Південноукраїнське повітове місто кінця XVIII – початку XX століття: формування міського середовища Павлограда

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКЕ ПОВІТОВЕ МІСТО КІНЦЯ XVIII - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ: ФОРМУВАННЯ МІСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА ПАВЛОГРАДА

Бушин Віктор Сергійович

Дніпропетровськ - 2010

Анотації

Бушин В.С. Південноукраїнське повітове місто кінця XVIII - початку XX століття: формування міського середовища Павлограда. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2010.

Дисертація є комплексним дослідженням процесу утворення та розвитку південноукраїнських повітових міст кінця XVIII - початку XX ст. На основі широкої джерельної бази розглянуто процеси виникнення та економічного, планувально-архітектурного і демографічного розвитку повітових міст Катеринославської, Херсонської та північної частини Таврійської губерній: Ананьєва, Бахмута, Бердянська, Верхньодніпровська, Єлисаветграда, Маріуполя, Мелітополя, Новомосковська, Олександрії, Олександрівська, Олешок, Павлограда, Слов'яносербська, Тирасполя. Визначено, що їх історія має типові риси, на підставі чого ми можемо оперувати таким умовним поняттям, як «типове південноукраїнське повітове місто». Розроблено типологію утворення південноукраїнських повітових міст та зміни функціональної належності.

З'ясовано, що одним з найбільш типових південноукраїнських повітових міст є Павлоград, утворення та розвиток якого мають найбільш пересічні риси. Виділено населені пункти, які послідовно виникали на місці сучасного Павлограда: зимівник Матвія Хижняковського (1770-1775), державна військова слобода Матвіївка (1775-1781), державна військова слобода Луганська (1781-1783) та три повітових центри з назвою Павлоград: Павлоград I (на річці Кальміус - 1778-1779), Павлоград II (на річці Солоній - 1780-1783) і Павлоград III (на річці Вовчій - з 1784 р.). На основі анализу показників економичного, демографічного і соціокультурного розвитку доводиться висновок про те, що початок процесу формування специфічно міського модерного середовища Павлограда можна датувати лише початком XX ст.

Таким чином, на підставі дослідження відомих і введення до наукового обігу нових фактів і матеріалів істотно доповнені знання про розвиток південноукраїнських повітових міст кінця XVIII - початку XX ст.

Ключові слова: урбаністика, місто, міське середовище повітове місто, типове південноукраїнське повітове місто, Південна Україна, Павлоград.

урбанізація місто південноукраїнський павлоград

Аннотация

Бушин В.С. Южноукраинский уездный город конца XVIII - начала XX в.: формирование городской среды Павлограда. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2010.

Диссертация является комплексным исследованием процесса возникновения и развития южноукраинских уездных городов в конце XVIII - начале XX в. На основе широкой источниковой базы рассматривается история городов Екатеринославской, Херсонской и северной части Таврической губерний: Александрии, Александровска, Алешек, Ананьева, Бахмута, Бердянска, Верхнеднепровска, Елисаветграда, Мариуполя, Мелитополя, Новомосковска,, Павлограда, Славяносербска, Тирасполя. Установлено, что их история имеет типичные черты, на основании чего мы можем оперировать таким условным понятием, как «типичный южноукраинский уездный город». Разработана типология возникновения южноукраинских уездных городов.

Выяснено, что одним из наиболее типичных южноукраинских уездных городов является Павлоград, возникновение и развитие которого носят наиболее среднестатистические черты. Выделены населенные пункты, которые последовательно возникали на месте Павлограда: зимовник Матвея Хижняковского (1770-1775), государственная воинская слобода Матвеевка (1775-1781), государственная воинская слобода Луганская (1781-1783), а также три уездных центра. Которые носили наименование Павлоград: Павлоград I (на реке Кальмиус - 1778-1779), Павлоград II (на реке Соленой - 1780-1783) и Павлоград III (на реке Волчьей - с 1784 г.). На основе анализа показателей экономического, демографического и социокультурного развития обосновывается вывод о том, что начало процесса формирования специфически городской модерной среды Павлограда можно датировать лишь началом XX в.

Таким образом, на основе исследования известных и введения в научный оборот новых фактов и материалов существенно дополнены знания о развитии южноукраинских уездных городов в конце XVIII - начале XX в.

Ключевые слова: урбанистика, город, городская среда, уездный город, типичный южноукраинский уездный город, Южная Украина, Павлоград.

