Становлення та розвиток єзуїтських шкіл в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки,молоді та спорту

Національний педагогічний університет

Кафедра історії та етнополітики.

Реферат на тему

Становлення та розвиток єзуїтських шкіл в Україні

Студентка 1го курсу вечірнього

Факультету група 11 ІНВ

Боєвої Марини Геннадіївни

Київ

Зміст

Вступ

1. Єзуїтські школи

2. Стан української освіти

3. Видатні українці, випускники Є. шкіл

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Курс Української держави на інтеграцію до загальноєвропейських структур, який є одним із важливих орієнтирів нашого сучасного розвитку, вимагає глибокого вивчення історії та культури країн Західної Європи, їхнього впливу на Україну. Тому досить важливим є дослідження історії ордену єзуїтів, діяльність якого була невід'ємною складовою життя України ХVІ-ХVІІ ст. Сучасний період розвитку суспільства характеризується значними змінами в усіх сферах життя. Логічним наслідком здобуття незалежності й обрання курсу на створення демократичного суспільства стає реформування національної системи освіти. Ефективне проведення таких перетворень вимагає врахування історичного досвіду розвитку шкільництва на території України. Вони не створило принципово нової навчальної програми, а перейняло та пристосувало до власних потреб програми, виховні методи університетських колегій і протестантських гімназій середньовіччя.

Метою є прослідкувати процес становлення й розвиток мережі єзуїтських домів і шкіл при них на українських землях Польської провінції, склад учнів, стан українськой освіти на той час.

Ми проаналізуємо , який вплив залишили на українську культуру й освіту ці навчальні заклади. Які були наслідки їх перебування на українських землях Речі Посполітой. А також визначемо який слід залишили після себе орден «Товариства Ісуса».

