Гетьман П. Орлик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Сходження до вершини кар'єри

Перша Конституція

Обрання Орлика гетьманом

Висновок

Література

Вступ

ПИЛИП ОРЛИК(1672-1742)

Ім'я та діяння гетьмана Пилипа Орлика мало відомі сучасникам. Спадкоємець і продовжувач лінії Мазепи, обраний гетьманом у Туреччині, він усе життя поневірявся по світу -- на просторі Європи між Швецією та Отаманською Портою. Більшу частину життя він боровся за українську ідею, намагаючись залучити до її здійснення іноземних правителів та можновладців, підняти козацтво та народ України.

Нашого сучасника не можуть залишити незворушним слова Орлика про боротьбу за долю України за будь-яких обставин і до кінця: «Який би успіх не мала наша акція, який би не був здобуток зброї, яку ми підняли справедливо, ми матимемо утіху, що працювали навіть з небезпекою нашому життю для слави й величності нашої батьківщини, козацької нації, що стогне під тиранським ярмом... і прагне лише того, щоб добитись своєї волі».

Відомий вітчизняний історик Б. Крупницький зазначав: «Безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна... Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з Європою. Ці традиції, хоч і запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві замислитися над долею своєї батьківщини».

Сходження до вершини кар'єри

орлик гетьман конституція кар'єра

Пилип Орлик народився 11 жовтня (за старим стилем) 1672 р. в селі Косуті на Віленині. Батько його Степан вже наступного 1673 р. загинув у битві під Хотином, відстоюючи польські інтереси. Опікувалася Пилипом мати Ірина, яка походила з православного роду. Вважають, що початкову освіту він отримав «десь в околиці родинного місця» у Литві. Згодом Пилип вступив до Києво-Могилянської колегії як православний шляхтич і успішно закінчив її в 1694 р. Профессором красномовства й філософії колегії був тоді Степан Яворський. За часів викладання він виказав себе надзвичайно знаючою і відданою своїй справі людиною. Це й сприяло тому, що молодий студент прикипів до Яворського всією душею і потім все життя ставився до вчителя з великою повагою. 23 листопада 1698 р. в житті Орлика сталася важлива подія. Того дня в Полтаві він обвінчався з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганою. Герцик помер наступного року і був урочисто похований в Києві, його дружину після Полтави Петро І вислав до Сибіру. Ганна ж, кинувши все, подалася за своїм чоловіком по світу, народила йому трьох синів і п'ятеро доньок, до кінця випила разом із чоловіком гірку чашу поневірянь, страждань, принижень. Вона майже на п'ятнадцять років пережила чоловіка, зазнаючи нужду та злидні і спродаючи останню одежину. Завдяки протекції Яворського Пилип Орлик як один з найздібніших випускників колегії працює десь з 1693 р. в Генеральній військовій канцелярії. Висока освіченість, здібність і працелюбність молодого канцеляриста привернули увагу гетьмана Івана Мазепи, і невдовзі Орлик підіймається до поважної посади старшого військового канцеляриста, а згодом призначається на посаду генерального писаря. Будучи генеральним писарем, Пилип Орлик користувався цілковитою довірою Мазепи і був у курсі справ Генеральної військової канцелярії, залишаючись постійно біля свого наставника.

Вважається, що Пилип Орлик був одним з перших і найбільш посвячених у таємні плани гетьмана Мазепи щодо відокремлення від Петра І та прийняття сторони Карла XII і Станіслава Лєщинського. Про це він сам детально повідомляє в листі до свого вчителя Степана Яворського. Лист був написаний наприкінці літа 1721 р., коли в Орлика визріла відчайдушна думка повернутися на Україну і просити помилування в царя. У цьому листі Орлик доводить, що був простим виконавцем волі Мазепи, який взяв з нього присягу. Він стверджує, що саме старшина штовхала гетьмана до рішучого розриву з царем, постійно наполягала на цьому, картала його, навіть погрожувала. Орлик Нічого не каже про свою роль у тому.

Між тим, події розгорталися дуже швидко. Карл XII вступив на Україну. Військо царя стояло в Глухові, куди наполегливо кликали Мазепу. До Батурина підходив Меншиков. У цій ситуації гетьман нарешті відважився. Він залишив Батурин, біля Новгорода-Сіверського зустрівся з передовими шведськими військами і згодом прибув до табору короля разом із старшиною та скарбом. Серед його однодумців бачимо і генерального писаря Пилипа Орлика.

