Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

План

1. Політика перебудови в СРСР і Україна. Декларація про державний суверенітет

2. Проголошення незалежності України - закономірний етап утворення української державності

3. Державотворчі процеси в Україні

4. Внутрішньополітична ситуація в Україні

1. Політика перебудови в СРСР і Україна. Декларація про державний суверенітет

М.С.Горбачов, який прийшов до влади, оголосив у квітні 1985 р. новий політичний курс, названий “перебудовою”. Горбачов спочатку намагався “прискорити” розвиток економіки СРСР насамперед за рахунок випереджаючого розвитку машинобудування, активізації “людського фактора”. Однак преважна частина капіталовкладень була витрачена у незавершеному будівництві та у неефективних виробництвах, що закладало підвалини для додаткової інфляції. На світовому ринку впали ціни на нафту. Непоправним ударом по бюджету країни стали непродумані заходи у адміністративній кампанії по боротьбі з алкоголізмом.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС було проголошено програму радикальної реформи управління економікою. Помилково вважалося, що треба поєднати директивне планування з наданням підприємствам першої свободи (самостійність, самоуправління, самофінансування). Почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів у торгівлі та промисловості, сімейного підряду у сільському господарстві, малих підприємств, спільних підприємств з іноземними фірмами, прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Але темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували знижуватися. Почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

Труднощі розвитку економіки України полягали ще й утому, що її було вже важко реформувати. Структура економіки республіки, що історично склалася, була зорієнтована в основному на розвиток важкої промисловості, Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Продукцією, виробленою на підприємствах союзного підпорядкування, розпоряджалися союзні органи, які залишали республіці тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми. Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АС. Ця аварія лягла великим тягарем на економіку України. Було підселено населення в радіусі 30 км. від реактора. З господарського обороту було вилучено близько 190 тис. га. земель.

Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть запровадженні, якщо водночас не провести політичних реформ і не зняти соціальне напруження у суспільстві. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС у 1988 р. було поставлене питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Конференція офіційно проголосила курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Виборцям вперше за роки радянської влади надавалася свобода вибору.

Поглиблення політичного плюралізму сприяло появі і розгортанню у республіці багатопартійності і масових рухів. Першою політичною партією стала створена у жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г.Приходьком. 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся установчий з'їзд Народного Руху України, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі висувалася ідея перетворення СРСР на “союз дійсно суверенних держав” на основі нового союзного договору. Однак, під впливом радикалізації мас відбувається радикалізація руху. На своєму ІІ з'їзді (жовтень 1990 р.) він висунув гасло: “Від народного руху за перебудову - до народного руху за відродження суверенітету України”. На цьому з'їзді була чітко сформульована мета: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі завдання: створення умов для проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі, всенародних виборів президента України, формування коаліційного уряду народної довіри. декларація незалежність україна державотворчий

Недосконалі реформи у економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми робітників, особливо у гірничій галузі республіки. Вибух невдоволення був неминучим. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти “Ясинуватська-Глибока” в Макіївці. Потім події перекинулись у Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну.

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних владним структурам сил свідчили про те, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Під тиском обставин лютневий (1990 р.) Пленум ЦК КПРС проголосував за відміну 6 статті Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Це відкрило новий етап у розвитку демократії.

Центральною подією у суспільному житті республіки цього періоду були перші вільні вибори у березні 1990 р. народних депутатів Верховної Ради України та обласних, районних, селищних і сільських рад. Напередодні виборів Народний рух та близькі до нього організації утворили Демократичний блок, який домігся значного успіху. З 442 обраних депутатів українського парламенту 125 представляли Народну Раду, тобто опозицію. Проте більшість депутатів Верховної Ради - працівників партійного і державного апарату, директорів заводів, голів колгоспів, залишалися твердими прихильниками курсу КПРС.

Вибори до місцевих рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Уперше у 3-х західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Першим головою Українського парламенту було обрано В.Івашка, який перед цим заступив В.Щербицького на чолі комуністів республіки.

Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники очолили 7 з 23 постійних комісій Верховної Ради. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РСФСР.

Декларація проголосила “державний суверенітет України, як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство конституції та законів республіки на своїй території”.

2 серпня 1990 р. був прийнятий закон “Про економічну самостійність Української РСР”. В ньому проголошувалися основні принципи економічної політики України, перш за все, власність народу на її національне багатство, різноманітність і рівноправність форм власності, повну господарську самостійність і свободу, введення національної грошової одиниці та інше.

