються в Японії серединою III тис. до н. е., проте реальні результати вони дали лише на межі

II--І тис. до н. е., коли на засадах вирубно-вогневого землеробства остров'яни почали масово вирощувати гречку, просо, гарбуз, горох. Намагалися пізні дзьомонці культивувати й напівдикий рис, однак без налагодженої іригаційної системи (запозиченої пізніше у Кореї та Китаю) раннє японське рисівництво зазнало краху.

Зернові культури вимагали кращого догляду, мали меншу абсолютну врожайність, швидко виснажували землі й для збереження врожайності потребували застосування елементів сівозміни. Та попри агротехнічну вибагливість злаки, боби й гарбузи мали низку безперечних переваг: їхні плоди легко було збирати й зберігати, а для повного визрівання в умовах прохолодного й вологого клімату їм вистачало 8--10 тижнів. Це вирішило подальшу долю японського сільського господарства, а отже й самої острівної цивілізації. Поява в раціоні людини зернових культур активізувала розвиток гончарного виробництва, бо для вживання в їжу круп їх треба варити -- інакше вони стирають не дуже міцні людські зуби. У виробництві кераміки почали застосовувати гончарний круг, удосконалювалися форма і якість виробів, їхню поверхню стали прикрашати вже відомим шнуровим орнаментом. Поряд із побутовим застосуванням гончарні вироби використовували у культовій справі: почалося виробництво знаменитих догу -- глиняних антропоморфних фігурок з гіпертрофованими жіночими ознаками, в яких науковці вбачають уособлення ідеї родючості. Значно ускладнився поховальний ритуал. Тепер разом із небіжчиком до могили клали предмети побуту і вже згадані догу, що свідчить про кардинальну еволюцію релігійних уявлень праяпонців. Іноді в таких похованнях трапляються кістяки з поламаними чи деформованими кінцівками, що свідчить або про сакральний жах людини перед покійником, або є наслідком кривавих міжплемінних сутичок за землю й жінок. Нерідко у небіжчиків ще й виривали зуби, з яких, можливо, робили амулети.

4. Японія перед вторгненням етнічних протояпонців

Найпоширенішим і найчисленнішим етносом Японії доби пізнього дзьомону вважаються айни, в яких деякі науковці вбачають прямих нащадків автохтонних праяпонців, що жили на цих землях ще з часів палеоліту. Дехто вважає айнів пришельцями, прабатьківщиною яких називають то Південно-Східну Азію, то Південний Сибір, то Північну Маньчжурію. Мешкали айни у центрі й на півночі острова Хонсю, на Хоккайдо й Курилах, але не підлягає сумніву факт спорадичної присутності айнів на всіх землях архіпелагу. Родинні зв'язки айнської мови до кінця не з'ясовані. З антропологічної точки зору частина науковців відносить їх до унікального расового типу, який поєднує в собі ознаки всіх чотирьох великих рас, інші вважають їх представниками північної гілки великої австралоїдної раси (зі зменшеною пігментацією). Дехто взагалі вбачає в айнах побічну гілку європеоїдів.

Причини таких розбіжностей полягають у справді незвичній антропологічній статурі айнів, параметри якої не підпадають під хрестоматійні ознаки великих людських рас. Айни -- народ відносно високих людей з темною жовтуватою шкірою, прямим хвилястим волоссям (дуже чорним і жорстким), надзвичайно розвиненим вторинним і третинним волосяним покривом, а також великими очима прямого, зовсім не монголоїдного, розрізу. У них маленький, проте широкий ніс, товсті губи, широкий рот і видовжені доліхоцефальні голови.

Айни займалися морським та озерним рибальством, полюванням на пташину і звірів (переважно оленів і ведмедів), збиральництвом та звіробійним морським промислом. Рільництво айни знали, проте його роль залишалася досить скромною, оскільки багаті на живність острівні ліси та навколишні води забезпечували айнам відносно стабільний життєвий рівень навіть на стадії переважання привласнюючих типів господарювання. Землю обробляли примітивним плугом із сучкуватого стовбура, мотикою з оленячих рогів, а врожай збирали загостреною мушлею замість серпа.