1. Єзуїтські школи

Це навчальні заклади, які організовували і якими опікувалися члени ордену єзуїтів (послідовники Ісуса). Важливе місце відводила школі в духовному житті тодішньої Речі Посполитої католицька церква. Школа розглядалась як один із дієвих засобів у пропаганді ідей католицизму. У середині XVI ст. у Речі Посполитій починають організовувати свої школи єзуїти -- члени ордена Ісуса як одного з найбільш впливових орденів католицької церкви. Орден єзуїтів розпочав свою діяльність в українських землях у 1568 р. Єзуїтські школи (колегіуми) засновувались у великих містах, особливо там, де було багато прихильників реформаційних ідей. На Україні засновувалися єзуїтські школи і колегіуми. Освіта була безкоштовної, що сприяло поширенню освіти: багато українців отримали змогу навчатися в західноєвропейських університетах. Однак платою за освіченість часто ставало зречення від рідної мови та батьківської віри. Але це спірне питання, не всі науковці з цім згодні. По іншим джерелам, деякі школи не вимагали зречення від православ'я. Виховання було невід'ємною частиною навчального процесу єзуїтів. Вони були прихильниками м'якого, гуманного ставлення до вихованців. Викладачі, «Товариства Ісуса», з особливою увагою і цілеспрямовано виховували своїх учнів у дусі відданості інтересам римо-католицької церкви, учили вмінню в усіх життєвих ситуаціях відстоювати правильність її віровчення та поглядів на буття. За навчальні програми колегії поділялися на неповні (нижчого рівня) та повні (вищого рівня). Неповними були п'ятикласні колегії, що давали освіту з «семи вільних наук» -- граматики, поетики, риторики, арифметики, геометрії, діалектики й музики. Освоєнню закону Божого в школах ордену відводилося всього одну годину на тиждень. Головним предметом була латинська мова, якою викладалися всі інші дисципліни. Також вивчалися грецька мова, а в Луцькій колегії ще й руська (укр.) мови. До програм повних колегій входили ще дво- або трирічний курс філософії та чотирирічний курс теології. Філософію вивчали світські студенти, курс теології був призначений для майбутніх священиків та членів самого ордену. Учні колегій походили з різних суспільних станів. але здебільшого це були діти з шляхетських та міщанських родин, а також духовенства. Важливою складовою культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних диспутів, вистав, промов і декламацій. В Єзуїтських школах навчалися діти різних конфесій -- католики, православні (переважно в 1-й пол. 17 ст.) та унійці (зокрема у Львові в 2-й пол. 18 ст.). Бажаючих отримати освіту було настільки багато, 17--18 ст. при колегіях виникають конвікти (інтернати) для незаможної шляхетської молоді; вони існували в Кам'янці (1614--72, 1714--73), Острозі (1640), Львові (1709), Луцьку (1752), Кросні (1766), Вінниці (1754), Кременчуці (1749--50).У 18 ст. на базі шляхетських конвіктів були відкриті платні рицарські академії для синів магнатів та заможної шляхти у Львові (1749) та Острозі (1751). Не меншого значення надавали єзуїти і друкованому слову. У 1615 році вони відкрили власну друкарню, в якій надрукували понад 700 різних видань. Це були не тільки релігійні книжки, але значну частину загального накладу становили шкільні підручники з історії, географії, математики, філософії та інші. З технічної і естетичної точки зору друкування книг було на високому рівні. Програма академій відповідала завданням підготовки майбутніх державних чиновників і включала французьку та німецьку мови, політику, економічні науки, юриспруденцію, історію, військову та цивільну архітектуру, а також власне «лицарські науки» -- фехтування, танці, їзду верхи. Учні вчилися робити самостійний розбір літературних творів, самостійно писати твори на задані теми, імітуючи при цьому стиль відомих класиків - латинських і грецьких. Центральне місце в єзуїтських колегіумах відводилося вивченню латинської мови. Але “Навчально-виховний план” , який був покладений в основу єзуїтської системи освіти, не виключав вживання народної мови. Народна мова відсувалася на задній план, проте не була ігнорованою зовсім. Заглиблюючись у райони з етнічно руським населенням, єзуїти відчували потребу знайомитись і з руською (слов'янською) мовою: без неї неможливою була жодна пропаганда. То що приваблювало в цих школах, так це можливість навчатися випускникам єзуїтських шкіл в відомих університетах Заходу. Здебільшого саме українська еліта прагнула давати своїм дітям Західну освіту. Єзуїтське шкільництво в другій половині XVI - початку XVII ст. цілком відповідало культурним потребам української шляхти. Добре знання латини, набуття риторичних вмінь, знайомство з письмовою спадщиною античності - усе це було необхідним для місцевої соціальної еліти, яка прагнула інтегруватися до благородного народу. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських науковим і художнім ідеям, збагачуючи ними рідну культуру.