2. Проголошення незалежності України - закономірний етап утворення української державності

Консервативні сили в радянському керівництві 19-21 серпня 1991 р., щоб не допустити перемоги антикомуністичної, демократичної революції, спробували використати тяжке соціально-економічне становище в країні, незадоволення народних мас і повернути радянське суспільство до старих, доперебудовних порядків. Із цією метою була здійснена спроба державного перевороту.

О шостій годині ранку 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації сповістили громадян країни про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До складу цього органу ввійшли: віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник голови Ради оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ СРСР В. Крючков, Прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та ін. Вони заявили, що Президент СРСР М. Горбачов буцімто хворий і обов'язки Президента переходять до Г. Янаєва, а країною буде керувати ДКНС.

ДКНС оголосив про введення на півроку надзвичайного стану в окремих районах СРСР. Призупинялася діяльність всіх політичних партій (окрім КПРС), громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків, встановлювалася жорстка цензура над засобами масової інформації. У Москві, де відбувалися головні події, було введено комендантську годину, а на центральних вулицях та майданах столиці з'явилися війська, танки.

19 серпня 1991 р. у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников та командуючий Київським військовим округом генерал-полковник В. Чичеватов зібрали командирів військових частин гарнізону столиці і наказали виконувати всі розпорядження ДКНС. В.Варенников у розмові з Головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчуком та Першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком в ультимативній формі зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки.

Дії ДКНС знайшли підтримку з боку керівництва Компартії України. 19 серпня 1991 р. секретаріат ЦК КПУ направив на місця шифротелеграму, де було поставлене завдання партійним комітетам усіляко сприяти діям ДКНС. Запевнили ДКНС у своїй лояльності більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо і телебаченню 19 серпня 1991 р. уникнув оцінки дій ДКНС. Він закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, а відповідні оцінки і висновки зробить Президія і Верховна Рада України.

Президія Верховної Ради УРСР зайняла вичікувальну позицію і лише ввечері 20 серпня прийняла текст заяви, у якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР. 19 серпня 1991 р. Народний рух України виступив із заявою, де закликав співвітчизників не підкорятися волі путчистів, створювати організаційні структури активного опору, та закликав до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада -- організована опозиція в республіканському парламенті -- засудила державний переворот і закликала підтримати керівництво Росії у його протистоянні заколотникам. 19-22 серпня 1991 р. масові мітинги -- протести проти дій путчистів відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку та інших містах України.

Головні події розгорнулися в Москві. Центром опору став "Білий дім", де розміщувалася Верховна Рада РРФСР. Навколо нього зібралися тисячі захисників демократії, були збудовані барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці і перекрили хід бронетехніки і військ до "Білого дому". Штурм будинку Верховної Ради РРФСР став для заколотників неможливим.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч простих громадян, що заполонили центр Москви, рішучі дії керівництва РРФСР на чолі з Єльциним, нерішучість і вагання військ, перехід частини з них на бік демократичних сил, гнівні протести громадськості всередині країни і поза її межами, нерішучість самого ДКНС призвели до ганебного провалу путчу. 22 серпня 1991 р. ДКНС було розгромлено.

Провал путчу мав катастрофічні наслідки для КПРС, реакційні кола якої і підняли заколот. КПРС перестала існувати. ЗО серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України -- складової частини КПРС. Президент СРСР М. Горбачов, звільнений із його резиденції у Форосі на південному березі Криму, де його утримували під час заколоту, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася роль керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні путчу. Союзні структури влади були паралізовані. Склалися винятково сприятливі обставини для здобуття свободи і незалежності всіма союзними радянськими республіками, серед них і Україною. Головне завдання державного будівництва полягало в юридичному оформленні політичної незалежності України - епохальної події в її історії.

22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ виняткового для долі українського народу значення -- "Акт проголошення незалежності України". У ньому зазначалося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року; продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні; виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами; здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави -- України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".

За Акт проголосувало 346 депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. У світі з'явилася нова самостійна держава -- Україна. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі роки визвольні змагання за вільне життя на власній землі в самостійній державі переможно завершилися на зламі тисячоліть.

Верховна Рада вирішила провести 1 грудня 1991 республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Із 37 885,6 тис. громадян України, які були внесені до списків для таємного голосування, узяли участь у голосуванні 31 891,7 тис., або 84,18 %. Із них на питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців, або 90,31 % . Таким чином за підтвердження Акту проголошення незалежності України голосували 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі.

