Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування української держави

Аналіз політичної діяльності Б. Хмельницького в кінці 1648 - першій половині 1649 рр. дає підстави стверджувати, що саме протягом цього часу відбулося вироблення ним засадничих принципів української державної ідеї. Характерно, що, готуючись до переговорів із польською комісією А. Кисіля (вони розпочалися 20 лютого 1649 р. в Переяславі), він 8 січня відправив посла С. Мужиловського до Москви клопотатися перед царем про надання Україні воєнної допомоги проти Речі Посполитої й прийняття Війська Запорозького (в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського, Подільського, Волинського воєводств і Мозирського повіту) "під свою руку" (це перше, зафіксоване виявленими джерелами, звернення гетьмана до Олексія Михайловича з пропозицією прийняти Українську державу під свою протекцію). Велика увага приділялася також залученню правителя Трансільванії до спільної боротьби з Річчю Посполитою.

Переосмислюючи сутність та уроки боротьби, гетьман підійшов до переговорів з поляками політиком якісно нового масштабу, що шокувало польську депутацію. Оскільки висловлені ним під час дебатів з А. Кисілем найголовніші принципи політичної програми знайшли подальший розвиток у квітневих переговорах з московським посольством Григорія Унковського, розглянимо їх разом, що дозволить скласти цілісне уявлення про розуміння Б. Хмельницьким мети своєї боротьби.

По-перше, у розмовах з комісарами було чітко проголошено право української нації на створення власної держави в етнічних межах її проживання, реалізацію якого гетьман вважав своїм найголовнішим завданням. "Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчите ляхи".

По-друге, він проголосив незалежність новоутвореної держави від Речі Посполитої, яку підтвердив під час квітневих українсько-московських переговорів. 21 лютого гетьман заявив А. Кисілю: "...лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде". Згодом Г. Унковський дізнався, що польських послів відправили з Переяслава, бо "гетьман і військо Запорозьке і вся Русь Київська під владою польского короля і панів бути не хочуть". Йому ж Б. Хмельницький повідомив:"... а нас Бог від них (Польщі й Литви - авт.) увільнив - короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільними".

По-третє, гетьман формулює положення про соборність Української держави. Маємо свідчення члена польської комісії, львівського підкоморія Войцеха М'ясковського, що Б. Хмельницький неодноразово наголошував на намірах "відірвати від ляхів усю Русь і Україну", звільнити "з лядської неволі... народ всієї Русі" тощо.

По-четверте, новоутворена держава розглядалася гетьманом як спадкоємиця Київської Русі. Невипадково під час розмови з Г. Унковським він наголосив на можливості замирення України з Річчю Посполитою лише за умови визнання польським урядом незалежної Української держави "по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо".

Отже, вперше в історії української суспільно-політичної думки Б. Хмельницький сформулював наріжні принципи національної державної ідеї, що відтоді стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до кінця XX ст. й передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. "Я таким чином рішучо відкидаю, - писав М. Грушевський, - що Хмельницький ї його однодумці в 1649 р. далі лишались на грунті козацької автономії в рамцях Речи Посполитої так як стояли в 1648 р., і мовляв Зборівський договір дає нам вираз їх політичної програми... Козацько-шляхетська програма-тіпітит скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і К° до неї більше не поверталися... Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького..." На думку видатного вченого, гетьман був "доста свідомий носитель державної української ідеї". З цього часу, зазначав Олександр Оглоблин, "головною метою діяльности Богдана Хмельницького було вдержати й розбудувати Українську Козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічноукраїнські землі..."

За таких обставин польському посольству з великими труднощами вдалося домогтися укладення угоди про перемир'я, що передбачала залишення під владою гетьмана більшої частини території України. Лінія розмежування мусила проходити по ріках Горинь і Прип'ять, а на Поділлі - по м. Кам'янець-Подільський, і через неї не мали права переходити ні польсько-литовські, ні українські війська. До скликання нової комісії (в кінці травня 1649 р.) шляхті й магнатам заборонялося повертатися до маєтків, розташованих у козацькій Україні.

Якісні зрушення відбувалися також у свідомості українців, зокрема, пришвидшується розвиток національної ідентичності, ідей спільності етнічного походження, "рідної землі", "Батьківщини", культури (переважно мови, звичаїв, традицій), віросповідання. Розпочався складний процес утвердження національної державної ідеї, в чому важливу позитивну роль відіграв "сприятливий психологічний грунт, вкорінений в свідомості українського суспільства вартісними орієнтаціями його тодішньої провідної верстви - козацтва..." Наприклад, В. Коховський наводить такі слова Ф. Джеджалія, сказані ним польським комісарам під час переговорів у Переяславі: "...майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить". С. Мужиловський повідомив у Москві співрозмовникам, що тепер Україна "стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська" і козаки "будуть далі наступати в польські землі.., щоб їм всі ті місця, де живуть люди православної християнської віри, від поляків визволити, щоб люди православної віри були вільні, а полякам щоб до цих міст не було діла". Весною 1649 р., за словами автора "Секретної реляції", "хлопство всієї України" покладало надії на Б. Хмельницького, що "їх з підданства Речі Посполитої зможе звільнити". Як переконував польських співрозмовників український посланець до Криму Федина, "спочатку швидше язик назад повернеться, ніж ляхи будуть над нами панувати".