Особливою войовничістю та кровожерливістю айни не відзначалися, хоча й "грішили" канібалізмом, проте в разі агресії проти них ставали "зело жорстокими" і "виявляли велику хоробрість у бою", тому японці писали про них, що "один (вояк) емісі (так вони іменували айнів) дорівнює ста (воякам-японцям)". На війні вони використовували отруєні списи та стріли, обладунки зі сплетених мотузок, тканин і дерев'яних брусків та жахливі бойові палиці (секібо). Коли ж перемогти в битві айни не могли, а врятуватися втечею не було можливості, вони робили собі пере -- перерізали живіт (кінчали життя самогубством). Разом з тим айни залишалися людьми розміреними й неспішними, не любили багато говорити й цінували майстрів "лаконічних промов". Сусіди зазначали, що вони "набагато ввічливіші від інших народів, а крім того постійні, прямодушні, чеснотливі та лагідні. Говорять тихо, не перебивають один одного... Старих людей мають у великій шані". Найбільше айни цінували родинні зв'язки, дружбу, правдивість і щедрість, а найжорстокіше карали за брехню та войовничість, особливо якщо вони загрожували мирному укладу життя.

Основою соціальної структури айнів виступала велика патріархальна родина, що складалася із споріднених нуклеарних сімей з елементами полігамії, проте статус жінки у суспільстві залишався досить високим. Кілька сімей об'єднувалися у роди, з яких складалися племена й навіть аморфні племінні союзи. Культове життя айнів включало вшанування астральних божеств, духів природи й своєрідні елементи фетишизму і тотемізму. Шанували змію, орла, косатку, богів моря та гір, підземного світу, річок і долин, проте панівними вважалися два культи: богині вогню й сонця (охоронця тепла, світла й домашнього вогнища) та "сина бога гір" --- тотемного ведмедя. Окремо в айнів існував інститут шаманів, але тільки на засадах марновірства, а не офіційно визнаного культу. Шамани вважалися нечистими, їх не допускали на офіційні свята і використовували тільки для розв'язання практичних побутових потреб (лікування хворих, ворожіння про майбутнє, виготовлення приворотного зілля, наведення порчі на ворога тощо).

Південніше від айнів (Центрально-Західний Хонсю) за насів пізнього дзьомону мешкали ідзумо, або кудзо-- маньчжуро-корейського (тунгусо-маньчжурського) чи аустро-незійського походження, які теж знали примітивне землеробство (гречка, каштани, просо), хоча рибальство, полювання та збиральництво їм, звичайно, теж не були чужими. Ідзумо відзначалися войовничістю, спрямованою проти північних сусідів -- айнів, веселою вдачею і схильністю до містики. В їхній релігії панували таємні ритуали (які дуже нагадували шаманські камлання). Це породило серед сусідів ідзумо віру у їхню ворожість і навіть підступність.

Потреби екстенсивного перелогового землеробства й не менш екстенсивного збиральництва вимагали від ідзумо постійно розширювати свій земельний фонд, що в умовах крайнього дефіциту придатних для рільництва земель спричиняло постійні війни між ними і айнами. У цих кривавих сутичках войовничі ідзумо, як правило, брали гору над тихими і мирними айнами, що дало змогу їм поступово витіснити айнів з Центрального Хонсю. Зате південних сусідів -- племена кумасо (хаято) -- ідзумо побоювалися, а тому намагалися їх зайвий раз не дратувати.

Достовірною інформацією про соціальну організацію ідзумо сучасна наука не володіє, проте відомо, що елементи певної протидержавної централізації вони вже мали.

