Аграрна і соціальна історія пореформеного селянства в сучасному українському історіописанні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

УДК 338.43.01/.02«312»(477)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Аграрна і соціальна історія пореформеного селянства в сучасному українському історіописанні

07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Бондар Вадим Віталійович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі української історіографії Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Удод Олександр Андрійович, Інститут історії України НАН України, в. о. завідувача відділу української історіографії

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Гоцуляк Віктор Володимирович, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, професор кафедри історіографії, джерелознавства і спеціальних історичних дисциплін;

кандидат історичних наук, доцент Федьков Олександр Миколайович, проректор Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Захист відбудеться 30 квітня 2010 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “__23__” березня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

Загальна характеристика праці

Актуальність теми. В сучасній українській історичній науці селянознавча проблематика займає особливе місце. Серед дослідницьких пріоритетів - вивчення історії українського селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. В пореформений період воно становило майже 90% населення України, а з розв'язанням земельної проблеми очікувались зміни й у його соціальному становищі. Шляхи і темпи модернізації села, спосіб вирішення аграрного питання стали одними з найпопулярніших тем в історіографії. Природно, що розробка даних аспектів перебувала у фокусі українського історіописання протягом тривалого часу.

Успішне проведення аграрної реформи має для розвитку господарства сучасної України особливе, стратегічне значення. Від неї значною мірою залежить і розв'язання проблем стабільного забезпечення населення продовольством, економічної безпеки держави, її ефективної інтеграції в світові відповідні структури. Тому важливо осмислити досвід попередніх поколінь, величезний масив науково-історичної літератури й теоретичні та практичні розробки дослідників з аграрних перетворень, господарських відносин, економічних форм селянської взаємодії, розвитку інфраструктури аграрного ринку, руху земельної власності й т. д.

Сучасна наукова література з історії селянства відзначається новими ідеями та уявленнями. Відбувається переоцінка змісту знань, розширення сфери досліджень, пошук нових теоретико-методологічних підходів і системної парадигми для висвітлення соціально-політичного й культурно-духовного розвитку пореформеного селянства. Сучасний стан розробки проблеми вимагає створення спеціального історіографічного дослідження, у котрому було б здійснено аналіз творчого доробку вчених, охарактеризовано сумарні досягнення різних історичних шкіл та наукових інституцій. Важливо на основі нагромаджених знань виявити невирішені питання й накреслити перспективи подальшого творчого пошуку, оскільки на сьогодні це становить значний інтерес для розвитку вітчизняної історичної науки.

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконувалася, згідно з науковими планами Інституту історії України НАНУ, зокрема в рамках тем відділу української історіографії - «Історія української історичної науки: методологія, джерела та персоналії» (державний реєстраційний номер 0106U002971) і «Академічні та доакадемічні образи українського історіописання» (державний реєстраційний номер 0109U004074).

Мета праці - проаналізувати сучасну українську історичну літературу, присвячену селянству пореформеної доби, встановити на цій основі стан і повноту дослідження проблеми, з'ясувати основні підходи до неї, виявити недостатньо вивчені питання й виробити рекомендації щодо подальшого опрацювання теми. Виходячи з мети дисертації, автор поставив перед собою наступні завдання:

· виявити, класифікувати і проаналізувати основні групи історіографічних джерел з аграрної і соціальної історії українського пореформеного селянства;

· охарактеризувати ті традиції, що склалися в процесі вивчення проблеми, рівень та основні етапи її наукової розробки;

· прослідкувати процес становлення й розвитку основних концепцій і уявлень до цієї теми, теоретичних підходів дослідників;

· проаналізувати існуючі у сучасній історичній літературі оцінки з таких питань, як селянські реформи 1860-х рр. і їх наслідки, аграрна політика держави, розвиток селянського господарювання в пореформений період, економічні форми взаємодії селян, еволюція їх землеволодіння і землекористування, міграції та ін.;

· з'ясувати стан наукової розробки соціально-правового становища українського селянства, його самоуправління і самоврядування, ментальності, соціальної поведінки, світобачення та уявлень тощо;

· виділити наступність у розвитку історіографії даної проблематики шляхом порівняння результатів досліджень і наукових висновків учених та новітні підходи до цієї теми;

· дослідити діяльність відповідних інституцій і осередків із вивчення історії селянства;

· визначити коло проблем, які потребують подальшої наукової розробки.

Об'єктом вивчення є пізнавальний процес у сучасній українській історичній науці, представлений комплексом наукових досліджень з історії українського пореформеного селянства.

Предметом висвітлення є сукупність текстів, які є продуктом цього процесу, нагромадження знань та формування концептуальних засад з аграрної й соціальної історії селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Хронологічно історіографічний аналіз стосується наукової літератури, яка опублікована протягом 1990 - 2000-х рр. Ретроспективно розглядаються й праці істориків попередніх періодів із метою з'ясування витоків та наукових передумов побутування тих чи інших концепцій щодо історії пореформеного селянства.

Методологічною базою праці є фундаментальні принципи теорії пізнання. Дисертант використав принципи об'єктивності, історизму, системності, що застосовувалися ним під час критичного аналізу літератури. Серед спеціальних наукових методів дослідження важливе місце належить порівняльно-історичному, історико-генетичному, структурно-функціональному і системному.

