Размещено на http://www.allbest.ru/

Включення в 1954 році Кримської області до складу УРСР - історичні передумови та наслідки

Зміст

• Вступ
• 1. Історичні аспекти формування на території Криму полікультурного середовища
• 2. Причини передачі Криму до складу Української РСР
• 3. Хронологія передачі Криму до складу Української РСР
• Список використаних джерел

Вступ

У 2014 році виповнилось 60 років з дати, відколи Крим знаходиться у складі України. Приєднання Кримського півострова до УРСР у 1954 році і до сьогодні приймається широким загалом, особливо на теренах пострадянського простору, як примхливе рішення першого секретаря ЦК КПРС Микити Сергійовича Хрущова. Проте, дослідження реальних подій того часу доводить правомірність та виключно економічну та соціальну доцільність передачі Криму до складу УРСР. При цьому внесок України в розвиток Кримської області дійсно є визначальним та історично виправданим рішенням, що сформувало певний напрям розвитку цих територій, в тому числі і в соціально-культурному середовищі.

Після розпаду СРСР та проголошення незалежності радянських республік проблема передачі Криму постала дуже гостро. По-перше, вказуючи на волюнтаристський характер передачі М. Хрущовим Кримської області Україні, мали місце спроби вказати на незаконність цієї події і таким чином висвітлення дійсних причин передачі Криму до складу УРСР є проблемою не тільки історичної, але й державної важливості. По-друге, незважаючи на шістдесятирічне існування Криму у складі України, та двадцять три з них - у складі незалежної України, дуже гострим залишається питання національно-культурної приналежності населення Криму. Підвалини та напрямок розвитку цієї сфери у складі України були закладені ще до моменту передачі Криму до УРСР, здебільшого тими умовами, що і спричинили необхідність передачі.

Таким чином в умовах незаконної окупації українських територій «братньою» країною подана проблема є дуже актуальною, бо для розуміння сучасної національно-культурної ситуації в Криму необхідно зрозуміти мотиви передачі Криму з Російської РФСР до іншої національної республіки та умови, в яких починався розвиток кримських територій у складі України.

крим передача український

Першими жителями Криму, відомими для нас з античних джерел, були кіммерійці (XII ст. до н. е.). Перебування у Криму підтверджується античними і середньовічними істориками і навіть інформацією, яка дійшло нам у вигляді топонімів в східній частині Криму. У VII ст. до н. е частина кіммерійців була витіснена скіфами зі степової частини півострова в передгір'я і гори Криму, де вони створювали компактні поселення. Дані археології показують, що після цього основу населення північно-західного Криму становили народності, що походили з територій сучасного Придніпров'я.

Скіфська держава в Криму існувала до другої половини III століття н. е. і була знищена готами, які з'явилися тут (за переказами, зі Скандинавії) приблизно на початку III століття. До історичних пам'ятників того періоду відносяться так звані печерні міста, розташовані в Бахчисарайському районі і в зоні Севастополя [1].

Після розпаду Римської імперії (VI століття) Крим потрапляє до сфери впливу Візантії. Візантійський імператор Юстиніан I (527 - 565), прагнучи зміцнити свої позиції в Тавриді і захистити візантійські володіння на узбережжі від степняків-кочівників, перетворює Херсонес на могутню фортецю. На південному узбережжі Криму споруджує нові фортеці Алусту (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф). На підступах до Херсонесу через гірський Крим він споруджує могутні фортеці: Сюрень, Ески-Кермен, Мангуп, Інкерман, Чуфут-Кале та інші.

У другій половині IX століття, після ослаблення Хозарського каганату, до Криму проникають угри - угорці. Наприкінці VIII - початку IX століть, після виникнення держави Київська Русь, Київські князі, переслідуючи політичні цілі, які були пов'язані з торгівлею, організовують походи до Криму, на південне узбережжя. Слов'янська колонізація досягає Керченської протоки.

