Політика великих держав Європи 18-19 століття

13) Загострення Східного питання на початку 50-х рр.. Кримська війна

Боротьба євр. монархій з революцією лише на час відвернула їх від сх. справ. Задушивши спільними зусиллями революцію 1848-1849 рр.., Держави Св. союзу знову звернулися до сх. питання, і відразу колишні союзники стали один для одного ворогами. У цей час на Балканах стався підйом нац.-звільнить. руху. Виникли хвилювання в Болгарії, Боснії, повстали албанці. Сербія фактично відокремилася від Туреччини. Чорногорія продовжувала відстоювати свої права на незалежність. У таких умовах Росія визнала момент підходящим для того, щоб отримати свою частку В«османського спадщиниВ». Причини Кримської війни коренилися головним чином в зіткненні колоніальних інтересів Росії та Англії, а також Росії та Франції, почасти Росії та Австрії на Близькому Сході і Балканах. Кожна з них мала власні розрахунки в цьому військовому конфлікті. Для Росії першорядне значення мав режим чорноморських проток. Османська імперія хотіла повернути тер-рії, втрачені в рез-ті російсько-турецьких воєн кінця 18 - пер.пол. 19 в. Англія і Франція сподівалися знищити Росію як велику державу, позбавити її впливу на Близькому Сході і Балканському п-ове.// Для тиску на Туреччину в 1853 р. російські війська були введені до Молдови і Валахію. У відповідь турецький султан в жовтні. 1853 оголосив Росії війну. Його підтримали Англія та Франція. Австрія зайняла позицію "збройного нейтралітету". Росія опинилася в повній політичній ізоляції.// Історія Кримської війни ділиться на 2 етапи. Перший - власне російсько-турецька кампанія - велася з перемінним успіхом з листопада 1853 по квіт. 1854 р на другому (квітень 1854 - берез. 1856 т.) - Росія змушена була вести боротьбу проти коаліції євр. д-в. // Основна подія першого етапу - Синопської бій (листопад 1853 р.). Адмірал Нахімов розгромив турецький флот у Синопській бухті і придушив берегові батареї. Це активізувало Англію і Францію. Вони оголосили війну Росії. Головною метою об'єднаного англо-французького командування було захоплення Криму і Севастополя - військово-морської бази Росії. В жовтні. 1854 почалася оборона Севастополя. Облога тривала 349 днів, спроби відвернути війська від Севастополя (такі, як Инкерманська бій), не дали бажаного рез-та, після чого Севастополь все ж був узятий союзними військами. // На Кавказькому театрі воєн. дії розвивалися більш успішно для Росії. Туреччина вторглася в Закавказзі, але зазнала великої поразки, після чого російські війська стали діяти на її тер-рії. У листопада 1855 впала турецька фортеця Каре. Крайнє виснаження сил союзників у Криму та російські успіхи на Кавказі призвели до припинення воєн. дій. Почалися переговори сторін. Наприкінці березня 1856 підписаний Паризький мирний трактат. Росія не понесла знач. територіальних втрат. У неї була відторгнута лише пд. частина Бессарабії. Однак вона втратила право заступництва Дунайським князівствам та Сербії. Росія повертала османам місто Карс з фортецею, отримуючи в обмін захоплений у неї Севастополь, Балаклаву та ін кримські міста. Плавання по Дунаю оголошувалося вільним. Росія позбавлялася наданого їй Кючук-Кайнарджійського світом 1774 протекторату над Молдавією і Валахією і виняткового заступництва Росії над християнськими підданими Османської імперії. Росія зобов'язалась не зводити укріплень на Аландських островах. Найважчим і принизливим була умова про так звану "нейтралізації" Чорного моря. Росії заборонили мати на Чорному морі військово-морські сили, воєн. арсенали і фортеці. Це завдавало сущ-ний удар по безпеці південних кордонів. Роль Росії на Балканах та Близькому Сході була зведена нанівець. Поразка в Кримській війні справила знач. вплив на розстановку межд. сил і на внутрішнє становище Росії. Поразка підвело сумний підсумок миколаївському правлінню, сколихнуло всю російську гро...мадськість і змусило прав-во впритул зайнятися реформуванням гос-ва.

14) Громадянська війна у США і великі європейські держави

На початку XIX ст. США являли собою ланцюжок штатів, що простягався на 2 тис. км уздовж атлантичного узбережжя. На захід від них лежали неозорі землі, заселені нечисельними індіанськими племенами. На південному заході розпочиналися іспанські володіння.

Президентом США від 1800 р. був Томас Джефферсон, автор Декларації незалежності. Він був представником республіканців, які виступали за активне захоплення нових земель.

Першим великим територіальним надбанням адміністрації Джефферсона стала Луїзіана куплена усього за 15 млн доларів у Франції 1803 р.

Внаслідок цього територія США збільшилася вдвічі. Подальші територіальні надбання на кінець XIX ст. сформували територію країни. Такою, в цілому, вона залишається й до сьогодні.

Одночасно зі збільшенням території стрімко зростало населення країни. У 1800 р. воно становило 5,3 млн, у 1820 р. - 9,6, у 1840 р. - 17, а в 1860 р. - 31,5 млн чоловік. Фактично кожні десять років населення Сполучених Штатів збільшувалося на одну третину. Це відбувалося, перш за все, за рахунок постійно зростаючої імміграції.

Разом із цим катастрофічно зменшувалося корінне населення континенту - індіанці. За рівнем розвитку вони суттєво поступалися європейцям і не змогли відстояти свою землю. На момент відкриття Америки Х. Колумбом територію сучасних США заселяло 10-12 млн індіанців, а на кінець XIX ст. їх залишилося лише 200 тис.

Через нестачу робочих рук на континенті до Америки, починаючи з XVII ст., завозили негрів-рабів. Впродовж першої половини XIX ст. їхня чисельність постійно зростала: з 1,19 млн чоловік у 1810 р. до 4 млн у 1860 р.

