Історичний портрет Августина Волошина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Короткі відомості із біографії

2. Августин Волошин - Карпатський Прометей

Використана література

1. Короткі відомості із біографії

Народився Августин Волошин 17 березня 1874 р. у селі Келечин нині Міжгірського району, де його батько Іван Волошин був священиком. Рід Волошинів походив із села Великі Лучки і належав до лібертинів - вільних селян.

У 1884-1892 рр. навчався в Ужгородській гімназії. У 1892 р. вступив на теологічний факультет у Будапешті, де провчився рік, через стан здоров'я повернувся в Ужгород і закінчив теологічні студії. У 1896 р. оженився з Іриною Петрик - донькою професора Ужгородської гімназії, родича Олександра Духновича. У 1897 р. висвячений і працює в Цегольнянській церкві. 1899-1900 рр. закінчує Вищу педагогічну школу в Будапешті й отримує диплом викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах. З 1900 до 1917 рр. працював професором, а з 1917 до жовтня 1938 рр. - директором учительської семінарії в Ужгороді, зробивши багато для організації навчання, розвитку педагогічної науки, освіти і виховання молодої порослі, яка після закінчення навчального закладу працювала у школах краю вчителями. У 1906-1934 рр. був також професором педагогіки Ужгородської духовної семінарії.

У 1925-1929 рр. був послом (депутатом) Чехословацького парламенту від Християнсько-народної партії. З 11 по 26 жовтня 1938 р входив до автономного уряду Підкарпатської Русі, з 27 жовтня - прем'єр уряду Підкарпатської Русі.

У 20-30-і роки був головою Центральної Руської (Української) Ради Підкарпатської Русі. 12 лютого 1939 р. обраний послом І Сейму Карпатської України, а 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму Карпатської України обраний президентом Карпатської України. З 16 березня 1939 р. - у вимушеній еміграції. З 1939 до травня 1945 рр. працював в Українському вільному університеті в Празі - професором педагогіки, деканом, ректором. Авґустин Волошин зробив визначний внесок в усі ділянки наукового, педагогічного й громадського життя краю.

Значення подвижницької праці Августина Волошина в освідомленні народу в часи жорстокої мадяризації справедливо відзначив В. Ґренджа-Донський: «Найбільшою заслугою о. Волошина є те, що в ті часи найбільшої мадяризації пише і видає книжки, шкільні підручники і редагує майже єдину на той час газету «Наука»... Працює в товаристві святого Василія Великого, а коли мадярська влада закрила це товариство, організовує разом з іншими друкарню і книгарню «УНІО».

Творчий ужинок Августина Волошина справді вражає - 42 книжки, сотні публіцистичних і наукових статей з проблем економічного, освітнього, культурного, релігійного, громадського і політичного життя краю. На жаль, повної бібліографії його праць досі не видано, а те, що видано, - тільки дещиця його творчої спадщини.

Чи не найпомітніший слід залишив Августин Волошин на педагогічній ниві. Він написав цілу низку підручників для початкових, середніх і вищих шкіл, які неодноразово перевидавалися; поважні праці з історії педагогіки, методики навчання і виховання, психології. Серед них - «Читанка для угрорусской молодежи» (1900), «Буквар» (1904), «Практична граматика малоруської мови» (1907), «Наука о числах для І-II кл. нар школ» (1919), «Педагогика і дидактика для учительських семінарій» (1923, 1935), «О соціяльном вихованню» (1924), «Дидактика» (1932), «Педагогічна психологія» (1932), «Методика народнощкільного навчання» (1935), «Педагогічна методологія» (1943) та багато інших.

Августин Волошин написав чимало ґрунтовних праць, які свідчать про його ерудицію в галузях мовознавства, літературознавства, історії, культури, соціології, політології, богослов'я тощо - «Що хоче угро-руський народ» (1918), «О письменном язьщі подкарпатських русинов» (1921), «Дві політичні розмови» (1923), «Пам'яти Александра Духновича», «Релігійні відносини на Підкарпатській Русі» (1930), «Про шкільне право будучої держави» (1942) та інші.

Як літератор він написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну драму «Фабіола», п'єсу «Князь Лаборець», драму «Син Срібної Землі Юрій Довжа», оповідання «Люби своє» та інші твори, переклав українською мовою писання святого Авґустина, уклав малу Біблію, малий біблійний катехизм для нижчих класів народної школи, молитовник для української еміграції в Празі тощо.

Цінні матеріали з історії, культури, господарського, релігійного, громадського і політичного життя Закарпаття публікувалися на сторінках календаря-альманаху «Місяцеслов», який А. Волошин видавав із 1902 р., газети «Наука», яку він редагував з 1903 р. (з 1907 р виходив і додаток до неї «Село»), перейменованої у 1920 р. на «Свободу», а в 1938 р. - на «Нову Свободу». Був також засновником видавництва «Пчілка» і редактором журналу «Пчілка», в якому публікувалося дуже багато матеріалів з історії, культури і природи краю, одним із редакторів Наукового збірника т-ва «Просвіта» в Ужгороді (1922-1938), що й досі залишається найповажнішим періодичним науковим виданням за всю історію Закарпаття. Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є оборона ним рідної мови та національного синьо-жовтого прапора. Статті на цю тему друкувалися в газеті «Свобода» та інших виданнях.

Значну роль відіграв Августин Волошин в економічному відродженні Закарпаття, розуміючи, що саме в цій ділянці - основа політичної незалежності і культурного розвитку. Він багато зробив для створення кооперативів, став засновником і головою Крайового кооперативного союзу, Підкарпатського банку, асекураційного товариства «Бескид», фабрики дзвонів «Акорд» в Ужгороді, фабрики свічок «Геліос» у Горянах, фабрики сірників у Чинадієві тощо.

Був великим благодійником і жертводавцем. У 1932 р. разом іздружиною Іриною пожертвував 300 тис. крон на греко-католицький сиротинець «Нова родина» в Ужгороді і 100 тис. крон для бідних та подарував під сиротинець свій будинок в Ужгороді (нині це вул. А. Волошина, № 36). Відповідно до заповіту, засвідченого 19 серпня 1944 р. у Празі міністрами Карпатської України Степаном Клочураком і Миколою Долинаєм, Авґустин Волошин увесь свій маєток, заощадження готівкою і на банківських рахунках заповідав єпархіальним училищам, учительським семінаріям, сестрам Василіянкам, сиротинцям Карпатської України.

Слід наголосити, шо Авґустин Волошин був зразковим священиком і полум'яним оборонцем греко-католицької церкви краю проти мадяризації. Досить згадати його сміливий, переконливий, безкомпромісний виступ на захист кирилиці в церковних книгах і богослужіннях 5 серпня 1915 р. у Будапешті на нараді керівників Мукачівської, Пряшівської і Гайдудорозької єпархій у присутності високих мадярських урядовців і церковних ієрархів: «Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу в історії якої ми не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам, москалі залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... У нашій державі жиди, серби, румуни і цигани можуть уживати своєї абетки. Але «патріотичні добродії» вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний альфавит». Таким чином, кирилицю було відстояно. Однак мадярський уряд усе ж помстився у той спосіб, що ще раніше заборонив уживання кирилиці в державних і церковних школах.

Центральною постаттю був Августин Волошин і в громадському житті Закарпаття, зокрема на ниві культури й освіти. Досить згадати його подвижницьку працю у двох українських громадських інституціях - крайовій «Просвіті» і «Учительській громаді», засновником і провідником яких був і які відіграли визначну роль у розвитку культури, освіти та освідомленні закарпатських українців.

Великі його заслуги у спорудженні в Ужгороді Народного Дому товариства «Просвіта», заснуванні першого на Закарпатті українського професійного театру - «Руського театру товариства «Просвіта», видавничій діяльності «Просвіти», організації читалень по всьому краю, проведенні просвітянських з'їздів, свят, зльотів молоді тощо. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин. Кожний його виступ - це ціла програма розвитку духовного і культурного життя Закарпаття.

Велику освідомлюючу роботу здійснила Учительська громада, заснована в 1930 р. на противагу «Учительскому товариществу Подкарпатской Руси». Якщо у рік заснування в ній нараховувалося 220 членів, то в 1937 р. - 1631 учитель, що становило понад дві третини всіх учителів Закарпаття.

Значний внесок зробив Августин Волошин у політичне й державницьке життя краю. Він був головою Центральної Руської (Української) Народної Ради, засновником Християнсько-народної партії і послом від цієї партії в Чехословацькому парламенті, державним секретарем охорони здоров'я у першому автономному уряді, прем'єр-міністром, послом Сойму Карпатської України, і, нарешті, 15 березня 1939 р. обраний Президентом Карпатської України. У роки II світової війни був деканом і ректором Українського Вільного Університету у Празі до його арешту органами СМЕРШу.

волошин закарпаття праця подвижницький

2. Августин Волошин - Карпатський Прометей

На сьогодні він, ледь не єдиний iз державотворців минулого столiття, удостоєний звання Героя України (посмертно).. Ще за його життя хтось із журналістів провів паралель між монсиньйором Волошиним і ренесансними священиками-дипломатами.

Насправді у життєписі отця Августина не було ані ідей маккіавелізму, ані запаморочливих пригод, ані надто складних інтриг. Це український християнський політик, який узгоджував кожний свій крок із власною вірою. Він вважав себе перш за все педагогом, але просвітництво змусило його стати видавцем і редактором, потім - активним громадським діячем, відтак - політиком і врешті-решт - державним дiячем. Він не робив свідомої політичної кар'єри, але волею долі був висунутий на лідера закарпатських українців, що довгі віки були відірвані від основного масиву української нації.

Родина отця Івана Волошина з високогірного села Келечин (на межі Закарпаття з Галичиною), на відміну від більшості тодішнього духовенства, говорила руською (тобто українською), а не угорською. Саме через слабке знання угорської мови малого Августина по закінченні двокласної сільської школи не взяли до Ужгородської гімназії. Натомість його записали до четвертого класу початкової школи, де хлопчик за рік підучив державну мову (адже Закарпаття в той час перебувало у складі Угорщини) і таки вступив до гімназії. Після цього єпископ Юлій Фірцак послав здібного учня на теологічний факультет Будапештського університету. Утім, за станом здоров'я, Августин мусив повернутися до Ужгорода, де завершив навчання в богословській семінарії. У 1896 році одружився з донькою гімназійного професора Іриною Петрик, яка стала вірною подругою життя і помічницею у громадській діяльності. Невдовзі Волошин висвятився і став капеланом Преображенської церкви в Ужгороді.

За рік він почав паралельно викладати в Ужгородській учительській семінарії. Задля цього у 1899-1900 рр. склав при Будапештській вищій педагогічній школі додаткові іспити і отримав диплом викладача фізики і математики. У 1900-1917 роках Волошин був професором, а 1917-1938 рр. - директором семінарії. Викладав фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику. Водночас був професором педагогіки у богословській семінарії. Коли у 1902-му в Ужгороді відкрилася жіноча учительська семінарія, склав план її роботи. Написав і видав 63 підручники, багато з яких витримало по кілька

видань, зокрема його «Азбука» видавалася аж вісім разів - із 1904 по 1924 рік. Волошин ініціював і став одним із засновників видавничого акціонерного товариства «Уніо» з друкарнею і книгарнею. З 1902 по 1924 роки редагував церковний календар-читанку «Місяцеслов», який став настільки популярним, що в 1907-му розійшовся накладом у 10 тисяч примірників, тоді як раніше тяжко було розпродати навіть 500. Також редагував газету «Наука», яку випускав переважно за власні кошти, і видавав для народу дешеву бібліотечку книжок.

Вже з 1904 року отець Волошин відстоює у пресі необхiдність застосування назви «українець» щодо мешканцiв Закарпаття. 1920 року професор Волошин реорганізував часопис «Наука» у тижневик «Свобода», що з липня 1938 р. став щоденною газетою «Нова Свобода». Максимiлiан Волошин мав i лiтературний хист. Написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну повість «Фабіола» - про переслідування перших християн. Оскільки за чеської доби виник великий попит на п'єси (для численних драмгуртків), Волошин переробив цю повість на п'єсу, написав драми «Князь Лаборець», «Син Срібної землі». Також переклав українською писання святого Августина, уклав малу Біблію для нижчих класів народної школи, посібник про греко-католицькі свята і молитовник для української еміграції у Празі.

У 1920-му створив і очолив крайове товариство «Просвіта». Він був також організатором і почесним головою «Учительської громади», яка заснувала власну газету «Учительський голос», а в 1937-1938 роках очолював цю спілку та педагогічне товариство Підкарпатської Русі. З його ініціативи налагоджено випуск педагогічної літератури, підручників, складалися навчальні програми і словники.

Довгі роки політикум Підкарпаття був розколотий на українців і русофілів. Тільки 8 жовтня 1938 року дві Руські народні ради було об'єднано. Тоді ж одностайно схвалено склад автономного уряду - Андрій Бродiй, Едмунд Бачинський, Іван П'єщак, Августин Волошин, Юліан Ревай, Степан Фенцик. Невдовзі першого прем'єра Бродія арештовано через державну зраду. І 26 жовтня, о 16. 40 Волошин по телефону склав українською мовою присягу голови Ради мiнiстрiв Пiдкарпатської Русi, яку в Празi прийняв прем'єр Чехо-Словацької республіки Ян Сирови.

Угорщина висунула до Чехо-Словаччини територіальні претензії на Підкарпаття, для з'ясування яких зібрався Віденський арбітраж. Він присудив передати Угорщині південно-західні райони краю. Тому Волошин i переніс свою столицю до Хуста.

На долю Волошина-прем'єра за наступні чотири з половиною місяці випали випробування, яких би вистачило на кілька урядів: територіальні втрати, перенесення столиці з Ужгорода до Хуста, розбудова економіки й державних інституцій, започаткування власної дипломатії, постійні напружені переговори із «заклятим другом» Карпатської України - гітлерівським Рейхом, оборона від угорських і польських терористів, розв'язання внутрішніх конфліктів між різними конфесіями і мовними орієнтаціями, постійне тертя з центральним урядом у Празі, стримування «домашніх» радикалів, а головне - забезпечення краян роботою і чіткою перспективою.

22 листопада Нацiональнi збори внесли до Конституції ЧСР поправку у формi Конституцiйного закону про автономiю Пiдкарпаття, для якого передбачено свiй уряд i Сойм (парламент). 25 листопада видано розпорядження уряду Карпатської України про «запровадження на її територiї державної української (малоруської) мови». 30 грудня Августин Волошин підписав урядове розпорядження про допровадження назви Карпатська Україна, а 1 сiчня 1939 р. розпустив старі чеські місцеві органи влади (сільські й міські муніципалітети). Згодом відбулися вибори Сойму Карпатської України, що стали об'єднавчим актом для всіх закарпатських українців.

Але міжнародна ситуація дедалі загострювалася. Було зрозуміло, що Чехо-Словаччина доживає останні дні і ось-ось буде остаточно розчленована Гітлером. У цих умовах командування парамілітарної організації «Карпатська Сiч» домовилося з Августином Волошиним про передачу їм зброї вiд жандармерiї. Той дав письмове розпорядження полковниковi Вацi (своєму родичевi) видати сiчовикам зброю. Але чехи не погодилися, і цiлу нiч з 13 на 14 березня у Хусті тривали бої мiж сiчовиками i чехо-словацьким гарнiзоном.

Тієї ж ночі почався угорський наступ на Карпатську Україну. Волошин запропонував чеському генераловi, комендантовi свалявського гарнiзону Сватеку очолити оборону Карпатської України. Той пересунув вiйська ближче до кордону, видав зброю сiчовикам, але невдовзi склав із себе повноваження, мотивуючи це наказом Праги на евакуацiю. Тоді Волошин проголосив по радiо незалежнiсть Карпатської України. Впродовж дня він вислав три телеграми до Нiмеччини з проханням про допомогу. Ввечерi пiдписав документ, яким «Карпатську Сiч» оголошено армiєю Карпатської України.

15 березня о 16. 20 Волошин вiдкрив Сойм Карпатської України. Прийнято Закон №1, яким проголошено незалежність Карпатської України. Її президентом обрали Августина Волошина. Законом №2 президент тимчасово отримав законодавчі повноваження від Сойму. Уряд звернувся до Угорщини з пропозицiєю «вiчної дружби» i «спiвробiтництва» за умови визнання незалежностi Карпатської України. Румунiї запропоновано ввести свої війська до Карпатської України. Та відповіді так і не надійшли. Ввечері на квартирi Августина Волошина вiдбулася нарада, де остаточно з'ясувалася неможливість оборонити проголошену державу. Тієї ж ночі Волошин мусив емігрувати. Через Румунію та Югославію він перебрався до Праги.

Невдовзі у Венеції відбулася його зустріч з керівником ОУН Андрієм Мельником. Вони підписали угоду, за якою визнавалася невідривність Карпатської України від інших українських земель.

У Празі Волошин читав в Українському Вільному університеті курси педагогічної методології, уклав п'ять підручників з різних галузей педагогіки. Нарада викладачів філософського факультету вітала Волошина і записала його до Колегії професорів. 14 жовтня Волошину одноголосно надано титул доктора права. У 1940-41 роках він був заступником декана філософського факультету, а у квітні 1945 р. став ректором.

Навесні 1945 року, коли радянські війська наближалися до Праги, друзі переконували Волошина виїхати на Захід. Той категорично відмовився. 15 травня 1945-го радянська контррозвідка арештувала Августина Волошина у Празі і вивезла його до Москви, до Лефортовської тюрми. 20 червня після восьми багатогодинних допитів йому сформулювали звинувачення «за 58-ю статтею». Здоров'я політика різко погіршилося, його перевезли до Бутирської тюрми, де була лікарня. Там 61-річний президент Карпатської України помер 19 липня о 15. 20, як записано, «від паралічу серця».

2001 року з Москви, з колишніх сховищ КДБ повернули до Ужгорода особисті речі Августина Волошина, зокрема, його окуляри та нотатник з адресами-телефонами численних знайомих. На жаль, місцезнаходження колективної могили, де ховали померлих в'язнів Бутирки у 1945 році, так і лишається невідомим.

Довгі роки ім'я Августина Волошина замовчувалося чи згадувалося винятково у негативному контексті. Перелом відбувся у 1989 році: після «круглого столу» істориків почалося більш об'єктивне висвітлення цієї постаті. Невдовзі першу дисертацію про Волошина і Карпатську Україну захистив Микола Вегеш, нинішній ректор Ужгородського університету. На будинку по вулиці, названій його іменем, в Ужгороді, де він жив, встановлено кам'яну, а на стіні юрфаку - металеву меморіальні дошки. Ім'я Августина Волошина отримав Закарпатський інститут Міжрегіональної академії управління персоналом. У 1995 і 2002 роках в Ужгороді вийшло два видання вибраних творів Волошина. Утім повного академічного зібрання його творів ще немає. Після появи у краєзнавчому музеї особистих речей Волошина там відкрито його меморіальну кімнату.

15 березня 2002 року Августинові Волошину присвоєно посмертно звання Героя України. 22 серпня того ж року в Ужгороді встановлено пам'ятник Волошину, який тримає Закон №1 Карпатської України.

Використана література

1. Грушевський М. «Начерки історії українського народу». - К., 1999 р.

2. Дорошенко Д. І. «Нарис історії України». - Львів, 1991 р.

3. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. «Історія України». - К. : Освіта, 1995 р.

Размещено на Allbest.ru