В політичному розвитку молодої держави відбувається заміна функціонування генеральної (чорної) ради старшинською, неухильне зміцнення прерогатив гетьманської влади. Успіхи в боротьбі проти Речі Посполитої сприяли стрімкому зростанню авторитету Б. Хмельницького в різних колах українського суспільства. Під час прибуття гетьмана в неділю 27 грудня 1648 р. до Києва мешканці міста влаштували йому надзвичайно урочисту зустріч. Студенти й викладачі Києво-Могилянської колегії вітали гетьмана "як Мойсея, рятівника і визволителя народу від польського рабства". Єрусалимський патріарх Паїсій надав йому титул "світлійшого князя". У день народження (6 січня), коли Б. Хмельницький причащався в церкві, на його честь як "визволителя, господаря великого гетьмана" стріляли з гармат. Вперше після загибелі Галицько-Волинського королівства українцеві надавалися почесті як українському монархові.

Так окреслився процес становлення монархічної форми правління, відродження ідеї українського монархізму. Б. Хмельницький вперше прямо чи опосередковано починав висловлювати думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. "Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, - заявив він комісарам 22 лютого, - але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем І самодержцем руським". Наступного дня, говорячи про українські землі, гетьман назвав їх "своїм князівством".

Уже згадуваний Паїсій надав Б. Хмельницькому титул "князя Русі"і прирівняв його до Костянтина Великого (римський імператор Костянтин І Великий). Ще до початку переговорів у Переяславі польські комісари отримали інформацію, що гетьман "величається князем Русі та Молдавії..." А повертаючись після них до Польщі, вони 8 березня 1649 р. в листі до короля підкреслювали: "... ми застали Хмельницького, який так значно перемінився і через дії іноземних [правителів], і через самого себе, що йому вже не про козацтво [йдеться], тільки про володаря й князя руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скрито". За даними анонімного автора праці про королювання Яна Казимира (кінець XVII ст.), під час переговорів із трансільванським посольством гетьман обіцяв князеві допомогти захопити польську корону за умови визнання його, Б.Хмельницького, незалежним "князем всієї Руської землі" зі столицею в Києві.

Навесні починає утверджуватися практика вшанування Б. Хмельницького як українського монарха. За свідченням посланця А. Кисіля до нього Петронія Ласка, котрий у травні-червні побував у козацькій Україні, "в тих краях і церквах не має короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким". У свідомості населення зміцнюються харизматичність постаті Б. Хмельницького, прокидається розуміння його влади як окремішньої й незалежної від польського короля влади володаря України. Прикметним у зв'язку з цим здається звернення 21 серпня українців до обложених у Збаражі жовнірів: "...ляхи, вже не стріляйте, бо вже мир [настав]; наш гетьман з вашим королем ідуть в одній кареті".

Перемога Б. Хмельницького у 1652 р. під Батогом ознаменувало виборення Українською державою незалежності, оскільки тепер вона не була зв'язана жодними договорами з іншими державами, які ставили б її в залежність. Визнання де-факто Б. Хмельницьким соціально-економічних завоювань народних мас засвідчило також успішне завершення на теренах козацької України Селянської війни.

Нова модель соціально-економічних відносин в Українській державі мала свої особливості. Селяни, козаки і міщани добилися ліквідації фільварково-панщинної системи господарства, великого та середнього феодального землеволодіння (за винятком монастирського), кріпацтва й різних форм феодальної залежності. Були завойовані особиста свобода, право власності на землю і сільськогосподарські угіддя, право вступу до козацького стану. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщин і католицької Церкви перейшла у власність Державного Скарбу. Зростає землеволодіння православних монастирів, започатковується становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершується формування козацької власності на землю. Значна частина землі переходить до рук селян, котрі виступають її співвласниками нарівні з державою.

Сталися істотні зміни в соціальній структурі суспільства: було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників; різко скоротилася чисельність дрібної шляхти, але зросла її політична вага у державі; керівна роль у житті суспільства перейшла до козацької старшини; поліпшилося становище селянства; зміцнився статус православного духівництва; провідну роль у житті міст стали відігравати українці; пришвидшилося становлення нової еліти суспільства.

Однак перетворення революційного характеру в царині аграрних відносин не знайшли відповідного законодавчого затвердження, а відтак - і визнання де-юре з боку уряду, як це сталося, наприклад, у роки Великої французької революції кінця XVIII ст. Скасування феодальних відносин в Українській державі "шаблею" без скріплення "пером" відповідних юридичних актів залишало правове поле для функціонування феодального законодавства (зокрема, Литовського Статуту), що створювало сприятливі умови для відновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.