Ставлення до рабства у різних регіонах США було неоднаковим. На Півночі та Заході країни рабство засуджували і воно було скасовано. На Півдні у справі щодо використання праці рабів моральна сторона питання поступалася економічній вигоді. Тому рабство зберігалося.

Перша половина XIX ст. на Півночі стала періодом бурхливого розгортання промислової революції. Рабовласницький Південь в той самий час зберігав аграрний характер економіки і дедалі більше відставав у своєму розвитку. Проте керівництво країною перебувало в руках представників південних штатів. Ускладнювало ситуацію також те, що рабовласники Півдня намагалися поширити плантаційну систему господарювання на нові землі Заходу, де між противниками і прихильниками рабства виникали інколи збройні сутички.

Політичні лідери Півночі виступали за ліквідацію рабства в усій країні. Плантатори Півдня вбачали у цих планах загрозу для свого способу життя. Чимало з них виступало за відокремлення від США і створення власної держави. Після перемоги на президентських виборах 1860 р. республіканця Авраама Лінкольна, що був рішучим противником рабства, плантатори Півдня перейшли до рішучих дій.

Першою про вихід зі складу США у грудні 1860 р. заявила Південна Кароліна, а в лютому 1861 р. 11 південних штатів оголосили створення нової держави-Конфедерації Американських Штатів. 12 квітня 1861 р. її війська захопили Форт-Самтер, де перебував союзний гарнізон. У США розпочалася громадянська війна.

У роки громадянської війни на боці Союзу (Північ) виступали 23 штати з населенням у 22 млн чоловік, а Конфедерацію (Південь) підтримували 11 штатів (у травні 1861 р. до них приєдналися ще 4 штати) з населенням у 9 млн чоловік, з яких 4 млн становили негри-раби. В економічному плані Північ давала 92% усього промислового виробництва країни, а Південь - 8%.

На початку війни жодна сторона не мала конкретного плану воєнних дій, намагаючись перемогти в результаті однієї вирішальної битви й захопити столицю.

Однак ці спроби були марними. На 1862 р. стало зрозуміло, що війна буде тривалою і кровопролитною, її результат залежатиме, перш за все, від людського та економічного потенціалу воюючих сторін. Дедалі більше унаочнювалася нездатність Півдня вести таку війну. Одночасно з цим економіка Півночі за роки війни успішно розвивалася і процвітала.

Важливе значення для перебігу воєнних дій мали два політичні кроки, зроблені адміністрацією США. У травні 1862 р. Конгрес США прийняв закон, за яким будь-який американець, що досяг 21 року, міг отримати ділянку землі на Заході та стати фермером. 1 січня 1865 р. президент Лінкольн підписав Прокламацію, що оголошувала рабів вільними. З цього моменту громадянська війна стала не лише боротьбою з бунтівними штатами, а й проти рабства.

1863 р. у війні відбувся перелом на користь Півночі. Війська Конфедерації під командуванням генерала Роберта Лі, відчуваючи нестачу людей, боєприпасів і спорядження, з великими втратами відступали під натиском союзних армій, очолюваних генералом Уліссом Ґрантом. Залишки армії Конфедерації були оточені поблизу містечка Аппоматтокс, де 9 квітня Ґрант і Лі підписали угоду про капітуляцію головної армії Півдня. До кінця червня склали зброю також інші сили Конфедерації. Громадянська війна завершилася перемогою Півночі.

В історії США громадянська війна стала найбільш кривавою з усіх воєн. У ній загинуло близько 650 тис. американців, це більше ніж втрати в усіх війнах з участю США у XX ст. Результати громадянської війни мали визначальний вплив на подальший розвиток країни. Перемога Півночі забезпечила збереження її територіальної цілісності. Війна зруйнувала підвалини плантаційного господарства Півдня і закріпила провідну роль Півночі в економічному та політичному житті США.

15) Міжнародне значення австо-угорського дуалізму

Австро-угорська угода, Австро-угорський компроміс нім. Ausgleich; угор. kiegyezйs) -- договір, укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператоромФранцом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, відповідно до якого Австрійська імперія перетворювалася вдуалістичну монархію Австро-Угорщину. Угодою передбачалося надання угорській частині держави повної самостійності у внутрішніх справах, при збереженні на рівні загальноімперського уряду лише питань зовнішньої, військово-морської та фінансової політики. Створення Австро-Угорщини було способом подолання затяжної кризи імперії, викликаної піднесенням національних рухів народів країни, зміцненням національних еліт, військовими поразками в австро-італо-французькій 1859 р. іавстро-прусській 1866 р. війнах, зростанням панслов'янської загрози, а також провалом спроб реформування імперії на принципах централізму.

Сучасні історики вважають, що австро-угорська угода була єдиним можливим способом збереження для Габсбурзької монархії статусу великої держави. Завдяки угоді до початку Першої HYPERLINK ітової війнирозвиток Австро-Угорщини був відносно спокійним. Імперія вступила в смугу бурхливого економічного розвитку та модернізації всіх сторін суспільного життя. Компроміс покінчив з режимом абсолютизму і створив для обох частин монархії конституційну ліберальну форму правління. Проте новий державний устрій мав яскраво виражені недоліки, серед яких найважливішим було збереження сильної влади імператора, фактично врівноважує роль парламентських структур, і незадоволення інтересів інших націй імперії. Саме ці фактори в умовах поразки у війні зіграли фатальну роль у долі Австро-Угорщини, викликавши крах і розпад імперії у 1918 р.

16) Міжнародні наслідки обєднання Німеччини та Італії

Створення Італійського королівства

У 50-ті роки XIX ст. виявилося два шляхи об'єднання Італії. 1) республікансько-демократичний; 2) помірковано-ліберальний. Перший шлях представляв Дж. Мадзіні -- один з керівників революційної організації «Молода Італія», яка пропагувала терор, як засіб зміни політичного режиму, підпільну боротьбу, змови та повстання. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь) рух зазнав невдачі і розколовся.

У 1857 р. під керівництвом К. Кавура в П'ємонті було створено «Італійське національне товариство», гаслом якого було об'єднання Італії під скіпетром Савойської династії.

