Гетьман Богдан Хмельницький

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

По десяти роках цілковитого упадку України в 1648 році прийшла нагла зміна на ліпше, а цю зміну спричинив славний гетьман Богдан Хмельницький.

Богдан Хмельницький був сином українського шляхтича Михайла, що був урядником у місті Чигирині й недалеко під Чигирином мав невеликий хутір Суботів. Замолоду вчився Богдан у школах у Києві, в Ярославі та у Львові, а потім скоро вступив до козацького війська. Вже небавом показалося, що з нього буде хоробрий і відважний козак-лицар та розумний вождь. Як козацький старшина він брав участь у численних битвах з Турками, а в битві під Цецорою (1620 року) боровся поруч свого батька. Батько згинув у тій битві, а молодий Богдан попався в турецьку неволю, де пробув два роки. В неволі навчився він турецької й татарської мови та пізнав турецькі звичаї, а це в пізнішім житті йому не раз дуже придавалося.

Вийшовши з неволі, став сотником козацького війська і його знали запорожці, як відважного й розумного чоловіка. По козацькім повстанні в р. 1638, що не вдалося, Хмельницький жив постійно в Чигирині, або в своїм хуторі Суботові, що одержав по батькові. Та чигиринський староста й урядники не довіряли йому й боялися тримати коло себе. Отже часто висилали його з козаками у степи, побивати татарські загони. Найбільше зненавидів Богдана чигиринський підстароста, Чаплінські. Коли раз, уже в 1647 році, Хмельницький рушив з сотнею козаків у степ, Чаплінські напав зі своїми гайдуками на Суботів, ограбив цілий хутір і побив наймолодшого синка Хмельницького так важко, що хлопець незабаром умер. Хмельницький подав Чаплінського до суду, але суд розсудив справу несправедливо. Тоді Богдан поїхав на скаргу аж до польського короля Володислава IV у Варшаву, та король сказав, що й він сам безсильний проти шляхти. А зрештою -- говорив король -- „ви люди військові, маєте шаблі при боці, тож самі бороніть своєї чести і свого майна..."

Тоді Богдан Хмельницький сам рішив пімститися за свою кривду і за кривду народу, не тільки на Чаплінськім, а й на всіх подібних панах, що самовільно поводилися з народом. Він поїхав на Січ, скликав усіх козаків, що малими відділами перебували по степах, і розказав їм про свою кривду й кривду всього народу. Він промовив до козаків так сердечно, що вони вибрали його гетьманом і в захопленні взивали його, щоб вів їх до боротьби. Хмельницький договорився ще з татарами, що обіцяли йому помагати, й весною 1648 року рушив проти польського війська і всієї шляхти, що була на Україні. Коли тільки по Україні пішла чутка, що Хмельницький збирає сили проти польських панів, усі, молоді й старі, почали приставати до козаків. Незабаром гетьман мав коло себе велике військо й зачав побивати польське військо, раз-по-раз.

1. Біографія Богдана Хмельницького

Народився близько 1595 року на Наддніпрянщині, ймовірно у Чигирині, в родині службовця при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, пізніше чигиринського підстарости Михайла Хмельницького.

Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, заснованій 1608 року. Опанував польську, латинську мови, писав і говорив тогочасною українською мовою.

У 1620 році разом з батьком, старшиною загону охочих стрільців з Чигиринщини, бере участь у поході гетьмана Жолкевського на Молдавію. У бою з татарами під Цецорою в жовтні того ж року Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив у полон, в якому був два роки. Після повернення з полону вступив до Запорозького війська, брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях проти польської шляхти 1630, 1632, 1637 років.

1637 року бере участь у битві під Боровицею як військовий писар Запорозького війська. 1638 року у складі делегації їздив до Варшави до короля з петицією про повернення реєстровому козацтву привілеїв.

1640-ві роки. Стає відомим козацьким діячем, який викликав недовіру у польської влади й популярність на Запорожжі. У березні 1645 року разом з козаками брав участь у битві французів проти іспанців під Дюнкерком (Франція).

Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу по між добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна, -- так характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В. Липинський.