Наукова новизна дисертації:

- предметом дослідження стала сучасна українська історіографія пореформеного селянства. У відповідних працях розглядалася пере-важно радянська історіографія, а сучасна виглядала своєрідним інтелектуальним додатком до неї;

- розглянуто той науковий фундамент, на якому будувалися дослідження з історії селянства, основні підходи до теми й наукові здобутки вчених, які займалися цією проблематикою;

- досліджено трактування земельних реформ і аграрного законодавства, дискусійні аспекти з питання становлення селянського господарства, диференціації селянства, встановлено фактологічний рівень та інтенсивність вивчення історії землеволодіння та землекористування останнього, розвитку його кооперації та різних проблем соціального становища;

- проаналізовано діяльність селянознавчих інституцій та осередків;

- висловлено критичну оцінку щодо достовірності ряду фактів і висновків, котрі раніше були введені дослідниками у науковий обіг;

- в бібліографічному переліку зроблено спробу створити повний список новітніх досліджень та публікацій із теми дисертації.

Практичне значення. Авторські висновки й узагальнення можуть бути використані для створення наукових праць з української історіографії, історії українського селянства, укладання бібліографічних покажчиків. Наведені підсумки допоможуть виявити найближчі перспективи розвитку історичної науки у сфері селянознавства.

Наукова апробація. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ. Окремі положення дослідження були представлені на всеукраїнських і міжнародних форумах: ХІІ Подільська історико-краєзнавча конференція (Кам'янець-Подільський, 2007); Всеукраїнський круглий стіл до 50-річчя «Українського історичного журналу» (Київ, 2007); VII Міжнародний симпозіум з проблем аграрної історії (Черкаси, 2008); Сьомі наукові читання, присвячені пам'яті Д. П. Пойди (Дніпропетровськ, 2008); Четверті (Міжнародні) Гуржіївські історичні читання (Черкаси, 2009).

Публікації. Зміст дисертації викладено в 5 статтях у фахових виданнях й 3 розвідках в матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації зумовлена змістом теми, метою та завданнями дослідження. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, поділених на 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (824 позиції), додатку. Загальний обсяг праці становить 263 с., з яких 174 с. - основний текст.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет та методологію праці, її наукову новизну й практичне значення, ступінь апробації.

Перший розділ - «Історіографія, джерела і методологія дослідження» - складається з двох підрозділів. У ньому висвітлено ступінь наукової розробки теми, її джерельну базу, обґрунтовано методологію праці.

Стан наукової розробки проблеми розглянув О. Реєнт Реєнт О. П. Деякі проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // УІЖ. - 2000. - № 2. - С. 3-26; Його ж. Реформаторські процеси в аграрній сфері другої половини ХІХ - початку ХХ століття: стан наукової розробки // Український селянин. - 2001. - Вип. 2. - С. 6-11.. На думку вченого, аналізуючи процеси в аграрній сфері, слід брати до уваги, що вони мали свої особливості у різних регіонах країни, й висновки слід робити на підставі вивчення ситуації у кожному з них. При цьому потрібно зосередити увагу на висвітленні характеру соціальних відносин в українському селі, реального впливу різних груп населення на сільськогосподарське виробництво, особливостей його переходу на товарно-грошові рейки, залученні капіталів у цю галузь. В. Шевченко з'ясував науковий доробок дослідників із студіювання аграрної історії, визначив місце земельних реформ в історичній науці та виділив ті проблеми, навколо яких відбувалися дискусії Шевченко В. М. Проблема ринкових аграрних відносин в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в історіографії // УІЖ. - 2007. - № 5. - С. 188-205.. В. Гоцуляк зробив акцент на вивченні таких аспектів: 1) формування соціальної свідомості селян (розвиток їх уявлень про реформу 1861 р., зміни в їх поглядах на аграрні відносини, реакція щодо них у вигляді селянських виступів, ставлення до місцевих і центральних органів влади); 2) дослідження установ, форм та засобів, що забезпечували проведення змін у землеволодінні; 3) ведення власного господарства селянином Гоцуляк В. В. Реформа 1861 року в Україні: історіософський та джерелознавчий аспекти // Український селянин. - 2001. - Вип. 2. - С. 18-25. .

Виходячи із специфіки дослідження, історіографічними джерелами його є монографії, узагальнюючі праці з регіональної історії, дисертації, матеріали конференцій, симпозіумів, читань тощо, статті, огляди й рецензії, документи селянознавчих інституцій. Відповідним джерелом ці матеріали стають у процесі їх дослідження, в ході вивчення певного напряму, школи у системі історичної науки, творчої діяльності конкретного вченого Колесник І. І. Українська історіографія (ХVІІІ - початок ХХ ст.). - К., 2000. - С. 37. .

Монографії виділяються фундаментальністю підходів до теми, авторською концептуальною позицією. В них зібрано та узагальнено фактичний матеріал, який відтворює історію реформ 1860-х рр.; землеволодіння і землекористування селянства; структуру сільського населення; становлення й розвиток господарювання останнього; його кооперацію; аграрні виступи; соціокультурні процеси на селі; громадське життя та побут селян тощо. Виділимо праці Я. Бойка, С. Борисевича, М. Гримич, П. Захарченка, О. Каденюка, В. Марочка, О. Михайлюка, В. Нечитайла, В. Пашука, В. Половця, Ю. Присяжнюка, І. Фаренія, В. Шевченка, М. Якименка.

Зокрема у своїх працях Ю. Присяжнюк висвітлив соціальне становище селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст., його ментальність, повсякденне життя в контексті політичних і економічних змін та реформ, освіченість, соціальну поведінку, ставлення до влади й ін. Присяжнюк Ю. П. Українське селянство ХІХ-ХХ ст.: еволюція, ментальність, традиціоналізм. - Черкаси, 2002; Його ж. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Черкаси, 2007.. Окремі сторінки минулого показано з точки зору погляду на життя самого селянина і ролі у цьому його звичаїв та духовного світу. Важливе місце в працях дослідника займає з'ясування взаємодії сільського населення з навколишнім середовищем у процесі його господарських стосунків, політичних, соціальних, культурних взаємин. Доводиться, що менталітет селянина виявився у надмірній абсолютизації фізичної праці; соціально-політична активність останнього в основному була формальною, а сила традиції виявилася сильнішою за виклики модернізації. Приділено увагу внутрішній, конструйованій на аналізі структур повсякдення цілісності селянської спільноти.