До цього товариства було запрошено Дж. Гарібальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділення «Національного товариства» створювались і за межами П'ємонту, у результаті чого воно набуло загальнонаціонального характеру.

У 1858 р. Сардинське королівство уклало союз із Францією проти Австрії. У 1859 р. союзники завдали останній поразки, Австрія поступилася Ломбардією Франції, яка передала її П'ємонту в обмін на Савойю та Ніццу. Згодом більша частина Північної Італії також приєдналася до П'ємонту.

У 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо. На допомогу повсталим прибула тисяча добровольців на чолі з Гарібальді. Оскільки більша частина з них буда одягнена в червоні сорочки, їх назвали «червона тисяча». За три місяці повстанці завоювали всю Сицилію. Кавур захопив Папську область (без Риму). Війська Гарібальді захопили Неаполь, до якої ввійшов згодом зі своєю армією і Кавур.

Наприкінці жовтня 1860 р. «Національне товариство» про вело референдум на Півдні Італії. Його результатом став перехід цього регіону під владу Сардинського королівства.

У лютому 1861 р. у Туріні відбулося перше засідання Національного парламенту, а в березні 1861 р. Віктор Еммануїл був проголошений королем Італії. Проте об'єднання Італії не закінчилося. Венеція залишалася у складі Австрії, а Рим під владою папи Пія IX та під охороною французів. Італія взяла участь у австро-прусській війні 1866 р. і в обмін на це Венеціанська область була передана їй.

Італія не могла відкрито воювати з папою, оскільки його підтримувала Франція. Тому за справу взявся Гарібальді. У 1862 і 1867 pp. він організував експедиції проти Риму, але невдало. Лише після поразки у франко-прусській війні французькі війська покинули Рим і туди ввійшла італійська армія. Рим став столицею Італії. Об'єднання Італії завершилося.

Війна Пруссії з Францією та утворення Німецької імперії

Згідно з рішенням Віденського конгресу Німеччина була роз ділена на 37 самостійних монархій та 4 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Ці держави входили у штучне об'єднання -- Німецький союз де провідну роль відігравали Пруссія та Австрія.

У 50-ті роки XIX ст. актуальним стало питання про об'єднання Німеччини. Виокремилися два шляхи об'єднання: «малонімецький» на чолі з Пруссією, і «великонімецький» -- навколо Австрії. Під впливом поразки Австрії в італо-австро-французькій війні 1859 р. у Пруссії почали зростати антиавстрійські настрої. У вересні 1859 р. сформувався Національний союз, який об'єднав усі північно-німецькі держави з метою остаточного об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Об'єднавчий процес посилився з при ходом до влади в уряді Пруссії (1862 р.) Отто Бісмарка (1815-1898 pp.). Бісмарк заявив, що «Німеччина буде об'єднана залізом та кров'ю». Була проведена військова реформа: збільшено кіль кісний склад армії, продовжено термін служби до трьох років.

Об'єднання почалося війною з Данією за контроль над земля ми Шлезвіг та Гольштейн (1864 p.). Ці території належали Данії, але там проживало багато німців. Австро-прусські війська швидко завдали поразки данцям, але між союзниками виникли розбіжності з приводу управління ними. Австрія оголосила мобілізацію, Пруссія уклала союз з Італією. Прусські війська зайняли Гольштейн, який до цього був спірною територією, а згодом у битві біля села Садова (З липня 1866 р.) вщент розгромили австрійців. Габсбурги назавжди були позбавлені домінування в Європі. Згідно з мирним договором Австрія назавжди виходила з Німецького союзу і відмовлялася від будь-яких претензій на німецькі землі. Ганновер, Нассау, Гессен-Касель, Франкфурт відійшли до Пруссії. Пруссія зобов'язувалася не захоплювати Відень і не розчленовувати Австрію. Бісмарк не бажав сильного приниження Австрії, готуючись до майбутнього союзу з нею. Було створено Північнонімецький союз на чолі з Пруссією, куди ввійшло 22 держави. Внутрішня і зовнішня політика союзу була фактично передана в руки прусського короля, якого оголосили її президентом. Бісмарк говорив: «Наша політика полягає у розчиненні Німеччини в Пруссії і, отже, у перетворенні Пруссії в Німеччину».

Після перемоги над Австрією єдиною перепоною для остаточного об'єднання Німеччини під егідою Пруссії залишилася Франція, яка мала під своїм впливом кілька центральних і пів денно-західних німецьких держав. Приводом до війни став конфлікт із-за іспанського престолу. Дізнавшись, що король Вільгельм дозволив князю Леопольду Гогенцоллеру зайняти іспанський трон, Наполеон III став категорично вимагати у прусського уряду відкликання кандидатури свого принца. Король дав нейтральну відповідь, але Бісмарк так скоротив текст королівського листа, що він набув зневажливого щодо Наполеона III змісту та ще й опублікував це у пресі («Емська телеграма»). Бісмарк хотів спровокувати Францію, щоб Пруссія виглядала жертвою. Це йому цілком удалося -- розлючений Наполеон III 19 липня 1870 р. оголосив Пруссії війну.

Армія Пруссії та Північно-німецького союзу нараховувала 908 тис. осіб, Франція мала 600 тис. осіб. Мобілізація прусської армії відбулася всього за чотири дні. Німці мали переваги в артилерії. Наполеон III уявив себе гідним військового генія свого дядька Наполеона І та взяв на себе верховна командування армією. Проте вже за місяць французька армія була розгромлена і капітулювала під Седаном 2 вересня 1870 р. Сам Наполеон III здався Вільгельму в полон. Вільгельм запропонував південно-німецьким державам приєднатися до Північного союзу, на що вони погодилися. Північний союз перестав існувати і був замінений Єдиним Німецьким союзом. У грудні 1870 р. баварський король запропонував відновити Німецьку імперію. Рейхстаг звернув ся до Вільгельма з проханням прийняти імператорську корону. 18 січня 1871 р. усі німецькі князі зібралися у дзеркальній галереї Версаля і тут Вільгельма проголосили імператором. Бісмарк став імперським канцлером.

