Харків у другій половині XVII-XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

НТУ «ХПІ»

Реферат

з історії України

на тему: «Харків у другій половині XVII-XIX ст.»

Виконала студентка

Групи МТ-33а

Абрамова Є.О.

Перевірив доцент

Мотенко Я.В.

Харків 2014

План

Вступ

1. Дике поле

2. Заснування міста Харкова

3. Розвиток міста в XVIII ст.

4. Харків у XIX ст.

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Народ завжди творить свою історію, державний устрій і його національні форми. І про це слід добре пам'ятати, бо будь-яка інша ненародна історія буде односторонньою. Що стосується історії України, то вона у основі своїй завжди була народною. Зіставляючи історію великоросійського народу у московську добу і історію українського народу під владою Литви і Польщі, ми бачимо, що у першій головне місце займає освіта Московської держави, яку створювали переважно московські царі, а український народ тоді зовсім не мав своєї власної держави, своїх царів і боровся з польською державою. На цю боротьбу він витратив усі свої сили, всі свої здібності, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові.

Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікавими, поетичними, драматичними, стосувалися і народного життя, бо їх творив народ під проводом своїх ватажків - гетьманів, кошових отаманів і т. д. Але вже українські історики 60-х років XIX сторіччя, такі як Антонович, Лазаревський, стали на інший шлях: вони підняли прапор внутрішньої історії України.

Історія Слобідської України є частиною загальної історії України. І тому її захоче знати і весь відроджений у своїй національній самосвідомості український народ. А у населення Слобожанщини нехай національна самосвідомість починається з того, що йому найближче - з свідомості про те, що творили його діди та прадіди,- з історії Слобожанщини. Нехай ця історія буде дійсною історією народу - його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу - усіх його колишніх станів: і козацтва, і його верхів, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальним добробутом, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.

У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми спостерігаємо велике тяжіння до своєї місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб ще з початкової школи починалося знайомство учнів перш усього з тим, що вони бачать біля і навколо себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то будуть і поважати, цінувати і любити. А коли все перелічене буде мати місце, то це буде дуже корисним і для науки, бо тоді не будуть гинути так, як нині, пам'ятки нашої старовини.

Хронологічні рамки: реферат охоплює XVII-XIX століття.

Територіальні межі: в рефераті описується історія міста Харкова і Харківської області.

1. Дике поле

Слобідська Україна є однією з частин України. Цікаво, що наш харківський український філософ Григорій Савович Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, "Малоросію", своєю матір'ю, а Слобідську Україну - своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив цей край, як пояснює його біограф Ковалинський М.І. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, після ліквідації автономного устрою Гетьманщини та Слобідської України, назва "Україна" відносилося саме до так званого "Дикого поля". Цей край більше, ніж інші частини української землі, повинен був так називатись в територіальному сенсі цього слова, бо це була "україна", тобто окраїна, російсько-українських земель. Колись російський літописець називав окраїною Руських земель, пограниччя Переяславської землі з половецькими степами.

Для кожного мешканця дніпровського Правобережжя, і навіть Лівобережжя, тодішнє "дике поле", яке згодом заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольський період, у XI-XIII ст. було заселено прадідами слобожан - древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча й було прабатьківщиною українців XVII ст., але далекою Україною. Слобідська Україна на початку ХХ сторіччя займала майже всю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній. Це була рівнина, на якій подекуди сягали невеликі височини. Найвищою була північна частина Харківщини, а на південь вона ставала все нижче і нижче, поки не доходила до відрогів Донецьких стягових гір. Курська губернія була найвищою порівняно з сусідніми Харківської і Воронезької, але й там є тільки стягові гори. По ним проходив водорозділ Дніпровського і Донського водних басейнів, де лежав славетний в історії краю Муравський шлях. А вже від цього водорозділу розходилися на захід улоговини з балками і ярами, де багато було річок і потоків.

На заселення "дикого поля" мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з них не є судноплавною, але колись було по-іншому. По Сіверському Донцю сплавлялися численні плоскодонки з хлібом від Бєлгорода до Чугуєву, а звідти ходили і на Дон. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли до його гирла зі всіляким припасом для будування міста Цареборисова. Дніпрові допливи - Псел, Сула, Ворскла - зв'язували Слобідську Україну з Полтавщиною; річка Вир, яка вливається у Сейм, а той у Десну - надавала можливість спілкуватися з Чернігівщиною. На території Слобожанщини дніпровські річки зближалися з донськими. Слобожани спершу починали селитися там, де було більше води. Ось чому західні ділянки краю заселилися густіше й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Але з XVIII ст. слобожанські річки починають щороку міліти, бо кількість лісів сильно зменшилася, і вони порідшали. Усі найважливіші й найстаріші міста й слободи будувалися біля річок.

"Дике поле" тому й отримало свою назву, що було вкрито степами, які чергувалися з лісами. Не дивно, що степи спокон віків вабили до себе орди кочових племен (гунів, аварів, печенігів, торків, куманів, татар). Пам'ять про це зберігають географічні назви: селище Печеніги, річка Торка та ін.. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти половчанина, або татарина в його кочовищах: шукай вітру в полі. А татарин навпаки - раптом налітав на села й хутори, убивав і уводив в полон слобожан, грабував скотину і добро. Слобожани змушені були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками... Отже, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але разом з тим не захищав його від татарина.

Інша справа - ліс. Він злегка гальмував процес заселення, але одночасно служив захистом переселенцям від ворожих нападів. Лісів тоді було більше, ніж в наші часи. Ліси й поляни чергувалися на всьому узбережжі Донця від Оскола до Змієва, вздовж притоків Донця теж йшли густі ліси, іноді по обох їх берегах: Ізюмський, Теплинський, Черкаський тощо Ліс був справжнім скарбом для слобожан, бо з нього робили як кріпості й замки, так і все, що потрібно було у хазяйстві, зокрема буди, гути, бурти, вітряки і водяні млини, а також винокурні. На останні найбільше вирубувалось лісу, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку.

Природа щедро наділила Слобожанщину плодовими деревами та кущами, найчастіше першими поселеннями - хуторами краю, ставали садки з пасіками. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовки, лосі, вепри, безліч хутрового звіра (соболі, лисиці, куниці, бобри, видри, тощо); у степах - сайгаки й дикі коні. Дикої птиці також було безліч - куріпок, перепелів, бекасів, вальдшнепів, дрохв, тетеруків, качок, лебедів, журавлів, стрепетів, соколів, кречетів, яструбів, орлів. Не дивно, що в цьому краї була поширена ловля, тут навіть перебували "царські лови" - щось на зразок заповідників для царського полювання. У річках водилося безліч риби. Мінералів було обмаль, тільки солі було вдосталь, її добували на торських та маяцьких озерах, а тоді чумаки розвозили всюди. Здобували ще й камінь для жорен, крейду, яка йшла на хати-мазанки, гончарну глину. Таким чином, цей край був здатний забезпечити слободянам культурне життя, повне достатку. Переважав чорноземний грунт, земля-цілина була дуже родючою. У Чугуєві, окрім баштанів з кавунами та динями були вирощені навіть виноградники для московських царів. У широких степах легко було розводити табуни коней, отари овець, череди биків, корів і телят.