Християнство стало відоме у Криму відразу ж після його запровадження в Київській Русі. У 988 році (за іншими джерелами - в 989 році) князь Київської Русі Володимир, зайнявши Корсунь, прийняв тут офіційне хрещення (оголошення) і відтоді став примусово вводити християнство на Русі. Проте Київські князі, направляючи сили і енергію на об'єднання слов'янських земель Придніпров'я і боротьбу з кочівниками, поступово втратили позиції в Тавриці. Якщо при Володимирі Красне Сонечко Крим, за словами Карла Маркса, належав Русі, то у XII столітті велика частина півострова стала половецькою (кипчаківською) [1].

Вперше монголо-татари потрапили до Криму в 1223 році. Вони зруйнували Судак, який у той час був найбагатшим із торгівельних центрів Криму. Після завоювання монголами Таврії в першій половині XIII століття вони у ряді місць увійшли незначним шаром до складу правлячої феодальної еліти Криму.

Після розпаду Золотої Орди залишки татаро-монголів у Криму підпали під вплив тюркської мови і були тюркизовані. Тоді Мангуп був столицею найбільшої держави середньовічної Таврики - князівства Феодоро. Найперші відомості про це князівство відносяться до першої половину I століття. Мангуп був однією з найбільших фортець середньовічного Криму (90 га) і при необхідності приймав під захист значні маси населення. У липні 1475 року Мангуп був обложений турками-османами.

Захопивши в XV столітті Таврику, турки за допомогою італійських фахівців створили на Перекопі могутню фортецю Ор-Капу. Із того часу у Перекопського валу з'явилось інше ім'я - Турецький. З кінця XV століття турки і татари в Криму поступово переходять від кочових форм господарства до осілого землеробства.

У XIV - XV століть між українськими землями та Кримом утворилася широка степова смуга, що заселялася українцями і татарами, які не бажали визнавати над собою ніякої влади. Для раннього козацтва притаманна двомовність. Багато запорожців добре розмовляли татарською мовою. До речі, і в Криму українська мова не була рідкістю. Нею писалися листи в Литовське князівство, а деякі кримські хани вільно розмовляли українською.

Разом з тим в життя запорожців проникло чимало елементів тюркського побуту. Меч було замінено татарською шаблею, гусла замінила кобза, а порти поступилися шароварам. Козаки своїх молодих слуг почали називати джурами, а не отроками, свої загони - ватагами, а не дружинами. У військову справу увійшли тюркські слова: осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан.

В цей час між Кримом і Запоріжжям налагоджуються економічні зв'язки. Запорожці купували в Криму сіль, причому не тільки для власного споживання, але й для експорту до Росії та Польщі. Нерідко козаки і татари надавали взаємну допомогу під час стихійних лих, причому абсолютно добровільно, без будь-якого примусу «зверху». З XVI століття у відносинах двох сусідніх народів спостерігаються окремі випадки «бойової співдружності». Так, у 1521 році Мухамед-Гірей повстав проти турецького султана та покликав на допомогу козаків. Після перемоги Шагін-Гірей в урочищі Карайтебен уклав договір з козацькою старшиною, згідно з яким козаки зобов'язувалися допомагати кримцям, а кримці - козакам.

На середину XVII ст. вкрай загострилась обстановка на українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Водночас стали більш напруженими відносини між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Тому й не дивно, що Б. Хмельницький зумів так швидко порозумітися з Іслам-Гіреєм ІІІ, який відправив на допомогу гетьманові чотиритисячний загін кінноти на чолі з Тугай-беєм. Результати союзу між Запорожжям і Кримом не забарилися. Протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Незважаючи на короткочасність, союз двох позбавлених суверенітету народів мав певний резонанс у XVII столітті. Українські гетьмани І. Виговський, П. Дорошенко та П. Орлик намагалися зміцнити зовнішнє та внутрішнє становище України за допомогою Туреччини і Криму, але це був лише відгомін буремних подій національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

