Голодомор 1932-1933 років в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Голод 1932-1933 рр. -- одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Зарубіжна ж інформація кваліфікувалася як інсинуації. Згодом категорична заборона перетворилася на політичну установку, ідеологічну догму і набагато пережила своїх творців. Не зруйнувала її і пора хрущовської “відлиги”. Лише з набуттям незалежності України питання про ліквідацію цієї “білої плями” історії, навколо якої не раз кипіли пристрасті набуло своєї актуальності.

Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється перш за все в тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. А слідування давній забороні у післякультівські часи пояснюється надто затяжним вивільненням громадської свідомості з-під впливу догматів сталінщини. голодомор колективізація уряд економічний

Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голод. Розповіді про цю драму передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР викликала щире співчуття світової громадськості. Час від часу інтерес до цієї болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою, досягши апогею на початку 80-х рр., коли широка зарубіжна громадськість відзначала піввікову дату голоду на Україні. За кордоном ця тема породила величезну історіографію та публіцистику, було видано чимало спогадів і документів.

У той же час радянські історики, як і раніше, обходили проблему голоду, або ж усупереч істині спростовували “фальсифікаторські вправи” зарубіжних авторів. Лише у грудні 1987 р. у республіці офіційно визнано, що наприкінці 1932 -- на початку 1933 р. були серйозні продовольчі труднощі, “а в ряді сільських місцевостей і голод”. Відтоді вчені, публіцисти вже чимало зробили для висвітлення цієї складної теми, відродження історичної пам'яті про народну драму. З'явилися перші дослідження про її соціально-економічні і політичні передумови, кризовий розвиток, численні людські втрати. Виходять спогади очевидців і жертв голоду. Підготовлено роботи кінодокументалістів. Читач дістав можливість ознайомитися і з зарубіжними публікаціями на цю тему. Проте найцінніші свідчення -- документи ще не обнародувані.

Отже, враховуючий цілий спектр історичного доробку з даної проблематики та залучаючи нові джерела ми ставимо за мету визначити основні причини голодомору на Україні, а також охарактеризувати його наслідки.

1. Голодомор 1932--1933 років в Україні

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932--1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями", -- писав американський професор Р. Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала д 1988--1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932--1933 рр. Верховна Рада України, а також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентів готують таке визнання.

Головною причиною голодомору 1932--1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в тому числі зерно, яке призначалося для насіннєвого , страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, голова ВУЦВК Г. Петровський, голова Раднаркому України В. Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й. Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.[1. С.88-89]

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини -- 1 тис, щохвилини -- 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок -- 10,9 року.

Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" -- розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цю постанову "законом про п'ять колосків".

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. "Була весна 1933 р., -- згадує один із очевидців, -- білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"[2. С. 112-113]

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, -- згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, -- виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні -- 1340 голодних безпритульних дітей. Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей.

Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом у 1932--1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи -- їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації -- село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" М. Хатаєвич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій.)[6. С . 58]

2. Причини голодомору

Аналізуючи архівні матеріали, вчені прийшли до висновку, що основними причинами, які привели до Голодомору, являються не погодні умови, а науково не обґрунтована, соціально-економічна політика «соціалістичного перетворення в сільському господарстві», яка здійснювалася жорстокими командно-репресивними методами шляхом проведення суцільної колективізації, масового «розкуркулювання» та непосильної насильницької хлібозаготівлі.

Насильницькі методи колективізації, масове «розкуркулювання», низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів та інші причини. А головною, безпосередньою причиною голоду, стало примусове з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики». Розглянемо коротко ці основні причини голодомору.[3. С. 76]

3. Насильницька масова і суцільна колективізація

Всеосяжна масова і суцільна колективізація планувалася для того, щоб забезпечити не еквівалентний обмін між містом і селом, тим самим полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Сталін назвав колективізацію «революцією зверху». Він мав рацію.

Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовитися від власності й робили це тільки під загрозою неминучої ліквідації своїх господарств. Радянське керівництво добре усвідомлювало , що процес переконання селян буде довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх отримали селяни під час НЕПу. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план , керівництво держави розраховувало, що, в кращому разі, вони зможуть колективізувати по Союзу 20% селянських дворів, а по Україні -- 30.

Зосередивши увагу на індустріалізації, плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечити хлібом зростаючу робочу силу у містах, так і продавати його за кордон, щоб фінансувати індустріалізацію. Але селяни відмовлялися продавати своє збіжжя державі за такими низькими цінами, які часто становили одну восьму ринкових.

Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак, без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу компанію«суцільної колективізації».

5 січня 1930 року ЦК ВКП(б) прийняв Постанову «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В цій Постанові планувалося завершити колективізацію на Україні восени 1931, або на весні 1932 р. Але 24 лютого 1930 р. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну -- до осені 1930 р.».

Отже, терміни колективізації скорочувалися на рік-півтора. Основна мета масової колективізації було створення декількох десятків тисяч колгоспів замість п'яти мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидшому виконанню хлібозаготівлі. Адже, зерно значно простіше і швидше вилучати у колгоспів, ніж у мільйонів селянських господарств. Колективізація, яка масово розпочалася восени 1929 р., відбувалась за рознарядкою центральних органів країни, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району, кожної сільської ради. І вже до березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств були примусом загнані до колгоспів.[5 С.60]

Проголошена партією соціалістична реконструкція сільського господарства насправді означала створення державного сектору економіки на селі, який повинен був прискорити темп хлібозаготівель і вирішити проблему з сільськогосподарською сировиною для промисловості.

Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі «як перехідної до комуни форми колгоспу», у масовому порядку стали усуспільнюватися корови, дрібна худоба і птиця. Така практика зустріла шалений опір серед широких селянських мас. Політична ситуація різко загострилася.

Селянам, що виходили з колгоспів, часто не давали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, в той час як за колгоспниками зберігалися найкращі землі. До того ж існувала реальна загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями чи підкуркульниками і вивезти з села. І як наслідок, багатьом селянам не лишалось нічого іншого, як вступати до колгоспів.

Уже в жовтні 1930 р. 70% орних земель було усуспільнено, і до 1932 р. 70% селянських господарств перебували в колгоспах

Насильницька, масова і суцільна колективізація селянських господарств призвела до жахливих наслідків і, в першу чергу, до різкого спаду сільськогосподарського виробництва, в тому числі і хліба. Понівечені селянські господарства, сотні тисяч депортованих, мільйони загублених селян.

Колективізація перетворювала самостійних селян на безправних підневільних колгоспників-кріпаків, які слухняно виконували різні державні замовлення. У непристосованих колгоспних приміщеннях масово гинула худоба, а в селянських господарствах, щоб худоба не була забрана до колгоспу, її майже повністю вирізали. І тому за роки колективізації поголів'я худоби в Україні скоротилося майже у двічі, а у подвірному користуванні селян -- у 8 разів.

Таким чином, насильницька масова колективізація призвела до того, що продовольча база республіки зазнала непоправних втрат і стала однією із головних причин виникнення Голодомору. [4 С.54]

4. Розкуркулювання. «Ліквідація куркульства як класу»

Розуміючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших господарів, які категорично не бажали усуспільнення, від маси бідних селян.

Становище незаможника не ставало гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію; їх оголошували «підкуркульниками» і піддавали репресіям. Визначити, хто саме в селі є куркуль, було не просто. Взагалі вважалося, що куркулі це ті, хто мають більше засобів виробництва, ніж середняки й використовують найману працю.

Що ж фактично означала «Ліквідація куркульства як класу?»

Тих, хто чинив най упертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали в необжитих місцях, нерідко без їжі та притулку.

За «менші провини» розкуркулених вивозили за межі району чи викидали в найдальші яри та балки за селом. «Ви можете арештувати й висилати десятки і сотні тисяч куркулів» -- повчав Сталін своїх помічників на XVI з'їзді ВКП(б) у червні 1930 р.

