Аграрна інтелігенція радянської України (20-і рр. ХХ ст.): соціально-історичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

АГРАРНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (20-І РР. ХХ СТ.): СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність: Історія України

Дорош Тетяна Олександрівна

Луганськ, 2010 рік



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У процесі розбудови громадянського суспільства незалежної України важливу роль відіграє національна еліта, провідною частиною якої є інтелігенція. Саме на останню покладаються завдання щодо розробки напрямів і методів демократичних перетворень у країні, зокрема, реформістських кроків у різних сферах народного господарства. Визначальне місце у генеруванні.

А також реалізації цих кроків у сільськогосподарській сфері належить аграрній інтелігенції, яка традиційно доносила і зараз доносить агрономічну культуру і знання до населення.

Актуальність проблеми обумовлена щонайменше такими обставинами:

1) підвищенням ролі та відповідальності інтелігенції, яка в умовах складного економічного, політичного і духовного становища в сучасній Україні стає однією з тих сил, котрі у змозі не допустити моральної та фізичної деградації українського народу, а також сприяти створенню правової держави;

2) зниженням інтелектуального ресурсу країни, спричиненого внутрішньою і зовнішньою міграцією інтелігенції, незавершеністю реформ в освіті, економіці, зокрема, в аграрній сфері;

3) важливістю аграрного сектора в економічному розвитку України, який забезпечує населення продовольством та є постачальником ресурсів для промисловості. Вітчизняний досвід свідчить про велику роль у житті українського суспільства представників аграрної інтелігенції. Це ж властиве і 20-м рр. ХХ ст., коли зруйнована Першою світовою війною та революційними подіями держава потребувала негайних заходів із відродження економіки, у тому числі сільського господарства;

4) можливістю посилити суспільне значення сучасної аграрної інтелігенції, яка певною мірою стоїть перед багато в чому схожими завданнями, за допомогою вивчення соціально-професійного статусу, духовно-культурного світу і матеріально-побутового становища аграрної інтелігенції вказаного періоду;

5) необхідністю використання досвіду 20-х рр. ХХ ст., оскільки дослідження життя і діяльності інтелігенції в ретроспективі є важливим з точки зору її провідної ролі у процесі формування громадянського суспільства України.

Виокремлення аграрної інтелігенції об'єктом історичного дослідження дозволяє з'ясувати її роль у формуванні національної свідомості, виявити деструктивні фактори руйнування інтелектуального потенціалу українського суспільства 20-х рр. ХХ ст., переглянути досвід трансформації системи сільськогосподарської освіти та її вплив на агрономічну культуру, наукову творчість і повсякденне життя аграрної інтелігенції. У 20-і рр. ХХ ст. формувалися радянські основи духовно-культурного та матеріально-побутового світу пересічного громадянина. Проте, якщо потреба в аграрних перетвореннях викликалася об'єктивною необхідністю, то трансформація духовно-культурного світу, а також сутність усіх цих змін були продиктовані переважно суб'єктивними діями лідерів правлячої партії. Радянська влада нав'язувала нові, радянські цінності і стандарти життя представникам аграрної інтелігенції, що відбивалося на їхній професійній діяльності та повсякденності. Через аграрну інтелігенцію усе це поступово передавалося і селянству. Тим самим підтверджувалася теза про те, що сильна влада у часи економічної і політичної кризи має можливість змінювати пріоритети і цінності у суспільстві, підкорювати своїм інтересам не лише матеріальний бік існування соціуму, але й змінювати - “перевиховувати” чи “виховувати” - його духовно-культурну складову, що врешті-решт відбулося в Україні після революційних подій і встановлення влади більшовиків. Фактично упродовж 20-х рр. ХХ ст. формувалися нові умови життя і діяльності аграрної інтелігенції як соціально-професійної групи.

Актуальність теми дослідження обумовлена не лише сучасними вимогами українського суспільства, але й теоретико-пізнавальними потребами вітчизняної історичної науки. Недостатнє розкриття проблем аграрної інтелігенції 20-х рр. ХХ ст. в історичних дослідженнях обумовило необхідність вивчення цієї теми, що дозволяє скласти більш повне уявлення про політичні, соціокультурні й економічні процеси, які відбувалися в Україні у вказаний період.

Інтерес науковців і доцільність проведення історичних паралелей з метою осмислення набутого як позитивного, так і негативного досвіду минулого, що передбачає врахування попередніх прорахунків та помилок і недопущення їхнього повторення у майбутньому, робить актуальним комплексний та об'єктивний аналіз життя і діяльності аграрної інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною держбюджетної науково-дослідної роботи “Людина у повсякденному житті радянської України у 1920-1930-і роки” (номер державної реєстрації 0109U000087), що розробляється кафедрами історії України та всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Мета дослідження полягає у тому, щоб, спираючись на попередні розробки вітчизняних учених, а також опубліковані та неопубліковані документи і матеріали, здійснити комплексний аналіз умов життя і діяльності аграрної інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст., зумовлених її становищем у суспільстві, соціально-професійними рисами, духовно-культурною атмосферою та матеріально-побутовими обставинами повсякденного життя.

Відповідно до мети поставлено основні завдання:

- виявити ступінь дослідження проблеми попередниками та на основі комплексного аналізу різних груп джерел і залучення до наукового обігу нових або маловідомих документів неупереджено висвітлити більшовицькі погляди на життя і діяльність “старої” аграрної інтелігенції та формування “нової”, радянської її генерації;

- розкрити специфіку процесів “перевиховання” “старої” та “виховання” “нової” аграрної інтелігенції;

- показати морально-психологічний стан аграрної інтелігенції;

- визначити основні напрямки діяльності аграрної інтелігенції і з'ясувати умови її праці в місті та в селі;

- проаналізувати повсякденне життя аграрної інтелігенції: висвітлити зміни у її духовно-культурному просторі й охарактеризувати матеріально-побутові умови життя (зокрема, джерела прибутків, структуру видатків, купівельну спроможність щодо придбання продуктів харчування, одягу, взуття, умови проживання, якість медичного обслуговування та санаторно-курортного лікування в місті та в селі);

- сформулювати практичні рекомендації щодо використання набутого у 20-і рр. ХХ ст. досвіду у вирішенні проблем соціально-економічного становища аграрної інтелігенції сучасної України.