1 грудня 1991 р. відбулись також вибори Президента України. Вибори проходили на багатопартійній основі. У ході передвиборної кампанії кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань, 97 трудових колективів і понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисунення. 95 претендентів одержали підписні листи. Кожному з них потрібно було зібрати 100 тис. підписів на свою підтримку і здати заповнені списки у Центральну виборчу комісію.

Лише 7 претендентів подолали визначений 100-тисячний рубіж і були зареєстровані Центрвиборкомом кандидатами на президентську посаду. Народний Рух України висунув кандидатом в президенти голову Львівської обласної ради В. Чорновола, Українська республіканська партія - Л. Лук'яненко, голову партії, Партія Демократичного Відродження України агітувала за заступника Голови Верховної Ради України В. Гриньова та академіка І. Юхновського. Кандидатами у Президенти також були Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, міністр сільського господарства О. Ткаченко і голова Української народної партії Л. Табурянський. Переконливу перемогу одержав Леонід Макарович Кравчук. За нього висловилося більш 61% виборців. Л. Кравчук став Президентом незалежної України.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

7-8 грудні 1991 р. Президент Росії Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися у Біловезькій Пущі (Білорусь) і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Сторони заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до Угоди приєдналися ще 8 колишніх союзних республік (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргистан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан), а в 1993 р. і Грузія.

Незалежність України є закономірним наслідком багатовікової історії нашого народу. Фактично антикомуністична, демократична революція поєдналась в Україні з національно-визвольною революцією. Після провалу серпневого заколоту відбувся цілком закономірне у тій напруженій суспільно-політичній ситуації зростання відцентрових настроїв в українському суспільстві. Союзні органи влади фактично втратили контроль за подіями у радянських республіках, КПРС розпалася, Компартія України була заборонена. Україна здобула волю без кровопролиття в ході "оксамитової" антикомуністичної, демократичної, національно-визвольної революції.

3. Державотворчі процеси в Україні

Отримавши незалежність, Україна стала на шлях розбудови власної державності. Головними напрямками державного будівництва були:

1. Створення Збройних Сил України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову "Про військові формування на Україні", якою підпорядковувала собі всі війська, дислоковані на території республіки. 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон “Про Збройні Сили України”. Було утворено Міністерство Збройних Сил, Генеральний штаб. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Військову доктрину України". Для охорони внутрішнього громадського порядку створено Національну гвардію України. На основі Комітету державної безпеки сформовано службу Службу національної безпеки України (СНБУ, з 1992 р. - СБУ).

2. Оформлення державного кордону, митниці. У листопаді 1991 р. Виховна Рада України прийняла закон “Про державний кордон України”. Державний кордон СРСР на території України, яка межувала з чотирма країнами - Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією - став державними кордоном України. Адміністративний кордон з трьома союзними республіками - Білорусією, Молдавією та Росією - ставав державним кордоном України. Закон проголошував і недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня 1991 р. Президент України підписав Указ “Про утворення державного митного комітету”.

3. Затвердження державних символів України. Державні символи - Державний гімн, Державний прапор, Державний герб - є неодмінною ознакою країни. 28 січня 1992 р. синьо-жовтий прапор отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П.Чубинського "Ще не вмерли України, ні слава, ні воля". У повному обсязі гімн з музикою М. Вербицького і словами П.Чубинського Верховна Рада прийняла тільки 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

4. Оформлення громадянства України. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідно до Закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, не залежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону Громадянином інших держав і не заперечував про отримання громадянства України. Подвійного громадянства не допускалося.

5. Запровадження власної грошової одиниці. Українська політика у цьому питанні пройшла кілька етапів. Перший етап - 9 вересня 1991 р. - 10 січня 1992 р. - етап виходу України з рубльової зони. В цей час в обігу були рублі й українські купони багаторазового використання. Другий етап - 10 січня 1992 р. - вересень 1996 р.; коли купони виконували роль валюти. Третій етап - з вересня 1996 р.; коли на зміну купону прийшла справжня національна валюта - гривня.

6. Створення трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. 5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента держави. Але виникло протистояння між президентом, як главою держави і Верховною Радою, як вищою законодавчою владою. Відсутність нової Конституції, яка б розподіляла їх функції, посилювала негативні тенденції. Виникла гостра криза влади, яку у червні 1995 р. припинила Конституційна угода між Верховною Радою і Президентом України.

Верховна Рада ще 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес у державі затягнувся на довгі п'ять років. 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України. Основний Закон держави складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у котрих визначені права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описується процедура виборів та референдуму; окреслені повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України та Автономної Республіки Крим; зазначено, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України.

