Громадсько-політична діяльність Н.В. Суровцової (1896-1985)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - історія України

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ Н. В. СУРОВЦОВОЇ

(1896-1985)

СИНИЦЬКИЙ Петро Едвартович

Київ - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах національно-культурного відродження України, розбудови її державності все більшого значення набувають питання всебічного й ґрунтовного вивчення історії України, насамперед тих її сторінок, які упродовж тривалого часу свідомо замовчувалися радянською історіографією.

Без системного й глибокого осмислення трагічних сторінок вітчизняного минулого у ХХ ст., усвідомлення повчальних уроків історії неможливо конструк-тивно розв'язувати сучасні проблеми, науково прогнозувати й моделювати їхній розвиток у майбутньому.

Ідеологічний тиск у колишньому СРСР й нівелювання національних особливостей республік набули катастрофічного характеруУ біографічні художні та історико-біографічні праці й біографічно-словникова діяльність національних республік, що обмежувалася універсальною енциклопедичною формою, могли враховувати лише канонізований режимом особовий реєстр, що з нього було викреслено цілі шари історичних осіб, оголошених «антирадянщиками», «націо-налістами» чи лише «нелояльними» щодо комуністичної влади. У державних художніх та науково-популярних серіях «Жизнь замечательных людей» («ЖЗЛ»), «Мыслители прошлого» та інших українські діячі були практично відсутні.

Попри жорсткі ідеологічні обмеження, упродовж 1970-х років види наукової біографії та біографічні дослідження були об'єктом теоретико-методологічного аналізу учених-літературознавців, істориків науки, філософів та психологів - назагал представленими науковцями Москви, Ленінграда та деяких інших російських міст, які спробували створити теоретичні засади біографістики з позицій методів своїх наук, одначе узагальненої теорії так і не було опрацьовано, оскільки об'єкт дослідження розглядався цими науками ізольовано.

Основною специфікою монографічних історико-біографічних досліджень є ґрунтовне використання методології та методів історичної науки в аналізі певної «історичної» особистості у загальноісторичному контексті. Вони базуються на розумінні специфіки історичного знання, понять «історичний час» та «історичний процес», використанні методів і методик історичного дослідження. Цей напрям свідчить про формування на практичній стадії розвитку біографістики власне історико-біографічних методик пізнання ролі особистості в історії.

Нове осмислення біографічних досліджень як окремої галузі історичного знання та спеціальної науки відбувається наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років, тобто в останні роки існування СРСР та на першому етапі відродженої державності України. Відтак історична наука звільнилася від ідеологізації та домінуючих теорій й «єдино вірних» методологій. Постала гостра потреба у реабілітації історичного минулого, багатьох свідомо замовчуваних історичних постатей, заповненні «білих плям», переосмисленні ролі особистості в історії тощо. Стрімко зросла кількість біографічних досліджень, що пов'язувалося з поверненням забутих імен. Відтоді національні діячі та історичні постаті стають головним предметом біографічних студій, серед яких найбільшого поширення набувають історико-біографічні нариси, історичні портрети тощо.

Попри суттєві досягнення останніх двох десятиліть у галузі біографістики та історичної просопографії, цей напрям вітчизняної історіографії є й залишається серед найбільш актуальних та перспективних.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою науково-дослідних тем: «Методо-логічні проблеми дослідження історії регіонів України ХХ ст.» (№ держреєстрації 0102U000937), «Історичне регіонознавство в Україні» (№ 0102U003773) та «Полі-тичні репресії як соціально-історичний феномен та об'єкт наукової рефлексії» (№ 0108U000123) відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Метою роботи є комплексне дослідження життєвого й творчого шляху, участі у суспільно-політичному й культурному житті України Надії Віталіївни Суровцової (1896-1985) - учасниці Українських визвольних змагань 1917-1921 рр., відомого краєзнавця й історика, літераторки і мемуаристки, багаторічної ув'язненої сталінських тюрем і таборів.

Для реалізації цієї мети поставлені наступні завдання:

- проаналізувати сучасний стан наукової розробки проблеми, досягнення й прогалини наявної історіографії питання, рівень її джерельного забезпечення;

- реконструювати на підставі документальних джерел, мемуарної та наукової історичної літератури життєвий і творчий шлях Н. В. Суровцової;

- з'ясувати причини й особливості появи такого суспільно-політичного фено-мену, яким було вітчизняне радянофільство 1920-х років, на прикладі участі Н. Су-ровцової у віденському радянофільському часописі «Нова Громада» (1923-1924);

- дослідити передумови й обставини фабрикування ГПУ УСРР «справи Суров-цової - Петренка» 1927-1928 рр. як певної репресивної стратегії, що згодом активно використовувалася ГПУ - НКВД упродовж 1930-х років щодо української інтелігенції;

- з'ясувати обставини постреабілітаційного періоду біографії Н. Суровцової й насамперед її участі (не завжди явної, найчастіше - прихованої) у культурно-мистецькому й суспільно-політичному житті УРСР 1950-х - першої половини 1980-х років; реконструювати атмосферу, в якій тривало написання її мемуарів.

Об'єктом дослідження є постать Н. В. Суровцової, її життєвий і творчий шлях, наукова, літературна, історико-мемуарна й епістолярна спадщина.

Предметом дослідження є суспільно-політичний контекст 1910-х - першої половини 1980-х рр., що у ньому відбувалося становлення й формування особистості Н. В. Суровцової, рецепція нею цього контексту й відповіді на виклики сучасності, взаємостосунки з оточенням.

Хронологічні рамки роботи зумовлені життєвим шляхом Н. В. Суровцової, тобто 1896-1985 рр., й охоплюють назагал період 1910-х - першої половини 1980-х років, тобто добу її свідомого й «дорослого» життя. «Вмонтовування» життєпису Н. Суровцової у загальний контекст суспільно-політичного і культурного життя 1910-х - першої половини 1980-х років відкриває значні дослідницькі перспективи. Адже її біографія містить у собі кілька якісно відмінних й навіть контрастуючих між собою діб, епох, періодів: Перша світова війна 1914-1918 рр., Українська революція 1917-1921 рр., українська політична еміграція, поборювання голоду в УСРР 1921-1923 рр. - Союз «Голодним України», радянофільство й «зміновіхівство», доба «українізації» й національного відродження в УСРР, сталінські репресії, історія ГУЛАГу очима його жертви, хрущовська «відлига» й реабілітація 1950-х рр., нарешті «шістдесятництво» й ширше - українське дисидентство.