Серед етносів, що мешкали на островах архіпелагу за часів пізнього дзьомону, були й кумасо -- спільнота малайсько-полінезійського походження. Ареал їхнього розселення охоплював острови Кюсю, Сікоку і, можливо, частково південну окраїну Хонсю. Економічною базою кумасо, як і ідзумо, вже стало вирубно-вогневе землеробство, при збереженні вагомої ролі привласнюючих форм господарювання.

За відгуками сусідів, це були войовничі, дикі й кровожерливі племена мужніх, рішучих та спритних людей, що прийшли на острови з півдня, відвоювали собі "місце під сонцем" і завзято боронили свої землі від будь-яких ворогів. Проте нових завоювань кумасо не вершили, задовольняючись уже здобутим. Можливо, подальшій воєнно-територіальній експансії кумасо завадила надзвичайна анархічність їхньої внутрішньої соціальної структури, оскільки, незважаючи на відчуття етнічної спільності, кумасо жили окремими родоплемінними групами, які ворогували між собою не менше, ніж з інородцями, через свою природну бунтівливість.

Ще одним етносом Японії доби пізнього дзьомону були примітивні рибалки ама, що населяли східне узбережжя Хонсю, північ Кюсю та Сікоку. Деякі науковці вважають їх етнічними родичами полінезійців Океанії, інші -- "морськими циганами Південно-Східної Азії". Проте джерела засвідчують, що ама схожі на кумасо. Це дає підстави наполягати на їхньому аустронезійському походженні. Господарське життя етносу включало рибальство, океанічний промисел і збиральництво, а міфологічні уявлення звеличували Сонце, яке приніс людям герой-мореплавець, користуючись кораблем-птахом, що може літати по небу і ходити водами океану. Саме тому зображення дивовижних птахів-човнів часто трапляються на ритуальних і побутових предметах, виявлених археологами.

Наприкінці епохи дзьомон (середина І тис. до н. е.) Японія суттєво відставала в розвитку технологій, економіки та соціальних структур від своїх найближчих сусідів (Корея, Китай) і жила майже ізольовано від зовнішнього світу своїми власними проблемами. Головною причиною такого становища була відсутність етногосподарської та політичної єдності. Країна ще не вийшла за межі кам'яного віку, її рільництво залишалося маловрожайним і надзвичайно примітивним, а державних інститутів не існувало взагалі. "Країна Вранішнього Сонця" стояла на порозі активного державотворення, коли у другій половині І тис. до н. е. на островах з явилися "людиямато", або народ вадзін,-- етнічні протояпонці.

5. Прихід вадзін. Зародження ранньодержавних утворень (епоха яйої)

До появи на островах "людей ямато", або вадзін (носіїв мови предка сучасної японської ) цивілізаційний розвиток архіпелагу відбувався майже відособлено від соціально-економічних, культурних та етнополітичних процесів на континенті. Фактично до середини І тис. до н. е. Японія являла собою напівізольований культурно-господарський анклав, відірваний від основних вогнищ далекосхідної цивілізаційної спільноти. Айни, ама, ідзумо, кумасо та інші острівні етноси вже виробили на той момент зародки власних протидержавних інститутів і стратифікованого суспільства, створили багатогалузеву економіку з домінуванням відтворюючих типів господарювання, заселили й освоїли абсолютну більшість острівних теренів, але не знали металів, комплексного рільництва і тваринництва, розвинених суспільно-державних інституцій, писемності. Прихід вадзін зламав рутинну культурно-історичну автаркію Японії, прискорив її суспільно-господарський та політичний розвиток, включив "Країну Вранішнього Сонця" в обрій далекосхідної регіональної спільності, лідером та еталонним зразком якої вважався тоді Китай.

Походження вадзін залишається невідомим. Лише далекі родинні зв'язки японської мови з групою алтайських мов дають підстави науковцям будувати гіпотези стосовно того, звідки прийшли "люди ямато". Відомо лише, що, прийшовши спочатку до Кореї, вадзін запозичили багато корисних соціально-політичних і господарсько-технологічних новацій у китайців і протокорейців, а в середині І тис. до н. е. здійснили масове переселення з Кореї до південно японського острова Кюсю, звідки почали розширяти свої територіальні володіння, просуваючись на північ архіпелагу.