Монографія О. Михайлюка присвячена соціокультурній минувшині селянства Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси. - Дніпропетровськ, 2007.. Досліджуються зміни у світогляді й поведінці його, котрі відбувалися під впливом модернізаційних і революційних перетворень. Аналізуються такі важливі фактори світогляду селянина: «влада землі», природно-біологічний чинник існування, міфоритуальна система як одна з основних форм соціального контролю, релігія. Висвітлено роль селянської громади у соціальному, економічному, культурному та релігійному житті селян і показано її вплив на формування особистості.

Спробу по-новому подивитися на історію реформи 1861 р. зробив В. Шевченко Шевченко В. Скасування кріпосного права у 1861 році: спроба нетрадиційного аналізу. - К., 2008.. На його думку, вона проводилась не в інтересах селян чи поміщиків, а держави для відновлення її могутності після поразки у Кримській війні. Дослідник стверджує, що обезземелення селянства (принаймні в перші десятиліття після реформи) не було катастрофічним та компенсувалося за рахунок купівлі, а частіше - вигідної оренди землі. Наведена статистика селянських виступів показує, що безпосередня боротьба за неї була незначною. Доводиться, що проблема малоземелля, починаючи з 1880-х рр., породжувалася тими об'єктивними обставинами, які штовхали село у вир товарно-грошових відносин, а також активізацією діяльності різних посередників у сфері купівлі-продажу землі, природним приростом населення.

Процес формування трьох головних форм селянської кооперації - споживчої, кредитної й сільськогосподарської - проаналізував В. Марочко Марочко В. І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929). - К., 1995.. Концепція її розглядається автором як складова частина наукової теорії суспільного розвитку, котра торкається організаційних і соціально-економічних підвалин кооперативного руху, визначає його місце та роль у життєдіяльності певних верств населення. Стверджується, що кооперація стала своєрідною формою самозахисту виробників сільськогосподарської продукції. Історик доводить, що вона була органічно притаманною українським селянам. Але кооперативний ідеал не засвоївся в соціальній психології останніх, не ставши нормою їхньої поведінки у повсякденному економічному житті.

І. Фареній охарактеризував процес створення й діяльність кооперативних товариств Наддніпрянщини Фареній І. А. Кооперативний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. - Черкаси, 2008; Його ж. З історії становлення кооперативного руху в Наддніпрянській Україні: друга половина ХІХ - початок ХХ ст. - Черкаси, 2003.. Доводиться, що в 1890-х рр. з появою відповідної нормативної бази, активізацією товарно-грошових відносин, зростанням ролі земств та інтелігенції у поширенні агрономічних знань відкрилося широке поле діяльності в сфері організації кооперативного життя. Досліджено роль кооперації у плані захисту економічних інтересів селянства, участь останнього в управлінні відповідними організаціями, соціально-психологічні аспекти взаємин селян і керівників кооперативів та сільських підприємців, поширення ідей кооперації у селянському середовищі й вплив їх на його масову свідомість.

Аграрні міграції стали об'єктом праць Я. Бойка, у яких розглянуто процес землеробської колонізації Півдня України в 60-80-х рр. ХІХ ст. Бойко Я. В. Заселение Южной Украины. 1860-1890 гг. - Черкассы, 1993.. Показано вплив їх на сільське господарство регіону, формування постійних кадрів найманих робітників, перехід до нових форм господарювання, посилення темпу розвитку виробничих відносин. М. Якименко висвітлив соціально-економічні передумови формування масових переселенських настроїв серед українських селян, відповідну політику царського уряду, заселення ними Далекого Сходу, господарську діяльність і побут їх у цьому регіоні Якименко М. А. Переселення селян з України на Далекий Схід в епоху ринкових реформ кінця ХІХ - початку ХХ ст. - Полтава, 2003..

У дисертаціях використано значний архівний матеріал, раніше неопублікований (особливо з обласних архівів), розширено джерельну базу (статистичні та етнографічні джерела), активно переглядається дореволюційна наукова спадщина. В цих працях знайшли своє висвітлення такі аспекти: проведення реформ серед поміщицьких (В. Бартків, С. Набока, А. Шевчук) і державних селян (В. Бойко); наслідки їх у перші десятиліття (Ю. Нікітін); аграрна політика держави (В. Щербина) і відповідне законодавство (В. Кириченко, Д. Селіхов); місце селянства в соціально-економічній структурі суспільства (Ю. Вовк); ставлення його до кооперації (І. Бутенко, Ю. Магась-Демидас, І. Прокопенко, О. Сидорович); різні аспекти сільського господарства (І. Десятніков, О. Краснікова, А. Михайлик) та підприємництва на селі (Ю. Кравець, М. Маслов); розвиток і еволюція господарств селян (В. Куліков); їх землеволодіння (П. Олешко); переселенські міграції (М. Антоненко, А. Дзагалов, Є. Петренко) та ін.

Наукові форуми різного формату з проблем історії селянства у концентрованій формі відобразили сучасні зацікавлення дослідників. Серед інших - це сім симпозіумів та сім наукових читань із питань аграрної історії України. Аналіз цих джерел розкрив особливості сучасного українського історіографічного процесу, виявив пріоритетні й маловисвітлені проблеми, засвідчив їх репрезентативність, котра забезпечує системний підхід до історіографії теми.

