Зовнішня політика Австрійської імперії в період Наполеонівських війн

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Курсова робота

Зовнішня політика Австрійської імперії в період Наполеонівських війн

Студентки І курсу

Азанової Юлії Сергіївни

Науковий керівник :

Булик Максим Володимирович

Маріуполь 2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зовнішня політика Австрійської імперії в період Наполеонівських війн

Розділ 2. Клемент Меттерніх - австрійський державний діяч і дипломат

Висновки

Список використаних джерел

дипломатичний австрійський буржуазний імперія

Вступ

Історія - делікатна і дуже цікава дисципліна. Вона допомагає нам зрозуміти звідки беруть початок наші коріння, якого роду конфлікти ми успадкували з минулого. Саме історія допомагає нам зрозуміти, що спільного в європейців з нами - українцями. Ми маємо зрозуміти і те, що уроки минулого не можна ігнорувати.

Для спеціальності « Міжнародні відносини » дуже важливим є знання історії. Бо історія дає нам відповіді на такі питання як походження людства, утворення держав, утворення інституту права та етапи розвитку дипломатії.

Початок ХІХ століття - це епоха Наполеонівських війн. Наполеон залишив слід в історії як видатний імператор і дипломат свого часу.

Австрійська Імперія - одна з найвеликих імперій у Європі кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття. Австрійська Імперія з 'явилась досить недавно. Франц І у 1804 р. присвоїв своїй державі назву Австрійська Імперія. Та по волі Наполеона Священа Римська Імперія німецької націі, корона якої майже чотири століття передавалась в спадщину сім ' ї Габсбургів, припинила своє існування.

Мотивацією для обрання цієї теми було передусім те, що за незначний проміжок часу для історії, територія Австрійської Імперії змінилась. Якщо раніше територія, що належала до Австрійської Імперії займала велику площу Європи, то після Наполеонівських війн вона набула майже таку територію, яку має сучасна Австрія. Також змінювалась влада Австрійської Імперії, що призвело до зміни поглядів на політику як всереденні імперії так і на міжнародній арені.

Місце зовнішньої політики Австрійської Імперії в політичний науці є дуже значне. Жага до захвату земель, династична спорідненість з французькою королевою Марією Антуанеттою та застереження, що ідеї Французької революції матимуть вплив на різні народи монархії, викликало ріст патріотизму в Австрії, особливо серед німецькомовного населення. Та й значення ці події в міжнародних відносинах мали впливове. Міжнародний конгрес, який заклав основи мирного устрою після поразки Наполеона Бонапарта, був зібран у Відні. На протязі декількох місяців у 1814 - 1815 роках, столиця Габсбургів була місцем зустрічі політиків вищого рангу великих та малих європейських держав. Цей конгрес був чи не найпершим випадком в історії, коли відбулось об ' єднання багатьох держав задля миру. Австрійський фельдмаршал Карл Шварценберг керував союзними військами, котрі у 1813 році нанесли поразку Наполеону у битві під Лейпцигом. Саме з цієї події почала змінюватися політична карта Європи, бо ця подія стала поштовхом для розділу територій. А також з цього моменту припиняється верховенство Наполеона над державами. [3,135].

Об 'єктом дослідження курсової роботи являються міжнародні відносини в Європі кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття. У цей період масово з 'являються політичні організації. Тобто ми можемо відзначити процес об 'єднання держав. Цей процес підкріплений на основі міжнародного договору для досягнення спільних цілей та діяння в спільних інтересах.

Предметом дослідження є зовнішньополітичні, дипломатичні та військові взаємовідносини Австрійської Імперії з європейськими державами у вказаний період.

Метою наукового дослідження є рішення наступних задач :

Проаналізувати австрійсько - французькі відносини кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття через призму дипломатичних переговорів між Австрійською імперією і буржуазною Францією.

Прослідкувати причини та етапи складання антифранцузьких (анти наполеонівських) коаліцій, роздивитися дипломатичні та політичні відносини між Австрійською імперією та переліком європейських держав (Великобританією, Прусією, Неаполітанським королівством, Турцією, Росією). А також слід виявити основні розбіжності між союзними державами.

Треба дати аналіз міністру іноземних справ Австрії - Клементу Меттерніху на формування зовнішньої політики Австрійської імперії з Францією та іншими європейськими державами.

Хронологічні рамки дослідження зовнішньої політики Австрійської імперії в період Наполеонівських війн обмежуються періодом від початку Кампоформійського договору 1797р. між Австрійською імперією та Францією до підписання Віденського конгресу, який проходив у Відні з 1 листопада 1814 до 8 червня 1815 року. Вибір саме цього періоду дозволить глибоко дослідити зовнішньополітичні відносини Австрійської імперії з європейськими державами.

Під час дослідження курсової роботи було використано багато джерел. Важливе місце серед використаних джерел посідають збірники документів дипломатичного характеру : « Дипломатія» Г. Кіссінджера (розділ про політичні відносини між країнами Європи у період Наполеонівського панування), «Історія Австрії» К. Воцелки (розділ « Австрія і Наполеон »).

Також було використано ряд історичних енциклопедій : « Світ у ХІХ столітті » під редакцією М. А. Айзенштата, « Загальна історія дипломатії » під редакцією В. П. Потьомкіна (Розділ 4« Європейські дипломатичні відносини при Наполеоні»

Історіографію зовнішньополітичних відносин Австрійської імперії досліджували у більшості випадків військові і дипломатичні діячі. Особливо слід відзначити цікаву книгу - підручник « Історія Австрії » Карла Воцелки. В австрійському суспільстві існують різні оцінки національної ідентичності і на протязі різного часу вони змінюються. В цій книзі можна зрозуміти стрімкість австрійців до незалежності від інших земель. Автор книги аналізує історію держави в різні періоди у контексті політичної еволюції центрально - європейського регіону.

Корисним джерелом у досліджені є і « Історія дипломатії » під редакцією В. П. Потьомкіна. Трьохтомне видання є перш за все історією міжнародних відносин, а вже потім надається аналіз зовнішньої політики окремих держав, і у тому числі Австрії.