У 1768 році Крим стає ареною воєнних дій між Російською та Османською Імперіями. Наслідком цієї війни стала Кючук-Кайнарджійська мирна угода, за якою Кримське ханство отримало незалежність від Османської імперії, проте вже у квітні 1783 року було анексовано Російською імперією. З приєднанням Криму до Росії він став не тільки великим портом для міжнародної торгівлі, але й основним місцем відпочинку вищої російської знаті. На півострові почалося будівництво нових міст -Сімферополя і Севастополя. До Криму приїжджали на відпочинок і проживали тут вищі чини держави: Потьомкін, Воронцов, Юсупов, Олександр III і багато інших.

У грудні 1917 року із розвалом Російської імперії у Криму повстала Кримська Народна Республіка, яка стала першою у світі мусульманською республікою. Проте, вже протягом січня 1918 року більшовицьким інтервентам вдалося скинути республіканську владу і захопити весь півострів. Остаточно радянська влада у Криму була встановлена 18 жовтня 1921 з проголошення Кримської АРСР у складі РРФСР.

Із входженням до Союзу РСР і до його розпаду Крим став так званим «партійним заповідником». У Криму відпочивали всі генсеки і міністри СРСР, проводилися важливі політичні міжнародні симпозіуми, конференції, з'їзди і самміти. Однією з найважливіших стала Ялтинська конференція, на якій лідери СРСР, США та Великобританії ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.

У 1941 році Крим опинився під владою гітлерівців, які розв'язали терор проти мирного населення, а 18 травня 1944 року із відвоюванням Криму радянськими військами весь кримськотатарський народ за наказом Сталіна був депортований з Криму. У злочині були задіяні 32 000 енкаведистів. Загалом депортовано 193 865 кримських татар, понад 30 тисяч загинули. Постраждали також і представники інших національностей, зокрема греки, болгари, німці.

У 1945 році автономія була скасована, натомість існувала Кримська область, передана у році 1954 зі складу РРФСР до УРСР М.С. Хрущовим, «з огляду на спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв'язки між Кримською областю й Українською РСР»

У 1991 році із проголошенням незалежності України територія півострову входить до складу України. 1992 року була відновлена кримська автономія у складі України.

2. Причини передачі Криму до складу Української РСР

Роботи дослідників з проблеми причин передачі Кримської області до складу УРСР можна розділити на три напрямки:

1) прибічники економічної доцільності передачі Кримської області до складу УРСР, що заперечують вирішальну роль М.С. Хрущова у цьому процесі (В. Велигодський [2], П. Вольвач [3], Г. Иоффе, В. Сергійчук [4] та ін.);

2) прибічники націоналістичної обумовленості передачі Криму, як засобу попередити наростаючий український національний спротив радянській владі (українська інтелігенція на Заході, С. Кульчицький та ін. [5]);

3) прибічники «подарункової» концепції, що визначає як основну причину передачі - власну ініціативу М.С. Хрущова та приуроченість цієї події до 300-річчя возз'єднання України з Росією (російська історіографія, П. Полянський та ін.).

Бачимо, що серед науковців немає єдиної думки щодо причин передачі Криму Україні, різним є ставлення й до участі М.С. Хрущова у цьому процесі. Згідно з офіційної версією, яка висвітлюються у нормативних документах, що узаконювали відчуження Кримської області зі складу РСФСР та включення її до складу УРСР, Крим було передано «у зв'язку зі спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарчими та культурними зв'язками між Кримською областю та Українською РСР» [6]. Таким чином, Кримський півострів визнавався частиною українського економічного, територіального та культурного простору. Це відповідало дійсності, але в культурному плані тільки частково, незважаючи на територіальну близькість саме з українською територією. Після депортації кримських татар, болгар, німців, що також мали великий вплив на національно-культурне життя у Криму, провідною нацією залишалась російська, незважаючи на те, що великий відсоток населення півострова, завдяки політиці переселення, становили українці [4, с. 197].