Об'єкт дисертаційного дослідження - аграрна інтелігенція України.

Предметом дослідження є життя і діяльність аграрної інтелігенції у соціально-виробничій сфері та у повсякденності радянської України 20-х рр. ХХ ст. Хронологічні межі дослідження охоплюють 20-і рр. ХХ ст. Після завершення національно-визвольних змагань і встановлення радянської влади в Україні почався період проведення розколу між “старою” і “новою” аграрною інтелігенцією, який закінчився підготовкою влади до масового терору проти неї.

Територіальні межі дисертації охоплюють територію Української Соціалістичної Радянської Республіки (за виключенням Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки, котра існувала в складі УСРР з 1924 р.).

Методи дослідження. У роботі використано комплекс загальнонаукових методів (критичний, аналізу та синтезу, порівняльний, класифікації, історичної герменевтики, семіотичного аналізу, просопографічного аналізу), міждисциплінарних (статистично-аналітичний, контент-аналізу) та спеціально-історичних (історичного контексту, проблемний, бібліографічний, евристичний).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним дослідженням життя і діяльності аграрної інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст.

У роботі вона постає соціально-професійною групою, яка адаптувалася до нових умов життя, тобто була не лише суб'єктом історичних процесів вказаного періоду, а й об'єктом впливу різноманітних факторів, що з нових історичних позицій та на основі широкого кола опублікованих і неопублікованих документів і матеріалів, які залучені до наукового обігу автором, досліджується вперше.

З позицій сучасного осмислення, об'єктивної оцінки історичного минулого та подальшого розвитку надбань історичної науки - на основі поєднання двох напрямів історичної антропології: соціальної антропології та історії повсякденності - розкрито специфіку такої соціальної групи, як аграрна інтелігенція, а також сутність духовно-культурної і матеріально-побутової складових її буття.

Новизною вирізняється висвітлення повсякденного життя аграрної інтелігенції (зміни у її духовно-культурному просторі, а також рівень заробітної плати, пенсійне забезпечення, соціальне страхування, санаторне лікування тощо).

У дослідженні суттєво доповнені наукові уявлення про специфіку умов життя і праці аграрної інтелігенції в місті та в селі. Запропоноване власне визначення поняття “аграрна інтелігенція”, уточнено термінологію з проблеми. Практичне значення одержаних результатів зводиться до того, що вони мають науково-теоретичне і прикладне застосування при підготовці праць з історії інтелігенції та сільського господарства в Україні. Основні положення, фактичний матеріал і висновки дослідження можуть бути використані при розробці та викладанні лекційних курсів з історії України ХХ ст., спецкурсів з історії еліт в Україні тощо. Матеріали дисертації можуть бути корисними для державних і громадських установ та організацій, особливо при формуванні принципів і засад соціальної політики в галузі духовного життя суспільства.

Проведене дослідження може слугувати важливим орієнтиром політикам, державним і культурним діячам для реалізації аграрних програм у сучасній незалежній Українській державі. Концептуальні підходи, задіяні в роботі, можуть становити інтерес для істориків, політологів та управлінців, дослідників проблем національної еліти в Україні.

Особистий внесок здобувача полягає у постановці й обґрунтуванні наукової проблеми, а також самостійному комплексному її вирішенні. Наукові результати дослідження здобуті автором особисто. Усі публікації у наукових фахових збірниках видані без співавторства, доповіді на конференціях є одноособовими. Представлена дисертація являє собою виклад власних положень та обґрунтованих висновків автора щодо життя і діяльності аграрної інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст. у соціально-виробничій сфері та у повсякденності.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на засіданнях кафедр історії України та всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Окремі положення дисертації пройшли апробацію на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “История: перекрёстки и переломы” (Волгоград, Росія, 14-15 травня 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання вітчизняної, світової історії та історії науки: пошуки, роздуми, знахідки” (Луганськ, 24-25 квітня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції “Історія ґендерних відносин в Україні і за кордоном” (Луганськ, Антрацит, 27 жовтня 2008 р.), Другій Міжнародній науковій конференції “Актуальні питання вітчизняної, світової історії та історії науки: пошуки, роздуми, знахідки” (Луганськ, 29 квітня 2009 р.), Третій Міжнародній науковій конференції “Актуальні питання вітчизняної, світової історії та історії науки: пошуки, роздуми, знахідки” (Луганськ, 21 квітня 2010 р.), Другій Всеукраїнській науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Білі плями” в історії України у контексті світового розвитку” (Луганськ, 20 травня 2009 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Людина у структурах повсякдення в історії України” (Луганськ, 26 листопада 2009 р.), Третій Міжвузівській науковій конференції з актуальних питань вітчизняної, всесвітньої та історії освіти, науки і техніки (Луганськ, 27-28 вересня 2007 р.), П'ятій конференції молодих учених та спеціалістів “Історія освіти, науки і техніки в Україні” (Київ, 28 травня 2009 р.), Сьомій Міжвузівській науковій конференції з актуальних питань вітчизняної, всесвітньої та історії держави і права (Луганськ, 30 травня 2009 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковані у 7 фахових статтях у наукових збірниках (без співавторів) та апробовані на 10 конференціях різних рівнів.

Структура дисертації обумовлена її змістом і сутністю проблеми, науковою метою і завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів (восьми підрозділів), висновків (180 сторінок - основний текст), додатків (2 додатка на 2 сторінках), списку посилань, списку використаних джерел та літератури (328 найменувань на 31 сторінці). Загальний обсяг роботи становить 246 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, розкрито його наукову новизну і практичне значення, вміщено відомості про структуру й обсяг роботи.

У першому розділі - “Історіографія, джерела та теоретико-методологічна база дослідження” - проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу та теоретико-методологічну основу дисертації.