Однак доля судила поразку Мазепі та його прибічникам. Полтавська битва стала чорним днем для старого гетьмана, як і для всіх його однодумців. В обозі Карла ХІІ і Мазепи Орлик із сім'єю тікає на південь, залишивши всі свої статки, власність та майно. Як свідчить сам Пилип, тікаючи від кари Петра І, його дружина встигла врятувати лише одну шкатулку з листами й кількома тисячами червонців. З цим скарбом вона «через Дніпр в единой токмо сукне з детми переправилася, а все мои животи (багатства. -- Авт.) в 30 возах с сребром и с грошми над Дніпром пропали».

У пам'яті Орлика втеча з-під Полтави залишилася на все життя. Звідти почалася вся його трагедія і поневіряння в пошуках не лише власної долі, але шляхів полегшення долі «козацької нації» і України. Тож зрозуміло, з яким болем він сприйняв 2 жовтня 1709 р. смерть Івана Мазепи в Бендерах, що турки призначили місцеперебуванням утікачів. Залишається невідомим, чи висловив Мазепа свою пропозицію щодо обрання нового гетьмана. Судячи з того, що він не залишив ніяких розпоряджень навіть щодо своїх скарбів, гетьман не дав і рекомендацій про кандидатуру свого наступника. Можливо, його останніми словами були:

До мене, о друзі, о вірнії слуги,

Хто з рук моїх візьме тяжку булаву?..

Народе мій рідний, народе закутий...

Прости ж мене, Боже.., О світе, прощай!

Перша Конституція

5 квітня 1710 р. козацька рада в Бендерах обрала гетьманом Пилипа Орлика. Справ у молодого гетьмана виявилося чимало. Чи не най-важливішою з них була складена Орликом разом з козацькою старшиною угода, що увійшла до історії як державна конституція під назвою «Конституція прав і свобод Запорізького війська». Беручи булаву, новоспечений гетьман урочисто проголосив: «Я, Пилип Орлик, новообраний Запорізького війська гетьман, присягаю Господові Богу, славленому в святій Трійці, на тому, що будучи обраний, оголошений і виведений на знаменитий уряд гетьманський вільними голосами, за давніми правами та звичаями військовими...».

І раніше гетьмани, беручи булаву, укладали з козацтвом певні угоди, але ще ніде, як у договорі та Конституції Орлика, так повно не відбивалися народні ідеали і мрії про справедливий устрій суспільного життя. Цей унікальний історичний документ, написаний латиною і тогочасною українською мовою (щоб весь світ узнав, за що борються козаки, і щоб зміст Конституції дійшов до найширшого загалу), є яскравим свідченням сподівань і прагнень українського суспільства.

1710 р. залізною самодержавною рукою правив Росією цар Петро І, у Європі панувала монархічна тиранія, ще не з'явилися французькі просвітителі, які висунуть ідею конституційного обмеження «освіченого монарха», а гетьман-вигнанець запропонував українському народу ще не знані у світі демократичні засади суспільного життя. Це була модель вільної, незалежної держави у формі козацької республіки, де забезпечувалися виборність усіх державних посад знизу вверх, підзвітність, проголошувалась нечувана і немислима у феодальному суспільстві політика соціального забезпечення убогих удовиць, сиріт та інших знедолених.

Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу та 16 статей. Вступ починається з пояснення причин того, чому Україна розриває відносини з Московською державою. Зазначається, що коли український народ визволився з-під польського панування, то він, як рівний до рівного, прилучився до Московської держави, уклавши з нею угоду, якою мали регулюватися відносини двох самостійних держав. Однак не так склалося, як гадалося. Одразу по смерті Хмельницького Московська держава виявила свої справжні наміри, намагаючись під різними приводами накинути на «народ вільний козацький, собою ніколи не завойований, невольниче ярмо». І далі, «...бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро, замість удячності й поваги... за незчисленні відваги і воєнну криваву працю, хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати у свою область, права і вольності поламати. Запорізьке Низове військо викоренити і ймення його навіки загладити...»

Далі йдуть 16 статей договору. Подбавши про спеціальні запорізькі інтереси (зруйнування фортець, побудованих на землях, що належали з давніх-давен запорожцям; передача міста Трахтемирів зі шпиталем для постарілих «зубожілих і ранами закалічених козаків»; щоб Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочи до Очакова був у відомстві виключно Запоріжжя), гетьман переходить до внутрішнього врядування.

У Конституції Пилипа Орлика чітко простежується непорушність трьох складових чинників правового суспільства, а саме: єдність і взаємодія законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку) і судової влади.

Україна мала підлягати владі гетьмана, але влада останнього не є самодержавною. Визначальну роль в управлінні мала відігравати Рада, що складалася з генеральної старшини, полковників, по одному представнику від полку (людей значних, «старинних, благорозумних і заслужених») та посланців від Запоріжжя. Рада повинна була збиратися тричі на рік -- на Різдво, на Воскресіння Христове та Покрову. Вона мала вирішувати всі найважливіші питання «о общом отчистом добре». Без її згоди не приймалося жодне рішення. Вона мала права контролю й критики діяльності гетьмана. Останній без Ради не міг нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити ». Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною, яка владна була винести гетьманові догану за неправильний вчинок, і він не повинен ображатися чи мстити. На малих радах вирішувались також дипломатичні справи і затверджувалася дипломатична пошта. Всі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури.

А ось ідуть статті, які, на теперішнє наше розуміння, чітко спрямовані на соціальний захист населення. «Козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах або будуть перебувати на будь-яких службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утягувалися вимаганням податків -- домовлено й постановлено».

16 статей Конституції Пилипа Орлика передбачали встановлення національного суверенітету і визнання кордонів Української держави, обґрунтовували національно-державні права українського народу перед європейськими державами, забезпечували демократичні права людини. Однак вона залишилася лише на папері: невдовзі козацька еміграція втратила надію повернутися в Україну. Конституція Орлика, отже, ніколи не діяла в Україні і втратила свою силу навіть в емігрантських колах.

Обрання Орлика гетьманом

10 травня 1710 р. Карл XII затвердив обрання Орлика гетьманом, вихваляючи його мужність і вірність, а також влаштував офіційний прийом. На ньому Пилип Орлик виголосив промову латиною, і то був взірець красномовства і свідчення його намірів продовжувати лінію Мазепи: «Чи мені... рівнятися із Іваном Мазепою, якому по славі та популярності не було рівної людини у нашій Вітчизні. Чи мені, який не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною, мені, не достойному такої честі і навіть, скажу більше, такого тягаря? Чи мені, недосвідченому аргонавтові для такої великої і могутньої влади, в наш жорстокий вік направити розхитаний вихрями і бурями український корабель на благословенних островів? Чи мені, подібно Тезею, блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну-- нашу Отчизну, яку стереже московський дракон, і повернути її колишню волю?» Гетьман висловлював сподівання, що Карл XII захистить Україну й «проведе її розбитий човен по бурхливих хвилях до Миса Доброї Надії», одіпне «московське страховище своїми могутніми грудьми».

Однак шведський король, який на той час сам потребував допомоги, нічим суттєво не зміг допомогти не лише Україні, але й новообраному гетьману. І Орлик починає налагоджувати стосунки з урядом султана та кримським ханом. Ця праця увінчалася успіхом. 10 листопада 1710 р. було вирішено про війну Порти з Москвою. А 23 січня 1711 р. був укладений союз між козаками і ханом. Першим у середині січня 1711 р. вирушив в похід татарський хан з 50-тисячною ордою і кількома сотнями запорожців. Хан оволодівав Слобожанщиною, майже не зустрічаючи опору, чому сприяли запорожці. Мешканці містечка Водолаги Харківського полку зустрічали татар хлібом-сіллю. Мерефу і Таранівку, навпаки, здобули штурмом, спалили й пограбували, людей взяли в полон. Від Харкова хан повернув назад і обложив Новобогородськ, однак взяти його не зміг і в березні вирушив до Криму. Набравши дорогою ясир, хан фактично зірвав увесь план операції. Майже водночас виступила й кубанська орда на чолі з Іслам-Гіреєм, сином хана, але й вона, пройшовши понад Доном до Ізюма і набравши ясиру, повернулася швидко назад.

31 січня 1711 р. розпочався основний наступ на Правобережну Україну. Орлик вийшов з чотирьохтисячним загоном запорожців Костя Гордієнка, польським військом прибічників короля Станіслава Лєщинського та тридцятитисячною татарською ордою. У війську було 40 шведських інструкторів. Гетьман звернувся з універсалами до населення України, закликаючи повстати і скинути владу царя, пояснюючи необхідність участі в його поході татар.