Переселення до Криму у 1940 - 1950-х рр., незважаючи на приналежність його до РРФСР, відбувалося за рахунок переселенців також з УРСР, здебільшого з причини кращої пристосованості українців, ніж росіян до подібного клімату. М.С. Хрущов, після поїздки до Криму у 1953 р. зазначав, що в Криму потрібні люди, що звикли до південного клімату, «хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю» [2;4, с. 152].

Таким чином, у період післявоєнної відбудови спостерігався відтік робочих кадрів з України, що також потребувала їх для відновлення. Це не лишилося без уваги М. Хрущова, який ще у 1945 р. їздив до Москви з пропозицією передати Крим Україні, на що отримав гучну відмову. За свідченням одного з партійних працівників, він зазначав наступне: «Я ось був у Москві і заявив: Україна у розрусі, а всі з неї тягнуть. А от якщо їй Крим віддати?.. Так мене після цього як тільки не називали і як тільки душу не трясли. Стерти у порох були готові!.. Людей дам, а Крим заберу. Все одно» [7,c.93]. Згідно цього, зацікавленість Хрущова у передачі Криму Україні у якості відновлення справедливості між республіками, була очевидна, що він і намагався реалізувати після приходу до влади в СРСР.

Найбільш очевидними вважаються економічні фактори. По-перше, після війни Крим знаходився у стані розрухи, депортація кримських татар та інших «небажаних» народностей, призводило до спустошення півострова та різкого падіння господарського розвитку, що й без того переживав післявоєнну кризу [8, с. 34]. Переселення людей з Росії не давало значного результату, з причини поганої пристосованості росіян до кримського клімату [4, с. 152]. Залучені до процесу переселення українці мали кращий результат в господарстві.

По-друге, процес відбудови Криму (що не був завершений навіть у середині 1950-х років) потребував значної уваги та виділення коштів, які РРФСР, обтяжена гонкою озброєнь та іншими витратами, не могла або не хотіла виділити [4, с.144]. Українська РСР, що мала величезний господарський потенціал, могла підняти Крим.

По-третє, Українська РСР дійсно, як зазначено в офіційних документах щодо передачі, була поєднана з Кримом єдиним простором. Знаходження України та Криму у різних системах господарчого розподілу створювала ускладнення для обох сторін. Вирішити проблему заводнення Криму ще за сталінських часів хотіли завдяки створенню штучного моря на Дніпрі, однак для цього треба було приєднати до Криму частину української території або, навпаки, - Крим до України. Крім того, це розширювало транспортну мережу як України (більш широкий вихід до моря), так і Криму (розширення наземного сполучення, що раніше ускладнювалося відірваністю від території РРФСР); віддаленість від промислових та паливно-енергетичних баз РРФСР, яких не було на півострові, також створювали значні ускладнення, що вирішувались приєднанням до УРСР [8].

До того ж, тогочасне кримське суспільство, втомившись від невлаштованості життя, бачило в зміні керівництва надію на розквіт Криму [9]. Б. Дейч, Голова Верховної Ради Криму у 2002 - 2006 рр., свідок тих подій, зазначав, що «саме життя переконало людей…, що Крим органічно всім складом економіки і суспільства поєднаний з Україною, яка зробила дуже багато для того, щоб прискорити його соціально-економічний розвиток в повоєнний час. Це був закономірний, виважений крок, продиктований економічною доцільністю…зроблений він був не самим Хрущовим, а всіма повноважними на той час найвищими органами влади, до яких входили тисячі найвпливовіших людей того часу, і ні в кого цей крок не викликав заперечення…всі вважали його оптимальним в тій соціально-економічній ситуації, яка склалася» [10].