Клімат був м'який - повітря весною, влітку і восени залишалося теплим. Все це приваблювало народ до поселення, але після татаро-монгольського нападу цей край довго залишався вільним, бродяжним. Татари сюди часто навідувалися й навіть давали свої назви деяким бродам. Вони добре знали шляхи у заселену Московію і вибирали такі, щоб не переплавлятися через глибокі та широкі річки. Давня "Книга великого Креслення" перераховує одинадцять таких бродів (перелазів) - Каганський, Абашкін, Шебелинський, Ізюмський, Татарський та ін.. Багато відомих в Дикому полі шляхів також було прокладено татарами. Славетний Муравський Шлях пролягав від Кримського Перекопу аж до Тули за міжріччям Дніпровського і Донського басейнів. Сама назва шляху - татарська, бо в стародавньому документі згадується татарин на прізвисько Муравський. Від Муравського відокремлювалися Ізюмський й Калмиуський шляхи, перший цілком, а другий значною мірою проходили територією Харківщини. Були також шляхи Кончаковський та інші, більш короткі. Крім згаданих, були ще шляхи московські й українські: Старий та Новий Посольський, Ромодан (названий на честь боярина Ромодановського), Сагайдачний (на честь гетьмана).

2. Заснування міста Харкова

Заснування міста Харкова відноситься до середини XVII століття. Проте на території Харківщини люди проживали задовго до цього. Люди жили тут ще в кінці палеоліту, тобто 30-50 тисяч років тому. Знайдені залишки палеолітичних та мезолітичних поселень, могильники епохи неоліту та міді, поселень та курганів епохи бронзи, поселень та городищ скіфів, скіфські та сарматські кургани, ранні неслов'янські поселення чернігівської та ролинської культур, поселення та могильники салтівської культури, городища та кургани часів Київської Русі.

Городища розміщались найчастіше на сухих височинах в оточенні рік, боліт і лісів для захисту від ворожих нападів та диких звірів валами, ровами та дерев'яними укріпленнями. Жителі городищ займались землеробством та скотарством, вели торгівлю з ближніми та дальніми сусідами, освоювали ремесла.

Залишки поселень епохи мезоліту (8-6 тисячоліття до н. е. ) і неоліту (5-3 тисячоліття до н. е. ) знайдені на піщаних дюнах біля станції Основа. Поселення та погребіння бронзового віку (2 тисячоліття до н. е. ) скіфської епохи та катакомбної культури виявлені в районах Шатиловки, Помірок, Великої Даниловки і в інших місцях.

У VIII столітті на території Харкова, яка тоді входила в склад Переяславського князівства, проживали слов'яни. Найбільш відомим серед давніх поселень було місто Донець, що знаходилось на березі річки Уди біля південно-західної окраїни сучасного Харкова (село Карачівка). Він виник у другій половині Х століття н. е. на місті ранньослов'янського поселення і став одним із центрів торгівлі та ремесел Київської Русі. Перше дійшовша до нас писемна згадка про місто Донець міститься Іпатіївському літописі 1185 року у зв'язку з походом Новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Далі згадки про Донецьке городище з'являються в розписах сторожових пунктів першої половини XVII століття.

Часті війни з кочівниками привели до того, що заселені землі, розташовані між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни та Дніпра обезлюдніли, перетворившись на декілька сторіч в територію, прозвану «Диким полем». В ці краї в кінці XVI - першій половині ХVІІ століття стали прибувати переселенці - українські козаки Придніпров'я, особливо Правобережжя, що рятувалися від гніту польської шляхти. Переселенці створювали слободи і хутори, почали займатись садами, городами, пасіками, ріллями, розводили домашню худобу і птицю. Однак часті розбійницькі набіги ногайських і кримських татар заважали мирному життю. Російська держава, зацікавлена в охороні південних кордонів, використовувала козаків і надсилала своїх «військових людей» для будівництва на Дикому полі обширної системи оборонних укріплень у вигляді засічних ліній і валів, що перемежовуються з фортецями. Поступово простягнулися на багато верст Білгородська і Ізюмська засічні межі, Українська та Дніпровська прикордонні лінії, під захистом яких виникали численні поселення. До Харкова з'явилися Чугуїв (1638), Охтирка (1641), Валки (1646), Суми (1655) та інші поселення. В 1652-1654 роках кілька сот козаків з родинами на чолі з осадчим Іваном Карачем влаштувалися на місці занедбаного стародавнього городища біля злиття річок Харків і Лопань.

Пагорб, який тепер називають Університетською Гіркою, добре відповідав задачам оборони від ворогів. Річки захищали його зі сходу, півдня і заходу, а з північного боку простягався великий лісовий масив. Височина панувала над зарічними рівнинними територіями, на яких було багато озер і боліт. У 1654-1655 роках козаки (число їх, згідно зберігшомуся перепису, становила 587 осіб чоловічої статі), керуючись кресленням, даними їм чугуївським воєводою Григорієм Спешневим, обнесли слободу ровом та валом (протяжність 530 сажнів - 1150 метрів), на гребені якого звели тин - частокіл із загострених угорі колод. Це не задовольняло російську військову адміністрацію, яка прагнула споруджувати капітальні фортеці за московськими зразками.

28 березня 1656 року цар Олексій Михайлович видав указ про заснування Харківського воєводства та відправленні туди воєводу Селіфонтова з «служивими людьми» для будівництва фортеці. В цьому указі вперше згадано місто Харків, і 1656 рік став офіційною датою його заснування. Назва міста, мабуть, походить від раніше відомої назви річки Харків, згадуваної в рукописному документі початку ХVII століття - «Книзі Великому кресленню». Під командою Селіфонтова фортецю поступово вдосконалювали - оновлювали, нарощували стіни і вежі, споруджували зовнішні укріплення.