За формою державного правління і устрою Україна визначається як унітарна республіка. Чітко були розподілені повноваження і обов'язки всіх гілок влади. Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Верховна Рада обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Із числа депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови. Вони і керують роботою Верховної Ради. До повноважень Верховної Ради належить: внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України визначається конституцією, як глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання конституції, прав та свобод людини і громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Одна і та же особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд. Президент представляє державу на міжнародній арені, веде переговори і укладає міжнародні договори України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією, призначає третину складу Конституційного Суду України, призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій.

За згодою із Верховною Радою, Президент призначає Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає і звільнює Генерального прокурора України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних сил України. Він підписує закони, прийняті Верховною Радою, і має право вето щодо них із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний й підзвітний Верховній Раді України. До його повноважень і обов'язків належить: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; забезпечення соціального захисту населення, вирішення питань освіти, науки і культури, охорони природи.

В Конституції визначені повноваження також третьої гілки влади - судової. Згідно з Основним законом правосуддя в Україні здійснюється виключно судами: Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Діють також апеляційні та місцеві суди.

За Конституцією місцеве самоврядування здійснюється безпосередньо громадами і через органи місцевого самоврядування -- сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад міст, селищ та сіл представляють районні та обласні ради. Склад ради села, селища або міста обирається мешканцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади яке знайшло закріплення в Конституції України, є важливим чинником запобігання переростання будь-якої з них у диктатуру. Таким чином, за 15 років незалежності в складних умовах було сформовано всі атрибути державності.

4. Внутрішньополітична ситуація в Україні

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента і проголосив програмні орієнтири своєї політики. Він обіцяв забезпечити народу достаток, права, свободи, здійснити глибоку економічну реформу, провести роздержавлення та приватизацію, забезпечити рівні умови господарювання всім підприємствам.

За грудень 1991 - квітень 1994 рр. Верховна Рада України прийняла кількасот законів. Але багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження. Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л.Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну Думу України як консультативний орган при Президентові. Поява цього органу, який не передбачався діючою Конституцією і перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав протест останньої. Під тиском Верховної Ради Л. Кравчук був змушений наприкінці 1992 р. ліквідувати Думу. Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й інститут представників Президента на місцях, створений навесні 1992 р. У березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації зняв державний контроль за ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В.Фокіним, щоб якось захистити український ринок від напливу покупців із Росії, довелося запровадити лібералізацію цін. Це призвело до фактичного розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв'язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння вітчизняного виробництва, зубожіння широких мас населення. Уряд В. Фокіна втратив довіру громадян і у жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила Прем'єр-міністром Л. Кучму. Уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване керування народним господарством, зокрема, ввести держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економічне становище, спираючись на державний сектор. Але обвал економіки продовжувався. Для виходу зі складного становища, що склалося в народногосподарському комплексі країни, прем'єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав від Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994р.

Президент Л. Кравчук виступив проти пропозицій Л. Кучми, оскільки їх реалізація звузила б повноваження Президента. Л.Кравчук запропонував Верховній Раді свої заходи, суть яких полягала в тому, що він очолює уряд, у країні вводиться посада віце-президента для виконання окремих доручень Президента, парламент займається законотворчою діяльністю, але надає право Президенту затверджувати укази із неврегульованих законом економічних питань.

Верховна Рада відхилила пропозиції Л. Кравчука, але і уряд Л. Кучми не отримав надзвичайних повноважень. Становище у країні продовжувало погіршуватися. 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу. 9 червня страйк перекинувся на інші галузі промисловості, охопив 2 тис. підприємств. Страйкувало 500 тис. робітників і службовців. Вони висували економічні та політичні вимоги: надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня.

17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову про проведення референдуму відносно довіри Президенту і парламенту у вересні 1993 р. Так вдалося зняти соціальну напругу у країні і припинити страйк. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада постановила провести дострокові вибори в парламент у березні 1994 р. і вибори Президента у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра був призначений Ю. Звягільський, а в червні 1994 р. уряд очолив В. Масол. Вибори 1994 р. до Верховної Ради України засвідчили, що політичні сили пропрезидентської орієнтації зазнали значної поразки.