В історіографії поетапно розглянуто внесок науковців у вивчення деяких аспектів проблеми, що дало змогу окреслити коло питань, визначених у завданнях роботи. Зауважимо, що дослідження історії аграрної інтелігенції у 1920-1950-і рр. носить дещо умовний характер, оскільки тоді активно накопичувався та у загальних рисах осмислювався фактологічний і цифровий матеріал. Незважаючи на здебільшого загальний описовий характер і яскраво виражений ідеологічний крен, праці вказаних років містять багатий фактичний матеріал і представляють інтерес з точки зору причетності їх авторів до порушеної нами проблеми. У 1920-1930-і рр. друкувалися, головним чином, невеликі за обсягом видання, у яких знайшло відображення офіційне бачення місця і ролі представників аграрної інтелігенції у відбудові сільського господарства та у подальшій розбудові держави (В. Качинский, І. Доленко, І. Шимонович, Г. Желєзногорський). Важливим виявилося звернення до дослідження А. Бейліна, який зосередив увагу на вивченні процесу формування інтелігенції всього Радянського Союзу, однак загальні тенденції та процеси, проаналізовані у його праці, мали місце і в УСРР. У 1940-1950-і рр. продовжувалася практика акцентування уваги на здобутках більшовиків у сільському господарстві. Окремо слід виділити працю дослідника української діаспори Н. Олежка, присвячену більш-менш об'єктивному аналізу аграрної політики радянської влади. Отже, у 1920-1950-і рр. з'явилися брошури, у більшості яких не переважав науковий підхід, а аграрна інтелігенція в них не стала об'єктом досліджень.

На наш погляд, наукове дослідження окремих аспектів порушеної у дисертації проблеми пройшло у своєму розвитку два основні етапи:

1) 1960-і рр. - 1991 р.;

2) 1991-2010 рр.

У перший етап історіографії (1960-і рр. - 1991 р.) історія інтелігенції вивчалася як історія окремої соціальної верстви. У 1960-1970-х рр. вийшли друком перші монографії з історії інтелігенції, автори яких з ідеологічних позицій свого часу розглядали процес формування радянської інтелігенції і привносили у дослідження цієї проблеми частку власного бачення. Так, П. Амелін у своїй праці дослідив методологічні питання вивчення проблем розвитку інтелігенції, проаналізував її соціальну природу та місце у суспільній системі. Б. Мигаль зосередився на аграрній політиці й агрономічній пропаганді в Україні.

В. Астахова дійшла висновку, що формування соціалістичної інтелігенції - об'єктивна закономірність етапу будівництва соціалізму. В узагальнюючих працях з історії колективізації, з історії інтелігенції, а також у дослідженні змін соціальної структури радянського суспільства головний акцент робився на ролі спеціалістів у піднесенні сільського господарства і його подальшому розвитку. Представляють інтерес праці першої половини 1980-х рр., які розкривають деякі аспекти життя різних верств населення України 20-х рр. ХХ ст., передусім селян. Зокрема, Л. Іванова у своїй монографії зосередилася на вивченні процесу формування радянської наукової інтелігенції. Дисертація С. Ляха, що присвячена аналізу формування основ радянського життя у селі, допомогла зрозуміти специфіку середовища, в якому жила і діяла аграрна інтелігенція.

У другій половині 1980-х рр. - 1991 р. цінність представляють праці А. Дьяченка, Л. Ткачової, колективні монографії. Наприклад, доробки Л. Ткачової вирізняються намаганням авторки не лише дослідити соціально-економічні аспекти історії інтелігенції, а й звернути увагу на морально-психологічний стан її представників у 20-і рр. ХХ ст.

У другий етап історіографії (1991-2010 рр.) побачили світ праці авторів, які більш-менш об'єктивно, з використанням критичного підходу та на основі нових методологічних принципів досліджували історію окремих груп інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст. Г. Касьянов одним із перших у вітчизняній історичній науці подав ґрунтовний аналіз процесу створення “нової” інтелігенції, її взаємовідносин зі “старою” і подальшої долі обох. В. Коцур та О. Висовень у своїй монографії визначили історіографічні етапи та джерела з історії інтелігенції, розкрили її участь у культурно-освітньому розвитку УСРР у 1920-х - на початку 1930-х рр. У книзі “Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ століття)” авторського колективу у складі С. Білоконя, Е. Бойка, Г. Брега та ін. відтворено процес “виховання” радянської інтелігенції, визначено її роль у розвитку сільського господарства країни та культурному будівництві, зосереджено увагу на репресивній політиці більшовиків.

Історію профспілок, які в силу своїх можливостей та вимог часу займалися також і проблемами аграрної інтелігенції, розглянуто у дисертаціях М. Олійника, О. Мовчан, Ю. Степанчука. Питання соціального забезпечення представників радянської інтелігенції висвітлили у своїх працях В. Шарпатий та О. Мельничук.

Деякі аспекти історії інтелігенції України 1920-х рр. знайшли відображення у дослідженнях В. Масненка, О. Лукашевича, Т. Анпілогової, Т. Цьомри, Ю. Сергієнка, Т. Оніпко тощо. Системністю та критичним підходом до аналізу повсякденного життя сільського населення України у 1920-1930-і рр. відзначається дисертація О. Лукашевича. У 2009-2010 рр. побачила світ колективна монографія Інституту історії України НАН України “Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.)”. Праця корисна узагальненнями повсякденного життя в радянській Україні в роки непу. Однак жоден її розділ не торкається проблем повсякденного життя аграрної інтелігенції.

Таким чином, у доробку вітчизняної історичної науки відсутня спеціальна узагальнююча праця, присвячена комплексному дослідженню життя і діяльності аграрної інтелігенції України 20-х рр. ХХ ст.

Не знайшли належного розкриття в історичній літературі питання умов та оплати праці спеціалістів сільського господарства, зміни їх духовно-культурного простору, особливостей харчування, соціального, медичного та санаторно-курортного забезпечення тощо.