2. Стан української освіти

На той час Європа переживала свій розквіт, епоху відродження. 80 % народу в Європі був грамотний, відкривались академії, університети, колегіуми. Підтримувалась освіченість. Навпаки було на Русі. Більш ніж 80% людей були безграмотні. Основну частину населення складали селяни, освіта була недоступна. Деякі віддавали своїх дітей до дякив. Дяком називали вчителя - «уставника», «бакаляра» або «дидаскала», здебільшого молоду людину, яка далі могла стати священиком. Представники православного духовенства, як і раніше, були шкільними вчителями, церковно-богослужебні книги -- підручниками. Більше значення має дяк, що поруч із колишньою назвою «дідаскал» (або «даскал») і «майстер» носить ще назву «бакаляр». Він вчив всіх дітей, незалежно від їх матеріального та соціального положення. Ці дяки вчили дітей або коло церкви, в школі, або дома в заможних людей, що спеціально брали їх до себе для навчання свої дітей. Дяк міг допомагати при Богослужбі, але не це було головним його завданням. Дяк повинен був не тільки вчити дітей, а й переписувати книги, був і переписувачем; як людина освічена, очевидно, виконував і всякі інші справи як приватного, так і громадського характеру, згідно з вимогами часу та обставин того оточення, де йому доводилося працювати. Часословець, Псалтир, «Апостол», «Октоїх» -- ось ті підручники, без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості в православній Україні. Так само як і в домонгольську добу, очевидно, і круг знання був однаковий, як і методи засвоєння науки. На цьому освіта закінчувалася. Священики передавали священство у спадщину своїм дітям і тому вони научались грамоті у своїх батьків або бурси, де навчалися майбутні священнослужителі. Держава не вважала необхідністю давати доступну освіту бідному населенню. Освіта була розкішшю, доступною шляхті, князям. Існували школи при монастирях, але їх було занадто мало, викладачів не вистачало й науки, які були потрібні в суспільстві в той час в цих школах не існувало. У другій половині XVI ст. під впливом соціально-економічних та ідеологічних факторів освіта в Україні значно розширила свій зміст. У суспільстві все більше відчувалася потреба в освічених на рівні свого часу людях, яких не могли підготувати існуючі на українських землях школи. Виникла потреба створення певної системи освіти, розширення програм, що викладались у польських і західноєвропейських школах, організації вищої школи. Кваліфікованих вчителів не вистачало. Інша справа була в є. школах. Вони мали кваліфікованих викладачів, вимагали від учнів розмовляти латинською мовою, яка била так потрібна на Заході у Вищих учбових закладів, тому що ця мова на той час була мовою науці. Початкову освіту в Україні давали елементарні школи, що діяли, як правило, при церквах і монастирях. Особливо слід підкреслити значення православних монастирів і чернецтва для поширення культури й освіти в тогочасному середовищі. У перших сторіччях після хрещення Русі монастирі відігравали прогресивну роль як розсадники писемності. Але в період XVI-XVII cт. стало очевидним, що ані елементарна школа, ані домашня форма навчання не могли забезпечити достатньою мірою потреби суспільства в освічених людях, що все більше відчувалась у зв'язку із загостренням соціальних і національних суперечностей на українських і білоруських землях, які перебували у складі Речі Посполитої. У цю епоху завдання освіти зводилося, головним чином, до утвердження релігійного світогляду, проповідуванню християнських етичних норм. Це стосувалось як православних, протестантських, так і єзуїтських. Чужа конфесійна школа -- і протестантська, і католицька -- відривала молодь від православної віри. Православ'я служило найголовнішою національною ознакою руського народу (в XV -- XVII ст. слово «русин» було цілком рівнозначним слову «православний»), а через те втрата молодою людиною старобатьківської релігії тягла за собою й втрату своєї національності. Молодь в таких школах полонізувалася, бо латинські й протестантські школи в Польщі були суто польськими. Таке негативне й шкідливе з православного погляду явище мусило звернути на себе увагу українського громадянства, а разом із тим і викликати в ньому бажання запобігти такому лиху, вжити заходів, щоб українська молодь не відступала від своєї віри та національності. Єдиний засіб рятувати від цього молодь -- це заснування своїх власних шкіл, що давали б науку й виховували б учнів в національному дусі. Думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізували шкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. як поодинокими особами, так і цілими організаціями православними, відомими під назвою братств. Завданням братської школи у Львові було релігійне та моральне підвищення нашого суспільства через належне виховання молоді.

З поодиноких осіб у справі утворення шкіл уславився князь Костянтин Костянтинович Острозький, що заснував кілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія. Багатий та впливовий магнат, князь Острозький, в 1580 р. в своєму місті Острозі заснував школу по типу високих шкіл, що проіснувала до смерті свого фундатора (1608), скупчила коло себе визначні наукові сили, дала освіту значній кількості православної молоді. Виклади відбувалися, як і книги писалися, в церковнослов'янській мові, до якої додавалося багато суто українських слів, а також нерідко польські, грецькі й латинські. З мов тут викладалися особливо церковнослов'янська та грецька, бо на тих мовах були Св. Письмо та православна богословська література. На польську та латинську мову звертали менше уваги. Викладалися тут і філософія, і богослов'я, потрібні для виховання молоді в православному напрямі. Крім того, викладалися тут і математика з астрономією. Крім Академії, князь Острозький заснував ще школи: в Турові -- 1572 р., Володимирі Волинському -- 1577 р., Слуцьку -- 1580 р.

