Еволюція державотворення та політичні системи на теренах Київська Русь – Козаччина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модульна робота

Еволюція державотворення та політичні системи на теренах Київська Русь - Козаччина

Лукашевич М.

Утворення Київської Русі було тривалим і складним процесом політичної консолідації східних слов'ян, що звершився наприкінці IX ст. Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Відтак, першим і значним кроком на шляху до складання східнослов'янської державності стало об'єднання руської Півночі з Півднем. Цей процес започаткував близько 882 р. князь Олег, який і проголосив Київ столицею новостворюваної країни - уже загальноруської. З того часу починається будівництво Давньоруської держави. Вона виникла й розвивалася як поліетнічна країна. Безумовно, її створили слов'яни, котрі завжди складали абсолютну більшість населення. Та в Київській Русі разом з ними співіснувало понад двадцять різних народів. Неслов'янські народи увійшли до складу Київської держави переважно мирним шляхом. Давньоруська держава часів Олега (882 - 912) та його наступника Ігоря (912 - 944) залишалась не досить об'єднаною і консолідованою. Влада київського государя у землях племінних княжінь була ще слабкою, здебільшого символічною, самі системи управління, судочинства й збирання данини - примітивними. Вожді племінних об'єднань почували себе автономними. Давньоруська держава народилася в родоплемінному суспільстві. Тому можна назвати її надплемінною, бо влада не лише відокремилася від маси народу (це одна з основних ознак державності), а й піднеслася над племінною верхівкою, набравши індивідуального характеру, стала передаватися у спадок. Початок другого етапу в еволюції давньоруської державності припав на князювання спадкоємиці і дружини Ігоря Ольги (944 - 964). Вона вжила рішучих заходів до регламентації самої системи і норм збирання данини, створення осередків княжої влади на місцях, закріплення адміністративної та судової систем на всіх підвладних Києву землях. Стратегічно виважені й цілеспрямовані заходи уряду Ольги стали вирішальним кроком на шляху до перетворення земель племінних княжінь і союзів на державну територію Київської Русі. Цей етап завершується за часів Володимира Святославича, на князювання якого прийшовся початок третього і кінцевого етапу в становленні державності східних слов'ян. Тоді відбувся перехід від родоплемінної дружинної держави до феодальної. На часи його князювання (978-1015 рр.) припадає інтенсивна розбудова Давньоруської держави. Володимир став одноосібним володарем країни, утвердив ранньофеодальну монархію. Руська земля дісталася Володимиру Святославичу ще не досить консолідованою й об'єднаною. Як і раніше, влада племінних вождів і князьків у землях, що складали державу, була великою. Вони неохоче слухались наказів київського государя, привласнювали частину данини, що збиралася на його користь і тільки чекали сприятливого моменту аби вийти з-під його руки. Тому Володимир вирішив згуртувати державу й провів цілу низку важливих реформ, а саме адміністративну, правову, релігійну. Тому недарма Володимира називають першим реформатором на Русі. Довершив будівництво Давньоруської держави син Володимира Святославича Ярослав, на роки князювання якого в Києві (1019 - 1054) припало завершення третього і прикінцевого етапу її складання. В останні роки правління Володимира раптом з'ясувалось, що розбудована ним держава була не такою вже й згуртованою, а його влада - не такою вже й абсолютною. Розпочалися князівські міжусобиці, переможцем яких і став Ярослав. Він з самого початку свого князювання почав докладати чималих зусиль до відновлення централізації держави. Ярослав першим перетворив зовнішню політику на багатовекторну. З його часу Давня Русь уже не зосереджується на стосунках з Візантією, а зав'язує відносини з Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими країнами. Він вдавався до поширеного у середньовіччі методу проведення дипломатії - династичних шлюбів. Вони високо підносили авторитет держави та її правителя. У цілому, в роки князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Князь остаточно подолав місцевий сепаратизм, перетворив ту частину родоплемінної аристократії, що скорилась центральній владі, на своїх дружинників і бояр. Стабілізувалася державна територія Русі з рубежами, був удосконалений державний апарат. Після його смерті розпочалися проблеми так званої правової невизначеності "ряду" (адже Ярослав прямо не проголосив Ізяслава великим князем київським), що дало підстави іншим братам претендувати на престол. Далі в державотворенні з'явилися такі форми управління як тріумвірат і дуумвірат, допоки єдиним правителем держави не став Володимир Мономах, котрий зумів відновити одноосібну й консолідовану монархію на Русі. Цьому особливо сприяла його багаторічна й успішна боротьба проти половецьких ханів, яких він розгромив і загнав далеко за Дон. Фактично тільки після його смерті розпочалась остаточна роздробленість держави, що мало суперечливі та різнопланові наслідки. Врешті-решт, Київська держава впала під ударами монголо-татар у ХІІІ ст., а в середині - другій половині XIV ст. її поневолили і розділили між собою Польське королівство і Велике князівство Литовське, Угорщина й Валахія. Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру - Галицько-Волинського князівства, яке продовжило державницькі й культурні традиції Київської Русі. Наступним періодом державотворення на українських землях стало існування Гетьманщини. Виявляючи великі потенційні можливості й динамізм, козацтво сформувало демократичні принципи власної суспільно-політичної організації. Саме в кінці XVI ст. окреслилася тенденція до перебрання козацтвом "історичної місії національного речника українського народу", набуття ним функції носія української державності. "Могутній інстинкт національного будівництва" витворив зародок інституцій протодержавного життя у вигляді Запорозької Січі. Поява у політичній свідомості молодої еліти нових уявлень про мету національно-визвольної боротьби істотно вплинула на хід переговорів козацької старшини з польською владою. В лютому 1649 р. Б. Хмельницький повідомив останній про право українського народу на самостійне державне буття в етнічних межах свого проживання. І утвердження національного адміністративно-територіального устрою завершилося вже до весни 1650 р. Кожен полк становив військову одиницю й водночас набував значення адміністративного округу. Від початку формування держави в ній утвердилася республіканська форма правління. Водночас інтенсивно відбувається становлення авторитарного режиму у вигляді цезаризму, який поступово (на 1657 р.) трансформувався у монархічний. Помітно зростає роль старшинської ради (до складу її входили генеральна старшина й полковники), що почала вирішувати поточні питання функціонування держави. Керівні посади в державному апараті обіймала генеральна старшина. Б. Хмельницький прагнув добитися ефективної та злагодженої роботи державних органів влади, негайного й точного виконання ними ухвалених рішень та його розпоряджень. Оскільки розбудова державної структури відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то й держава отримала самоназву "Військо Запорозьке". З 1654 р. в офіційному листуванні вживався також термін "Малая Русь". київський русь слов'янський