Об'єднання Німеччини було об'єктивним процесом, який від повідав інтересам більшості населення. Об'єднання було необхідне для зміцнення нації, формування потужної економіки. Саме Пруссія стала тим центром, який різними методами зумів зібрати навколо себе всі німецькі держави.

17) Нові риси міжнародних відносин кінця 19 ст

Сучасна система МО, де суб'єктом є держава, інструмент - договору, угоди - ця система виникла в новий час. У Середні століття в європейських МО велику роль відігравало християнство = папський престол. Католицька церква намагалася підпорядкувати собі всі держави. Кінець 11 століття - папа Григорій 7: В«Велика частина Європи повинна бути під владою Риму. Законна влада та, яка від глави церкви. Рим у праві призначати королів, князів і т.п. В». Т. о. папство намагалося стати наднаціональної владою. Середні століття - 3 основні напрямки діяльності Риму:. За володіння всієї політичної світською владою в Європі. Монарх - намісник Риму, кожен його крок п...овинен бути узгоджений з Римом. Вогнем і мечем розширити свою владу в нових країнах і регіонах: у мусульманських країнах і, більшою мірою, в Сх. Євр. (Росія). p. Організація хрестових походів. p align="justify"> - 15 ст папське вплив слабшає в Європі через зміцнення монархій. Міцніють міста, які підтримують сильну державну владу. Церква в спробі адаптуватися до нових умов влаштовує Вселенські церковні собори: тата, монархи, королі, князі і т. д. На соборах розбиралися суперечки між державами. На соборах (за задумом церкви) слово тата - закон (третейський суддя). Собори тривали дуже довго. Базильський собор 1431 - 1449: суперечка Польщі та Литви про межі, спір Англії з Францією, Бургундії з Австрією. p align="justify"> Собори не стали інструментом миру в Європі. Жорстке суперництво за прихильність папи. Наростання національно-державних тенденцій. Суперечки були многочісленни.Граніца В«католицькогоВ» періоду - тридцятирічна війна 1618 - 1648. p align="justify"> Закінчення ТБ (тридцятирічний війни) усунуло роль папства. Вестфальський мир 1648 заклав основи МО нового часу. Основні тези міжнародного права були встановлені: 1 суб'єктом МО є суверенна національна держава; 2 держави - світські; 3 всі держави суверенні й незалежні; 4 всі держави рівноправні. p align="justify"> Після Вестф. М. увійшло звичай тримати при іноземних дворах постійних резидентів. Вперше перекроїли, чітко визначили межі. Завдяки цьому коаліції та спілки стали виникати і набули важливого значення. p align="justify"> Папство зникло, як наднаціональна сила, держави стали у зовнішній політиці керуватися власними інтересами.в. Наука і культура (пор. ст. - Схоластика). Відродження і реформація - процес секуляризації від церкви ряду галузей науки, культури. Коперник - переддень НТР => вплив на соц. наукою: у людському суспільстві існують закони розвитку, з'ясування співвідношення сил. Гоббс: В«До держави - війна всіх проти всіхВ». Локк: В«Владу треба розділити, щоб її врівноважити. Законодавча, виконавча, судова В». Теорія європейської рівноваги - ТЕР. Зародження ТЕР - в працях Макіавеллі: він пропонував баланс сил між 5-ю італійськими державами. ТЕР з часом сприйме вся Європа і вона буде працювати дотепер ТЕР - основа більшої частини спілок, коаліцій, держав. Суть ТЕР - всі країни повинні згрупуватися таким чином, щоб не допустити воїн і розбіжностей, агресії. У радянський час ТЕР лаяли: мир у Європі - тимчасовий, а мирні періоди використовувалися, щоб придушити народ; баланс у Європі - для накопичення сил і зміни балансу, перепочинок перед війною. p 18 ст. ТЕР зіграла особливо велику роль. Багато кордони не чітко сформувалися, національні процеси. ТЕР дозволяла будь-якій державі час для накопичення сил. Агресія країн, які накопичили сили завдяки ТЕР, була приборкана завдяки ТЕР. З 17 в в Європі - різні блоки та коаліції. Система союзів і коаліцій визначала тип дипломатії: таємна дипломатія, розвідка, шпигунство. p align="justify"> Ще один аспект ТЕР - колонії. 17 - 18 ст співвідношення сил в Європі залежало від володіння колоніями: сила і вплив держави зростали у міру захоплення нових земель; боротьба за колонії ставала першорядним фактором у суперництві держав. Європейський баланс сил після ТБ носив загальноєвропейського характеру. Європа після TV, 2 пол. 17 в - Голландія - наддержава. Голландія - капіталізм, захоплює різні регіони; Англія + Франція = 50 - 70 рр. - три війни з Голландією. В результаті Голландія втрачає свої позиції. Початок 18 століття - Франція (Людовик 14) розгортає широкомасштабну зовнішню політику => Англія + Голландія + Австрія проти Франції = 1701 - 1714 - війни за іспанську спадщину. У 18в Швеція захоплює російські території. = В»Росія укладає договір з Туреччиною і Польщею =В» Північна війна. Середина 18 - Пруссія посилилася = В»Росія, Австрія, Англія і Швеція зупинили прусську агресію. У цей період в Європі зав'язуються перші вузли протиріч, які приведуть до 1МВ. У цей час Г - 1-я країна Європи з економічного розвитку, а Англ і Ф далеко їй поступалися, але за розмірами колоній першими країнами Європи були Англ і Ф. Наприклад, Німеччина поступалася за колоніальним придбань Англії в 9,3 рази, а Франції в 3,7, а в цей час колонії були найважливішим ринком збуту і полем докладання капіталу, і чим вище був у країни економічний потенціал, тим більше вона була зацікавлена ​​в колоніальних придбаннях. Ця невідповідність (Німеччини потрібні колонії, а весь світ уже поділений) було джерелом різкого загострення, це одна з причин.