Ці школи теж мали завданням своїм зміцнювати православ'я й перешкоджати денаціоналізації нашого народу. Ще більше значення, ніж засновані князем Острозьким школи, мали ті школи, що їх заснували православні братства. Вони теж брали за мету збереження національної свідомості. Братства брали за основу систему освіти є. шкіл, теж саму «сім вільних наук». Не вистачало викладачів, і братства навіть набирали їх безпосередньо у є. школах і серед їх випускників. Організована на єзуїтський зразок православна школа, на думку Петра Могили, могла дати ліпшу зброю для захисту православної церкви від католиків та уніатів. Тому-то він і заклав восени 1631 р. у Києво-Печерському монастирі школу, де викладовою мовою стала латинська, впроваджено було й програми єзуїтських шкіл. Братські школи мали характер цілком конфесійний, як і всі інші школи в Польщі -- католицькі та протестантські, виховували руську молодь в суворо православному, а разом з тим і національному дусі. І ці школи задовольняли православних, вчили нашу молодь, давали їй освіту не гіршу, ніж школи католицькі. Для молоді, котрі не прагнули від'їжджати за кордон для подальшого навчання або працювати в колі дипломатичних відносин, братських шкіл було достатньо для освіти. Тому, не дивлячись на відкриття православних шкіл, є. школи залишались популярними в заможних колах.

3. Видатні українці, випускники Є. шкіл

Більш відомим вихованцем єзуїтів є Богдан Зиновій Хмельницький. Його батько належав до оточення коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Останній був фундатором Львівської школи ордену (1608 р.), що й визначило вибір місця навчання майбутнього гетьмана. У стінах Львівського колегіуму він провів п'ять років, подолавши усі складові нижчого щаблю єзуїтської освіти (від граматики до риторики). Цей час не минув для Богдана дарма. За свідченням французького посла у Варшаві графа де-Брежі та венеціанського посла Віміни, він дуже добре володів латиною. Серед інших, це було заслугою о.Анджея Гонцель-Мокрського, який викладав майбутньому гетьману поетику і риторику. Можна припустити, що учень цінував свого вчителя і підтримував з ним добрі стосунки. Не випадково, саме через о.Анджея львів'яни спробували нав'язати переговори з Хмельницьким під час облоги міста восени 1648 р. За свідченням анонімного оповідача, яке наводить Михайло Грушевський в “Історії України-Руси”, гетьман при зустрічі з о.Анджеєм надзвичайно розчулився. Він обійняв свого вчителя і подякував йому за надану колись опіку і науку. Достовірність цієї сцени викликає сумніви в істориків. Проте неспростовним фактом є те, що саме після візиту ксьондза між Львовом та Хмельницьким дійсно почалися переговори, які завершилися досягненням компромісу. Можливо вдячність учня вчителю також зіграла свою роль у тому, що гетьман задовільнився викупом і відмовився від перспективи заволодіти Львовом. Свої симпатії до о.Анджея Богдан Хмельницький втім не поширював на Товариство Ісуса загалом. До вихованців ордену також належав син молдавського господаря Петро Могила, який відіграв ключову роль у культурно-релігійному відродженні України другої чверті XVII ст. Майбутній київський митрополит навчався у славній Паризькій єзуїтській колегії „Ля Флеш”, яку на початку XVII ст. закінчив Рене Декарт. Шкільна модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її взірцем для створення православної школи нового типу. Дійсно, Лаврська (а згодом - Києво-Могилянська) школа і єзуїтські колегіуми мали дуже подібну структуру освіти. Вона включала три граматичні класи, поезію, риторику, курси філософії та теології (останній читався у Києві з 1689 р.). Єдиною відмінністю православної школи від єзуїтської була наявність підготовчого класу. Проте в обох випадках (принаймні до 1680-х рр.) в філологічній освіті учнів домінувала латина. Слухачам поетики читався огляд греко-римської міфології, який полегшував розуміння творів античних авторів. Останні ж, згідно з принципом “освіченого благочестя” (“pietas litterata”), подавалися у вигляді відповідно підібраних уривків, які не могли зашкодити моральності юнаків. Латинська граматика вивчалася в Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. школа окатоличення віра освіта

Ще одним відомим вихованцем Товариства Ісуса був Іван Мазепа. Здобувши освіту у Києво-Могилянській колегії, він згодом навчався в єзуїтській школі (у Варшаві чи Полоцьку). Перебування в цих, генетично споріднених, освітніх закладах безперечно наклало відбиток на особистість майбутнього гетьмана. Саме тут він отримав добрий вишкіл з класичних мов, познайомився з культурно-інтелектуальною спадщиною античності, оволодів поетичними і риторичними техніками. В цьому зв'язку показовим є враження від спілкування з Мазепою французького дипломата Жана Балюза: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами".

