Радянізація Західної України в 1939–1941 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСТИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

Контрольна робота з предмету: «Історія держави та права України»

З теми: «Радянізація Західної України в 1939 - 1941 роках»

Виконала:

Чайкіна Марина Костянтинівна

Група УП-11

Факультет МЕВ та ТБ

Перевірив:

Доктор юридичних наук, професор

Гавриленко Олександр Анатолійович

Харків 2014

Історія західноукраїнських земель, зокрема Галичини, періоду Другої світової війни становить значний науковий і пізнавальний характер. Він зумовлений посиленням політичної ролі Західної України у боротьбі за відродження національної соборної Української держави. Західноукраїнські землі в цей час стали важливим фактором стратегії європейських держав, опинившись на перетині контраверсійних експансіоністських інтересів.

Західна Україна стала фактично заложницею у політиці двох тоталітарних режимів. Не готова воєнними діями загарбати Україну, Німеччина вже з початку 1939 р. намагалися дипломатичними методами отримати доступ до українських багатств. Підписавши 23 серпня того ж року німецько-радянський пакт про ненапад і додатковий секретний протокол, який визначив сфери впливу цих двох держав у Східній Європі, А. Ріббентроп і В. Молотов, зокрема, передбачили поділ між ними території Польщі та західноукраїнських земель, що входили тоді до її складу. Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі, а саме: Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і балтійські держави, а східні території Польської держави по лінії Нарва - Вісла - Сян на прохання Москви мали бути зайняті Радянським Союзом.

Домовившись про сфери впливу, А. Гітлер та Й. Сталін розпочали Другу світову війну. 1 вересня 1939 року війська німецького вермахту вторглися в Польщу. А 17 вересня частини Червоної армії перетнули польсько-радянський кордон і зайняли міста Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Коломию, Львів, Стрий, Дрогобич, 18 вересня - Станіслав.

Місцеве населення, втомлене польським свавіллям, в основній масі з піднесенням зустріло прихід Червоної армії. Проте “ червоні визволителі ” з перших днів свого панування в краї встановили свої органи і форми правління.

Для встановлення нового порядку на території Західної України вслід за військами прибували так звані “уповноважені” з метою ліквідації польських органів влади і управління. Їм належала вся повнота влади у вирішенні політичних, адміністративних, господарських та культурно-освітніх проблем. Так, на території Станіславського воєводства вже 20 - 21 вересня були ліквідовані магістрати і староства і почали утворюватися нові тимчасові органи влади 1. У зверненні командування Червоної армії “До трудового населення західної України” від 29 вересня 1939 р. вказувалося, що формою нової влади у містах і повітах мають бути тимчасові управління, а в селах - селянські комітети. Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих адміністративних одиниць, а сільські комітети - безпосередньо населенням. Склад тимчасових органів влади ретельно підбирався і призначався. В обов'язковому порядку до них входили політруки Червоної армії, партійні керівники та працівники різних державних відомств, які направлялися із східних районів УРСР. Деякі посади надавалися і місцевим активістам з метою засвідчення, що новостворені органи - це установи народного самоуправління.

Для об'єднання діяльності і керівництва місцевими органами влади Військова Рада Українського Фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління у складі чотирьох осіб, кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі та Луцьку 2. Львівське обласне тимчасове управління очолив М. Мацько, Луцьке - В. Бегма, Станіславське - М. Груленко і Тернопільське - Л. Грищук 3. Створення тимчасових органів влади в Західній Україні відбувалося за наперед складеним відповідними органами СРСР планом. Проіснувавши до грудня 1939 р., вони підготували грунт для запровадження адміністративної системи, яка повністю відповідала радянському зразку. Однак, тимчасове управління не могло від свого імені вирішувати питання державної влади і суспільного ладу. Зовні це виглядало б явно не демократично. Тому необхідно було сформувати представницький орган, який би формально міг вважатися виразником волі населення Західної України.

Щоб надати окупації “ возз'єднавчого ” характеру, Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло 1 жовтня постанову про скликання так званих Українських Народних Зборів з виборних уповноважених депутатів західних областей України. Організація і проведення виборів була покладена на політуправління Українського фронту. Виступити з “ініціативою” скликання Народних Зборів було доручено Львівському воєводському тимчасовому управлінню, яке 4 жовтня звернулося з відозвою до Луцького, Станіславського і Тернопільського тимчасових управлінь про створення комітету з організації виборів. Наступного дня Військова рада Українського фронту в погодженні з ЦК ВКП(б) встановила днем виборів до Народних Зборів Західної України 22 жовтня, а днем їхнього скликання - 26 жовтня. Водночас Військова рада затвердила “Положення про вибори до Народних Зборів Західної України”, які мали прийняти наперед підготовлені декларації від імені народу.

За офіційними даними у зборах взяло участь 4433997 (92,8%) виборців із 4776275, що мали право голосу. За кандидатів до Народних Зборів проголосувало 90,4% виборців й обрано 1484 депутати. У Станіславській області в голосуванні взяло участь 941883 (96,13%) виборців з 979735, що мали право голосу, а за кандидатів віддали свої голоси 877851 або 93,2% виборців. Дослідники вважають, що результати виборів завищені, оскільки вони не відповідали реальним настроям виборців. Зокрема, польське населення (за даними перепису 1931 р. тільки у трьох східногалицьких воєводствах проживало 1 млн. 547 тис. осіб), яке болісно переживало втрату власної державності, становило більшість населення у Станіславі, Львові та інших містах, а тому, закономірно, не могло голосувати за входження західноукраїнських земель до складу СРСР. І в той же час, за даними виборчих комісій, у цих містах проголосувало понад 90% виборців Окрім того, мали місце й численні випадки відмови від голосування. Так, у день виборів майже всі жителі с. Красне Надвірнянського повіту, зібравшись біля церкви заявили, що “ми за комунію голосувати не будемо. Хай живе віра і самостійна Україна”.

Процес виборів організовувався і контролювався партійними і радянськими органами СРСР в умовах воєнного стану. До виборів не були допущені представники альтернативних політичних партій, усі прояви інших не комуністичних поглядів придушувалися радянськими репресивними органами. 28 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України, що відбулися у м. Львові, прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України та її возз'єднання з УРСР, про націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію поміщицьких і церковних земель 7. П'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 15 листопада того ж року на позачерговій сесії було ухвалено Закон про прийняття Західної України до складу УРСР.

На підставі цих рішень, які стали законодавчими, правовим оформленням процесу возз'єднання, в адміністративно-територіальних межах колишніх воєводств Польської держави було сформовано шість нових областей - Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську. Їхня територія складала 88 тис. км2 , на якій проживало 8 млн. осіб, в тому числі 7,5 млн. українців. Указом від 17 січня 1940 р. замість повітів було створено райони. Всього виникло 202 сільських райони, з них у Волинській, Дрогобицькій і Рівненській - 30 районів, у Львівській і Станіславській - 37, Тернопільській - 38 районів, а 14 міст виділялося в обласне підпорядкування. У Львові, за зразком великих обласних центрів східних областей України, створено 4 міських райони 8. Новий адміністративно-територіальний поділ сприяв зміцненню тоталітарного режиму шляхом насичення краю органами влади і репресивним апаратом.

З приходом радянської влади розпочалися кардинальні зміни як в політичному, так і соціально-економічному та культурно-освітньому житті краю. Насамперед, розгорнулася реконструкція старих промислових підприємств, відкрито 170 нових. Лише у м. Івано-Франківську станом на 1 січня 1941 р. вже діяло 50 промислових підприємств, на яких було зайнято 6,6 тис. осіб. Значних змін зазнало і сільське господарство. Безземельним і малоземельним господарствам було передано 178 тис. га поміщицької і церковної землі. В ході примусової колективізації до травня 1941 р. в Станіславській області було створено 295 колгоспів, в які об ' єднали 25 тис. селянських господарств. Насильницька колективізація викликала рішучий опір значної частини селянства, який радянською пропагандою пояснювався виключно як бандитизм куркульства. Тому на західноукраїнські землі була поширена сталінська політика “ліквідації куркульства як класу” , що призвело до численних людських трагедій.

У 1939 - 1941 рр. в Галичині було відкрито ще ряд культурно-освітніх установ. Зокрема, у грудні 1939 р. у м. Львові засновано наукову бібліотеку АН УРСР імені Василя Стефаника. 7 липня 1940 р. тут же було відкрито Літературно-меморіальний музей Івана Франка. В м. Станіславі утворено учительський інститут, театр, обласну філармонію, обласний будинок народної творчості, театр в Коломиї, організовано 825 клубів, червоних кутків, хат-читалень. західноукраїнський галичина радянський

Постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 4 березня 1940 р. у західних областях запроваджувалася нова структура освіти: початкова, семирічна, десятирічна, професійна і вища школи, а також використовувалися нові навчально-виховні програми, підручники і посібники. Усі діти шкільного віку відвідували навчальні заклади. В 1940 - 1941 рр. лише у Станіславській області функціонувало 957 шкіл, 10 середніх спеціальних навчальних закладів і 6 училищ трудових резервів, де навчання проводилося українською мовою. Однак, національний зміст навчання і виховання був змінений на класово-ідеологічний. Для “ підняття ” культури й освіти, в західні області було направлено чимало “спеціалістів ” зі східних областей УРСР, у тому числі й вчителів, більшість з яких були комуністами і комсомольцями. Зокрема, в Станіславську область у 1940 р. прибуло 142 вчителя, з яких 81 - були членами партії, а 14 - комсомольцями 9. Повністю забезпечити західні області України вчительськими кадрами радянська влада не могла, тому в школах продовжувало працювати понад 70% “старорежимних ” педагогів, які, за словами секретаря Станіславського обкому партії М. Груленка, шкодили навчально-виховній роботі, оскільки за часів Польщі “ належали до різних контрреволюційних партій, організацій ” , а значна частина з них нібито проводила “ скриту ворожу роботу в школах ” 10 .

Радянська влада ставилася до культури як до ідеологічного засобу утвердження комуністичного світогляду. Заходи щодо розвитку освіти, науки і мистецтва в Галичині у 1939 - 1941 рр. обумовлювались саме цим. Разом з тим було ліквідоване Наукове товариство імені Т. Шевченка. Практично була повністю заборонена діяльність всіх політичних партій і громадських об'єднань, культурно-просвітніх організацій. Їхні керівники повідомили радянські органи влади про ліквідацію своїх партій. Тільки ОУН не припинила своєї політичної діяльності після територіальних і політичних змін, бо вона була підпільною силою і їй не потрібно було жодного дозволу на існування. ОУН продовжувала свою діяльність нелегально, намагаючись поширити свій вплив на українців, що прибули зі сходу.

З жовтня 1939 р. по червень 1941 р. як всесоюзними, так і республіканськими радянсько-партійними органами й силовими відомствами було прийнято чимало різних наказів, директив, розпоряджень та постанов стосовно боротьби з ОУН. Зокрема, тільки НКВС УРСОР були прийняті такі накази й директиви, як “О переброске террористических групп оуновцев из Чехословакии” (10 листопада 1939 р.), “О борьбе с бандитизмом в западных областях” (23 березня 1940 р.), “О разработке и ликвидации повстанческо-бандитских формирований и банд оуновского подполья на территории областей” ( 7 квітня 1940 р. ) , “Об упорядочении учетов оуновских террористических бандгрупп, одиночек и нелегалов и о принятии мер по их ликвидации в западных областях” ( 25 грудня 1940 р. ) та ін. Загалом, з грудня 1939 р. по січень 1941 р. на теренах Західної України органами НКВС було заарештовано майже 35 тис. членів і прихильників ОУН 11.

На західноукраїнські землі поширювалися методи діяльності радянських спеціальних служб. Зустрівши спочатку упередженість, а потім й опір багатьом своїм заходам, влада перейшла до масових репресій. Керівництво місцевих органів НКВС вважало, що “в школах 30% учителів настроєні проти радянської влади і від них треба звільнитись” 12. Впродовж 1940 - 1941 рр. вони звільнили зі школи понад 100 учителів, а також студентів і викладачів Коломийської педагогічної школи та Станіславського вчительського інституту.

З приходом радянської влади відчутні зміни відбулися і в релігійному питанні. Було запроваджено дію декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (від 23 січня 1918 р.) та положення “Про релігійні об'єднання” (від 8 квітня 1929 р.), які регулювали відносини між державою і церквою та діяльність релігійних об'єднань. У школах заборонялося проведення уроків релігії, а, відповідно, священикам її викладання. Не дозволялася діяльність релігійно-просвітницьких товариств і об'єднань.

За логікою подій, які розгорталися навколо УГКЦ, вона неодмінно мала бути “возз'єднана” з Російською православною церквою. Це було зумовлено як внутрішньою, так і зовнішньою політикою радянського уряду, оскільки існування двох автономних Церков в атеїстичній державі, а особливо УГКЦ як захисниці національно-державницьких самостійницьких інтересів, було для радянської системи недоречним явищем 13.

За більшовицькою ідеологією, “ксьондзи, попи, рабини” були “вірними наймитами ворожих елементів”, яким “допомагали проводити антинародну діяльність”, то найбільш впливові священики УГКЦ, а також керівники та активні члени релігійних культурно-просвітницьких товариств потрапили в першу хвилю арештів та депортацій, що розпочалися наприкінці 1939 р. Митрополит А. Шептицький у листі до папи Римського від 26 грудня 1939 р. писав: “Число жертв, що їх ув'язнено чи вбито, дуже велике. Тільки у моїй (Львівській) єпархії їхнє число доходить до 20000. У моїй єпархії було вбито або померло у в'язниці 12 священиків, а в Перемишльській близько 20. Крім того, з моєї єпархії в Сибір вивезено 33 священиків” 14.

Для здійснення карально-репресивних заходів за наказом НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. були утворені органи НКВС Західної України та територіальної і залізничної міліції. 13 травня 1940 р. НКВС СРСР видає новий наказ про заходи для поліпшення роботи управлінь НКВС західних областей України і Білорусі, згідно з яким у регіоні створено так звані відділи для боротьби з бандитизмом. У грудні 1939 р. на західноукраїнських теренах створено 19 загальних і одну внутрішню тюрму. Однак, незважаючи на таку кількість закладів ув'язнення, на 1941 р. Станіславська та інші в'язниці не могли вмістити всіх арештованих.

Радянські війська вступили на землю Західної України не як визволителя, а солдати жорсткої окупаційної влади. Розмах репресій свідчить, що головний удар спрямовувався проти всієї політичної та культурної інфраструктури, яку українська інтелігенція створила за багато десятиріч у несприятливих умовах австрійського і польського панування. Сліди цього жахливого геноциду сталінсько-беріївського репресивного режиму знаходимо сьогодні по всій Галичині, в тому числі і в Івано-Франківську та області. Свідченням є урочище “Дем'янів лаз”, міський меморіальний сквер по вулиці С. Бандери, урочище “Буковинка” у Надвірній, поховання у селах Назірна, Черемхів Коломийського району, Вовчківці Снятинського району, Ягодівки Рогатинського району та багато інших.

Радянізація Західної України мала наслідком масові депортації широких верств населення. Депортація цивільного як українського, так і польського населення, була проведена радянськими органами у три етапи. В ході першого етапу депортацій, що розпочався 10 лютого 1940 р., із новоприєднаних західних областей у північні райони європейської частини СРСР, в Сибір і Казахстан насильно вивезено 220 тис. осіб. 13 квітня того ж року розпочався другий етап депортацій, в результаті якого з краю було виселено 320 тис. осіб цивільного населення. У червні-липні 1940 р., впродовж третього етапу, було насильно вивезено 240 тис. осіб. Загалом, тільки зі Станіславської області з осені 1939 до осені 1940 р. було депортовано за політичними ознаками 1616 сімей (9302 осіб), більшість - без суду і слідства, навіть без примітивного письмового звинувачення. На підготовку до виїзду населенню давалося від 30 хвилин до двох годин, дозволялося брати лише одяг, взуття, продукти харчування на один місяць, всього до 500 кг на сім ' ю 15. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною вартою, оскільки ці люди називалися “ворогами народу” Так, в листі до Ватикану від 7 листопада 1941 р. митрополит Андрей Шептицький повідомляв, що на той час було вислано до Сибіру, арештовано або страчено 200 тис. українців із Львівської єпархії, а загальні втрати українців у Галичині сягали 400 тис. осіб.

Жахливі репресії радянського уряду впродовж 1939 - 1941 рр. сприяли розвитку негативних настроїв у місцевого населення до “червоних визволителів”. Сьогодні очевидним стає той факт, що радянські війська так успішно покидали територію західних областей України тому, що за два роки радянське керівництво не те, що не здобуло підтримки місцевого населення, але своїми антинародними діями налаштували його до себе різко негативно.

Потрібно відзначити, що українська громадськість з піднесенням зустріла проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акту про відновлення Української держави. Так, жителі Підгаєцького повіту Тернопільщини у своєму зверненні, яке підписали більше 450 осіб, висловлювали впевненість, що український народ буде самостійним, що “єдність і солідарність усіх суспільних верств української нації дасть можливість розвинути всі її творчі сили” 38. У звіті з північно-західних українських земель до Проводу ОУН(Б) від 27 липня 1941 р. зазначалося про багатотисячні демонстрації українського населення на підтримку відновлення української державності, організації, яка, згідно з даними, обіймала в краї приблизно 1000 осель, 7000 членів, прихильників - 80 % населення 39.

Список використаної літератури

1. Рубльов О.С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 - 60-ті роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко. - К. : Наукова думка, 1994. - 350 с.

2. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 - 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект) / Б. О. Ярош. - Луцьк : Надстир'я, 1995. - 176 с.

3. Сеньків М. В. Західноукраїнське село : насильницька колективізація - 40 - поч. 50-х рр. ХХ ст. / М. В. Сеньків. - Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2002. - 292 с.

4. Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / [редкол. Ю. Ю. Сливка та ін.] - К. : Наукова думка, 1989. - С. 317.

Сайти:

http://www.experts.in.ua/

http://www.history.vn.ua/book/dovidnik2/395.html

http://www.history.iv-fr.net/

Размещено на Allbest.ru