18) Берлінський конгрес та його рішення

Успішний наступ і форсування Балкан російськими військами під час російсько-турецької війни, що мала місце в 1877-1878 роках, змусило уряд Туреччини направити своїх уповноважених для укладення перемир'я. Результатом стало підписання Берлінського трактату.

За умовами Сан-Стефанського договору утворювалося незалежна держава - Велика Болгарія, територія якої простягалася від Чорного до Егейського моря.

Туреччина повинна була вивести всі свої війська з нього. До Росії поверталися землі Аккерманського округу Бессарабії, які були відняті в 1856 році за Паризьким мирним договором, а також Ізмаїльський округ. Крім цього, передбачалося відшкодування всіх військових витрат. Однак Берлінський конгрес не дав можливість здійснити всі попередні російські умови.

В Англії та Австро-Угорщини такі умови викликали крайнє обурення. Оскільки захоплення Константинополя і проток був давньою мрією Англії, вона не могла дозволити російським себе випередити. До того ж, уряд Британії побоювалося, що включення Болгарії в сферу свого впливу допоможе стати Росії великої середземноморської державою. Незабаром було оголошено, що англійський уряд не збирається визнавати умови миру дійсними.

Таку ж позицію ворожості зайняла і Австо-Угорщина, почавши перекидання військ до російського кордону. Разом з Англією вони вимагали передачі запитань «всіх попередніх підстав світу», щоб Берлінський конгрес розглянув їх на міжнародній конференції. Росія опинилася в безвихідному становищі, так як назрівала війна з Англією могла призвести до катастрофічних наслідків, а надії на підтримку Німеччини були марними, незважаючи на те, що саме Бісмарк підбивав Росію на війну з Туреччиною. Підсумком даних обставин став Берлінський конгрес, який був скликаний у 1878 році.

13 червня 1878 в Берліні було відкрито міжнародний конгрес. Його учасниками виступили наступні країни: Росія, Німеччина, Англія, Туреччина, Австро-Угорщина, Італія, балканські держави і Франція. «Господарем» виступав, звичайно, Бісмарк.

Дипломатична боротьба була вкрай напруженою. Берлінський трактат вдалося підписати через лише місяць після відкриття конференції.

Незважаючи на те, що основні етапи рішення конгресу були обумовлені в англо-російській угоді, кордони Болгарії не були чітко визначені. Цей момент був дуже важливий для всіх учасників конгресу, так як Балканські перевали мали серйозний стратегічне значення.

Англія, а разом з нею і Австро-Угорщина, не без підтримки Німеччини домоглася значущих змін в умовах Сан-Стефанського договору , але для слов'янських народів це було вкрай невигідно. Берлінський трактат свідчив, що Болгарське князівство буде хоч і самостійним, але васальних, територіально обмеженим болгарськими горами. Південна його частина отримувала часткову автономію, залишаючись у складі Османської імперії. Ще одним результатом стало повернення Македонії під владу Туреччини.

Берлінський конгрес 1878 підтвердив незалежність Румунії, Сербії та Чорногорії. Австро-Угорщина за підсумками переговорів отримала право на окупацію Герцеговини та Боснії, а між територіями цих держав вводилися австро-угорські війська. Таким чином, держави хотіли перешкодити об'єднанню слов'янських сусідять держав. Контроль над узбережжям Чорногорії також надавався Австро-Угорщини. Контрибуції, які накладалися на Туреччину, скоротилися до 300 млн. рублів. Росії дістався тільки Кардаган, Батум і Каре, Баязет ж повернувся до Туреччини.

Берлінський конгрес перекроїв карту Балканського півострова і тим самим дав привід для численних конфліктів на цій ділянці Землі, ніж в цілому загострило міжнародну обстановку. Навіть після звільнення Балканські держави не припиняли залишатися ареною, на якій змагалися великі європейські держави.

19) Посилення колоніальної експансії європейських держав в Африці та Азії в кінці 19 ст

У остан. дес. 19 - на поч. 20 в. Африка - предмет территор. суперечок м/у європ. державами. Довгий час в Африці панували лише Англія і Франція. внутр. області Африки довго залишалися недослідженими і відкриті для терріт.пріобретеній. Захоплення Єгипту Англією і Тунісу Францією послужив поштовхом до боротьби світових держав за загальний розділ ще поділених р-нів Центр. і Зап. Африки. Англо-франц. суперництво за розділ Африки стало головним на протязі 80-90 гг.19в. // Вселд за Англією і Францією в Африці концентрували свої економ. і політ. інтереси Бельгія, Німеччина та Італія. У 1884 переважна частина басейну Конго опинилася під контролем Бельгії. На що відбулася в кінці 1884-1885 Берлінської або Афр.конференціі за наполяганням Німеччини, Франції та США був прийнятий В«Заключіт.актВ», по кіт. В«Незавісім.гос-во КонгоВ» визнавалося володіннями бельгійського короля Леопольда 2. // У 80-90 рр. Франція поширила свої володіння на сусідню з Алжиром пустелю Сахару. У 1886 Франція захопила о.Мада...гаскар. У 1884 Бісмарк проголосив протекторат Німеччини над Ангра-пекеньу та прилеглої до неї тер-ії. так з'явилася 1-а герман.колонія - Герм. Південно-Зап.Афріка. Подібним шляхом у 1884-85 Німеччина заснувала колонії в Камеруні, Того і в Герм. Вистачає. Африці. У 1885 султан Занзібару визнав герм. протекторат над своїми володіннями. // У 1889-92 Італія заклала основи своєї буд. Сомалійської колонії, встановивши протекторат над великим р-ном сомалійського узбережжя Африки. Італ. колон. володіння на африк. узбережжі Крас.моря в 1890 об'єднані в єдину колонію - Еритрею. З 1905 Сомалі стала колонією Італії. У 1889-96 італ. правлячі кола намагалися то мирно, то силою зброї встановити своє панування над Ефіопією. Італ.колон. політика зустріла величезний опір ефіопського народу. Це змусило Італію в 1896 підписати з Ефіопією мір.договор і визнати її незалежність. // У грудні. 1906 у Лондоні представники Англ., Фр. та Італії підписали тристоронню угоду. Сторони домовилися підтримувати статус-кво і цілісність Ефіопії і взаємно визнали зацікавленість кожної з держав у визна. районах Ефіопії. // У 1890 підписано договір, розмежувати сфери інтересів Англії та Німеччини в Сх. і Південно-Зап. Африці. Договір поклав початок англо-герм. зближенню, але торкався інтереси Франції з занзібарська султанату. Англо-франц. протиріччя з цього питання були вирішені шляхом переговорів влітку 1890 і підписання угоди, кіт. означало компромісне вирішення низки спірних питань африк. політики. Угода передбачала поділ В«сфер впливуВ» в Африці. В якості франц. сфери впливу закріплювалася північно-зап. частина Африки, від юж.граніци Алжиру до північ. частини оз. Чад. Англ сфера впливу - ниж. теч. р. Нігер і тер-рія південніше оз. Чад. У серпні та листопаді 1890 Англія і Герм. визнали протекторат Фр. над Мадагаскаром. // Англо-франц. боротьба в Африці прийняла гострі форми головним чином в Судані. Після захоплення Єгипту англ. війська з'явилися і у Судані, кіт. перебував в номінальному підпорядкуванні Єгипту. Франція в 1896 направила невеликий загін, метою кіт. було приєднати Судан до Франції. Однак внутріполіт. обстановка не дозволила їй воен.действия в Судані. Франц.войска евакуювали в Фашоде. В рез-ті 21 березня 1899 обидві держави уклали угоду, в силу кіт. Франція отримала частину верх. Судану, межі терито. володінь обох держав у Центр.Афріке були уточнені. Після лікфідаціі Фашодского інциденту англ прав-во відновило своє втручання у внутр.дела Трансвааля, що послужило початком англо-бурської війни 1899-1902. Щоб зломити опір бурів англійці вдалися до жорстокого терору проти мирного населення. В рез-ті 31 травня 1902 мирний договір у Ферінігене - кінець самост. сущ-нию бурських республік, вони включені до складу англ. володінь в Юж.Афріке.