Проте, хоч порівняно не так багато років відділюють нас від Б. Хмельницького, ми знаємо про нього дуже мало, а саме життя його овіяне легендами. Невідомо навіть точно, де й коли саме він народився. Не підлягає сумніву, що походив Богдан Хмельницький з шляхетської родини, бо користався гербом «Абданк», але з котрої частини України походив -- невідомо. З усіх гіпотез найбільше заслуговують на довір'я дві: за одною -- рід Хмельницьких походив з Галичини, з Хмельника на Перемищині, бо в Галичині вже з XVI ст. зустрічаються Хмельницькі; за другою гіпотезою -- рід його походив з Переяславщини; один із сучасників -- князь Заславський -- називав його «переяславським козаком». Богдан Хмельницький дійсно мав зв'язки з Переяславом: мав там власний двір, одружений був з переяславською мешканкою, Ганною Сомківною, брат якої пізніше був полковником Переяславським; там Хмельницький тримав до хрищення майбутнього гетьмана Павла Тетерю. З Переяславом зв'язані видатні події: 1649 року Богдан прий- мав там польських послів, а 1654 року відбулася там рада з московськими послами.

Рід Хмельницьких був незаможний. Батько майбутнього гетьмана, Михайло, служив у коронного гетьмана Жолкевського в Жовкві, потім у зятя Жолкевського, Яна Даниловича, на Львівщині, і переїхав з ним, коли його призначили старостою Корсунським та Чигиринським. Михайло Хмельницький був осадчим Чигирина та Лисянки. У Чигиринському повіті він був податковим писарем і згодом -- підстаростою. Під Чигирином мав хутір Суботів. 1620 року Михайло Хмельницький із сином Богданом-Зиновієм брав участь в поході на Молдавію і був забитий під Цецорою, Його вдова одружилася вдруге з польським шляхтичем Ставецьким.

Можливо, що під час служби батька в Жовкві народився Богдан-Зиновій. Це було десь коло 1595 року. Вчився він спочатку в українській школі, потім в єзуїтській «латинській», треба гадати, у Львові, де викладав доктор теології Андрей Гонцель-Мокрський, відомий письменник та проповідник. З тієї школи виніс молодий Хмельницький добре знання латини. Наука закінчилася 1620 року, коли під Цецорою турки взяли його в полон і два роки продержали у Царгороді в тяжкій неволі. Викупила його мати. Після того Хмельницький служив, мабуть, у Чигиринському полку, одружився з Ганною Сомківною і господарював на хуторі Суботові.

Про життя Богдана Хмельницького в наступних роках нічого невідомо. Очевидно, він здобув авторитет й зайняв поважне місце в козацькій громаді. 1637 року він був військовим писарем: підпис його с на акті капітуляції під Боровицею -- 24 грудня 1637 року. Наступного року він їздив, як член делегації, до короля, а на під- ставі ординації 1638 року втратив уряд писаря і став звичайним сотником Чигиринського ідолку.

1644 року французький уряд закликав на військову службу українських козаків. Посол де-Брежі писав 21 вересня 1644 року кардиналові Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця Хмельницького, якого поважають при дворі короля: «це людина освічена, розумна, добре знає латинську мову.. . він готовий допомогти нам». У 1645--1646 роках понад 2.000 козаків перевезено до Франції, і вони брали участь в облозі Дюнкерхену. Треба гадати, що серед ких був і Хмельницький." Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою користався Хмельницький, не зважаючи на свою невисоку рангу.

Року 1646 король Владислав IV заходився був творити коаліцію держав для боротьби проти Туреччини, але зустрів опозицію збоку польської шляхти. Тоді разом з канцлером Юрієм Оссолінським вирішив спровокувати Туреччину на воєнні дії нападом на них козаків. Для цього закликано до Варшави на таємну нараду 4-ох козацьких представників: осаулів -- Барабаша та Караїмовича і сотників -- Нестеренка та Богдана Хмельницького. Король видав їм гроші, прапор і грамоту, якою дозволялося збільшити реєстр козаків до 12.000. З цього плану нічого не вийшло, хоч зібрано тоді 16.000 найманого війська. Сам канцлер зрадив таємницю, і сойм у жовтні 1646 року зажадав розпустити військо. Однак, для наступних подій ця таємна нарада відіграла не абияку ролю: вістки про неї поширилися серед козацтва і стали ґрунтом для леґенди, що король дивиться на козаків, як на своїх спільників у боротьбі з польськими магнатами.'

До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком лояльного сотника, який користувався пошаною не лише на Україні, але й у Варшаві.