Методологічною основою праці стали принципи історизму, об'єктивності та системності. Вони дали можливість простежити у науковій літературі основні закономірності вивчення минувшини українського селянства, розглянути кожний період в історії становлення селянознавства як систему взаємозв'язаних елементів (проблематика, методологія, джерельна база тощо), здійснити науково-об'єктивну інтерпретацію текстів джерел.

Для вирішення поставлених у дисертації завдань застосовувалися загальні й спеціально-історичні наукові методи. Найчастіше використовувався порівняльно-історичний, котрий допоміг зіставити творчі гіпотези і погляди різних учених. Він дозволив здійснити синтез сюжетів теми в їх логічній послідовності, встановити точні орієнтири та новизну розглядуваних праць. Структурно-функціональний метод використано для визначення ролі й внеску інституціональних складових (інституцій, товариств) у процес студіювання історії селянства. Під час використання історико-генетичного методу вдалося глибше пізнати динаміку історичних та історіографічних процесів, виявити причинно-наслідкові зв'язки розвитку знань із проблеми. Це стосується з'ясування поглядів дослідників на ключові проблеми історії селянства, концепції аграрних відносин. Системний метод застосовано для окреслення історіографічних ситуацій, що склалися в сучасній історичній науці, їх перебігу, інституціональних й інтелектуальних компонентів тощо.

У другому розділі «Наукова спадщина з минувшини селянства і сучасна українська історіографія», який складається з двох підрозділів, охарактеризовано основні ідеї та дискусії в історичній науці у процесі вивчення пореформених селян та їх еволюційного розвитку. Показано роль сучасних селянознавчих інституцій і осередків.

Дореволюційні історики, економісти, етнографи, правознавці, діячі земств вивчали не тільки господарювання на селі, досвід ведення землеробства та інших галузей сільського господарства, їх агротехнічну оснащеність, а й соціальний аспект, різні сторони селянського буття. Відповідна історіографія представлена переважно працями істориків і публіцистів, для яких характерна описовість та часто відсутність аналізу. Вивчення минувшини селянства головно було пов'язане з дослідженням історії земельних реформ, яке часто мало політизований характер. Тим не менше, сформувалася певна система уявлень про їх характер і особливості. Нарешті, всі вчені та публіцисти визнавали за селянством самостійне економічне значення і відвели йому центральне місце в аграрній еволюції.

На початку ХХ ст. з'явилася велика кількість книг та брошур, що представляли різні напрямки суспільної думки. Центральною соціально-економічною проблемою в той час було малоземелля (саме його часто називали «аграрним питанням»). У багатьох працях наведено значний фактичний матеріал, але помітний його тенденційний відбір. Найбільш гострі суперечки викликали теми про общину, форми власності й володіння землею, про характер селянського господарства (капіталістичний, дрібнобуржуазний, трудовий, товарний, напівнатуральний) і шляхи його розвитку.

В радянській історичній науці терміни «царський уряд», «самодержавство», «поміщик», «чиновник» отримали стійке негативне значення, яке використовувалося поколіннями дослідників. Крім того, термін «реформа», котрий розумівся як протилежність «революції», втрачав свою позитивну суть. Історія селян вивчалася у контексті феодалізму й капіталізму, сільськогосподарської економіки, аграрної політики держави або народних звичаїв. Віддамо належне тодішній історичній науці за низку теоретичних надбань та особливо за неоціненний внесок у нарощування фактологічного матеріалу. Особливо цінними є розроблені вченими методичні прийоми (в тому числі математичної статистики) обчислення руху земельної власності, землеволодіння й землекористування, диференціації селянства, його виступів тощо. Серед відомих радянських істориків-аграрників виділимо російських (С. Дубровський, П. Зайончковський, Л. Захарова, І. Ковальченко, Б. Литвак, К. Тарновський) і українських учених (І. Гуржій, М. Лещенко, Ф. Лось, Д. Пойда, П. Теличук, В. Теплицький).

В центрі дискусій були характер аграрного ладу дореволюційної Росії; особливості її капіталістичної еволюції; рівень розвитку ринкових відносин у сільському господарстві; внутрішній устрій та організація селянського й поміщицького господарства; співвідношення і взаємозв'язок різних суспільно-економічних укладів та ін. Ґрунтовно вивчено землеволодіння селян, його соціально-класову структуру, диференціацію та виступи. В той же час питання селянської повсякденності, ментальності, поведінки залишилися «білими плямами» в історичній науці.

У дисертації показано сутність інституціоналізації й проаналізовано діяльність Інституту історії України НАНУ, Наукового товариства істориків-аграрників і Науково-дослідного інституту селянства в Черкасах, наукового товариства дослідників аграрної історії у Дніпропетровську та інших регіональних осередків.

Терміном «інституціоналізація» досить широко стали користуватися історики, що підкреслює важливість дослідження цього явища в історіографічному процесі. Вона розглядається як певна організаційна єдність у вигляді професійних товариств, провідних журналів та ін. Осередок науковців набуває інституціональних характеристик, коли його учасники очолюють самостійні дослідницькі напрямки і угруповання, кожні з яких у рамках загального підходу розробляють згідно з власною програмою певні спеціальні проблеми. При цьому формується їх організаційний статус (журнали, бібліографічні рубрики, кафедри, секції в професійних асоціаціях і т. п.). соціальний пореформений селянство ментальність

Можна стверджувати, що у Черкасах формується наукова школа дослідників-селянознавців. Про це свідчить діяльність Наукового товариства істориків-аграрників та Науково-дослідного інституту селянства, котрі здійснюють під керівництвом А. Морозова свою роботу. В цих інституціях відбувається розробка власної парадигми, дисциплінарно-наукових ідеалів і норм. Це підкреслюють такі фактори: створення дослідних секцій; архіву; публікація історичних документів; фахова періодика; проведення наукових форумів; навчальні курси для студентів; співробітництво з іншими українськими й міжнародними науковими інституціями; визнання у суспільстві. Аналіз ролі процесів інституціоналізації в цьому плані при всій багатоманітності підходів до них дає розуміння важливого механізму, який забезпечує формування цінностей «дисциплінарної орієнтації» істориків, соціалізацію визнаних ними норм та поглядів у селянознавчій сфері. Ці процеси мають свою специфіку залежно від методології й методики діяльності, особливостей організаційної єдності суб'єктів інституцій тощо.