20) Утворення Троїстого союзу

Троїмстий союмз (італ. Triplice alleanza нім. Dreibund угор. Hбrmas szцvetsйg) -- військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в1879-1882 і був спрямований проти Франції і Росії.

Започаткував утворення Троїстого союзу Австро-Німецький договір від 7 жовтня 1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20 травня 1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції, а Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німеччині, якщо б вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій проти Франції -- їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.

Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз.

Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20 лютого 1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6 травня 1891 -- третій союзний договір; 28 червня 1902 -- четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди.

Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.

У кінці 19-на початку 20 століття Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії, змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Троїстого союзу призвело підписання 1 листопада 1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італія, залишаючись формально членом Троїстого союзу, поступово зближувалася з Францією та Великою Британією.

Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу HYPERLINK "ітову війну без військової підтримки Італії, яка у червні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорщині.

21) Франко-Російський союз

військово-політичний союз РHYPERLINK ії та Франції, що став основним вектором зовнішньої політики двох держав у 1891--1917 роках й передував створенню троїстої Антанти. Протистояв Троїстому союзу на чолі з Німеччиною.

Після розгрому у Франко-прусській війні Франція була змушена готуватись до реваншу у дипломатичній ізоляції. Відправивши у відставку Бісмарка, молодий німецький імператор Вільгельм II відмовився від Союзу трьох імператорів, який упродовж тривалого часу затверджував дружні стосунки Німеччини та Росії. Він віддавав перевагу бачити в якості головного союзника Австро-Угорщину -- найнебезпечнішого суперника Росії на Балканах.

Щоб уникнути дипломатичної ізоляції, російський міністр закордонних справ Микола Гірс почав перемовини з урядом Саді Карно. Союз авторитарної імперії й демократичної республіки, що вразив усю Європу, було оформлено угодою 1891 року та секретною військовою конвенцією 18 серпня 1892 року. Сторони зобов'язувались надавати взаємну допомогу у разі нападу Німеччини чи Австро-Угорщини на Росію або Італії й Німеччини на Францію. У подальшому союз було підтверджено російсько-французькою військово-морською конвенцією 1912.

11 (23) липня ^[1] 1891 року до Кронштадта з візитом прибула французька військова ескадра. Імператор Олександр III особисто вітав французьких моряків; вислухав виконання французького революційного гімну «Марсельєзи» у Петергофі під час обіду ^[2], що вразило пітерську публіку.

21 серпня 1891 року Росія та Франція підписали угоду про консультації всіх питань та політичної домовленості двох сторін.

У 1890-их роках почало бурхливо розвиватись і культурне співробітництво Росії та Франції. Найелегантніший міст Парижа було названо на честь Олександра III, натомість у Петербурзі президент Фелікс Фор відкрив зведений за проектом Ейфеля Троїцький міст через Неву.

Не менш важливим, ніж військовий та культурний, був і економічний вимір Франко-російського союзу. Велике значення для розвитку російської економіки мали позики, які розміщувались у Франції, як державні, так і муніципальні, банківські та промислові. Окрім позик значну роль також відігравала участь французького капіталу у російських акціонерних підприємствах. На початку XX століття близько чверті усіх французьких інвестицій за межами Франції припадало на Росію.

22) Англо-німецьке суперництво за світове панування. Гонка озброєнь

На початку 80^х рр. у міжнародних відносинах сталися кардинальні зміни.Почалось формування військово-політичних союзів, спрямованих проти нереального, а гіпотетичного (хоч і визначеного) противника, які мали на меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а завоювання світового панування.Перший крок у цьому напрямку зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні було укладено ав-стро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій на утримання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. Було відновлено "Союз трьох імператорів", а 1887 р. Укладено російсько-німецький "перестрахувальний договір".