Annotation

Bushin V.S. Southern Ukraine district town at the end of XVIII - at the beginning of XX centuries: formation of Pavlograd urban environment. - Manuscript.

Dissertation competing for scientific degree of Candidate of History in specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Dnepropetrovsk National University. - Dnepropetrovsk,2010.

The dissertation is the complex research of the process of appearance and evolvement of southern Ukraine district towns at the end of XIX- at the beginning of XX centuries. Basing on the wide source foundation it considers the history of the such towns of Yekaterinoslav, Kherson provinces and the northern part of Tavria province as: Alexandria, Alexandrovsk, Aleshky, Ananyev, Bahmut, Berdyansk, Verhnedneprovsk, Yelisavetgrad, Mariupol, Melitopol, Novomoskovsk, Pavlograd, Slavyanoserbsk and Tiraspol. It is ascertained that their history has typical features on the bases of which we can operate such a conditional designation as “typical Southern Ukraine district town” The typology of southern Ukraine district town appearance has been developed.

It has been found out that Pavlograd is one of the typical southern Ukraine district towns, whose appearance and evolvement have average statistical features. The settlements which appeared successively in Pavlograd location have been distinguished, namely: winter quarters of Matvey Hizhnyakovskiy(the years 1770-1775), state military town outskirts Matveyevka (the years 1775-1781), state military town outskirts Luganskaya (the years 1781-1783) as well as three district centers that were named Pavlograd: Pavlograd I (on the Kalmius river - the years 1778-1779), Pavlograd II (on the Solyonaya river - the years 1780-1783), and Pavlograd III (on the Volchaya river, starting from the year 1784). Analysis of economic, demographic, social and cultural development data has enabled to ground the conclusion that the beginning of the formation process of Pavlograd specifically urban modern environment can be dated back only to early XX century.

Thus, on the bases of the research of the known facts and introduction of new facts and materials into scientific circulation, knowledge about southern Ukraine district town evolvement at the end of XIX- at the beginning of XX centuries has been significantly supplemented.

Key words: town, urban environment, district town, Southern Ukraine, Pavlograd.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Історія населених пунктів України, її міст і містечок, досі, на жаль, відноситься до тем, навіть екстенсивне висвітлення яких не може задовольнити як сучасні наукові, так і дидактичні потреби історичного пізнання. Саме тому останнім часом значно підвищився науковий інтерес до вітчизняної історичної урбаністики загалом та історії міст Південної України зокрема. Ведеться активна джерелознавча і публікаторська робота, друкуються монографії, статті, захищаються дисертації. Особливістю південноукраїнських урбаністичних студій є велика увага до, насамперед, історії великих міст, які з моменту заснування відігравали роль адміністративних центрів краю (Одеса) та губерній (Катеринослав, Херсон), або мали особливий адміністративний статус (Миколаїв). На цьому тлі вивчення історій південноукраїнських повітових міст, практично залишається на рівні містознавчих розвідок, не виходячи на рівень урбаністичних розробок. Особливо такого роду історіографічні лакуни помітні останнім часом, коли значно активізувався краєзнавчий рух і відчувається гостра потреба у розробці регіональної історії України. Якщо вивчення міст губернського рівня вже значною мірою вийшло на рівень урбаністичних досліджень, то наступним кроком повинна стати розробка історичної урбаністики рівня повітового центру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у межах держбюджетної науково-дослідної теми №1-117-06 кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара «Теоретико-методологічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії Наддніпрянської України», номер державної реєстрації 0106U000789.

Об'єктом дисертаційного дослідження є урбанізаційні процеси на території Південної України, які проявилися в утворенні та розвиткові повітових міст Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній.

Предметом дисертаційного дослідження є формування міського середовища південноукраїнського повітового міста кінця XVIII - початку XX ст. на прикладі Павлограда.

Мета дослідження - розкрити сутність процесу розвитку південноукраїнських повітових міст і, зокрема, Павлограда в контексті урбанізації Південної України з моменту виникнення до початку XX століття. Відповідно до поставленої мети, у роботі вирішуються наступні дослідницькі завдання:

- З'ясувати стан наукової розробки теми, розглянути історіографічний доробок як у галузі вітчизняної історичної урбаністики загалом, так і її південноукраїнського компоненту зокрема.

- Розкрити інформаційні можливості джерельної бази дослідження.

- Проаналізувати процес утворення південноукраїнських повітових міст, виявити чинники, що впливали на нього, розробити типологію утворення південноукраїнських повітових міст.