Пришельці значно переважали острівних аборигенів рівнем розвитку своїх господарських технологій, наукових знань, культурних і політичних традицій. Вони навчили остров'ян обробляти перші метали (мідь, бронзу, золото, срібло), завезли в країну коней та корів, що сприяло появі на островах комплексного орного землеробства замість примітивного мотичного. Знали тогочасні японці й залізо, однак видобувати й обробляти його вони ще не навчилися, а залізні вироби, імпортовані з Кореї, були надзвичайно дорогими і тому залишалися екзотичною рідкістю для остров'ян. Нарешті, справді революційний вплив на розвиток давньояпонської цивілізації справила поява на островах рису -- завезеної з Кореї сільськогосподарської культури, що найліпше прижилася в умовах вологого та відносно теплого клімату Японії. В історії країни почалася епоха, яку місцева археологія класифікує як часи яйої (III ст. до н. є,-- III ст. н. е.).

Прихід протояпонців якісно змінив цивілізаційне обличчя країни. "Люди ямато" були вираженими монголоїдами, і результатом їхнього інтенсивного змішування з аборигенами стало формування японського антропологічного типу, який відносять до змішаної раси з домінуванням елементів монголоїдності. В агрокомплексі остаточно утвердилося відтворююче господарство осілих землеробів і тваринників. Поява мідно-бронзового ливарництва позитивно вплинула на якість обробки землі, що сприяло підвищенню врожайності рільничих культур. Зросла урбанізація: на зміну селищам, кількість мешканців яких не перевищувала кілька десятків осіб, прийшли перші протоміста, населення яких сягало сотень, а нерідко й тисяч чоловік. Загальна кількість остров'ян сягнула 600 тис. осіб. Багатшим стало духовне життя людей.

Як народ-завойовник вадзін не могли успішно конкурувати з аборигенами "за місце під сонцем" без родокланової взаємодопомоги, тому основою їхньої соціальної структури виступала система екзогамних кланів хара, в порівнянні з якою навіть сімейні зв'язки відігравали другорядну роль. Про легковажне ставлення до інституту шлюбу свідчить, зокрема, відсутність у "людей ямато" будь-яких весільних ритуалів. Згідно з традиціями, якщо жінка або дівчина називала чоловікові чи хлопцеві своє ім'я, це вже зобов'язувало її віддатися йому -- ото й усе весілля! А деякі свята (наприклад, свято врожаю ніїнамесай) супроводжувалися обов'язковими оргіями. Водночас жорстко кодифікована в рамках звичаєвого права система вікових страт вражає стабільністю. Вона передбачала, що до 14--15 років юнаки жили в хатині батьків на правах дітей; потім, після непростого, зате пишного випробування під час церемонії ініціації, хлопці переселялися у "домівки для юнаків". Вони ставали повноправними вояками, здобували право дорадчого голосу на кланових зборах і могли шукати собі дружину. Знайшовши "суджену", юнаки переходили до стану чоловіків, створювали власну сім'ю, жили в окремій домівці, заводили дітей і могли голосувати на зборах клану.

Поява нових типів господарювання та соціального устрою відбилася на ментальності остров'ян. Рисівництво вимагає дбайливості, скрупульозності й точності до дрібниць, високої групової та індивідуальної самодисципліни, а також чіткої організації та взаємодії між орачами, сіячами, будівельниками іригаційних споруд, зрошувачами тощо. З часом така система господарювання виховала в японців працьовитість, дисциплінованість, організованість, винахідливість і терплячість, а також обережність щодо будь-яких новацій. Вирізняли "людей ямато" також клановий корпоратизм, повага до вождів, дисциплінованість, войовничість і етнічна чванливість -- саме завдяки цим рисам пришельці змогли відвоювати для себе землю у кровожерливих кумасо, войовничих ідзумо, невловимих ама та численних айнів.