По-перше, за браком законодавства, яке розмежовувало б власність молодої держави і селян, виникла ситуація, коли вони виступали співвласниками землі, що неминуче вело до зіткнення їхніх інтересів. Адже державні органи влади взяли під контроль займанщину земель феодалів, проголосивши їх власністю Скарбу Війська Запорозького, якою розпоряджається гетьман. Тому вільні військові села підлягали Скарбу. В договорі 1654 р. з Московією фіксується принципове положення про послушенство як форму соціального визиску селян (скласти 60-тисячний реєстр і визначити, "хто буде козак чи мужик"); у схваленому російським урядом українському проекті договору констатувалося положення: ми самі розглянемо, "хто козак той у вільності козацькій жити буде, а хто простий, той стане повинність за звичаєм його царській величності віддавати, по-давньому".

Не зовсім простим було питання і з козацькою власністю на землю. Де-факто козаки цілковито володіли землею і вели господарство фермерського типу. Однак де-юре ця власність мала "родиму пляму" феодальної, оскільки зумовлювалася необхідністю відбування власним коштом військової повинності на користь Війська Запорозького, тобто, держави. У протилежному разі козаки втрачали право перебувати в складі козацького стану, а відтак - і козацькі права на землю.

По-друге, серед еліти існувало потужне угруповання (переважно вихідців із шляхти), яке не сприймало докорінних перемін у соціально-економічній сфері й прагнуло перетворитися в типових феодалів-землевласників та відновити дореволюційні порядки.

По-третє, Річ Посполита, а згодом і Московія, залишаючись оплотом панщинно-кріпацького ладу в Європі та намагаючись утвердити своє панування в козацькій Україні, сприяли феодалізації соціально-економічних відносин, відродженню великого та середнього землеволодіння, кріпацтва тощо.

Курс Б.Хмельницького на утвердження монархічної форми правління хоча й мав на меті звеличення власного роду, насамперед випливав із глибокого розуміння гетьманом історичної перспективи розвитку держави. Монархія сприяла б консолідації еліти й суспільства навколо державної ідеї, розвитку національної свідомості, запобіганню гострої боротьби за булаву.

В полум'ї революції вже протягом 1648 р. витворилися підвалини національної держави. Однак внаслідок відходу армії в центральні райони було втрачено Західний регіон. У лютому 1649 р. західний кордон України проходив по лінії Кам'янець-Подільський - р. Горинь; а північно-західний - переважно по р. Прип'ять. Укладення Зборівського договору призвело до зменшення теренів Української держави (вона обмежувалася територією Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств - близько 180-200 тис. кв. км, де на 1648р. проживало близько 1,6-2 млн. осіб), її кордони проходили: на Заході (з Молдавією і Польщею) -- по річках Дністер, Мурафа, Мурашка та на схід від р. Случ; на Півночі (з Великим князівством Литовським) - уздовж р. Словесна (на Правобережжі) та вздовж р. І путь і далі по кордону Чернігівського воєводства (на Лівобережжі); на Сході (з Росією) - по лінії давнього польсько-російського кордону; на Півдні (з Османською імперією та Кримським ханством) - по нижній течії Дніпра і Дикому полю. Протягом 1654-1657рр. межі держави розширилися: на Заході - до річок Немія й Горинь, на Півночі й Північному Сході - за рахунок Пінського, Стародубського, частин Бихівського, Могилівського й Кричевського повітів, де більшість населення, ймовірно, становили українці.

Звертає на себе увагу вразливість кордонів молодої держави: позбавлені природніх бар'єрів (гір, пустель, великих рік, морів), вони залишалися відкритими для агресії з боку сусідніх держав, які намагалися поневолити її.

З 1648 р. розпочалося формування національного адміністративно-територіального устрою: замість воєводств і повітів утворювалися полки й сотні. Кожен полк становив військову одиницю й водночас набував значення адміністративного округу. В свою чергу, він поділявся на сотні. Оскільки вони мали меншу територію, то управляти ними було легше. Утвердження нового устрою завершилося до весни 1650 р. Територія держави поділялася на 16 полків: дев'ять правобережних (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Київський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський і Кальницький) та сім лівобережних (Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський і Чернігівський). До 1657 р. виникли Паволоцький, Подільський (Могилівський), Турово-Пінський, Білоруський, Волинський та деякі інші полки. Столицею держави стало м. Чигирин, хоча Київ і далі вважався столицею всієї України (Русі). Новий устрій був менш громіздким і дозволяв ефективніше працювати органам влади.

Від початку формування держави в ній утверджується республіканська форма правління. Влітку 1657 р. вона замінюється монархічною - спадковим гетьманатом. За формою державного устрою козацька Україна була унітарною. Спроба Запорожжя взимку 1650 р. вийти з-під руки гетьмана й відігравати самостійну політичну роль була рішучо придушена, відтепер гетьман призначав туди кошового й старшину.