І сільські активісти, й різноманітні уповноважені, що ніби чорні круки зліталися звідусіль, фанатично виконували настанови вождя. При розкуркуленні у селян забирали все: землю, худобу, сільгоспреманент, продукти харчування, білизну, подушки, ложки, миски. Іноді з дітей зривали навіть панчохи та інший одяг, не говорячи вже про прикраси.

Часто розкуркулення перетворювалося в барахольство, бо багато речей розкрадали активісти, які проводили «розкуркулення» заради наживи. В справі проведення колективізації і розкуркулення уряд спочатку покладав надії на відновлені комітети незаможних селян (КНС), але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможних сусідів. Тому, уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників із числа російських та єврейських комуністів і комсомольців.

Понад мільйона українських селян було депортовано в райони Півночі, Сибіру і Казах-стану. Основна маса депортованих селян (серед них діти та старі) загинули на нових місцях, які були не пристосовані до ведення сільського господарства і малопридатні для життя.

Багато селянських родин, щоб уникнути розкуркулення й депортації, покидали свої домівки і господарства і тікали в промислові міста або за межі України і там нишком приєднувалися до міської робочої сили, бо приймати на промислові підприємства куркулів заборонялося.

Так припинила своє існування велика частина найбільш працездатних, продуктивних і найбільш досвідчених господарів, які любили землю і вміли на ній господарювати.

Це значно підірвало продуктивні сили українського села і стало другою основною причиною Голодомору.[8 С. 107]

5. Продрозкладка -- примусова хлібозаготівля

Але найголовнішою, безпосередньою причиною Голодомору стала продрозкладка (примусова репресивна хлібозаготівля), яку повторно запровадили у січні 1928 р. Офіційно її називали хлібозаготівельним планом, а у документах з грифом «таємно» вживали термін -- «розкладка».

Волюнтаристська соціально-економічна політика уряду і надзвичайно жорстокі репресивні методи її проведення упродовж десяти попередніх років привели до хлібозаготівельної кризи та зернової проблеми, і уряд вирішив відмовитися від політики НЕПу і знову запровадити продрозкладку.

Але на відміну від своєї попередниці років громадянської війни, вона супроводжувалася новими репресивними заходами, а боротьба за хліб знову стала боротьбою за соціалізм. План вважався виконаним лише тоді, коли кожне село чи окреме господарство виконували своє особисте «тверде» завдання. Кругова порука земельної громади втрачала своє рятівне значення.

Така система хлібозаготівель за розкладкою виснажувала кожне селянське господарство, штовхала його на межу відчаю і голоду. Хлібозаготівлі супроводжувалися жорстокими репресіями і терором, фізичним та моральним знущанням над селянами. За невиконання непосильного «твердого завдання» їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі.

Селян судила ніби кримінальних злочинців за невиконання обсягів хлібозаготівель, які з кожним роком неухильно збільшувалися.

Внаслідок насильницьких заготівель у 1928 р. з України вивезли 4,1 млн. т. зерна, тобто четверту частину валового збору, що склало 42% союзного плану хлібозаготівлі, в результаті чого у селян майже не залишилося хліба і в деяких південних районах розпочався голод. Зокрема у листах секретарів окружкомів партій Одещини йшлося про те, що в березні 1928 р. селяни «буквально голодують».

Про факти голодування говорив і голова ВУЦВК Г.І. Петровський на Пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1928 р. Хлібозаготівлі, які розпочалися у січні 1928 р. за розкладкою досягли свого злочинного апогею у 1932-1933 рр. В одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й худобу, квасолю, буряки, картоплю й інші продукти харчування.

І за «потурання куркульському саботажу» було заарештовано і засуджено тисячі голів, членів правлінь колгос-пів, спеціалістів, партійних, радянських працівників.

В результаті економічно необґрунтованої політики насильницької суцільної колективізації і варварської «ліквідації куркульства як класу», продуктивні сили села неупинно знекровлювалися і валові збори зернових відчутно зменшувалися; уряд, щоб фінансувати зростаючі потреби індустріалізації, злочинно все більше підвищував розміри хлібозаготівель, що наближувало до грандіозної катастрофи.[6 С.203]

6. Наслідки голодомору

На кінець 1933 р., коли, забравши життя мільйонів селян, голод на Україні вгамувався, його безпосереднім винуватцям -- І. Сталіну, Л. Кагановичу, В. Молотову і партійно-радянському керівництву республіки хотілося якнайскоріше перегорнути цю трагічну сторінку в історії України, забути про неї.

