Історія Югославії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Югославія

Виконав: Мацик Володимир

Комуністи при владі у Югославії. Й. Броз Тіто

Югославія капітулювала. Нацисти розчленували територію країни на частини -"незалежні" Сербію і Хорватію. Основним знаряддям нацистського режиму стала так звана "незалежна держава Хорватія" Усташський терор та німецька окупація викликали активізацію руху чотників (чота - загін) під проводом Д. Михайловича. Чотники орієнтувалися на емігрантський уряд у Лондоні і ставили на меті звільнення країни.

Масштабну визвольну війну проти окупантів розгорнула Комуністична партія Югославії (КПЮ).

На звільненій території влада переходила до рук народно-визврльних комітетів 25-26 листопада 1942 р. у м. Біхач (Боснія) відбутись установчі збори за участю Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча народного визволення Югославії (АВНВЮ). Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча народного визволення Югославії (АВНВЮ) Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

У вересні 1944 р. на територію Югославії вступили радянські війська. Із звільненням 20 жовтня 1944 р. Белграда, а також Сербії позиції народно-визвольного руху ще І більш зміцнилися. Одночасно було завдано удару по чотницькому руху. 7 березня 1945 р. Й. Броз Тіто відповідно до рекомендацій, ухвалених Кримською конференцією керівників СРСР, США, Великої Британії, сформував уряд Демократичної Федеративної Югославії (ДФЮ), який офіційно був визнаний протягом березня СРСР, Британією та США.

Навесні 1945 р. представницька делегація ДФЮ прибула до Москви. 11 квітня Й. Броз Тіто і В.М. Молотов підписали у присутності Сталіна радянсько-югославську угоду про дружбу, взаємну допомогу та повоєнне співробітництво. Кремлівське керівництво прагнуло зміцнити свій вплив у Югославії.

На виборах до Установчої Скупщини в листопаді 1945 р. КПЮ отримала 90% голосів. 29 листопада 1945 р. Установча Скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). Того ж дня було ухвалено Декларацію про остаточну ліквідацію монархи. Нова конституція країни, ухвалена 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до складу якої увійшли 6 союзних республік: Сербія (дві автономії - Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія. Переважаючою визнано державну власність.

Ще у серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа Уже в травні 1945 р було введено по суті монополію зовнішньої торгівлі, у серпні - скасовано іноземні концесії на видобуток корисних копалин. Згідно із законом 1946 р. про націоналізацію великої промисловості. Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти фашизму й ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ прийшла до влади, розпочавши формування тоталітарного за своєю суттю режиму в країні.

Конфлікт з СРСР.

Лідер Югославії Й. Броз Тіто став на чолі уряду і правлячої партії. Керівництво КПЮ відмовилось брати участь у засіданнях Інформбюро, створеного у вересні 1947 р. на Нараді комуністичних і робітничих партій Східної Європи. Серйозні протиріччя між двома країнами поглибились, коли західні країни запропонували Югославії повернути Італії порт Трієст. В СРСР можливість такого перебігу подій розглядалася тільки за умови перемоги комуністів на виборах в Італії. 20 березня 1948 р. ВКП (б) надіслала керівництву КПЮ листа з численними докорами. Почалось інтенсивне листування між Москвою і Белградом. У свою чергу, Тіто висловив занепокоєність у зв'язку з лютневим переворотом у Празі. Він нагадав Кремлю про недостатню, з його точки зору, допомогу під час війни.

У червні 1948 р. Інформбюро ухвалило резолюцію "Про становище у КПЮ". Керівники югославських комуністів були звинувачені у невизнанні марксистської теорії класів і класової боротьби у перехідний період.

29 червня югослави відповіли довгим і не менш різким листом. У Москві почала виходити сербською мовою газета "За соціалістичну Югославію", покликана "згуртувати всі антитітовські сили".

Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгострішим міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення кремлівського керівництва підкорити норовливого і впливового керівника Югославії своїм інтересам і нав'язати суверенній країні свою модель розвитку. югославія міжнаціональний скупщина

Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації у країні.

Югославська система самоврядування лише частково пом'якшила комуністичний режим. У цілому ж югославська система зберегла автократичні риси, що найбільш наочно виявилось у культі особи Тіто та його необмеженій владі. У травні 1974 р. Скупщина СФРЮ обрала його президентом Югославії без обмеження строку мандата. Тоді ж, на X з'їзді СКЮ, він був обраний довічним головою СКЮ.

Нова конституція 1974 р. істотно розширила права союзних республік і автономних країв, поглибила всю систему самоврядування.