Усе це зумовило концентрацію уваги дисертантки на висвітленні вищеозначених питань з позицій сучасної історичної науки.

Основу джерельної бази дисертації становлять неопубліковані (архівні) та опубліковані документи, розділені нами на декілька груп.

Першу групу архівних джерел складають тогочасні законодавчі, розпорядчі та нормативні акти державних органів влади, підготовчі матеріали до створення документів, агітаційно-пропагандистські та звітні матеріали, інша документація.

Велика їх кількість зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) у фондах Народного комісаріату земельних справ УСРР (Ф. 27), Народного комісаріату освіти УСРР (Ф. 166), Всеукраїнського комітету сприяння вченим (Ф. 331) та Всеукраїнського комітету Всесоюзної професійної спілки і лісових робітників (Ф. 2841). Важливими є документи фонду Центрального комітету Комуністичної партії України (Ф. 1) Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), які дозволили відстежити політику партійно-державного керівництва у галузі культурної діяльності й економічних реформ, з'ясувати мотиви того чи іншого ставлення державних керманичів до представників аграрної інтелігенції, а також зрозуміти механізми впровадження у життя низки законодавчо-нормативних актів, пов'язаних із встановленням контролю за її працею і повсякденням. У Державному архіві Київської області (ДАКО) досліджені фонди Київського губернського земельного відділу (Ф. Р-349), Київської окружної спілки колективів (Ф. Р-510), Київського губернського відділу Всеросійської професійної спілки працівників землі та лісу (Ф. Р-712).

У Державному архіві Луганської області (ДАЛО) опрацьовано матеріали фондів Старобільського окружного земельного відділу окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. Р-1190), Старобільського окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. Р-1186), Відділу праці виконавчого комітету Старобільської окружної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. Р-1268), Луганського сільськогосподарського технікуму ім. Тімірязєва НКО УСРР (Ф. Р-1915), Відділу соціального забезпечення виконавчого комітету Луганського округу Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. Р-626), Земельного відділу Луганського окружного виконавчого комітету ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. Р-485), Луганського окружного комітету КП(б)У (Ф. П-34). Серед фондів Державного архіву Полтавської області (ДАПО) корисними для дисертації стали фонди Лубенського окружного земельного відділу Лубенського окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. 2014), Лубенської окружної спілки колективів (Ф. 2229), Гадяцького районного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. 3121), Земельного відділу Лохвицького повітового виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. 3276), Земельного відділу Гадяцького повітового виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. 3281), Земельного відділу Пирятинського повітового виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (Ф. 3464), Лубенського окружного комітету професійної спілки і лісових робітників (Ф. 3608).

Другу групу неопублікованих джерел представляють документи особистого походження: промови та виступи партійних діячів, листування тощо. Багатими на такі документи виявилися фонди Всеукраїнського комітету сприяння вченим (Ф. 331), Всеукраїнського комітету Всесоюзної професійної спілки і лісових робітників (Ф. 2841) та особистого фонду В. Чубаря (Ф. 4402) ЦДАВО України.

Третю групу архівних джерел становлять статистичні дані, котрі містяться у фонді Управління народногосподарського обліку при Державній плановій комісії УСРР (Ф. 318) ЦДАВО України.

Значна частина архівних джерел маловідома або вперше залучена до наукового обігу.

Першу групу опублікованих джерел складають тогочасні законодавчі, розпорядчі та нормативні акти державних органів влади. У них відображено політику більшовиків щодо інтелігенції взагалі й аграрної зокрема.

Другу групу представляють промови та виступи партійних діячів (В. Леніна, М. Бухаріна, М. Скрипника, А. Луначарського), агітаційно-пропагандистські та звітні матеріали.

Тематичні збірки документів утворюють третю групу джерел. Їх матеріали дозволили скласти уявлення про умови, в яких відновлювалася діяльність аграрної інтелігенції, про класовий характер політики партії, утиски та репресії тощо.

Важливе значення мають статистичні збірники, які становлять четверту групу опублікованих джерел, хоча статистика 20-х рр. ХХ ст. досить неоднозначна і не завжди об'єктивна, що обумовлено як особливостями вказаного періоду, так і методами отримання статистичних даних.

П'ята група - опубліковані навчальні посібники, підручники, хрестоматія та інші доробки представників аграрної інтелігенції періоду, що досліджується. Вони дали можливість нам із певною мірою історичної достовірності “побачити” країну очима аграрників.

Шосту групу джерел складають спогади і листування. У них розкриваються не лише маловідомі факти, але й суб'єктивні оцінки подій.

Джерелознавчий характер мають також матеріали періодичних видань “Агроном”, “Земельник”, “Український агроном”, “Радянський селянин”, “Селянське життя”, “Шлях до здоров'я”, які виходили в Україні у 20-і рр. ХХ ст. і котрі становлять сьому групу опублікованих джерел.

Отже, комплексне використання різноманітних джерел із їх одночасною критичною оцінкою та узагальнене осмислення наукового доробку попередників дали авторці змогу вирішити основні завдання дисертації та досягти поставленої мети.

Теоретико-методологічна основа дисертації. Проаналізований теоретико-понятійний апарат з теми дослідження. Надане й обґрунтоване власне визначення поняття “аграрна інтелігенція”, під яким розуміється соціальна група людей, котрі професійно займаються розумовою, головним чином, складною, творчою працею в аграрній сфері, розвитком і розповсюдженням агрономічної культури, виконують специфічні функції управління на виробництві. Ця соціально-професійна група складається з людей, для яких розумова праця в галузі сільського господарства є професією та єдиним або принаймні головним джерелом існування.

Вона представлена агрономами, агро- та зоотехніками, землемірами, землевпорядниками, лісоводами, ветеринарами, полеводами, садоводами, керівним апаратом закладів та організацій, науковцями відповідного профілю, котрі володіють специфічними знаннями і мають відповідну освіту. Аграрна інтелігенція - це освічена верства суспільства, яка виступає суб'єктом культури та відрізняється розвиненим почуттям обов'язку перед народом. Розкрито зміст понять “перевиховання” “старої” та “виховання” “нової” аграрної інтелігенції.

Уточнено критерії і параметри дослідження. Зосереджена увага на проблемності, що ґрунтується на аналізі повторюваних явищ.

Методологічною базою дисертації виступає історична антропологія, теорія, в межах якої висвітлено морально-психологічний стан аграрної інтелігенції як соціально-професійної групи в умовах складних взаємовідносин її представників і влади, а також норми й аномалії її повсякденного життя. У контексті історичної антропології використано два напрями - соціальна антропологія (розділ 2) та історія повсякденності (розділ 3). Їх поєднання в одному дослідженні, як на нашу думку, суттєво доповнює вітчизняні історичні доробки.

Для досягнення поставлених завдань при підготовці дисертації використані загальнонаукові принципи і підходи, а також загальнонаукові, міждисциплінарні та спеціально-історичні методи.

У другому розділі - “Перевиховання” “старої”, “виховання” “нової” аграрної інтелігенції, напрямки її діяльності та умови праці” - розкрито сутність ідеології і політики радянської влади стосовно аграрної інтелігенції, складні взаємовідносини представників останньої з владою, а також основні напрямки її діяльності й умови праці.

Дисертанткою звернута увага на те, що історію аграрної інтелігенції радянської України неможливо вивчати окремо від життя українського села та селянства, оскільки партійно-державне керівництво розглядало аграрників не тільки як спеціалістів сільського господарства, але й як “агентів” свого впливу на духовний світ і повсякденне життя селян.

Проаналізовано погляди провідних більшовицьких ідеологів, зокрема В. Леніна, А. Луначарського, М. Скрипника, щодо “старої” та “нової” аграрної інтелігенції.

За допомогою залучених до наукового обігу джерел у дисертації з'ясовано, що на початку 20-х рр. ХХ ст. в Україні аграрна інтелігенція “старої” формації, аполітична або навіть ворожа радянській владі, налічувала близько 3 тис. осіб. Нестача аграрних спеціалістів по країні була вражаючою. Так, у 1922 р. в Донецькій губернії працювало всього 46 агрономів, у т. ч.: із вищою освітою лише 7 осіб.

Одна агрономічна дільниця приходилася на 8 тис. селянських господарств, на понад 100 тис. га землі, ветеринарна дільниця - на 6 тис. господарств із 40 тис. голів худоби. На 1 січня 1925 р. по Україні на одного агронома з вищою освітою припадало 109 сіл або 16824 господарства, на одного ветеринарного лікаря - 5300 коней і 10000 голів рогатої худоби, на одного спеціаліста-садовода - 2020 дес. садової площі, нараховувалося лише 1216 землевпорядників. Тому аграрні спеціалісти фізично не могли впоратися з усією роботою, а влада потребувала багато “нових” кадрів.

Авторка визначила, що радянська влада впливала на “старих” спеціалістів-аграрників за допомогою двох шляхів. Один із них - “перевиховання” - включав агітацію, пропаганду, контроль за їх життям і діяльністю через різні конференції та з'їзди, наукові товариства, одержавлені профспілки тощо. Стосовно тих, хто не “перевиховався”, застосовувався інший шлях - карально-репресивний, який поєднав у собі “спецеїдство”, психологічне, а згодом і фізичне цькування.

Загалом амплітуду стосунків влади й аграрної інтелігенції розглянуто як взаємодію двох конкуруючих еліт у відповідності до суспільно-політичної періодизації: від доби “військового комунізму” крізь нову економічну політику до “великого перелому” у 1929 р.

На фактичному матеріалі доведено, що партія не лише декларувала про свої наміри активно втручатися у діяльність представників аграрної інтелігенції, а й на практиці реалізовувала ті декларації (показовий приклад - резолюція голови РНК Х. Раковського від 14 липня 1922 р., у якій він заборонив застосування ефективного прийому та яка мала образливий і дискредитуючий характер стосовно члена Колегії НКЗС України, досвідченого агронома М. Вольфа).

Зазначене впливало на морально-психологічний стан “старої” аграрної інтелігенції. Протистояння більшовицької партії та інтелігенції виходило за межі конфлікту влади й аграрних спеціалістів і згодом переросло у конфлікт світоглядний та культурний. Дослідниця встановила, що відбувалася маргіналізація частини “старої” аграрної інтелігенції внаслідок її хиткого перебування на межі двох культур - дорадянської, прищепленої у процесі соціалізації, та радянської, нав'язуваної більшовицьким керівництвом, - і неможливості чи небажання інтегруватись відкрито у жодну з них.

Звідси характерними рисами аграрників дорадянської генерації були невизначеність соціального статусу, посилені рольові конфлікти, амбівалентність поведінки, психологічний дискомфорт, підміна раціонально осмисленої соціальної активності вимушеними рефлекторними проявами ентузіазму тощо. Усе це посилювалося люмпенізацією інтелігенції як соціальної групи та, відповідно, люмпенізацією її свідомості, пов'язуваної з порушенням її суспільних функцій.

У дисертації визначені джерела поповнення (селянське, певним чином робітниче та партійне середовище, а також частина лояльної до влади “старої” інтелігенції) й основні засоби “виховання” “нової” аграрної інтелігенції (реорганізація та розширення мережі професійної освіти, комуністичне “виховання” студентства, “перевиховання” “старої” аграрної інтелігенції, “висуванство”). Ці процеси спрямовувалися та пильно контролювалися партійними органами, комсомольськими організаціями, профспілками, місцевою владою.

Однак курс на масову і прискорену підготовку спеціалістів сільського господарства призвів до пріоритету кількості над якістю, позаяк формування інтелігенції об'єктивно вимагало і досить тривалого часу, і відповідного культурного середовища. У процесі “виховання” радянській аграрній інтелігенції активно насаджувалася “нова” мораль: відкидалося усе вільнодумне, незалежне, поступово стиралися у пам'яті поняття про честь, гідність, порядність, милосердя. Натомість наприкінці 20-х рр. ХХ ст. активно заохочувалися наклепи, доноси, тотальна підозрілість і стеження. У результаті “радянський” аграрний інтелігент почав відчувати страх за власне життя та життя своїх рідних, приниженість і неможливість професійної незалежності та творчої реалізації.

Підкреслено, що “виховання” “нової” радянської аграрної інтелігенції в Україні носило переважно штучний характер і негативно відбивалося на її соціально-психологічному стані за рахунок “добровільно-примусового” призабуття усталених цінностей, морально-етичних норм і традицій. Репресивний тиск врешті-решт призвів до формування та закріплення багатьох соціально-психологічних рис, які й досі заважають частині сучасної аграрної інтелігенції брати активну участь у перетворенні суспільства (пасивність, рабська психологія, показовість дій тощо).

Архівні дані свідчать, що траплялися випадки, коли представники аграрної інтелігенції вдавалися до крадіжок, хабарів, пияцтва тощо.

За підрахунками дисертантки, на кінець 20-х рр. ХХ ст. “нова” аграрна інтелігенція радянської України налічувала близько 25 тис. осіб, тобто її кількість на той час перевищувала кількість “старої” аграрної інтелігенції приблизно у 10 разів. Це свідчило про активну підготовку більшовиків до суцільної колективізації сільського господарства. У дослідженні напрямки діяльності аграрної інтелігенції представлені за кількома групами:

1) наукова, викладацька, дослідна, виробнича, адміністративна;

2) агрономічна пропаганда і допомога селянам;

3) культурно-просвітницька робота.

З'ясовано, що в містах аграрники займалися в основному науковою, викладацькою й адміністративною діяльністю, а в селах - переважно дослідною і виробничою, а також пропагандою і допомогою селянам, культурно-просвітницька робота проводилася ними повсюдно.

Умови праці спеціалістів-аграрників різнилися в місті та в селі. Трохи кращими вони були в місті, де коштами НКЗС оплачувалися деякі витрати спеціалістів і їхніх сімей. Натомість сільські аграрники, важливість праці яких була навіть більшою, беручи до уваги обставини вказаного періоду, часто не мали найнеобхіднішого - житла, спецодягу, взуття, засобів для роз'їздів, агрокабінетів тощо.

Отже, аналіз ідеології та політики радянської влади стосовно аграрної інтелігенції України свідчить, що по суті у 20-і рр. ХХ ст. проводився штучний розкол між “старою” і “новою” її генераціями.

Наприкінці 20-х рр. влада почала активно готуватися до масового терору проти спеціалістів-аграрників.

У третьому розділі - “Духовно-культурні та матеріально-побутові основи життя аграрної інтелігенції у контексті радянської повсякденності” -проаналізовано зміни у духовно-культурному просторі та матеріально-побутові умови життя аграрної інтелігенції як соціальної групи.

Дисертанткою обґрунтована теза про те, що зміна селянської свідомості, як одне з головних завдань радянської влади, вимагала трансформації духовно-культурного простору “старої” і створення духовно-культурного простору “нової” аграрної інтелігенції. Зокрема, з'ясовано, що антирелігійна політика спрямовувалася на викорінення православних канонів повсякденного життя аграрної інтелігенції, оскільки більшовицька ідеологія та релігія не могли разом співіснувати. Розповсюдження соціалістичної обрядовості стало невід'ємною складовою формування нового побуту. У той же час радянська обрядовість виступала похідною від релігійної обрядовості і створювала ілюзію паралельності культур. Нові свята, звичаї та обряди тісно пов'язувались із колективним способом виробництва і комуністичною ідеологією. Боротьба з релігією не мала серйозних наслідків у знищенні в “старої” аграрної інтелігенції християнської віри.

Цей процес більше позначився на “молодій” генерації аграрної інтелігенції. Хоча, безумовно, втручання влади у релігійне життя розхитало моральні устої в селі та призвело до зниження авторитету родини у місті. Аграрники, які проживали в містах і належали до “нової” інтелігенції, доволі швидко пристосувалися до удаваної свободи, котру надавали нововведення у стосунках між чоловіком і жінкою. Навпаки, стереотипи сімейних стосунків у свідомості сільської аграрної інтелігенції під впливом радянських правових новацій не зазнали суттєвих змін.

Авторка визначила, що основними напрямками роботи культурно-освітніх закладів (клубів, сільбудів, хат-читалень), які посіли важливе місце у формуванні нових основ буття, стали пропаганда радянського способу життя, антирелігійна діяльність, поширення соцобрядів. Так в українському селі з'явилося кіно, радіо, газети, орієнтовані на сільського мешканця. Це впливало на зміну духовно-культурного простору аграрної інтелігенції, зокрема, ідеологізувало її, а через неї - і селянство.

Проте ефективність культурно-просвітницької роботи виявилась низькою, що зумовлювалось непристосованістю для цього приміщень, невисоким рівнем кваліфікації працівників і незадовільним забезпеченням їх необхідним інвентарем. Зростання авторитету аграрної інтелігенції на місцях призводило подекуди до зіткнення її інтересів із прагненням радянської влади уніфікувати й абсорбувати українське місто і село під ідеологію пролеткультівського спрямування.

У дисертації проаналізовані матеріально-побутові умови життя аграрної інтелігенції України у спектрі формування основ радянської повсякденності. Завдяки архівним документам дослідницею встановлено, що заробітна плата аграрної інтелігенції за 20-і рр. ХХ ст. так і не досягла довоєнного рівня. Крім того, заробітна плата суттєво відрізнялася в округах, районах, групах аграрної інтелігенції, що змушувало представників останньої шукати інших, кращих місць роботи, а це, у свою чергу, призводило до плинності кадрів і незаповненості штату. Тоді як заробітна плата верхівки НКЗС становила від 120 до 180 руб., районні агрономи земельних органів отримували лише 75 руб., іноді навіть 40-50 руб. Ці показники відображені у таблицях, складених авторкою за архівними матеріалами.

У дослідженні зазначено, що соціальне забезпечення стало важливим у поліпшенні матеріального становища представників аграрної інтелігенції в умовах ринку. Однак незначний розмір пенсій та інших виплат не міг задовольнити життєві потреби пенсіонерів вказаного періоду і призводив до наявності серед них значної частки працюючих.

Привілейованим становищем в отриманні матеріальної допомоги (у разі хвороби годувальника чи іншого члена сім'ї, надзвичайно важкого матеріального становища або потреби термінового ремонту квартири) користувалися лише працівники НКЗС. Додаткові прибутки аграрній інтелігенції надавала викладацька і консультаційна робота, допомоги ВУКСВ, профспілок, а також продаж власних речей, меблів тощо.

У відповідності до матеріальних прибутків у дисертації проаналізована купівельна спроможність аграрної інтелігенції. Визначено, що її видатки на їжу становили 33-38% усіх витрат, на одяг і взуття - 11-21%, на культурні і громадські потреби - до 10%, на інші потреби (житло, паливо, освітлення, алкоголь, тютюн, лікування та гігієна тощо) - близько 36-48%. Міська аграрна інтелігенція витрачала на їжу на 14% більше коштів, аніж сільська, на одяг і взуття - приблизно на 45% більше. В селі це зумовлювалося можливістю частково забезпечити себе продуктами харчування, а в місті - дорожнечею промислових товарів. У той же час матеріальні прибутки міської аграрної інтелігенції були вищими, аніж сільської. Тому в цілому матеріальне становище міської аграрної інтелігенції було кращим.

У роботі доведено, що харчування аграрної інтелігенції загалом відповідало фізіологічним вимогам того часу, однак не відзначалося різноманітністю, особливо під час голоду 1921-1923 рр. Додатковим джерелом забезпечення продуктами аграрної інтелігенції села стали їх власні присадибні ділянки та допомога продуктами від вдячних селян.

Дисертанткою проаналізовані зміни в укладі життя аграрної інтелігенції. Вони позначилися на стилі її одягу. Для міста 20-х рр. ХХ ст. характерним стало поступове стирання класових відмінностей в одязі, прагнення до простоти і зручності. Під впливом урбанізації у вжитку сільських аграрників розповсюджувалися покупні речі, поряд із домотканим з'явився одяг фабричного виробництва.

Втім, нестача промислових товарів у селі стримувала зникнення традиційного одягу, який виготовляли з домашньої вовняної тканини, однак покрій із часом змінювався на міський. У селі чіткіше, ніж у місті, простежувалася різниця в одязі між поколіннями.

Акцентовано, що радянський режим мішенню своєї політики на зрівнялівку обрав житло аграрної інтелігенції і пов'язані з ним соціально-психологічні фактори, а саме: потребу у захисті, у відчутті себе господарем. Траплялося, що в аграрної інтелігенції забирали квартири і майно (як-от в агронома Б. Усовського). Природний потяг до забезпеченого, спокійного і комфортного життя оголошувався чимось на кшталт соціальної патології. Спроби аграрної інтелігенції повернути не лише власні бібліотеки, праці, а й реквізовані меблі, ужиткові речі розглядались як прояви дрібнобуржуазності та міщанства. Більшовицьке прагнення до усуспільнення всіх аспектів повсякденного життя через комуни призвело до того, що власне умови перебування під одним дахом великої кількості людей у містах створювали неприродну для аграрної інтелігенції ситуацію, у якій ніхто не відчував себе господарем. Непридатність для проживання житла доповнювалась низкою побутових незручностей у приміщеннях: недостатком або відсутністю ліжок, постільної білизни, матраців, меблів тощо. У селах житлові умови аграрної інтелігенції обтяжувалися її більш скрутним матеріальним становищем і необхідністю перебувати у роз'їздах, ночуючи в полі чи у селян, використовуючи під житло агрокабінети, сільбуди тощо.

Авторкою зазначено, що стан санітарії та гігієни в Україні упродовж 20-х рр. ХХ ст. суттєво не покращився.

Недостатнє використання мила, відсутність належних умов для дотримання особистої гігієни, часте перебування у роз'їздах - усе це призводило до поширення інфекційних хвороб. Залучені до наукового обігу архівні джерела дали підставу стверджувати, що лояльні до радянської влади представники аграрної інтелігенції відряджалися на час відпусток чи у разі хвороби до санаторіїв і будинків відпочинку.

Проте партійно-державне керівництво виявилось неспроможним забезпечити належний рівень медичного та санаторно-курортного обслуговування усіх аграрних спеціалістів через господарську розруху та мізерні витрати, перш за все, на розвиток сільської медицини. Тому у містах краще здійснювалося медичне обслуговування аграрної інтелігенції.

Таким чином, у 20-і рр. ХХ ст. аграрна інтелігенція радянської України зіткнулася з необхідністю адаптуватися до нових, радянських умов повсякденного життя як у духовно-культурній, так і в матеріально-побутовій сферах. Цей процес був неоднозначним і включав у себе як позитивні, так і негативні прояви.



ВИСНОВКИ

У висновках дисертації підбиті головні підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- взаємовідносини радянської влади й аграрної інтелігенції були неоднозначними та складними. Серед представників обох цих конкуруючих еліт бракувало одностайності у відношенні одна до одної. Більшовики були зацікавлені в аграрній інтелігенції у двох якостях: по-перше, як у спеціалістах, котрі мали використовувати свою професійну майстерність та агрономічні знання, щоб підняти з руїн сільське господарство країни, по-друге, як в агентах впливу на селян, спроможних трансформувати у відповідності до новостворених радянських стандартів й ідеалів своє повсякденне життя, а відтак - і повсякденне життя селян. Ставлення аграрної інтелігенції до радянської влади загалом відповідало схемі “союзники - співчуваючі (або ті, хто вагається) - противники”;

- “перевиховання” “старої” аграрної інтелігенції відбувалося методами агітації, пропаганди, контролю за життям і діяльністю її представників через різноманітні конференції та з'їзди, наукові товариства, одержавлені профспілки тощо. Якщо вказані методи не діяли, застосовувалися карально-репресивні (“спецеїдство”, психологічне, а згодом і фізичне переслідування). Джерелами “виховання” “радянської” аграрної інтелігенції стали селянське, певною мірою робітниче та партійне середовище, а також частина лояльної до влади “старої” інтелігенції, основними ж засобами - реорганізація та розширення мережі професійної освіти, комуністичне “виховання” студентства, “перевиховання” “старої” аграрної інтелігенції, “висуванство”;

- підраховано, що на кінець 20-х рр. ХХ ст. “нова” аграрна інтелігенція радянської України перевищувала кількість “старої” аграрної інтелігенції приблизно у 10 разів;

- на відміну від сучасних аграрників, представники аграрної інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст. займалися не лише науковою, викладацькою, дослідною, виробничою, адміністративною роботою та поширенням агрономічних знань, а ще й змушені були здійснювати культурно-просвітницьку роботу. Остання не оплачувалася, потребувала багато часу, однак входила до їхніх обов'язків. Негативним фактором залишалися незадовільні умови праці, передусім інтелігенції;

- світоглядний і культурний конфлікт більшовицької партії та аграрної інтелігенції зумовив маргіналізацію і люмпенізацію “старої” її частини, призвів до відірваності “нової” генерації аграрників від своєї попередниці. Для морально-психологічного стану аграрної інтелігенції характерними були невизначеність її статусу, посилення рольових конфліктів, амбівалентність поведінки і дискомфорт, підміна соціальної активності рефлекторними проявами ентузіазму тощо. Вплив влади на духовно-культурний простір аграрної інтелігенції 20-х рр. ХХ ст. в Україні викликав переважно латентний спротив з боку “старих” та рефлекторну покору “нових” спеціалістів-аграрників. У цьому аспекті радянська влада діяла “від протилежного”: замість того, щоб створювати умови для якнайповнішої самореалізації аграрної інтелігенції, вона пропонувала, чи скоріше нав'язувала їй обмежений спектр послуг культурно-освітніх установ, за допомогою яких насаджувала “радянські” стандарти життя. Усе це було невід'ємними елементами штучних процесів “перевиховання” “старої” та “виховання” “нової” аграрної інтелігенції; інтелігенція радянський більшовик

- прагнення влади колективізувати життя селян вимагало від неї цілеспрямованих кроків щодо змін у повсякденному житті аграрної інтелігенції. Серед речей, які оточують людину, є такі, котрі мають залишатися в її індивідуальному володінні, а інші можуть перейти у колективну власність. Більшовики ж навіть не шукали того принципу, який встановив би лінію розділення між цими двома категоріями речей. Як свідчать численні архівні матеріали, влада самовпевнено порушила недоторканність і свободу приватного життя інтелігента, увірвалася до його житла, позбавила найнеобхідніших речей;

- споживацьке ставлення радянської влади до аграрної інтелігенції виявлялося і в забезпеченні її лише необхідним для існування мінімумом матеріально-побутових умов. Тому матеріальне становище більшості, передусім, сільської аграрної інтелігенції України залишалося незадовільним. Це обумовлювалося і нижчою заробітною платою в селі, і гіршими умовами праці та медичним обслуговуванням, і переважним забезпеченням пільгами міської аграрної інтелігенції (персональні пенсії, позакатегоріальні ставки, відрядження за кордон, санаторно-курортне лікування, оплата проїзду на роботу і роз'їздів тощо), і цілою низкою побутових незручностей (нестача ліжок, постільної білизни тощо).

Аналіз життя і діяльності аграрної інтелігенції радянської України 20-х рр. ХХ ст. дає підстави обґрунтувати деякі практичні рекомендації, які сформульовані у висновках дисертаційного дослідження. Зокрема, вказано на необхідності гарантування представникам аграрної інтелігенції сучасної України, які безпосередньо задіяні у процесі сільськогосподарського виробництва, стабільної і гідної заробітної плати, належних матеріально-побутових умов життя, влаштування сфери побуту та послуг, вирішення культурних проблем тощо. Було б доцільним організувати мережу дорадчих служб з питань сільського господарства на селі, основними кадрами яких мають стати представники аграрної інтелігенції.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дорош Т.О. Роль наукової інтелігенції у розвитку сільського господарства України (20-і - початок 30-х рр. ХХ ст.) / Т.О. Дорош // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 12.1. - Луганськ, 2006. - С. 3-6.

2. Дорош Т.О. Комуністична партія та дорадянська сільськогосподарська інтелігенція України: історія взаємовідносин (20-і - початок 30-х рр. ХХ ст.) / Т.О. Дорош // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 16. - Луганськ, 2007. - С. 45-52.

3. Дорош Т.О. “Виховання” радянської сільськогосподарської інтелігенції УСРР в умовах становлення адміністративно-командної системи (20-і рр. ХХ ст.) / Т.О. Дорош // Український селянин: Збірник наукових праць / За ред. А.Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2008. - Вип. 11. - С. 158-160.

4. Дорош Т.О. Професія агронома в Радянській Україні у 20-і рр. ХХ ст.: ґендерний аспект / Т.О. Дорош // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 19. Частина 2. - Луганськ, 2008. - С. 78-82.

5. Дорош Т.О. Матеріальні умови життя аграрної інтелігенції Радянської України у 20 і роки ХХ ст. / Т.О. Дорош // “Гілея (науковий вісник)”: Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 20. - С. 63-69.

6. Дорош Т.О. Радянська історіографія про побут і дозвілля аграрної інтелігенції УСРР 20-х рр. ХХ ст. / Т.О. Дорош // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 24. - Луганськ, 2009. - С. 70-78.

7. Дорош Т.О. Формування соціально-історичного типу аграрної інтелігенції Радянської України 20-х рр. ХХ ст.: аналіз сучасної української історіографії / Т.О. Дорош // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 25. - Луганськ, 2010. - С. 45-52.

Размещено на Allbest.ru

...