Раптом усе життя Хмельницького було зламане так, як то часто траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами». Можливо, якраз пошана, якою користувався Хмельницький при дворі Владислава IV, викликала ненависть до нього родини магнатів Конецпольських, вороже наставлених до українців. Олександер Конецпольський, з 1632 року Корсунський та Чигиринський староста, син коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, вирішив усу- нути нелюбого йому сотника. Тож, підстароста Чигиринський, Чаплинський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів під час відсутності Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забрав його другу жінку, а сина досмерти забив канчуками. Легальні заходи Хмельницького не дали жадних наслідків, а Конецпольський навіть дав наказ арештувати його і стратити. Лише приятель і кум Хмельницького, Станіслав-Михайло Кричевський, допоміг йому втекти з-під варти. З невеликим загоном козаків Хмельницький виїхав на Запоріжжя.

Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини, маєтку, переслідуваний місцевою адміністрацією, став бунтівником, месником за власні образив

2. Перша доба повстання Богдана Хмельницького

На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну пошану і його обрали гетьманом. На його бік перейшла залога реєстрових козаків, що стояла на Запоріжжі, а татарський хан вислав йому на допомогу своє військо.

Чутки про рух, що його підняв Хмельницький, занепокоїли польський уряд. Коронний гетьман Микола Потоцький вирушив на Запоріжжя, щоб здавити повстання в самому початку. Реєстрових козаків і загін німецької піхоти він вислав Дніпром, щоб вони біля Кодака з'єдналися з 4. тисячами польського війська і реєстрових козаків, що йшли під проводом гетьманового сина, Стефана Потоцького. За ними йшло 6.000 війська під проводом гетьманів -- Миколи Потоцького та Мартина Калиновського.

Реєстрові козаки, що пливли човнами, збунтувалися, перебили всіх старшин, крім Михайла Кричевського, і перейшли на бік Хмельницького. Біля балки Жовті Води Хмельницький напав на польський авангард, що був під проводом Стефана Потоцького. Реєстрові козаки з війська Стефана Потоцького також приєдналися до нього. Військо Стефана Потоцького було знищене, а сам він тяжко поранений, потрапив у полон до татар і помер. Живим залишився один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку. Вони почали відступати, але Хмельницький наздогнав їх 26 травня 1648 р. біля Корсуня і розгромив. Поразка поляків була повна. Обидва геть- мани опинилися в татарському полоні.

Тим часом Владислав IV помер і поляків охопила паніка: ні короля, ні гетьманів, ні війська. Паніку підсилило повстання селян на Київщині, які почали бити панів, жидів, палити польські маєтки, Повстання перекинулося на Полтавщину, на Вишневеччину. Сам князь Єремія Вишневецький ледве втік до Польщі.

Згідно з конституцією, під час міжкоролів'я канцлер мусів подаватися на демісію, але, зважаючи на тяжкий стан країни, канцлер Оссолінський почав правити нею сам. Спішно скликано соймики, асигновано кошти на 70.000 найманого війська. Обрано нових гетьманів: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга та Олександра Консцпольського.

Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про смерть короля, він вислав до нього листа, в якому вимагав збільшити реєстр козаків до 12.000, повернути православним церкви і виплатити козакам платню за 5 років. Такі скромні умови запропонував був Хмельницький після перемог при Жовтих Водах та Корсуні. Ці умови конвокаційний сейм прийняв, і оголошено було перемир'я.

Богдан Хмельницький тоді ще й сам не розумів грандіозних форм того повстання, що він підняв, щоб помститися за власні образи. Його лякали селянські повстання, і він намагався втихомирити їх. Однак, повстання ширилося по всій Україні -- на Поділлі, Волині. Ватажком їх став Максим Кривоніс, шотландець з походженням. З польського боку виступив Єремія Вишневецький, який мордував повстанців, вбивав їх на палі і тим ще більше розпалював ненависть.

Тим часом військо Хмельницького збільшувалося спольщеними українськими шляхтичами, які переходили на його бік після поразки під Жовтими Водами та Корсунем, серед них були -- майбутній військовий писар та вірний співробітник Хмельницького Іван Виговський, С. Мрозовицький-Морозенко, брати Іван та Данило

Нечай, Іван Богун, Кричевський. Деякі з цих людей мали освіту, яку здобули в закордонних університетах, мали державний досвід. Вони зайняли високі посади у війську, поруч з старими полковниками, здебільшого з Запоріжжя, як Джеджалій, Бурлій, Вишняк, Гиря, Нестеренко, Топига та інші.

Селянські повстання і терор, що його вносив Вишневецький, примусили Хмельницького поновити рух, бо тільки таким способом міг він тримати в руках повстанців. Знову закликав він татар, 3-го липня 1648 року поновилися воєнні дії.

