Утворення Чорноморського козацтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утворення Чорноморського козацтва

Вступ

чорноморський флот війна козацький

Чорноморське козацьке військо - військове козацьке формування в XVIII-XIX століттях. Створено російським урядом в 1787 році з частин Війська вірних запорожців, основу якого складали колишні запорізькі козаки. Для війська відводилася територія між Південним Бугом і Дністром з центром в місті Слободзея.

В 1792 військо переселено на Кубань, де козаками було засновано 40 куренів з центром в місті Катеринодар.

В 1860 військо перейменовано в Кубанське козацьке військо, до якого була приєднана частина кавказьких лінійних козаків.

До кінця XVIII століття після численних політичних перемог Російської імперії корінним чином змінилися пріоритети розвитку південної України, яка входила в той час до складу Російської імперії, і проживають там козаків Запорізькій Січі. З укладенням Кючук-Кайнарджійського договору (1774) Росія отримала вихід в Чорне море і Крим. На заході ослаблена Річ Посполита була на межі розділів.

Таким чином, подальша необхідність в збереженні присутності козаків на їх історичній батьківщині для охорони південних російських меж відпала. У той же час їх традиційний спосіб життя часто приводив до конфліктів з російськими властями. Після неодноразових погромів сербських поселенців, а також у зв'язку з підтримкою козаками Пугачевского повстання, імператриця Катерина II наказала розформувати Запорізьку Січ, що і було виконано за наказом Григорія Потьомкіна про утихомиренні запорізьких козаків генералом Петром Текелі в червні 1775 року.

Після того, однак, як близько п'яти тисяч козаків бігло в гирлі Дунаю, створивши Задунайську Січ під протекторатом турецького султана, було вжито заходів щодо інтеграції залишилися дванадцять тисяч козаків в російську армію і суспільство майбутньої Новоросії.

1. Історіографія з історії створення Чорноморського козацтва

чорноморський флот війна козацький

Окремі питання історії Чорноморського війська розглядалися ще у середині XIX ст. джерела у дослідженні І.Д. Попки широко представлені наративні джерела перекази про устрій війська чорноморських козаків, про побут козаків та їхній бойовий шлях, як це сприймалось авторами переказів часто колишніми «старими» запорожцями.

Деякі з досліджень, які з'явились протягом другої половини XIX - на початку XX ст., стосувались життя та діяльності видатних постатей в історії краю, серед яких варто назвати написані П.П. Короленком біографії кошових отаманів Чорноморського козацького війська С. Білого, 3. Чепіги, А. Головатого та Т. Котляревського [2].

Починаючи з 1860-1880-х років одним з центральних питань в історії й історіографії «Південно-Західної Русі» стає проблема вивчення козацтва, як унікального історичного явища. Відправним моментом у дослідженні історії південноукраїнського козацтва стало зародження української народницької історіографії, що значною мірою було обумовлено зародженням українського національного руху.

Результатом наукової зацікавленості історією південноукраїнського козацтва стало те, що з виходом у світ досліджень архієпископа Гаврила (Розанова), Д. Яворницького, Д. Багалія, В. Біднова3 історією запорозького козацтва, його нащадків та інших козацьких військ Південної України почали цікавитись широкі наукові та просвітницькі кола Росії, зокрема, Кубані.

У той самий час із друку виходять праці П. Короленка, Ф. Щербини, Є. Феліцина, В. Попки4. У пошуках історичних витоків Кубанського війська дослідниками було опрацьовано джерела Катеринодарського архіву, що стосувались обставин виникнення війська вірних козаків та основних моментів історії цього формування наприкінці XVIII століття, долі його окремих представників, насамперед кошових отаманів. Короленку вдалося показати складність процесу трансформації решток колишнього запорозького суспільства у нове Чорноморське військо.

Фундаментальної Щербини «История Кубанского казачьего войска» 5, яка стала на той час найбільш плідним і повним доробком з історії чорноморського (кубанського) козацтва.

Як результат кропіткої роботи з архівними матеріалами, статистичними звітами, наративни-ми джерелами, працями інших кубанських істориків тощо, дослідник спромігся показати історію козака. Значну увагу Щербина приділяв не лише політичній та військовій історії чорноморців, але й побуту, економічній та культурній діяльності козаків цього війська.

Книга В. Голобуцького «Черноморское каза-чество» 6, написана на основі значного комплексу джерельних матеріалів, являє собою цікавий доробок з історії Чорноморського козацького війська. Для автора дослідження основною метою було дослідити саме процес протистояння між царатом і селянством та між частиною запорозької старшини і основною масою козацтва. Основним критерієм для дослідника виступали саме соціально-економічні відносини на півдні України під час та після зруйнування Запорозької Січі.

З кінця 1980 - початок 1990-х років поширюється загальногромадський інтерес до історії козацького руху в Україні. Значним чином це пояснюється тим, що в незалежній державі триває процес закладення підвалин новітньої української історіографії для якої, як і наприкінці минулого століття, козацтво залишається уособленням славних сторінок вітчизняної історії.

Одним з цікавих доробків є історико-документальний нарис А.Д. Бачинського «Січ Задунайська 1775-1828 рр.», в якому автору вдалося простежити процес становлення та занепаду запорозької еміграції до Туреччини та її зв'язку з «російською» Південною Україною.

Наступного року працею А. Бачинського та О. Бачинської вийшла книга «Козацтво на Півдні України 1775-1869» 7. Крім викладення основних моментів історії козацьких військ, особливостей їхнього громадського та господарського життя, авторами було зроблено досить вдалу спробу відтворити модель поведінки козацького населення українського Півдня після ліквідації Запорозької Січі.

У 1997 році в придністровському історичному альманасі вийшла стаття І. Анцупова, в якій подано історію козаків Південної України кінця XVIII століття, в тому числі й історію війська чорноморських козаків.

Поряд із зазначеними працями з друку вийшли і продовжують виходити дослідження, які стосуються поставленої наукової проблеми. Лише останнім часом працею дослідників з України та Російської Федерації вийшли дослідження, які торкаються окремих аспектів життя козацтва XVIII - початку XIX століття. Серед них праці Б. Фролова, А. Бойка, Ю. Мицика, С. Петкова, І. Лимана, І. Сапожникова та Г. Сапожникової тощо.

2. Процес становлення флоту на Півдні України

Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі, Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все - над населенням півдня України.

Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 - початку 1780-х років вирішити цю проблему через розбудову органів місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів, посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів, висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того, опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на українському Півдні у випадку нової російсько-турецької війни вимагали від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом.

Як наслідок, на початку 1780-х років в оточенні князя Г.О. Потьомкіна поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до пікінерських полків під час реформування останніх у 1776-1777 роках виявились вкрай невдалими.

Перше офіційне запрошення козакам вступати до російської військової служби як волонтерів з боку Потьомкіна надійшло 1 липня 1783 році і було оголошено у губернських, провінційних, повітових установах. Згідно з планом князя Потьомкіна два колишні запорозькі старшини - Сидір Білий та Захарій Чепіга - повинні були сформувати з числа козаків кінний та піший полки загальною кількістю у 500 чоловік кожен на Громоклеї та Збурівському боці неподалік від російської фортеці Кінбурн та турецького Очакова. Наприкінці жовтня 1783 року у розпорядженні С.Білого вже перебувало 800 запорожців8. Втім, невизначеність статусу нового формування, небажання запорожців нести службу як рекрутів або «вєлєнтирив» та погане постачання призвели до різкого скорочення чисельності бажаючих.

Необхідно зазначити, що на той час і в адміністрації Потьомкіна ще повністю не було прийнято остаточного рішення щодо форми організації та можливого використання даного формування. Реалізація ідеї, яка передбачала поставити козаків під контроль російської військової та цивільної і козацької адміністрацій і посилення російської армії за рахунок добре обізнаних із майбутнім театром бойових дій вояків, вимагало від уряду певних поступок ліквідованому на півдні України устрою, а саме - створення козацького війська з числа колишніх запорожців. Добре усвідомлюючи небезпеку цього кроку для російської влади у регіоні Петербург зволікав із прийняттям рішення про створення нового козацького війська. І лише на початку російсько-турецької війни у 1787 році рішення про створення козацького війська було прийнято.

Наказ про створення «Війська вірних козаків», яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву «Чорноморське козацьке військо», було підписано Катериною II14 січня 1788 року (див. док. групу А). Перше бойове хрещення козацького війська відбулося вже вночі з 25 на 26 січня, коли козацький загін у кількості 200 чоловік під керівництвом А. Головатого здійснив напад на турецьке село Аджидол і повернувся без жодних втрат 9. Після наказу від 14 січня значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська та отримати обіцяні урядом пільги - звільнення від податків, постоїв та інших зобов'язань, козацька служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право поліпшити свій соціальний стан (навіть право одержати дворянство), грошове та харчове утримання з боку російського уряду тощо. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входило 944 козаки, то на 22 червня 1788 року - вже 2 436 чоловік. На ЗО листопада 1791 року у складі Чорноморського козацького війська перебувало 12 620 козаків, з них на дійсній службі -7 500 чорноморців [№6.17, 6.29].

Військо складалось з двох основних частин - кінних загонів та піших козаків на човнах і поділялось на 48 куренів, які у разі необхідності об'єднувались у полки. Переважна більшість козаків була озброєна списами, широкими ножами та рушницями. При цьому слід зазначити, що шаблями були озброєні, як правило, колишні запорожці, які вже наприкінці 1790-х років не становили більшості у Чорноморському війську. Мало військо і власну артилерію. Щодо обмундирування, то принаймні до 1820-х років не можна говорити про введення уніфікованої форми для чорноморських козаків. Стосовно одягу основна маса козаків продовжувала зберігати запорозькі традиції. Лише після перших зіткнень з задунайськими козаками за наказом російського військового командування Кіш Чорноморського війська запропонував козакам носити на рукавах білі хустини, щоб відрізнити «вірних» чорноморців від задунайських козаків.

3. Російсько-турецька війна, участь Чорноморського флоту

У вересні 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився Суворов зі своїм корпусом. Турецька ескадра заблокувала Дніпровський лиман та висадила на Кінбурнську косу 6-ти тисячний десант яничар. У бойових діях активну участь приймали й українські козаки. Бій за Кінбурнську фортецю був жорстокий, сам Суворов був поранений. І лише висадка козацького десанту Лимарської флотилії та відмова задунайських козаків (що йшли на допомогу туркам) воювати з «братами-запорожцями» дозволили О. Суворову скинути яничар в лиман, та успішно завершили оборону Кінбурна.

Після невдалого штурму Кінбурна обидві сторони взяли перерву в активних бойових діях. Росія - для того, щоб встигнути добудувати Лиманську флотилію та встигнути набрати достатньо війська (в основному в Україні), Туреччина - для перевезення нових військ для захисту Очакова та нападу на Херсон. Зі Стамбула на підмогу туркам в Очаків була направлена ескадра із 50 кораблів на чолі з капудан-пашею Ескі-Гасаном.

Турецький флотоводець знав, що негода в морі фактично вивела з ладу залишки російського флоту «великого моря». Знали про реальний стан справ і у Петербурзі.

У грудні 1787 року українські козаки перейшли з Прогноїв до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш (Васильківську Січ). На військовій раді кошовим отаманом було обрано Сидора Білого, суддею - Антона Головатого, обрали старшину з 38 курінних отаманів «як одвіку водилося у Запорозькому Військові».

З метою залучили якомога більше українців на свій бік під час військових дій, 22 січня 1788 року імператриця Катерина II, підписала указ про створення «Війська вірних козаків». Козаки були підпорядковані генерал-аншефу О. Суворову, командуючому імператорськими військами. Суворову було доручено командувати 20 батальйонами, 38 ескадронами, флотилією та контролювати один із найважливіших у стратегічному плані Херсоно-Кінбурнський район.

27 лютого О. Суворов, передав «Вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому» повернуті царицею військові козацькі клейноди: велику білу з синім хрестом корогву, кілька менших корогв куреням, булаву, бунчук і перначі. Ця військова корогва, яка стала прапором Чорноморської козацької флотилії, згодом був взятий за основу Морського прапора флоту Української Держави в 1918 році, військово-морських сил Директорії у 1919 році, та сучасних ВМС України.

Основні військові дії Російсько-турецької війни у 1788 році розгорталися на Дніпровсько-Бузькому лимані.

21 травня турецький флот, у складі 10 лінійних кораблів, 6 фрегатів і 40 шиняв (малих суден), став на рейді Васильківського Коша і розпочав його артилерійський обстріл. Козаки, під проводом кошового Сидора Білого на чайках зайняли бойову позицію та розпочали атаку турецьких кораблів. Але адмірал Гасан-паша бою не прийняв і відвів свою ескадру до Очакова.

25 травня частина кораблів турецької ескадри заблокували вихід з лиману до моря. Таким чином основною військовою силою, що протистояла турецькому флоту була козацька флотилія.

7 червня, турецький капітан-паша кинув у бій у Дніпровському лимані 36 суден. Та більша маневреність козацьких чайок ніж трьохпалубних фрегатів визначила перевагу козацького флоту. Під час сильного вітру на веслах зі спущеними вітрилами, взявши на буксир неповороткі скампавеї, флотилія, під командуванням Сидора Білого, атакувала турецький флот. У цьому бою турки втратили три лінійних кораблі і змушені були знову відступити в Очаків.

17 червня, у лимані поблизу Очакова, козацька флотилія та «російська» парусна ескадра, під командуванням Джона Поль Джонса (обидві флотилії, в основному, комплектували екіпажі своїх кораблів в Україні та з українців) атакували турецький флот. Важкі лінійні кораблі турків повністю втратили маневреність на мілководді лиману. Спочатку сів на мілину 64-гарматний корабель, за ним - адміральський. Хасан-паша врятувався на шлюпці й продовжував керувати боєм. Адміральський флаг був захоплений козаками. Така ганебна втрата вперше спіткала турецький флот. Від дії козацьких «мін» в повітря злетіло шість турецьких фрегатів, три лінійних кораблі та біля десятка сандалів. У ніч на 18 червня капітан-паша спробував вивести свій флот із лиману, але під час здійснення цієї операції турецькі кораблі потрапили під вогонь берегової батарей Суворова на Кінбурнській косі й суден козацької флотилії. Розгром турецького флоту був повним: загальні втрати становили 15 суден, 6 тисяч чоловік вбитими й пораненими, близько 2 тисяч полоненими. Проте й козаки, хоч і виграли битву, понесли втрати. Під час абордажних боїв загинуло 18 козаків, в полон потрапило 235 козаків. Було смертельно поранено й кошового отамана Сидора Білого.

За підсумками козацьких перемог радісний Потьомкін доповідав 19 червня 1788 року в Петербург: «Флот капудан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 піддалися… 30 суден розбиті… Між кораблями знищені капудан-пашинський та віце-адміральський, у полон узято людей з 3000, побито не менше… Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами…. з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців…. Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Влітку 1788 року гребна частина флотилії мала 51 великих кораблі, парусна ескадра - 14 (лінійні кораблі та фрегати). І хоча основі сили Чорноморського флоту складали козацькі човни, офіційно керівництво ескадрами здійснювали контр-адмірали Карл Нассау-Зігену та Поль Джонс. На початку червня під Очаковим Суворов писав: «…проти бусурманських суден видається мені корисним направити до блокфорту мої запорозькі судна, які лише одні здатні до погоні».

20 червня Сидір Білий, внаслідок важкого поранення, помер. Місце кошового отамана заступив полковник Захарій Чепіга. А командувати флотилією чорноморських козаків був призначений військовий суддя, підполковник Антін Головатий.

Кораблі Турецького флоту, які змогли врятуватися, втекли до Варни. 30 пошкоджених суден, що відійшли під стіни Очакова, були атаковані та знищені 1 липня козацькими чайками.

Війська Григорія Потьомкіна розпочали облогу турецької фортеці Очаків. Турецька ескадра була розбита, і з моря до фортеці не турки могли підвозити припаси та війська, оскільки силами Лиманської флотилії Чорноморського флоту, ця небезпека була знята.

Облога Очакова тривала аж до грудня. Хоча місто й залишилось без підтримки флоту, воно отримувало підтримку з о. Березань. Як тоді казали «якщо Очаків був ключем до дверей в Чорне море, то Березань - його засувом». Далекобійні гармати цієї фортеці діставали до Кінбурнської коси, не даючи російським галерам ні вийти в море, ні висадити десант біля стін Очакова.

Потьомкін ще в липні наказав Суворову штурмом оволодіти островом, але російський армія, хоча й атакувала його, проте невдало.

У жовтні 1788 року Г. Потьомкін доручив Антону Головатому захопити турецьке укріплення на острові Березань - важливого стратегічного пункту в гирлі Дніпра, яке підтримувало Очаків. Вранці, 6 жовтня, козацькі «дуби» підійшли до скелястих берегів острова. Козаки, взявши на плечі гармати, під вогнем турецьких батарей, стрімко атакували. Після навального штурму козаки оволоділи береговими окопами та турецькою артилерійською батареєю. Незабаром у полон здався весь турецький гарнізон. Усього було захоплено 300 вояків, 23 гармати, 150 бочок пороху і кілька ворожих знамен. У козаків загинули полковий старшина, 4 курінних отамани та 24 козаки. За цей подвиг Головатий був нагороджений Георгіївським хрестом.

Восени 1788 року Потьомкін за безініціативність під Очаковом відсторонив Нассау-Зігена від посади «командувача» гребною флотилією та призначив замість нього іншого іноземця - генерала де Рібаса. Антон Головатий офіційно залишився лише командиром ескадри козацьких чайок.

Очаків захопили у турок у грудні 1788 року за активної допомоги українських козаків, які брали участь у його штурмі на лівому фланзі армійських підрозділів та атаці з моря козацької флотилії.

За звитяжні перемоги над ворогами престолу, цариця Катерина II спеціальним рескриптом звеліла надалі Війську козаків зватися «Військом Вірних Чорноморських козаків», а Лиманська флотилія стала офіційно називатися Чорноморською козачою флотилією.

Далі героїчний шлях козацької флотилії проліг до Хаджибея. 11 вересня 1789 року відбулась битва біля ріки Римник. Серед підрозділів, які особливо відзначилися в цій битві, були Стародубський та Чернігівський карабінерні полки, які складалися з українців. Під час штурму турецького табору першим увірвався на ворожі позиції саме Стародубський полк. Переконлива перемога під Римником дала можливість російським військам завоювати Хаджибей і оточити одну з наймогутніших турецьких фортець - Ізмаїл.

Взяття Хаджибея здійснили шість полків козаків-чорноморців (три полки кавалерії та три піхоти загальною кількістю 3000 вояків) під командуванням отамана З. Чепіги та загальним керівництвом І. де Рібаса (Дерібаса), з одночасним штурмом морського десанту флотилії під командуванням Антона Головатого. 14 вересня 1789 р. козаки оволоділи Хаджибейською фортецею.

Слідом за Хаджибеєм впала фортеця Акерман, а за нею козацька ескадра Антона Головатого із 50 чайок при підтримці козацької кінноти Захарія Чепіги і російської піхоти Михайла Кутузова нічним штурмом взяла фортецю Бендери на Дністрі. За ці перемоги козацькому полковнику Головатому було «височайше пожалувано» чин полковника російської армії.

У жовтні 1790 р. чорноморці допомогли російським піхотинцям оволодіти фортецею Килія, а незабаром і придунайськими замками Тульча та Ісикча.

Значною була участь козацького війська і в захопленні суворовськими військами добре укріпленої та однієї з наймогутніших на той час турецьких фортець на узбережжі Чорного моря - Ізмаїла. Козацькі підрозділи були у складі військ під командуванням де Рібаса й атакували Ізмаїл з боку Дунаю. У першій колоні генерала Арсеньєва їх було 2000 вояків, у другій, центральній колоні під керівництвом отамана Чепіги - 1000, у третій на чолі з генералом Марковим - 1000 козаків. У авангарді було ще 767 козаків. Разом із козаками-моряками (1500 чорноморців-десантників атакували на «чайках») українське козацьке військо становило близько 7000 вояків.

Завдання взяти Ізмаїл Потьомкін поклав на Суворова. Враховуючи успішні дії козацького флоту під Очаковом, Суворов випросив у головнокомандувача всю Лиманську флотилію, основною бойовою частиною якої завжди були чорноморські козаки.

На початку грудня флотилія Головатого увійшла в Дунай. Напроти Ізмаїла турки розташували важку артилерійську батарею на острові Сулин, яка не позволяла підійти до фортеці, в Дунаї вели патрулювання турецькі кораблі. Спочатку флот під командуванням Головатого взяв штурмом Сулин і дав змогу розмістити там артилерію Суворова. Затим у двох битвах біля острова Верхні Чатапи і вище Ізмаїла потопив турецькі кораблі, чим лишив турецьку фортецю можливості отримувати підкріплення і припаси. Наступною впала фортеця Табія, на штурм якої Головатий вів козаків особисто. Розвиваючи успіх, Головатий з своїми козаками вдарив на Ізмаїл і у кровопролитному бою взяв редути і важку турецьку батарею, яка прикривала фортецю з сторони Дунаю.

Якби Суворов підтримав чорноморців, фортецю можна було взяти того ж дня. Але не отримавши підкріплення, козаки не витримали контратаки значно переважаючих сил противника і з втратами вимушені були здати батарею і відступити на о. Сулин.

11 грудня 1790 року десант флотилії Головатого розпочав новий штурм. 100 козацьких суден атакували Ізмаїл з боку Дунаю і під градом ядер і картечі висадили козаків для штурму фортеці. Козаки першими увійшли у фортецю. Після цього надійшла допомога від гренадерів Кутузова військ Суворова. В бою за Ізмаїл чорноморські козаки А. Головатого взяли 26 турецьких знамен, десятки гармат, багато зброї і амуніції. За взяття Ізмаїла Антон Головатий був нагороджений хрестом Святого Георгія а козаки срібною медаллю «За отменную храбрость при взятии Измаила декабря 11 дня 1790». Таким чином, саме дії флотилії козацького «адмірала» А. Головатого відкрили шлях до Ізмаїлу з боку Дунаю, та вишірили питання взяття фортеці. Суворов особисто відзначав у рапорті Потьомкіну «полковника і кавалера Головатого, який відмінною хоробрістю, працею і постійним старанням не тільки війську своєму подавав приклад, але й сам діяв безстрашно».

Наприкінці лютого 1791 року Потьомкін поїхав до Петербургу, і керування армією прийняв на себе генерал Рєпнін. Таким чином, після падіння Ізмаїла, Чорноморська козацька флотилія своїми діями підтримувала операції армії Рєпніна. Козацька армія перейшла Дунай поблизу Галаца та брала участь у штурмі турецької фортеці Мачина. Десант і штурм Мачина став останньою бойовою операцією Чорноморського козацького флоту. Під час цієї операції козаки проявили такий же героїзм як і під Ізмаїлом. Перемога у Мачина, 28 червня 1791 року, змусила турецького визиря розпочати мирні перемовини, які всіляко затягувались. Лише перемога нового російського Чорноморського флоту під командуванням Ф. Ушакова при Каліакрії прискорило ці перемовини.

На 30 листопада 1791 року у Чорноморському війську перебувало 335 старшин і 7165 козаків.

29 грудня 1791 року в Яссах було підписано мирну угоду, відповідно до якої Туреччина погодилась на приєднання Криму до Російської імперії та віддала землі між Південним Бугом та Дністром. Бессарабія (в тому числі здобутий Ізмаїл) та придунайський край залишались в Оттоманської імперії. Таким чином Чорноморська козацька флотилія втрачала основні пункти свого базування на Дунаї: Ізмаїл, Тульчу, Галац, Рені.

Причини переселення Чорноморського флоту

Під час війни російський уряд і Кіш проводили політику, спрямовану на повернення задунайських козаків під протекторат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород та пільг, в той час як емісари від Чорноморського війська, такі, як капітан Г. Чернов, проводили переговори з задунайцями, збирали інформацію роз-відувального характеру про дислокацію та кількість турецько-татарських військ тощо. Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша вивести основну масу «турецьких» запорожців до Росії під час війни 1787-1791 років це зробити не вдалося.

Під час російсько-турецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджи-бею, Очакова, здобутті Березанської фортеці, фортець Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині. Поміж козацьких військ, які були створені Г.О. Потьомкіним на півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії до назви Чорноморського війська додавався епітет «безцінне» [№6.14].

Поряд з тим варто зазначити, що вже на момент створення війська чорноморських козаків у князя Потьомкіна був проект переселення цього формування з території' Південної України і поселення козаків на новому російсько-турецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Незважаючи на неодноразові обіцянки князя оселити козаків на Тамані та переселення їх у 1790-1792 рр. до Очаківського степу, до наказу Катерини II від ЗО червня 1792 року Чорноморське військо, незважаючи на надання йому для поселення ділянки між Бугом та Дністром, фактично не мало власних військових земель. Був відсутній і чітко визначений статус війська. Все це спричиняло незадовільний економічний стан козаків та членів їх родин, призводило до соціальної напруги, викликаної знущан-нями поміщиків та представників російської військової і цивільної адміністрації.

Протягом 1790-1792 років 1 759 родин (5068 душ чол. статі і 4 414 душ жін. статі) козаків Чорноморського війська та більш як 2 000 родин молдаван і волохів оселились в Очаківському степу, де заснували 25 селищ із центром у Слободзеї. Козаки займали ці території до 1793-1794 років, а багато поселенців залишилось на прибузьких землях і після повного переселення чорноморців на Кубань. Основою господарства залишалось традиційне для Запорожжя скотарство, рибальство та соляний промисел, бджільництво тощо. Водночас збільшилась роль землеробства, розвивалось виноградарство, городництво. Однак, через непевність статусу війська господарство чорпоморських козаків у зазначений час знаходилось у початковому стані. Козаки та члени їх родин продовжували бути залежними від російського постачання, особливо таких продуктів та виробів як хліб, крупи, одяг, тощо.

Період в історії Чорноморського козацького війська після смерті князя Потьомкіна (05.10.1791 р.) та підписання Ясської угоди (1791 р.) і переселенням війська на Кубань характеризувався різким погіршенням соціально-економічного стану козаків. Піддавалась сумніву навіть можливість подальшого існування війська. Насамперед це було пов'язано зі смертю Потьомкіна - Гетьмана козацьких військ півдня України і загальним негативним відношенням російського уряду до козацтва в регіоні.

Різке погіршення внутрішньої ситуації у війську викликало потік скарг і донесень до вищої російської влади в яких висловлювалося прохання про переселення Чорноморських козаків на Кубань, а також підтвердження старих і надання нових пільг війську.

Врешті решт, до Петербургу відправився полковник А. Головатий - військовий суддя, людина, яка мала неабиякий досвід та дипломатичний хист. Наслідком місії А. Головатого до Катерини II став наказ від 30 червня 1792 року, який закріплював за Чорноморським військом старі пільги, збільшував кошти на його утримання, і головне - закріплював за чорноморськими козаками землі на Кубані.

Загалом період в історії Чорноморського війська з 1775 по 1792 роки, можна охарактеризувати, як перехідний. Створення Чорноморського козацького війська для російського уряду було формою організації місцевого населення, заходом, що сприяв встановленню контролю над частиною колишніх запорожців, заходом, який передбачав створення боєздатної сили для нової війни. Поряд з тим, факт створення війська з решток ліквідованого і раніше засудженого запорозького суспільства свідчив про те, що російський уряд був змушений проводити обережну, добре виважену політику по відношенню до населення колишніх Запорозьких Вольностей

Висновки

Відновлення козацького стану, у вигляді Війська Вірних козаків, та створення Чорноморської козацької флотилії, через десять років після руйнування Запорізької Січі, було тимчасовим явищем в колонізаторській політиці Петербурга в Україні. Це було зроблено для формування додатковий військових сил під час другої російсько-турецької війни. В історичній перспективі «вірні козаки» сприяли зміцненню російського колоніального режиму в Україні.

Тим не менш, Чорноморська козацька флотилія відіграла визначну роль в перемозі російських військ та прийняла на себе основний удар турецького флоту. В російсько-турецькій війні козацький флот виступив авангардом російської армії. Особливо незамінною була допомога козацької флотилії в штурмі Очакова, Хаджибея, Ізмаїла, Акермана, Кілії, та інш.

Відвага та майстерність козаків, як вмілих мореплавців та вояків, були визнані не лише їх сучасниками: російськими й турецькими державними високопосадовцями та військовоначальниками, засновником військово-морських сил США Джоном Поль Джонсом, але й професійними істориками, які неупереджено вивчали події тих часів.

Список використаної літератури

1. Попка И.Д. Черноморские казаки в их гражданском й военном биту: черки края, общества, вооруженной сили й служби. В семнадцати рассказах с зпилогом, картою й четнрьмя рисунками с натури. В 2-х частях. - С. Пб., 1858. Ч. 1. - 567 с.; Ч. 2. - 450 с.

2. Короленко П.П. Первме четьіре атамана бьтшего Чер-номорского (ньше Кубанского) казачьего войска. - Екатеринодар, 1892; Його ж. Кошевне атаманн Черноморского казачьего войска XVIII столетия. - С.Ш.: Вестник казачьих войск, 1901.-380 с.

3. Гавриил. Сборник Гавриила, архиепископа Екатеринос-лавского, Херсонкого й Таврического // Зап. Одес. об-ва истории й древностей. - Т. 7. - Одесса, 1868; С. 11-17; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990.

- Т. 1. - 592 с.; Багалей Д.И. Колонизация Новороссийс-кого края й первьіе шаги его по пуги культури // Киевс-кая старина. - 1889. - Т. 41, апр. - С. 351-360; Беднов В.А. МатериальІ для истории колонизации бьівших за-порожских земель. - Екатеринослав, 1914. - 300 с.; Його ж. К истории бнвших запорожских старшин й казаков. - Екатеринослав, 1915. - 200 с.

4. Щербина Ф.А. Бегльїе й крепостнне в Черномории // Киевская старина. - 1883. - Т. 6; Фелицьш Е.Д. МатериальІ для истории Кубанского казачьего войска // Киевская старина. - 1897. - Т. 57 (май, июнь); Потто В., Чепе-га й Головатий. - 2-е изд. - С. Пб., 1904.

5. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. В 2-х т. - Екатеринодар, 1910-1913.

6. Голобуцкий В. Черноморское казачество. - К., 1956. -415 с.

7. Бачинський А.Д. Січ Задунайська 1775-1828. Історико-документальний нарис. - О.: МП Гермес, 1994. - 121 с.; Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України 1775-1869. - О.: Маяк, 1995. - 56 с.

8. РДВІА, ф. 52, оп. 1/194, ч. 2, спр. 304, ч. І, арк. 3.

9. РДВІА, ф. 52, оп. 1/194, ч. 2, спр. 304, ч. І, арк. 14.

10. Собрание разньїх полученньїх от Главнокомандующих армиями й флотами ко Двору донесений, с подлинни-ков, присьшаемьіх в Императорскую Академию наук для напечатания / под ред. А.М. Грибовского. - С. Пб., 1789.

- С. 160; Собрание всех помещенньїх в ведомостях обеих столиц с 1787 по 1791 годн включительно, реляций о воєнних действиях против неприятелей Российской им-перии.-М., 1791.-Ч. 1.-С. 55,90,125-126,129,133-134, 138, 154-156; Петров А.Н. Влияние Турецких войн с половини прошлого столетия на развитие русского воєнного искусства. - С. Пб., 1894.-Т. 2.-С. 131,137.

11. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. - В 2-х тт. - Екатеринодар, 1910. - С. 500-501; Сборник истори-ческих материалов по истории Кубанского казачьего войска / СобраньІ й изданьї И.И. Дмитренко. - С. Пб., 1896. - Т. 3. - С. 389-403; ДАКК, ф. 249, оп. 1, спр. 193, арк. 208.

Размещено на Allbest.ru