В умовах напруженої політичної боротьби відбулися президентські вибори влітку 1994 р. Кандидатами на посаду Президента України було зареєстровано 7 осіб. На виборах 26 червня 1994 р. вони здобули таку кількість голосів: Л. Кравчук - 37,68%, Л. Кучма - 31,25%, О. Мороз - 13,09%, В. Лановий - 9,38%, В. Бабич - 2,43%, І. Плющ -1,29%, П. Таланчук -0,54%. 10 липня 1994 р. був призначений другий тур. У другому турі балотувалися Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 52% голосів (14 млн.660 тис.), а Л. Кравчук -45% (12 млн.100 тис. голосів). 19 липня 1994 р. Л. Кучма офіційно став Президентом України.

За перші п'ять років президентства Л. Кучми була прийнята Конституція України (1996 р.). Україна утвердилася у світі як повноправна учасниця міжнародного співтовариства, зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта - гривня, призупинено падіння виробництва, загальмована економічна криза. Але в країні напруженою залишалася соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмувалися необхідні реформи.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією України, були призначені чергові президентські вибори. Під час передвиборної кампанії представники лівих сил - П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко розгорнули антикучмівську пропаганду, звинувачуючи Л. Кучму в некомпетентності, розвалі економіки, злиденному житті народу. Восени 1999 р. на посаду Президента претендувало 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук та інші). У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців; лідер комуністів П. Симоненко - 22,24%; лідер соціалістів О.Мороз - 11,29%; лідер прогресивних соціалістів Н.Вітренко - 10,97%; Є.Марчук - 8,13%, решта претендентів набрали значно меншу кількість голосів. Отже, в другий тур голосування пройшли Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Українські виборці у другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка тільки 37,8%.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими і правими силами перемістилася у Верховну Раду. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював нарізно: 242 (згодом 256) депутатів в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів з лівих фракцій - у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановили відкликати О. Ткаченка з посади Голови Верховної Ради, як і його першого заступника А. Мартинюка. 1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали І. Плюща, а його першим заступником - В. Медведчука. Ліві зазнали ще однієї поразки.

28 листопада 2000 р. у Верховній Раді розгорнувся "касетний скандал", котрий відволік увагу народних депутатів від інших питань. Мова йшла про зникнення, потім вбивство журналіста Г. Гонгадзе, який розміщував критичні статті про Президента Л. Кучму в інтернет-газеті "Українська правда", та про записи майором Служби безпеки М. Мельниченком розмов Президента України з високопосадовими особами. Ситуація в парламенті знову загострилася. Опозиційні сили 9 березня 2001 р. вивели на вулиці Києва своїх прибічників, відбулися серйозні сутички з правоохоронцями.

На початку 2001 р. відбулася зміна уряду. Прем'єр-міністр В. Ющенко змушений був піти у відставку, новим прем'єром був обраний А. Кінах. Наприкінці 2001 р. народні депутати відправили у відставку першого заступника Голови Верховної Ради В. Медведчука. Політична ситуація у Верховній Раді напередодні парламентських виборів 2002 р. загострилася.

15 травня 2002 р. розпочала роботу перша сесія Верховної Ради України четвертого скликання. Опозиційним силам ("Нашій Україні", КПУ, СПУ, Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) не вдалося ефективно виконати взяті на себе домовленості щодо солідарного голосування по висунутим кандидатурам на посаду голови Верховної Ради через різнорідність цих сил. Водночас мобілізація практично всіх депутатів-мажоритарників, які були обрані не від опозиційних блоків і партій, тиск на окремих депутатів від "Нашої України" допомогли пропрезидентським силам зібрати в парламенті необхідну мінімальну кількість - 226 голосів - для обрання їхнього кандидата Головою Верховної Ради. У результаті двох тижнів виснажливої політичної боротьби Головою Верховної Ради 28 травня 2002 р. було обрано колишнього голову Адміністрації Президента, лідера фракції "Єдина Україна" В. Литвина. Але 20 червня 2002 р. було оголошено про розпад парламентської фракції "Єдина Україна" на сім нових депутатських фракцій.

За підсумками першої сесії (на 15 липня 2002 р.) розподіл політичних сил у парламенті був таким: "Наша Україна" - 110 місць, КПУ - 63, Партія промисловців і підприємців України і "Трудова Україна - 40, "Регіони України" - 36, СДПУ(о) -33, БЮТ - 23, СПУ - 21, НДП - 17, депутатські групи "Демократичні ініціативи" - 18, "Європейський вибір" -18, "Народовладдя" - 17, фракція "Аграрії України" - 16, група "Народний вибір" - 15.

24 серпня 2002 р. Президент Л. Кучма у Зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності зініціював загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Президент зазначив, що в Україні "має бути коаліційний уряд, який спирається на парламентську більшість", а "парламентська більшість формує уряд і є відповідальною за його роботу".