Сили противників були майже однакові: близько 100.000 чоловіка і 100 гармат мали поляки, близько 118.000 мав Хмельницький, але в тім числі було коло 40.000 слабо озброєних повстанців-селян, які часто тільки заважали діям. Слабістю польського війська був його величезний обоз: до 100.000 возів з винами, припасами, посудом, одягом панів. На кордоні Поділля та Волині, під Пилявцями, 23 вересня 1648 року польське військо було розбите, 80 гармат і десятки тисяч возів забрали козаки. Цю здобич оцінювано на декілька десятків мільйонів злотих.

Польське військо тікало на захід. За ним ішли козаки. Вони здобули Збараж, Вишневець, Броди і 8 жовтня підступили під Львів.

Богдан Хмельницький обложив Львів, але задовольнився окупом у 200.000 червінців та крамом на півмільйона червінців і рушив на Варшаву. Рух Хмельницького викликав великі селянські повстання в Галичині й на Волині. Селяни палили замки, палаци, вбивали шляхту. Хмельницький не врахував значення цих повстань і не використав їх.

Не зважаючи на погром польської армії, Хмельницький вважав, що воює він не з державою, не з королем, а зі шляхтою. Він вислав до Польщі послів з вимогою обрати на короля брата Владислава IV -- Яна-Казіміра. Неясно, чому наполягав він на кандидатурі цієї обмеженої, малоінтелігентної людини. Новому королеві Хмельницький ставив умови: амністія для всіх, хто брав участь у війні, залежність гетьмана лише від короля, скасування церковної унії, поновлення козацьких прав, збільшення реєстру козаків, право виходу на море, територіальна автономія України.

Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замості, де й дістав вісті обрання на короля Яна-Казіміра. Причину, яка спинила рух Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. Насамперед -- військо було втомлене, серед нього ширилися хвороби, стояла вже пізня осінь, і похід серед ворожого польського населення був дуже небезпечний; полковники відрадили Хмельницькому йти далі. З другого боку шанси Польщі значно піднялися, бо в жовтні 1648 року підписано в Мюнстері мир, який закінчив ЗО-літню війну, і Австрія, союзниця Польщі, могла діяти по її боці. Але головним було те, що Хмельницький ще не мав на меті нищити Польщу, він хотів лише встановити там уряд, який виконав би домагання козаків. Полковник Силуян Мужиловський писав, що король Ян-Казімір до обрання обіцяв Богданові «бути руським королем» і підтвердити все, що козаки «через шаблю узяли».

На бажання короля Хмельницький залишив Замостя і рушив до Києва.

3. Від повстання до визвольної війни

На Різдво 1649-го року Богдан Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва. Його зустрічали, як героя-визволителя України з польської неволі, як нового Мойсея. Єрусалимський патріярх Паїсій, митрополит Київський Сильвестер Косів, духовенство, професори Києво-Могилянської Колегії, спудеї влаштовували пишні акти, виголошували панегірики. В Києві чекали посли Молдавського та Волоського господарів і Семигородського князя.

Перебування в Києві відіграло велику роллю в формуванні психології Богдана Хмельницького, Розмови з патріархом і київською елітою відкрили йому очі на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю та утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову ідеологію

українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького, як згадано вище, переходило багато спольщених українців-шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана.

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.

«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! -- казав він. -- Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру. . . Поможе мені в тому чернь уся -- по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер. . . у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич»."

Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед польськими послами у 1649 році. Властиво, цю програму зберіг він до кінця свого життя.

Серед послів був сенатор, воєвода Брацлавський, а пізніше і Київський -- Адам Кисіль, один із найвидатніших українських патріотів та політичних діячів XVII століття. Він походив з волинської шляхти, був одним із найзаможніших магнатів та провідником непокозаченої православної шляхти і виступав в сеймі та в сенаті в обороні українського народу і православної віри. Але він був противником повстання і вважав, що між Польщею та Україною можна знайти компроміс. Кисіль не раз брав участь як представник Польщі в переговорах з козаками. За відданість інтересам України польська шляхта вважала його «зрадником». «Я майже зів'ялий, ввесь умучений і на здоров'ї скалічений, -- писав Кисіль Хмельницькому в 1651 році, -- три роки ганяю... від сейму почавши, досі постійно зношуся з королем, щоб кров християнська не лилася, щоб остання частина народу нашого козацького не згинула». Так характеризував він свою діяльність з першого року повстання Хмельницького.

В особах колишніх друзів Хмельницького і Киселя стали один проти одного патріоти, віддані Україні діячі, бо йшли вони різними шляхами і розділяла їх різниця ідеології і тактики.

Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.