З появою металів, рисівництва, комплексного сільського господарства тощо значно зріс обсяг додаткового продукту, що його виробляла острівна економіка, і, як наслідок, наприкінці І тис. до н. е. виникли перші протодержави -- чіфдоми ("вождівства"). Чіфдом являв собою групу общин, підпорядкованих центральному селищу, де перебувала резиденція вождя. Завдання лідера полягало у створенні якомога ефективнішої системи управління та оптимальної організації виробничого процесу з метою отримання більшого сукупного додаткового продукту. У про-тодержавах з'явилася первинна стратифікація суспільства на вождів та їхніх наближених, жерців, адміністраторів, дружинників і простий люд. Проте межі між цими соціальними верствами залишалися ще досить умовними. Засобом політичної стабілізації ранніх японських чіфдомів стала сакралізація та обожнювання влади й особи вождів, опорою яких виступав первосвященик місцевого племінного культу та особиста дружина. Технологічною базою господарства чіфдомів залишалися мотика, рало та копалка доби ранніх металів (з міді, бронзи, каменю або дерева).

Даних про конкретну історію перших японських прото-держав дуже мало. Це переважно уривки з китайських та корейських хронік і небагатий археологічний матеріал. Першими осередками державотворчих процесів на островах стали общини, що мешкали на півночі о-ва,Кюсю та півдні і центрі о-ва Хонсю, де господарський прогрес і суспільне розшарування відбувалися найактивніше, оскільки саме туди прибули у другій половині І тис. до н. е. "люди ямато". їхні вожді мешкали в дерев'яних будинках і мали по 4--5 дружин, у той час як простолюдини задовольнялися моногамією і трав'яними куренями. Ховали найзнатніших у пишних човнах, які пускали пливти водами моря у вічність, інших небіжчиків просто закопували в землю. У суспільній ієрархії з'явилися "раби" (нухї) та "залежні люди" (сейко). Помітні зрушення відбувалися у господарському житті країни. Розвивалися рільництво (просо, рис, коноплі), садівництво (слива, каштан, тутове дерево), городництво (гарбуз) та скотарство (коні, собаки, корови). Важливу роль відігравали також мисливство, рибальство та морське збиральництво, поліпшилася якість ремісничих виробів. Японці навчилися виробляти тканини не лише з кори паперового дерева, дикого бавовнику (томен) та кропиви, а й з конопель та шовку, фарбувати їх у синій і червоний колір; видобувати та обробляти перлини, жадеїт, зелену яшму, плавити мідь і бронзу. Що ж до права, за яким жили тогочасні протояпонці, то воно залишалося "суворим і невблаганним": за незначну провину в людини забирали дружину та дітей, за більшу -- вбивали, нерідко винуватця знищували разом з усіма родичами.

Вже у II ст. до н. е. на островах склалося більше сотні вождівств, "кожне з яких мало свого спадкового вождя". За таких умов звичним станом внутрішнього життя стала кривава боротьба чіфдомів за домінування, причому майже ЗО най далекоглядніших лідерів уже за часів правління ханьського імператора У Ді (140--87 рр. до н. е.) слали офіційні листи або посольства до Китаю, щоб заручитися підтримкою могутнього китайського володаря у боротьбі з сусідами. Результатом постійної боротьби вождівств за гегемонію стала поступова концентрація володінь і невдовзі серед них з'явилися перші мікрогегемони -- Тома, Мацура, Куна, Іто та ін.

Спочатку найудачливішим і найхитрішим проявив себе вождь розташованого на півночі Кюсю "царства" На, який завдяки воєнним успіхам та дипломатичному хисту зумів у 57 р. до н. е. отримати від ханьського імператора Сюань-ді (73--49 рр. до н. е.) золоту печатку з викарбуваним на ній написом: "Царю людей ва у країні На".