Єзуїтські корені освіченості Івана Мазепи виявлялися також в багатьох інших ситуаціях, звичаях, вчинках. Скажімо, важливою складовою культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних диспутів, вистав, промов і декламацій. Будучи вже гетьманом, Мазепа неодноразово відвідував такі заходи студентів Києво-Могилянської академії, а також - виголошував перед ними промови “мовою Тита Лівія та Ціцерона”. Перебуваючи в єзуїтській школі, майбутній гетьман також безпосередньо зіткнувся з традицією меценатства світських еліт щодо церкви, шкільництва і культури. Згодом, він регулярно надавав матеріальну допомогу Київській православній митрополії, її парафіям, храмам і монастирям. За безпосередньої підтримки гетьмана на межі XVII-XVIII ст. найбільшого розквіту досягає Києво-Могилянський колегіум, законодавчо оформлюється його вже de facto існуючий академічний статус, відкривається Чернігівська православна школа.

З-поміж осіб, які уособлюють історію української культури і церкви на межі XVII - XVIII ст., безперечно виокремлюються Стефан Яворський і Феофан Прокопович. Їх долі є багато в чому подібними. Зокрема, обидва пожертвували своєю конфесійною чистотою заради того, щоб здобути освіту в єзуїтських школах. На відміну від більшості представників церковно-інтелектуальної еліти України кінця XVII - XVIII ст. Стефан Яворський не обмежився навчанням в Києво-Могилянській колегії. Бажаючи розширити свої знання, він стає греко-католиком і в 1684 р. вирушає до Львівської єзуїтської школи. Після річного перебування в ній він продовжує навчання в інших осередках Товариства Ісуса - в Любліні, Познані, Вільно. В Познані він знайомиться з працями відомих єзуїтських філософів та теологів Яна Моравського і Яна Млодзяновського. У Вільно, бажаючи досягти вершин єзуїтської освіти, Яворський переходить на католицизм, приймає постриг під ім'ям Станіслав і навіть очолює студентську Конгрегацію св. Марії. Проте критика Яворським окремих положень католицизму спричиняє його конфлікт з віленськими єзуїтами. В результаті “блудний син” повертається до Києва, де публічно зрікається католицизму (1689 р.). При цьому він недвозначно дає зрозуміти, що “відступництво від благочестивої віри учинив не серцем, лише єдиними устами створив науки ради”.

Не менш тернистим був шлях до знань Теофана Прокоповича. У 1694 р., не дослухавши курс теології в Києво-Могилянському колегіумі, він вирушає до Володимира-Волинського. Тут Прокопович переходить на унію, стає дияконом і префектом греко-католицької школи, а також викладає в ній курси поезії і риторики. З огляду на свої здібності, розум і ерудицію неофіт був відправлений на подальше навчання до Риму, в Колегіум св. Атанасія. Т. Прокопович одразу справив добре враження на єзуїта, який очолював цей заклад. Він дозволив русину вільно відвідувати усі римські бібліотеки і заохочував його вступити до Товариства Ісуса. Але перспектива блискучої кар'єри в лавах ордену його не спокусила: він залишає Рим і у 1702 р. прибуває до України, де знову приймає православ'я.