Основним, як і в попередні часи, стало протиріччя між хорватським і сербським етнічними кланами. Федеральне керівництво на чолі з Тіто, помітивши ці тенденції, визнало найбільш небезпечним сербський клан і завдало по ньому випереджувального удару. Після зміщення 1966 р. з усіх посад А. Ранковича розпочалася боротьба за ліквідацію переважання сербів у федеральних органах влади. Наслідком стало різке пожвавлення націоналістичних течій у Косово, серед албанців і у Хорватії.

1968-1971 рр. були позначені національними виступами в Косово, демонстраціями белградських студентів, загостренням ситуації у Хорватії.

Аналогічні процеси відбувалися і в інших союзних республіках та автономних краях. Югославське керівництво на чолі з Тіто вбачало їхні причини у недовершеності політичних реформ. Новим кроком до їх розвитку стала конституція 1974 р., що поглибила децентралізацію югославскої держави. Майже рівні права було надано автономним краям Косово і Воєводині, що у Сербії розцінили як підрив її єдності. У новому державному устрої виразно проглядали риси конфедерації. Конституція об'єктивно сприяла послабленню центральних органів федерації. Єдність країни було на практиці поставлено в залежність від єдності СКЮ, а долю останнього - від особи Тіто. Після смерті лідера Югославії 4 травня 1980 р. відцентрові тенденції посилились. Найвиіці посади у державі і СКЮ заміщувались строком на один рік по черзі представниками всіх республік і країв.

Національні проблеми стали віссю політичного життя Югославії. Наприкінці травня 1981 р. великі заворушення спалахнули у найбільш відсталому в економічному відношенні краї Косово.

Національні проблеми у країні тісно перепліталися з погіршенням соціально-економічного становища у країні, наростанням глибокої кризи.

Проголошення незалежності союзних республік.

Подальший розвиток подій в країні відбувався і під впливом міжнародних факторів. "Перебудова" в СРСР, безкровні революції 1989 р. у ряді країн Центральної та Південно-Східної Європи прискорили політичні процеси в Югославії. Останньою цементуючою основою югославської федерації залишався СКЮ - правляча партія країни. Початок розпаду СКЮ став початком розвалу Югославії. 20-22 січня 1990 р. у Белграді відбувся XIV позачерговий з'їзд, якому судилося стати останнім в історії СКЮ. На ньому делегації Словенії та Хорватії оголосили про незалежність своїх партійних організацій і залишили з'їзд. Центр ваги політичного керівництва остаточно перемістився у республіки.

1990 р. став роком проведення виборів на багатопартійній основі у союзних республіках і початком діяльності знов обраних республіканських парламентів. У квітні 1990 р. відбулися вибори у Словенії та Хорватії. В обох республіках комуністи зазнали поразки. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція Словенії (ДЕМОС), головою Президії У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), а її лідер Ф. Туджман. У самій Хорватії різко загострилися хорвато-сербські протиріччя. За конституцією 1990 р. Хорватія проголошувалась державою тільки хорватського народу.

У населеній переважно сербами Сербській Кращі (центр - м. Кнін) було проголошено свою республіку і ухвалено Декларацію про суверенітет і автономію, Так виник сербський рух у Хорватії, який поставив за мету не дозволити відірвати себе від Сербії.

У листопаді - грудні 1990 р. відбулися вибори на багатопартійній основі і в інших чотирьох югославських республіках. Загальну увагу привернули вибори у Сербії. Тут колишнього Союзу комуністів Сербії, який оголосив про саморозпуск улітку 1990 р., і Соціалістичного союзу трудового народу було створено Соціалістичну партію Сербії (СПС).

Вибори у Чорногорії принесли перемогу Союзу комуністів, який, зберігши свою назву, проголосив демократичні реформи у країні.

У Македонії жодна з партій не отримала більшості Македонії було обрано К. Глігорова, представника старої політичної еліти.

26 червня 1991 р. Словенія і Хорватія, кожна окремо, проголосили свою повну незалежність. Федеральна влада у Белграді оголосила ці акти незаконними і шляхом введення військ на території цих країн сподівалася запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік.

Македонія здобула незалежність на основі референдуму у вересні 1992 р., уникнувши воєнної конфронтації.

Парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. СФРЮ вже практично не існувала. у Белграді вирішили створити нову федерацію - Союзну республіку Югославію (СРЮ), яка об'єднала Сербію і "Чорногорію (квітень 1993 р.).

Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії Слободан Мілошевич, котрий став президентом СРЮ.

У листопаді 1990 р. у Боснії та Герцеговині за підсумком перших багатопартійних виборів до влади прийшли партії, що представляли основні національно-релегійні партії: мусульманська Партія демократичної дії, Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. Між ними розгорнулося гостре політичне протиборство Більшість у республіканському парламенті отримала Партія демократичної дії, а її голова А. Ізєтбегович став головою Президії Боснії та Герцеговини, тобто керівником республіки. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність і суверенітет єдиної держави. .