Тривалий час цю історію вважали легендою, але у 1784 р. печатку випадково знайшов селянин, копаючи канаву. З тих пір безцінна знахідка експонується у Фукуоцькому музеї мистецтв.

Визнання за наським вождем загально японської гегемонії з боку Китаю стало солідним козирем у внутрішньополітичних чварах: до середини II ст. н. е. вождівство На залишалося наймогутнішим чіфдомом на Кюсю. Однак стрімкий занепад Ханьської імперії, який завершився у 184 р. н. е. повстанням "жовтих пов'язок", залишив На без могутнього покровителя. Як свідчить китайська хроніка "Цзінь шу", "японці збунтувалися і безперервно нападали один на одного", аж доки війна за "наську спадщину" не завершилася перемогою вождівства Яматай, розташованого на південно-східному (тихоокеанському) узбережжі о-ва Кюсю.

За даними китайської хроніки "Вей чжи" на зламі І--II ст. н. е. лідером чіфдому Яматай був чоловік, ім'я якого лишилося невідомим. Після його смерті вождівство "перебувало в анархії та усобицях" і "багато років не мало правителя", аж доки у 173 р. владу перебрала жінка Хіміко (Біміко -- "Шаманка Сонця" або "Шаманка вогню"), яка пробула на престолі майже вісім десятиліть (до 250 р.). Зійшовши на трон досить молодою, Хіміко проявила себе видатним політиком, вправним дипломатом і неординарним керівником. Стабілізувавши завдяки репресіям внутрішню ситуацію та реорганізувавши за допомогою молодшого брата систему управління, "Шаманка Сонця" перейшла до зовнішньої експансії. Невдовзі "володіння цариці" (як іменували їх китайські хроніки) охопили терени двадцяти (!) колишніх "царств" Кюсю, у тому числі впливові у минулому Іто й На. Племінний союз Яматай займав тепер більшу частину території Північного й Центрального Кюсю. Серед усіх давньояпонських вождівств він за своєю внутрішньою структурою найближче підійшов до стадії зрілого державного утворення. "Царство" Яматай володіло чітко визначеною територією. Обсяг додаткового продукту і відповідних зборів давав змогу утримувати солідні владні інститути і пишний двір (Хіміко, зокрема, мала 1000 служниць), а суспільне розшарування втрачало елементи колишньої аморфності. "Шляхетних і низьких" тепер по-різному татуювали, а отже соціальні відносини вже настільки визріли, що стало можливим по життєво закріпляти за людиною її суспільний статус.

Та попри всі успіхи, племінний союз роз'їдали культові, етнічні та господарські регіональні відмінності. Ситуацію ускладнювали також владні зазіхання місцевих вождів. Далеким від процвітання залишалося економічне становище Яматай: корейський літопис царства Сілла свідчить, що у 193 р. "люди Ва сильно голодували, тому понад тисячу їх прибули (до Сілла) просити їжі". А коли, розгромивши найближчих конкурентів із середовища власне вадзін, яматай ці вчинили агресію на півдні Кюсю проти войовничих племен кумасо, війни перестали приносити очікувані перемоги, престиж і здобич. У незнайомих протояпонцям гірських масивах півдня Кюсю воювати було важко, грізні кумасо чинили впертий опір, а величний Китай активно підтримував усі антияматайські дії, оскільки вважав "царство" Хіміко своїм ворогом після розгрому яматайцями вождівства На -- колишнього "друга і союзника" Ханьської імперії.