Провідну роль в управлінні державою відігравали вищі органи влади: генеральна рада, гетьман, старшинська рада, генеральна старшина й генеральна (військова) канцелярія. Верховним органом влади була генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь, окрім козаків, представники інших прошарків населення. Вона обирала гетьмана й генеральну старшину, розв'язувала найважливіші політичні проблеми. Гетьман і генеральні старшини були відповідальними перед нею, лише вона могла позбавити їх влади. У полках і сотнях козацькі ради мали право обирати й переобирати полковників і сотників. Однак уже з 1649 р. генеральна рада майже не збирається, її роль зводиться нанівець. Згортається й діяльність полкових рад.

Від 1649 р. на чільне місце виходить гетьман, якому належала вища законодавча, виконавча й судова влада і який очолював державний апарат. Б. Хмельницький спромігся, як відомо, зосередити в своїх руках усю повноту влади в державі. Водночас помітно зростає роль старшинської ради, до складу якої входили генеральна старшина й полковники. Саме вона, а не генеральна рада, тепер вирішує основні питання внутрішньо- і зовнішньополітичного життя. Її рішення також були обов'язковими для гетьмана. політичний хмельницький адміністративний

Керівні посади в державному апараті обіймала генеральна старшина, котра обиралася на радах або призначалася гетьманом: обозний (відав артилерією, постачанням війська, виконував обов'язки наказного гетьмана), два осавули (складали козацькі реєстри, вирішували питання боєздатності й дисципліни війська; розглядали апеляції, що надходили з полкових і сотенних судів тощо), писар (очолював військову канцелярію, виконуючи обов'язки державного секретаря), підскарбій (керував фінансами й організацією збору податків).

Генеральна канцелярія здійснювала функції центрального органу внутрішнього управління. Вона готувала гетьманські універсали, розглядала різні справи політичного й господарського життя, спрямовувала й контролювала роботу полкових і сотенних канцелярій.

У полках і сотнях діяли місцеві органи влади. Вищу військову, адміністративну й судову владу на території полку здійснював полковник. Основним виконавчим органом були полкові канцелярії. Полковники зазвичай призначалися гетьманом. Важливу роль відігравали полкові старшини: обозний, два осавули, суддя, писар. Допоміжним органом служила полкова рада козаків і старшин. На території сотень влада належала сотникові, котрий або обирався козаками, або призначався полковником. До сотенної адміністрації належали писар, осавул і отаман. У містечках і селах козаки входили до куреня, який обирав отамана, а селяни та міщани обирали війта. Отамани й війти становили найнижчу ланку адміністрації. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої права й очолювалися війтами. До складу міського управління входили бурмістри, райці й лавники. Інші міста й містечка, що мали самоврядування, називалися ратушними; водночас у них владу мали козацькі старшини, котрим підлягали козаки.

Істотні зміни відбулися в судочинстві. Припинили існування міські, земські, підкоморські й панські (домініальні) суди. Натомість були створені генеральний, полкові й сотенні суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й міщани та селяни, особливо в справах розбою та вбивств. У містах і містечках суд здійснювали колегії лавників та ратуші, у селах - війти й отамани (у північних районах Лівобережжя діяли копні суди - суди сільської громади). Негативною стороною організації судової справи було поєднання судової й адміністративної влади. Судочинство виконувалося на основі українського звичаєвого права, Литовського Статуту, магдебурзького права.

Б. Хмельницький добився ефективної і злагодженої роботи державних органів, негайного і точного виконання місцевою владою ухвалених рішень чи його розпоряджень.

Надзвичайно важливу роль відігравала армія, розбудові якої гетьман приділяв особливо велику увагу. Вже у 1648 о. вона мала військовий статут - "Статті про устрій Війська Запорозького". Протягом 1648-1651 рр. чисельність збройних сил становила 80-100 тис. досвідчених вояків (козаків) і 40-50 тис. селян і міщан, які переважно використовувалися для виконання обозної служби. Усвідомлюючи слабкі сторони їх формування на основі принципу ополчення, Б. Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, утримуваного коштами скарбниці.

Ударну силу армії становила піхота, яка вважалася однією з кращих у світі й була озброєна найсучаснішою вогнепальною зброєю. Гетьман постійно дбав про формування кінноти, яка показала високі бойові якості в боях під Пилявцями, Зборовом і Берестечком. Було створено сильну артилерію, що поділялася на легку й важку польову; вперше в Україні запроваджуються гармати на лафетах. До складу війська входили також підрозділи чудово організованої розвідки, фортифікаційної, прикордонної, сторожової й санітарної служб. Сучасники відзначали сувору дисципліну вояків, добре постачання війська зброєю, боєприпасами, продовольством і фуражем. В оточенні Б. Хмельницького перебувала ціла плеяда талановитих воєначальників: Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Станіслав Кричевський та ін.