У відповідь опозиція ("Наша Україна", БЮТ, СПУ, КПУ) 16 вересня 2002 р. провела всеукраїнські народні збори "Повстань, Україно!", спрямовані на відставку Президента Л. Кучми. В акції взяли участь за офіційними даними до 30 тис. чол. Силові структури в ніч з 16 на 17 вересня знесли наметове містечко опозиції в центрі Києва і затримали активістів акції громадського протесту "Повстань, Україно!". Мітинги 16 і 24 вересня 2002 р. показали слабість опозиції.

27 вересня 2002 р. у Верховній Раді представники дев'яти фракцій і груп та ряду позафракційних депутатів (разом - 231 депутат) оголосили заяву про утворення парламентської більшості. У заяві йшлося про готовність більшості взяти на себе відповідальність за законотворчу діяльність парламенту і утворення коаліційного уряду відповідно до пропозиції Президента Л. Кучми. 8 жовтня 2002 р. Голова Верховної Ради України В. Литвин офіційно оголосив про створення постійно діючої парламентської більшості у складі 231 депутата. До більшості увійшли депутати з фракції Партії промисловців та підприємців і "Трудової України", "Регіонів України", СДПУ(о), "Демократичної ініціативи", “Європейського вибору", НДП, "Народовладдя", "Аграріїв України", "Народного вибору".

У відповідь 12 жовтня 2002 р. на Європейській площі у Києві опозиція ("Наша Україна", СПУ, КПУ, БЮТ, УНА-УНСО) провели "народний трибунал" над Л. Кучмою. За оцінками правоохоронних органів у ньому взяли участь 8-12 тис. осіб, а за даними опозиції - майже 30 тис. чол.

16 листопада 2002 р. Президент Л. Кучма підписав указ про відставку уряду А. Кінаха. 21 листопада 2002 р. 234 голосами "за" народні депутати підтримали пропозицію Президента про обрання на посаду Прем'єр-міністра В. Януковича (до цього - голови Донецької облдержадміністрації). Був створений коаліційний уряд України, в якому основні портфелі дісталися Партії регіонів, СДПУ(о) та "Трудовій Україні", а також Аграрній партії України, НДП, "Народовладдю" та "Демократичним ініціативам". 21 листопада 2002 р. Верховна Рада у другому читанні схвалила проект Державного бюджету на 2003 р. 7 грудня 2002 р. була підписана політична угода між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів.

6 березня 2003 р. Президент України Л. Кучма виступив із Зверненням до народу з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України". У ньому Л. Кучма наголосив на необхідності політичної реформи, а саме: на переході до парламентсько-президентської системи управління.

Опозиція на звернення Л. Кучми відповіла демонстрацією протесту. У Києві в акціях протесту взяли участь кілька десятків тисяч чоловік. Опозиція ("Наша Україна", БЮТ, СПУ, КПУ) відкинула президентський законопроект і висловилася за негайну відставку Л. Кучми і дострокові вибори Президента.

Політична боротьба навколо політичної реформи в Україні відбувалася в 2003 р. з винятковою гостротою. В ході всенародного обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 6 березня 2003 р. Л. Кучма відмовився від ідеї двопалатного парламенту, прийняття закону на всенародному референдумі і згодився зберегти у Верховній Раді попередню кількість депутатів - 450. Із зазначеними поправками 19 червня 2003 р. Л. Кучма вніс проект конституційних змін на розгляд парламенту, а парламентська більшість 4 липня 2003 р. направила цей законопроект на експертизу до Конституційного Суду України. Та 23 серпня 2003 р. Президент Л. Кучма направив до Верховної Ради листа з проханням відкликати його проект змін до Конституції, поданий 19 червня.

4 вересня 2003 р. народні депутати С. Гавриш, Р. Богатирьова, Л. Кравчук, П.Симоненко та інші (усього 233 депутати) внесли свій проект Закону України про внесення змін до Конституції України. У пресі він отримав назву законопроект Медведчука-Симоненка. Головні ідеї цього проекту: склад Верховної Ради залишається без змін - 450 депутатів; строк повноваження Верховної Ради - 5 років; у Верховній Раді за результатами виборів формується парламентська більшість, яка вносить пропозиції Президенту щодо Прем'єр-міністра; формує склад Кабінету Міністрів і є відповідальною за його діяльність; повноваження Президента, всенародно обраного восени 2004 р., припиняються восени 2006 р.; надалі (з 2006 р.) Президент України обирається не всенародне, а Верховною Радою строком на п'ять років. 9 вересня 2003 р. цей законопроект про зміни до Конституції був направлений до Конституційного Суду України.