Союзникам та Орлику на початку походу таланило. Здавалися міста -- Черкаси, Канів, Немирів, Мошни. До Орлика потяглося населення Білоцерківського, Корсунського, Уманського полків. Під Лисянкою розбито вщент і взято в полон генерального осавула Бутовича, посланого гетьманом Лівобережжя Скоропадським. Нарешті 18 березня Орлик дістався Білої Церкви. Зведене військо (козаки, поляки, татари) облягло місто. У ньому, в добре укріпленій фортеці, сидів з козаками полковник Танський та півтисячі росіян з полковником Анненковим. Орлик захопив нижнє місто і 25 березня почав приступ. Однак як перший, так і другий приступи були відбиті. Вночі обложені здійснили вдалу вилазку, і військо Орлика, не маючи гармат (лише 4--6) для облоги, відступило. Поляки попрямували на Полісся та Волинь, а татари кинулися грабувати і захоплювати ясир. Орлик відійшов до Фастова, його армія танула -- люди кинулися рятувати від татар свої домівки і сім'ї.

Похід Орлика 1711 р. в Україну провалився. На те був ряд причин:

непевність союзників-татар, їх негідна поведінка і зрада;

непідготовленість грунту в самій Україні, слабкість зібраних військових сил;

незручність політичного моменту.

В Україні акцію Орлика в цілому було сприйнято далеко не прихильно, і татарські пограбування лише підсилили негативну її оцінку. Військова акція 1711 р. спричинила до втрати Орликом авторитету в Україні. Позитивне ставлення до нього зберегло лише запорізьке козацтво. А влітку розпочався наступ царської армії. Вирішальний бій відбувся на Пруті. Турецькі війська оточили росіян, і Петро І перед загрозою неминучого полону попросив переговорів. Це було вигідно для Туреччини, і візир дав свою згоду. Упродовж переговорів Орлик постійно відвідував великого візира і наполягав на тому, щоб російська армія негайно покинула Україну повернула награбоване майно і щоб пункт про це був записаний до майбутнього договору. Але з цього нічого не вийшло. Договір було укладено 13 (23) липня 1711 р. Він увійшов в історію як Прутський. Росія зобов'язувалась віддати Туреччині Азов, зриті фортеці Таганрог, Богородицьк і Кам'яний Брід, на Україні все залишалося, як і раніше.

Більше 30 років після цих подій прожив Орлик за кордоном. І де б він не був -- чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, -- жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином Григором, який скінчив життя генералом Франції, Орлик налагоджував зв'язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Як зазначав історик Дмитро Дорошенко, «він намагався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі намагання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською державою, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі». Одночасно П. Орлик не поривав зв язків і з Україною, особливо з Січчю, що тоді була на татарській території, в Олешках.

Наприкінці життя вигнанець боявся лише одного -- померти далеко від батьківщини. Ця туга за Україною надзвичайно щемко звучить в останньому листі до сина: «Померти тут, на чужині, не почувши подиху рідної землі... Я не хочу бути похований між варварами!». Однак доля і в цьому була жорстокою. Орлик так і помер на чужині, в Ясах, куди перебрався разом з волоським господарем Костянтином Маврокардато, 24 травня 1742 р. Помер у нужді, по гетьману не залишилося жодного матеріального скарбу. Маврокардато, який шанував Орлика, влаштував йому «чудові похорони, до яких не пощастилося славної пам'яті гетьману Мазепі» (з листа сина покійного -- Григора). Однак і зараз залишається невідомим, де поховали Пилипа Орлика та яка доля його могили.

Вороги покійного гетьмана створили й поширили легенду, ніби Орлик перед смертю одружився на татарці, прийняв іслам, був скинутий козаками з гетьманства і вбитий одним з них. Це була чорна отрута злої, але безсилої ненависті до всіх, хто ніс у собі вогонь національного ідеалу України.

Висновок

В історії України діяльність Пилипа Орлика оцінюється по-різному навіть найкращими представниками української історичної науки та біографами гетьмана, хоча вони виявляють до нього шану. Його вважали романтичним героєм типу Дон-Кіхота, який протягом усього життя був вірний своїм ідеалам, перенісши всі випробування долі, боровся за ідею і мав фантастичний оптимізм та високі моральні якості. І сьогодні його мрія нарешті знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю.

Шляхами свого батька пішов його старший син -- Григорій, для якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси якої він загинув 1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графськім титулі. Король Франції Людовик XV з приводу його смерті писав, що він «втратив найгіднішого дворянина, сміливого і видатного генерала... Граф Орлик помер так, як варто помирати людині його походження, і гідності".

Література

1. Остапенко П.В. Усі видатні постаті історії України. - Харків: Торсінг Плюс, 2006. - с. 139-146.

2. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. Курс лекцій. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - с. 291-304.

3. Новий довідник: Історія України. - К.: ТОВ «Казка», 2006. - с. 277-289.

Размещено на Allbest.ru