Внутрішня і зовнішня політика Івана Мазепи. Конституція Пилипа Орлика

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Внутрішня і зовнішня політика Івана Мазепи

Іван Мазепа -- один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України -- народився бл. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині.

Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській колегії у Варшаві.

Протягом 1656-- 1659 рр. жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою мовами).

У 1659-- 1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну.

Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П. Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами Дорошенком та Самойловичем. Згодом, коли їхав з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р. Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою.

Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надавав козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів.

По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства -- зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

У значній мірі планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він піклувався про стан науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис., а в 1701 р. вона одержала статус академії. Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику.

За допомогою І. Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман віддав на розвиток релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі -- т.зв. козацькому барокко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934 р.) та дзвінницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. - обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру. Допоміг І. Мазепа запорожцям побудувати нову церкву в Січі. Загалом, протягом 1687- 1706 рр. завдяки І. Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.

І. Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів, зібрав значну бібліотеку. Підтримував творчість Д. Туптала, С. Яворського, І. Максимовича, інших вчених теологів і філософів. На його гетьманування припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором ряду віршів.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було прагнення підтримувати добрі відносини з Москвою.

Гетьман присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони дуже обмежували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України:

влада гетьмана зводилася до поліційних функцій - стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина -- скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду;

заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви;

українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Московії;

в гетьманську столицю -- Батурин вводився московський стрілецький полк;

українським купцям «під жорстоким покаранням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських воїнів знецінені московські гроші;

вперше законодавче формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.

Вже на початку свого правління підписуючи «Коломацькі статті», І. Мазепа відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю «их царского величества самодержавной державы». Але, пам'ятаючи трагічний кінець гетьманування Многогрішного та Самойловича, І. Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, досвідчений гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що тривали близько 20 років. І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирішальну роль.

Втягуючись у Кримські походи, І. Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, а головне - Україна втрачала незалежність втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викликало невдоволення діями гетьмана, якого стали називати «вітчимом» України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріжжя і почав агітацію проти Москви й гетьмана Мазепи.

У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак, воно успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі Запорізька Січ розірвала зв'язки з татарами і почала переходити на бік гетьмана.

Велику увагу Т. Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням П. Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак, у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом.

Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням. Їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході каральних операцій було страчено бл. 10 тис. чол., у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700 -1721 рр.), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського і моря.

У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території.

У ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С. Лещинського, другий -- підтримав чинного короля Августа II і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У 1704 р. І. Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії і підкоритися польським властям. Коли ж цю вимогу було проігноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з І. Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кін. серпня воно дійшло до Львова, а на поч. жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про возз'єднання українських земель. Однак, цим надіям не судилося збутися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь С. Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину задуматися над питанням: «Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України.

Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію.

Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників - Швеції чи Московії - несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям І. Мазепи, кричав йому:

«Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С. Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І. Ломиковський, прилуцький полковник Д. Горленко, лубенський - Д. Зеленський, миргородський - Д. Апостол.

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога - незалежність Української держави з довічною владою гетьмана. Її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі - на Москву. Однак, після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем - це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Кості Гордієнка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Дізнавшись про об'єднання І. Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О. Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія - 70 - 80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами.

Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами - всього бл. 15 тис. осіб.

По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запідозрений у зв'язках із Мазепою, Петро I одночасно щедро обдаровував тих, які залишалися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказои, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані в І. Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли прощення всім, хто знову повернеться під владу московського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла ХІІ та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці “мазепинці” стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму завдала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослідника В. Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Москви. До того ж, прості виробники вбачали головного винуватця у погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І. Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру І. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосковського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла ХІІ, стало головними складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

2. Конституція Пилипа Орлика

Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України в еміграції Пилипа Орлика.

Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Високоосвітчений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики ХІХ століття - Соловйов, Ключевський, Костомаров - незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти замірів.

Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігента, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишав думки про відновлення самостійності української держави. Найактивніший провідник мазепинської ідеі, він присвятив ціле своє життя створенню західно-європейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у той час, щоб українське питання стало часткою загальноєвропейської політики першої половини ХVІІІ століття.

“Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького” або так звана “Конституція Пилипа Орлика”, яку було проголошено 5 квітня 1710 р. у день виборів гетьмана, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій.

Цей документ мав вступ і 16 статей. Головною ідеєю його була повна незалежність України від Польщі і Росії.

У вступній частині Конституції стверджувалось ідея самостійності і незалежності України, подавалася історія її відносин з Московською державою. Тут заперечувалась можливість самодержавної влади чи спадковість гетьманства. Це ще раз підкреслювало, що даний документ не є тимчасовою угодою, що він стосується всіх наступних гетьманів і носить конституційний характер.

Статті договору передбачали цілу програму розбудови української державності. В першу чергу - збереження православ'я як державної релігії та заборона інших сподівань, особливо іудейства, самостійності й незалежності церкви в Україні.

Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Хмельницького.