Але це не виключало Росію з числа головних суперників Німеччини. Того ж року Німеччина відмовилася надати кредити Росії. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на 5 років, який кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У липні 1891 р. відбувся візит до Кронштадта французької ескадри. Наступного місяця було підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. Підписано військову конвенцію, яку було ратифіковано 1893 р.Отже, в Європі утворилися два ворогуючі військово-політичні союзи. Проте залишилась одна велика держава -- Англія, від позиції якої залежала перевага котрогось із блоків. Наприкінці XIX ст. Англія все ще проводила політику "блискучої ізоляції" (непряме втручання у справи європейських країн). Єдиною турботою Англії було розширення та утримання її колоніальних володінь. Зберігалися напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість у 1904--1905 рр. перемогти її у війні. Але в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна небезпека для Великобританії йде від Німеччини, яка стала на шлях підготовки до війни за переділ світу (почалося будівництво могутнього океанського флоту). Так, англо-німецьке суперництво в економічній та військовій сферах призвело до перегляду зовнішньої політики Англії. 8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. У ній розмежовувалися сфери впливу між двома державами в Африці. Англія визнавала право Франції на Марокко, а Франція -- право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву "Сердечна згода" -- Антанта.Після поразки Росії в російсько-японській війні, а також подій революції 1905--1907 рр., які ослабили країну, Англія вже не сприймала її як небезпечного конкурента. Більше того, тепер вона мала підстави вважати Росію своєю союзницею в боротьбі проти Німеччини та національно-визвольних рухів народів Азії. Ініціаторами зближення між двома державами став міністр закордонних справ Англії Е. Грей (ліберал) і міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський. Це призвело до укладення 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Так було завершено створення.Але єдиної угоди між трьома державами не існувало. її уклали лише на початку першої світової війни.Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став поділ Європи і світу на два ворогуючих військово-політичні блоки -- Троїстий союз і Антанту. Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів булла підготовка до світо вої війни за переділ уже поділе ного світу. Перші такі війни та конфлікти розпочалися наприкінці XIX - на початку XX ст.: іспано американська (1898 р.), англо бурська (1899--1902 рр.),російсько-японська (1904--1905 рр.) марокканські кризи (1905, 1911) боснійська криза (1908), італо-турецька (1911-1912), балканські війни (1912-1913).

23) Англо - французька Антанта 1904 р

віденський конгрес війна світова

Після того як в 1902 р. Англія уклала союз з Японією і позбулася від турбот у Південній Африці - англійська дипломатія не рахувала вже необхідним у що б то не стало жити і...з Німеччиною. Одним з перших симптомів цієї зміни з'явився перегляд позиції Англії по відношенню до Багдадської залізниці. Досі Англія не заважала цьому підприємству. Більше того, між банкірами велися переговори про участь у ньому англійського капіталу. Але в квітня 1903 р. ці переговори були перервані. Британська преса наполегливо розвивала думку, що дорога на Багдад є прямим шляхом, що виводить німців на підступи до Індії. Англійське уряд став перешкоджати здійсненню багдадського залізничного проекту. Багдадська дорога була лише приватним питанням англо-німецьких протиріч. Між Англією і Німеччиною йшла боротьба за докорінний переділ світу. Британська дипломатія вже вербувала собі союзників для насувалася європейської війни. Боротьба з Німеччиною штовхала Англію на зближення з Францією і по можливості з Росією. Англія не бажала поступатися Німеччини своїх колоніальних володінь. Переконаним поборником англо-французького і англо-російського зближення виступав і король Едуард VII. Для Франції питання про англо-французькому зближенні набував ще більшої гостроти, ніж для Англії. Франції не можна було баритися, бо далекосхідна війна відволікала сили Росії від німецького кордону. Франція знову опинялася наодинці лицем до лиця зі своїм найнебезпечнішим східним сусідом. Влітку 1903 президент Французької республіки Лубе віддав візит королю Едуарду VII. Насамперед потрібно усунути ті гострі колоніальні суперечності, які до тих пір поділяли Англію і Францію. Ось чому англо-французький договір набув форми угоди про розділ колоній. Угода була підписана 8 квітня 1904 Договір Антанти був одне з цікавих х документів, коли-небудь виходили з рук дипломатії. У договорі було дві частини: одна - що призначалася для опублікування, інша - секретна. В обмін за Єгипет Англія надавала Франції можливість захопити більшу частину Марокко. У статтях секретної угоди, на противагу публічної декларації, передбачалась можливість зміни В«політичного становищаВ» як Марокко, так і Єгипту. Кожна з договірних сторін обмежувалася по секретному угодою лише огорожею своїх комерційних інтересів щодо мит, залізничних тарифів і т. д., а також зобов'язанням не порушувати свободи судноплавства по Суецькому каналу і не зміцнювати Марокканського узбережжя поблизу Гібралтарської протоки. Стаття 3 свідчила, що область, В«прилегла до Мелільї, Цеуте та іншим Президен ... в той день, коли султан (Марокко) перестане здійснювати над нею свою владу, повинна увійти до сфери впливу Іспанії В». Очевидно, передбачаючи перехід Марокко під владу Франції, Англія таким застереженням страхувала себе від захоплення французами південного узбережжя Гібралтарської протоки. Окрема декларація встановлювала розділ Сіаму на сфери впливу по річці Менам. Нарешті, залагоджував ще ряд колоніальних питань, порівняно другорядного характеру. Таким чином, за угодою 8 квітня 1904 Англія і Франція ділили чи не останні В«вільніВ» колоніальні території. Тим самим, усуваючи взаємні чвари, вони створювали собі можливість спільно діяти проти Німеччини. У самому тексті договору жодним звуком не згадувалася про співпрацю проти німців. Тим часом саме воно і повідомляло договором 8 квітня значення історичного документа першорядної важливості.

24) Розв'язання першої світової війни

Головною причиною світової війни були економічні й політичні протиріччя між державами Антанти і Троїстого союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великою Британією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорщиною і Росією, а також між державами всередині самих воєнних блоків.

Воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння німецького і російського імперіалізму на економічному та політичному ґрунті. Німеччина намагалася підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала «повернути» Російську імперію на Схід, відкинувши її до кордонів Московського князівства. Міністр внутрішніх справ Німеччини Г. фон Дельбрюк стверджував: «Росію необхідно перетворити в колишню напівазіатську державу».