- Розробити функціональну типологію південноукраїнських повітових міст кінця XVIII - початку XX ст., виявити спільні риси в розвитку урбанізаційних процесів, обгрунтувати поняття «типове південноукраїнське повітове місто».

- Дослідити основні етапи, характерні риси, специфіку, основні складові процесу генези та модернізації міського середовища Павлограда.

Хронологічні межі дослідження охоплюють час від виникнення першого поселення на місці Павлограда у 1770 р. до початку революційних подій 1917 р. При дослідженні урбанізаційних процесів в повітових містах Південної України розглядається період останньої чверті XVIII - початку XX ст.

Географічні межі дослідження визначаються територією сучасного міста Павлограда, місцевостями, котрі займав повітовий центр з назвою Павлоград на різних етапах свого розвитку (кінець 70-х - перша половина 80-х рр. XVIII ст.), а також територіями, на яких розташовувалися повітові міста Катеринославської, Херсонської та північної (материкової) частини Таврійської губерній.

Методологія дослідження. Дисертація базується на основних методологічних принципах: історизмі, об'єктивності, науковості. При розробці теми використовувалися такі загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, індуктивно-дедуктивний, логічний, системний, статистичний, класифікації, а також конкретно-наукові (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-порівняльний) та спеціально-історичні (хронологічний, синхронний, періодизації) методи.

Наукова новизна дисертаційного дослідження визначається, передусім, самою постановкою і розробкою проблеми генези, формування та еволюції повітового міста в контексті регіональних урбанізаційних процесів. Це комплексне дослідження, в якому зроблена спроба системно представити процес утворення, становлення, еволюції південноукраїнських повітових міст, визначити типові та індивідуальні риси їх розвитку. Базуючись на сучасному теоретико-методологічному інструментарії, аналізі опублікованих та архівних джерел, значного масиву історичної літератури, автор запропонував типологію утворення та функціонального розвитку південноукраїнських повітових міст. В роботі виділені основні етапи виникнення Павлограда, розглянутий процес формування планувально-архітектурного ансамблю міста, його економічного та демографічного розвитку, формування соціокультурної інфраструктури, роль військових частин, зокрема Луганського пікінерського полку, в становленні міста.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при написанні узагальнюючих наукових праць з історії Південної України, при підготовці нового видання «Історії міст і сіл України». Робота може зацікавити дослідників-урбаністів, котрі вивчають феномен утворення, формування та еволюції міста в специфічних умовах Степової України. Результати дослідження можуть застосовуватись у системі середньої та вищої освіти; при підготовці вузівських курсів та спецкурсів з історії України та української урбаністики кінця XVIII - початку XX ст.; при створенні музейних експозицій. Перспективним є застосування результатів дисертації в програмах зі збереження та відновлення історичної спадщини міста.

Апробація результатів дослідження. Наукова робота пройшла апробацію на конференціях: VII Міжнародна науково-практична конференція «Наука і освіта 2004» (Дніпропетровськ, 2004), VI регіональна науково-практична конференція «Соціально-економічні проблеми регіонального розвитку» (Павлоград, 2004), VII регіональна науково-практична конференція «Соціально-економічні проблеми регіонального розвитку» (Павлоград, 2005), V регіональна краєзнавча конференція «Проблемні питання історії міст і сіл Придніпров'я» (Дніпропетровськ, 2006), IX Всеукраїнська науково-практична конференція «Соціально-економічні проблеми регіонального розвитку» (Павлоград, 2007), Перші Всеукраїнські Яворницькі наукові читання (Дніпропетровськ, 2007), регіональна науково-практична конференція «Історичне минуле Павлоградщини (до Міжнародного Дня музеїв)» (Павлоград, 2008), X Міжнародна науково-практична конференція «Соціально-економічні проблеми регіонального розвитку» (Павлоград, 2008).

Публікації. Основні положення, проміжні результати та висновки дисертаційної роботи знайшли своє відображення у 8 публікаціях, в тому числі 4 у виданнях, визнанних ВАК України фаховими, 4 - у збірниках матеріалів наукових конференцій, та одній монографії.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Загальний обсяг становить 237 сторінок, з яких основний текст - 185 сторінок, список використаних джерел - 31 сторінка, додатки - 20 сторінок. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів (що містять 14 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (335 найменувань), 20 додатків.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено об'єкт, предмет, хронологічні і територіальні межі роботи, її наукову новизну і практичне значення; сформульовано мету і основні завдання, спрямовані на її досягнення; розкрито методологічні засади дослідження і зазначено форми апробації його результатів.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні основи дослідження» проаналізовано стан наукової розробки проблеми, подано характеристику джерел та розкрито методологічні засади роботи.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» розглянуто історіографічний доробок з досліджуваної проблеми. За широтою охоплення можна виділити три рівні: урбаністичні студії вітчизняних та зарубіжних дослідників (вивчення міст Російської імперії, теоретичні дослідження в галузі урбаністики), регіональне містознавство Південної України, дослідження історії окремих міст, зокрема Павлограда. В рамках представлення кожного з цих рівнів можна виділити три історіографічні періоди: дореволюційний (XIX - початок XX ст.), радянський (20-80-ті рр. XX ст.) і сучасний (з початку 90-х рр. XX ст.).

Початок вивченню міста як особливого явища соціального життя покладено ще у XIX ст. К.Ф. Герман, К.А. Неволін, Л.О. Плошинський, П.О. Муллов розробили перші типології міст Російської імперії. На початку XX ст. В.П. Семенов сформулював думку про значне розходження між офіційними містами і населеними пунктами, які мали підстави називатися містами, але не були визнані владою. Він склав власний список міст на основі показника «бойкости» торгово-промислового життя.

Якісно новий етап вивчення міста розпочався в 20-ті рр. XX ст. Тоді склалася оригінальна наукова школа історичного містознавства, яка розглядала міські поселення не тільки і не стільки як центри економічного і політичного життя, а, насамперед, як особливий культурний феномен. Найбільш значними представниками цього напряму були І.М. Гревс та Н.П. Анциферов. Вони вперше у вітчизняній історіографії поставили питання про роль міста як центра генерації культурних цінностей, синтезу новацій і традицій, про міську культуру як соціально-культурний феномен. Після вимушеної перерви лише в 1950-ті рр. з'явилися праці, присвячені історії окремих міст чи обласних міських груп.

В 1950-1980-ті рр. в роботах Я.Є. Водарського, Ю.Р. Клокмана, Б.М. Миронова виявився інтерес до аналізу соціально-економічних і демографічних процесів, розпочалися дослідження з соціальної структури. Намітилися основні проблеми тогочасного містознавства: типологія міст, критерії розподілу поселень на міські і сільські, критерії класифікації міських поселень за соціально-економічними типами.

В 1990-ті рр. розпочався новий етап в розвитку російського містознавства, пов'язаний з врахуванням розробок світової урбаністики. Серед найбільш серйозних напрацювань цього періоду слід відзначити монографії Л.Б. Когана, Т.М. Мастюгіної, О.І. Куприянова, в центрі уваги яких - російський городянин в його повсякденному житті.

З кінця 90-х розвивається нова тенденція - вивчення провінції і, зокрема, провінційного міста. В цьому дослідницькому контексті знаходяться роботи І.Л. Бєлєнького, О.В.Бєрдової, В.М.Бухараєва, В.Н.Козлякова та О.О. Севастьянової. В роботах Л.В. Кошмана, А.П. Шевирьова, В.Л. Глазичева склався новий підхід, який враховує поліфункціональність міста.

Певним підсумком розвитку сучасного російського містознавства стали відповідні розділи в двотомнику Б.М. Миронова. В них докладно розглядаються такі важливі сюжети, як порівняльний аналіз розвитку міста і села в XVIII - на початку XX ст. у контексті їх своєрідності в демографічному, адміністративному, юридичному, соціальному, економічному і культурному відношеннях; зміни соціальної структури російського міста, тенденції демографічного переходу в місті; міська сім'я і внутрішньосімейні відносини; соціальні організації міських станів.

Аналізуючи сучасний стан російського містознавства, можна стверджувати, що воно набуває все менш описового характеру і все більш тяжіє до теоретичних студій. Збільшується інтерес до нових підходів (історія повсякденності, вивчення ментальних структур свідомості городян тощо). Відбувається активне засвоєння досвіду західних урбаністів.