Громадянська війна

6 квітня 1992 р. країни ЄС визнали незалежність Боснії та Герцеговини. Одразу ж після цього спочатку у Сараєво а потім і в інших регіонах республіки розпочалися зіткнення збройних формувань етнічних громад, які незабаром переросли у повномасштабну громадянську війну. Сербію було звинувачено у підтримці сепаратистських зазіхань боснійських сербів і агресії проти Боснії та Герцеговини. 30 травня Рада Безпеки 00Н ухвалила рішення про міжнародну політичну й економічну ізоляцію СРЮ (Сербії та Чорногорії).

У перебігу воєнних дій навесні й восени 1992 р. боснійські серби, маючи краще організовану армію, перевагу у бойовій техніці і озброєнні досягли значних воєнних успіхів у всіх регіонах Боснії та Герцеговини, практичне повністю блокувавши столицю республіки - Сараєво. Протягом кількох місяців місто піддавалося нищівному бомбардуванню. У 1994 р. бойові дії мали в цілому позиційний характер без істотних змін лінії фронту: вдалося погасити тільки після створення мусульмано-хорватської федерації. Угоду з цього питання за посередництва США було підписано у березні 1994 р. у Вашингтоні.

У травні і серпні 1995 р. армія Республіки Хорватії у ході широкомасштабних воєнних операцій повернула під свій контроль більшу частину території Сербської Країни, а сербсько-країнська армія, що взаємодіяла з частинами боснійських сербів, перестала існувати як воєнна сила. ; Серйозним ударом для сербів у Боснії стало бомбардування авіацією НАТО їхніх воєнних і промислових об'єктів, здійснене у серпні--вересні 1995 р. з відома Ради Безпеки 00Н. За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів.

Поворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної Контактної групи (КГ) по Боснії та Герцеговині у складі представників Росії, США, ФРН, Франції. Великої Британії. Над-час напружених консультацій КГ^ липні 1994 р. було сформовано мирний план. На його основі конфліктуючі сторони за підтримки країн -- членів КГ у листопаді 1995 р. в американському місті Дейтон розробили пакет мирних документів з боснійського врегулювання, який і було 14 грудня 1995 р. підписано у: Парижі президентом Республіки Сербії Слободаном Мілошевичем, головою Президії Боснії та Герцеговини А. Ізєтбеговичем і президентом Хорватії Ф. Туджманом. Свої підписи під цим документом як свідки поставили і керівники країн - членів Контактної групи - президенти Б. Клінтон, Ж. Ширак, прем'єр-міністри Дж. Мейджор, В. Чорномирдін, канцлер Г. Коль.

Згідно з мирною угодою Боснія і Герцеговина залишається єдиною державою у її міжнародно визнаних кордонах, однак складатиметься з двох суб'єктів - Боснійської мусульмано-хорватської Федерації і Республіки Сербської.

14 вересня 1996 р. у Боснії та Герцеговині відбулися перші повоєнні вибори. На загальнодержавному рівні були обрані три члени Президії Боснії та Герцеговини (колегіальні глави держави): Алія Ізєтбегович (боснієць-мусульманин) та Крешимир Зубак (хорват) представляли Боснійську мусульмано-хорватську Федерацію, а серб Момчило Країшник - Республіку Сербську в БЦ.

Становище у країні залишається складним, та головне - покладено край кровопролитній війні. Майбутнє Боснії та Герцеговини в руках її народів і політиків.

У Союзній Республіці Югославії центром уваги стали вибори в Сербії у листопаді 1996 р. Перемогу здобула Сербська соціалістична партія, а її лідер Слободан Мілошевич був обраний президентом Сербії. Однак Верховний суд Сербії не без участі соціалістів скасував результати виборів здобула опозиція.

У березні 1998 р. у сербській провінції Косово виник новий міжетнічний конфлікт, пов'язаний з албанцями, що проживають тут.

Використана література

1. Дейчаківський Микола. На визвольних стежках Європи.- К.: Юніверс, 1997.- 128с.

2. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. - Запоріжжя: ЗДУ, 2003.- 77с.

3. Реформування поліції в країнах Центральної та Східної Європи.- К.: Задруга, 2005.-

4. Історія країн Західної Європи та Північної Америки нового часу.- Львів: ЛНУ, 2002.- 150с.

5. Коріненко П.С. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945рр.).- Тернопіль: астон, 2002.-

6. Іваницька Ольга Павлівна Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002).- Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003.- 560с.

7. Газін, Володимир Прокопович Новітня історія країн Європи та Америки 1945-2002 роки: Навчальний посібник/ В.П. Газін, С.А. Копилов; За ред. А.О. Копилова.- К.: Либідь, 2004.- 624с.- 14-53

Размещено на Allbest.ru