Ще однією цікавою працею є дослідження міжнародних відносин письменника - дипломата Г. Кіссінджера у його книзі « Дипломатія ». А втор прагне проаналізувати фактори, що дозволяють оцінювати міцність і довговічність того чи іншого світового порядку, починаючи з Вестфальського миру 1648 року і аж до наших днів. Перед читачем постає ряд політичних діячів «всіх часів і народів» - від Рішельє до наших сучасників. Виступаючи як учасник безлічі історичних подій новітнього часу, автор розглядає їх як віхи становлення так званого «нового світового порядку», що складається на рубежі XX - XXI століть.

Зовнішня політика Австрійської імперії мала вплив і на розвиток українських територій. Під контролем Габсбургів перебував один заселений українцями регіон. Але після Наполеонівських війн кордони Австрії змінилися і дещо змінилося положення українських територій.

1. Зовнішня політика Австрійської імперії в період Наполеонівських війн

Кампоформійський мир 1797 оформив вихід Австрії з 1-ї антифранцузької коаліції. Австрія визнавала французькі завоювання, поступалася Франції територію бельгійських провінцій Австрійських Нідерландів, визнавала освіту Цизальпінської республіки (до якої включалася Ломбардія), погоджувалася сприяти закріпленню за Францією земель на лівому березі Рейну. У порядку компенсації отримувала Зальцбург і частину баварських земель, велику частину території ліквідованої Албанії переходили до Франції. На той час у влади був ще маловідомий Наполеон. [8,75].

18 брюмера 1799 року Директорія була повалена. Офіційна влада перейшла в руки трьох консулів, першим з яких значився Наполеон Бонапарт. Реально ж саме він став повновладним правителем країни. Політичні колізії застали Францію у важкому становищі. Фінанси були в жалюгідному стані, прихильники відновлення королівської влади активізувалися по всій країні, в Вандеї прихильники короля Людовика XVIII (брата страченого Конвентом Людовика XVI) піднімали відкриті повстання зі зброєю в руках. Після перемог А. В. Суворова французькі війська були вигнані з Італії, з о. Корфу і Мальта, французька армія зазнала поразки. 25 грудня 1799, тільки-но вступивши в посаду першого консула, Бонапарт звернувся до Англії та Австрії з мирними пропозиціями. Бонапарт усвідомлював, що французький народ давно жадає миру. Однак у той же час він прекрасно розумів й інше: ні Англія, ні Австрія не підуть на мирні переговори. Учасники антифранцузької коаліції, враховуючи блискучі перемоги Суворова і складне внутрішньополітичне становище Франції, не бажали миритися. Подібним ходом Бонапарт сподівався всього лише заручитися підтримкою громадськості, тому що ще до мирних пропозицій він почав готувати плани майбутньої кампанії. Після невдачі в Єгипті Бонапарту потрібна була швидка, повновага і тріумфальна перемога. Удар проти коаліції, а значить, проти Австрії, як самого головного учасника коаліції, повинна була нанести армія під особистим командуванням першого консула і саме на італійському театрі військових дій. Готуючись до війни, Бонапарт бажав приспати пильність австрійців, що змусило його піти на ряд хитрощів. Офіційно було відомо, що у східних кордонів Франції збирається армія під командуванням генерала Ж. В. Моро. Ця армія була призначена для вторгнення в Німеччину і подальшого походу на Відень.

Битва при Маренго зіграло колосальну роль в міжнародній політиці. В результаті бою австрійська армія капітулювала. 9 лютого 1801 з Австрією був укладений Люневільський мир, за яким до Франції відійшли П'ємонт, Ломбардія і вся Італія до р. Мін-чино. За дві години австрійці втратили все, що вони видобули за два роки з допомогою російських союзників. Як неминучий наслідок перемоги при Маренго 25 березня 1802 між Францією і Англією було укладено Ам'єнський мир - десятиліття воєн революції було закінчено. В кінцевому підсумку перемога, здобута Бонапартом, доставила йому незабаром титул імператора. Сам він, уже на о. Святої Єлени, говорив, що в його житті було всього три прекрасних дні. Це перемоги при Маренго, Аустерліці і Ієні. Все своє життя Бонапарт свято зберігав синій плащ, який був на ньому вдень битви при Маренго. [4,111].

Під час боротьби з Наполеоном було створено антифранцузьки коаліції. Антифранцузьки коаліції - тимчасові військово-політичні союзи європейських держав, які прагнули до відновлення у Франції монархічної династії Бурбонів, полеглої в період Французької революції 1789-1799 роках. Всього було створено 7 коаліцій. До її складу входили: Англія, Пруссія, Неаполь, Тоскана, Австрія, Іспанія, Голландія.

Третя антифранцузька коаліція була створена в 1805 р. , в неї увійшли Росія, Англія, Австрія, Швеція, Туреччина і Королівство обох Сицилії. Союзники хотіли вигнати війська наполеонівської Франції з захоплених ними територій і відновити дореволюційні порядки у Франції. Головними військовими силами коаліції були російсько-австрійські війська. Але Наполеон зумів завдати тяжкої поразки австрійським військам при Ульмі Росії та Австрії при Аустерліці. Коаліція розпалася після поразки союзницьких сил, а Наполеон утвердився в захоплених ним землях в Італії та на заході і півдні Німеччини. Союзники ставили своєю метою вигнати французькі війська із захоплених ними територій і відновити дореволюційні порядки у Франції. Головна роль у війні покладалася на озброєні сили Австрії і Росії. Австрійська Дунайська армія фельдмаршала К. Макка (номінально ерцгерцога Фердинанда, 80 тис. чол.) І російська армія генерала М. І. Кутузова (50 тис. чол. , у тому числі 15 тис. австрійців) повинні були, з'єднавшись в Баварії, вторгнутися через Рейн до Франції. Австрійська Італійська армія ерцгерцога Карла (140 тис. чол.) Отримала завдання зайняти Північну Італію і вторгнутися в Південну Францію. Австрійська Тірольська армія ерцгерцога Йоганна (30 тис. чол.) Висувалася до Швейцарії для зв'язку між Дунайської та Італійською арміями. Планувалася також висадка російських, англійських і шведських військ в Померанії для настання на Ганновер і Голландії і російських, англійських та сицилійських військ в Південній Італії. Наполеон, який вів війну з Великобританією ще до створення 3-й коаліції і готував висадку в Англії, отримавши звістку про те, що австрійські війська 27 серпня (8 вересня) вступили в Баварію, почав перекидання військ з Булонського табору на Рейн з метою розгрому армії Макка до підходу армії Кутузова, яка 13 (25) серпня виступила з Радзівілові. У Північну Італію була направлена ??армія маршала А. Массена (44 тис. чол.). Майстерним маневром своїх головних сил (220 тис. чол.) Наполеон оточив в районі Ульма армію Макка і 8 (20) жовтня примусив її до капітуляції. [6,278] Російські війська, які прибули 29 вересня (11 жовтня) в Браунау, виявилися у важкому положенні і були змушені почати відхід уздовж правого берега Дунаю, ведучи ар'єргардні бої. Наполеон спробував оточити російські війська в районі Санкт-Пельтен, для чого наказав корпусу маршала Е. Мортье, наступати по лівому березі Дунаю, захопити переправи у Кремса. Але Кутузов, розгадавши задум противника, повернув війська і переправився через Дунай раніше підходу французів, а потім 30 жовтня (11 листопада) завдав поразки корпусу Мортье. 1 (13) листопада авангард маршала І. Мюрата зайняв Відень і рушив на Цнайм, прагнучи відрізати шляхи відходу російської армії. Кутузов, виставивши як заслону 6-тисячний загін генерала П. І. Багратіона у Шенграбена, форсованим маршем рушив на Цнайм. 4 (16) листопада загін Багратіона в Шенграбенському бою відбив атаки тридцятитисячний авангарду французьких військ і забезпечив відхід головних сил до Ольмюцу, де вони з'єдналися з австрійськими військами і підійшла з Росії 50-тисячною армією генерала Ф. Ф. Буксгевдена. 20 листопада (2 грудня) в Аустерлицком битві союзні війська були розбиті. Австрія вийшла з війни і підписала з Францією сепаратний Пресбургскій мир. Російські війська були відведені в Росію. На морі франко-іспанський флот був розгромлений в Трафальгарській битві. Висадка союзних військ в Неаполі і Північній Німеччині закінчилася безрезультатно і війська були відкликані. У війні яскраво проявилося видатне військове мистецтво Наполеона, який створював перевагу в силах і засобах на вирішальних напрямах і бив противників по частинах. [8,154].

Пресбургскій мирний договір між Францією і Австрією, укладений 26 грудня в Пресбург (Братислава) після військового розгрому Австрії в Аустерлицкий битві 1805. Згідно цього договору Австрія визнавала всі французькі захвати в Італії, Західної і Південної Німеччини; поступалася Наполеону (як королю Італії) Венеціанську область, Істрію, крім Трієста, і Далмацію; сплачувала Франції контрибуцію в сумі 40 млн. флоринів. В якості компенсації Австрія отримувала незначну територію, що включає Зальцбург, князівство Берхтесгаден, Вюрцбург. Зміни, передбачені Пресбургським мирним договіром означали кінець австрійського переважання в «Священної Римської імперії» і припинення її існування (1806).

У 1809 р. склалася п'ята антифранцузька коаліція у складі Англії та Австрії. У червні 1809 р. французи знову здобули перемогу над австрійцями в битві при Ваграмі. У жовтні 1809 р. був підписаний Шенбруннський мирний договір, згідно якому Австрія втрачала значні території (Галичину, Далмацію, Істрію, Трієст), виплачувала велику контрибуцію і приєднувалася до континентальної блокади.

1809 р. відбулася Битва при Ваграмі - генеральний бій Австро-Французької війни 1809 року, відбувся 5-6 липня 1809 року в районі села Ваграм, біля острова Лобау на Дунаї. Були наступи як з боку французів, так і з боку австрійців. Наполеон Бонапарт розбив війська ерцгерцога Карла, тим самим завершивши існування П'ятої коаліції. [7,305].

Шенбруннський мирний договір - договір між Францією та Австрією; підписаний 14жовтня 1809 р. в Шенбруннском замку у Відні. У ході тривалих переговорів, що передували укладенню договору, Наполеон нав'язав Австрії важкі умови, хоча Австрія не була остаточно розбита в кампанію 1809, а Наполеон був обмежений почалася в Іспанії народної війною проти французів. Ш. м. д. проголошував встановлення між Францією і Австрією "миру і дружби". Австрійська імперія поступалася Наполеону значні території: для передачі Рейнського союзу Зальцбург і частина Верхньої Австрії, а безпосередньо Франції - графство Герц, Трієст, частина Крайни і Карінтії, частина Хорватії, Фіуме, Істрію з островами і взагалі всі володіння Австрії по правому березі р. Сави до кордонів Боснії. Тим самим від Австрії до Франції переходили всі далматинські узбережжя Адріатичного моря (Наполеон утворив з цих областей Іллірійських провінції). Західна Галичина перейшла до Варшавського герцогства, значно збільшила завдяки цьому свої володіння. Тарнопольський округ Галичини відходив до Росії у відшкодування за її, вельми втім обмежене, участь у війні на боці Наполеона. Цим Наполеон розраховував вбити клин між Росією та Австрією. Франція зобов'язувалася не заважати транзитній торгівлі Австрії через порт Фіуме, але Австрія змушена була прийняти систему континентальної блокади і зобов'язатися не допускати англійських товарів в свої межі. Віднявши у Австрії далматинського узбережжя, Наполеон відрізав її від моря і позбавив її можливості порушувати континентальну блокаду. Австрія зобов'язувалася порвати з Англією всякі зносини і абсолютно не втручатися у справи Іспанії, Португалії та італійських держав, заздалегідь визнавши всі ті зміни, які Наполеон виробить в цих країнах. Наполеон зі свого боку зобов'язувався амністувати жителів Тироля, які брали участь у повстанні проти французів, і гарантував Австрії цілісність залишених у неї володінь.

2. Клемент Меттерніх - австрійський державний діяч і дипломат

В 1797-1799 Меттерніх брав участь в роботах Раштадтського конгресу як представник вестфальских графств і секретарь свого батька, що був австрійським уповноваженим на конгресі. У 1801, після підписання Люневільського мирного договору, Меттерніх зайняв пост австрійського посланника в Дрездені, а в 1803 був переведений посланником в Берлін. Йому було доручено залучити Пруссію до союзу з Австрією для участі у новій антифранцузької коаліції. У листопаді 1805 за участі Меттерніхав була укладена секретна австро-російсько-прусська Потсдамська союзна конвенція. [11,274].

Була укладена між Пруссією і Росією. Підписана 3 грудня. в Потсдамі після капітуляції австрійської армії під Ульмом. До Постдамської союзної конвенції приєдналася Австрія. Згідно конвенції, Пруссія виступала посередником між союзними Росією і Австрією з одного боку і Францією - з іншого з метою схилити Наполеона I до помірності в його домагання в Європі. У разі відмови Наполеона I Пруссія повинна була вступити в 3-ю антинаполеонівську коаліцію і виставити 180-тис. армію. При цьому Пруссії були обіцяні англійські субсидії. Однак після перемоги Наполеона I в Аустерлицком битві 1805 Пруссія відмовилася від Потсдамської союзної конвенції.

Після підписання Прессбургський мирного договору Меттерніх за особистим бажанням Наполеона I був призначений австрійським послом в Париж.

Тут Меттерніх як дипломат багато чому навчився у Талейрана і в самого Наполеона. Він виділявся самовладанням, скритністю і артистичним умінням брехати. У 1807 він уклав з Талейраном конвенцію в Фонтенебло, яка послабилаи суворі для Австрії умови Прессбургський договору. Після Шенбруннського мирного договору 1809 він був призначений міністром закордонних справ і фактично главою уряду (звання канцлера було присвоєно Меттерніху в 1821). Меттерніх прагнув пристосуватися до наполеонівському режиму і увійти в союз з завойовником. Він говорив, що з часу миру його правилом стало "обмежувати свою політику лавірування, поступками, лестощами". Ув ' язнений в шлюб Наполеона з австрійською принцесою Марією Луїзою зміцнив австро-французькі відносини. Меттерніх супроводжував Марію Луїзу в Париж, де домігся скасування таємницею статті Шенбруннського мирного договору, що обмежувала чисельність і озброєння австрійської армії. [10,101]Вже в 1811 Меттерніх не сумнівався в неминучості франко-російської війни. Він пропонував австрійському імператору Францу піти на союз з Наполеоном, використовувати цей союз для повернення Іллірії та придбання Прусської Сілезії (Пруссію передбачалося компенсувати за рахунок російської Прибалтики). Незадовго до початку війни Меттерніх говорив, що не розуміє завзятості Росії і думає, що "в Петербурзі всі збожеволіли". Запропонований Росією союз був Меттерніхом відкинутий. У той же час, ведучи таємні переговори з прусським урядом, Меттерніх переконував Пруссію, що союз з Росією відкриває перед Пруссією кращі перспективи. Ці поради Меттерніха були провокацією: розраховуючи на перемогу Франції, він хотів зіштовхнути її з Пруссією, щоб потім брати участь у розділі переможеної країни. Союзним договором з Францією від 14 березня 1812 Австрія включилася в наполеонівську коаліцію, в час війни австрійський уряд послав до Росії 30-тисячний корпус. Заняття Москви французькими військами Меттерніх розцінив як свідчення непереможності Наполеона. Тому звістка про розгром "великої армії" в Росії застало Меттерніха зненацька. Він негайно віддав розпорядження австрійському головнокомандувачу генералу Шварценбергу припинити військові дії проти росіян і, не розриваючи з Наполеоном і продовжуючи запевняти його в дружбі Австрії, вступив в переговори з російською та англійською дипломатією. Боючись повної перемоги Росії, Меттерніх хотів навести справу до компромісного миру при австрійському посередництві. З цією метою він підтримував стосунки з обома ворогуючими таборами і, намагаючись виграти час, збирав сили, щоб надалі в залежності від обставин зробити остаточний вибір. 26червня 1813 Меттерніх зустрівся в Дрездені з Наполеоном і безуспішно намагався схилити його до компромісного миру. Він отримав тільки згоду на відкриття в Празі мирних переговорів при австрійському посередництва. В липні 1813, перед відкриттям Празького конгресу, Меттерніх запевняв французького посла Нарбонна: "Даю вам чесне слово за себе і за свого государя, що ми не пов'язані ні з ким ніякими зобов'язаннями". Насправді до цього часу вже були підписані таємні союзні договори Австрії з Росією, Пруссією й Англією. [9,361]

Безрезультатний Празький конгрес був закритий, і Австрія оголосила війну Франції. Розгром Наполеона був уже визначений попередніми подіями і насамперед - його невдалим походом в Росію. Меттерніх головував на Віденському конгресі 1814-181515 де він домагався встановлення "Європейської рівноваги", тобто створення буферних держав навколо Франції, применшення зрослої потужності Росії, встановлення австрійської гегемонії в Німеччині та Італії, збереження "недоторканності" Оттоманської імперії. Меттерніх зазнав невдачі в спробі ізолювати Росію, відірвавши від неї Пруссію, і пішов на укладення таємного потрійного союзу з Англією і Францією проти Россії, Пруссії. Меттерніх був також автором конституції Німецького союзу. Після укладення Паризького мирного договору 1815 (див.) та договору про Священному союзі Меттерніх став проводити в життя свою "систему", що виражалася в боротьбі з революційним і ліберальним рухом у всіх країнах. "Базисом сучасної політики повинен бути спокій", - писав Меттерніх в 1817. Боротьба з ліберальним і національно-революційним рухом за кордоном була для нього одним із засобів захистити від потрясінь феодально-абсолютистський лад австрійської держави і забезпечити панування австрійського меншини над іншими народами багатонаціональної імперії Габсбургів.

Війна Шостий коаліції - війна проти Наполеона коаліції європейських держав. Антифранцузька коаліція склалася після знищення Великої армії Наполеона в Росії в ході Російської кампанії 1812 року. На початку 1813 року війну проти Наполеона в центральній Європі вела тільки Росія. В коаліцію з Росією в березні 1813 увійшла Пруссія, потім влітку того ж року вступили Англія, Австрія і Швеція, а після розгрому Наполеона в Битві народів під Лейпцигом в жовтні 1813 року до коаліції приєдналися німецькі держави Вюртемберг і Баварія. Незалежно з Наполеоном на Піренейському півострові воювали Іспанія, Португалія і Англія. Активні бойові дії велися протягом року з травня 1813 до квітня 1814 з 2-місячним перемир'ям влітку 1813-го/У 1813 році війна проти Наполеона велася з перемінним успіхом на території Німеччини, переважно в Пруссії та Саксонії. У 1814 році бойові дії перемістилися на територію Франції і завершилися до квітня 1814-го взяттям Парижа і зреченням Наполеона. [2,175]

12 (24) березня 1814 р. союзники схвалили план імператора Олександра I про наступ на Париж, і це правильне рішення в шість днів загрожувала затягнути війну. 17 (29) березня 1814 союзні війська підійшли до передової лінії оборони Парижа з північного та східного боку. Військам, які захищали Париж, було запропоновано капітулюватися, але ця пропозиція була відхилена. Армія союзників налічувала близько 170 тис. людей, близько трьох чверті її складали російські війська. Французьку столицю захищало приблизно 40 тис. війська - залишки корпусів Мармона і Мортье, розбиті при Фер-Шампенуазі, і національна гвардія.

Париж на той момент нараховував понад 600 тис. жителів, передмістя міста були добре укріплені. Формально обороною міста командував старший брат імператора, Жозеф Бонапарт, призначений Наполеоном намісником імперії в Парижі. Столиця Франції без бою здаватися не збиралася. Французькі маршали намагалися організувати оборону. На Монмартрі були встановлені батареї - більше 150 гармат. Бельвільскі висоти захищали 20-тисячне військо при 90 гарматах. Оборонні позиції крім солдатів займали волонтери, студенти, вихованці військово-навчальних закладів.

Союзна армія наступала на Париж трьома колонами. Російсько-прусська армія, під командуванням прусського фельдмаршала Блюхера, діяла на правому фланзі. Центральну колону очолював генерал від інфантерії Барклай-де-Толлі, лівою колоною командував наслідний принц Вюртембергський. Наступ на Париж почалося рано вранці 18 (30) березня. Треба відзначити, що до початку атаки Сілезька армія і війська принца Вюртембергского запізнилися. Весь тягар бою лягла на російський центр. 2-й піхотний корпус під командуванням принца Євгенія Вюртембергского атакував селище Пантен, війська генерала Раєвського М. М. і кавалерія графа Палена П. П. штурмували висоти Роменвіля. Французи зробили сильну контратаку на Пантен, на допомогу принцу Є. Вюртемберзькому Барклай-де-Толлі послав дві дивізії 3-го гренадерського корпусу, які допомогли відкинути ворога. В 11:00 ранку до селища Лавілет підійшли прусські корпуси Йорка і Клейста, а також корпус Воронцова М. С. В цей час корпус Ланжерона А. Ф. почав наступ на Монмартр, який захищали війська Мортьє. Жозеф Бонапарт, побачивши з Монмартра велику кількість наступаючих військ противника, покинув поле бою, а потім і столицю. Маршалам Мармон і Мортье він передав повноваження для здачі Парижа. [7,284]

Прибулі війська кронпринца Вюртембергского атакували крайній правий фланг французької оборони зі сходу, пройшли через Венсенський парк і захопили селище Шарантон. Через годину їх підтримали підійшли війська австрійського генерала Гіулі. Барклай-де-Толлі відновив наступ в центрі, і незабаром був зайнятий Біловол.

Блюхер вибив французів з Лавілета. На всіх напрямках союзники вийшли безпосередньо до кварталів Парижа, протягом 18 (30) березня союзна армія зайняла все передмістя французької столиці. Особливо кровопролитним виявився штурм Монмартра, подібного якому генерал Ланжерон, за його словами, не бачив з часів Ізмаїла. На захоплених висотах союзниками були встановлені гармати, спрямовані на Париж. Намагаючись зменшити втрати і розуміючи, що падіння міста неминуче, маршал Мармон послав парламентера до російського царя, сподіваючись на те, що він пощадить Париж. Олександр I поставив жорсткий ультиматум про здачу міста під загрозою його знищення. У ніч на 19 (31) березня капітуляція Парижа була підписана. До 7 години ранку, за умовою угоди, французька армія повинна була покинути Париж, а в полудень російська і прусська гвардія на чолі з імператором Олександром I вступили в столицю Франції. [17,78]

Битва при Фер-Шампенуазе - зустрічний бій 25 березня між кавалерією союзників і окремими корпусами французів в ході Наполеонівської кампанії 1814 року на території Франції. У битві при Фер-Шампенуазе кавалерія з Головної армії союзників атакувала і за підтримки кінної артилерії розбила французькі корпусу маршалів Мармона і Мортье (17000, 84 гармати), марширують на схід для з'єднання з армією Наполеона. Одночасно в 12 км північніше кавалерія союзників з армії Блюхера, за підтримки російської гвардійської кавалерії Головною армії, захопила великий конвой для Наполеона, зовсім знищивши при цьому прикривали його частини Національної гвардії (4300 солдатів, 16 гармат).

Перший Паризький мирний договір - мирний договір між переможеною Францією і країнами 6-й антифранцузької коаліції. 23 квітня 1814 в Парижі була підписана конвенція про перемир'я, яка послужила основою для укладення Паризького мирного договору. Сам Перший Паризький мирний договір між Францією, з одного боку, і Росією, Австрією, Англією, Прусією, Іспанією і Швецією - з іншого, був підписану 30 травня 1814 р. в приміському палаці Фонтенбло. Від Росії його підписали секретар Міністерства закордонних справ граф К. В. Нессельроде і міністр освіти, посол з особливих доручень граф А. К. Розумовський, від Франції - міністр закордонних справ Ш. М. Талейран.

Віденський конгрес - був скликаний союзниками після розгрому наполеонівської імперії і тривав з жовтня 1814 до червня 1815. У Відні зібралися 216 представників усіх європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі з переможцями Наполеона-Росією, Англією, Прусією, Австрією. [6,854]Відень був обраним місцем засідань конгресу в силу центрального положення Австрії в Європі та ролі посередника, яку розігрував Меттерніх. Останній балансував між Францією і Росією і отримав можливість чинити сильний вплив на переговори. Загальних засідань всіх дипломатів не скликали. [14,176] Віденський конгрес як ціле не був навіть офіційно відкритий. За найважливіших питань були складені комітети чи комісії. Під час конгресу між учасниками було укладено ряд договорів про державні кордони і були прийняті численні декларації та постанови, значна частина яких увійшла в завершальний генеральний акт Віденського конгресу і додатки до нього. На Віденському конгресі вся Європа була вперше охоплена системою загальних договорів. Росія, Англія, Франція і німецькі держави раніше не були пов'язані подібними договорами. Система відносин, створена на Віденському конгресі, в основному проіснувала до 50-х років 19 ст. Основною метою було відновлення феодальних порядків і ряду колишніх династій в державах, раніше підкорених Наполеоном. В цьому були зацікавлені правлячі класи багатьох великих і малих держав континенту, в яких ще порівняно слабо була розвинена буржуазія. Уряди цих держав бачили в Наполеона породження революції і мали намір скористатися його розгромом для встановлення всюди, в т. ч. і у Франції,дворянської реакції.

Друге завдання полягала в тому, щоб зміцнити перемогу і створити стійкі гарантії проти повернення Франції до бонапартистського режиму і до спроб завоювання Європи. [21,94]

Третє завдання переможців полягала в задоволенні їхніх власних територіальних домагань і переділі Європи. Чотири союзника - Англія, Росія, Австрія і Пруссія, - які підписали Шомонський трактат мали намір попередньо домовитися з усіх істотних питань і потім примусити Францію до прийняття їх рішень. Малим державам передбачався допуск до обговорення лише тих питань, які стосувалися їх безпосередньо. [5,683]

Чотирьом союзникам не вдалося зберегти на Віденському конгресі повної єдності. Хоча головне питання про майбутні кордони Франції був ними вирішено в повній згоді, але серйозні розбіжності викликали питання про Польщу та Саксонії. Цим скористався представник Франції Талейран і став п'ятим учасником в нарадах чотирьох "союзників". Наради представників п'яти держав стали головною частиною всієї діяльності Віденського конгресу. Переговори велися в обстановці безперервних свят, балів, урочистих прийомів та інших розваг, що дало привід князю де Лінь назвати ці збори дипломатів і государів "танцюючим конгресом". Але при государях і міністрах були особи, зайняті підготовкою дипломатичних документів, а святкування були приводом для неофіційних зустрічей.

Великий вплив на хід В. к. надавав російський імператор Олександр I. У центрі його планів стояло питання про створення такого політичного рівноваги в Європі, яке надало б Росії переважний вплив на європейські справи і зробило б неможливим створення проти неї ворожої коаліції європейських держав.

Олександр I прагнув зберегти суперництво Австрії і Пруссії, послаблюючи вагу і вплив кожної з них. У той же час він не міг допустити надмірного ослаблення Франції, здатної відвернути на захід сили німецьких держав. Олександр I надавав величезного значення долі Польщі і хотів приєднати її до своєї імперії у вигляді Царства Польського, надавши їй конституцію і зберігши її місцеві установи. План Олександра I підтримувала значна частина польського дворянства і аристократії на чолі з Адамом Чарторийським, т. к. вважала цю програму меншим злом, ніж прусське панування, випробуване поляками протягом 11 років (з 1795 до 1807) і переконати їх, що від німецьких держав не можна чекати навіть такий конституції, яку їм обіцяв Олександр I. Про надання же полякам державної самостійності в їх етнографічних межах не думали ні Австрія, ні Пруссія, ні Росія.

Олександр I знав, що його проект приєднання Польщі зустріне опір Англії, Австрії та Франції. Пруссію ж за втрату польських земель цар розраховував винагородити Саксонією, а саксонського короля позбавити престолу як найвірнішого сателіта Наполеона. Росія представлена була на Віденському конгресі також уповноваженими - К. В. Нессельроде, А. К. Розумовським і Штакельбергом. [12,174]

Представником Англії на конгресі був лорд Кестльрі, реакційний торі, ворог Франції та лібералів. Пізніше його змінив герцог Веллінгтон. Політика Кестльрі полягала в тому, щоб закріпити за Англією торгово-промислову гегемонію і зберегти захоплені під час війн французькі та голландські колонії, які лежали на шляхах до Індії. Головними завданнями Кестльрі вважав створення біля кордонів Франції державних бар'єрів та посилення Австрії і Пруссії на противагу Франції та Росії. Рівновага держав європейського континенту давало б Англії можливість грати між ними роль арбітра. На конгресі Кестльрі надав енергійну підтримку Пруссії у всьому, що стосувалося Рейнських провінцій, і намагався перешкодити польським планам Олександра I. [15,324]

Австрія була представлена на Віденському конгресі імператором Францем I та канцлером князем Меттерніхом, самим послідовним представником дворянсько-абсолютистської реакції. Мета Меттерніха полягала в тому, щоб не допустити серйозного посилення Росії і особливо старої суперниці Австрії - Пруссії. Грунтуючись на принципах абсолютизму і легітимізму, Меттерніх відстоював недоторканість прав Саксонської династії, щоб перешкодити передачі Пруссії Саксонського королівства, що займав положення буфера між Австрією і Пруссією.

Меттерніх прагнув забезпечити гегемонію Австрії в Німеччині та урізати проект Олександра I про приєднання Польщі до Росії. Меттерніх був особливо зацікавлений у відновленні австрійського панування над Ломбардією, Венецією і дрібними італійськими герцогствами, звідки австрійці були вигнані Наполеоном.

Прагнучи зберегти і закріпити багатонаціональний склад Австрійської імперії і панування австрійців над італійцями, угорцями та слов'янами, Меттерніх ревно переслідував все ліберальні, революційні і національно-визвольні рухи.

Від Пруссії на Віденському конгресі, крім Фрідріха Вільгельма III, був присутній канцлер Гарденберг. В основі прусської політики на конгресі лежало прагнення виторгувати Саксонію і отримати нові багаті і стратегічно важливі володіння на Рейні. Гарденберг і Фрідріх Вільгельм III вимагали найсуворіших заходів проти Франції. Олександр I противився цьому, і завдяки йому світ з Францією виявився м'якше, ніж хотів Гарденберг. Представником Франції був Талейран. Йому вдалося скористатися розбіжностями між державами-переможницями, залучити на свою сторону малі держави, яким він обіцяв підтримку, і домогтися права брати участь в переговорах нарівні з чотирма союзниками. Малі держави, що боялися поглинання їхніх земель великими державами, об'єднавшись, могли серйозно поліпшити становище Франції. [16,136]. Головного ворога Талейран бачив в Пруссії і найбільше боявся її підсилення; тому він рішуче виступив проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь. Талейран і Людовик XVIII прекрасно розуміли, що сама Франція не може розраховувати ні на які територіальні прирощення і що для неї буде великим успіхом, якщо вона хоча б утримає те, що їй було залишено за Паризьким мирним договором 1814 року. Для Франції найвигідніша позиція полягала в "безкорисливість" та суворої "принциповості". З метою збереження саксонському королю його престолу і допомоги дрібним государям Талейран вступив у таємні сепаратні переговори з Меттернихом і Кестльрі.

3 березня 1815 був підписаний таємний договір Франції, Англії та Австрії, спрямований проти Пруссії та Росії. [18,37]. Союзники змусили російського царя і прусського короля піти на поступки у польському й саксонському питаннях. Пруссія отримала лише північну половину Саксонії, а південна частина залишилася самостійною. Олександру I не вдалося оволодіти всіма польськими землями; Познань залишилася в руках Пруссії. Тільки Краків був настільки спірним пунктом, що про його приналежність не вдалося домовитися. Він був залишений в якості "вільного міста", тобто карликової самостійної республіки, яка згодом стала центром польської еміграції. [3,221]

Віденський конгрес наближався до кінця, коли прийшла звістка про те, що Наполеон покинув о. Ельбу, висадився у Франції і рушив до Парижу. Учасники конгресу припинили всі суперечки і негайно склали нову, сьому коаліцію. Шомонський договір був відновлений. За кілька днів до битви у Ватерлоо був підписаний заключний генеральний акт Віденської конгресії. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Англії, Іспанії, Швеції та Португалії. Він передбачав створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів. Бельгія і Голландія були з'єднані в Нідерландське королівство, яке мало служити противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії. Найсильніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія була посилена: її кордони були розширені, і в них були включені стратегічно важливі гірські перевали.

На північному заході Італії було посилено Сардинське королівство: до нього повернулися Савойя і Ніцца, на його території знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи вздовж берега Середземного моря, по якому армія Бонапарта пройшла до Італії в 1796. На схід від Сардинського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що грали роль плацдармів проти Франції.

Заключний акт В. к. формулював результати переділу Європи і колоній між переможцями Наполеона. Росія отримала Царство Польське, поступившись Австрії Тарнопольський область. Англія зберегла своє торгове та морське перевагу і закріпила за собою частину колоній, які вона захопила у Голландії та Франції. Найважливішими з них були о. Мальта на Середземному морі, Капська колонія на півдні Африки та о. Цейлон. [4,463]

Висновки

Велика французька буржуазна революція і наступні за нею війни кардинально змінили систему міжнародних відносин, що склалася в Європі наприкінці XVIII століття.

Соціалию-економічні перетворення у Франції, спрямовані на злам феодальних порядків, знищення монархії і страту короля Людовика XVI, ополчилися проти неї всю Європу. Створена при активній фінансовій підтримці Англії перша антифранцузька коаліція несла в собі зачатки руйнування, так як була недостатньо міцним об'єднанням держав, які прагнули територіально послабити розгромлену Францію.

Після поразок, нанесених інтервентам французькою армією, члени коаліції почали один за іншим виходити з неї. Продовжували війну Англія й Австрія намагалися залучити Росію, щоб встановити ослаблену коаліцію.

Події 18 брюмера у Франції призвели до влади Наполеона Бонапарта. Його дії по заспокоєнню політичної ситуації в країні, припинення заворушень принесли йому симпатії не тільки у Франції, а й поза нею. Наполеон, в свою чергу, усвідомив, що для Франції, яка веде боротьбу з Англією, Австрія є важливим союзником. Відносини двох правителів на даному етапі були вигідні обом державам. Росія і Франція перебували по різні боки Європи і не мали причин для ворожнечі один з одним, в той же час вони мали свої зовнішньополітичні цілі та сфери впливу в Європі, де протиріччя між двома державами виявлялися в повній мірі. [20,169]

Франція вступає в добу наполеонівських воєн. Цим терміном історики визначають війни, які велися Францією та її союзниками у період Консульства (1799--1804) та імперії Наполеона І (1804--1814, 1815) проти коаліцій європейських держав. Головними противниками Франції у наполеонівських війнах були Англія, Австрія і Росія.

14 червня 1800 р. у битві при Маренго Наполеон розгромив австрійців і захопив Північну Італію. У грудні 1800 р. французька армія генерала Моро завдала поразки австрійцям при Гогенліндені у Баварії.

Австрія була змушена укласти мир з Наполеоном і визнати його завоювання у Бельгії та на лівому березі Рейну. 2 грудня 1805 р. у битві під Аустерліцем Наполеон розгромив об'єднану австро-російську армію. У 1806 році Наполеон примусив австрійського монарха Франца І скласти з себе титул імператора Священної римської імперії німецької нації і ліквідував її.

Навесні 1809 р. Англія та Австрія створили V антифранцузьку коаліцію. Проіснувала вона недовго: у травні 1809 р. французи вступили до Відня, а 5--6 липня розбили австрійців у битві під Ваграмом. В результаті розгрому V коаліції під владою Наполеона на початку 1810 р. опинилася значна частина Європи.

Меттерніх, Клеменс (Metternich, Klemens) (1773-1859), австрійський державний діяч. [22,574]

У 1801 був призначений послом в Дрезден, в 1802 - в Берлін, а в 1806 зайняв місце посла в Парижі. У жовтні 1809 Меттерніх змінив Філіпа Стадіону на посту міністра закордонних справ. Був переконаний, що Австрію може врятувати лише покірність Наполеону, тому в 1810 влаштував шлюб Габсбурзької принцеси Марії Луїзи і французького імператора. Коли в 1812 Наполеон готував вторгнення до Росії, Меттерніх вів переговори про союз з Францією. Навесні 1813 Меттерніх запропонував посередництво державам-антагоністів. Наполеон відкинув його умови на зустрічі в Дрездені (26 червня 1813), і Австрія приєдналася до антифранцузької коаліції, яка незабаром отримала перемогу в битві під Лейпцигом. Війна тривала до тих пір, поки союзні війська не взяли Париж, а Наполеон не був засланий на острів Ельба.

Слідом за розгромом Наполеона представники провідних європейських держав зібралися у Відні під головуванням Меттерніха, щоб обговорити питання про новому вигляді Європи. Франції були запропоновані досить прийнятні умови. Пруссії не дозволили анексувати Саксонії, і їй довелося задовольнятися землями в Рейнській області. Меттерніху не вдалося перешкодити просуванню Росії в центр Європи і створення Польського королівства, проте він зумів поставити питання про розміри нової держави. Австрія зберегла домінуючі позиції і в Німеччині, і в Італії. Меттерніх виступив проти відродження Священної Римської імперії на чолі з Габсбургами.

Вцілому можна сказати,що зовнішня політика Австрійської імперії під час наполеонівських війн була дуже перенасичена важливими подіями як для Австрії так і для Європи взагалі. [24,23]

У курсовій роботі проаналізовано австрійсько - французькі відносини кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття. Також прослідкувано причини та етапи складання антифранцузьких (анти наполеонівських) коаліцій, проаналізовані дипломатичні та політичні відносини між Австрійською імперією та переліком європейських держав. Досліджено діяльність міністра іноземних справ Австрії - Клемента Меттерніха на формування зовнішньої політики Австрійської імперії з Францією та іншими європейськими державами.

Список використаних джерел

1. Айзенштат М. А. Світ в ХІХ столітті / М. А. Айзенштат,С. Б. Біляєв. - М. : Олма, 2009. - 640 с.

2. Воцелка К. Історія Австрії / Карл Воцелка. - М. : Весь Мир, 2007. - 504 с.

3. Воєнно-історичний журнал. - 1982. -№ 8. - с. 69-75.

4. Всесвітня історія - Мінськ, 1999. - 447 с.

5. Всесвітня історія : підручник для ВУЗів / [ авт. -уклад. Поляг Г. Б. ]. --Х. : Ранок,1997. -135 с.

6. Герої та битви. Загальнодоступна воєнно-історична хрестоматія. - М. ,1995. - 350 с.

7. Данілевський Г. П. Зібрання творів в 10 т. / Г. П. Данілевський. - М. : Терра, 1995,т. 7. - 543 с.

8. Девіс Н. Історія Європи / Норман Девіс. - М. : Ексмо, 2007. - 943 с.

9. Зак Л. А. Австрійсько- російськи відносини під час війн проти панування Наполеона / Л. А. Зак. - НіНИ,1963,№4. - с. 91-102.

10. Іісаров Х. Г. Меттерніх та його час. - 1982,отд. 1. - 163 с.

11. Кінг Д. Битва дипломатів, або Відень, 1814. / Д. Кінг. - М. : АСТ, 2010. - 480 с.

12. Кіссінджер Г. Дипломатія / Г. Кіссінджер. - М. : Ладомир, 2010. - 848с.

13. Лактінов А. Історія дипломатії / А. Лактінов. - М. : АСТ, 2009. - 943 с.

14. Леєрг Г. А. Війна 1805 р. Аустерліцька операція / Г. А. Леєрг. - СПб. -1988. - 478 с.

15. Маркова А Н. Всесвітня історія. Підручник для ВУЗів. / А. Н. Маркова. - М. : Культура та спорт, ЮНІТІ. - 2000. - 372 с.

16. Мєрніков А. Г. , Спєктор О. О. Всесвітня історія війн. / О. О. Спєктор,А. Г. Мєрніков. - Мінськ. , 2005. - 354 с.

17. Митрофанов П. Історія Австрії (З найдавніших часів до 1972 р.) / П. Митрофанов - С-Пб. , 2010. - 504 с.

18. Наполеон I. Спогади і військово-історичні твори. - СПб. , 1994.

19. Саундерс Е. Сто днів Наполеона. / Е. Саундерс - М. : АСТ. ,2002. - 410 с.

20. Тарле Є. Наполеон / Є. Тарле. - М. :АСТ, 2011. - 413 [ 3 ] с.

21. Прістер Е. Коротка історія Австрії / Е. Прістер. - М. :АСТ, 2011. - 462с.

22. Потьомкін В. П. Загальна історія дипломатії / В. П. Потьомкін. - М. : Ексмо, 2009. - 672 с.

23. Ростунов І. І. Бородінський битва 1812 р. / / Військово-історичний журнал. - 1982. - № 8. -С. 69-75.

24. Шолохов І. І. Аустерліц і Ваграм. Конспект 1932 р. Перевидання. / І. І. Шолохов. - М. : 2002. - 51 с.

25. Інтернет ресурс : Krugosvet / ru / enc / strany _mira / AVSTRIYA/html & page =0,17# part. 62

Размещено на Allbest.ru