У разі потреби, коли того вимагає логіка викладу матеріалу й причинно-наслідкові зв'язки, робляться відступи у більш ранні або (майже) сучасні часи. Такі хронологічні екскурси дозволяють виразніше уявити особливості формування Н. В. Суровцової як особистості, заангажованої у громадські справи й насамперед процес українського національного відродження, або ж з'ясувати сучасний стан вивчення її життєвого й творчого шляху.

Територіальні рамки дослідження обіймають терени колишньої імперії Романових, що з ними пов'язана біографія Н. В. Суровцової - йдеться насамперед про міста Київ, Умань, Санкт-Петербург; територію УСРР - СРСР з розгалуженою мережею тоталітарного ГУЛАГу, а також окремі місцевості Австрії, Голландії, Німеччини, Сполучених Штатів, що з ними пов'язані сторінки емігрантського життя Н. Суровцової.

Методологічну основу роботи складають принципи об'єктивізму, історизму, системного підходу, що без них неможливе об'єктивне реконструювання біографії такої непересічної особистості, якою була Н. В. Суровцова, як також й зрозуміння суспільно-політичного й загальноісторичного контексту, що у ньому відбувалося її життя. Специфіка досліджуваної проблеми зумовила використання у дисертації відповідних методів: проблемно-хронологічного викладу; аналізу історичного контексту; структурно-логічного, порівняльно-історичного, аналітично-система-тичного методів.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що у ній вперше у вітчизняній історіографії системно реконструйовано й комплексно проаналізовано життєвий і творчий шлях Н. В. Суровцової у сукупності її взаємостосунків з оточенням упродовж 1910-х - першої половини 1980-х років.

З'ясовано стан вивчення життєвого й творчого шляху Н. В. Суровцової у сучасній вітчизняній біографістиці, виявлені недосліджені проблеми й окреслені перспективи подальшого наукового пошуку.

Досліджено мотивацію появи й особливості проявів такого суспільно-політичного феномену, яким було вітчизняне радянофільство 1920-х років, на прикладі участі Н. Суровцової у віденському радянофільському часописі «Нова Громада» (1923-1924).

Виявлені передумови й обставини фабрикування ГПУ УСРР «справи Суровцової - Петренка» 1927-1928 рр. як певної репресивної стратегії, що згодом активно використовувалася ГПУ - НКВД упродовж 1930-х років щодо української інтелігенції. Доведено, що за умов панування в СРСР - УСРР російського комуністичного режиму вітчизняне радянофільство як течія, його окремі представники, які живилися ілюзіями на успіх декларативної «українізації», апріорі були приречені на репресії й переважно на загибель.

З'ясовані обставини постреабілітаційного періоду біографії Н. Суровцової й зокрема її участь, назагал на неофіційному рівні, у культурно-мистецькому й суспільно-політичному житті УРСР 1950-х - першої половини 1980-х років; реконструйована суспільна атмосфера, в якій тривало написання її мемуарів та історико-мемуарних нарисів про окремих відомих діячів 1920-1930-х років.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її основних положень, висновків, фактичного матеріалу під час дослідження дотичних до цієї тематики проблем, підготовки узагальнюючих праць з історії радянської України 1920-1980-х рр., історико-краєзнавчих досліджень, під час розробки навчальних курсів з відповідних дисциплін, складанні біографічних, бібліографічних та інших довідкових видань, підготовці музейних експозицій з історії тоталітарного минулого України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дослідження обговорювались на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, відділу з розробки архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ при Головній редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією»; доповідалися й апробувалися на Всеукраїнському «круглому столі» на тему « «Великий терор» 1937-1938 рр. в Україні: передумови, регіональні особливості, механізми здійснення» (Інститут історії України НАН України, 2 березня 2007 р.) та ін.

Основні положення й результати дослідження оприлюднені у наукових статтях, вміщених у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями, логікою розкриття теми та її специфікою. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 230 стор., з них основного тексту - 183 стор., список використаних джерел і літератури - 47 стор. (407 позицій).

суровцова політичний діячка мемуаристка

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, окреслено хронологічні і територіальні рамки роботи, сформульо-вано мету і завдання дисертації; охарактеризовано використану наукову методологію й методи, зазначено наукову новизну та практичну цінність роботи. Уточнено базисний понятійний апарат дослідження.

У першому розділі - «Стан розробки проблеми та джерельна база дослідження» - розглянуто стан наукового вивчення теми й наявні джерела її опрацювання.

Активна громадська діяльність Н. Суровцової на початку 1920-х років, пов'язана насамперед з її діяльною участю у тогочасному європейському жіночому русі, комітеті «Голодним України», згодом зміновіхівському русі радянофільського спрямування періодично привертала увагу до її особи західноєвропейської, канадо-американської й української закордонної преси. Зокрема, у статті «Перед поворотом» (1924) редактор львівського «Літературно-наукового вістника» Д. Донцов гостро критично оцінював ідеологію так званих «радянців» як капітуляцію перед окупаційним московським режимом в Україні та його квазіінтернаціональною ідеологією. Діставалося у публікації й Н. Суровцовій, яка, на переконання редактора «ЛНВ» (до речі, особисто з нею знайомого), перебувала у цій групі «радянців».