Українська держава мала свої особливості. По-перше, провідну роль у її творенні та діяльності відігравав не традиційний для тогочасного європейського суспільства стан феодалів, а стан козаків (дрібних землевласників-вояків), який не визискував інші прошарки та верстви населення, а жив за рахунок власної праці. По-друге, брак шляхетського стану, відкритість козацтва, яке перебувало у привілейованому становищі, для вступу до нього представників інших прошарків і станів, користування селянством правами особистої свободи й власності (розділеної з державною) на землю істотно відрізняли соціальну структуру суспільства козацької України від соціальних структур інших країн. По-третє, незавершеність процесу становлення політичної еліти спричинила слабкість її внутрішньої консолідації, гострі суперечності між різними угрупованнями й жорстоку міжусобну боротьбу за владу. По-четверте, винятково важливу роль у функціонуванні суспільства й держави мав мілітарний фактор. Військові обіймали всі керівні державні посади, що не могло не справляти негативного впливу на суспільно-політичний розвиток країни. Збереженню цього феномена сприяли нескінченні воєнні дії, що їх вела козацька Україна за незалежність.

Оскільки розбудова державної структури відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то й держава отримала назву "Військо Запорозьке". З 1654 р. в офіційному листуванні вживається термін "Мала Русь". Однак від початку 50-х рр. серед різних прошарків населення набирає поширення й така назва держави, як "Україна". Відбувалося становлення державної символіки. Так, функції герба виконував герб Війська Запорозького - козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі. Він використовувався на печатці Б. Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було. Частково його роль виконували гетьманські прапори, яких було кілька й різних кольорів (деякі з них вручалися володарями Речі Посполитої й Московії). Першим із них, як встановили шведська дослідниця Єва Турек і український історик Юрій Савчук, був прапор власне український, виготовлений у 1648-1649 рр. Він становив полотнище білого кольору з колом, посередині якого розміщався хрест (за формою вражаюче подібний до хрестів на саркофазі Ярослава Мудрого) в обрамленні восьми (по чотири з кожного боку) золотих та двох червоних зірок. Під хрестом був зображений півмісяць, обернений рогами догори. У полках і сотнях існували військові корогви з різними емблемами та багатим поєднанням барв (білої, червоної, жовтої, синьої та ін.).

У кінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664-1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П.Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку.

Протягом 60-х-першої половини 70-х рр. проходило розширення меж держави в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого Поля. Тому на південь від Уманського полку формується й функціонує Торговицький полк. Чіткіше окреслилися східні кордони володінь запорожців ("Вольностей Війська Запорозького"): по Сіверському Донцю вони діставалися Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягнулися до р. Берда, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення вихідцями з Правобережжя межиріччя Сіверського Донця й Дону.

Усунення від влади Ю. Хмельницького восени 1657 р. зумовило ліквідацію в державі монархічної форми правління й остаточне утвердження республіканської. Протягом 1659-1662 рр. республіканська форма правління перетворилася в республікансько-олігархічну.

Помітні зміни після смерті Богдана Великого сталися в державному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й Запорожжя в першій половині 60-х рр. вона з унітарної перетворилася в конфедеративну. Тепер козацька Україна складалася з трьох державних утворень - Правобережного та Лівобережного гетьманств і Запорожжя зі своїми гетьманами й кошовим, власними органами влади, збройними силами тощо.

Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Богдана Великого, а саме: полково-сотенним; утворювалися лише й зникали окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Правобережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговицький полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р. відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, однак виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький полки швидко зникли. Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне - на 10 полків.

Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запорожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів - паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога.

Створений за Богдана Великого державний апарат і в наступні роки революції залишався таким же. Змінювалися лише коло повноважень окремих органів влади та їхній вплив на політичний розвиток козацької України. Зокрема, після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а відтак частково відновилася їхня значущість у державному житті. Встановлено, що за роки гетьманування П.Дорошенка вона збиралася понад 10 разів. У Лівобережному гетьманстві генеральні ради скликалися рідше. Водночас гетьмани й старшини прагнули не допускати чорних рад - військових рад козацтва, що збиралися з ініціативи рядових козаків.

Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана, котрий очолював державний апарат. З кінця 50-х рр. виразно окреслилося намагання генеральних старшин і полковників, як, до речі, урядів Росії й Польщі, обмежити його повноваження. Старшині вдалося було в 1659-1662 рр. контролювати дії Ю. Хмельницького, звівши його роль до функцій слухняного виконавця рішень старшинської ради.

З огляду на це наступні володарі булави, особливо П.Дорошенко, Д. Многогрішний та І. Самойлович, повели рішучу боротьбу за відновлення прерогатив гетьманської влади, запровадження принципу її передачі в спадок. Ці зусилля коштували влади й свободи Д. Многогрішному, а також І. Самойловичу.

Зростало й далі значення старшинської ради, котра збиралася регулярно й розв'язувала всі важливі поточні справи життя держави. Вона була трьох типів: рада гетьмана з генеральною старшиною; збори генеральної старшини з участю полковників та окремих полкових старшин; з'їзд, в роботі якого брали участь усі старшини, вище духівництво, бурмістри, війти.

Керівні посади обіймала генеральна старшина. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управління державою. На місцях діяли полкові й сотенні органи влади. Без змін залишалося судочинство.