Водночас серед різних прошарків населення поширюється така самоназва держави, як "Україна". Відбувалося становлення державної символіки. Тогочасна українська держава мала низку особливостей. По-перше, провідну роль у її функціонуванні відігравав не стан великих землевласників - магнатів, а козацтво (дрібні землевласники-вояки), яке не визискувало інших прошарків, а жило за рахунок власної праці. По-друге, відкритість козацтва для вступу до його лав представників інших станів і груп, користування селян правами особистої свободи й розділеної з державою власності на землю істотно відрізняли соціальну структуру козацької України від інших європейських держав. По-третє, незавершеність становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, наявність гострих суперечностей між різними кланами та жорстоку боротьбу за владу. По-четверте, винятково важливою була роль мілітарного фактора. Військові (старшини) обіймали всі керівні посади, що не могло не справляти негативного впливу на розвиток держави. Укладений у 1654 р. договір з Росією та вступ у 1655 р. Швеції у війну проти Речі Посполитої давали шанси гетьманському урядові на реалізацію програми возз'єднання українських земель у межах держави, що відкривало перспективу виборення повної незалежності. Ці фактори в поєднанні з централізаторською політикою Б. Хмельницького та курсом на встановлення спадкового гетьманату дещо послабили негативні тенденції в розвитку держави й поліпшили геополітичну ситуацію в регіоні. Однак після його смерті відчутним стало прагнення російського уряду скористатися політичною дестабілізацією в державі для позбавлення її внутрішнього суверенітету й перетворення на складову Росії, що й викликало спротив з боку гетьманської влади, частина якої почала схилятися до думки про можливість повернення Гетьманщини до складу Речі Посполитої як її третього члена (нарівні з Польщею й Литвою). Це призвело до подій 1663 р., які затвердили історичну реальність - територіальна єдність козацької України була порушена й відбувся розкол на Правобережжя і Лівобережжя.

Розкриття змісту і особливостей функціонування зовнішньополітичних установ

Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді Київської Русі-України. Водночас, витоки української дипломатії є значно глибшими. Відтак, її коріння слід шукати на стику візантійської і римської традицій, що лежать в основі усіх сучасних європейських держав. Давньоукраїнська держава підтримувала активні відносини з Візантією, Святим Престолом, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими державами.