Фактично першою розвідкою, у центрі уваги якої перебувала постать Н. Суровцової, став передчасно присвячений її пам'яті некролог в українській емігрантській пресі, що його спричинили відомості про її арешт восени 1927 р. й невиразні чутки про страту, які годі було веріфікувати. Мається на увазі теплий, хоча й не у всьому коректний некролог (з елементами мемуарної замальовки) Олександра Ковалевського у варшавській «Українській ниві» (6 квітня 1928 р.), підписаний псевдонімом Всеволод Розумовський. У публікації, зокрема, згадувалося: «Прочитав страшну звістку. Знову розстріляно в Харкові кільканадцять українських діячів, а в тому числі - Надію Суровцову […]. Вона любила свій край, а ще більше свою мрію - незалежність України. Коли українська молодь в Петербурзі в своїй більшости скупчилася під само-стійницьким прапором, Надія Суровцова була однією з перших, яка прийняла ідею незалежності без вагань і без застережень. Прийняла раз назавжди, - з нею жила, в ім'я неї вмерла […]. Рано чи пізно, повстане Незалежна Україна, повстане з крові героїв, із сліз замучених, з прокльонів пригноблених, з віри переслідуваних. На цій Україні, вірю, живі Надійки згадуватимуть мертвих, а поміж них Надію Суровцову передовсім».

Наступний етап історіографічного висвітлення постаті Н. Суровцової (після тривалої паузи у майже 35 років) датується 1960-1970 рр. й пов'язаний з принагідним згадуванням про неї в українській канадській «прогресивній» пресі. Непересічну роль у пригадуванні заокеанським читачам заслуг і формату особи Надії Віталіївни відігравав її особистий знайомий Петро Кравчук. Зокрема, відвідини 1967 р. УРСР цим канадським комуністом у складі делегації Компартії Канади (з метою «дослідження теорії і практики навколо національного питання») покликало до життя гостро критичний щодо національної політики КПРС/КПУ в Україні меморандум «Інформативна довідка: Особисті спостереження», що у ньому неодноразово згадувалася Н. Суровцова, її гулагівська одіссея й недру-ковані мемуари. В УРСР документ оприлюднено лише 1990 р.

У грудні 1973 р. у паризькому видавництві «ИМКА-пресс» з'явився знаковий твір Олександра Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ: Опыт художественного исследования». Надія Віталіївна Суровцова була однією з 227 осіб, що їхні спогади, розповіді й листи лягли в основу цього капітального дослідження, присвяченого аналізу злочинів російського комуністичного режиму. Інформація була зібрана й зафіксована О. Солженіциним особисто під час його двотижневого таємного перебування в «уманському салоні» Н. Суровцової, що його (пере-бування) ми датуємо, орієнтовно, груднем 1965 р. - травнем 1966 р.

Серед низки спогадів репресованих душпастирів Римо-католицької церкви в УРСР своєю непересічною вартістю та панорамністю висвітлення подій вирізняються мемуари колишнього настоятеля костьолу св. Олександра у м. Києві, прелата Теофіла Скальського (1877-1958), який зазнав репресій радянського режиму, а в 1932 р. - завдяки обміну політичними в'язнями - опинився у Польщі, де згодом не лише докладно описав свій життєвий шлях, а й подав власне бачення загальної ситуації в СРСР й становища Римо-католицької церкви в Україні. У мемуарах Т. Скальського фігурує й Надія Суровцова - ув'язнена Ярославського політізолятора, де в той же час утримувалися й репресовані ксьондзи з України.

1977 р. польський дослідник В. Матерський актуалізував дослідницьку проблему, що постала ще у 1920-1930-х рр. й була на той час адекватно представлена у часописах II Речіпосполитої, проте замовчувалася у ПНР. Йшлося про механізм обміну політичними в'язнями між Польщею та СРСР 1920-1930-х рр. До розпаду радянського блоку стаття В. Матерського «Польсько-радянський обмін політичними в'язнями у 1921-1937 рр.» залишалася у польській історіо-графії ледь не поодинокою спробою висвітлення цього делікатного питання. Подальший свій розвиток ця тема - обміну політичними в'язнями між Польщею та СРСР, діяльності представництв Червоного Хреста в обох цих країнах 1920-1930-х рр. - знайшла у наступних публі-каціях польських учених 1990-х - початку 2000-х рр. Зокрема, той же В. Матерський реваншувався за цензурні утиски 1970-х рр. публікацією збірника документів і матеріалів «Обмін політичними в'язнями між II Річчюпосполитою та Совєтами у міжвоєнному часі» (2000) та монографією «Узбіччя дипломатії: Обмін політичними в'язнями між II Річчю-посполитою та Совєтами у міжвоєнному часі» (2002).

Ця тема й надалі залишається популярною у сучасній польській історіографії. Так, зокрема значний науковий інтерес становить збірник документів « «Без суду, свідків і права…»: Листи з в'язниць, таборів й заслання до Представництва Польського Червоного Хреста у Москві 1924-1937 рр.», опублікований 2002 р. у Любліні заходами Наукового товариства Люблінського католицького університету за редакцією проф. д-ра Р. Дзвонковського у співпраці з Інформаційно-дослідницьким центром «Меморіал» (Москва) та Державним архівом Російської Федерації (ДАРФ) й містить переклад польською мовою листів - звернень до Представництва ПЧХ репресованих більшовицькою адміністрацією поляків, які відклалися у фонді 8406 ДАРФ - Бюро Уповноваженого Польського Червоного Хреста у Москві (1920-1937). Очолювала Бюро ПЧХ видатна громадська діячка Катерина Павлівна Пєшкова-Андрєєва (1876-1965), перша дружина Максима Горького. Уродженка України, вона з юних літ мала сталі контакти з місцевою польською інтелігенцією й володіла польською мовою. Бюро Польського Червоного Хреста було закрите 1 квітня 1937 р., у переддень Великого терору.

У фонді Бюро ПЧХ, який зберігається у ДАРФ, нараховується близько 10 тис. особових справ осіб, що письмово зверталися за допомогою до Польського Червоного Хреста. Серед них збереглося майже 200 справ римо-католицьких священнослужителів (значна частина яких була репресована в Україні). Первісний задум публікації, що виник 1998 р., передбачав виявлення й оприлюднення винятково листування репресованих католицьких душпастирів, але згодом трансформувався й охопив також ширше коло їхніх близьких, приятелів і знайомих, як також урядове листування Бюро Представництва ПЧХ та інших інституцій, що стосувалося осіб, які зверталися до Представництва за допомогою, та ін.