Блискучі творчі здобутки Стефана Яворського і Теофана Прокоповича після повернення на батьківщину стали наочним свідченням того, що конфесійні хитання їх молодості виправдали себе. Обидва єзуїтські вихованці довели на практиці, що приписуваний ордену принцип “ціль виправдовує засоби” можна використати на благо православної церкви. Можна також згадати про єзуїтські корені ерудиції Сільвестра Косова і Інокентія Гізеля, вплив навчання у Віленській академії на творчість Мілетія Смотрицького, Лазаря Барановича, Яреми Вишневецького, релігійну екзальтованість відданої ордену Анни-Алоїзи Островської тощо. До видатних українців, колишніх учнів є. шкіл, належить також Митрополит Рафаїмл, в миру Михайло Заборомвський(1676, Зборів, нині Тернопільська область, Україна -- † 22 жовтня 1747, Київ) -- український церковний, громадський та освітній діяч. Архієпископ Київський і Галицький (з 1731), Митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Росії (з 1743), член Святійшого Синоду (з 1723); одним із найпомітніших покровителів К-Могилянської академії. З часу посідання Заборовським митрополичого престолу за його безпосередньої участі Київська академія здійснила перші кроки на шляху до покращення та модернізації навчання. Народився у шляхетській польській сім'ї. Батько був католиком і віддав сина навчатися до єзуїтського колегіуму. Але він під впливом матері-українки, православної за вірою, подався до Києво-Могилянської академії. Складно прослідити долі усіх людей, які контактували з Товариством Ісуса на українських землях. Лише в кінці XVI - першій половині XVII ст. через місцеві єзуїтські школи, за підрахунками історика Наталі Яковенко, пройшло близько 2,5 - 3 тис. юнаків. Утім певне уявлення про характер їх взаємовідносин з орденом дає аналіз життєвого шляху низки “великих українців”, долі яких виявилися пов'язаними з Товариством Ісуса.

Висновки

Головний висновок можна відокремлювати в особливу увагу: вплив системі є. шкіл на вищу освіту України. Єзуїті дали потужний поштовх для організації православних академій, шкіл, колегіумів. Окатоличення викликало ненависть у правовірних православних, наприклад у Констянтина Острозького. Правовірні православні українці бачили відтік православної молоді заради освіти на Заході, бажання шляхти навчати своїх дітей в Західних університетах. Тому що є. школи були на той час кращій освітою. У них була система не тільки наукова на вищому рівні, а ще ї виховна й найбільш гуманна. Вони були прихильниками м'якого, гуманного ставлення до вихованців й отримання середньої освіти було безкоштовне й був відкритий доступ до європейської освіти. Це приваблювало багатьох православних сімей. Враховуючи те, що в Україні не було вищої освіти, а середня була або недоступної або безсистемною є. школи були справжнім виходом для багатьох сімей. Треба було рятувати молодь від впливу «єретиків», щоб зберегти національну свідомість українців, тому що православна віра є вірою українців. А врятувати силою було неможливо, це прекрасно розумів князь Острозький. Повинно було б скласти конкуренцію. Так з'явились перші школи при православних братствах, колегіуми, а потім й академії. На прикладі Києво-Могілянськой академії ми бачимо наслідки впливу є. викладачів. Багато викладачів та покровителів були вихованцями єзуїтів. Шкільна модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її взірцем для створення православної школи нового типу. Система освіти була запозичена безпосередньо у єзуїтів. Латинська граматика вивчалася в Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. Педагогічні особливості єзуїтських навчальних закладів зробили вагомий внесок у розвиток навчально-освітньої мережі тогочасної середньовічної Європи та України. Вони вражали своїй доступністю для всіх верств населення (багатих та бідних), в тому числі й для євреїв, як це не дивно.

Навіть з їх підручників починали навчати молодь в першим ВУЗі України. На їх основі стали з'являтись перші підручники українських авторів. Як мі пам'ятаємо, до цього підручниками для дітей були тільки церковні книги.

Після того як єзуїти покинули терени України, вони залишили назавжди свій внесок до української освіти й культури. Не можна ідеалізувати діяльність є. шкіл. Були й недоліки й там теж. Наприклад, в деяких, може й не в усіх, але вони іноді практикували висміювання рідної віри своїх вихованців. Але є й відомості й про толерантність єзуїтів. В цілому наші предки взяли від них найкращі досягнення.

Список використаної літератури

1. Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверті ХVІ - середини ХVІІ ст. - Львів, 2005. - С.9-19;

2. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навчальний посібник: У 3-х кн. - Кн.3.

3. Сєряков С. Єзуїтське шкільництво в Україні: Кількісні показники та структурний розвиток (кінець 40-х - середина 90-х рр. ХVІІ ст.) // Український історичний збірник - 2001. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru