Размещено на http://www.allbest.ru/

Маріупольський державний університет

Кафедра історичних дисциплін

Курсова робота

з історії України

на тему: Володимир Великий: історичний портрет

Студентки І курсу групи Іст. 13

напряму підготовки ОКР «Бакалавр»

спеціальності «Історія»

Клепініної Н.І.

Керівник: старший викладач,

к.і.н. Арабаджи С.С.

м. Маріуполь - 2014 рік

Зміст

Вступ

1. Історичні умови формування Володимира Великого як особистості та політика

2. Прихід до влади та політична діяльність

3. Діяльність князя у сфері релігійного та культурного життя

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Володимир Великий (980-1015 рр.) - один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив в'ятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. князь релігійний сепаратизм

Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну, найбільшу європейську державу. За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільності. Володимиру Святославичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Володимир був першим реформатором на Русі. Якщо Олег, Ігор, Святослав ставили понад усе військові походи, менше займаючись внутрідержавними справами, то Володимир і діяльність за межами країни підпорядковував завданням внутрішнього життя. Якщо його попередники були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю об'єднав обидві історичні епохи: родоплемінну і феодальну.

Актуальність теми дослідження. Надзвичайно великою є роль історичного досвіду у процесі національного відродження нашого народу, в розбудові незалежної Української держави. Звернення до історії пробуджує національні та громадянські почуття, посилює історичну відповідальність дослідників. Питання про те, який внесок зробив Володимир Великий у розбудову Київської Русі, яке значення мали його реформи в усіх сферах діяльності має сьогодні не лише науково-пізнавальне, але й практичне значення.

Актуальність вивчення проблеми сьогодні зумовлюється також тим, що, по-перше, в наш час значно підвищується інтерес в пошуках шляхів і способів виходу суспільства з кризи, побудови демократичної правової держави; по-друге, формування і розвиток національної самосвідомості громадян України посилюють інтерес до історії країни та видатних осіб, які визначили хід історичних процесів. Отже, актуальність дослідження даної проблеми зумовлюється не лише необхідністю її методологічного переосмислення, а й потребою історіософського підходу до питань участі Володимира Великого в історичному процесі, впливу на розвиток Київської Русі, нормативно-ціннісні критерії оцінки діяльності князя в цей історичний період.

Об'єктом історичного аналізу є реформаторська діяльність Володимира Великого у сфері державотворення, релігії, культури і освіти.

Предметом дослідження є основні напрямки і форми діяльності Володимира Великого.

Хронологічні межі даної роботи припадають на кінець Х - початок ХІ століття.

Територіальні рамки охоплюють землі від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Мета роботи - розглянути історичний портрет Володимира Великого та розкрити його роль в державному і національно-культурному розвитку країни.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- проаналізувати історичні умови формування Володимира Великого як особистості та політика;

- розглянути умови приходу до влади та політичну діяльність;

- дослідити діяльність князя у сфері релігійного і культурного життя та розкрити внесок Володимира в розвиток національної культури.

Джерельну базу дослідження складають: письмові, археологічні, етнографічні та фольклорні джерела. Серед письмових джерел важливим і найяскравішим прикладом є «Повість минулих літ», яка об'єднує літописні замітки і ранні житійні перекази про князя [2; 3; 4; 5]. Літописна традиція на теренах Русі, очевидно, веде свій початок з ХI ст. На зламі ХI-ХII ст. перші літописні тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом відредаговані ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром [14, с. 8].

Якщо літописи є основними джерелами дослідження, то вони водночас є і найстаріші пам'ятки української історіографії. Літописання на Україні почалося з першої пол. XI ст., у Києві, при кафедрі св. Софії, а згодом у Києво-Печерському монастирі. Крім Києва, літописи писали в Чернігові, Переяславі, на Волині, в Галичині тощо. Перші літописи були хронологічним записом поточних подій, які збереглися до нашого часу у вигляді літописних кодексів. Найголовнішими для нас є: Лаврентіївський кодекс (зроблений близько 1377 p.) й Іпатський кодекс (близько 1425 р.). Безперечно найвизначнішим твором української історіографії княжої доби є «Повість минулих літ» - найстаріша історія української землі, перейнята глибоким патріотичним почуттям і високоцінна багатством своїх політичних, географічних, біографічних та етнографічних відомостей [4].

У билинах Володимир Святославич відомий під ім'ям Володимира Красне Сонечко, «ласкавого князя Володимира», до його часів відноситься час подвигів трьох богатирів. Епічний образ князя Володимира в билинах - узагальнений, в ньому суміщені також деякі пізніші правителі, але є й ряд рис історичного Володимира Святославича [1].

До археологічних джерел належать поховальні та культові споруди. Поховальні споруди найбільш яскраво показують процеси, що відбувалися у давньоруському суспільстві у релігійній та культурній сферах. В 1975 р. розкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем'янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме у цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [9, с. 131].

Упродовж тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Надто довірливе ставлення до них нерідко призводило до дослідницьких втрат. Нині користуватися літописними матеріалами значно простіше, чому сприяла велика джерелознавча праця багатьох вчених: М.Ю. Брайчевського [14; 15; 16], Б.О. Рибакова [41], П.П. Толочка [46; 47; 48; 49] та інших. Літописи - невичерпне джерело, що вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу й осмислення.

Історіографічний огляд проблеми. Дослідженню історичних умов формування Володимира Великого як особистості та політика присвячена велика науково-літературна спадщина. До теми діяльності Володимира Великого звертались такі дослідники як М.М. Карамзін [27], М.І. Костомаров [30], В.О. Ключевський [28] та С.М. Соловйов [42].

На початку XX ст. помітно зріс інтерес істориків до окремих земель -князівств Русі. Не обминули увагою українські вчені й тему князя Володимира. Вийшли у світ монографії: М. Грушевського, П. Голубовського, Д. Багалія, І.П. Крип'якевича та М. Аркаса, у яких підсумовані окремі дослідження; зібрані джерела історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської та інших земель [8; 19; 33; 34]. М.Грушевський у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» два томи присвятив власне Київській Русі [19]. Використавши широке коло писемних джерел, він приділив пильну увагу й постаті Володимира Великого [13].

З обґрунтуванням концепції єдності Русі, консолідуючої ролі Володимира та ролі Києва як економічного, культурного і політичного її центру виступав П.П. Толочко [48]. Найбільш пильну увагу язичницької реформи Володимира було приділено у монографії Б.О. Рибакова «Язычество древней Руси» [41].

Крім названих, важливими у вивченні історії Київської Русі та постаті Великого князя Володимира є праці: С. Алексєєва, Ю. Бадах, О. Батрака, Г. Вернадського, П. Магочія та ін. [7; 10; 11; 17; 36]. Більшість із них характеризується широким залученням для висвітлення особистості Володимира Святославича писемних та археологічних джерел. Окремі аспекти біографії та діяльності Володимира проаналізував Ю. Диба [20; 21]. Особистості Володимира Великого приділено значне місце не тільки в роботах узагальнюючого характеру [23; 40; 45 та ін.] та підручниках [12; 18; 34; 51 та ін.], а й у спеціальних статтях [10; 11; 38; 44 та ін.] і монографічних дослідженнях [7; 24; 31; 32 та ін.].

Отже, осмислення ролі та місця Володимира Святославича в українській історії має глибоку історіографічну традицію, що знаходить вияв у розмаїтті поглядів, оцінок, трактувань, зумовлених різними методологічними й ідеологічними підходами.

Структура роботи зумовлена метою, завданнями дослідження та специфікою проблеми. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку джерел і літератури.

1. Історичні умови формування Володимира Великого як особистості та політика

Точний рік народження Володимира невідомий. Його батько Святослав народився 934 р., а старший син Володимира Вишеслав - близько 978 р., звідки можна вивести роком народження Володимира приблизно 958.

Як повідомляють пізні джерела XVI століття (Никонівський і Устюзький літописи), Володимир Святославич народився в селі Будутині, куди розгнівана Ольга відіслала Малушу. Під 975 р. у Ніконовському літописі, в частині оповіді про призначення Володимира Святославовича у Новгород на княжіння, поміщено коротке, проте доволі змістовне, повідомлення про місце народження майбутнього Хрестителя Русі [3].

З цього кроткого літописного фрагменту довідуємося, що княгиня Ольга заслала Малушу в село Будутине(о). Це село належало Ользі і перед смертю вона передала його якомусь Богородичному храму. В Будутині й народився княжич Володимир. Згадана у тексті невідома церква Богородиці передувала збудованому між 986 та 996 роками у Києві, в період княжіння Володимира Святого, першому кам'яному Богородичному храму - Пресвятої Богородиці Десятинної. Подібне за змістом свідчення знаходимо і в Устюжському літописному зведенні (т.зв. Архангелогородському літописці) [5].

Покликаючись на цитовані літописні свідчення О. Шахматов висловлював припущення, що село Будутине/Будотине належало не Ользі, а Малуші. І саме вона заповіла його перед смертю церкві Богородиці.Відтак історик допускає, що Малуша була похована саме у збудованій її сином Десятинній церкві, до того ж, відштовхуючись від припущення про поховання матері князя Володимира у Десятинній церкві, О. Шахматов робить висновок, що вона була охрещеною [50].

Найпоширенішою версією щодо місця розташування населеного пункту під назвою Будутине є псковська. Розгорнутий аналіз багаточисельних праць російських краєзнавців та істориків, які трактували літописні повідомлення у контексті аналізу топографії Псковщини, виконав А. Алєксандров [6]. Однак серйозних підтверджень, які б доводили цю версію, немає. Український дослідник Ю. Диба висунув версію, що Будутино - це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська [20; 21]. Ю. Диба стверджує, що ім'я князя Володимира було надзвичайно популярне в легендарній традиції Волині, що може підкріплювати гіпотезу про його народження у волинських Будятичах [20, с. 28].

Про подальшу долю Малуші літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його керував вірогідно дядько по матері Добриня, оскільки у звичаях Русі того часу було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини. Після загибелі 972 року князя Святослава I князівство було поділено між синами на три частини, у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах, то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав'ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій. У Києві став княжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримав прерогативу великого князя. У Деревлянській землі - Олег, середній брат, був кількома роками молодший. Доречі, Деревлянська волость після 945 р.(древляни вбили князя Ігора) не користувалася довір'ям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва літопис мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол [16, с. 137].

За «Повістю минулих літ» закріпилася новгородська легенда, що нібито Володимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, «незаконне» походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжич не котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північноруську еліту домагатися його в ролі правителя. Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда - родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославича. Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо. З трьох Святославичів двоє «законних», напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість «незаконного» Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 року він залишався поганином [46, с. 48-49].

В кінці 977-го року розгорілася міжусобна війна між Ярополком і легітимними синами Святослава, яку підняв київський воєвода Свенельд. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Яропокової влади. Під час бойових дій Олега вбили його воїни, скинувши з коня.Володимир, рятуючись, втік до свого дядька в Швецію, де набрав з Добринею варязьке наймане військо і повернувшись 980 року спершу до Новгорода, почав війну проти київського князя [36, с. 62].

Першопричиною конфлікту вважається питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Олег був вбитий. Новгородський князь Володимир, боячись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка наказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у «Повісті минулих літ», став княжити Володимир у Києві один [18, с. 568].

Якщо цитований фрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальший розвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями Ярополка. Ймовірніше за все ця тенденція народилася за для того, аби хоч якось обілити справжнього ініціатора усобиці, тобто Володимира [14, с. 90-94]. Так, звинувачення київського князя у вбивстві брата, безперечно, є несправедливим. А той факт втечі Добрині та його племінника, логічно, і спровокував до заміни урядника у Новгороді. Але, з іншого боку, реальною основою є відчуття непевності, що раптом охопило молодшого княжича та його діяльного дядька. Причина тому зрозуміла: і Добриня, й Володимир були в числі лідерів «проязичницької» партії, різко ворожої християнській дружині, на яку спирався Ярополк, від його оточення можна було чекати спроби прибрати до рук північноруських земель. Поразка Свенельда з його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віри становище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій у суспільному житті країни. Одначе язичницьке боярство вже не важило як надійна опора, через ослаблення постійними конфліктами, а до того же й мали своїх лідерів [52, с. 39-40].

Перевагою стало наймане військо, яке не одноразово втручалося в державні справи. Отож, підсумуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили, та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто його підтримував; звичайно в інтересах Володимира і «проязичницької» партії [48, с. 60-68].

Соціальне походження князя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить часто мати-Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкою є буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну «робичич», яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русі під такими виразами йшлося про людину праці, чи при ділі, незалежно від її станової приналежності і місця в соціальній ієрархії. А от раби, сучасною мовою називалися «холопами» або «челяддю» [14, с. 160-165]. Тож застосований Рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав приховані політичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав на престол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самого претендента на руку полоцької князівни, ані його матері.

Чимало дивовижних домислів можна знайти і в адресу Добрині, невільник як і його сестра, якийсь час був конюшим при великокнязівському дворі. Хибне усвідомлення титулатури: шталмейстер при дворі феодального володаря - далеко не рядова посада, а навпаки, одна з найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Теж саме і посада ключниці. Це не служниця, яка носить при паску ключі від комори з провіантом, а одна з провідних фрейлін двору [16, с. 157-163].

Отож, Малуша, поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще й найближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати про демократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, що зіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавляло законних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінник негайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволод розплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодого переможця. Існує легенда, що містить Лаврентіївський літопис, за яким безталанна князівна була зґвалтована Володимиром на очах у її батьків [16, с. 162]. Здобуття Полоцька дуже зміцнило позиції молодшого Святославича і піднесло його шанси у боротьбі за великокнязівський престол. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства.

Вирішивши кувати залізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь і взяли в облогу Київ. Але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополк користувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Володимир вдався до хитрощів та підступності, вступив у таємну змову з найближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду. Згідно з літописом, Блуд, підкуплений Володимиром, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня, залякавши заколотом киян. Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшу підтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, але нестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам Блуда, з'явився до Володимира і був убитий двома варягами, котрі «підняли його мечами попід пазухи». [2, с. 57].

Захоплення Києва, саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішити і смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши на престол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність від власних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980 р. «Повість минулих літ» розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме стався конфлікт з варягами - сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок. Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захоплення Київського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти. Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь - грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнати всіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його перед могутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг [35, с. 151].

Коли приведене Володимиром з Швеції варязьке військо почало вимагати собі за службу данину з киян, Володимир обіцяв їм, але через місяць відмовився. Частину варягів відіслав на службу в Константинополь, порадивши візантійському імператору розвести їх по різних місцях. Іншу частину варязьких найманців Володимир залишив собі для управління містами [42, с. 43-44].

Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на «державу-територію» - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах [52, с. 39-40]. За період князювання Володимира закінчився довгій процес формування території Давньоруської держави. З 981 - 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів, в'ятичів, хорватів, як результат усі племена були об'єднані навколо Києва. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічними межами східних слов'ян. Вони проходили у районі верхів'я Оці і Волзі на сході; Сули, Північного Донця, Бугу, Неману, Західної Двіни - на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер - на півночі.

2. Прихід до влади та політична діяльність

Досить складна склалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямок першого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речник язичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все ж княже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостами та їм подібними [16, с. 170-172].

Одним із перших заходів Володимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі - замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межами тогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору від Михайлівської. Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважають за верховні божества шести головних східнослов'янських племен: Полян, Сіверян, Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів, шанованих і знаних у різних землях держави [37, с. 25-30]. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обґрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край [39, с. 3-19].

На початку князювання Володимир мусив покласти багато труду у те, щоби утримати разом різнорідні землі і племена. Коли почалася боротьба між Святославичами, дальші землі не почували над собою сильної влади і почали жити своїм окремим життям, як жили колись, у давні часи. Треба було наново силою притягати їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони [51, с. 17]. Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки могли володіти Руською державою, яка на той час мала консолідуючу роль. Поділ держави на уділи сприяв зміцненню Русі. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя.

Володимир був першим реформатором на Русі. Якщо Олег, Ігор, Святослав ставили понад усе військові походи, менше займаючись внутрідержавними справами, то Володимир і діяльність за межами країни підпорядковував завданням внутрішнього життя. Якщо його попередники були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю об'єднав обидві історичні епохи: родоплемінну і феодальну [34, с. 116]. Він усвідомив необхідність проведення правової реформи. У «Повісті минулих літ» вказується, що Володимир думав і про ратні справи, і про «устав земний», і про державне будівництво, і про регулювання суспільно-правових відносин у державі [4, с. 66].

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства i його держави. Протягом усього кількох років (за літописною хронологією - восьми) з часу проведення уніфікації i об'єднання язичницьких культів на основі традиційних вирувань східних слов'ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося її станове оформлення та консолідація. Язичництво, нехай i реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним i політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалася. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тільки монотеїзм міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень i допомогти забезпечити міцне становище влади великого князя.

Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило близько двадцяти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює. Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала» [Повість минулих літ, с. 49]. Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть й до сегодне» [4, с. 51]. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис. 981-го року Володимир пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість минулих літ», і «зая гради їх» - Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь [4, с. 49].

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір. Війна тривала з перемінним успіхом і незабаром обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егіда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир із Булгарією був скріплений черговим шлюбом [4, с. 51].

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм.

Хрещення Володимира Святославича i навернення в християнство підданих його країни пов'язувалося літописцем iз військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь (Херсонес). «Заперлися корсуняни в місті, i став Володимир з одного боку міста в гавані, на вiддалi одного полъотустрiли од города, i боролися крiпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намiр тримати мiсто в облозi, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київськiвої землю пiдмiськi мури, щоб оволодiти ними. Та городяни, підкопавши непомітно міську стiну, поночi вибирали той насип i носили землю до центру мiста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїв упала стрiла з прикрiпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім'я Анастас повiщав київського князя, як можна покласти край облозi й заволодiтимiстом. Вiн радив перепинити воду, що надходила до мiста з колодязiв, розташованих на східних околицях Корсуня» [14, с. 41-42].

Заволодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці, де на імператорському престолі сиділи тоді Василiй i Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбовані василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру. На переговорах у Києві Володимир підтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релігію Русі, а візантійські iмператори-спiвправителi, в свою чергу, обіцяли видати за нього свою сестру Анну. Київський князь зобов'язувався надати Вiзантiї військову допомогу, зокрема, негайно надіслати до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників Візантійського імператора Василя II та його брата Костянтина. Здобувши фортецю, Володимир передав її своємушуринові. Отже, корсунська експедиція була наслідком вiзантiйсько-руської союзницької угоди, реалізації якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфірородною та хрещення влітку 988 року мешканців Києва [35, с. 191]. Таким чином, головним результатом Херсонеської війни (осінь 987 - весна 988 років) було не тільки прийняття християнства на Русі (988), але й союз з Візантією, скріплений шлюбом із принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (938-963).

Близько 988 р. Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає об'єднаною державою.За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні - Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Всі закони Володимир приймав при узгодженні зі своїм радою, яка складалась з його дружини (військових начальників) і старійшин, представників різних міст. Великі міста були влаштовані по-військовому, утворили кожен цілісний організований полк, що називався тисячею, яка поділялася на сотні і десятки.

Протягом ІХ - першої третини ХІІ ст. державне, суспільне, економічне й культурне життя Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо Києва, в Середній Наддніпрянщині. Володимир приділяв велику увагу захисту рубежів країни від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня (була створена складна система валів, фортець, укріплених міст). За роки князювання Володимира в Києві успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну найбільшу європейську державу. Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає об'єднаною державою. За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільності.

3. Діяльність князя у сфері релігійного та культурного життя

Починаючи з реформування язичницьких культів 980 року, уряд князя Володимира вів інтенсивні пошуки найбільш оптимальної для молодої Київської держави релігійної структури, яка найбільш вдало відповідала б її інтересам, що засвідчує літописна оповідь про «вибір (випробування) вірувань». Під 986 роком «Повість минулих літ» сповіщає про відвідини Києва болгарами «віри магометанської», «нiмцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послів, але усім їм вiдмовляв [18, с. 568-570]. Магометанським місіонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрізання, заборона вживати свиняче м'ясо, а особливо - необхідність відмови від вина. Він сказав: «Русi веселiсть - пиття, ми не можемо без сього бути». Італійцям-католикам київський князь звелів повертатися назад, «бо предки наші сього не прийняли». Дискутуючи з іудеями Володимир став дорікати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть інших навчати своєї віри [4, с. 60-61]. За іншими свідченнямилітописців, київський князь скликав бояр i старійшин на нараду, де було вирішено більш детально вивчити переваги й недоліки існуючих у тогочасному світі віросповідань. Було обрано десять мужів,які вирушили в далекісвітирозізнати про віру i службу тамтешніхнародів. Найбільше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Вiзантiї [16, с. 171]. А відтак навернення Русі в християнство за візантійськимвзірцем і стало логічним завершенням пошуків.