Особливо розгалуженими і динамічними зовнішні відносини стали в часи правління сина Володимира Святославича, князя Ярослава Мудрого (1019-1054). Він активно використовував поширений в часи середньовіччя метод здійснення дипломатії - укладання династичних шлюбів. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою візантійського імператора Константина IX Мономаха. Одна з дочок Ярослава - Анна була віддана за французького короля Генріха І. Інша донька, Єлизавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а третя Анастасія - угорського короля Андраша І.Тісні відносини з Польщею були скріплені шлюбом сестри Ярослава Доброніги з краківським князем Казимиром.

Важливий внесок у зміцнення міжнародних позицій України того часу було здійснено багатьма державними діячами, серед яких згадуємо вагомі досягнення Володимира Мономаха (1053 - 1125), князя Романа Мстиславовича (ор.1152 - 1205), Короля Данила Галицького (1201 - 1264 роки).

Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу.

Розпочавши своє формування у першій половині XVI ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. На початку XVII ст. Військо Запорізьке стає суб'єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 році козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав "Священною лігою" про спільну боротьбу проти Османської імперії. Січ вперше за свою історію стає повноправним учасником міжнародної коаліції. З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який "вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий" (Проспер Меріме), а головне - у зв'язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються. У своїй резиденції в Переяславі Б.Хмельницький приймав посланців європейських держав, трансільванського князя Георгія Ракоці, послів султана і московського царя. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією. Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити Україні незалежність. Після Б.Хмельницького найбільший внесок у становлення і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

Українська карта в європейських геополітичних амбіціях

Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 року, Долобський з'їзд 1103 року та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969-971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів.

Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв'язки з багатьма країнами світу, сприяла значній активізації світової торгівлі. Різноманітні політичні, культурні зв'язки мала Русь із Візантією, слов'янськими країнами - Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією, Швецією та ін. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, що особливо прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі. Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у Європі й принесли їй глибоку пошану найрозвинутіших країн тогочасного світу.

Важливим періодом української історії було об'єднання українських земель Галицько-Волинським князівством за князювання Романа (1199-1205) та Данила (1205-1264). Вони вели дуже обережну політику стосовно своїх сусідів, шукали добрих зв'язків з Угорщиною та Польщею, уклали договір з Литвою, яка почала виходити на історичну арену.

Данило Галицький намагався нав'язати тісні стосунки з іншими сусідами, зокрема Австрією, підтримував контакти з польськими князями, проводив досить вдалу політику з литовськими князями, внаслідок якої Литва на короткий час опинилася під владою сина Данила - Шварна. Княжий двір Данила в Холмі став визначним культурно-дипломатичним осередком князівства, де складали літописи, приймали іноземних послів, відбувалися лицарські турніри, виступали співаки і музиканти. Панувала тут, властива західним королівським дворам, латинська мова. Зі смертю Данила Галицького Русь втратила одного з найвидатніших своїх державних мужів, талановитого, самовідданого, високоосвіченого володаря, який для звільнення своєї держави та звільнення від ярма татаро-монголів шукав підтримки на Заході.

У другій половині XVI - середині XVII ст. козацькі дипломати були відомі в усій Європі. У складному переплетінні міжнародних подій того часу вони зуміли знайти своє місце і відігравали важливу роль у вирішенні багатьох життєво важливих питань: вплив українського козацтва, його дипломатії, особливо позначився за часів видатного державного діяча, воєначальника і дипломата Б.Хмельницького. Визвольна війна українського народу стала важливою подією у політичному житті Європи середини XVII ст. До 1654 р. гетьман успішно протидіяв заходам польської дипломатії у Бахчисараї, Стамбулі, зумів паралізувати наміри Варшави зіткнути Україну з Росією; домігся визнання Української держави як суб'єкта міжнародних відносин. Гетьман налагодив зв'язки з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдавії. Згодом уряд Б.Хмельницького визнала Венеція, Швеція та інші держави. Він розумів всю згубність для визвольної війни воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом, тому, незважаючи на підступну політику хана, доклав максимум зусиль, щоб запобігти створенню й зберегти союзницькі відносини з ханством. Доба гетьмана Б.Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її над зусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Отже, можна зробити висновок, що Україну визнали іноземні держави як рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У цей період Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Размещено на Allbest.ru