У грудні 2003 р. Конституційна комісія Верховної Ради рекомендувала внести названий законопроект, на голосування в парламенті. 24 грудня 2003 р. 276 депутатів Верховної Ради схвалили законопроект Медведчука-Симоненка про внесення змін до Конституції, який серед іншого передбачав вибори у 2006р. Президента парламентом. Але через пошкодження депутатами від опозиційних фракцій системи "Рада" у сесійній залі Верховної Ради 276 депутатів голосували за законопроект підняттям рук.

Опозиційні фракції у Верховній Раді - "Наша Україна", СПУ та БЮТ заявили, що голосування про внесення змін до Конституції 24 грудня 2003 р. незаконне, оскільки були порушені процедури голосування. Опозиційні депутати наполягали на збереженні права народу обирати Президента. 3 лютого 2004 р. Верховна Рада відмінила своє попереднє рішення від 24 грудня 2003 р. про вибори Президента парламентом. За це проголосувала конституційна більшість - 304 депутати. А 9 лютого 2004 р. Л. Кучма заявив, що він не збирається висувати свою кандидатуру на президентських виборах восени 2004 р.

18 лютого 2004 р. представники парламентської більшості підписали угоду про створення демократичної коаліції для проведення конституційної реформи і висунення єдиного кандидата на майбутніх президентських виборах восени 2004 р. Ним став В. Янукович. Кандидатом від опозиційних фракцій у Верховній Раді - блоку «Наша Україна», БЮТ став В.Ющенко. Перший тур виборів президента України відбувся 31 жовтня 2004 р. На виборах переміг Віктор Ющенко. Однак, оскільки він не набрав необхідної більшості (50%+1 голос) голосів виборців України, то, згідно з “Положенням про вибори Президента України” було призначено другий тур виборів, в якому приймало участь лише два кандидати Віктор Ющенко, та Віктор Янукович, що отримали найбільшу кількість голосів виборців.

Другий тур виборів відбувся 21 листопада. За В.Януковича проголосувало 49,39% (14966336) виборців, а за В.Ющенко - 46,71% (14154153) виборців. Але другий тур виборів був проведений з багаточисленними фальсифікаціями, застосуванням адмінресурсу з боку влади на користь привладного кандидата В.Януковича. Це визвало масове обурення прихильників В.Ющенко. В.Ющенко призвав народ України вийти на вулиці міст та протестувати проти фальсифікації другого туру виборів. В Україні розпочалася “помаранчева революція”, оскільки опозиція обрала символом боротьби помаранчеві прапори. У Києві та інших містах західної України протягом 17 днів проходили мітинги на підтримку В.Ющенко. У складі опозиції об'єдналися партії блоку “Наша Україна”, БЮТ, СПУ та ін. В.Ющенко, Ю.Тимошенко, А.Мороз, А.Зінченко, П.Порошенко, А.Кінах кожного дня виступали у Києві на Майдані незалежності перед своїми прихильниками, закликаючи добиватися проведення чесних виборів. В Києві на Майдані на підтримку Помаранчевої революції було розбито наметове містечко. На підтримку революції була створена громадська організація Пора.

23 листопада В.Ющенко склав символічну президентську присягу у Верховній Раді. Голова Верховної Ради В.Литвин закрив засідання Верховної Ради. 27 листопада парламент України прийняв мужнє і справедливе рішення про відставку уряду і Центральної виборчої комісії. 29 листопада приступив до роботи Верховний Суд України, який розглянув скаргу довіреної особи В.Ющенка М.Катеринчука на бездіяльність Центрвиборчкому, дії щодо встановлення результатів повторного голосування на виборах президента 21 листопада, а також на рішення ЦВК про оголошення президентом В.Януковича.

Одночасно значна частина дезинформованого населення Лівобережної України, Донбасу, Півдня та Криму, вважаючи В.Януковича законно обраним президентом, почала рух в його підтримку. Постала загроза політичного розколу держави, і навіть її руйнації, на чому намагалися зіграти безвідповідальні екстремістські кола сепаратистів та федералістів. Вони 28 листопада і 4 грудня 2004 р. провели стихійні з'їзди Рад у Северодонецьку та Харкові, де прийняли антипатріотичні резолюції про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки.

1 грудня 2004 р. Верховна Рада підтримала постанову про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні і запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України. За цю постанову проголосувало 228 депутатів.

3 грудня 2004 р. Верховний суд України визнав неправомірними результати другого туру виборів Президента України. Судом встановлено: допускалися включення до списку виборців одного і того ж громадянина декілька разів, а також осіб, які не мали права голосу. Виготовлення, облік та використання відкріпних посвідчень відбувалося без здійснення належного контролю ЦВК. 4 грудня 2004 р. ЦВК призначила дату повторного голосування на 26 грудня.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада приймає пакет законів “Про внесення змін до Конституції України”, “Про зміни у Конституції відносно удосконалення системи самоврядування” та Закон “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”. 402 депутати Верховної Ради проголосували за пакет цих законів. Таким чином була прийнята Конституційна реформа, яка передбачала перетворення держави з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, та поправки до Конституції, які обмежили голосування громадян на дому та голосування за откріпними посвідченнями - що призвело до масових порушень у другому турі виборів. Верховна Рада прийняла Постанову про дострокове припинення повноважень ЦВК та Постанову про призначення на посади членів ЦВК. Замість Ю.Ківалова головою ЦВК був обраний Я.Давидович. Підготовка до останньої фази виборів проходила в надзвичайних умовах революційного піднесення прогресивної громадськості і відчайдушного супротиву конаючого старого режиму. Україна опинилася у центрі уваги міжнародних засобів масової інформації.

26 грудня 2004 р. було проведене повторне голосування. В.Ющенко набрав 51,99% (15115712 голосів), В.Янукович - 44,2% (12848528 голосів), не підтримали жодного кандидата 2,34% (682239) виборців. Таким чином президентом України був оголошений В.Ющенко. 23 січня 2005 р. відбулася інавгурація В.Ющенко в Верховній Раді і на Майдані Незалежності.

Однак перед новою вадою дуже скоро постало безліч проблем, які залишилися у спадок від попереднього режиму. 4 лютого Верховна Рада 375 голосами депутатів з 432 затвердила новий Кабінет Міністрів, який очолила Юлія Тимошенко. Перші кроки нового уряду мали соціальну і гуманітарну спрямованість: були підвищені пенсії, мінімальна зарплата, допомога інвалідам, породіллям, матерям, зарплата вчителям, лікарям, вченим, військовим службовцям. 25 березня 2005 р. Верховна Рада значною більшістю голосів (376) затвердила соціально-орієнтований бюджет на поточний рік, в якому 80% коштів спрямовувалися на соціальні виплати. Розпочалася широка кампанія по боротьбі з “тіньовим” бізнесом, корупцією, контрабандою, шахрайством, зловживанням владою. Новий Президент зосередив увагу на зовнішній політиці. Вже на другий день після інавгурації В.Ющенко відвідав Москву, де мав важливу зустріч з Президентом Росії В.Путіним, а 26 січня 2005 р. виступив з доповіддю у Європарламенті. 9 березня В.Ющенко був удостоєний високої честі виступити перед депутатами бундестагу Федеративної Республіки Німеччини. 23 березня відбувся візит нового Президента до Туркменії, а на початку квітня до Сполучених Штатів Америки. 6 квітня Віктор Ющенко виступив перед американськими конгресменами. 8 квітня 2005 року Президент України разом зі 120 керівниками країн світу був присутній на церемонії поховання Папи Римського Іоана Павла ІІ.

У травні 2005 р. український уряд урочисто відзначив 60-ту річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, що надало новий імідж суспільно-політичному житті України, а фінал Європейського пісенного конкурсу “Євробачення”, який з успіхом пройшов у Києві, збагатив духовну культуру і підняв престиж України у всьому світі.

Література

Проблемно-пізнавальні питання

1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академвидав,-2005. - 688 с.

2. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. - К.: центр навч. літ. - 2005. - 528 с.

3. Історія України ХХ - початку ХХІ століття. - К.: Знання, 2004. - 582 с.

4. Історія України/ Від. ред. Ю. Сливка; кер. авт. кол. Ю. Зайцев. - Вид. 4-те. - Львів.: Світ, - 2003. - 520 с.

5. Король В.Д. Історія України. - К.: Видавничий центр “Академія”, - 2005. - 496 с.

6. Лановик Б.Д. Історія України: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2004.- 698 с.

7. Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2006. - 422 с.

8. Рибак І.В. Історія України. - К.: центр навч. літ. - 2005 - 200 с.

9. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. / За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. К.: - Каравела, 2004. - 408 с.

10. Юрій М.Ф. Історія України. - К.: Кондор, - 2004. - 252 с.

Размещено на Allbest.ru