Замовчуючи, як і раніше, сам факт Голодомору, керівництво республіки намагалося робити наголос на його надуманих причинах. С. Косіор слідом за Сталіним зазначав, що «хліб розбазарили, розікрали всі, кому задумалось, частину хліба втратили при збиранні, дуже багато проїли і розтратили шляхом так званого громадського харчування».

Але основна причина, на думку Сталіна і Молотова, Постишева та інших керівників республіки, полягала у діяльності «контрреволюційних елементів, що пролізли до колгоспів, а також «саботажників хлібозаготівель з партквитком у кишені». Уряд СРСР і керівництво республіки свідомо приховували наслідки голодомору на Україні, прагнули замаскувати сліди власного злочину і забезпечити подальше функціонування сільськогосподарського виробництва, переселяючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР.

Так, з листопада по грудень 1933 р. в Україну було відправлено з Білорусії -- 40, із Західної області -- 51, Івановської -- 24, Центральної Чорноземної області -- 43 ешелони з колгоспниками та їх майном. Як свідчать документи Сов наркому, на 28 грудня 1933 р. в Дніпропетровську, Харківську, Одеську області переселили 21856 селянських родин (117149 осіб) і з ними біля 15 тисяч коней, 22 тисячі корів, 39 тисяч голів іншої худоби.[9 С.205]

Переселяли селян безпосередньо і в Україні, особливо з деяких північних і західних районів в південні, що найбільше вимерли від голоду.

Велика кількість переселенців, познайомившись на місці з страхітливими наслідками голодомору, поверталися назад.

Спроба винуватців голодомору замаскувати наслідки злочину таким чином були марними, оскільки треба було б переселити в Україну не один мільйон чоловік.

У червні 1933 року італійський консул С. Граденіго, який побував у багатьох місцях України, писав до свого представництва у Москві, що від голоду СРСР загинуло від 10 до 15 млн. чоловік. Німецький аташе посольства у Москві Ото Мілер писав, що від голоду загинуло 7,5 млн. чоловік. А колишній голова уряду Англії У. Черчілль у вже згаданій книзі повідомив, що у Ялті нібито Сталін зізнався йому, що від голоду і репресій загинуло 10 млн. чоловік.

С.В. Кульчицький зазначає: «Демографічні наслідки голоду не обмежуються прямими втратами. Не треба забувати і про ненароджених. Природний приріст населення на Україні скоротився з 662 тис. у 1927 р. і 644 тис. у 1928 р. до 97 тис. чоловік у 1933 р. В основі такого катастрофічного зниження - тільки голод.

Маючи дані про кількість народжень і смертей за кожний рік, легко підрахувати, що повні втрати, включаючи ненароджених, становлять для 1933 р. -- 4207 тис. чол., а з поправкою на неточність розрахунків до 4,5 млн. чоловік. Урахування голоду 1932 року підвищує загальну кількість втрат до 4649 тис., а з поправкою на неточність розрахунку -- до 5 млн. чоловік».

Отже, ретельні розрахунки С.В. Кульчицького, зроблені на основі реальних статистичних матеріалів всесоюзних переписів 1926 і 1937 років показують, що під час Голодомору на Україні у 1932-1933 рр. повні втрати населення склали до 5 млн. чоловік.

За пізнішими підрахунками українських дослідників, лише в Україні померло щонайменше -- 5,3 млн. чоловік. До цієї кількості померлих слід додати 1 млн. не зареєстрованих органами ЗАГСу.

Таким чином, коли підсумувати всі вище наведені виклади дослідників Голодомору, можна дійти до висновку, що повні демографічні втрати України під час Голодомору 1932-1933 рр., вірогідніше всього, сягають 5-7 мільйонів чоловік.

Голодомор викликав значні негативні економічні, політичні, морально-етичні і соціально-психологічні наслідки. Цей голодомор викликав найбільшу катастрофу в історії України. Наслідки цієї катастрофи колосальні як на демографічному, так і економічному, соціально-політичному і культурному рівні.

Після цієї катастрофи традиційне українське село зі своїм укладом і звичаями перестало існувати. Колективізація і Голодомор призвели до такого рушійного соціально-економічного явища, як «розселянювання».

Розселянювання -- це втрата селянина-господаря, виробника, який правив за економіста, агронома, організатора і виконавця виробництва, продавця, носія духовної культури нації.

Від голоду загинули цілі покоління справжніх господарів, які любили землю і вміли на ній працювати, а відтак було загублено історичну пам'ять нації, оскільки були знищені або повмирали батьки, що не встигли передати досвід від свого діда-прадіда.

Голодомор провів свій несправедливий відбір: вижили ті, хто був більш злішим, нахабнішим. Збереглися і позбавлені кращих людських якостей «активісти» та представники сільської еліти, які не голодували і могли з рідного батька здерти останню сорочку і відняти останню зернину.

Смерть достойних, кращих, найбільш працьовитих привела до втрати традиції і звичаїв, до деградації моральності і зміні в генотипі українського народу. А головне -- життя людини знецінилося, знецінилась роль людини-працівника.

Очевидці голодомору і навіть їхні діти успадкували генетичне почуття страху, особливо до кардинального реформування усталеного способу виробництва. Терор голодом виховував у них сліпе поклоніння владі, «законослухняність» і соціальну терпимість.[ 9 С.167-169]

Висновки

Важко знайти ті слова, щоб описати глибину трагедії Великого Голоду, який залишив невигойну рану на тілі нації, деформувавши навіть її генофонд.

Не підлягає сумніву, що Україна була важко уражена голодом у 1932 - 1933 рр. українська та радянська влада знали про страшну нестачу продуктів для населення. Знаючи про драматичне становище на Україні, радянська влада утрималась від будь-якої допомоги до літа 1933 року. Вона дозволила голоду охопити Україну, що вело до усе більших і більших спустошень протягом десяти місяців, не проводились дії задля усунення важких наслідків.

Радянська влада вживала різних заходів юридичного характеру, які збільшували страшні наслідки голоду, перекриваючи будь-який доступ людей до продовольства і забороняючи залишати регіон, уражений голодом.

Додамо також, що радянська влада на той час заперечувала існування голоду на Україні і що, не дивлячись на усі докази протилежного, продовжувала заперечувати голод протягом п'ятдесяти років. Ніхто не сказав стільки слів про інтернаціоналізм, братство народів і загальнолюдське щастя, як більшовики, лідери комуністичної партії. Це - загальновизнаний факт. Проте ніхто і не знищив більше людей, ніж більшовицький режим, з вини якого у тридцять третьому матері їли своїх дітей.

Список використаної літератури

1. Аркадій Жуковський, Орест Субтельний. Нариси історії України. Львів. 1992, стор.104

2. Голод 1932 - 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990.

3. Емельянов В.Н. Коллективизация на Нежинщине (Хроника событий)/ В.Н. Емельянов - Нежин, 2001.

4. Іоффе С.Н. З історії колективізації сільського господарства в районах українського Полісся //Український історичний журнал. - 1965. - №2. - С. 94 - 96.

5. Кульчицький С. Колективізація на Україні //Золоті ворота. - 1993. - №4. - С. 33 - 40.

6. М.В. Коваль, С.В. Кульчицький, Ю.О. Курносов. Історія України. Київ. 1992, ст. 282.

7. Маскудов С. Демографічні втрати населення України в 1927-1938рр..

8. Социалистическое строительство на Черниговщине, 1921 - 1941. Сборник документов и материалов. - К., 1983.

9. С.В. Кульчицький. Трагічна статистика голоду. Зб. «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». К.1990, ст.77-7

10. Орест Субтельний. Україна. Історія, Київ. «Либідь». 1993, стор.510

Размещено на Allbest.ru