Таким чином, існує багато обставин, що зумовили доцільність та необхідність передачі Кримської області до складу УРСР, які не можна розглядати відірвано одну від іншої. Загалом це потреба у відновленні Криму; неможливість зробити це силами РРФСР; тісний територіальний зв'язок між Кримом і Україною, що доповнювався переселенським потоком людей з України, які були більш пристосовані до кримського клімату; потреба в стабілізації національної ситуації в окремих районах України; особа Хрущова, який виступав своєрідним поборником українських інтересів тощо. Крім того, фактори що призвели до включення Криму до складу УРСР так чи інакше вплинули на умови для подальшого розвитку національно-культурної сфери на півострові у складі УРСР, характер яких можна побачити в мотивах акту передачі.

3. Хронологія передачі Криму до складу Української РСР

У 1954 р. з великим розмахом відзначалося 300-річчя входження України до складу Російської держави. Цей акт влада СРСР офіційно трактувала як «возз'єднання». В ході ювілейних урочистостей відбулося передання Україні Кримської області, хоча офіційні документи цей акт не пов'язували «з 300-річчям возз'єднання України з Росією».

25 січня 1954 р. - рішення Президії ЦК КПРС (цей орган приймав рішення щодо всіх головних питань державного і партійного життя) про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР.

05 лютого 1954 р. - Рада Міністрів РРФСР постановила «вважати доцільним передати Кримську область із складу РРФСР у склад УРСР», просити Президію Верховної Ради РРФСР розглянути це питання і направити відповідне подання в Президію Верховної Ради СРСР.

05 лютого 1954 р. - Президія Верховної Ради РРФСР прийняла Постанову «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР».

13 лютого 1954 р. - Президія Верховної Ради УРСР прийняла Постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР».

19 лютого 1954 р. - Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом та Україною, позицію урядів РСФСР та УРСР, одноголосно ухвалила Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР».

09 - 10 березня 1954 - XXV конференція Кримської обласної партійної організації підтримала указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР».

Як бачимо, під час процедури передачі Кримської області були дотримані вимоги діючого в СРСР права. До речі, відторгнення від УРСР у 1920-ті рр. Слобожанщини, Стародубщини, Таганрожчини, в 1939 р. - Берестейщини, в 1940 р. - Придністров'я відбулося навіть без формального дозволу вищої законодавчої влади УРСР, як це передбачалося тодішньою Конституцією.

Список використаних джерел

1. Історія Криму. [Електоронний ресурс]. Режим доступу: http://ukrmandry.com.ua/index.php?id=564

2. .Велигодский В. Крым : страницыистории // Крымскиеизвестия. - 2004. - № 32 (3018). - С. 5.

3. Вольвач П. «Дарунок Хрущова» чи економічна безвихідь? / Петро Вольвач // Крим: шлях до України / [упоряд. С. М. Савченко]. - Сімферополь: Таврія, 2006. - С. 180 - 206.

4. Сергійчук В. Український Крим / В. Сергійчук. - Київ: Українська Видавнича Спілка, 2001. - 304 с.

5. Кульчицький С. «Царський подарунок» Микити Хрущова / С. Кульчицький // Матеріали наукової конференції «Крим в історичних реаліях : До 50-річчя входження Криму до складу УРСР. 19 лютого 2004 р. - Київ, 2004. - С. 299 - 306.

6. Брошеван В.М. Крым в составеУкраины / В.М. Брошеван, В.Г. Черная. - Симферополь: Б.И., 1999. - Книга 1. Крым. 1921 - 1991 гг. Историко-документальный очерк. - 110 с.

7. Політична історія України ХХ ст.: У 6 т. / В.П. Андрущенко, В.К. Баран, О.Д. Бойко та ін. - К.: Генеза. 2002 - 2003. - Т.4. - 581 с.

8. Никифорчин И. Крым - в подарок : правда и вымысел / И. Никифорчин // Крымская газета. - 1997. - 05 июня.

9. Новая область Советской Украины // Правда Украины. - 1954. - 28 февраля. - С. 3.

10. Дейч Б. Крим в Україні - об'єктивна реальність / Б. Дейч // Кримський діалог. - 2004. - № 1. - С. 1.

Размещено на Allbest.ru