З метою позбавити кумасо китайської допомоги Хіміко відправила у 238 р. офіційне посольство до вейсь-кого (північно китайського) імператора Мін-ді. Я матай-ський посланець Насьонмі визнав від імені Хіміко формальний васалітет Яматай щодо Вей. Нехитрий політичний крок відразу дав очікуваний результат: Мін-ді "присвоїв" Хіміко титули "цариці Ва і друга Вей", побажав їй мирно керувати підданими і пообіцяв перестати підтримувати "країну Куна" (тобто кумасо), що відразу засвідчили двірцеві записи Вей: якщо раніше війна Яматай і Куни описувалася в категоріях "воюють між собою", то відтепер китайські хроністи наголошували, що кумасо "не підкоряються цариці", а отже є бунтівниками проти легітимного уряду Хіміко. Та навіть після дипломатичних успіхів прямої підтримки від Китаю Хіміко не отримала, а тому важкі кумасо-яматайські війни тривали ще кілька десятиліть і завершилися для "Шаманки Сонця" безрезультатно.

Про останні роки правління Хіміко відомо мало. Різні хроніки скупо згадують про заколоти, усобиці та бунти, які тривали в цей період і не припинилися й після смерті (250 р.) славнозвісної володарки. Найімовірніше, це були повстання підкорених племен, яким набридло сплачувати яматайцям обтяжливу данину, хоча окремі японські історики схильні бачити у цих заворушеннях протест вождів-чоловіків проти засилля жіночого правління. Результатом кривавих воєнних дій стало відновлення абсолютної незалежності всіх земель "царства" Куна (хоча решту захоплених у минулому земель яматайці утримали під своїм контролем). Пишні похорони цариці мали, очевидно, продемонструвати непорушність і міць шамансько-теократичного режиму. Разом з Хіміко "в останній шлях" відрядили більше ста її "слуг", а на могилі грізної правительки насипали величезний курган у 100 кроків діаметром. Однак недарма ці кладовищенські новації вважають точкою відліку для нового періоду в історії Японії -- епохи кофун ("курганів"), або Ямато,-- з якої починається середньовічний етап розвитку японської цивілізації, ознаменований остаточним оформленням основ традиційної японської державності далекосхідного типу. Що ж до чіфдома Яматай, то смерть Хіміко стала початком його кінця.

Не встигли досипати курган на могилі "вогняної шаманки", як спалахнула внутрішня війна за її спадщину. Спочатку "місце на троні зайняв новий правитель, але люди не стали йому коритися. Різанина й убивства тривали; понад тисячу було таким чином знищено". Мабуть, серед тисячі цих невдах був і чоловік, що намагався успадкувати яма тайський трон.

Лише після тривалих і кривавих сутичок трон посіла тринадцятирічна "дочка" (скоріше, внучка) Хіміко -- Ійо (Таійо), яка відразу ж почала шукати підтримку в Китаї. За море відправили нове пишне посольство у складі двадцяти осіб на чолі з начальником царської гвардії Ядзаку. Воно везло з собою багаті подарунки: 30 рабів, 5 тис. білих перлин, коштовні самоцвіти і 20 сувоїв барвистої парчі. Рівень посольства свідчить про великі сподівання, що їх покладали лідери Яматай на цю місію, а також, певною мірою, про критичність ситуації, в якій опинилося Яматай у середині III ст. Однак Китай був у цей момент заклопотаний своїми внутрішніми проблемами і ніякої реальної підтримки Ійо не надав (обмежившись, своєю чергою, багатими подарунками).

Затиснуте з усіх сторін ворогами "царство" Яматай роздиралося внутрішніми усобицями і було приречене на загибель. Невдовзі цей племінний союз остаточно розпався. Останню згадку в хроніках про вождівство Яматай історики датують 266 р., а на початку IV ст. навіть пам'ять про державу "вогняної сонячної цариці" зникає в Японії.

На той час, коли "Країна Вранішнього Сонця" вступила в середньовіччя, населення Японських островів сягнуло 1 млн. чоловік.

6. Культура давніх японців

Стародавня японська культура склалася унаслідок синтезу місцевих праяпонських та привнесених мігрантами вадзін культурних компонентів, що визначило її специфіку стосовно сусідніх материкових культур далекосхідного регіону.

На відміну від Китаю та Кореї Давня Японія не знала міст. Вадзін мешкали невеличкими поселеннями, забудованими з урахуванням складного гористого рельєфу країни. Тип житла залежав переважно від статусу господаря: верхівка мешкала у дерев'яних будинках на палях (для захисту від вогкості, хижаків і гризунів), простолюдини -- у трав'яних куренях або землянках. Покрівлю робили дво- чи чотирисхилою і покривали травою або плетенням із розщепленого бамбука. Іноді селище укріпляли ровами і валами з частоколом по периметру.

Одяг вадзін залишався доволі однотипним: сорочка з поясом і капелюх-ковпак або платок на голові, до яких жінки додавали довгу спідницю з боковим розрізом, а чоловіки -- неширокі штани-шаровари. Взимку на сорочку одягали каптан. Зате вибір одежних тканин чітко відповідав соціальному статусові носія: одяг для еліти шили з конопляних тканин (іноді навіть із шовку), тоді як простолюдини мусили задовольнятися тканинами з кори паперового дерева, дикого бавовнику, а то й кропиви. Волосся вадзін носили довгим, часом заплітаючи його в коси.

Важливу роль у суспільному житті давніх японців відігравали релігійні уявлення та ритуали. Щоправда, відомо про них мало. Впевнено можна стверджувати лише про вшанування сонця та сакралізацію правителя (або правительки) як глави солярного культу. Періодично для зміцнення духовної єдності проводилися спільні колективні моління (ними керував вождь). Відзначалися також свята сезонно-календарного характеру, пов'язані із циклом сільськогосподарських робіт, які майже завжди супроводжувалися пишними жертвоприношеннями (в тому числі людськими). Ритуали супроводжували і процес поховання, масштаби якого залежали від соціального статусу небіжчика. Траур за будь-ким тривав 10 днів (протягом цього часу родичі померлого не їли м'яса, пили вино й поминали його піснями й танцями). Зате ховали всіх по-різному: простолюдина тихо закопували в землю, у той час як родовитим небіжчикам влаштовували пишні поховання, під час яких разом із небіжчиком відправляли (якщо вірити китайським хроністам) до праотців не одну сотню "супроводжуючих". Щоправда, археологія ці свідчення поки що не підтвердила.

Не цуралися давні японці і ворожби та шаманських камлань, серед яких особливий інтерес викликає звичай призначати на початку будь-якої серйозної справи (битва, подорож, лікування тощо) відповідального "носія скверни" (дзісай). Протягом усього часу, доки тривала ризикована дія, дзісай не мився, не стригся, не вживав м'яса й узагалі нічого не робив, однак за все ніс персональну відповідальність, і в разі успіху справи міг сподіватися на всіляку шану й матеріальні заохочення, а в разі неуспіху прощався з життям. Неодмінним атрибутом шаманських культів було вшанування духів предків, природних стихій та деяких предметів.

Про мистецтво вадзін свідчень залишилося небагато. Лише керамічні фігурки (догу) найекзотичніших форм свідчать про наявність у давніх японців вкрай своєрідних естетичних смаків, що майже не мають аналогів серед сусідів "Країни Вранішнього Сонця". Щодо рівня технологічного потенціалу вадзін, то він суттєво відставав від материкових показників. Основу господарського комплексу становили знаряддя праці з міді, бронзи й каменю. Що ж до заліза, то його доводилося завозити з інших країн і коштувало воно надзвичайно дорого. Зате скловидну пасту японці виготовляли вже на початку н. е. Тоді ж остров'яни опанували рахування до десяти, навчилися будувати складні іригаційні системи, створення яких вимагало певних знань у галузі елементарної геометрії. Справжніх висот досягли японці в мистецтві татуювання, що засвідчило відповідний рівень естетики, хімічних та медичних знань.

Зовнішньополітична активність більшості давньо-японських "царств" дає підстави припустити можливість існування в тогочасній "Країні Вранішнього Сонця" непогано налагодженої системи вивчення іноземних мов (насамперед китайської), але прямих свідчень про це в історичних джерелах не збереглося.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ur