Зовнішньополітичну доктрину імперських кіл підтримувала громадська організація шовіністичного спрямування -- Паннімецький союз, її центральний орган «Аллдейче блеттер» не переставав пропагувати ідею відторгнення від Росії українських земель. Він неодноразово повторював, що могутність Росії по відношенню до Європи і Близького Сходу зумовлена наявністю України. Якщо захопити її, цю коштовну економічну перлину, то Росія відтиснеться до Волги й Уралу, перестане бути європейською країною і перетвориться на пересічне азіатське державне об'єднання.

На шляху Німеччини до світового панування стояли також Англія і Франція. Німецькому імперіалізму марилася колоніальна імперія в Центральній Африці, він прагнув покласти край пануванню Англії на морі, захопити промислово розвинені північно-східні райони Франції. В свою чергу, правлячі кола Англії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопотамію і частину Аравійського півострова.

Понад 40 років Франція носилась з ідеєю реваншу за поразку у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Вона розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну та Саарський вугільний басе Австро-Угорщина не лише намагалася зберегти величезні колоніальні володіння в Євро а й виношувала загарбницькі плани що Волині і Поділля, що перебували у складі Росії та балканських країн -- Сербії, Боснії і Герцеговини[6, c. 114-115].

Яка ж роль Російської імперії у розв'язання Першої світової війни? Сьогодні російські історична наука визнає, що за роки радянської влади вивчення історії війни велося тенденційно, односторонньо, з класових позиці Цей глобальний конфлікт перебував у ті жовтневого перевороту більшовиків. До цього часу немає жодної повноцінної узагальнюючої праці про Велику світову війну 1914-191 рр., як її називають у світі.

Але якщо історична школа академіка М.М. Покровського відводила Росії роль призвідника війни, то учасники спеціальної наукової сесії 1968 р. заявили, що «їй належить другорядна роль у порівнянні з головними імперіалістичними державами -- Англією і Німеччиною» Відкинули вони і концепцію про роль царизму як «сторожового собаки імперіалістичних інтересів» та інші.

Вивівши Росію з когорти паліїв війні і не заперечуючи тези, що імперія займала першорядні позиції в територіальному розподілі світу, російські історики стверджували, що імперія була в першу чергу зацікавлена у збереженні статус-кво, ніж у перекроюванні карти земної кулі.

На наш погляд, такі висновки не в повній мірі відповідають історичній дійсності. Об'єктивність дослідження проблеми швидше присутня у висновках А. В. Ігнатьєва, який стверджує, що «імперському менталітету правлячої бюрократії навіть не спадало на думку хоч би тимчасово відмовитись від великодержавної ролі, в крайньому разі в традиційних східному і слов'янських питаннях. Збереглися експансіоністські прагнення в Азії, можливість здійснення яких, однак, була обмежена необхідністю концентрації сил в Європі і конкуренцією інших держав».

Російський царизм з часів Івана Грозного не залишала ідея перетворення імперії в «третій Рим». Завжди думав проте, щоб російський хрест поставити на турецькій мечеті Айя Софія, і останній імператор Микола II.

«Вікно в Європу», вирубане Петром І, мало сприяло експансіоністським планам імперії. Лише загарбання України, Криму і вихід до Чорного моря перетворили Росію в могутню державу.

«Для створення Великої Росії, -- писав у 1908 р. П.Б.Струве, -- є лише один шлях -- направити всі сили на ту область, яка дійсно підсильна її реальному впливу. Це -- весь басейн Чорного моря, тобто всі європейські і азіатські країни, що виходять до Чорного моря. Там для нашого незаперечного господарчого і економічного панування є справжній базис: люди, кам'яне вугілля, залізо... Основою російської зовнішньої політики мусить бути, таким чином, економічне панування в басейні Чорного моря».

Україна, а саме її мав на увазі П.Б. Струве, впродовж декількох віків з її великими людськими і економічними ресурсами була справжнім базисом колоніальної експансії царизму. Ще далі йде в розробці загарбницьких планів імперії її міністр іноземних справ С.Д. Сазонов, нагадуючи цареві, що той, хто володіє протоками Босфор і Дарданелли «має ключ для наступального руху в Малу Азію і для гегемонії на Балканах».

Деякі російські дослідники закликають не ігнорувати морального фактору виступу Росії на захист Сербії, що зазнала нападу Австро-Угорських військ. Але яка ціна цього морального фактора? 310 млн. чоловік, що загинули на війні, 5 млн. були росіяни, українці, білоруси та представники інших народів імперії.

Велика Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне і епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни і могутніх революційних катаклізмів стали розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів, почався незворотний процес руйнування колоніальних держав -- Великої Британії і Франції, на історичну арену вийшли нові держави: Австрія, Угорщина, Польща і Фінляндія, Чехословаччина і Югославія, Радянська Росія і Українська Народна Республіка, держави Прибалтики, Кавказу, Близького і Середнього Сходу.

Мирні договори, укладені державами-переможницями з Німеччиною та її союзниками в 1919 р., створення Ліги націй і угоди, підписані в 1921-1922 рр. у Вашингтоні, зафіксували нове співвідношення сил у Європі, Африці й на Далекому Сході[2, c. 357-358].

25) Дипломатична боротьба в Роки Першої світової війни

5 липня в Потсдамі - зустріч між німцями та австро-угорцями - німці підтримають австрійців у війні з Сербією.

23 липня - Австро-Угорщина вручає Сербії ультиматум. Умови: відмова Сербії від анти австро-угорської пропаганди в пресі; заборона анти австро-угорських організацій; звільнити офіцерів і посадових осіб Сербії які підозрюються в анти австро-угорських настроях за Австро-Угорськими списками; Австро-Угорщина матиме право на придушення всіх повстань проти Ав-Уг. Сербія майже кожну вимогу дали позитивну відповідь, але в кожен пункт внесли зміни за пропозиціями Росії (Росія не була готова до війни).