Україна мала бути самостійною і незалежною, що забезпечувалося протекторатом шведського короля та мирною угодою з Кримом. В разі заключення миру з царем при посередництві шведського короля мали бути повернуті всі полонені українці й відшкодовані збитки.

Особливе місце в угоді відводилося Запоріжжю. Була зафіксована вимога про обов'язкову руйнацію всіх московських фортець на землях запорожців, Мали бути повернуті й гарантовані права і вольності козацтва. Запоріжжю треба було повернути місто Трехтемирів і збудувати там госпіталь для старих, хворих і скалічених запорожців. Січі передавалися всі рибні лови та млини по Дніпру від Переволочної до Очакова і по річці Ворсклі на вічні часи.

Україна мала підлягати владі гетьмана, але влада останнього не є самодержавною. Визначну роль в управлінні мала відіграти

Рада, що складалося з генеральної старшини, полковників, по одному представнику від полку. Рада повинна збиратися тричі на рік: на Різдво, на Воскресіння Христове та Покрову. Вона мала вирішувати всі найважливіші питання. Без її згоди не приймалося жодне рішення. Вона ж мала право й критики діяльності гетьмана. Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною.

Суд повинен був вершити не гетьман, який не мав права сам карати, а генеральний військовий суд.

Гетьман був позбавлений права розпоряджатися військовим скарбом. Йому, як полковникам, визначалася певна частка прибутків. На чолі казни стояв виборний генеральний підскрабій.

Гетьман здійснював загальний нагляд за діяльністю адміністрації, не допускав зловживань і несправедливості.

Всі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури.

Пункти 11-16 містили конкретні постанови про вольності козацьких вдів, сиріт, дружин; про генеральну ревізію маєтностей.

Отже, у Конституції проводилися важливі ідеї про українську державність та її конституційні принципи. Визначалися кордони України. Встановлювалась колегіальна форма управління та виборність усієї адміністрації. Визначалися права, вольності та обов'язки гетьмана, старшини, війська.

Було визнане право збереження на Запорожжі свого устрою і внутрішнього управління. Головним законодавчим та контролюючим органом визначалася Генеральна Рада, гетьману надавалася виконавча влада.

Конституцію Орлика одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені і політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона, як державний акт республіканського спрямування, на 80 років випередила ідеї французької революції.

Існують різні наукові парадигми щодо Конституції Пилипа Орлика.

Щодо історії створення цього визначного документу та його практичного застосування існують неоднозначні погляди та висновки. Наприклад, видатний канадський вчений О.Субтельний писав так:

“У 1910 р. Пилипа Орлика (1710-1742), що при Мазепі був генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає проект так званої Бендерської Конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711р. розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих успіхів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Оттоманській імперії. Проте, він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григорієм планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від “московського ярма”.

Українські вчені А.Г Слюсаренко та М.В. Томенко, навпаки, без жодних вагань заявляють, що “”Пакти й Конституції”… і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні, а Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р.”

Н. Полонська-Василенко так характеризує цю подію:” Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьмана, старшини як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом…До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища схилятися перед нею… Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за незалежність”.

М.С. Грушевський зауважує, що у конституції є цікаві положення про те, яким має бути правління гетьманське. І хоча всі вони не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки цим людям не вдалося, - але вони заслуговують на увагу, як вираз поглядів і бажань громадян, що зв'язали свою долю з визволенням України. На його думку, в конституції є багато нового, що могло б бути важливим кроком вперед.

Отже, як ми бачимо, погляди більш авторитетних вчених схиляються до того, щоб вважати “Пакти і Конституції…” лише талановитим твором людей, котрі попередили час на майже 70 років(а саме через стільки часу з'явилися перші конституції Європи та США). Але, приймаючи до уваги історичні обставини епохи Північної війни, було б занадто ризиковано розглядати цей документ як такий, що приніс би українському народові реальну користь.

Незважаючи на це, сучасна історична наука України намагається розглядати твір Пилипа Орлика як першу конституцію в світовій історії.

Слід сказати, що П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією(шведського короля було визначено протектором України), Кримом, Туреччиною.

Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І.Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах.

Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між московськими і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються у далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції - у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742 р.) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Пилип Орлик багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України.

Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали а Європі апостолами Української незалежної держави.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академвидав,-2005. - 688с.

2. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. - К.: центр навч. літ. - 2005. - 528с.

3. Історія України ХХ - початку ХХІ століття. - К.: Знання, 2004. - 582с.

4. Історія України/ Від. ред. Ю. Сливка; кер. авт. кол. Ю. Зайцев. - Вид. 4-те. - Львів.: Світ, - 2003. - 520с.

5. Король В.Д. Історія України. - К.: Видавничий центр “Академія”, - 2005. - 496с.

6. Лановик Б.Д. Історія України: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2004.- 698с.

7. Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2006. - 422с.

8. Рибак І.В. Історія України. - К.: центр навч. літ. - 2005 - 200с.

9. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. / За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. К.: - Каравела, 2004. - 408с.

10. Юрій М.Ф. Історія України. - К.: Кондор, - 2004. - 252с.

Размещено на Allbest.ru