Вектори наукових досліджень черкаських інституцій стосуються таких аспектів: традиції господарювання і форми організації праці українського селянства; його світогляд, культура та соціальна психологія; історія розвитку різних галузей сільськогосподарського виробництва; місце й роль селян у соціальній структурі українського суспільства; соціально-економічні, соціокультурні характеристики селянства; історія кооперації останнього; політична культура українських селян.

У третьому розділі «Аграрний устрій селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у сучасній українській історіографії», який складається з трьох підрозділів, проаналізовано погляди вчених на земельну політику держави, економічні процеси на селі, наслідки перетворень в аграрному секторі пореформеної доби.

З'ясовано основні досягнення української історіографії у вивченні реформ 1860-х рр. та проведенні їх в українських губерніях; аграрної політики держави 1860-1890-х рр. щодо різних категорій селянства; змін у законодавстві із селянських міграцій і переселенської справи; діяльності державного апарату й самоврядних установ у реалізації земельної політики на місцях (праці В. Бартківа, В. Бойка, С. Борисевича, Л. Горенко, П. Захарченка, С. Набоки, Ю. Нікітіна, Н. Коваленко, П. Панченка, Ю. Присяжнюка, Д. Селіхова, В. Шевченка, А. Шевчука, В. Щербини).

Показано проведення аграрних реформ та їх особливості в окремих губерніях; наділення селянства землею; його платежі й повинності; діяльність владних установ у впровадженні земельних перетворень. З'явився ряд праць про становище державних і чиншових селян. Якщо раніше вивчалися переважно реформи 1860-х рр., то тепер проаналізоване аграрне законодавство 1870-1890-х рр., котре, як доводиться, уповільнило розвиток товарно-грошових відносин на селі. Змінюється оцінка концепції реформи 1861 р. у тому сенсі, що вона проводилася не в інтересах поміщиків та селян, а держави, насамперед для переоснащення армії й розвитку великої промисловості. Переглянуто тезу про повсюдне масове обезземелення селянства під час проведення реформ (Д. Бродяк, Д. Селіхов). Окреслилися нові підходи до проблем селянських платежів, податків і повинностей (А. Берестовий, Ю. Нікітін, В. Орлик, С. Тищенко). Реконструйовано діяльність державного апарату та самоврядних установ у реалізації аграрної політики на місцях: адміністрації, інститутів дворянського й селянського самоврядування, губернських із селянських справ присутствій, повітових мирових з'їздів і мирових посередників.

Науковцями з'ясовано типові явища в системах землеробства та агрокультурі селянського поля, проаналізовано динаміку виробництва й реалізації продуктів рільництва і розвиток тваринництва. Актуальності набули методи математичної статистики у вивченні виробничої бази селянського господарства, балансу його трудових ресурсів. Зроблено спроби побудувати альтернативні імітаційно-прогностичні моделі динаміки останнього.

Дискусійним у науковій літературі є те, чи можна називати сімейно-подвірну форму господарювання фермерським типом (А. Зінченко, О. Михайлюк, В. Нечитайло, Д. Селіхов, М. Якименко). Українські історики змогли науково розглянути причини повільної еволюції селянського господарства в нових ринкових умовах. Серед них вони називають «моральну економіку» (натурально-споживацьку етику селян), історично сформовану обмеженість підприємницьких якостей селянина, його традиціоналізм та консерватизм, ненормальний стан земельної розмежованості, низький рівень обробітку землі, відсталість агротехніки, сервітутні проблеми. В історичній літературі домінує теза про те, що високі викупні платежі підривали фінансову базу господарства селян, перешкоджаючи значній частині останніх купити кращий сільськогосподарський реманент, робочу худобу чи нову ділянку землі. Вони не спромоглися належним чином використати можливості ринку, надані їм економічні й громадянські права. Вивчаючи общину, більшість вітчизняних дослідників погоджуються, що, по-перше, вона в основному гальмувала розвиток селянського господарства, а по-друге, українському селянину традиційно притаманне прагнення до приватновласницької ініціативи.

Серед особливих досягнень науковців - вивчення української селянської кооперації (В. Марочко, В. Половець, І. Фареній, І. Бутенко, В. Власенко, Ю. Магась-Демидас, І. Прокопенко, О. Сидорович, Г. Цибуленко). Їх праці дають підстави для неупередженого переосмислення першовитоків і розвитку кооперативів на селі, особливості еволюції форм господарювання останніх, ставлення до них різних політичних партій та рухів. Тим не менше, заслуговують системного з'ясування такі проблеми, як кредитування всіх прошарків сільськогосподарських виробників і його наслідки; матеріально-технічна база господарства сільського населення; селянська земельна оренда; селянська громада й її внутрішня структура; бюджети господарств селян.

Українська історична наука визнає факт наявності низького рівня капіталістичних відносин в українських губерніях, хоча він якісно відрізнявся по окремих регіонах (Ю. Вовк, В. Пашук, Ю. Присяжнюк, С. Раєвський, О. Шляхов). Популярною у науковій літературі стає теза, що для пореформеного села було характерним суперечливе поєднання трьох соціально-економічних укладів: феодального, патріархального та капіталістичного. Причому перший поступово відійшов на другий план, поступившись третьому, який тільки народжувався і знаходився на стадії незавершеної трансформації натурального господарства в товарне, утвердження лихварського капіталу.

Значного рівня висвітлення досягла проблема селянського землеволодіння й землекористування (О. Герасимчук, А. Лохматова, Ю. Нікітін, П. Олешко, В. Шевченко, А. Шевчук). Дослідження з історії різних губерній показали, що процеси соціального розвитку селян були складніші, ніж просто їх диференціація. Науковці вивчають останню не лише через її майнову сторону, а й мобільність селянських дворів, тобто їх розширення, зменшення, розподіл внаслідок біологічного сімейного циклу, природних чи політичних причин.

Значним здобутком історіографії є вивчення селянських міграційних рухів (М. Антоненко, Я. Бойко, А. Дзагалов, Т. Крамарчук, О. Макарова, Н. Пашина, Є. Петренко, М. Якименко). При цьому змінилися трактування аграрного перенаселення, природно-географічного фактора і значимості колонізації певної території.

Достатньо уваги історики приділили також дослідженню земельних програм політичних партій. Зроблено реальні кроки у науковому вивченні проблем взаємозв'язку цих організацій із селянами, формування суспільно-політичних ідеалів українських хліборобів, шляхів розв'язання партіями аграрного питання (А. Голуб, С. Донченко, В. Дубінський, Н. Земзюліна, В. Мойсієнко, А. Павко, В. Сажко, В. Сусоров, О. Федьков та ін.). Дослідники в основному одностайні щодо заперечення наявності революційної ситуації напередодні реформи 1861 р. Переосмислюється теза «закономірного наростання класової боротьби в українському селі» у пореформений період, де частина масових заворушень відноситься до суто мирних вчинків, а виступи селян на початку ХХ ст. характеризуються як достатньо організовані та самоусвідомлені.

В четвертому розділі «Соціальна історія селянства у сучасній українській історичній науці», котрий складається з двох підрозділів, проаналізовано науково-теоретичні оцінки дослідників з його становища в тодішньому соціумі, їх ментальність, соціальну і правову поведінку, світобачення й уявлення.

Сучасний період у вивченні історії селянства позначився застосуванням теоретичних установок і методів мікроісторії, соціальної психології та культурології, етнології й філософської антропології. На основі методологічного синтезу науковці розкривають зв'язок між образом життя селян та їх менталітетом. Запропоновано перейти від опису побуту до аналітичного дослідження історичних, психологічних, демографічних і культурних сюжетів. У процесі вивчення історії повсякдення селянства, змін у різних сферах його буття, впливу на нього технічного перевороту і модернізаційних процесів з'ясовується світобачення українського селянина.

Відзначимо у цій тематиці науковий доробок Ю. Присяжнюка, О. Михайлюка, О. Крижановської, Я. Красовського, В. Лазуренка, С. Павлюка, І. Рудакової, Р. Топки, Р. Чмелика, С. Шамари й ін. В історичній літературі стверджується, що еволюція суспільства з її радикальними змінами не особливо позначилася на соціально-психологічній самобутності селянства. Вченими досліджено сприйняття селянами владних інститутів, церкви та релігії. Утверджується положення, що колективізм, демократизм, відповідні стереотипи поведінки і селянська культура породжувалися насамперед самим характером сільськогосподарського виробництва, його прив'язаністю до природного базису, домінуванням натуральної системи продуктивних сил, пануванням традиції, що служила головним механізмом функціонування економіки й усіх соціальних процесів на селі.

З'ясовано, що на початковій стадії знаходяться розробки сучасних науковців щодо історії повсякдення селян та наступних проблем: порівняння регіональних особливостей менталітету українських селян, рівень їх життя, харчування і здоров'я, селянська політична культура, суспільні цінності, державницька свідомість.

Проаналізовано праці О. Реєнта, Ю. Присяжнюка, М. Гримич, А. Лохматової, Ю. Вовка, В. Головченка, В. Мойсієнка, Ю. Нікітіна з правового становища селянства, його самоуправління та самоврядування; у них розглянуто звичай і право як соціальні регулятори, взаємовідносини селян й інших верств суспільства. Історики одностайні в тому, що найголовніші з економічних прав, які здобули селяни після реформи 1861 р., зводилися до того, щоб вільно придбати, орендувати, закладати, дарувати, продавати землю, інше нерухоме та рухоме майно. Соціальний бік реформ зводився насамперед до особистої свободи селянина. Доведено, що проведення законодавчих змін у життя мало на меті зберегти відмінності у юридичному стані різних груп селян і обмежити їх право як окрему систему, відмінну від інших станів. В історіографії утверджується думка про те, що суть новацій полягала у спробі царизму законодавчо врегулювати, уніфікувати сформоване впродовж століть громадське самоврядування селянства, одночасно поставивши його під контроль державного апарату. В літературі зазначається, що в сфері сімейно-майнових відносин селяни здебільшого ігнорували офіційне право, керуючись звичаєвим; тобто виробився складний симбіоз традиційних звичаєвих форм економічного співробітництва з новими, ринковими.

У Висновках викладено основні результати дослідження, які винесені на захист, сформульовано пропозиції й рекомендації щодо подальшого вивчення проблеми:

- Сучасне українське селянознавство формується шляхом подолання старих теоретичних підходів до проблеми та ідеологем, використання різноманітної джерельної бази, застосування модерних методів і принципів соціальної історії, антропології, мікроісторії, активного перегляду наукової спадщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. В 1990-2000-х рр. у цій сфері відбулося формування нової якості історіописання (міждисциплінарність, методологічний плюралізм, використання здобутків західної історичної науки, соціології, кліометрії, теорії модернізації, повсякденності, цивілізаційного аналізу тощо). Сучасна історична наука відзначається динамічним пошуком системної парадигми висвітлення соціально-політичного й культурно-духовного розвитку пореформеного селянства, демонструючи початок процесу формування селянознавства як напряму в історіографії.

- Значно посилився інтерес регіональних наукових осередків, місцевих краєзнавців до вивчення різноманітних питань історії селянства. Великою мірою їх дослідження пов'язані з вузівськими осередками і часто мають локальний характер. Одні науковці вивчають селянську минувшину на соціально-економічному та політичному тлі у взаємозв'язку з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними й соціальними рухами тощо. Інші поступово вводять історію селянства в мікроісторичну перспективу, маючи за об'єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної, релігійної сфери і т. д.

- Сучасна українська історіографія пореформеного селянства характеризується наступними пізнавальними ситуаціями: 1) кінець 1980-х - початок 1990-х, коли селянознавча проблематика перебувала в затінку на фоні досліджень національно-державної та політичної історії України; 2) середина й друга половина 1990-х - активізація досліджень з історії селянства; започатковано традицію проведення симпозіумів, конференцій, семінарів із проблем аграрної історії; визначення нових тематичних напрямів творчого пошуку і збільшення друкованої продукції; 3) 2000-і роки - інституціоналізація селянознавчої історіографії: створення та діяльність Наукового товариства істориків-аграрників і Науково-дослідного інституту селянства. Зросла роль краєзнавчих осередків; відбулося поглиблення концептуальних підходів до проблеми в новітніх монографіях та дисертаціях до пояснення селянської минувшини.

- Сталися якісні зрушення у дослідженні джерел з історії пореформеного селянства. Поряд із традиційними (офіційне діловодство; статистика, зокрема урядових установ і земств; факти судової й адміністративної практики) активно вивчаються дані банківських установ; періодична та неперіодична преса; джерела особистого походження (мемуари, приватне листування); матеріали етнографічних досліджень; генеалогія; документи селянського походження (вироки сільських сходів, скарги і прохання селян).

- Серед наукових здобутків учених виділимо наступні: реконструйовано процес модернізації села протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст.; детально простежено еволюцію аграрної політики держави; показано найсуттєвіші події, факти і явища в розвитку селянського господарювання та підприємництва і кооперації; відтворено соціальну структуру селянства й її динаміку; виокремлено ментальні установки та з'ясовано духовний світ селян, їх уявлення, світогляд, соціальну поведінку тощо.

- Сучасні науковці зробили значний крок уперед у подоланні ідеологічних обмежень, критичному перегляді спадщини попередників і світоглядних стереотипів минулого. Змінились оцінки у вивченні таких аспектів, як розвиток капіталізму в сільському господарстві; пореформені відрізки; селянські платежі й податки; природний приріст населення села та аграрне перенаселення; колонізація і селянські міграційні рухи. Ставляться під сумнів окремі підрахунки радянських істориків у питаннях землеволодіння селян, масштабів їх виступів. Набуває усталення положення, що реформи 1860-х рр. та наступні аграрні перетворення проводилися насамперед в інтересах держави, були спрямовані на виведення країни з кризи й у цілому не були пов'язані із селянським рухом.

– В свою чергу переосмислення і додаткового дослідження потребують такі питання: а) наслідки земельної політики держави для селян; б) втягнення їх у ринкові та товарно-грошові відносини і його результати; в) аграрне перенаселення й процес соціального розшарування останніх; г) розвиток їх господарювання; ґ) співвідношення господарств селян: общинного та індивідуального; д) природа селянських виступів; е) взаємовідносини селянства з поміщиками, владою, духовенством, іноземними колоністами, національними меншинами й ін. Оскільки соціальна історія селян перебуває на стадії становлення, то цілий комплекс проблем, пов'язаний з їх буттям (ментальність, поведінка, свідомість, уявлення, культура тощо), потребує свого подальшого вивчення. Традиційно історики розглядали селянство як об'єкт впливів політичних сил. Тому необхідно реконструювати його як носія певних ідей, уявлень, настроїв, почуттів, дослідити свідомість (етнонаціональну і правову), психологію, розкрити основні сторони повсякденного життя. Тема залишається актуальною та перспективною, особливо з точки зору її системного дослідження, що потребує вироблення усталених концепцій багатогранної історії селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях автора

Статті, опубліковані у фахових виданнях

1. Вітчизняні селянствознавчі інституції і їх роль у вивченні історії українського селянства пореформеної доби // Історіографічні дослідження в Україні. - К., 2008. - № 19. - С. 178-210.

2. Політичні партії і селянство напередодні і в період першої російської революції на Поділлі (історіографія проблеми) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. Подільський осередок. - Київ; Хмельницький, 2006. - Т. 14. - С. 203-213.

3. Суб'єктивний фактор у проведенні реформи 1861 р. в українському селі: до історіографії проблеми // Український селянин. - Черкаси, 2008. - № 11. - С. 43-46.

4. Сучасна історіографія аграрної історії України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. на сторінках «Українського історичного журналу» // Український історичний збірник. - К., 2008. - Вип. 11. - С. 337-352.

5. Сучасна історіографія проблем селянського господарства України пореформеного періоду // Український історичний збірник. - К., 2009. - Вип. 12. - С. 408-416.

Матеріали конференцій

1. Нові методологічні підходи вітчизняної історіографії у дослідженнях українського селянства пореформеного періоду // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали сьомих наукових читань, присвячених пам'яті Д. П. Пойди. - Дніпропетровськ, 2008. - С. 81-87.