У другій половині ХVІІ століття фортеця мала в плані форму близьку до прямокутника, витягнуту вздовж берега річки Лопань. Східна межа проходила зі сторони нинішньої площі Конституції від будівлі Інституту мистецтв до Палацу праці, південна - від цього будинку до Центрального універмагу, західна - по бровці укосу Університетської Гірки до кута Каскадного скверу і північна - до кута будівлі Інституту мистецтв. З трьох боків (крім західної сторони) фортецю захищали рови та вали, на яких височіли дубові стіни і вежі. Стіни утворювали кліті з двох паралельних рядів колод, пов'язаних поперечними стінками, заповнені землею і камінням. Над стінами височіло десять веж: чотири кутові, три проїзні і три проміжні. Північно-східна кутова башта, називалася Микільською, була найвищою (19,5 м) і служила вістовою. Від надворітних веж починалися основні зовнішні дороги. Московська вежа спочатку знаходилась з північної стороні, а в подальшому була переведена на східну. На південь вела Чугуївська вежа, на захід Лопанська. Проміжна Тайницька вежа була забезпечена підземним ходом до запасної криниці. З західної сторони, знаходилася під захистом річки, замість стін був поставлений частокіл. З південного боку до фортеці в 1660-1662 роках прибудували острог, захистивши його частоколом із баштами. Знаходився він на місці нинішньої площі Рози Люксембург і кварталів між площею і Кооперативної вулицею.

Всередині фортеці основними спорудами були дерев'яна Успенська церква, зведена у 1657-1659 роках і надалі кілька разів паребудована; приказна хата, государевий двір, де розміщувався воєвода, а також пороховий льох, з'їжджа і кілька служб. На решті площі тісно і безладно розміщувалися хати козаків і російських служивих людей. В острозі, так само розрізнено, стояли хати і були майданчики, на яких відбувалися торги.

Поруч з фортецею, що належала казні і вважалася власне містом, привільно розташовувалися на північно-сході і на зарічних на територіях слободи, а на південному сході - посад, надалі перетворився на Поділ. Так природним шляхом сформувалися на території міста три частини: Захарків, Старе місто, Зало пань. В кожній з цих частин жителі об'єднувалися в церковні приходи та споруджували свої храми. До кінця ХVII століття, крім Успенської церкви, що вважалася соборною, в місті налічувалося сім церков, шість з них були дерев'яні. Успенську церкву після пожежі 1688 року замінили кам'яною (перша кам'яна церква в місті), а в 1689 році замінили кам'яною також парафіяльну Покровську церкву, яка обслуговувала козаків, що мешкали на північному заході від Харківської фортеці. Цей храм - перший зі збережених до наших днів. Житлова забудова міста в ХVII столітті не відрізнялася від сільської. Уявлення про неї дає «Топографічний опис Харківського намісництва» 1785 року. З перетворенням Харкова в 1670 році в козацьке полкове місто його значення стало зростати. Розміщення на перетині торгових шляхів, що зв'язували Росії з Кавказом і Кримом і Придніпров'я з Поволжям, сприяло розвитку торгівлі і ремесел. Місту дозволили проводити регулярні ярмарки, які проходили біля підніжжя мурів.

Спроби татар нападати на Харків припинялися на далеких підступах до фортеці, і їй не довелося випробувати свої бойові якості на ділі. Періодично кріпосні споруди перебудовували і ремонтували, а на початку XVIII століття піддали капітальній реконструкції. Пов'язано це було з повстанням донських козаків і підступом з півдня шведської армії Карла ХІ.

3. Розвиток міста в XVIII ст.

2 червня 1709 року, об'їжджаючи укріплені міста України, Петро І відвідав Харків. Ознайомившись з фортецею, він наказав розширити її з північної сторони, побудувати там захисний вал, посилити зміцнення і створити перепони на підступах. Слідуючи вказівкам, фортеці надали в плані ламаний обрис з п'ятьма бастіонами на кутах. Фортецю розширили до нинішнього Бурсацького спуску, вздовж північного схилу якого простягнувся дерев'яно-земляний вал. Покровська церква при цьому виявилася всередині фортеці. харків місто фортеця клімат

Такі ж укріплення звели за напрямом нинішніх провулка Кравцова, Театральної площі та Театрального провулка, з південної сторони їх спорудили в районі нинішньої вулиці Кооперативної. На окремих відкритих місцях біля зовнішніх меж приміських слобід розмістили земляні рови і вали.

Переможний результат Полтавської битви і пересування кордону Росії далеко на південь забезпечили Харкову довгі мирні роки. З втратою оборонного значення місто все більше набувало значення економічного й культурного центру Слобожанщини.