Видання « «Без суду, свідків і права…» становить добірку листування, що надходило до Бюро ПЧХ у 1924-1937 рр., - загалом понад 500 різноманітних документів. Бюро Польського Червоного Хреста у Москві й ширша структура з аналогічними функціями - «Допомога політичним в'язням», що їх очолювала К. П. Пєшкова, серед інших радянських в'язнів неодноразово надавали допомогу й «польській шпигунці» Н. Суровцовій. Засвідчує це й фрагментарно збережене листування Анни Іванівни Суровцової - матері ув'язненої в Ярославському політізоляторі - з К. П. Пєшковою 1928 р. й кореспонденція поміж Надією Віталіївною й Катериною Павлівною 1932-1933 та 1961-1964 рр.

У грудневій книжці мюнхенської «Сучасності» 1985 р. відомий вітчизняний дисидент Леонід Плющ вмістив спогади-некролог пам'яті Н. Суровцової, з якою він був особисто знайомий й неодноразово зустрічався.

Починаючи з 1989 р., у Києві вже відверто згадували Н. Суровцову - 4 березня 1989 р. на установчій конференції українського «Меморіалу». 15 березня 1990 р. відбувся вечір її пам'яті, що його провели Лариса Скорик й Михайлина Коцюбинська. Почали писати у відкритому друці. 25 травня 1990 р. Л. Скорик у Верховній Раді України порушила питання щодо долі рукописів Н. Суровцової, вилучених під час обшуків 1970-х - початку 1980-х рр. З шухляд почали витягати й друкувати фрагментами її мемуарні замальовки, нариси. Прізвище Н. Суровцової почало з'являтися й у монографічних працях - переважно за кордоном. Так, відома американська дослідниця українського походження Марта Богачевська-Хомяк неодноразово згадувала Н. Суровцову у своїй монографії, присвяченій українському жіночому рухові 1884-1939 рр. (1988; український переклад 1995 р. «Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939»).

За оцінкою проф. Я. Дашкевича, майже у всіх публікаціях про Н. Суровцову першого десятиліття після її смерті трапляються прикрі неточності, помилки, лакуни. Такі помилки (результат неуважності) траплялися й раніше. Так, Олександр Мотиль, коментуючи 2-й том «Щоденника» В. Винниченка (1983, Канадский інститут українських студій), 50 разів хибно ідентифікував Надію, колишню московську лікарку, з Надією Суровцовою, перетворивши її, таким чином, у близьку прихильницю письменника. Насправді ж, відношення до «автентичної» Н. Суровцової мала лише єдина нотатка літератора (йдеться про 2-й том «Щоденника») з 14 серпня 1922 р. Об'єктивніше виглядала примітка-коментар О. Мотиля щодо особи Н. Суровцової: «Суровцева, Надія (1896) - українська літературна і громадська діячка. За Центральної Ради працювала в Міністерстві Закордонних Справ […]. На еміґрації у Відні […]. В середині 20-х рр. повернулась в Україну, де працювала і друкувалася в пресі («Вапліте»). В 30-х роках арештована в справі Юрія Коцюбинського за нібито зв'язки з австрійською розвідкою. Відсиділа багато років у сталінських концтаборах. Зараз живе в тяжких обставинах в Україні, в місті Умані». Попри хибну інформацію щодо арешту у «справі» Ю. Коцюбинського та ще й у 1930-х рр. (реально - 1927 р.), останній рядок примітки стосовно «тяжких обставин» життя Н. Суровцової в Умані цілком відповідав дійсності. На жаль, помилкова ідентифікація Н. Суровцової з колишньою московською знайомою подружжя Винниченків перенесена й до новітнього (2010), вже українського видання третього тому «Щоденника» В. Винниченка.

Таким чином, наявна на сьогодні історіографія суспільно-політичного й творчого шляху Н. Суровцової представлена лише фрагментарними розвідками й принагідними згадками (переважно мемуарного характеру) щодо цієї непересічної особистості.

Джерельна база дослідження.

Архівні матеріали. Основою дослідження стали два особових фонди Надії Віталіївни Суровцової - фонд 284 «Суровцова-Олицька Надія Віталіївна (1896-1985)» (1830 одиниць зберігання, 1920-1982 рр.) Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (ІР НБУВ) та фонд 302 «Суровцова Надія Віталіївна (1896-1985) - українська письменниця, перекладач і краєзнавець» (181 одиниця зберігання) Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України).

Історична мемуаристика була головною справою «постреабілітаційного» життя Надії Віталіївни. Працю над спогадами вона розпочала ще на засланні, формально закінчивши їх у рідній Умані 1959 р., але продовжувала доповнювати, виправляти й шліфувати свої мемуари - без особливої надії на їхню прижиттєву публікацію. Мемуаристка виготовила декілька машинописних копій спогадів, які роздала на збереження, як вважала, вірним людям. Був ще рукописний оригінал у «товстих» зошитах.

Ще на початку 1960-х pp. H. Суровцова вирішила найважливішу частину свого особистого архіву передати на державне зберігання, розділивши його при цьому. Мотивація такого кроку була очевидною - й після «реабілітації» вона перебувала під пильним наглядом органів державної безпеки. Відтак передання на державне зберігання власного архіву принаймні формально убезпечувало його від вірогідної конфіскації й безслідного зникнення у сейфах КГБ (або ж знищення).

Таким чином особові фонди Н. Суровцової зберігаються як у ЦДАМЛМ України, так і в ІР НБУВ, кожний з яких містить зокрема й варіанти (рукописні оригінали й машинописні копії) її спогадів.