У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але оскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з нагоди, зайняти Смоленськ і заявити претензію на польський престіл." Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріарх Паїсій. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні."

Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції україно-турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося зреалізувати союзу з Молдавією та Семигородом.

Війна була неминуча, її диктували настрої селян: «вся чернь зброїться, смакуючи собі свободу від робіт та податків, і навіки не хоче мати панів, -- писав сучасник. -- Так чернь роз'ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче». З другого боку Польщу лякали чутки, що Богдан Хмельницький творить «вільне князівство козацьке», «відокремлену державу».

На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посунуло на Україну. Хмельницький, мавши лише коло 70.000 козаків, не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію і тримав її в облозі півтора місяця.

Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський дав йому відсіч, але сам загинув у бою.

На допомогу польській армії прийшов король з новими силами. Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канцлер Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, і той поставив вимогу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.

Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське -- від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Цією областю управляє гетьман. Вона має своє військо -- 40.000 реєстрових козаків. Решта -- селянство -- мусить повертатися до панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація та польські пани можуть повертатися на свої місця. Православна Церква дістає права рівні з Римо-Католицькою. Унія касується. Єзуїтські школи в Києві ліквідується.

Так -- замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави -- здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіальною автономією для козацької верстви."

Зборівський договір проголошений як «Декларація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не реалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сейму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання сейму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенату. Українська Уніатська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніагів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду."

В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького. Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами.

Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського договору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів і підняли повстання. Ще більше обурювали їх польські пани, які поверталися в свої маєтки. З другого боку Польща не виконувала своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не здійснив амністії, і багатьох повстанців страчено."

Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксандою, мав одружитися його син Тимош. Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою князів християнського народу» і обіцяв свою опіку. (М. Грушевський вважав це васалітетом, але Д. Дорошенко -- просто союзом). Це

ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег -- Іван Богун.

Вирішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два війська: Хмельницький --- близько 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і поляків -- 80.000 та стільки ж озброєної челяді. На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем 1. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім.

4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям. Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.

Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля Білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори. Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське воєводство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон -- на Слобожанщину.

Білоцерківський договір також не був реалізований: на сеймі один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду -- видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат. Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб. хмельницький повстання визвольний війна

Катастрофа балканської політики була страшним ударом для плану Богдана Хмельницького: він хотів посадити на престіл Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні надійний західній кордон.

Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.

Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тоталальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи -- все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населення в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину. Як казав М. Грушевський, «справа самостійности України була вбита за ціну її територіяльного розширення», бо прилучення України до Москви було вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

4. Переяславська угода

Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роллю в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво иіж Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріарх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки.

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею.

В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася до решти, й прийняли під свою високу руку».

Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так: «Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення ..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого „холопа"».

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне -- трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом України з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'св, намісник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса -- дар царя Хмельницькому -- та великий почет.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимоша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори відбувалися сухо й офіційно."

8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і -- недовір'я щодо дійсних намірів Москви.

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники -- Тетеря та Лісницький (Миргородський) -- і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою.

Питання -- чи приносили московські посли присягу, чи ні -- розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і державний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.

Єдиний документ, в якому зберігся опис подій -- це «Статейний список» Бутурліна -- звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «великое множество всяких чинов людей» -- тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи."

Далі -- протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі -- бажання гетьмана, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежности від Польщі, -- це було найголовнішим на той момент.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією Московського царя над Україною та 2) дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави.

У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Бутурліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлін відмовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батько та брат Виговського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужаловський -- видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1653 рр., зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному.

М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О. Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт -- і раніше чи пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл України».

З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.

У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів. Оригінали цих документів не збереглися. Збереглися лише московські переклади.

У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це, видно, що основна їх ідея -- встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна самостійність -- зовнішня і внутрішня.

На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифікацією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року», -- писав А. Яковлів, Тож по сутті це був не Переяславський, а Московський договір, укладений на підставі Переяславського.

В історичній науці і до цього часу нема сталої думки щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться -- «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». Заява московського уряду про те, що Ян-Казімір, потверджує, що московський уряд визнавав Україну в момент укладення договору свобідною державою."

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верньій подданньій».

В офіційному советському виданні документів, що стосуються до Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких просив він московський уряд допомогти в боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханнями про «включение Украйни в состав России» (т. III, стор. 195) або про «воссоединение» (т. II, стор. 132, 177; т. III, стор. 364, 365, 381).