У 1765 році Слобідську Україну перетворили в Слобідсько - Українську губернію , а в 1780 році - в Харківське намісництво . У 1783 році Катерина II видала маніфест про приєднання Криму (Таври) до Росії. Тоді на честь відвідин Харкова « царицею матінкою » Полтавський шлях перейменували на вулицю Катеринославську. У 1796 році Харківське намісництво ліквідували і знову установили губернське управління. Так з'явилася на карті України Харківська губернія. У ці роки Харків перетворився, як тоді говорили, в «столицю хлібного краю», в якому активно протікав процес перетворення «Дикого поля» у величезні поміщицькі латифундії. Про їх масштаби дозволяють судити, наприклад, такі факти: у поміщиці Спічінскої було більше 2100 кріпаків, у Щербина - 1858, у Кантеміра - 643 душі і т. д. Для Харкова настав період великих перетворень міського життя. У зв'язку з прагненням російського уряду до однаковості в містобудуванні забудову губернських у повітових міст належало вести на основі регулярного планування прямокутної сітки вулиць, обрамлених будинками в стилях класицизму і російського ампіру. Губернатора зобов'язали відповідно до приписів розділу Свобода законів Російської імперії, що іменувався «Статутом будівельним », особисто керувати всіма справами з реконструкції вуличної мережі за затвердженими планами і забудовою на основі «зразкових проектів фасадів». У штаті харківської губернської канцелярії заснували посаду губернського архітектора, у підпорядкуванні якого перебували помічники і креслярі. Вони покликані були керувати плануванням вулиць за отриманим з Петербурга затвердженим проектним планом і готувати для затвердження скориговані з урахуванням місцевих умов варіанти цього плану; забезпечувати прив'язку одержуваних з центру проектів і розробляти самостійно проекти нових державних будівель, які також підлягали затвердженню в Петербурзі, брати участь у прийманні новобудов. Нагляд за дотриманням правил в ході будівництва та стан будівель в експлуатації покладався на поліцію, наділену правами накладати на порушників - домовласників стягнення. Харківські генерал-губернатори особисто приділяли увагу питанням будівництва та благоустрою міста. Активніше за інших цим займався генерал-губернатор Н. А. Долгоруков, а найбільшу напористість, що переходила в деспотизм, виявляв протягом 1847-1855 років С. А. Кокошкін. Генерал-ад'ютант князь Микола Андрійович Долгорукий був переведений до Харкова з Вільно. Він керував трьома губерніями (Чернігівською, Полтавською та Харківською ), а також був попечителем Харківського піклувального округу. За його ініціативи та під його керуванням було створено комітет для розгляду питань харківського благоустрою. Комітет розробив план різних «поліпшень». Передбачалося, наприклад, перетворити на бульвар всю велику торговельну площу (нині пл. Соборної України ), створити набережні, побудувати водопровід, привести до ладу спуск з Холодної Гори. Ідей і пропозицій було багато, але, як завжди, грошей у міській скарбниці бракувало. Долгоруков і його дружина активно сприяли розвитку культурного життя міста, займалися благодійністю: отримував допомогу харківський театр, солідний внесок був зроблений при установі дитячого притулку, створено благодійне товариство. Останньою з капітальних будов Харкова, зведених незадовго до того, як місто стало центом губернії (1765), була споруджена в 1764 - 1770 на місці згорілої дерев'яної кам'яна Миколаївська церква. Це був триголовий чотириярусний храм, за архітектурою нагадував Покровський собор. У 1832-1834 роки її частково перебудували, а в 1886 році розібрали, замінивши новою в російсько-візантійському стилі, в 1930 її остаточно знесли. Першим губернським архітектором був присланий з Москви вихованець школи Д. Ухтомського - Авраам (Іван) Вільянов (1730 - після 1776), на частку якого випав величезне коло обов'язків по реконструкції не тільки Харкова, а й повітових міст всієї великої губернії. Виконувати цю роботу поодинці йому, як і керівникам інших губернських управлінь, зрозуміло, було не під силу. Велику допомогу губернському архітектору надавав Харківський колегіум, де в 1768 році відкрили так звані «Додаткові класи» для підготовки вихованців у практичній діяльності в різних областях, в тому числі і у сфері архітектури та землемірної справи. Будучи викладачем архітектурного класу, Вільянов підготував на допомогу собі кількох архітекторів, у тому числі П. А. Ярославського, що став його головним помічником і продовжувачем загальної справи. Уродженець Охтирки Петро Антонович Ярославський навчався в Додаткових класах, з 1768 по 1773 допомагав Вільянову, після чого більше року стажувався в Москві в «Кремлівській експедиції», керованої В. І. Баженовим. Після повернення до Харкова він змінив в 1776 році Вільянова і виконував посаду губернського архітектора до 1809 року. Одночасно він викладав у Додаткових класах, приготувавши там собі зміну - В. М. Лобачевського і С. Г. Чернишова. Вільянов виконав перший проектний план Харкова, який, однак, не був схвалений Сенатом. Замість нього з Петербурга надіслали план, виготовлений в « Комісії про кам'яну будову Санкт-Петербурга і Москви» під керівництвом архітектора А. Квасова. Однак Вільянову, Ярославському та харківському губернатору Щедрину втілити цей план в життя виявилося надзвичайно важко, так як переповнений канонів класицизму з дотриманням регулярної вуличної мережі і суворої симетрії план не враховував реальних умов місцевості: обриси берегів річок, існуючих доріг та забудови. Реалізувати його без корінних змін вдалося тільки в межах колишньої фортеці, схема вуличної мережі якої збереглася і донині. Наприкінці XVIII століття на цьому місці були «розрегульовані» вулиці і закріплено значення головної з них - теперішньої вул. Університетської, та Соборної площі (нині сквер , навколишній пам'ятник борцям Жовтневої революції),що розташовувалася на ній. На намічених планом місцях було зведено кам'яні і дерев'яні, обкладені цеглою, будівлі губернаторського будинку, будинку віце-губернатора, губернської канцелярії, магістрату, гостинного двору, банкової контори та ін. До теперішнього часу з них збереглися у відносно близькому до первісного вигляду будинок губернатора, побудований під керівництвом Вільянова і Ярославського в 1768 - 1777 рр. за проектом повторного застосування. Цей проект був виготовлений для міста Новгорода в архітектурній команді Д. Ухтомського імовірно поручиком П Обуховим. Збереглася копія креслень аналогічної будівлі, що призначалася для міста Смоленська, виконана в 1761 році учнем школи В. Ухтомського - М. Тихменєвим. Це послужило приводом приписати йому авторство харківського будівлі, що, однак, викликає сумніви. Зберігся до наших днів зведений у 1771 - 1777 роки кам'яний п'ятиглавий Успенський собор, подібний до раніше спорудженої за проектом А. Евлашова і Д. Ухтомського в стилі бароко церкви Св. Климента на вулиці П'ятницькій у Москві. Про незбережені інші будівлі дають уявлення архівні креслення, які направляли на затвердження до Петербурга за підписом П. А. Ярославського. Для територій, розташованих за межами фортеці намітки отриманого з Петербурга першого проектного плану довелося, зберігаючи його загальний задум, істотно змінити. Такою переробкою довелося займатися П. А. Ярославському. Розроблені ним в 1785 - 1787 роках варіанти поступово почали виконувати, а в травні 1787 складений Ярославським «План губернського міста Харкова з приміськими слободами» був затверджений Сенатом. Він відрізнявся від попередніх більш ретельним промальовуванням особливостей рельєфу і враховував існування слобід: Афанасівскої, Долгалевскої, Немишлянської. Вказані також на плані село Основа поміщика Квітки і намічено планування Захарківської сторони. На плані паралельно головній магістралі - Катеринославської вулиці - видно три інші: Благовіщенська (нині Карла Маркса), Коцарська і Чоботарська, а вздовж річки Лопань показана, зберігша свій криволінійний обрис, стародавня Конторська (нині Червоножовтнева). Вулиця Катеринославська починалася тріумфальними воротами, які стояли в місці перетину з нинішньою вулицею Малиновського. Планування Залопанської частини приблизно в межах вулиць Дмитрівського і Карла Маркса, а також річок Лопань і Харків зберігає нині риси далекого XVIII століття. Місто продовжувало розвиватися. Збагачується будівлями головний діаметр Харкова по лінії осі Катеринославська - Московська. У 1785 році по Московській дорозі в районі нинішньої площі Фейєрбаха розміщується поштова станція - перша установа міжміського транспорту та зв'язку, а по Катеринославській була відкрита Аптека Наказу громадського нагляду (нині ГПТУ -12). Місто ще зберігало тоді феодальну систему розселення. На вулиці Коцарській жили ремісники, що займалися виготовленням килимів з довгим ворсом - Коців. Вулицю Чоботарська заселяли переважно шевці-чоботарі. У районі Гончарівської левади заселялися гончарі і т. д. Придбали геометрично більш правильне планування Острожок і Поділ. Через ці старі частини міста простяглися дві основні широтні вулиці: Сінна (нині Кооперативна) і Ковальська, з Захарківською стороною, їх зв'язали мости через річку Харків. У північно-східній частині міста вимальовувалися основи радіального і частково кільцевого планування з головними променями: Московською та Німецькою (нині Пушкінська) вулицями. Чітко позначався і менш розвинений меридіональний розвиток Харкова, що відповідало меншому значенню транспортних зв'язків - Сумської та Константиновоградської доріг, що не були дорогами державного значення. У цьому напрямку сформувалися лише невеликі площі: майбутня Театральна і Ринкова (колишня Рибна). Вісь закріплювалася другорядними вертикалями цвинтарної Мироносицької церкви (нині сквер Перемоги ) і Воскресенської церкви на південному березі річки Харків (приблизно на місці будівлі цирку на пл. Урицького). На Сумській дорозі тоді ще не було приміських поселень. Вони почнуть виникати тільки після того, як в XIX столітті Сумська перетворилася на головну вулицю міста. У той час планувальна структура Харкова відповідала його транспортній схемі. Головні дороги, що ведуть до міста, зливалися в одну комунікацію на далеких під'їздах, що сприяло компактності території міста. Найбільш великий вузол створював Бєлгородський тракт, менший - Полтавський шлях. На сході перетиналися Московська і Ростовська дороги, на заході Київська та Катеринославська. Менший за значенням вузол знаходився в районі колишньої Михайлівської, пізніше Скобелевской площі (нині пл. Руднєва ). Тут, біля колишньої міської застави зустрічалися поштові дороги Таганрозька і Змієвська. Вузол найнижчого рівня знаходився в центрі міста . На широтну вісь приходила дорога з півночі - Сумська, утворена найменш важливими зв'язками з Білорусією. З центру міста брали початок дороги місцевого значення: в село Журавлівку, в село Основу, на хутір Клочки та ін. Таким чином на широтну планувальну вісь Харкова були нанизані до середини XIX століття всі основні транспортно-комунікаційні вузли міста, причому їх значення знижувалося від околиць до центру. Композиційне ж значення цих вузлів як важливих елементів просторової структури міста знаходилося в зворотній залежності і знижувалося від центру до околиць. Саме в такому взаємозв'язку сформувалися історично планувальна і транспортна структури Харкова, що заклали на сторіччя вперед наростаючий архітектурний «конфлікт». Зовнішність центра міста можна уявити собі по географічних листам кінця XVIII століття - ідам міста з західної та південної сторін. Вони виконані на основі замальовок з натури: перший - з Холодної Гори, другий - з колишньої Воскресенської площі (пл. Урицького), доповнюючи план міста 1787 року. Два обеліска і тріумфальна арка, за якою тягнувся «парадний проспект» - забудований одно- і двоповерховими будинками, частково критими соломою, зустрічали в'їжджаючих у місто. Таким чином на межі XVIII і XIX століть з допомогою харківських зодчих створюється архітектурно - планувальна структура міста, що поєднує регулярні принципи з мальовничим ландшафтом і закріплена системою просторових орієнтирів. Вельми важливою подією в духовному житті міста стало встановлення Харківської єпархії. Вона була створена з доповіді Святішого Синоду указом імператора Павла I від 16 жовтня 1799 р. Новостворена єпархія була віднесена до 3 класу, а місцем проживання архієрея став Покровський училищний монастир. Називалася єпархія спочатку Слобідсько-Українською, а в 1836 році вона отримала найменування Харківської та Охтирської. У березні 1800 на території монастиря, де розміщувався колегіум, була відкрита духовна консисторія. З розвитком міста і збільшенням потреби в кваліфікованих кадрах для різних галузей суспільної діяльності стало необхідним перепрофілювати навчальні заклади. Колегіум з його Додатковими класами, в якому в 18 столітті здійснювалася підготовка учнів до діяльності, як в духовній , так і у світській сферах, в 19 столітті був переорієнтований на підготовку духовенства. Його навчальна програма була переведена на рівень семінарської. Правда, перші десятиліття за традицією цей навчальний заклад ще називалося Академією. Колегіум перевели з території Покровського монастиря в нові корпуси, побудовані на Холодній Горі, і назвали Семінарією. У старовинному приміщенні колегіуму, ще зберігає пам'ять про його перших власників - полковників Шидловських, протягом багатьох років розміщувалася консисторія.

4. Харків у XIX ст.

У 90 -х роках XIX століття за старістю будинок розібрали і звели на його місці існуючий нині корпус чернечих келій Свято- Покровського монастиря. Відбулося в 1805 році відкриття Харківського університету, яке стало надзвичайно важливою подією в історії міста. Ініціатива засновника університету В. Н. Каразіна, що отримала активну підтримку широких верств громадськості, сприяла піднесенню міста як культурного та наукового центру Лівобережної України. Передувала створенню університету діяльність колегіуму, що заклало сприятливий грунт для розвитку мережі навчальних закладів Харкова. Міські військові обивателі в 1803 році надали майбутньому університетові в дар успадковані ними від своїх предків, слобідських козаків, землі, розташовані на північній околиці Харкова. На території, площа якої становила 145 га за задумом Каразіна передбачалося спорудити комплекс університетського містечка, що включав адміністративні, навчальні, житлові та допоміжні будівлі і великий університетський сад. Проект розробив запрошений Каразіним архітектор Е. А. Васильєв (1779-1883) - вихованець Петербурзького гірничого училища, що навчався архітектурі у Кваренгі і Порто. Виконаний ним проект отримав схвалення в міністерстві, але для його здійснення не було достатніх коштів. Відкриття університету відбулося в призначений термін у тимчасово наданій на 15 років будівлі губернаторського будинку, пристосованій для цієї мети Е. А. Васильєвим. У подальшому за урядовим розпорядженням від 1815 року цей будинок, разом з розташованими навколо нього губернськими будівлями, був остаточно закріплений за університетом. За проектами Є. А. Васильєва, його наслідувача А. А. Тона і надалі інших університетських архітекторів, тривало формування ансамблю будівель в ядрі історичного центру міста, що є однією з основних визначних пам'яток сучасного Харкова. Його домінантою стала велична дзвіниця Успенського собору, зведена в 1821-1844 роках за проектом Є. А. Васильєва в пам'ять про перемогу, здобуту над військами Наполеона у Вітчизняній війні 1812 року. Увінчана золоченим куполом дзвіниця замикає перспективи всіх радіальних вулиць міста. На університетських землях знаходиться Міський сад ім. Т. Г. Шевченка, закладений ще в 1803 році. На його верхній терасі тоді ж був розбитий «англійський» ландшафтний парк з головною алеєю, яка тепер проходить від пам'ятника Кобзарю до каскадних сходів, споруджених в 1956 році в пам'ять 300 -річчя Харкова. На нижній терасі з боку Клочківської вулиці знаходився старий університетський Ботанічний сад. Надалі на його території розташувалися астрономічна обсерваторія і Зоологічний парк. На інших частинах університетських земель заклали грандіозну нову площу столичного Харкова (нині - площа Свободи), і на ній знайшов в 1950- х місце у відновленому і реконструйованому після Великої Вітчизняної війни 1941- 1945 років колишньому Будинку проектів, Головний корпус Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. З утворенням університету та припиненням існування Додаткових класів колегіуму, де були підготовлені наступники перших губернських архітекторів Харкова : П.А. Ярославський (17176-1809), В. М. Лобачевський (1810-1815) і С. Г. Чернишов (1815-1824 ), наступили негативні зміни в добірці кадрів, що забезпечували проектування та керівництво забудовою міста. Існування харківської вищої архітектурної школи перервалося майже на сторіччя, оскільки університет зодчих не готував. Вакантні місця архітекторів та інженерів -будівельників надавалися переважно вихованцям петербурзьких вузів - Будівельного училища, перетвореного в Інститут цивільних інженерів, і Архітектурного факультету Академії мистецтв. Там здобували вищу спеціальну освіту і молоді харків'яни. З їхнього середовища вийшов і корифей харківських зодчих - академік архітектури Олексій Миколайович Бекетов (1862-1941). О.М. Бекетов - син відомого хіміка М. Н. Бекетова - в 1885 закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. У 1894 отримав звання академіка архітектури. За проектами зодчого в Харкові побудовано більше 40 громадських і житлових будівель. Протягом перших трьох десятиліть XIX століття більшість капітальних побудов в Харкові і його околицях - громадських будівель, церков і садибних будинків - споруджувалося за проектом і під наглядом університетського архітектора Є.А. Васильєва. У 1829 році йому на допомогу був присланий з Петербурга вихованець Академії мистецтв А.А. Тон (1800-1858), який надалі змінив Васильєва. У 1837 А.А. Тона затвердили в званні професора, в 1842 році удостоїли звання академіка архітектури. У 1833 році при губернаторі заснували Будівельну комісію, яка займалася справами при державних і міських будівлях, вартістю 3000 і більше рублів, а 1864 року ввели особливу посаду губернського інженера, яку виконували А.С. Лебедєв, В.Ф. Небольсин та ін. У 1830 - 1840 роках зросла роль міського самоврядування. У зв'язку з цим частину прав і обов'язків з керівництва плануванням, забудовою та благоустроєм Харкова надали його органам. Так, в 1837 для управління будівництвом виділили при міській управі, підпорядкованої Міській думі, Будівельний комітет на чолі з міським архітектором. Першим на цю посаду призначили за сумісництвом професора університету А.А. Тона. При ньому було затверджено зразковий порядок затвердження проектів і прийом новобудов. Продовжували діяльність Тона міські архітектори А.І. Подьяков, А.К. Гірш та ін У 1876 році заснували також посаду міського інженера. Першим став і протягом тридцяти років трудився на цій посаді Б.Г. Михайловський. Його змінили Ф.І. Шустер і Д.С. Черкес. Окремі установи, організації та відомства наймали власних штатних архітекторів. Першим з них був з 1803 по 1833 архітектор університету Е. А. Васильєв, якого змінювали А.А. Тон , М.П. Львів та ін. У 1863 ввели посаду архітектора Управління Харківського навчального округу . Її займали Д.А. Ткаченко, потім Ф.І. Шустер, потім Г.М. Шторх, В.В. Величко і А.К. Шпігель. У тому ж році з'явилася посада єпархіального архітектора , на яку були визначені Е.А. Краєвський , Ф.І. Данилов , В.Х. Немкін і В.Н. Покровський. У військовому відомстві з 1863 року служили корпусними інженерами-архітекторами Ф.Б. Клікс, С.А. Шпаковський, а з 1873 року - Н.З. Колодяжний. Штатні посади архітекторів були і в інших організаціях. Так, 1877 року по проекту архітектора Р. Р. Генріхсена почалося будівництво Харківського практичного технологічного інституту (НТУ « ХПІ»), відкриття якого відбулося в 1885 році.

Архітекторам - інженерам, що служили в казенних і муніципальних установах, дозволялося виконувати роботи по приватних замовленнях, ніж більшість з них широко користувалося. За їхніми проектами в Харкові і інших містах споруджено безліч будівель різного призначення. Сприятливі умови визначали зацікавленість фахівців у штатних вакансіях, які заміщувалися за конкурсами. У 1822 році був затверджений новий проектний план міста, в якому враховувалися відхилення від попереднього плану, що накопичилися протягом минулих тридцяти п'яти років. У цей період продовжувала розвиватися, насичуючись об'єктами міського значення, вісь Схід-Захід. З 1816 року почала формуватися Кінна площа як ринкова (до середини ХІХ століття вона стала найбільшою площею Харкова , торговим і промисловим вузлом). У 1832 році Харків відвідав імператор Микола І. До його приїзду подекуди поклали дерев'яні тротуари, полагодили Лопанський міст, перефарбували поліцейські будки і навіть додали на вулицях ліхтарів (судорожне наведення порядку до приїзду «коронованих» осіб, як бачимо, має багаті традиції). За височайшим повелінням государя на Михайлівській площі (пл. Руднєва) було влаштовано плац-парадне місце, а розташований там базар був переведений на Благовіщенську площу, звідки він і поширився потім і на всю Пискуновску леваду. У 1835 році замість Слобідсько-Української знову створюється Харківська губернія. Положення Харкова на основних торгових шляхах європейської частини Російської імперії сприяє розвитку міста і перетворення його у великий торгово-ремісничий і адміністративно-культурний центр. Якщо в 1780 році близько 70 % його жителів займалися землеробством, то на початку ХІХ століття в сільському господарстві їх залишилося всього 18 %. Початок століття знаменується відкриттям мідеплавильних та металообробних майстерень, а в 1835 році чавуноливарного заводу Федотова. До середини століття давали продукцію три мідноливарний, два чавуноливарних заводу, п'ять тютюнових фабрик, три цегельних заводи і близько тридцяти інших підприємств. Підвищеному значенню губернського міста не відповідав його вигляд. Окрім центру, місто було забудоване майже виключно дерев'яними і глинобитними будівлями, часто з солом'яною покрівлею. Тільки вісім головних вулиць мали дорожнє покриття з фашин (зв'язок хмизу). Водопровід і каналізація відсутні. Харківські пил і бруд були жахливі і стали «притчею во язицех». У дощову осінь у школярів бували 2-3 місяці «брудових канікул», по вул. Кузнечній і Циганській ходили на ходулях; керівництво університету виносило питання про переведення цього престижного навчального закладу в інше місце, а в 1837 році, як повідомляє джерело, «екіпаж ея Високості Великої Княгині Олени Павлівни на Єкатірінославскій вулиці загруз у багнюці так , що її високість пересіла в коляску губернатора...». У всьому місті тільки майданчик перед торгової конторою було вимощено Салтівськім каменем. Невпорядкованість багатьох провінційних, особливо губернських, міст, їх неблагопристойний вигляд змушують уряд видати в 1837 р. «Положення про устрій губернських міст ». У 1846 році під керівництвом міського архітектора А.А. Тона був сформований «Комітет по прикрасі і благоустрою міста Харкова ». До його складу увійшли губернські та міські архітектори, землеміри та інженери, що відали комунальним будівництвом. Будь-яке будівництво дозволялося виконувати тільки за проектами, затвердженими за поданням Комітету губернатором. Виникла нагальна необхідність мати сучасний проектний документ розвитку міста, оскільки план 1822 року до цього часу застарів. Однак складання нового плану просувалося вкрай повільно. У 1850 році силами партії межових топографів Міністерства внутрішніх справ був виготовлений великомасштабний топографічний план міста Харкова. А в 1868 році керуючий зйомкою топограф Сумароков розробив на його основі проектний план, який Міська дума відхилила через численні недоліки: пропонувався поділ великих кварталів на дрібні, не були зафіксовані набережні річок, було враховано необхідність закриття близьких до житла старих кладовищ, як і не врахований висновок з міста окремих фабрик (ось коли це почалося) і т. д. З середини ХІХ століття планувальна структура міста зазнала значних змін, які були пов'язані з будівництвом Подільського шосе (Москва - Харків , 1839- 1857 рр.). Траса від Москви йшла шляхом старого Бєлгородського тракту, але при підході до Харкову дорогу повернули прямо на південь. Виходом на новий зовнішній зв'язок стала Сумська вулиця. Відбулася різка зміна транспортної комунікаційної системи міста : Московська і Старомосковська вулиці, залишаючись напрямком на Ростов (Чугуївська дорога), втратили основне своє значення. Дорога на Москву стала місцевою дорогою на Липці. Наслідки цієї події виявляться дещо пізніше. У першій половині ХІХ століття в результаті дії Комітету велися роботи з посилення архітектурної виразності центру міста. По осі Успенського собору і дзвіниці, стверджуючи естетику класицизму, звеличувалася будівля Присутніх місць (нині сквер з Вогнем і мечем), закінчена 1808 року. За проектом Є. А. Васильєва на осі, відданого під університет генерал-губернаторського будинку через вулицю від нього зводиться новий корпус університету (нині культурний центр і кінотеатр «Юність»). Набуває, завдяки добудові другого поверху, більш представницький вигляд Старий Гостинний двір. Починають набувати більш гідний губернаторського міста вигляд і площі навколо колишньої фортеці. На місці нинішнього скверу з пам'ятником споруджується респектабельний будинок Дворянського зібрання. На площі перед ним розбивається бульвар, встановлюється міська криниця з насосом, над якою зводиться навіс на кам'яних стовпах. Початок Московської вулиці закріплюється збудуванням в 1849 році триповерхового «Братського дому», що належав Успенському собору, він був реконструйований в 1901 році і зберігся до наших днів. Зводиться в місті ряд громадських споруд. У 1825 році починається будівництво на Сумській вулиці, південніше університетського саду, будівля Кадетського корпусу (пізніше інститут шляхетних дівчат , а нині просторий газон праворуч від театру опери та балету). Вище по Сумській у середині століття з'являється Ветеринарний інститут. Значення вулиці Сумської зростає. На Московській вулиці за Харківським мостом в 1845 році почала функціонувати перша чоловіча гімназія. Проте основним було житлове кам'яне будівництво, що змінювало обличчя центральної частини міста. На кожну споруду була потрібна санкція Будівельного комітету. Широке застосування зразкових проектів, що виконувалися кваліфікованими, вчасно, столичними, архітекторами, панування класицизму, спільність композиційних прийомів сприяли художній єдності забудови. Основними типами житлових будівель були багаті будинки - особняки, малоповерхові будинки, що зводилися по зразковим проектам, і дерев'яні, іноді на кам'яному підмурку, а також глиняні мазанки незаможного населення. Житло заможної частини населення зберігало ще риси садибної забудови, часто будівлі ставилися з відступом від червоної лінії , що мало давні традиції. Прикладом міг служити садибний будинок Павловських початку ХІХ століття по вул. Клочківській, 43 (знесений в 1980 при розширенні стадіону «Спартак»). Будинок з дубових колод на цегельному підмурку, з дерев'яними оштукатуреними колонами портика і флігелем найбільш характерний для житлової забудови тієї епохи. Зберігся панський будинок з флігелями колезького секретаря Сердюкова (вул. Чернишевського, 14). Значний внесок у житлову індивідуальну забудову вніс міський архітектор А.А. Тон, який залишив цікаві будівлі на Московському проспекті, вулицях К. Маркса, Полтавському шляху, Кооперативній. Зразкові будинки з «зразковими фасадами» можна бачити донині на вулицях Сумській, Полтавському шляху, К. Маркса, Пушкінській та ін. Це скромні одно- і двоповерхові будинки на 5 або 7 вікон по фасаду з невеликими пілястрами, обрамленнями вікон і рустованими цоколями. Їхні проекти виконані у формах так званого «безордерного класицизму», в яких об'ємні портики поступалися місцем невеликим виступам з площини стіни на середній частині фасаду, де ордерну композицію акцентували пілястри і лопатки. На перших поверхах будинків часто розміщувалися магазини, у зв'язку з чим робилися великі віконні прорізи з арочними або лучковими перемичками. Входи в квартиру влаштовували найчастіше з двору. Для цього до будинків прилаштовували дерев'яні галереї з відкритими сходами, куди вбудовували холодні комори (традиція, що збереглася від тих часів, коли у хати обов'язково був «причілок»). По периметру дворів розміщували флігелі та господарські споруди. Ці колоритні дворики досі збереглися в багатьох куточках старого Харкова, наочно ілюструючи сьогодні історію житлових районів нашого міста. На передодні реформи 1861 року в Харкові було забудовано 2532 садиби з числом будівель - 4350 , з них кам'яних 16,6 %. Населення склало 5200 жителів. Місто в той час складався з трьох частин: Нагірної - розташованої в межиріччі річок Лопань і Харків і обмеженої з півночі Ветеринарної площею, Захарківської - забудованої до Кінного ринку, Залопанської - розпростертої трохи далі Гончарівки і Панасівки. З півдня місто кінчалося слободою Москалівка, болотистою Левадою і селом Основа поміщика Квітки. Найбільш щільна забудова Нагірної частини на 58 % складалася з кам'яних будівель. Скасування кріпосного права в 1861 році відчинило двері капіталізму. Безземельні маси поринули у міста. Дешева робоча сила, зростання товарообігу і прибутку формували процес зростання міст і утворення нових центрів великої промисловості. У березні 1878 С.С. Полякову, засновнику акціонерного суспільства, була надана концесія на Харківсько-Азовську залізницю, і 22 травня 1869 на Харківський вокзал прибув перший поїзд. Ця подія стала свого роду поворотним пунктом в історії розвитку міста. У 1894 році до дороги приєдналися Харківсько - Лозово - Севастопольська лінія, а також Джанкой -Феодосійська. Таким чином, через Харків пройшли дві стратегічно важливі для всієї Російської імперії магістралі: Москва - Крим і Москва - Кавказ, через кам'яновугільний Донбас і залізорудне Криворіжжя. З цього моменту завдяки своєму винятковому економіко- географічному положенню , яке відповідало епосі капіталізму, що розвивається, Харків переживає бурхливий розквіт. Місто будується, зростає населення, збільшується територія, принципово змінюється структура міста і всі сторони його життєдіяльності.

Смуги відчуження залізниці пройшли по заплавних територіях Холодної гряди, по Подолу вздовж Московської дороги на Чугуїв. Іншими словами з півночі на південь, з північного заходу на південний схід створилися смуги планувальних обмежень, які перекроїли по новому територію міста. Вся нова промислово-складська база тепер уже і найбільшого фінансово-кредитного центру Європейської Росії формується вздовж залізно-дорожньої магістралі.

Одночасно з Південним вокзалом (за 30 років його неодноразово реконструювали та розширювали) в 80-х роках були побудовані паровозні майстерні (паровозоремонтний завод) та вагонні майстерні (Вагоноремонтний завод).

А промислова база складалася таким чином. У 1870 став до ладу Механічний чавуноливарний завод А. Пільстрема (Червоний жовтень), потім пивний завод «Нова Баварія» (1872) , книжкова фабрика (1873), лікеро-горілчаний завод (1878), Завод сільськогосподарських машин Гельферіх - Саде (1879), Тютюнова фабрика Бураси (1885). У середині 80 -х років запрацював завод метлахськіх плиток АТ Бергенгейма (плитковий завод), а в 1895 - Харківський паровозобудівний завод Російського паровозобудівного Товариства купців Прохорова, Мурані і Буе (завод ім. Малишева), канатний завод, в 1886 -му - лакофарбовий завод («Червоний хімік») і комбінат хлібопродуктів. У 1897 році почала надходити продукція бойні ( комбінат), 1898 -му - кондитерської фабрики Жоржа Бормана («Жовтень»). Іноземні підприємці активно вкладали інвестиції в промисловість України, оформляли концесії, створювали всілякі акціонерні товариства і компанії. Бурхливо зростає населення Харкова, за 15 років з 1863 року воно подвоїлося, досягнувши 101,2 тис. жителів. Різко розширюється територія міста: наприкінці ХІХ століття вона простягнулася з заходу на схід на 7 км, а з півночі на південь на 5 км. У межі міста включаються передмістя Гончарівка і Панасівка, Холодна і Лиса Гори, Заїківка і Москалівка. Місто поглинає прилеглі села і хутори: Іванівку, Основу, Журавлівку, Чугуєвку, Верещаківку, Аравію та ін. Розвиток промисловості тягнув за собою виникнення і зростання робочих селищ на околицях міста. Найчастіше цей процес мав стихійний характер. Накладення на міську структуру таких потужних факторів, як залізниця і промисловий пояс призвело до принципових змін архітектурно-планувальної організації міста, його транспортних і композиційних вузлів. Залізниця «скасувала» дорогу на Катеринослав і спільно з Подільським шосе сприяла різкому підвищенню значення Сумської вулиці. У результаті значно розбудований до цього часу центр міста з`єднався з транспортним вузлом загальноміського значення. Сформувалася чітка радіальна функціонально-планувальна система Харкова. Все це стало вирішальним фактором злиття напрямку головної планувальної осі міста та напрямку розвитку загальноміського центру. Такому ходу розвитку містобудування сприяла і топографія Нагірної частини, що є піднесеною, добре оглядувально розташоване плато рівномірно підвищується на північ уздовж Сумської вулиці, яка стає головною вулицею Харкова. Наприкінці ХІХ століття тут утворюється спочатку діловий, а надалі адміністративний і культурний центр міста. В архітектурно - композиційному відношенні розвиток центру відтворився в будівництві на Сумській численних будівель загальноміського значення . Тут з середини ХІХ століття були побудовані: театр, будівлі Інституту шляхетних дівчат, Ветеринарного інституту, повітового училища, школи для сліпих, Державного банку. На пустирі за Університетським садом проводилася Всеросійська сільськогосподарська виставка. Миколаївська площа (пл. Конституції), звідки брала початок вул. Сумська сформувалася як справжнісіньке «сіті». Його картину можна подумки собі уявити. Там, де сьогодні встановлено пам'ятник незалежності «Летюча Україна», розташовувалися будівлі колишнього Дворянського зібрання і 2-а поліцейська частина . Розглядаючи далі будівлі за годинниковою стрілкою , ми побачимо колишній ломбард , в якому тепер розміщується Історичний музей, потім, по Сумській, № 1 Північний банк , потім Земельний банк (Автотранспортний технікум), поруч - Торговий банк (Будинок науки і техніки) , потім Волзько - Камський банк (Театр ляльок) , Петербурзький міжнародний банк (Ощадбанк). У цей період розвитку центральної частини міста у напрямку Сумської вулиці був створений проект медичного наукового центру на базі університету, оскільки йому , як уже згадувалося , належали території за Ветеринарної площею (прямокутна частина пл. Свободи).У 1891 році було розпочато будівництво Клінічного містечка (Обласна клінічна лікарня), який простягався аж до Шатилівському Яру, і самими північними його будівлями були холерні бараки (нині вул. Культури). Наповнення центрального ядра міста банками, театрами, конторським будівлями, магазинами, готелями, ринками вело до насичення міського середовища масовим транспортом, у зв'язку з чим житлова забудова Нагірній частині витісняється в район вулиць Пушкінської, Лермонтовській, Ольминского та ін. Вулиця Сумська безперервно забудовувалася в північному напрямку , рік від року підвищувався імідж головної вулиці Харкова. На рубежі ХVІІІ-ХІХ століть на ній з'являються будівлі, які проектували петербурзькі зодчі.