Так, у фонді 284 ІР НБУВ сконцентровані наукові й творчі, біографічні та іконографічні матеріали фондоутворювачки, а також розлоге листування Н. В. Суровцової. Серед епістолярної спадщини Надії Віталіївни - «великого майстра епістолярного жанру» (Я. Дашкевич), що зберігається в Інституті рукопису НБУВ, особливу цінність для висвітлення заявленої нами теми становить листування з визначним українським істориком професором Ярославом Романовичем Дашкевичем (1926-2010) (128 листів до Н. В. Суровцової 1963-1977 рр.) та відомим діячем української прокомуністичної еміграції у Канаді Петром Ільковичем Кравчуком (1911-1997) (56 листів П. Кравчука 1962-1977 рр.). На жаль, численна кореспонденція самої Надії Віталіївни до цих адресатів на сьогодні неприступна для дослідників. Її листи до Я. Р. Дашкевича зберігаються в осо-бистому архіві нині покійного історика (як, до речі, й листування Н. В. Суровцової з матір'ю львівського ученого - відомою громадською й політичною діячкою Оленою Степанів (1892-1963), листи якої на прохання Я. Дашкевича Надія Віталіївна передала йому восени 1963 р. - невдовзі після смерті О. Степанів).

Нез'ясованим залишається доля листів Н. В. Суровцової до П. Кравчука. В Інституті рукопису НБУВ зберігаються чорнетки або відпуски лише чотирьох листів Надії Віталіївни П. Кравчуку - від 10 серпня та 4 вересня 1962 р., датованого приблизно кінцем серпня 1963 р. й від 2 липня 1964 р. Натомість відомо, що таких листів мало б бути принаймні 60-70 (щонайменше 56 - за кількістю збережених листів П. Кравчука до Н. В. Суровцової) - частина листів з Умані таки не потрапила до канадського адресата через вилучення їх так званими «філателістами» (вислів Я. Дашкевича) - співробітниками КГБ, які займалися перлюструванням закордонної кореспонденції громадян УРСР. Зокрема, у щоденникових нотатках П. Кравчука у скрупульозно зафіксовані дати отримання листів з Умані від Надії Віталіївни. Домашній архів Петра Ільковича після його смерті родина передала з Канади на зберігання до відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Нині особовий фонд П. Кравчука містить його численне листування з різними українськими кореспондентами, одначе листи Н. В. Суровцової у ньому взагалі не представлені. За наявними у нас відомостями, упродовж кількох років очікування на упорядкування фонду П. Кравчука листи Надії Віталіївни могли безслідно «зникнути», тобто бути безперешкодно вилученими зацікавленими особами.

Фонд 302 «Суровцова Надія Віталіївна (1896-1985) - українська письменниця, перекладач і краєзнавець» Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України також містить значну частину творчої та епістолярної спадщини Н. В. Суровцової, рукописні оригінали й машинописні копії спогадів, матеріали до її біографії, що відклалися у фонді - загалом 781 документ. Матеріали фонду Н. В. Суровцової були передані до архіву-музею фондоутворювачем у 1970, 1971 та 1974 рр., упродовж 1988-1991 рр. доповнені І. Л. Бутичем, Н. П. Мудрою, Л. Н. Падун-Лук'яновою та Н. І. Федоровою.

Використані нами й матеріали інших фондів ЦДАМЛМ України, зокрема фонду 169 «Смолич Юрій Корнійович (1900-1976) - український радянський письменник», в якому зокрема відклалися листи Н. В. Суровцової письменнику та його відповіді 1961-1976 рр., фонду 464 «Тичина Павло Григорович (1891-1967) - український радянський поет, державний і громадський діяч, академік АН УРСР», фонду 535 «Бажан Микола Платонович (1904-1983) - український поет, державний і громадський діяч», у яких також відклалася кореспонденція з Н. В. Суровцовою; фонду 653 «Василько (Миляєв) Василь Степанович (1893-1972) - український актор, режисер, театрознавець і педагог»; та ін.

Під час дослідження використовувалися матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) - зокрема фонду 166 «Народний комісаріат освіти УСРР», де серед особових справ зберігається й справа Н. В. Суровцової - аспірантки науково-дослідної кафедри історії України акад. Д. І. Багалія у Харкові, а також фонду 2592 «Народне міністерство закордонних справ Центральної Ради», фонду 3766 «Міністерство закордонних справ Української Держави», фонду 4465 «Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб. 1901-1948 рр.», а також деяких інших, що дозволило реконструювати участь Н. В. Суровцової у роботі вітчизняних дипломатичних відомств доби УНР й Української Держави й виразніше простежити еміграційний період біографії Надії Віталіївни.

Документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) (фонд 1 - Центральний комітет Компартії України, оп. 20 - Документи відділів ЦК КП(б)У. 1918-1941 рр.) містять повідомлення щодо партійно-політичної оцінки діяльності Н. Суровцової - реемігрантки й матеріали щодо її неодноразових невдалих спроб перевестися з членів Компартії Австрії до лав КП(б)У. З матеріалів Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) варто насамперед згадати архівно-слідчу справу щодо громадян Н. Суровцової - Г. Петренка 1927-1928 й подальших років з фонду припинених справ.

У дисертації використана опублікована частина історико-мемуарної й епістолярної спадщини Н. В. Суровцової - насамперед її «Спогади», вперше опубліковані Оленою Сергієнко 1990-1993 рр. у трьох випусках академічного щорічника «Наука і культура. Україна», а згодом упорядковані Лесею Никанорівною Падун-Лук'яновою й надруковані київським видавництвом імені Олени Теліги 1996 р. Останнє видання мемуарів Н. Суровцової спричинило появу низки схвальних рецензій-відгуків про спомини й особу мемуаристки, зокрема М. Рябчука у газеті «День» (1997) та відомої польської україністки Богуміли Бердихівської у бюлетені Південно-Східного Наукового Інституту у Перемишлі з особливою увагою до змішаного польсько-російського походження матері мемуаристки й польських сторінок споминів (1999).

Частину власної кореспонденції з Н. Суровцовою 1961-1981 рр. оприлюднив 1980 р. на шпальтах релігійно-суспільного місячника «Przegl№d Powszechny - Sodalis Marianus», що його видавали у Лондоні 1967-1988 рр. отці-єзуїти, відомий польський географ, колишній уманчанин проф. Станіслав Пєткєвіч (1894-1986) (за надання відомостей про цю публікацію дисертант висловлює подяку директору Південно-Східного Наукового Інституту у Перемишлі (Польща) д-ру С. Стемпню). У публікації власне йшлося про справу реставрації костьолу в Умані 1965-1974 рр., що її ініціатором й рушійною силою виступала Н. Суровцова, й подавалися фрагменти 10-ти листів Надії Віталіївни 1967-1976 рр. до свого варшавського кореспондента, у яких йшлося про польські сторінки минулого Уманщини. У фонді Н. Суровцової у ЦДАМЛМ України зберігся машинопис українського перекладу цього звіту С. Пєткєвіча, який завершувався промовистою фразою: «Так ото виглядали чини, думки і мрії особи, котра, хоч українка, протягом кільканадцяти, вже може бути, останніх років свого життя постійно робила зусилля, щоби рятувати пам'ятки польської культури в своїй Вітчизні. Отже, я вважаю за конче потрібне у цьому звіті переказати пам'ять за неї співгромадянам в краю, так і в широкому світі».

Цінним джерелом при написанні дисертації слугувала перша книга «Листів» Надії Віталіївни, також упорядкована Л. Падун-Лук'яновою й опублікована тим самим видавництвом імені Олени Теліги 2001 р. Перша книга кореспонденції Н. В. Суровцової містить 455 листів й складається з п'яти розділів: I. Із матеріалів Політичного Червоного Хреста у Москві (1928-1933) та листування з К. П. Пєшковою (1961-1964) (27 листів); II. Листи до К. І. Данилової (172 листи); III. Листи до О. Зведре (Зведринь) (95 листів); IV. Листування з П. Г. Тичиною, документи стосовно реабілітації та інші матеріали (10 листів); V. Листування з Ю. О. Корчаком-Чепурківським (151 лист). Справа продовження або завершення цього проекту публікації листування Надії Віталіївни залишається на разі проблематичною через смерть упорядниці й головного ініціатора видання Л. Н. Падун-Лук'янової.

У другому розділі дисертації - «Життєпис творчої особистості у кон-тексті новітньої вітчизняної історіографії» - з'ясовується стан наукового опра-цювання біографії Н. Суровцової, за нововиявленими джерелами реконструйовано окремі сторінки її життєпису, окреслено перспективи подальшого наукового пошуку.

Стверджується, що життєвий і творчий шлях Н. В. Суровцової-Олицької лише починає вивчатися сучасною історіографією. Публікація «Спогадів» (1996) й першого тому епістолярної спадщини Н. Суровцової (2001) далеко не вичерпує теми, а лише закладає міцні підвалини для подальших наукових досліджень з неодмінним залученням додаткових матеріалів для верифікації мемуарів, адже, як і будь-які інші спогади, вони значною мірою суб'єктивні. До того ж, крім звичних властивостей людської пам'яті, мемуаристка, свідомо замовчувала окремі епізоди, деякі ж фрагменти свого життя - згладжувала з огляду на тогочасну кон'юнктуру й вірогідність (утім, надзвичайно малу) публікації «Спогадів» за умов радянської цензури. Отже, «вмонтовування» життєпису Н. Суровцової у загальний контекст суспільно-політичного і культурного життя 1910-х - першої половини 1980-х років відкриває значні дослідницькі перспективи. Адже її біографія містить у собі кілька якісно відмінних й навіть контрастуючих між собою діб, епох, періодів: Перша світова війна 1914-1918 рр., Українська революція 1917-1921 рр., українська політична еміграція, поборювання голоду в УСРР 1921-1923 рр. - Союз «Голодним України», радянофільство й «зміновіхівство», доба «українізації» й національного відродження в УСРР, сталінські репресії, історія ГУЛАГу очима його жертви, хрущовська «відлига» й реабілітація 1950-х рр., нарешті «шістдесятництво» й ширше - українське дисидентство.

Третій розділ роботи - «Співробітництво Н. Суровцової у часописі «Нова Громада» (1923-1924) - сторінка з історії вітчизняного радянофільства» - присвячений аналізу співпраці Н. Суровцової у цьому віденському радяно-фільському часописі, з'ясуванню мотивації такого співробітництва. Наголошу-ється, що пильної уваги істориків заслуговує використання більшовицьким режимом політичного «радянофільства» та його іпостасі - «зміновіхівства» (що до них, вочевидь, належала Н. Суровцова) для розкладу української політичної еміграції першої половини 1920-х рр., а також участь таких поінформованих «поворотців», як С. Вітик, Х. Приступа, Н. Суровцова та інші, у формуванні специфічної бази даних на вітчизняних політичних, культурно-освітніх діячів, митців у Центрально-Східній та Західній Європі. Зрозуміло, що, попри формальне виправдання такого «замовлення» потребами повсякденної діяльності апарату НКЗС, реально такі списки й характеристики слугували насамперед специфічним інтересам ОГПУ/НКВД й вочевидь шкодили українству.

Особливості фабрикування ГПУ УСРР «справи Суровцової - Петренка» 1927-1928 рр. у загальному контексті репресивної політики тоталітарного режиму з'ясовуються у четвертому розділі дослідження - « «Справа Суровцової - Петренка» 1927-1928 рр.: опрацювання моделей масових репресій проти вітчизняної інтелігенції кінця 1920-х - початку 1930-х рр.». Поряд з власним аналізом питання наголошується як перспективне завдання, що, зокрема, мають бути докладніше висвітлені обставини, що передували арешту Н. Суровцової 29 листопада 1927 р. - у сучасній літературі мотивація її затримання ГПУ УСРР назагал прямолінійно зводиться до її категоричної відмови 1926 р. від пропозиції стати «сексотом» сталінської спецслужби. Практично поза увагою залишається біографія колеги літераторки по праці в апараті Уповноваженого НКЗС СРСР при Уряді УСРР Григорія Петренка, який був затриманий одного дня з нею й проходив по спільній з нею «справі».

Постреабілітаційний період біографії Н. В. Суровцової реконструйований у п'ятому розділі дисертації - «Повернення з ГУЛАГу й участь у громадсько-культурному житті України (1956-1985 рр.)».

Навесні 1957 р. Н. Суровцова повернулася в Україну, де спершу замешкала у родичів у Києві, але отримати тут постійне житло їй не вдалося - під тим приводом, що арештували її у Харкові. У колишній же столиці УРСР давно вже не було нікого з друзів - вони здебільшого загинули у сталінських тюрмах і таборах, ті ж з колег-літераторів, кому пощастило уціліти, вже у середині 1930-х років перебралися до Києва. Пощастило натомість відсудити батьківський будинок в Умані. Осівши до останку життя у цьому провінційному місті з його перлиною - парком «Софіївка», Н. Суровцова, якій з формальних мотивів була закрита стежка до членства у Спілці радянських письменників України, займалася тим не менше літературною роботою, продовжувала написання «Спогадів», розпочатих ще на Колимі, а рівночасно - окремих оповідань, новел, статей, мемуарних замальовок про різних яскравих особистостей, на зустрічі й особисте знайомство з якими була щедрою її доля. Поступово сформувався так званий «уманський салон» Н. Суровцової, відвідувачами якого були не лише цілком лояльні й офіціозні літературні функціонери М. Бажан та Ю. Смолич, представники «прогресивних канадців» на кшталт П. Кравчука та ін., а й вітчизняні «шістдесятники» різного формату, включно з опальним О. Солженіциним. Провадила вона й численну кореспонденцію з давніми й новими знайомими, серед яких були не лише піддані СРСР, а й громадяни інших держав, зокрема ПНР та Канади.

Кореспонденти Н. Суровцової, з якими вона щедро ділилася власними історико-мемуарними скарбами, не жалкуючи з приводу їхньої гіпотетичної фрагментаризації на некористь майбутньому корпусному виданню своїх спогадів, у свою чергу, прагнули допомогти у реконструкції життєвого шляху їхньої уманської адресатки.

ВИСНОВКИ

У висновках підсумовуються результати дослідження.

У дисертації вперше у вітчизняній історіографії системно реконструйовано й комплексно проаналізовано життєвий і творчий шлях Н. В. Суровцової у сукупності її взаємостосунків з оточенням упродовж 1910-х - першої половини 1980-х років.

З'ясовано стан вивчення життєвого й творчого шляху Н. В. Суровцової у сучасній вітчизняній біографістиці, виявлені недосліджені проблеми й окреслені перспективи подальшого наукового пошуку. На переконання дисертанта, життєвий і творчий шлях Надії Віталіївни Суровцової-Олицької лише починає вивчатися сучасною вітчизняною історіографією. Публікація - після довгих десятиліть замовчування й забуття - корпусного видання «Спогадів» (1996) й першого тому епістолярної спадщини Н. Суровцової (2001) - далеко не вичерпує теми, а лише закладає міцні підвалини для подальшого наукового дослідження, у перебігу якого необхідно залучати додаткові документальні матеріали для верифікації мемуарів, адже, як і будь-які інші спогади, вони значною мірою суб'єктивні й містять значні лакуни. До того ж, крім звичних властивостей людської пам'яті, мемуаристка, як вже зазначалося, свідомо замовчувала окремі епізоди, деякі ж фрагменти свого життя - згладжувала з огляду на тогочасну кон'юнктуру й вірогідність (утім, надзвичайно малу) публікації «Спогадів» за умов радянської цензури.

«Вмонтовування» життєпису Н. Суровцової у загальний контекст суспільно-політичного і культурного життя 1910-х - першої половини 1980-х років відкриває значні дослідницькі перспективи. Адже її біографія містить у собі кілька якісно відмінних й навіть контрастуючих між собою діб, епох, періодів: українське національне відродження на рубежі ХІХ й початку ХХ ст., нелегальна й напівлегальна політична діяльність української свідомої молоді, що у неї доволі рано ангажувалася Надія Суровцова; Перша світова війна 1914-1918 рр.; незавершена Українська революція 1917-1921 рр.; українська політична еміграція; поборювання голоду в УСРР 1921-1923 рр. - Союз «Голодним України»; радянофільство й «зміновіхівство»; доба «українізації» й національного відродження в УСРР; репресії тоталітарного режиму; історія ГУЛАГу очима його жертви; хрущовська «відлига» й реабілітація 1950-х рр.; нарешті, «шістдесятництво» й ширше - українське дисидентство.

Досліджено мотивацію появи й особливості проявів такого суспільно-політичного феномену, яким було вітчизняне радянофільство 1920-х років, на прикладі участі Н. Суровцової у віденському радянофільському часописі «Нова Громада» (1923-1924). На переконання дисертанта, «перекинчицтво», з одного боку, сприяло консолідації більшовицького режиму, прискорювало його часотворення й впливало на формування совєтської ментальності, а, отже, віддаляло укранців від реалізації головної мети - становлення власної незалежної держави й політичної самореалізації українства. З іншого ж боку - ті українці, хто повертався або переїздив у підсовєтську Україну, скріплювали засади (хоча й не такої, що про неї мріяли) держави, твореної більшовиками. Своєю самовідданою працею на культурно-освітній та науковій ниві (політична царина була табуйованою для поворотців) вони все ж розширили український сегмент у підсовєтському просторі й змусили комуністичну владу (принаймні до часу) рахуватися з ним.

Використання більшовицьким режимом політичного «радянофільства» та його іпостасі - «зміновіхівства» (течій, що до них належала й Н. Суровцова) - для розкладу української політичної еміграції першої половини 1920-х рр. було важливою складовою перебігу історичного процесу в УСРР непівської доби й політики «українізації». З'ясована участь таких поінформованих «поворотців», як С. Вітик, Х. Приступа, Н. Суровцова та інші, у формуванні специфічної бази даних на вітчизняних емігрантів - політичних, культурно-освітніх діячів, митців у Центрально-Східній та Західній Європі. Доведено, що, попри офіційне (про людське око) виправдання такого «замовлення» потребами повсякденної діяльності апарату Уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР при уряді УСРР, реально такі списки й характеристики слугували насамперед специфічним інтересам ОГПУ/НКВД й вочевидь шкодили українству.

Сегментом інспірованого урядовим Харковом «зміновіхівства» й «радянофільства» був віденський часопис «Нова Громада» (1923-1924), редагований С. Вітиком й фінансований владою УСРР. Співробітницею видання була й Н. Суровцова, яка вмістила у ньому декілька статей відповідного спрямування. З'ясовано, що Надія Віталіївна Суровцова у своїх мемуарах неодноразово, бодай фрагментарно, поверталася до теми свого «новогромадівського» минулого з очевидним прагненням поквитатися з ним. Виразний осуд цієї сторінки власної біографії бачимо й у її самохарактеристиці як «яничарки» українського національного табору - стосовно періоду 1923-1927 рр. (до арешту).

Виявлені передумови й обставини фабрикування ГПУ УСРР «справи Суровцової - Петренка» 1927-1928 рр. як певної репресивної стратегії, що згодом активно використовувалася ГПУ - НКВД упродовж 1930-х років щодо української інтелігенції й зокрема тих її представників, які були реемігрантами чи мали будь-яке відношення до дипломатичної служби УСРР. Доведено, що за умов панування в СРСР - УСРР російського комуністичного режиму вітчизняне радянофільство як течія, його окремі представники, які живилися ілюзіями на кінцевий успіх декларативної «українізації» й лібералізацію більшовицького режиму, апріорі були приречені на репресії й переважно на загибель.

Здійснено спробу докладнішого висвітлення обставин, що передували арешту Н. Суровцової 29 листопада 1927 р. - у сучасній літературі мотивація її затримання ГПУ УСРР назагал дещо прямолінійно зводиться до її категоричної відмови у 1926 р. від пропозиції стати «сексотом» сталінської спецслужби. Практично поза увагою залишалася біографія колеги літераторки по праці в апараті Уповноваженого НКЗС СРСР при Уряді УСРР Григорія Петренка, який був затриманий одного дня з нею й проходив по спільній з нею «справі». Дисертантом заповнено цю історіографічну лакуну й біографію Г. Петренка висвітлено не лише у щільному взаємозв'язку з життєписом його «подільниці», а саму «справу Суровцової - Петренка» вписано у загальний контекст доби й охарактеризовано як своєрідну «пробну модель», що її випробували радянські репресивні органи у переддень розгортання масової насильницької колективізації й системних репресивних заходів щодо представників вітчизняної інтелектуальної еліти.

З'ясовані обставини постреабілітаційного періоду біографії Н. Суровцової й зокрема її участь, назагал на неофіційному рівні, у культурно-мистецькому й суспільно-політичному житті УРСР 1950-х - першої половини 1980-х років. Реконструйована суспільна атмосфера, в якій тривало написання її мемуарів та історико-мемуарних нарисів про окремих відомих діячів 1920-1930-х років, й зокрема функціонування відомого «уманського салону» Надії Віталіївни кінця 1950-х - початку 1970-х років, кількість відвідувачів якого нараховувала не один десяток осіб - переважно представників вітчизняної інтелектуальної еліти.

Осівши в Умані, Н. Суровцова займалася літературною роботою, продовжувала написання «Спогадів», розпочатих ще на Колимі, а рівночасно - окремих оповідань, новел, статей, мемуарних замальовок про різних яскравих особистостей, на зустрічі й особисте знайомство з якими була щедрою її доля. З'ясовано, що тема збереження власної історико-мемуарної спадщини - постійна у кореспонденції Надії Віталіївни 1960-х рр. Саме тоді вона виготовила декілька машинописних копій спогадів, які роздала на збереження, як вважала, вірним людям. Та ще у 1960-х pp. H. Суровцова вирішила найважливішу частину свого особистого архіву передати на державне зберігання. На думку дисертанта, розподіл навпіл домашнього архіву й зокрема (насамперед) спогадів й передача власних рукописів та авторизованих машинописів до відділу рукописів Бібліотеки АН УРСР й щойно створеного 1969 р. Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР було стратегічно мудрим рішенням мемуаристки. Принаймні формально ці документи потрапили на державне зберігання, що уберігло їх від долі постійно оновлюваного Н. Суровцовою рукописного оригіналу у «товстих» зошитах, що таки потрапив до рук КДБ (його забрали в Умані під час останнього обшуку 1977 р.).

Неопубліковані за життя Надії Віталіївни її «Спогади» принаймні вже упродовж 1960-х років перебували у постійному позацензурному обігу, провадячи своєрідне автономне життя: їхні рукописні або й машинописні примірники читали близькі знайомі мемуаристки, «літературні генерали» (М. Бажан та Ю. Смолич), канадські комуністичні діячі українського походження (П. Кравчук та його оточення, насамперед родина) - завдяки їм (насамперед Петру Кравчуку) Надія Віталіївна як постать була «легалізована» принаймні у канадській прокомуністичній пресі, дисиденти союзного формату (О. Солженіцин), вітчизняні «незгодні» різних поколінь та уподобань (Б. Антоненко-Давидович, І. Бутич, Л. Падун-Лук'янова, Л. Плющ та ін.), «неофіційні» (Я. Дашкевич, С. Білокінь та ін.) та «офіційні» історики (О. Компан, В. Маркіна та ін.).

З'ясовано, що «Спогади» Н. Суровцової, у свою чергу, дали поштовх мемуарним спробам (більше або менше вдалим) кількох її сучасників, зокрема О. Левицької й М. Шрага (Надія Віталіївна усіляко заохочувала до написання споминів й інших своїх кореспондентів), а також - серед низки спогадів інших колишніх ув'язнених - стали органічною частиною монументального твору А. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», автор якого також був відвідувачем «уманського салону».

ЛІТЕРАТУРА

Основні положення й результати дослідження оприлюднені у таких публікаціях дисертанта:

1) Синицький П. Е. Надія Віталіївна Суровцова (1896-1985): життєпис творчої особистості у контексті новітньої вітчизняної історіографії / П. Е. Синицький // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України; Головна редкол. наук.-док. серії книг «Реабілітовані історією»; Редкол.: П. Т. Тронько (голов. ред.) та ін. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - Вип. 30. - С. 278-295.

2) Синицький П. Е. «Спогади» Надії Суровцової (1896-1985) як джерело з історії Центрально-Східної Європи 1920-х років / П. Е. Синицький // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.: Зб. наук. ст. / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: О. П. Реєнт (голова) та ін. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - Вип. ХІ. - С. 307-322.