Духнович Олександр Васильович

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет культури і мистецтв

Кафедра бібліотекознавства і бібліографії

Реферат на тему: «Життя та діяльність Духновича Олександра Васильовича »

Підготувала:

Студентка групи КМБ - 31

Ворожбит Уляна

Львів 2015

Духнович Олександр Васильович -- греко-католицький священик, україноруський письменник, педагог, поет, культурний діяч.

Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803 р. в селі Тополі, Гуменського округу на Пряшівщині (тепер Чехословаччина) в родині священика. Батьками його були уніатський священик Василь Дмитрович Духнович і Марія Іванівна, у дівоцтві Гербер. За сімейним переказом, яке Олександру Духновичу в дванадцятирічному віці розповів його дід, їх рід мав російське походження. Дід повідав Олександру, що їх предок походив з Москви і мав прізвище Черкаський. Він був одним з ватажків Стрілецького бунту, після придушення якого йому вдалося втекти з кількома товаришами, серед яких були Гербер і Брилла. Через Польщу він відправився в Угорщину, де оселився в селі Тополя під Буковськими горами, назвавшись Духновичем. Там він став співаком місцевої дерев'яної церкви, а згодом був помічений місцевими священиками, які переконали його одружитися і стати ієреєм. Він взяв у дружини дочку одного зі священиків, попрямував в Мукачівський монастир, де був посвячений у ієреї і отримав парафію у селі Тополя, яка переходила до його нащадків.

Незабаром після народження Духновича переїхали в село Стакчін, де Олександр провів своє дитинство. Крім нього в сім'ї був ще один син і чотири дочки. У шість років Олександр почав вчитися грамоті, першим його вчителем став дядько, Дмитро Гербер, що навчав його за букварем, псалтирі і Часослову. Олександр Духнович був старанним учнем, і навчання доставляло йому велику радість.

Після закінчення сільської школи (1813) навчався в Ужгородській нормальній школі, гімназії. Після раптової смерті батька в сім'ї залишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв „присвятити себе студіям землемірства”, був змушений послухатися матері й зайнятися богословськими студіями. Після філософських студій в Кошіцях та богословської семінарії в Ужгороді О. Духновича посвячено по целібату (неодруженим) у священики. Призначили його архіваріусом єпархіальної канцелярії в Пряшеві. Тут юнак жив у матеріальній скруті, і доведений майже до відчаю, наприкінці жовтня 1830 р. подався до Ужгорода. Місцевий єпископ, котрий знав молодого Духновича ще з семінарії, радо привітав скитальця й призначив його священиком Мукачевської єпархії. Але пряшівський єпископ не давав згоди на звільнення, і О. Духнович фактично зостався без шматка хліба. Допоміг йому віцежупан Ужгородської жупи Степан Петровай: він найняв Духновича для навчання свого семирічного сина. В помешканні С. Петровая Духнович мав заробіток і харч протягом 1830- 1833 рр. Потім пряшівський єпископ Таркович змусив О. Духновича повернутися на старе місце под загрозою позбавлення сану священника. Через якийсь час його переводять до Біловежі, де він замешкав чотири роки, займаючись крім основної роботи вивченням ботаніки, городництвом.

23 квітня 1838 р. новопризначений єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса консисторії. Саме тут він опрацьовує численні архіви й багаті бібліотеки, збагачуючись знаннями. У січні 1844 р. його іменовано каноніком у Пряшеві, куди він переїжджає на постійне помешкання. Тут Духнович розгортає педагогічну культурно-освітню, літературно-видавничу діяльність. Цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців., видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предмети для майбутнього народного музею, викладав російську мову, допомагав бідним студентам у навчанні. Був О. Духнович і депутатом до крайового сейму у Братиславі.

Духнович скоро завоював великий авторитет у населення, і його активна діяльність викликала обурення в угорців. У ході угорського повстання 1848-49 років він був схоплений і поміщений у в'язницю. Однак наближення російських військ, висланих Російською імперією для підтримки союзної Австрії, змусило угорців випустити Духновича через кілька днів. Він з великою радістю зустрічав російське військо в Пряшеві, познайомився з його командуванням. Після відходу з Австріїросійської армії Духнович продовжив свою просвітницьку діяльність. Вирішивши присвятити себе написанню корисних для народу книг, він спробував організувати своє видавництво. У 1851 році він звернувся до Ужгородської консисторії з клопотанням про створення друкарні при Мукачівському монастирі.