Аналіз цих документів показує щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України «государем й царем, яко православное свети- ло» (т. II, стор. 132), або «царем й самодержцем бьіл» (т. II, стор. 177 -- 1669 р., З травня). В пізніших документах виразно йде мова про військову допомогу, прийняття «під високу руку» (т. III. стор. 195 -- 3652 р., 21 лютого), «під кріпку руку» (т. III, стор. 364 -- 1653 р., серпень), «ратню руку помочі» (т. III, стор. 365 -- 1653 р., серпень) і т. ін.

Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро 1 писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: « . . . чинить . . . как определено в помянутьіх Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. -- е логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского»."

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московією на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я став у ж е паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом незалежности України були ті численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами."

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими зверталися до Богдана Хмельницького: його називали -- «Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів). Іван Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як належало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал Густинському монастиреві 22 липня 1655 року підписаний -- «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк».

Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди: «Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України -- урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм і «станами» України. . . Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні»."

Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товарщііем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельницький будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семигородського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну армію»."

Так розуміли становище України після 1654 року політики. Шведський король Карл-Г устав IV писав Хмельницькому в 1656 році: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною». Французькі урядові кола вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Хмельницького -- бути володарем України." 1657 року посол австрійського цісаря, архієпископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницького та його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну й войовничу республіку»." Дійсно, бачимо низку договорів різних держав з Україною, як повноправною, незалежною державою.

Не зважаючи на таке одностайне розумінння сучасниками суті угоди України з Москвою, в історіографії не лише московській, але й в українській, як вище зазначено, і досі не встановилося твердої опінії про те, що саме являла собою ця угода.

Не зупиняючись на загальноприйнятій російській версії про повне підданство України, яка спростована вже наведеними вище фактами, зупинимося на таких поглядах: 1. Унія України з Москвою: а) реальна (М. Дьяконов, О. Попов); б) персональна (В. Сергеевич, Р. Лащенко); 2. васалітет (В. Мякотін у своїх перших працях, М. Поіровський, почасти М. Грушевський, 1, Крнп'якевич, М. Слабченко, Л. Окіншевич, М. Петровський, А. Яковлів у своїх перших працях); 3. Протекторат (почасти М. Грушевський, 1, Крип'якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях); 4. Псевдо-протекторат (Б. Галайчук); 5. Остання думка: Переяславська угода --* мілітарний союз двох держав (її висловив перший В, Липинський, а підтримали -- 1. Борщак, почасти А, Яковлів в останніх творах, О. Оглоблин)"

Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю й нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права козацької нації почали порушатися москалями».

Висновок

Як бачимо, Богдан Хмельницький -- відбудував вільну державу на Україні, що була цілих триста літ перед Хмельницьким під пануванням Литви й Польщі. Правда, що молоду українську державу не вспів гетьман оборонити перед усіми ворогами, бо їх було забагато, а до того ще він завчасно помер, але по Хмельницькім ідуть його слідами інші гетьмани і -- як побачимо -- Україна вже ніколи потім не була в такій неволі, як перед Хмельницьким.

Гетьман Хмельницький має в українській історії велику славу, бо він перший рішучо повів козацьке військо до боротьби за волю народу І рідної землі. З тих славних часів наші малярі намалювали кілька прегарних образів, а з них найкращий є: „В'їзд Богдана Хмельницького до Києва", в січні 1650 року, по битві під Зборовом. Цей образ намалював артист-маляр Івасюк.

Про Хмельницького укладав народ пісні, з яких багато дотепер заховалося, його прославили декотрі наші поети в віршах, а письменники в оповіданнях і повістях. У Києві, на площі перед храмом св. Софії, стоїть гарний памятник Хмельницькому, що представляє гетьмана на коні з булавою в руці.

Список використаних джерел

1. Бойко О.Д. Історія України: посібник / Олександр Дмитрович Бойко. - [3-тє вид., доп. ]. - К.:Академія, 2008. - С. 261.

2. Історія України / [ кер. авт. кол. Ю.Зайцев. ] - [ вид. 4-те, зі зм.]. -Львів: Світ, 2003. - С.416.

3. Литвин В. Історія України: підручник / Володимир Литвин. - [5-те вид., доп. ]. - К.: Наукова думка, 2010. - С.430.

4. Остафійчук В.Ф. Історія України: нове бачення: навч. посібн. / Василь Фокович Остафійчук. - [4-те вид., випр.]. - К.: Ліра, 2008. - С.235.

5. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. - [2-ге вид., випр. та доп. ]. - Х.: ВД «Школа», 2008. - С.268.

Размещено на Allbest.ru