«Вибір віри», зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.Спільність, яка наприкінці I тис. н.е. складалася з різних північно-германських, слов'янських та фінських елементів, стала перетворюватися в народ, об'єднаний не тільки політично, але і духовно, тобто релігійно. Повільне поширення християнства серед варязьких і слов'янських дружинників почалося в IX столітті. Первісне водохрещення приймали деякі воїни, які брали участь в набігах на Візантію, і в торгівлі з християнами-греками (зміна віри дружинників була справою цілком природним: вони багато часу проводили в походах, у чужоземних краях і в тому числі й у Візантії, де бачили прекрасні храми, урочисті служби, порівнювали свої культи з християнською вірою).

Необхідно наголосити на тому, що християнізація Київської Русі не перебувала в однобічнійзалежностівідміжнароднихзв'язків. Прийняття християнства давньоруською верхівкою було передусім результатом внутрішньогосоціально-економічного, політичного i культурного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруськогосуспільства, яке за правління Володимира Святославича зайшло в переломний період історичного розвитку. Саме тодівідходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальнівиробничівідносини й притаманні їм форми політичного i духовного життя. Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складіКиївської держави, стабілізувалися її зовнішнірубежі. Країна вкривалася густою мережею міст, фортець i замків, за мурами яких велася жвава торгівля, розквітали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далеківійськові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного розвитку. Відтак од грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своїх підданих. Так народжувався стан нової аристократії, об'єднаний матеріальною основою (землеволодіння) буття та спільними елементами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі прошарки тогочасного суспільства спричинилися до того, що панівна верхівка Київської Русі наприкінці Х ст. проголосила християнство офіційною релігією [26, с. 347].

Хрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі стольного граду. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирів, порубати, вогню оддати. Перуна ж велів прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори по Борисовому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужів бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Дніпро, а як пристане до берега, то одштовхували [4, с. 66].

В системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайнісінькім обрядовим дійством, що символізувало «вигнання» чи «поховання» кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавніх слов'ян віддавна пов'язувалася зі смертю, потойбічним світом. Побиття Перуна палицям також було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався світ кочового «Поля», тобто його випровадили до останньої межі розселення слов'ян [22, с. 118.]. Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись місцем новій, християнській релiгії. Як сповіщає літописець, Володимир повелів «робити церкви i ставити їх на місцях, де колись стояли кумири» [4, с. 66]. Володимир одержав при хрещенні ім'я Василій, ім'я свого хрещеного батька - імператора ромеїв. Вiдтак святий Василій став небесним покровителем i християнським патроном князя. Будівництво християнського храму на честь святого Василiя на місці язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорінну переміну релігійної структури Київської держави, а й символізувало особисту роль Володимира Святославича в цій реформі.

Однак християнство поки що не стало панівною ідеологією, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Переконливо на ці процеси вказує І. Крип'якевич: «Є вістки, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст. навернулися до християнства; також Аскольд міг бути християнином, бо на його могилі поставлено церкву. За Ігоря частина княжої дружини була вже християнська і складала присягу в церкві св. Іллі в Києві. Нарешті, Ольга була християнкою. Але християнство не було ще одинокою релігією; поруч з ним існували ще інші вірування... Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії» [34, с. 50].

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змальованалітописцем, поклала початок хрещенню всієї країни. Джерела повідомляють, що відразу після знищення чи радше «вигнання-похорону» язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Літопис сповіщає про те, що архієпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого ідола Перуна тут, як i в Києві, було побито залізними палицями й кинуто у води річки Волхов. Християнізацію Новгорода проводили київські урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: «Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем» [37, с. 67]. Восени 990 року розпочалася християнізація населення Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сфері його політичного та ідеологічного впливу опинилися племена словен, кривичів, в'ятичів i мері. Згодом тут почалося жваве церковне будівництво [35, с. 42-50].

У X ст. відбувалася дуже повільна християнізація Русі. Цей процес майже не торкався хліборобів, що жили поза містом, і мисливців. Православ'я поступово здобувало статус релігії, терпимої в державі, але не державної. Поширення християнства в князівському і дружинному середовищі (у той час вони певною мірою збігалися) відбувалося швидше.Поступово створювалися передумови для офіційного визнання нової релігії і для масового водохрещення східних слов'ян.Хрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це безумовно відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу «хрещення Русі» у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією й іншими державами.

Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників, а також християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми. Церковна організація провадила гнучку соціальну політику, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Доступними їй методами вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу. Ця її діяльність (хоч i не завжди результативна) об'єктивно сприяла пом'якшенню класових суперечностей i збереженню соціального спокою, певна річ, відносного [29, с. 41-44].

Отже, запровадження християнства на Русі за Володимира Святославича мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в «Повісті минулих літ» під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, що Володимир не просто охрестив Русь, а привів увесь народ до бога [4, с. 74-77]. І справді, Володимиру Святославичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Устремління київської влади до константинопольської моделі та спроби перейняти її символіку засвідчують, зокрема, дані нумізматики. Володимир Святославич першим з київських князів почав карбувати власні монети. Златник важив 4,2 г і за вартістю був рівним візантійській номізмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя в імператорськихрегаліях, з короною на голові та з хрестом у правиці і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі - а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб [43, с. 60]. Зображення Христа й напис «Володимир на столі» надавали владі київського князя сакрального характеру.

Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, i набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові [ 35, с. 230].

Християнство відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за часів правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. В цей період відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави.

Хрещення Русі, яке поклало початок становленню могутньої держави, було викликано цілим комплексом факторів:

- політичний - прагнення князя Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племінного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Тільки єдинобожжя могло згуртувати країну і висвітлити авторитет одноосібної княжої влади.

- міжнародний - прийняття християнства вводило Русь в сім'ю європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, що відносяться до язичників як до «нелюдей».

- соціальний - зростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

- особисті міркування Володимира та деякі епізоди його життя. Він, напевно, брав до уваги хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам'ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженство, у підсумку, змусили замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам'ять. Але, швидше за все, він діяв, виходячи з прагматичних міркувань. У тому справа, що прийняття їм християнства було зумовлено одруженням на сестрі візантійського імператора. Це надзвичайно піднімало його авторитет, а, отже, зміцнювало і княжу владу.

Разом з християнством з'явились перші школи. Володимир почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку; матері тих дітей плакали за ними, бо ще не утвердились у вірі, - плакали якби по померлих. Школа мала на меті підготувати духовенство, якого багато треба було для країни з новою релігією, а також урядовців для держави. Школи було спочатку засновано при єпископських кафедрах та при великих церквах. Навчання обмежувалось читанням, письмом та вивченням святого письма. «Учило само духовенство, зразу певно тільки болгарські священики, що могли з дітьми порозумітися, пізніше підучені місцеві сили. Школа вводила молоде покоління у культурний світ» [34, с. 51]. Про рівень навчання свідчить те, що з Володимирової школи вийшов митрополит Іларіон, який мав добру освіту, не поступаючись візантійській, та прославився як проповідник. Сам Володимир «любив слова книжні», про що пише Нестор-літописець, та дав дітям добру освіту.

При церквах і школах з'явились перші бібліотеки, в яких були книги переважно релігійного змісту. Для свого храмового будівництва Володимир виписує грецьких зодчих як найбільш прославлених у всьому християнському світі. Археологічними розкопками досліджено у Києві багато руських майстерень з обладнанням. Судячи по цім даним, а також писемним джерелам, руські майстри були в своєї галузі універсалами [25, с. 198-199].

Хрещення Русі дало можливість Київській державі як рівноправній увійти до кола наймогутніших держав Європи, активізувати політичні, економічні, військові, культурні зв'язки з ними; сприяло бурхливому розвиткові торгівлі, кам'яного будівництва, а також культурним зв'язкам із християнським світом. Утвердження християнства зачіпало усі прояви соціального життя. Насамперед відповіло на одвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінку цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність, духовне життя людини займає нове місце. Християнська церква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вони продовжували жити в повір'ях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях та побутовій символіці, що дійшли до нашого часу. Зокрема найбільш поширені язичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш час вони стали невід'ємною частиною християнської релігійної обрядовості.

Християнство вплинуло на мораль i культуру, сприяло їх гуманізації, оскільки в центрі вчення християнства стоїть людина, її особистість, виступало проти невільництва, навчало милосердю, пошані та любові до ближнього. Християнство пов'язало Русь з надбаннями європейської та світової культури: відкривалися нові школи, здійснювався розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури. Засновувались монастирі, де перекладали й переписували книжки; досвід слов'янських майстрів збагачувався завдяки запозиченням архітектурного та малярського мистецтва розвинутих країн, насамперед Візантії. Розвиток зодчества і образотворчого мистецтва, муровані споруди, храми, що щедро прикрашені монументальним та іконописним живописом.