Розпад козацької України негативно позначився на її збройних силах, оскільки призвів їх не лише до розподілу, а й до участі у братовбивчій боротьбі. Безупинні воєнні дії зумовили величезні втрати. На початок 70-х от. чисельність козаків Лівобережного гетьманства становила 30 тис. осіб, Правобережного - близько 10-12 тис. осіб, Запорожжя - 3-4 тис. осіб. Як і раніше, армія складалася з піхоти, кінноти й артилерії. У 60-х - першій половині 70-х рр. окреслилося зростання ролі кінноти. Нелегка служба, зубожіння спричинювали неспроможність і нехіть козаків її виконувати. Тому гетьмани вдаються до створення підрозділів із найманців.

Так, І. Виговський домігся від Польщі права мати 10-тисячне наймане військо, П. Дорошенко формував полки серденят, а Д. Многогрішний у 1668 р. створив із добровольців компанійський кінний полк. Успішно діяла витворена Богданом Великим розвідка. Один із шляхтичів у листі від 27 червня 1671 р. підкреслював, що П. Дорошенко "знає про найменшу справу, що діється у Варшаві. Для цього слід остерігатися Русі, яка перебуває при [королівському] дворі, бо то великі зрадники, хоч постійно серед нас перебувають" .

З кінця 50-х рр. посилилося втручання урядів Росії й Польщі у внутрішні справи козацької України, щоб звести нанівець повноваження та самостійність її державних органів. Якщо повстання 1664-1665 рр. ліквідувало залежність Правобережного гетьманства від Речі Посполитої, то на Лівобережжі до 1668 р. йшов процес звуження прав українських органів влади й паралельного формування російських. Для цього 1662 р. російський уряд створив Малоросійський приказ, який від імені царя давав дозвіл на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призначення на посади генеральних старшин і полковників, не дозволяв самостійних відносин з іншими державами, а також перебрав на себе вищу судову владу, контролював дії духівництва. Його представники постійно перебували в столиці гетьманства, брали участь у роботі генеральної ради.

Істотно змінилася роль воєвод, бо з кінця 50-х рр. розпочалося впровадження воєводської системи правління. Вони з'явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також поліційні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх повноважень, вони й далі втручалися в діяльність українських органів влади.

У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його столиця - Січ - перемістилася в 1652 р. з Микитиного Рогу до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлик і перетворилася в потужну фортецю. Після смерті Богдана Великого повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х-першої половини 70-х рр. зросла роль старшинської ради й кошового. З'явилася посада кошового гетьмана. З 1658 р. Запорожжя виокремлюється в державне утворення, що лише формально підлягало владі гетьмана, а насправді провадило незалежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демократичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналістський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу відчуття себе рівноправним членом єдиного "братства" запорожців, вабили до себе тисячі осіб, часто розорених і позбавлених житла й сім'ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошарків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-економічних відносин та сприяла збереженню завоювань революції. У цьому, як, до речі, і в боротьбі запорожців проти відновлення польсько-шляхетського панування, спроб Росії звести нанівець автономію козацької України, грабіжницьких походів кримських і ногайських татар, походів турецької армії, виявлялося прогресивне значення Запорожжя.

З другого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньополітичну обстановку, послаблювали центральну владу, вносили розлад у єдність національно-патріотичних сил, загострювали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охлократичні пориви соціальних низів. Руйнували підвалини держави політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запорозької старшини, котра ставила особисті й запорозькі інтереси вище від національних.

Важливим чинником, який істотно впливав на розвиток соціально-економічних відносин у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережне гетьманство спіткала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл у 1649, 1651, 1653, 1654 рр.; поляками й татарами в 1654-1655 і 1664-1665 рр.; турками й татарами в 1674 р. голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до його жахливого спустошення - було втрачено до 90% населення. Не без підстав Я. Собеський назвав землі гетьманства "страхітливою пустелею". Прикметне, що в небагатьох поселеннях, котрі вціліли, разом із українцями проживали євреї, поляки й представники інших національностей.

Відносно меншими виявилися втрати населення Лівобережної України, хоча внаслідок громадянської війни 1658-1663 рр., нападів татар і каральних акцій І. Виговського та Ю. Хмельницького в Полтавському, Переяславському, Прилуцькому й Миргородському полках вони були величезними. З другої половини 60-х рр. вплив руйнівних факторів послабився й окреслилася тенденція до збільшення населення, особливо за рахунок переселенців із Правобережжя. У 70-х рр. міграційний потік став масовим, що зумовило залюднення багатьох районів. "Вся цьогобічна Україна, - писав С. Величко, - що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася". Щодо Запорожжя, то є підстави стверджувати про зростання чисельності його жителів.

Як уже відзначалося, в козацькій Україні селяни й держава виступали співвласниками землі. Мешканці вільних військових сіл (в окремих полках Лівобережжя в них проживало до 80% усіх селян) могли продавати, дарувати, закладати, передавати в спадок землю. Воднораз вони підлягали державі, на користь якої виконували повинності (підводну, утримання власним коштом найманих підрозділів та ін.) й виплачували податки. Гетьман мав право передати село чи місто в тимчасове або спадкове володіння монастирю чи приватній особі. Інше питання, що козацьке звичаєве право забороняло старшині володіти маєтками й перетворювати вільних селян у своїх підданих. Влітку 1657 р. П.Тетеря заявив російським урядовцям, що "у Війську Запорозькому володіти їм нічим не можно".

Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому Скарбу й не сплачували податків. Але їхня земельна власність обумовлювалася необхідністю відбувати власним коштом військову повинність на користь держави. У випадку ухилення від неї вони виключалися зі складу реєстру, а відтак втрачали козацькі права й вольності. Отже, правова підвалина феодального землеволодіння зберігалася, внаслідок чого залишалася можливість реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.

Крім індивідуального землеволодіння селян, козаків і міщан, існували також общинне й сябринне (сябр - приятель, друг, співучасник). Щоправда, у власності общин залишалися переважно різні угіддя, а орні землі переходили в приватне володіння. На півночі Лівобережжя набуло поширення сябринне землеволодіння, що передбачало спільне володіння членами сябринних союзів (переважно родичів) земельними угіддями. При цьому сябри вважалися власниками не земель, а земельних паїв, на основі яких діставали у володіння наділи.

Якщо в Правобережному гетьманстві селяни та міщани зберігали свої завоювання й виплачували невеликі податки на користь держави, то в Лівобережному вони їх поволі втрачали. Старшина, спираючись на всебічну підтримку російського уряду (без неї вона була безсилою реалізувати свої прагнення), стала прибирати до своїх рук земельні володіння й перетворюватися в окремий (панівний) стан феодалів-землевласників. Відновлення середнього та великого землеволодіння розпочалося з середини 50-х рр. у північних полках, де не було козацьких традицій і частково збереглося шляхетське землеволодіння - Стародубському, Чернігівському та Ніжинському. Із 70-х рр. старшинська земельна власність стала з'являтися і в південних полках - Лубенському та Переяславському. Вона існувала в двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на термін зайняття посад "на ранг"; приватна - з пожалувань "на підпору дому" чи "зуполне" (повне). Зміцнювалися позиції гетьманського й монастирського землеволодіння. За підрахунками історика Володимира Борисенка, протягом 1657-1672 рр. старшина, шляхта й монастирі одержали у володіння 275 сіл і хуторів. У їхніх маєтках селяни втрачали свободу, потрапляли в судову залежність від них і виплачували різні податки й виконували повинності, а в монастирських - виконували інколи панщину.

Глибокий революційний переворот, що відбувся в перші роки революції у сфері соціально-економічних відносин, створив сприятливі умови для розвитку економічного життя молодої держави. Козаки, селяни й міщани активно освоювали ґрунти й угіддя, що раніше не оброблялися. Син антіохійського патріарха Макарія Павло, проїжджаючи влітку 1654 р. теренами козацької України, звернув увагу на масовий характер розкорчовування лісових ділянок для їх перетворення в орні землі.

Вільна праця вільних людей на власних землях виявилася значно продуктивнішою за працю кріпаків чи феодально залежних селян і міщан. Невипадково навіть в умовах воєнних дій стан землеробства й тваринництва в козацькій Україні був незрівнянно кращим, ніж на українських землях, що перебували в складі Польщі. Так, влітку 1651 р. польські жовніри, рухаючись через південні райони Волині, вмирали від голоду через брак продовольства, а коли ввійшли в козацьку Україну, то, за визнанням польських офіцерів, потрапили "у справжню обітовану землю, наповнену збіжжям" .

Через названі вище причини, починаючи з середини 50-х рр., економічне життя Правобережжя козацької України різко занепадає. До середини 70-х рр. не було жодного міста, не кажучи вже про села, яке не зазнало б кількох руйнувань. Однак із вражаючою самовідданістю козаки, селяни й міщани відбудовували поселення, обробляли землі, розводили сади, займалися тваринництвом, ремеслами, торгівлею. Наприклад, на початку 70-х рр. Брацлав залишався одним із центрів варіння пива й торгівлі на Правобережжі; чудові сади були в селах, розташованих по берегах Південного Бугу від Брацлава до Ладижина, в околицях якого вирощували багато тютюну; Могилів-Подільський мав "непогані ремесла" й відігравав важливу роль у торгівлі з Молдавією; мешканці Ямполя жваво торгували тютюном.

У поселеннях, яким щастило протягом певного часу уникати погрому, був відносно високий рівень забезпеченості їхніх мешканців худобою та збіжжям. Так, у містечку Садківці Летичівського повіту в 1665 р. проживало чимало осіб, котрі мали по 4-7 голів великої рогатої худоби. Під час його пограбування в цьому ж році жовнірами в окремих міщан було забрано чимало зерна (наприклад, у Кості Ялового - 70 восьмин жита, 36 - вівса, 20 - пшениці, 20 - ячменю; у Максима відповідно - 93, 54, 41, 8; у війта Соколовського - 300 восьмин жита, 150 - пшениці, 12 - гороху, 30 - ячменю, 40 - вівса. Надзвичайно цікаві дані про спроможність вільних селян господарювати наводить уже цитований Я. Дробиш-Тушинський у своїх "Мемуарах". Він згадує, що його корогва отримала взимку 1675 р. на постій села Супронів і Мизяки, розташовані в лісах між Вінницею та Хмільником. "Тут у достатку мали збіжжя, - пише мемуарист, - сіна й усякої живності, бо цього всього було так багато, що вистачило б майже на все військо. Супронів і Мизяки так врубалися поміж ліси, що поробили з дерев вали, проклали поздовжні й поперечні вулиці. Через кілька десятків років так то позаростало, що коли б три хани з такими військами, як то один ходить, прийшли, то б їх там не здобули. Ліси великі, в яких на кілька миль повирубували дерева й поробили сіножаті, млини, невеликі стави, винниці, броварні, пасіки; мають дуже гарні й великі сади, багато овочів. Так селянин рік поза роком може не виходити з лісу, бо має великий достаток всього необхідного для життя. Дуже багато овець, незліченні стада худоби. Мають також гарно збудовані церкви й монастирі".

На Лівобережжі спостерігалося піднесення економіки. Провідну роль відігравало землеробство. У старшинських і монастирських господарствах вирощувалося багато зерна. Розширювалися посіви під технічні культури, зокрема коноплю. Важливе місце посідало тваринництво. Створювалися кінні заводи, де розводили коней різних порід. Селяни й козаки володіли волами, кіньми, коровами, вівцями тощо. Товарного характеру набули садівництво й городництво. У господарствах старшин і заможних козаків, частково монастирів використовувалася наймана праця, що свідчить про зародження буржуазних відносин.

Позитивні зрушення відбувалися в розвитку міст (їх налічувалося близько 90), промисловості й торгівлі Лівобережного гетьманства. У 36 найбільших містах ремісники й торговці становили 34% населення (у Стародубі - близько 50%, Києві - 43% мешканців). Найпомітнішу роль в економічному житті відігравали Київ (нагадаємо, що він відійшов до Лівобережного гетьманства), Ніжин, Переяслав, Лубни, Чернігів, Полтава та інші. Найбільші з них (Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб) користувалися магдебурзьким правом, менші - ратушним.

Помітного розвитку набули ремесла (існувало близько 300 ремісничих професій). Започатковується руйнування цехової системи. Майстри дедалі частіше вдавалися до використання вільнонайманої праці. Ремесло перетворювалося в дрібнотоварне виробництво. Швидко розвивалися ґуральництво, млинарство, гутництво, виробництво заліза, селітри, поташу. У великих руднях, гутах, винокурнях та на інших підприємствах широко використовувалися водяне колесо, вільнонаймана робоча сила й поділ праці. Виникали й розвивалися розсіяні мануфактури. Відбувалося піднесення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, зростало значення торгів і ярмарків. Важливими центрами торгівлі виступали Київ, Чернігів, Ніжин, Стародуб, Переяслав.

На піднесенні було економічне життя Запорожжя. Щоправда, як і раніше, землеробство перебувало тут у зародковому стані. На козацьких хуторах і зимівниках переважно займалися скотарством і промислами (рибальством, бджільництвом). На Січі розвивалися ремесла (лише ковалів у 1672 р. тут працювало майже 100 осіб). Існували мідноливарні й будівельні майстерні, де споруджувалися чайки та човни. Вироблялися порох і ядра для гармат. Звертає на себе увагу жвава торгівля запорожців, котрі вивозили на продаж шкури, мед, віск, рибу, хутро, коней, а ввозили хліб, сіль, зброю, сукно тощо. Визвольна боротьба створила сприятливі умови для економічного розвитку, але воєнні дії, постійна агресія сусідніх держав перетворили в "пустелю" Правобережне гетьманство й істотно гальмували його в Лівобережному. Отже, визвольна боротьба українського народу привела до створення (вперше після загибелі в 40-х роках ХІV ст. Галицько-Волинського князівства) національної держави, частина якої у формі лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. ХVІІІ ст., зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академвидав,-2005. - 688 с.

2. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. - К.: центр навч. літ. - 2005. - 528 с.

3. Історія України ХХ - початку ХХІ століття. - К.: Знання, 2004. - 582 с.

4. Історія України/ Від. ред. Ю. Сливка; кер. авт. кол. Ю. Зайцев. - Вид. 4-те. - Львів.: Світ, - 2003. - 520 с.

5. Король В.Д. Історія України. - К.: Видавничий центр "Академія", - 2005. - 496 с.

6. Лановик Б.Д. Історія України: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2004.- 698 с.

7. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2006. - 422 с.

8. Рибак І.В. Історія України. - К.: центр навч. літ. - 2005 - 200 с.

9. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. / За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. К.: - Каравела, 2004. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru