Анархізм як ідеологічна течія. Історія та сучасний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Анархізм як ідеологічна течія. Історія та сучасний стан»

Зміст

Вступ

1. Класифікація анархізму

2. Основні ідеологічні напрямки

2.1 Мютюелістична теорія анархізму

2.2 Колективістська теорія анархізму

2.3 Синдикалістська теорія анархізму

2.4 Анархо-комуністична теорія анархізму

3. Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни. Революційна повстанська армія України

4. Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі

5. Сучасні українські реалії анархізму

Висновки

Cписок використаної літератури

Вступ

Об'єктом дослідження данної роботи є анархізм, який подібно до будь-якого суспільного явища зароджується та еволюціонує в процесі історичного розвитку. Як політична теорія анархізм зароджується в кінці XIX - на поч. XX ст. Ідеологія та практика анархізму залишили помітний слід в історії людства, а багато його ідей проникли в свідомість окремих соціальних груп та збагатили теорію політичних течій.

В результаті становлення держави як форми організації суспільства відбувається процес становлення державних інститутів та розвитку кодифікованого законодавства. Це призводить до збільшення рівня організованості суспільства, в якому відбуваються процеси суспільного поділу, поділу та законодавчого оформлення власності. Змінюються і типи "полюси" політичної свідомості - етатизм та анархізм.

Ця тема є актуальною, оскільки анархізм як політична теорія має давню та стрімку історію, адже початкові принципи анархізму простежуються в ідеях даосизму в Стародавньому Китаї, ідеях мислителів Давньої Греції - Зенона з Китію (IV ст. д.н.е.). Анархічні ідеї через три століття розвивав єгиптянин-олександрієць Краптократ. Ідеї анархізму розвивались в громадах та сектах: юдейських єсеїв, грецьких піфагорійців, єгипетських "терапевтів", богемських комуністів, у мюнстерських комунах, у католицьких братствах бідняків. На даному етапі анархічний тип політичної свідомості не матеріалізувався у певну теорію чи політичну доктрину, його прояви носили фрагментарний характер, що відповідало розвитку політичної культури.

В період буржуазно-демократичних революцій та період формування індустріального суспільства, анархічний тип політичної свідомості досягає якісно нового рівня розвитку. В цих умовах під дією багатьох чинників з'являється соціальна основа (опора) анархізму - дрібна буржуазія, яка матеріалізує анархічні ідеї на теоретичному рівні. В практичному значенні анархізм формується як політичний рух.

Першою спробою теоретично обгрунтувати анархістські ідеї стала праця англійця В.Годвіна "Дослідження про політичну справедливість" (1793 р.). В даній праці автор досить чітко простежив зв'язок влади і суспільства. На думку В.Годвіна, влада в суспільстві будується на авторитеті монарха (вождя), який уособлює правління Боже. Це і надавало державності сенсу. Майбутній устій він розглядав, як союз вільних громад, що з часом замінять державні інститути.

Інколи цей період називають класичним, оскільки теорію анархізму у цей період розробляли: М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін, Ж.Сорель, П.Кропоткін. Кожен з перелічених теоретиків був родоначальником певної течії в анархізмі. анархізм комуністичний ідеологічний синдикалістський

1. Класифікація анархізму

Питання класифікації анархізму є досить дискусійним, оскільки науковці використовують різні підходи у дослідженні анархізму. Розроблялись класифікації на основі на основі ідеологічних, філософських, суспільних поглядів теоретиків анархістського руху. Розробкою класифікацій займались історики, політологи, філософи, економісти. Вони намагались дослідити диференціацію анархістської теорії.

Так, Ф.Я.Полянський у праці "Социализм и современный анархизм" використав традиційний поділ анархізму на анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм. Всі течії анархізму (крім вчень М.Бакуніна, П.Кропоткіна та анархо-синдикалізму) науковець відносив до анархо-індивідуалізму. В анархо-індивідуалізмі він виділяв "християнський анархізм" (Л.М.Толстой), "антиінтелегентський анархізм" (Я.В.Махайський), "максимализм" (Е.Тагин) та власне анархо-індивідуалізм (видавництво "Індивідуаліст", О.Віконт, О.Боровий), "чистий анархізм" (Л.Черний), "революційний анархізм" (Я.Новомирський), "містичний анархізм" (Г.Чулков, В.Іванов). Дана класифікація не розглядала течії анархізму після 1917р.

С.Н.Канев у своїй праці "Октябрьская революция и крах анархизма" виділяв такі ідейні течії в російському анархізмі: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм. Паралельно виділялись відгалуження: анархізм-федералізм, анархізм-універсалізм, анархізм-біокосмізам, неонігілізм, "махайська течія", містичний анархізм, "мирні анархісти" (християнська течія - толстовство).

Л.М.Спірін у своїй праці "Крушение помещичьих и буржуазних партий в России (нач. XX в.-1920 г)" розробив класифікацію на основі практичної діяльності різних організацій та анархічних груп. Він виділяв організації таких ідейних напрямків:

1) анархісти-комуністи (1903-1906, 1907-1908, 1917-1922 рр.);

2) анархісти-синдикалісти (1905-1906, 1908-1909, 1917-1926 рр.);

3) анархісти-махаєвці (1900 р.);

4) анархо-махновці (1918-1921 рр.).

Л.М.Спірін помітив, що в процесі еволюції анархістської свідомості відбувались певні "відгалуження": від анархо-комунізму - анархо-кооператори; від анархізму-синдикалізму - анархо-федералісти; від анархо-індивідуадізму - містичного анархізму, пананархізму, анархізму-універсалізму та біокосмізму.

В.Г.Графський в сучасному анархізмі виділяє такі ідейні напрямки: анархо-індивідуалізм, анархо-синдикалізм, анархо-фашизм, анархо-тероризм, анархо-капіталізм. Дана класифікація враховує ідеології анархізму та їхній зв'язок з ідеологіями тоталітарних держав.

2. Основні ідеологічні напрямки

Традиційно визначають чотири основні напрями в анархізмі - індивідуалістичний (М.Штірнер), мютюелістичний (П.Прудон), колективістський (М.Бакунін) та комуністичний (П.Кропоткін). Такий поділ базується на ставленні ідеологів анархізму до права власності та до майбутнього суспільного устрою.

Так, найпершим можна вважати анархо-індивідуалізм Макса Штірнера (справжнє ім'я Йоган Шмідт) (1806-1856 рр.). М.Штірнер - представник німецької політико-правової та філософської думки.

Навчався у Берлінському університеті. З 1844 р. працював вчителем німецької мови в жіночому пансіоні. Згодом займався літературною діяльністю. Після розчарувань у державних посадах стає підприємцем та розпочинає власну торгівельну справу. Зайнявшись торгівлею Штірнер у повній мірі відчув тиск держави та великого капіталу, які "притісняли" дрібного власника у свободі торгівлі.

Ідейний світогляд М.Штірнера формувався у міському гуртку "Вільних" (1842 р.), що об'єднав науковців, публіцистів, торговців, студентів. Члени гуртка обговорювали причини консервативності та реакційності держави. На думку членів гуртка, основною причиною консервативності була релігія, яка гальмувала реформи, науковий та суспільний прогрес.

Основи індивідуалістичної теорії викладені у праці "Єдиний та його власність" (1844 р.). До основних "постулатів" даної теорії відносять: вищість особистих інтересів людини, індивідуалізм, що переростає у егоїзм, захист приватної власності та невтручання влади у життя громадян. Вихідним положенням індивідуалістичної теорії є - культ "Я" незалежної, автономної, самодостатньої особистості, яка має звільнитись від усіх обмежень. М.Штірнер називав себе "смертельним ворогом держави", яка обмежує свободу особистості. На думку М.Штірнера, у держави є тільки одна альтернатива: "вона або я".

Майбутнє суспільство М.Штірнер бачив без держави, замість неї створювався "союз егоїстів". Штірнер вважав, що мільйони стражденних егоїстів об'єднавшись зметуть державу. Звільнившись від обмежень особистість починає ставити власний інтерес вище всього, так формується девіз егоїстів: "Для мене немає нічого вищого за мене!". Рушієм суспільних змін Штірнер вважав, бунт особистостей, які визнають основним законом власне благо. Штірнер у своїй теорії досить чітко розмежував поняття бунту та революції. На думку Штірнера, революція передбачає зміну існуючих суспільних та державних умов, тобто в своїй основі революція несе певний устрій. Бунт на думку Штірнера, несе можливість задоволення власного блага: "достигнуть того, чтобы не нас устраивали, а мы устраивались бы сами и не возлагали надежд на различные институты".

Теорія М.Штірнера відкидала необхідність ведення політичної боротьби. Натомість пропонувалось ведення економічного спротиву, який мали очолити економічні організації типу "суспільних пекарень" (професійних об'єднань): "рабочим стоит лишь остановить работу, взглянуть на виработаные продукты, как на свои, и пользоваться ими".

Індивідуалістична теорія відкидала необхідність створення політичних партій, оскільки індивідуалізм та партійна відповідальність - несумісні. Егоїстичний "Я" повинен завжди враховувати власні інтереси, отже потрапивши до будь-якої партії особа повинна використовувати її у власних корисливих цілях, якщо власні інтереси та інтереси партії розбігаються її слід покинути.

Теорія індивідуалізму збагатила філософську думку цілим рядом нових підходів у визначенні потреб особистості та відповідно описала можливості їх задоволення. Вона спонукала науковців та мислителів до розробки проблем співвідношення особистих та суспільних інтересів, проблем етики та моралі. На сучасному етапі дана теорія є в більшій мірі не впливовою.

2.1 Мютюелістична теорія анархізму

Творцем цієї теорії був П'єр Жозеф Прудон (1809-1865 рр.). Саме він вводить термін анархізм та засновує мютюелістичний напрям анархізму. П.Прудон був депутатом Національних зборів Франції, але на відміну від більшості представників соціалістичного напряму він не займався практичною революційною діяльністю, а розробляв теоретичні аспекти різних суспільних проблем. На початковому етапі вплив на його творчість, формування концепцій мала теорія Фур'є, проте невдовзі він створив власну, абсолютно самостійну теорію. Основні принципи теорії П.Прудона викладені в працях: "Система економічних протиріч чи філософія бідноти" (1846), "Що таке власність?" (1864), "Про війну і мир" (1861), "Про засади федералізму" (1863).

У своїх працях П.Прудон обстоював такий суспільний лад, який базувався б на взаємній співпраці всіх членів суспільства з гарантованою свободою людської особистості. Його ідеал - суспільна асоціація дрібних власників, які мали б рівну за розмірами власність, яка була найважливішою умовою свободи особи. Теоретик критикував як капіталістичне, так і комуністичне суспільство, оскільки розробив "третю формулу" - синтез спільності та власності. Цей "ідеальний" стан науковець визначив як анархія: "Анархия - отсутствие господина, суверена… свобода есть анархия… Высшая степень совершенства заключается в соидинении порядка с анархией".

П.Прудон заперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював ідею класової та політичної боротьби. Він критикував систему парламентаризму, оскільки в його розумінні вона була осередком політичної боротьби. На його думку, парламентська система мала ряд недоліків: по-перше, представництво суперечить ідеї суверенності, оскільки рішення парламенту не є виявом цієї суверенності; по-друге, парламентська демократія є тільки математичною більшістю, оскільки не враховуються інтереси меншості та окремого індивіда.

На думку П.Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, але ліквідація державного апарату не має привести до ліквідації права та свавілля. Натомість П.Прудон висунув ідею федералізму. У його розумінні федерація повинна складатись із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними та рівноправними договірними відносинами. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо. По суті, федерація П.Прудона - комунальний устрій.

Головним джерелом суспільних бід та конфліктів П.Прудон вважав гроші, які, за його словами, дають змогу не працювати та мати доходи за рахунок доходів з праці інших. Звідси його ідея "банку обміну" - обмін товарами за посередництвом спеціальної інституції, яка буде надавати робітникам "марки праці" для обміну та буде надавати безвідсотковий кредит потрібною продукцією. Мислитель стверджував, що будь-яка власність, яка не здобута власною працею - крадіжка.

Тобто, у розумінні П.Прудона справедливий лад мав базуватись на самоврядуванні робітничих груп. Цей лад не заперечував приватної власності, оскільки власність - елемент свободи.

П.Прудон створив концепцію "мютюелізму" (взаємності послуг, якої можна досягти переконанням). Мютюелізм - це система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечено однакові права за умови виконання однакових обов'язків. Відносини між рівностатусними суб'єктами мають грунтуватись на обміні послугами за певні послуги. На думку П.Прудона, усі суспільні зміни мали відбуватись еволюційним шляхом: "якщо піднялись ідеї, каміння бруківки підніметься саме ".

Саме Прудон був автором вислову, який згодом став крилатим - "Анархія - мати порядку!". Порядок він розглядав як необхідність та бажання змін. "Мати" в сенсі предтеча, передумова майбутнього об'єднання вільних людей за принципом об'єднання професійних груп, родових чи мистецьких угруповань. Ці об'єднання і утворять нації за новим принципом.

На російську політичну та правову думку праці П.Прудона мали грандіозний вплив, оскільки він розробив цілу концепцію перебудови суспільства. Нове суспільство в своїй основі носило "справедливий" порядок, який теоретично виключав використання людини людиною, людини державою чи владою. Такі ідеї надихали молодих революціонерів, які виросли в "поліцейсько-жандармському суспільстві", які бачили "невігластво" власного народу та хотіли змін. Дані ідеї сприяли якісному розвитку думок та теорій.

В 40-50х роках XIX ст. елементи анархістських ідей простежуються у О.І.Герцена, петрашевців, інших представників революційно-демократичного напрямку. В цей час теорію анархізму розвивають М.Штірнер, П.Прудон. За наступних два десятиліття ідеологія анархізму придбала ще більше прихильників, але як масовий революційний рух анархізм оформився і почав відігравати певну роль тільки в системі суспільно-політичних поглядів народників в 70-х роках XIX ст., під впливом ідей М.О.Бакуніна.

2.2 Колективістська теорія анархізму

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 рр.) - основоположник нового напряму в анархізмі - колективістського чи анархо-колективізму.

Визначальний вплив на формування бакунінської теорії мали філософія Г.Гегеля, згодом доктрина П.Прудона та марксизм.

М.О.Бакунін - представник російської політично правової та філософської думки. Народився М.О.Бакунін в Тверській губернії в дворянській родині. Після закінчення військового училища їде до Москви, щоб викладати математику та готуватися до діяльності професора філософії.

У 1840 р. Бакунін залишає Росію та їде на навчання до Берліну, де одразу долучився до участі у революційних гуртках. У 1842 р. був помічений царською "охранкою" та переїздить до Цюриху. Швейцарський уряд звернувся до царського уряду з відозвою про обвинувачення проти Бакуніна. Так, М.Бакунін був змушений емігрувати, втративши дворянський титул та заочно засуджений на заслання до Сибіру. Бакунін не підкорився урядовому наказу і поїхав у Париж . Даний вирок створив Бакуніну репутацію революціонера. У Парижі Бакунін познайомився з Ж.Санд, П.Прудоном, Л.Бланом, К.Марксом.

Після революційних подій 1848-1849 рр. Бакунін був заарештований та засуджений до смертної кари, але вирок був замінений довічним поселенням. Покарання відбував в Ольмюці, згодом в Петропавлівській фортеці. У 1857 р. був відправлений до Сибіру звідки у 1861 р. втік до Лондона. Брав участь у Польському повстанні 1863 р.. Побував в Італії, США.

Помер М.Бакунін 1 липня 1876 р. в Берліні, де і був похований.

Свої погляди на державу та право, свою концепцію анархізму виклав у працях: "Бог і держава" (1871), "Держава та анархія" (1873), "Кнуто-германська імперія та соціальна революція" (1871).

Мислитель на початку 60-х років XIX ст. формує власну концепцію, основним постулатом якої були абсолютна свобода особи, знищення держави, приватної власності, натомість основою суспільних змін ставала колективна форма власності заснована на традиціях російської общини. На відміну від теорії М.Штірнера та П.Прудона, для теорії М.Бакуніна притаманна революційна спрямованість ідей.

Також необхідно виділити цілий ряд принципів анархізму, які знайшли відображення в теорії М.Бакуніна: заперечення державної форми організації суспільства, індивідуалізм, федералізм, заперечення парламентаризму, аполітизм. М.Бакунін вважав, що основою будь-якої політичної чи соціальної організації має стати принцип "знизу верх" - принцип федералізму. Цей принцип мав втілюватись за допомогою встановлення автономії особистості та общини, які за допомогою договору можуть об'єднатись та створити міжнародну федерацію.

У своїй теорії М.Бакунін стверджував, що соціальна революція - це світове явище, оскільки основною причиною революції є ступінь пригноблення робітників та людей праці (селян). Революція народжується з небажання цих прошарків жити в умовах пригноблення. В теорії соціальної революції особливе місце займала проблема бунту, який він розглядав як засіб повалення старого устрою. У теорії М.Бакуніна поняття революції та бунту - тотожні, тобто бунт М.Бакунін характеризував як універсальний засіб спротиву проти будь-якого пригноблення. За допомогою бунту Бакунін намагався вплинути на селянську общину, яка на його думку ще "спала": "Главный недостаток делающий до сих пор невозможным всеобщее народное восстание в России, - это замкнутость общин и крестьянских миров".

Бакунін розглядав необхідність злиття селянських бунтів у "велику революцію", але поставала проблема замкнутості общини, яка вирішувалась за допомогою встановлення: "живой бунтовской связи революционной молодежи с разъединенными общинами". Під впливом ідей Бакуніна серед російської молоді зароджується ідея "ходіння в народ" з метою підготовки селянських виступів.

Іншим варіантом пропаганди анархічної ідеї, був план створення анархістської газети, яка в письмовій чи усній формі мала повідомляти на всю країну: "о всяком народном, крестъянском или фабричном бунте… для того чтобы наш работник не чуствовал себя одиноким".

Основною метою бунту за Бакуніним, було вирішення двох основних завдань: досягнення політичної рівності за допомогою повалення авторитетів та держави та економічного завдання, оскільки економіка визначала політичні та духовні процеси. Рушійними силами усіх суспільних змін ставало селянство, яке може "розбудити" від сну розбійник-революціонер.

Ідея свободи у творчості М.Бакуніна формується в процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму - М.Штірнером, який протиставляв свободу власного "я" суспільству та державі. На думку М.Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи можливе шляхом ліквідації держави. У розумінні Бакуніна, будь-які штучні інституції чи перехідні форми держави у кінцевому підсумку завжди спричиняють порушення чи знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність становища особи у суспільстві та державі. У державі панує право засноване на примусі, у суспільстві - традиція та звичай, а взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення, тобто за будь-якого устрою (монархія, республіка) держава несе деспотизм та підпорядкування. Бакунін характеризував ідею диктатури пролетаріату, як апарат керівництва привілейованої меншості. Тому, на думку Бакуніна, для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.

Після хвилі поразок Бакунін переосмислив деякі ключові положення власної теорії, він підтримав ідею тимчасової необхідності державних інституцій на початковому етапі революційних змін. У боротьбі з державою використовувались обман, шантаж, хитрість це повністю виправдовувалось теорією. Пізніше ці думки були сформульовані у вигляді формули: "Дух разрушающий єсть дух созидающий!" - це девіз усіх анархістів, що називали себе революціонерами.

2.3 Синдикалістська теорія анархізму

Теорія анархо-синдикалізму близько стоїть до вчення М.Бакуніна. Це течія в робітничому русі, у якій пропагується відмова від партійно-політичної системи, а за основу у реорганізації суспільства береться профспілковий зразок організації, який переноситься на "загальнодержавний" рівень. Боротьба за політичне та економічне звільнення робітників має вестися революційними та автономними (звільненими від влади держави) синдикатами (від фр. syndicat - профспілка). Основні вимоги: ліквідація капіталістичної економіки, держави, знищення будь-якої влади над людьми, пропаганда бунту.

Засновником цієї теорії став французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922 рр.). Захопившись марксизмом, він поступово перейшов до його критики, і сформулював політичну доктрину синдикалізму, став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи з конфедерацією праці, заснованою у 1895 році.

Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм - усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К.Маркса відбулось утвердження ліберальної демократії, а наступники К.Маркса спотворили його вчення.

Усі суспільні зміни мали відбутись за допомогою збройного повстання - бунту. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, а засобом перманентної мобілізації робітників - страйк, бойкот, саботаж, тобто, економічні методи впливу.

На сьогодні це одна з найчисельніших течій заснованих на теорії безвладдя, оскільки поширена вона на території Франції (Confederation National de Travail), Італії (Італійський Синдикалістський Союз), Іспанії, Росії. На сучасному етапі вже не користуються терором як засобом боротьби, але популяризують власну ідею через міжнародні організації.

2.4 Анархо-комуністична теорія анархізму

Одна з основних теорій російського анархізму, що спиралась на теорію бездержавного комунізму. Творцем цієї теорії був Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921 рр.). П.О.Кропоткін був вихідцем з князівської родини, а коріння родоводу сягало династії Рюриковичів. Навчався у Пажеському військовому корпусі, після закінчення якого продовжив навчання у Москві. Значний вплив на формування поглядів П.Кропоткіна здійснило знайомство з революційно-демократичною літературою та періодикою. У своїх спогадах згадує, з якою пристрастю він займався дослідженням соціалістичних праць. В Росії входив до гуртка чайковців. Був автором програмного документу гуртка - записки "Чи повинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою?". Став активним членом гуртка , оскільки крім теоретичної роботи брав участь у "ходінні в народ" під псевдонімом Бородіна. В програмному документі гуртка ідеалом майбутнього устрою була анархія - союз вільних комун без централізованої державної влади, приватної власності.

За пропагандистську діяльність та участь у гуртку був заарештований, а покарання відбував у Петропавлівській фортеці. Після хвороби був переведений до Миколаївського військового шпиталю, звідки втік у червні 1876 року. Після втечі емігрував до Англії, а згодом до Швейцарії, де з 1879 р. був редактором газети "Le Revolte" (Бунтар).

Основні постулати власної теорії виклав у працях: "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902), "Промови бунтівника", "Завоювання хліба", "Держава та її роль в історії", "Етика".

Згідно з його теорією "суспільного прогресу", розвиток суспільства здійснюється у формі стрибків та еволюційних процесів, а соціальна революція - закономірний етап, який призводить до повної ліквідації держави.

Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій - вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу, щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалювати на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягти такого стану можливо завдяки анархістській революції. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але і особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип - "кожному за здібностями, кожному за потребами".

Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті тримати в покорі та примушувати індивідів працювати на себе. Дане підкорення відбувалось через інститути влади, які за основу взяли курс на виховання смиренності.

Держава та влада досягає мети за допомогою страху: "детский ум слаб, его так легко покорить при помощи страха". Виходячи з цих позицій, на думку П.Кропоткіна можна сформулювати наступний принцип: "не склоняйся ни перед каким авторитетом… не принимай на веру никакого утверждения, если оно не установлено разумом".

Закони, які діяли в державі і регулювали суспільне життя, він вважав вийнятково сучасним утворенням, підкреслюючи, що людство століттями існувало без кодифікованого законодавства і відносини між людьми регулювались лише звичаями та традиціями.

3. Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни. Революційна повстанська армія України

У період революцій 1917 р. та громадянської війни анархізм був впливовим чинником суспільно-політичного життя України. Завдяки активній участі в повстанському русі та масовій підтримці селянства саме в Україні вперше у світовій історії анархісти змогли стати домінуючою силою на значній території і впритул наблизилися до здійснення маштабних експериментів відповідно до своєї ідеологічної доктрини.

Радянська історіографія понад 70 років розглядала події громадянської війни у "двоколірному" варіанті. Червоно-біле розуміння подій громадянської війни сприяло розгляду істориками всіх опозиційних більшовикам сил як контрреволюційних. До них віднесли і лідера українського селянського руху - Нестора Івановича Махна. Згадки в радянських довідниках та енциклопедіях розглядали постать Н.Махна як лідера анархо-куркульської контрреволюції.

Досить часто ідеологію махновського руху порівнювали лише з анархо-комуністичною доктриною. Власне таке порівняння не розкриває у повній мірі суть анархістської доктрини махновського руху.

Існуючі на той час анархістські доктрини пропонували часто протилежні відповіді на ключові питання суспільного розвитку і сходилися лише в окремих положеннях, головними з яких є заперечення державної форми організації суспільства та відмова від використання інститутів державної влади. Дослідження останніх років доводять, що ні ідеологія, ні політична програма махновського руху не суперечать цим принципам.

Поширення анархізму досить часто пов'язують з соціально-економічними чинниками. В Україні соціально-політична нестабільність набула особливої гостроти. Починаючи з 1917р. можемо простежити наростання відчуження між державою (владою) та українським селянством у міру того, як сподівання, що покладалися селянами на уряди, передусім сподівання отримати землю, послідовно не здійснювались. Активна участь держави у модернізаційних процесах, в яких вона підтримувала поміщиків та підприємців, сприяла поширенню антистатистських настроїв серед селян. Тобто, питання справедливого розподілу землі стало головною метою селян у період революції та громадянської війни. При цьому суспільні групи та державні інститути, що перешкоджали вирішенню цього завдання, викликали серед селян незмінну ворожість.

Для більш грунтовної характеристики махновського руху та його взаємозалежності з анархістською ідеєю, необхідно звернутись до сторінок біографії Н.І.Махна. 26 жовтня 1888 (27 жовтня 1889 р.) в родині селянина Катеринославської губернії народився п'ятий син - Нестор Іванович Махно. Після закінчення трьох класів церковноприходської школи працював у маєтках заможних односельчан.

У період з 5 вересня по 9 липня 1908 р. був членом анархістської організації - "Спілки бідних хліборобів", що діяла на території Гуляйполя. Як зазначає В.Волковинський, даній організації притаманна "селянська специфіка", оскільки експропріації та терор цієї організації були спрямовані проти регіональної еліти: поміщиків, чиновників, багатіїв, жандармів. Н.Махно був єдиним членом анархістської організації, що працював на заводі, чим також відрізнявся від інших експропріаторів.

Після часткового викриття "Спілки бідних хліборобів" був заарештований та засуджений до вищої міри покарання, яка через неповноліття Н.Махна було замінене довічною каторгою в Бутирській в'язниці. Під час ув'язнення відбулось зближення Н.Махна та одного з ідеологів анархізму - П.Аршинова, який значною мірою вплинув на формування світогляду молодого Нестора. В майбутньому П.Аршинов стане історіографом махновського руху.

Лютнева революція сприяла звільненню політичних в'язнів. 23 березня 1917 р. Н.Махно повертається в рідне Гуляйполе, де на практиці почав застосовувати отримані знання. Після повернення Н.Махно починає об'єднувати навколо себе близьких за духом людей. У рідному Гуляйполі Н.Махно очолював "Селянський союз", Раду робітничих та селянських депутатів, Профспілку деревообробників та металістів. Цікавим є той факт, що не зважаючи на початок стрімкої політичної кар'єри, Н.Махно працював маляром на заводі "Богатир". Цей крок спряв популяризації анархістської ідеї серед робітників.

До початку літа 1917 р. з соратників Н.Маха була створена "Чорна гвардія", яка тримала під контролем весь Гуляйпільський регіон. Загони "Чорної гвардії" розпочали боротьбу з поміщиками та експлуататорами, які відповідно до ідеологічної доктрини піддавались жорсткому тиску у різних формах: від розподілу майна та виселення за межі регіону до фізичного знищення.

Діяльність Гуляйпільських анархістів у міжреволюційний період зводилась до повного ігнорування політики Тимчасового Уряду та Центральної Ради. Так, резолюція "Гуляйпільського з'їзду трудящих"(вересень 1917 р.) проголошувала незалежність у проведенні внутрішньої політики. У вирішенні земельного питання Н.Махно взяв курс на ліквідацію поміщицької форми землеволодіння: "Народ - правитель для себе... Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її у життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство - господар землі, робітники - господарі заводів". Дані тези зближували анархістів та більшовиків у питаннях незавершеного характеру революційних змін.

Жовтневий переворот та розпуск Установчих Зборів анархісти Гуляйполя зустріли схвально. Ставлення до Брест-Литовської угоди було двояке, оскільки, з одного боку, це був вдалий військово-тактичний маневр більшовиків, а з іншого боку, за умовами миру частина українських земель була окупована німецькими та австрійськими військами. Дана політична ситуація на, думку Н.Махна, була спрямована на перемогу контрреволюції. Отже, на початку січня 1918 р. анархісти разом з більшовиками починають формувати військові загони для боротьби з контрреволюцією та німецькою окупаційною владою, які заручилась підтримкою націоналістичних сил. Таким чином з приходом німецьких військ Н.Махно втрачає владу на території Гуляйполя. Політична ситуація у регіоні змінюється кардинально, оскільки до своїх маєтків починають повертатись колишні власники - поміщики та колоністи, які за допомогою військової сили починають боротьбу з повсталими.

Махно сміливо та рішуче керував повстанським загоном, так, в ході однієї операцій по визволенню с.Дібріки повстанці нарекли його козацьким званням - "Батька". В майбутньому в офіційних документах він почне підписуватись ім'ям: "Головнокомандувач революції, товариш, батько Махно".

Внаслідок протистояння з регулярними німецькими частинами та армією С.Петлюри, чорногвардійські загони віддалені від продовольчих регіонів починають розпадатись. Втративши військову силу, Н.Махно вирішив заручитись підтримкою Москви. За протекцією столичного анархіста Гросс- мана він зустрівся у Кремлі з В.Леніним та Я.Свердловим, які запропонували Махну взяти участь у боротьбі з контрреволюцією в рамках червоного террору. Повернувшись у рідне Гуляйполе, Н.Махно починає відновлювати повстанський рух з новою силою.

У кінці 1918 р. відбувся з'їзд анархістів Гуляйполя. За резолюціями була утворена Конфедерація анархістів України - "Набат", яка діяла в Україні у 1918-1920 рр. Дана організація була керівним центром повстанського руху. На чолі даної організації стояв анархіст В.Волін, який в майбутньому стане членом реввійськради в армії Н.Махна.

Політика Н.Махна ніколи не відзначалась постійністю та "канонічністю" у доборі союзників. Несприятлива зовнішньополітична ситуація сприяла світоглядному розколу поглядів Н.Махна. Так, після спроб анархістів очолити повстанський рух Н.Махно заявив: "Я сначала революционер, а потом анархист!", тобто лідер повстанського руху не хотів поліцентричності влади в умовах громадянської війни.

У період з листопада 1918 по лютий 1919 р. армія Н.Махна чисельно зросла від 8 до 50 тис. бійців, а до початку 1920 р. до 100 тис. бійців.

21 лютого 1919 р. з махновських та григо'євських загонів була сформована 1- ша Задніпровська Українська дивізія. ЇЇ керівником став більшовик П.Дибенко, а командування 3-ю бригадою було доручено Н.Махну. Отже, на початку 1919 р. анархісти разом з більшовиками вели боротьбу з військами Директорії та білогваодійців. За вдало організовані операції по звільненню Бердянська та Маріуполя Н.Махно був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора.

1 вересня 1919 р. повстанські загони Н.Махна були реорганізовані в армію - "Революційну повстанську армію України (махновців)". Було обрано Реввійськраду, до складу якої увійшли Н.Махно, В.Волін, В.Білаш. Вона складалась з двох відділів - воєнно-контрольного та культурно-освітнього, які відповідно очолили П.Хохотва та лідер "Набату" В.Волін.

Серед повстанців траплявся і відверто кримінальний елемент: грабіжники, мародери, шовіністи та антисеміти. Злочинців суворо карали, але недобру славу приписували Н.Махну. Так, у наказі №1 по Повстанській армії від 5 серпня 1919 р. командуючий писав: "Всілякі самочинні реквізиції та кофіскації... забороняються під страхом суворої відповідальності. Кожному повстанцю належить пам'ятати, що самочинні реквізиції приваблюють у чесні ряди Повстанської армії відвертих хуліганів, які прагнуть лише наживи". Дезертирство та сконцентрування великої кількості зброї серед населення сприяли утворенню банд дезертирів, які під виглядом махновських підрозділів грабували місцеве населення. Отже, восени 1919 р. Н.Махно та його соратники розпочали впроваджувати в життя ідею "третьої революції", основною метою якої було проведення боротьби з більшовиками за встановлення "вільного радянського ладу" на основі безвладного принципу.

Радянська влада жорстко відреагувала на заклики анархістів. Голова Раднаркому Х.Раковський закликав застосувати проти куркульської конртрреволюції червоний терор. 6 червня 1919 р. за ініціативою Л.Троцького був створений Надзвичайний Військово-Революційний Трибунал, який мав "каленим залізом" випалити "язву провокації григор'євщини та махновщини". Радянська влада терпіла Н.Махна поки він був потрібен, поки його армія тримала фронт. Зважаючи не ненадійність повстанців, їхнього командира оголосили поза законом. Протистояння з Махном влада охарактеризувала як боротьбу з бандитизмом. У частини Червоної Армії надходили директиви про необхідність роззброєння Повстанської армії, що вийшла з-під контролю. Ці дії спонукали Н.Махна здійснити рейд по тилах Червоної Армії.

Після початку наступу Врангеля між "колишніми союзниками" був укладений новий договір про спільні військові дії проти білої контрреволюції. Розгромивши військові з'єднання Врангеля, доля махновського руху була вирішена. Махновська армія знесилена епідемією тифу почала чисельно зменшуватись.

Усі спроби спіймати бунтівного "батька" були марними. Повага серед селян до лідера селянського руху сприяла тому, що селяни за період громадянської війни жодного разу не виказали "батька", хоча за його голову більшовики обіцяли 100тис. карбованців.

На останніх засіданнях махновської реввійськради велись активні дискусії про врятування ядра армії. Частина ради на чолі з В.Білашем пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою та вступити в Туреччину на підтримку національно-визвольної революції під проводом М.Кемаля, інша частина на чолі з Н.Махном розглядала ідею підняття революційної боротьби на території Галичини. Майже до середини літа 1921 більшовики вели боротьбу з махновщиною.

28 серпня 1921 року Н.Махно разом з найвідданішими соратниками перейшов кордон з Румунією. З цього часу починається емігрантський період життя Н.І.Махна. З Румунії Н.Махно разом з дружиною був інтернований в Польщу. У польській в'язниці 30 жовтня 1922 р. народилась їхня дочка Олена. Після звільнення Н.Махно разом з родиною переїздить до Німеччини, де його заарештовують вже німці. Після втечі з в'язниці проживав разом з родиною у Франції. Одночасно він писав статті, відозви, спогади в яких намагався узагальнити гіркий досвід своєї діяльності. Серед таких праць варто виділити: "Махновщина та її вчорашні союзники - більшовики", "Відкритий лист до ВКП(б)".

Помер Нестор Іванович Махно - 25 липня 1934р від туберкульозу легенів у Парижі. Тіло на кошти зібрані європейськими анархістами було кремовано, а урна з прахом замурована у стіну комунарів на паризькому кладовищі Пер-Лашез.

Історія громадянської війни засвідчила, що селянство здатне до політичного самовираження, яке у повній мірі проявилось у Махновському русі. На думку В.Верастюка, селянський рух став рефлексією на ті соціальні зміни, які пропонувала, "нав'язувала" держава. Селянство шукало своєрідний "третій шлях", який міг встановити статус-кво у стосунках з владою. Не зважаючи на масовість селянського руху, різні ідеологічні підходи завадили вираженню селянських вимог у єдиній політичній програмі.

Якщо характеризувати взаємозалежність махноського руху та анархізму, то вплив анархізму як ідеології на повстанський рух невиправдано перебільшений. В радянській історіографії анархістська складова махновського руху завжди розглядалась у протиставленні більшовицькій, яка прагнула всезагального домінуючого впливу. Історики прагнули розкрити деструктивність та не можливість практичного застосування доктрини анархізму, оскільки Н.Махно критикував державність, сповідував ідею самоврядування та децентралізації. Махновський рух поставив під сумнів керівну та спрямовуючу роль комуністичної партії.

Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що махновський рух репрезентував особливе прагнення селян жити поза владою, оскільки прірва між інтересами влади, держави, еліти та простого селянства надто велика. Вона, на думку анархістів, породжена різним характером їхніх цілей, поривань та кінцевої мети. Невипадково саме непересічна, харизматична постать Н.Махна репрезентувала інтереси повсталого селянства, яке після поразки махновщини не змогло протистояти терору та утискам з боку держави. Не варто сьогодні розглядати постать Н.Махна як "антигероя" чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив.

4. Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі

Анархістська теорія кінця XX - початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла значному зростанню популярності альтернативних до комуністичної ідеології теорій. Даний процес ознаменувався відродженням анархістської теорії на території СРСР, яка переживає період пристосування до нових суспільних умов, що грунтуються на зближенні її постулатів з нормами та цінностей виробленими у сучасному світі. Як зазначає А.Біденко, на сучасному етапі відбувається оновлення ідеологій, що характеризується зближенням постулатів анархізму та лібералізму. Іде процес рецепції ідей заради суспільного прогресу. Зароджується новий напряму політичної думки - лібертаризм, який у своїй основі несе мінімальне втручання держави в усі суспільні процеси, коли громадянин може сам обрати межу захисту своїх інтересів (ідея держави - "нічного сторожа").

Іншою магістальною тенденцією у розвитку анархістської теорії є консерватизм, оскільки значна частина анархістських течій залишилась на позиціях "канонічної" теорії М.Бакуніна та П.Кропоткіна.

До 1990 р. теорія анархізму була репрезентована цілою низкою ідеологічно строкатих течій та напрямів. Науковці пропонують диференціювати усі анархістські напрями відповідно до теоретичного поділу на анархо-синдикалістські та синтетичні, які об'єднали представників різних сил на основі компромісного рішення у взаємовідносинах з владою. Серед синтетичних організацій варто виділити анархо-екологістів, які розпочали активну діяльність на території Росії, України, Білорусії. Очолює даний напрям С.Фомічов, який розробив теоретичні основи сучасного екологічного анархізму у статті "Прелюдия к анархизму". Представники даного напряму організували видавництво журналу "Третий путь", на сторінках якого обговорюються питання формування бездержавного, антиіндустріального устрою.

Особлива увага представників даного напряму сконцентрована на "зеленій" (екологічній) проблематиці, яка проявилась у проведенні цілої низки екологічних акцій: Чапаєвськ (1989), Балаково (1990), Запоріжжя (1991), Одеса (1994), Тамань (1995).

У 1990 р. саме екологісти проголосили гасло: "Власть народам, а не партиям!". Даний заклик був спровокований початком 1-ої Чеченської кампанії. Представники даного напряму у характеристиці військових дій визначили даний конфлікт, як національно-визвольну війну Чеченського народу.

На думку представників Асоціації Рухів Анархістів, анархо-екологісти обрали досить специфічну (не анархістську) тактику, яка ґрунтується на інтеграції до органів місцевого самоврядування з метою популяризації власних ідей. Стосовно необхідності інтеграції до органів державної влади, серед сучасних анархістів триває досить жорстка дискусія на відкритих форумах у Інтернеті.

90-ті роки ознаменувалась проведенням цілої низки політичних кампаній у союзних республіках, які розпочали боротьбу за утворення національних суверенних держав. Такі заклики російська сторона охарактеризувала як прояви сепаратизму. Отже, важливою складовою анархістського руху була підтримка Чеченського права на самовизначення. Власне така позиція сприяла розколу серед анархістського руху, який поділився на антимілітаристів, що протестували проти військового вирішення даного конфлікту, та напрямів, які характеризували даний конфлікт як національно-визвольну війну Чеченського народу.

Представники першої течії не проводили жодних політичних акцій, оскільки їхня діяльність була спрямована на надання юридичної допомоги російській молоді, яка прагнула ухилитись від військової служби. Представники другої столичної течії у 1994 році утворюють комітет "Руки прочь от Чечни", який відповідно до програмних документів мав об'єднати представників різних політичних сил, від крайніх правих до крайніх лівих. Основне гасло, яке було на озброєнні у даного комітету "Банду Єльцина - под суд!". Внаслідок конфлікту між представниками "РпоЧ" та комуністами антивоєнна кампанія пішла на спад.

Російські соціологи у дослідженні суспільних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, зазначають, що все суспільство внаслідок невдало проведених реформ пережило своєрідну "анархізацію". Даний процес ознаменувався криміналізацією суспільного життя, що проявилась як у верхах, так і серед простих громадян. Влада у період, коли суспільству був необхідний арбітр для вирішення різних проблем, проголосила гасло "Обагащайтесь!". Даний підхід на шляху прискореного реформування зробив одних мільйонерами, а інших декласованими пролетарями, маргіналами. Але, звичайно, саме суспільство знайшло вихід, оскільки талановиті інженери та педагоги поповнили ряди дрібних підприємців, кваліфікованих робітників, будівельників, в перспективі саме ці верстви претендують стати середнім класом. Науковці зазначають, що понад 50% грошового обороту знаходиться поза сферою державного впливу, а анархісти трактують цю тезу, як можливість відмови від держави у майбутньому.

Отже, теорія анархізму у повній мірі відродилась на територіi пострадянського простору, оскільки представлена низкою течій та напрямів, які відрізняються формами та методами боротьби з державою та владою. Частина анархістських організацій намагається реалізувати власну теорію, інтегрувавшись у владу, а інша частина залишається на радикальній платформі та поповнює опозиційні до влади напрями.

5. Сучасні українські реалії анархізму

На початкових етапах відродження теорії анархізму українська складова даного руху перебувала в орбіті загальносоюзних організацій, але з проголошенням незалежності Української держави перед представниками регіональних течій анархізму постали нові можливості та організаційні завдання. Не зважаючи на схожі назви та спільні ідеологічні завдання, більшість анархістських організацій України проводять автономну політику.

Серед анархістських течій найбільш поширеним напрямом в Україні є анархо-синдикалізм. Синдикалісти України утворили "Революційну Конфедерацію Анархо-Синдикалістів"(РКАС). У своїй теорії вони відстоюють ідею реорганізації суспільства за профспілковим зразком. Територіально даний напрям тяжіє до сходу України. В ідеологічному плані даний напрям є найбільш консервативним, але у сучасних умовах синдикалісти вже не використовують терор як засіб впливу на суспільство.

Інший напрям анархізму репрезентують синтетичні організації, які у своїх лавах об'єднують представників різних течій анархізму. Оскільки, ці організації є наслідком компромісу з владою, вони визнають закони встановленні державою. Характерною особливістю цих організацій є об'єднання прихильників у рамках єдиної партії, які реєструються державою для здійснення своєї статутної діяльності. Серед таких організацій на території України варто виділити "Союз Анархістів України"(САУ), який утворився у серпні 1999р. в Одесі. В основі теорії синтетичного анархізму лежить ідея зменшення ролі бюрократичного апарату та апарату примусу, які в умовах формування нового інформаційного суспільства тиснуть на творчу особистість.

Лідером цієї партії є Вадим Чорний. Представники даного напряму популяризують свої ідеї за допомогою Інтернету де розміщене їхнє інтернет видання "Набат". На сторінках цього видання знаходиться програма САУ, яка передбачає, що: "кінцевою метою правого анархізму - анархія в умовах приватної власності".

Досить цікавим є практичний аспект діяльності САУ, оскільки крім пропаганди своїх ідей, вони у Одесі взяли курс на охорону пам'яток історії та архітектури від недоцільних реконструкцій та підприємницьких зазіхань. Вважаючи Українську державу багатонаціональною та полікультурною вони виступають за впровадження російської мови як другої державної. У 2006 році Печерський районний суд Києва розглядав позов лідера САУ до президента України В.А.Ющенка. Позивач - В.Чорний, вимагав скасувати Президентський Указ №793 "Щодо увіковічнення пам'яті діячів УНР та ЗУНР" у тій частині де йдеться про увіковічнення пам'яті С.Петлюри, якого В.Чорний характеризував як антисеміта та погромника. Дана справа викликала грандіозний резонанс серед партій націоналістичного спрямування, які на сторінках газети "Персонал плюс" розпочали критику САУ.

В Інтернеті опублікована відозва САУ від 22 вересня 2006р. про "Подвійні стандарти української влади в питаннях Голокосту та ескалації націоналізму в Україні".

Тобто, сучасний український анархізм - суміш класичних текстів М.Бакуніна, П.Кропоткіна та революційних закликів, які спрямовані на привернення уваги. Більшість "неоідеологічних" доктрин анархізму пропагують відмову від боротьби за створення довершеного соціуму без примусу та насилля. Натомість, анархістська доктрина пропагує внутрішню зміну особистості, що проявляється у "внутрішньому бунті" особистості проти несправедливості. Головним та магістральним напрямком, на думку анархістів, є робота з підростаючим поколінням у напрямі створення індивіда вільного від соціологізації.

Історично склалось, що анархістська доктрина в більшій мірі поширена на сході та півдні України. На нашу думку, це пов'язано з грандіозною урбанізацією цих регіонів, в яких чисельність молоді досить велика. Якщо характеризувати причини поширення анархізму саме у цих регіонах, то варто зазначити, що перехідний етап від радянського періоду до новітнього Україна переживала досить болісно в рамках діяльності різних молодіжних організацій та спортивних секцій. На даному етапі влада не змогла заповнити цей організаційний вакум, який спряв кризі організації дозвілля молоді. Цей вакум заповнили андеграундні молодіжні субкультури: панки, репери тощо, які в більшій мірі носять маргінальний характер.

Європейські дослідники сучасного українського анархізму зазначають, що Україна є перспективною в рамках створення анархістських організацій, які в майбутньому будуть носити опозиційний до влади характер. Але перешкодою на шляху поширення анархістських ідей були: історичне минуле держави періоду сталінських репресій та відсутність централізованої організації європейського зразка на кшталт монолітної Федерації Італійських Анархістів.

Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що теорія українського анархізму на сучасному етапі переживає процес модернізації та адаптації до нових суспільних умов. І напевно, не варто виключати дану теорію з політичної арени, оскільки споживацтво, пасивність у роботі з населенням є характерними рисами сучасного суспільства. Враховуючи дані тенденції необхідно сказати, що на сучасному посткомуністичному просторі анархістська теорія переживає своє "друге народження".

Висновки

Будь-яка теорія, яка обґрунтовує необхідність кардинальної трансформації суспільних взаємовідносин, залишається лише теорією без спроб практичної реалізації її постулатів. Такий шанс на практичне втілення теорія анархізму отримала саме на теренах Російської держави.

Грандіозний вклад у розвиток анархістської теорії зробили два російські мислителі-революціонери: М.Бакунін ( основоположник колективістської теорії анархізму) та П.Кропоткін (основоположник комуністичної теорії анархізму). Отже, зароджується нова теорія, що поєднала в один комплекс політичні, економічні, соціалістичні, філософські ідеї майбутнього революційного реформування. Дана теорія протиставила абсолютизму ідеї свободи, федералізму, децентралізму, аполітизму та добровільної асоціації вільних громадян.

...