Але влада після угорської революції підозріло ставилися до всіх проявів національної самосвідомості народів Австрії, і дозвіл не було дано. Тим часом Духнович продовжував писати. У 1851 році в Будапешті вийшла його книга «Літургійний катехізис», видання якої було пов'язане з деякими труднощами, так як галицькі каноніки Спиридон Литвинович (колишній ректор духовної семінарії у Відні) та Григорій Шашкевич угледіли в статті про освячення дарів відступ від католицьких догматів, і донесли про це римському нунцію у Відні. Духнович відмовився що-небудь міняти в книзі, заявивши, що не збирається відступати від переказів Святих Отців і вчення східної церкви. Нунцій, бачачи непохитність Духновича та підтримку його кліром, погодився допустити книгу до друку, але з умовою, щоб ця глава була вирізана.

Крім релігійної літератури, таких книг як «Літургійний катехізис» і молитовник «Хліб душі», він писав книги з літературознавства, граматиці, педагогіки та історії. Серед історичних праць Духновича найбільше значення має «Справжня Історія Карпато-Россов» 1853 року. До нього до історії Карпатської Русізверталися тільки три дослідники - Іоанникій Базіловіч, Іван Орлай та Михайло Лучкай. У цій праці Духнович детально розглянув історію Угорської Русі з найдавніших часів до сучасності. Крім іншого, Духнович захоплювався написанням прозових творів з просвітницьким контекстом, театральними постановками і складанням віршів. Найвідомішим його віршем став «Я русин був, є і буду», який згодом був покладений на музику і став національним гімном русинів. Крім того, Духнович займався публіцистикою, його статті друкувалися в «Віснику», «Сімейної бібліотеці», «Церковної газеті», «Церковному віснику» та в «Слові».

У 1851 році їм було засновано «Літературне товариство в Пряшеві», засідання якого проводилися на його квартирі. Серед тих, хто був присутній на зустрічах суспільства були Адольф і Віктор Добрянський, Антоній Рубій, Олександр Павлович, Андрій Попович. Товариством було видано три альманаху «Вітання Русинів» і десять книжок, а в 1853 році воно припинило своє існування. Духнович зайнявся виданням підручників, в яких була на той час гостра потреба. Діяльністю його зацікавилася поліція, і він був узятий під негласний контроль.

Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований.

Ім'ям Олександра Васильовича Духновича було названо наукове товариство, що проіснувало до 1945 року, а нині його ім'ям названо Пряшівський міський театр. Пам'ятники Духновичу встановлені в Мукачеві та Ужгороді.

Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований.

Внесок О. Духновича в педагогічну діяльність

Значний слід залишив О. Духнович на ниві народного просвітництва, зокрема в розбудові шкільництва. Відомо, що на початку 19 ст. на закарпатських землях не було жодного букваря, написаного для народних шкіл. Користувалися сербськими букварями, часословами та псалтирями, подекуди в нагоді ставали львівські видання українських букварів, різних читанок для початкових класів тощо.

Першою його педагогічною і науковою працею О. Духновила була „Книжица читальная для начинающих”, що побачила світ у Будині і протягом 5 років витримала три видання.

З педагогічних видань мали неабиякий успіх книги „Маленькая библія сї картинками”, „Краткая землепись”, „Катехизис Литургический”, „Сокращенная грамматика письменнаго русскаго языка”, „Народна педагогіка” тощо. Укладаючи своєрідні підручники-антології народного досвіду, досягнень культури, усталених принципів народної моралі, О. Духнович часто звертався до уснопоетичної творчості, до кращих зразків писемної літератури. Власне, ця самовідданість, уболівання за пробудження національного духу, відродження прилучили О. Духновича не лише до написання педагогічних книг, а й до заснування літературних альманахів, народних календарів („Місяцеслови”), до підготовки та видання історико-філософських книг...

О. Духнович був, по суті, засновником етнопедагогіки у загальноукраїнському масштабі (основні принципи сформулював у „Народній педагогїї”.

Поетичні твори релігійної тематики є невідє'мною частиною поетичної творчості О. Духновича. Більшість із них написана в народнопісенній традиції, що дає змогу читачеві проникнути у внутрішній світ автора, осмислити його світоглядні традиції та естетичні ідеали.

За своїми філософськими поглядами Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення. У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітительства. Освіту вважав най важливішим засобом перетворення суспільства, відкидав революційну перебудову суспільного ладу.

У книжці «народна педагогія» детально продумана і укладена в систему як організація шкільництва, так і саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система ґрунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процесі, на глибокому усвідомленні, що саме освіта і добре виховання підростаючого покоління - то надійний національний фундамент народу.

„Тут потрібно,- писав учений,- щиру мати волю, щоб кожен дітей маючи хотів їх просвічувати, щоб священики сіє завдання усилювано виконували, щоб собі за перший обов'язок служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душею”, а дяки щоб «службу науки не так з обов'язку, як з любові кінчили». Критично ставлячись до тієї когорти дяків, які «викручуються, що в них немає способу, їм не платить ніхто.

У процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і „лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту”. У початковій школі, на його думку, треба вивчати географію, ботаніку і зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво і бджільництво. Таке надто широке для початкової школи коло знань пояснювалося прагненням Духновича забезпечити в єдиному доступному для українського населення типі школи на Закарпатті ґрунтовну підготовку учнів.

Розумове виховання слід тісно пов'язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне і нечесне, наслідують в усьому високоморальних людей. Важливими завданнями морального виховання є також формування в учнів почуття патріотизму, таких якостей, як людяність, правдивість, дисциплінованість. Духнович особливо наголошував на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості. Людина, вихована поза працею, на його думку, є тягарем для суспільства, тому до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного та інтелектуального розвитку, який „сили зміцнює” і „розум розвиває”. У зв'язку з цим Духнович розробив систему трудового навчання і виховання, приділивши велику увагу праці дітей і молоді в сільському господарстві.

Важливе місце в роботі школи повинно зайняти фізичне виховання як необхідна умова загартування і підготовки до трудової діяльності. Цьому має сприяти чітка система фізичних вправ: „природні” вправи (біг, лазіння, стрибки, купання в річці тощо); ігри, під час яких розвиваються не тільки тіло, а й розумові здібності дітей, а також спеціальні фізичні вправи.

Успіх у навчальній роботі великою мірою залежить від учителя, до якого Духнович ставився з особливою повагою. „Кто дал тебе воспитание, он больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь” - так оцінював він благородне покликання вчителя, який повинен бути кращим, ніж художник, оскільки він будує не якусь „ламкую вещь, но человека”. Зважаючи на роль учителя, до нього треба ставити великі вимоги: він повинен мати справжнє покликання до педагогічної професії, добре знати предмет, якому навчає дітей, бути високоморальною людиною, вміти вибирати найкращі методи навчання, підтримувати дисципліну серед учнів. Хто не має цих якостей, той не може й думати про успіхи в своїй роботі. Разом з тим педагог не повинен в рамках своєї професії, а поширювати знання в масах.

Ефективність праці вчителя значною мірою залежить і від того, як виховуються діти в сім'ї. Батьків Духнович називав першими наставниками своїх дітей, на них лежать великі обов'язки: підготувати дітей до майбутньої трудової і громадської діяльності, виховати з них справжніх громадян і патріотів. Завдання батьків - дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати їм необхідні гігієнічні навички, виховувати їх у дусі любові до праці. Батьки повинні давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі.

духнович поет педагог

Список використаної літератури

1. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ-ХХ ст.): Хрестоматія / Упоряд.: Л.Д. Березовська та ін. - К. : Науковий світ, 2003. - 418 с.

2. Мандзяк В.П. Історіографія українського національного руху в Галичині ХІХ - початку ХХ ст. : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. істор. наук : спец. 07.00.06 „Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни” // В.П. Мандзяк. - Львів, 2006. - 22 с.

3. Машталер О.В. Педагогічна і освітня діяльність О. Духновича / За ред. доктора пед. наук О. Мазуркевича. - Київ : „Радянська школа”, 1966. - 147 с.

4. Микитась В.О. В. Духнович. Літературно-критичний нарис / В. Микитась. - Ужгород: Закарп. обл. книжк.-газетне вид-тво, 1959. - 152с.

5. Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Наукове т-во ім. Т. Шевченка; гол. ред.: В. Кубійович . - Репринт. відтворення вид. 1955-1984 р. - Київ : Молоде життя, 1993 .

6. Духнович Олександр // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. -- Львів, 1993. -- Т. 2. -- С. 607.

Размещено на Allbest.ru