2. Проблеми історії українського селянства у науковій спадщині Івана Гуржія // Гуржіївські історичні читання (Зб. наук. праць). - Черкаси, 2009. - С. 29-33.

3. Українська історіографія про дослідників-сучасників аграрної історії Поділля другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Матеріали ХІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, 2007. - Т. 1. - С. 37-49.

Анотація

Бондар В. В. Аграрна і соціальна історія пореформеного селянства в сучасному українському історіописанні. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2010.

У дисертації комплексно досліджено особливості сучасного історіографічного процесу й проблемно-тематичні пріоритети української історіографії пореформеного селянства. В праці охарактеризовано основні етапи дослідження теми, рівень її наукової розробки. Використано великий комплекс історіографічних джерел (824). Здійснено аналіз сучасної української історичної літератури з таких питань, як земельні реформи та їх наслідки, аграрна політика держави, господарювання і підприємництво селян у нових, ринкових умовах, селянська кооперація, еволюція землеволодіння й землекористування, селянські рухи та ін. Вивчено наукові праці, присвячені питанням соціальної історії селянства: його ментальності, соціальній поведінці, світобаченню і уявленням. Показано перехід від описової історії побуту до аналітичного вивчення психологічних, демографічних і культурних сюжетів. Висвітлено сутність інституціоналізації та проаналізовано діяльність Інституту історії України НАНУ, Наукового товариства істориків-аграрників і Науково-дослідного інституту селянства в Черкасах, інших осередків.

Ключові слова: історіографія, селянство, аграрна історія, соціальна історія, інституціоналізація, концепція.

Аннотация

Бондар В. В. Аграрная и социальная история пореформенного крестьянства в современном украинском историописании. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности: 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2010.

В диссертации комплексно исследуется процесс изучения истории крестьянства второй половины ХІХ - начала ХХ в. Доказывается, что в советской историографии оно изучалось в контексте феодальной и капиталистической формации, аграрной политики государства, классовой борьбы. Современное украинское крестьяноведение формируется путем преодоления старых теоретических подходов к теме и идеологем, использования разнообразной источниковой базы, применения модерных методов и принципов социальной истории, антропологии, микроистории. В 1990-2000-х гг. в крестьяноведении состоялось формирование нового качества историописания (междисциплинарность, методологический плюрализм, использование достижений западной исторической науки, социологии, клиометрии, теории модернизации, цивилизационного подхода). Современная историческая наука отличается динамическим поиском системной парадигмы освещения социально-политического и культурно-духовного развития пореформенного крестьянства.

Осуществлен анализ современной украинской исторической литературы по таким вопросам, как земельные реформы и их результаты, аграрная политика государства, хозяйствование и предпринимательство крестьянства в новых, рыночных условиях, его кооперация, эволюция землевладения и землепользования, крестьянские движения и др. В диссертации анализируются исторические работы, посвященные проблемам социальной истории крестьянства: его менталитету, поведению, мировоззрению.

Предпринят значительный шаг вперед в преодолении идеологических ограничений, критическом пересмотре трудов предшественников и мировоззренческих стереотипов прошлого. Изменились оценки в изучении таких аспектов, как развитие капитализма в сельском хозяйстве, пореформенные отрезки, крестьянские платежи и налоги, естественный прирост населения сел и аграрное перенаселение, колонизация и крестьянские миграционные движения. Ставятся под сомнение некоторые подсчеты советских историков в вопросах землевладения крестьян, масштабов их выступлений.

Доказано, что современный период в изучении истории крестьянства обозначился применением теоретических установок и методов социальной психологии и культурологии, филологии и философской антропологии. Предложено перейти от описательной истории быта к аналитическому изучению психологических, демографических и культурных сюжетов.

Значительно усилился интерес региональных научных обществ, местных краеведов к изучению разнообразных вопросов истории крестьянства. Одни исследователи изучают его прошлое на социально-экономическом и политическом фоне во взаимосвязи с другими важными общественными событиями, массовыми народными и социальными движениями. Другие постепенно вводят историю крестьянства в микроисторическую перспективу. Высказывается критическая оценка относительно достоверности ряда фактов и выводов, которые раньше были введены исследователями в научное обращение.

Показана сущность институционализации и проанализирована деятельность Института истории Украины НАНУ, Научного общества историков-аграрников и Научно-исследовательского института крестьянства в Черкассах, научного общества исследователей аграрной истории в Днепропетровске.

Ключевые слова: историография, крестьянство, аграрная история, социальная история, институционализация, концепция.

Annotation

Bondar V. V. Agrarian and social history of post-reform peasantry in modern Ukrainian historiography. Manuscript.

Thesis for getting the scientific degree in the field of history by speciality 07.00.06 - historiography, source studies and special historical subjects. - Institute of history of Ukraine of NAS of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The process of studying of peasantry's history of the second half XIX - beginning XX century was investigated in dissertation. The basic stages of researching of theme, level of its scientific elaboration were described. We used the big complex of historiography sources (824). The analysis of modern Ukrainian historical literature is concern to such questions, as peasant's reforms and their consequences, agrarian policy of the state, farming and private enterprise in new market conditions, peasant's cooperation, evolution of landowning, peasant's movements and others. Historical works, dedicated to the problems of social history of peasantry, were analysed: mentality, social behaviour, peasant's notions and ideas. A transition from descriptive history of peasantry's way of life to the analytical study of historical and psychological, demographic, cultural subjects was described. Essence of institutionalisation was explained and analysed the activity of Institute of history of Ukraine NASU, Scientific society of historians-agrarians and Research institute of peasantry in Cherkassy, other institutions with studying them the history of Ukrainian peasantry.