Берестецький собор. Греко-католицька церква в історії українських земель

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

з дисципліни: «Історія України»

на тему: «Берестецький собор. Греко-католицька церква в історії українських земель»

Дніпропетровськ 2015

План

Вступ

1. Берестейська унія, як спроба відновлення єдності христової церкви

2. Греко-католицька церква в Україні: історія виникнення та розвитку

3. Роль греко-католицької церкви в історії українських земель

Висновки

Література

Вступ

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других -- урівняння в правах з поляками, для третіх -- прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один -- різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани -- рада, або ж сам Великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські звичаї -- полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад православної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Поступово в частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не влаштовувало втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах з католицьким духовенством.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережою єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена Папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан та селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

1. Берестейська унія, як спроба відновленя єдності христової церкви

Берестейська унія - рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio -- союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.

Берестейську унію можна назвати однією з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Внаслідок саме цієї події утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Основною метою польської влади було її подальше зміцнення. Як вважали польська влада і католицькі кола необхідним було об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства та бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій. Також причиною була необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля. Саму ж унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

В свою чергу священики і польська шляхта розглядали унію як необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель та можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я. Майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський. Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Як вже відзначалося, Берестейська Унія співпала з хвилею культурно-національного і суспільно-політичного пробудження українського народу на зламі XVI-XVII ст., що призвело до Національної революції середини XVII ст. Обставини не дозволяли тоді українцям разом з народами Європи зберегти власну національну державу. Але завдяки Берестейській Унії вони мали власну незалежну Церкву, яка стала носієм релігійно-національної свідомості й зберігала ідентичність народу. У пастирському листі до духовенства "Як будувати рідну хату?" митрополит Андрей Шептицький 1942 р. писав, "що ідеалом національного життя українського народу завжди була і є "наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина". "Український нарід через довгі століття належав до різних держав, був розділений різними культурами, - зауважував митрополит, - Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур, майже собі ворожих: східної і західної... Через злуку із Вселенською Церквою і західною культурою ми зискали силу зберегти наш нарід і наші традиції від противників, що нам їх відбирали. Історія нашої Церкви від кінця XVI ст. є доказом цього, є нашим оправданням перед усіма закидами, які нам роблять" Київська Русь: культура, традиції / Відп. ред. Я.Ісаєвич. - Київ, 1982;.

Берестейська Унія своїми наслідками була успішною, бо "відповідала загальному інтеграційному процесу, інтересам українського народу", - відзначає сучасний історик Дмитро Степовик. Відтак противники Унії безпідставно звинувачують її у "зраді" Православної Церкви, маючи на увазі підмосковську Руську Православну Церкву, яка ніколи не була самостійною і відбивала імперську політику Москви, постійно намагаючись повністю підпорядкувати Українські Православну, Греко-Католицьку, пізніше Автокефальну Православну. Розуміючи невідворотність об'єднання Української Церкви із Західною в силу геополітичного положення України, історик М.Фурса відзначає: "Унія постала на розламі двох культур, двох Церков і реалізувалася завдяки тимчасових компромісів у політико-ідеологічних, релігійних, культурних інтересів та тенденцій боротьби за Україну. Самостійна Українська Церква була своєрідним мостом між Західною і Східною, водночас терпіла від протиріч між ними, знаходилася між молотом і ковадлом протистояння Візантії і Риму, Росії і Польщі" Грушевський М. Історія України-Руси. Т. V. - Київ, 1994. - С. 508; Т. III. - Київ, 1993. - С. 69-73..

Важливим наслідком Берестейської Унії став розквіт одного з найдавніших чернечих чинів - Чину св. Василія Великого в Україні, монастирі якого жили окремим життям, підлягали місцевим єпископам і відігравали невелику роль у суспільно-церковному житті краю. Після Унії Київський митрополит Йосиф Рутський об'єднав монастирі, унезалежнив їх від єпископів, поставив на чолі їх архимандрита, заснував новіціат, студії богослов'я і філософії. Тобто Чин зреформувався на західний зразок. Підпорядкувавши собі усі монастирі і провівши адміністративну реформу, митрополит Рутський визначив головним завданням Чину пропаганду ідей Унії, душпастирства шляхом місійної праці і просвітницької діяльності. Київському митрополиту сприяв Апостольський Престол, який ствердив усі проведені заходи. З дозволу Папи Павла V з 1615 р. при монастирях почали створювати школи і колегії для української молоді. Василіяни розгортали мережу друкарень, зокрема у Супраслі, Уневі, Угерцях, згодом у Почаєві, Львові, Жовкві. У середині XVIII ст. Конгрегація ЧСВВ в Україні об'єднувала 130 монастирів, близько 700 ченців-василіян. Поділ Польщі 1772 р. завдав Василіянському Чину важкого удару і порушив його структуру в Україні: монастирі, що залишалися на території, яка відійшла до Росії ліквідовано у 1839 р., їх було 190, за винятком Холмщини, де їх знищили через 25 років. Незважаючи на погіршення умов, Галицька провінція ЧСВВ продовжувала свою багатогранну діяльність до трагічного для неї 1939 р.

Після заходів російських царів, насамперед Петра Першого і Катерини Другої, Україна втратила залишки самостійності і свою Церкву, лише Греко-Католицька на прикарпатських землях продовжувала зберігати етнокультурну окремішність нації. У зв'язку з цим В'ячеслав Липинський писав: "Унія з віри найбільш поступових і рухливих елементів нації - стала там (на заході Україні - авт.) в протязі століть - вірою народних мас, вірою дідів і прадідів". Цікавим є те, що згодом історик М.Костомаров для магістерського іспиту у Харківському університеті обрав тему "О значенії Унії в історії Западной Руси", схваливши її наслідки. Це викликало протест православних ієрархів і самого міністра освіти Росії Уварова. У результаті дисертацію не лише заборонили, й знищили.

Відзначаючи, що Унія була "великою і вагомою подією", о. Іван Музичка підкреслює, що саме вона "врятувала народ від повного загину. Де вона втрималася, там збереглася Церква і народ". На це вказує й І. Міронович, стверджуючи, що "Унія дозволила українському народові зберегти його біологічну і духовну субстанцію". Він особливо відзначає роль двох великих митрополитів Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого у тому, що Греко-Католицька Церква вистояла у період великих потрясінь XX століття. Церква була зразком "справжнього синтезу українського національного почутя з католицькою ісповіддю віри у візантійському обряді". Про Берестейське з'єднання зауважував історик Дмитро Дорошенко: "Унія зробилася головним заборолом української народности проти полонізації. Це вона властиво врятувала Галичину від національної смерті" Нагаевський І. Католицька Церква в минулому і сучасному України. - Філадельфія, 1950. - С. 27-28..

Підсумовуючи наслідки Унії, історик Н. Кочан відзначає, що у Західній Україні Українська Греко-Католицька Церква відіграла національно-інтегральну роль, сприяла збереженню національної свідомості, мови, культури, народних традицій, вихованню національної інтелігенції. Водночас автор звертає увагу на деякі негативні аспекти Унії, зокрема на те, що спокусою для неї були здебільшого політичні інтереси і цілі її учасників, що вона розколола українську націю за конфесійною ознакою. Професор історії Іван Власовський також підкреслював: в результаті Берестейської Унії утворилося дві Українські Церкви - "стара православна і нова уніатська, що силою життєвих фактів вступили у боротьбу між собою".

Неоднозначно оцінив передумови і наслідки унійного процесу Михайло Грушевський (1905 р.): "З насіння церковної незгоди, засіяного між Руссю, збирали одвічні польонізм, католицтво і святкували свої тріумфи над Руссю, що падала все глибше і глибше. Український елемент відтіснявся все далі на далекі пляни політичного і суспільного життя". Історик Ярослав Дашкевич дотримується думки, що Рим вважав унію значним досягненням у своїй "експансії на Схід... Він добився повного контролю над уніатською церковною ієрархією". Ще більше виграла від Унії, - продовжує автор у статті "Унія українців та унія вірменів: порівняльні аспекти", - польська католицька Церква, бо вона дістала можливість зміцнити свої впливи на фактично підпорядковані їй обидві уніатські Церкви, як однак, римо-католицька ієрархія Польщі далі дискримінувала, вважаючи менш вартими і заохочуючи, незалежно від формальних заборон, до переходу православних і уніатів на римо-католицький обряд". Автор слушно зауважував, що релігійне життя в Україні XVII ст. зазнавало відчутного політичного тиску: "Переплетіння релігійних і політичних проблем еволюціонувало в такому напрямі, що національний фактор став насправді переважати над релігійним, хоча й далі часто виступав під релігійною оболонкою". Розглядаючи вплив Берестейської Унії на державотворчі процеси в Україні періоду козацьких війн Богдана Хмельницького, Я.Дашкевич стверджує: Українська Католицька Церква була перешкодою на шляху творення національної держави, оскільки Унія розколола Церкву і суспільство, а цей процес передбачає моноконфесійність нації. Отож козацтво вважало її "не просто зайвою, а шкідливою" і нещадно боролося з нею. "Уніатський експеримент... порушив стабільність українського суспільства та довів до денаціоналізації аристократично-магнатської верхівки, потенціального національного лідера".

Проблеми Берестейської Унії та її впливу на розвиток України привернули увагу київських істориків М. Рибачука, О. Уткіна та М. Кирюшка, які у праці "Національне відродження і релігія" визначають її як "церковний розкол 1596 р." Автори вважають, що вплив Унії на культуру і взагалі на долю українського народу був неоднозначним. З одного боку, "...утворення греко-католицизму внаслідок цього розколу, - пишуть вони, - відіграло важливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості, культури, мови у західних землях України". З іншого - "розкол, послабивши православ'я, трагічно відбився на його здатності підтримувати зростання національної самосвідомості українства, його снагу до опору". На жаль, дедалі більше український народ втрачав єдність, переставав бути "компактною нацією в центрі Європи" і це у період, коли творилися національні держави. На думку авторів, Унія призвела до занепаду українських традицій, культури, освіти під могутнім потоком західної культури, наступом на мову, школи. Проте, вони стверджують, що починаючи з середини XVII ст., а особливо у XVІІІ-XX ст., Українська Греко-Католицька Церква стала практично чи не єдиним на західних землях виразником національних засад, культури, посіла важливе місце у духовному житті народу, боролася проти полонізації, захищала рідну мову і сприяла формуванню національної інтелігенції - провідника нації. Церква зіграла важливу роль у перетворенні Галичини в "Український П'ємонт".

Негативно оцінюють наслідки Берестейської Унії деякі сучасні західні науковці. Йоган Майєр вважає її не союзом, а поглинанням православ'я католицизмом, "підфарбованого кольором обрядів", що Українська Церква втратила свої традиції й опинилася між двома конкурентами: відійшла від Православної і не стала рівною з Католицькою. Він стверджує, що теорія церковної єдності завжди мала політичні мотиви. Ернст Кристоф Суттір відзначає, що при укладенні Берестейської Унії київські єпископи і Рим сприймали її по-різному. Українська ієрархія прагнула зберегти автономію і рівність з Католицькою у Вселенській Церкві і водночас духовну єдність зі Східною. Апостольський Престол розумів Унію як прийняття українців до Католицької Церкви, без надання автономії і збереження її єдності зі Східними Церквами Сапеляк Андрій. Київська Церква на слов”янському Сході. - Буенос-Айрес-Львів, 1999. - С. 15..

У зв'язку з цим слід відзначити, що Берестейська Унія - "найстарша церковна унія і перша між усіма" в усіх аспектах - всесвітньо-історична подія в історії Української й Вселенської Церков. Вона була закономірним результатом розвитку релігійно-церковного життя в Україні на зламі ХУІ-ХУІІ ст. і зумовлена її геополітичним положенням на пограниччі західних і східних церковних традицій та цивілізацій взагалі. Внаслідок благотворного синтезу елементів східної і західної культур в Україні відтворилася Церква - Вселенська за суттю і національна за формою. Відтиснута ходом історичного розвитку України на західні землі, зокрема в Галичину, Греко-Католицька Церква за висловом Є.Сверстюка, "стала непохитним оборонцем старовинних звичаїв, народної обрядовості, візантійської літургійної практики. Те, що втратило українське православ'я над Дніпром, потрапивши в міцні обійми ієрархії Руської Православної Церкви, дбайливо зберіг український католицизм, побудувавши... справді народну Церкву".

2. Греко-католицька церква в Україні: історія виникнення та розвитку

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) -- одна із двадцяти двох самоуправних Східних Католицьких Церков, які знаходяться у повній єдності з Апостольським Престолом. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх східних Церков у католицькій спільноті та відповідно другою після Латинської Церкви. З 27 березня 2011 року її очолює Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук. УГКЦ, за чинним законодавством Католицької Церкви, -- Церква свого права (Ecclesia sui juris). У неї є власний обряд, який походить з Константинопольської традиції та вона зберігає її літургійну, богословську, духовну і дисциплінарну спадщину в культурі та історичних обставинах свого народу. Як одна з частин давньої Київської Церкви, УГКЦ прагне відновлення її первісної єдності. У суспільному і громадському житті своїх вірних, відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами. берестейський унія грек католицький

Українська греко-католицька церква має безперервну ієрархічну спадкоємність від часу офіційного Хрещення Руси-України та становлення на її території церковної структури. Новий період з її багатовікової історії розпочинає 1596 рік, коли у Бересті (тепер Білорусь) на Церковному Соборі було проголошено відновлення повної єдності з Римським Престолом, що увійшло в історію під назвою як Берестейська унія. Проте першу спробу церковної унії на Руси можна віднести ще до часів короля Данила Галицького, який вимагав об'єднання сил усього християнського світу в умовах опору татаро-монгольській навалі.

Ідея унії була зумовлена як і зовнішніми політичними обставинами, так і внутрішньому прагненню вірних до церковної єдності: православні віруючі на терені Речі Посполитої та Угорщини зазнавали утисків від представників панівного римо-католицизму як схизматики -- та були схильні урівняти прихильників грецького обряду перед лицем Ватикану. Правда, далеко не всі православні приєдналися до унії: сталося розділення українських і білоруських віруючих на уніатів (прихильників унії) і православних.

Згідно з угодами Берестейської унії, у греко-католицькій церкві богослужіння, церковна організація й обряди залишились такими, як і вони були в греко-православній церкві. Церква, з черги, підпорядковувалася Папі Римському та прийняла як і католицький догмат про сходження Святого Духа від Отця і Сина (filioque), так і католицький догмат про чистилище -- які в ті часи являлися головними розбіжностями між православною та католицькою церквами.

Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої, Київську митрополію греко-католицької церкви розділено на дві частини: на землях, що відійшли до Російської імперії, унію в році (1838) ліквідовано. Проте Австрійська імперія проводила політику сприяння унійним процесам, оскільки УГКЦ відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві -- та позитивно підтримувала розвиток культурно-освітнього життя.

Розквіт Української греко-католицької церкви припадає на 19 століття. Провідною постаттю греко-католицького руху в першій половині двадцятого століття був львівський митрополит Андрій Шептицький. Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях УГКЦ розпущено владою -- і церква існувала лише в підпіллі. Аж 1989 року -- за горбачовської перебудови -- церква вийшла із підпілля.

3. Роль греко-католицької церкви в історії українських земель

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох -- православної і католицької -- з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне -- могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і -- народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами -- козацтво -- залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 -- це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», -- писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл -- кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів."1 Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита -- Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема -- деградувати уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, -- пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», -- писав Д. Дорошенко.

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 р., Брестського церковного собору, який проголосив прозлуку Православної Церкви в Україні з Римо-Католицькою Церквою. На бік об'єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська, Во-лодимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Київським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя як Видубицький монастир.

Сам Собор у Бресті було проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів перейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, було поділено на православних та уніатів. Але в історичній ретроспективі наслідки цього Собору були не тільки негативними. Унія з Римом дала можливість за умов латинізації й полонізації зберегти східний (православний) обряд. Це було надзвичайно важливо, адже обряд - це не тільки форма віросповідання, але природна єдність віровчення й культури народу, вияв і фактор його духовності.

Українська Греко-Католицька Церква стала народною Церквою і викликала пробудження національної свідомості українців, стала засобом захисту мови і самобутності нації. Проте відбулося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб ця Церква утвердилася у вирі тих подій, що відбувалися з часу її появи. У зв'язку з цим, хочеться відзначити, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність. Вони намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, аби полегшити їхнє навернення в католицизм.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVIІ - початку XVIІІ ст. Часто він був сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, скажімо, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті її насельника Кирила Тепленького, одного з ініціаторів унії, єпархія повернулась до православ'я, яке після поновлення у 1620 р. православної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтримки українського козацтва. Хоча на цю єпархію призначалися також уніатські єпископи, реальної влади вони тривалий час не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 7 монастирів. Тим часом 1646 р. про приєднання до унії оголосила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Пе-ремиська єпархія, яка супротивилась об'єднанню Православної та Католицької Церков з часів Брестського собору, перейшла в унію 1692 р. разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн вірних. Нарешті у 1700 р. також офіційно обернулась на уніатську й Львівська єпархія, яка теж протягом усього століття зберігала вірність православ'ю. Таким чином, Уніатська Церква об'єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, які в той час внаслідок численних війн між Україною, Росією, Польщею закріпилися за Річчю Посполитою.

1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. Щодо останнього, Собор зробив значні поступки західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філ іокве, увівши до богослужбової практики формулу походження Святого Духа як від Бога-Отця, так і від Бога-Сина. У часи свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовськими парафіями, об'єднаними в Литовську єпархію) налічувала 12 млн вірних, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією 1775-- 1796 pp. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, щоб приєднати ці єпархії до Руської Православної Церкви, як це було сто років тому щодо Православної Церкви в Україні. Переломним виявився 1795 р. Під проводом спеціально створеної Синодом РП Ц комісії православні місіонери їздили від села до села і переконанням чи погрозами змушували уніатських священиків переходити у православ'я і навертати своїх парафіян. Цього ж року було видано указ, що всі церкви, будь-коли засновані православними кти-торам и, мають повернутися до РП Ц. У такий спосіб загалом за двадцять років (70--90-і pp. XVIII ст.) покинуло унію 9300 парафій з 8 млн вірних. Під владою уніатських митрополитів лишились три єпархії: Полоцька, Луцька, Берестейська. У першій третині XIX ст. в Луцькій і Берестейській єпархії налічувалося приблизно 1340 єпархій з 2 тис. священнослужителів, 1,5 млн вірних, 40 монастирів. Але їх було приєднано до РП Ц у 1839 р. П родовжувала існувати тільки ок-рема Холмська єпархія, розташована на землях Царства Польського - автономної одиниці у складі Російської імперії. Вона підпала під владу РПЦ 1875 р. з усіма своїми 330 парафіями з 250 тис. вірних. Однак значна частина мирян і кліру в цій єпархії віддала перевагу переходу до католицизму й організації на її основі адміністративних одиниць Римо-Католицької Церкви.

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрійській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до Католицької та Уніатської Церков політику рівнорядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву "Грско-Католицька". У1807 р. папською буллою було встановлено Галицьку митрополію з правами Київської уніатської митрополії. Протягом усього XIX ст. Галицька митрополія квітнула. У рамках національно-визвольного руху як на західних, так і на східноукраїнських земляху ній дедалі помітнішою ставала тенденція повернення до старих обрядових форм. Найбільше зростання і цілковита українізація ГКЦ припадає на митрополитування Андрея Шептицького (1901-- 1944). Напередодні Другої світової війни (1939-1945) Галицька митрополія складалась із 3-х єпархій: Львівської архієпископії, єпис-копств Перемиського й Станіславського. Ідейно і фактично до неї була близька створена 1934 р. Апостольська АдміністратураЛемків-щини. У свою чергу, єпархії поділялись на деканати, останні -- на парафії (парохії). Усього у Галицькій митрополії налічувалося 2370 парафій, 62 самостійні сотрудництва, 60 монастирів з приблизно 1000 ченців і черниць, 2200 священиків, 3,8 млн віруючих. На Закарпатті діяли Мукачівська і Пряшівська єпархії, окрема Керижевацькаєпархія була створена ще наприкінці XVI11 ст. на території Югославії для задоволення релігійних потреб40тис. українців-уніатів, які переселилися туди із Західної України.

Після повернення Радя нської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу взялася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, вбачаву ній головного супротивника в духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту всієї верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й "повернення" до Православної Церкви Московського патріархату. Така сама доля спіткала наступного року Мукачівську єпархію. Пряшівську єпархію, що була розташована на території Чехословаччини, було ліквідовано трохи пізніше. Загалом вдалося навернути у православ'я приблизно 4тис. (близько 80%) гре-ко-католицьких парафій. Багато інших віддали перевагу покатоличенню.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпілля, стати "катакомбною". Владі так і не вдалося припинити її діяльність, що з роками набувала ще більших обертів: хіротонізува-лися єпископи, висвячувалися священики, організовувалися "домашні церкви" і відновлювалися чернечі осередки. Ті, хто не зрікся своєї віри, таємно збирались для спільних молитов, висилали посилки священикам, які перебували у в'язницях і таборах, а коли вони повертались--надавали притулок у своїх оселях. Найбільш підготовлені члени активу греко-католицьких громад самі хрестили дітей, відправляли похоронні обряди, освячували нові помешкання, більше того -- намагались організувати таємне навчання релігії дітей і молоді. Разом із тим, багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду "криптоуніатів", тобто прихованих прибічників греко-католициз-му. Вони відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Це явище спричинило дещо несподівані наслідки. Мало того, що уніатська Галичина навіть після руйнівних хрущовськихатеїстичних кампаній залишалася краєм з найвищою концентрацією православних громад на теренах колишнього СРСР. Вихідці із Західної України з їхньою непідробною релігійністю й історично високою богословською освіченістю почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РПЦ у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 1970-х рр. серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. З них дев'ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 -- колішні греко-като-лицькі священики. На початку 1980-х рр. з 4-х західноукраїнських областей подавалось до 70% заяв на вступ до всіх духовних семінарій Радянського Союзу. Серед "абітурієнтів" було багато колишніх комсомольців, комуністів, спеціалістів народного господарства, які отримали вищу освіту в світських вузах.

Поряд з тим були зафіксовані й радикальні форми протесту. Так, зсередини 1960-х до початку 1980-х рр. певного розголосу на Західній Україні набув рух покутників. Покутники розробили оригінальне віровчення, згідно до якого центр боротьби між Богом і дияволом перемістився на Україну. В умовах, коли буцім-то Римо-Католицька Церква та уній на традиція примирились з Радянською владою, саме вони мусять потурбуватися про спасіння. Головним засобом спасіння в них виступало покутування гріхів через тривалу (9 днів, 9 ночей) молитву. Покутники зайняли непримиренну позицію щодо існуючого в СРСР суспільно-політичного ладу, наприклад, відмовлялись отримувати паспорти, оскільки уважали їхню символіку - серп і молот -- сатанинською. Тому вони зазнавали жорстких утисків.

Протягом 1950--1980-х рр. уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантської діаспорою. У 1960-і рр. на діаспорі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). До 1984 р. її очолював наступник Андрія Шептицькогона Галицький митрополичій кафедрі Йосип Сліпий. Крім Верховного архієпископа і митрополита Йосипа, до складу цієї Церкви входили ще дві митрополії (у С Ш А і Канаді), 18 єпископій. Вона налічувала близько 1 млн вірних, 900 священиків, кількасот ченців. Найбільше послідовників унії жило у Франції, Югославії, Великобританії, Бразилії, Аргентині, Австралії. На сьогодні чисельність Греко-католиків у світі перевищує 7 млн людей.

Висновки

У висновках, мені хотілось би трохи систематизувати та підсумувати усе сказане вишче.

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

-невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

-бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

-намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» -- і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер -- і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття -- 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648--1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

Ця історична подія показує величезний вплив церкви на управління населенням. Та ще раз підкреслює, що свобода віри дає можливість уникати великої кількості національних державних та суспільних непорозумінь.

Література

1. Сапеляк Андрій. Київська Церква на слов”янському Сході. - Буенос-Айрес-Львів, 1999.

2. Київська Русь: культура, традиції / Відп. ред. Я. Ісаєвич. - Київ, 1982;

3. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. V. - Київ, 1994. - С. 508; Т. III. - Київ, 1993. - С. 69-73

4. Нагаевський І. Католицька Церква в минулому і сучасному України. - Філадельфія, 1950. - С. 27-28.

5. Гайдай Л.І. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. - Луцьк:Вежа,2000

Размещено на Allbest.ru