Розвиток української історичної урбаністики виглядає дещо скромніше. Як зазначила один з провідних сучасних фахівців в галузі історичної регіоналістики Я.В. Верменич: «Багатовіковій історії міст присвячено велику кількість літератури, однак теорія містознавства, його понятійний і категоріальний апарати лишаються, принаймі в Україні, слабко розробленими». Великі праці (в тому числі монографічного характеру) почали з'являтися лише починаючи з 50-х років XX ст. (В.О. Романовський, О.С. Компан, Г.К. Швидько). Підсумком досягнень істориків та краєзнавців стала підготовка та видання на межі 60-70-х рр. двадцятишоститомної «Історії міст і сіл Української РСР». Наслідком активізації інтересу до історичної урбаністики в останні роки стала низка захистів дисертацій (А.О. Гуменюк, О.П. Прищепа, Л.М. Шара, Т.О. Щерба, О.М. Головко, В.Б. Молчанов),присвячених містознавчій проблематиці.

У центрі уваги сучасних українських дослідників О. Карліної, О. Тарасової, Д. Чорного загальнотеоретичні основи вивчення міст, опозиції село-місто, столиця-провінція, протиставлення домодерного (середньовічного, традиційного) та модерного (сучасного) міста. Однією з перших спроб узагальнення накопиченого українського урбаністичного матеріалу можна вважати монографію Д.М. Чорного.

В українському містознавстві, відбувається процес засвоєння нових підходів, розвивається галузь теоретичного осмислення описового матеріалу, тривають дискусії з визначення ключових понять.

Вивчення південноукраїнського міста нараховує понад півтора століття. Один з перших дослідників - А. О. Скальковський - у своїх працях розглядав історію виникнення та розвитку міст як наслідок перетворень, що були розпочаті адміністрацією Російської імперії. Започатковану ним традицію продовжили архієпископ Гавриїл (Розанов), єпископ Феодосій (Макаревський), Д.І. Багалій, Я.П. Новицький, Д.І. Яворницький. Головним здобутком цих праць було винайдення та введення до наукового обігу великої кількості архівного та етнографічного матеріалу, що й досі зберігає своє значення, створення перших «міських історій», започаткування традиції вивчення південноукраїнського міста.

Новий етап вивчення історії Південної України розпочинається наприкінці 50-х рр. ХХ ст. з виходом у світ праць О.І. Дружиніної, в яких досліджувався процес заселення Північного Причорномор'я, роль в цьому процесі історичних діячів, соціальну структуру населення, розвиток сільського господарства та промисловості Південної України. Спираючись на підсумкові матеріали ревізій, В.М. Кабузан запропонував періодизацію переселенського руху в Північне Причорномор'я, аналіз етнічного та соціального складу переселенців, темпів заселення окремих районів Новоросії. Особливе значення в історії розвитку південноукраїнської урбаністики мала робота В.І. Тимофієнко. В ній вперше розроблена типологія виникнення міст, досліджені планувальні проекти та принципи міської забудови, опубліковані плани міст, розглянутий внесок фортифікаційного будівництва в урбанізацію краю.

Справжній вибух інтересу до історії південноукраїнських міст спостерігався на межі 1990-х - 2000-х рр. Склалися три осередки південноукраїнської історичної урбаністики: одеський, запорізький і дніпропетровський. В центрі уваги одеських науковців (О.М. Марченко, Н.М. Діанова, С.Б. Надибська) проблеми міського самоврядування, формування населення та соціально-економічний розвиток великих південноукраїнських міст, насамперед, Одеси, а також Херсона, Катеринослава, Миколаїва.

Увага запорізьких дослідників: А.В. Бойко, В.М. Константинової, Р.Л. Молдавського, О.В. Черемісіна, І.М. Черменської - зосередилася на вивченні джерелознавчої бази історії Південної України, дослідженнях адміністративної системи та розвитку місцевого самоврядування.

Значна кількість робіт, присвячених південноукраїнському регіону, виконано в науково-популярному та краєзнавчому жанрах. Переважна більшість цих досліджень стосується історії губернських центрів. Значно менша, але теж представницька, бібліографія колишніх повітових міст, які перетворилися на обласні центри: Єлисаветграда-Кіровограда, Луганська-Ворошиловграда-Луганська, Олександрівська-Запоріжжя. А ось решта повітових міст практично залишаються поза науковою увагою. Типовим їх представником є Павлоград.

Протягом XIX - першої половини XX ст. з'являлися лише згадки про заснування Павлограда. Перший розгорнутий нарис історії міста за авторством М.Г. Єфіменка і М.П. Теселька з'явився у 1967 р. в «Історії міст і сіл Української РСР». У 1967 та 1983 рр. цей огляд було перевидано. Після цього майже два десятиліття панувала суцільна тиша. Лише наприкінці 1990-х - на початку 2000-х в павлоградській пресі розгорнулася дискусія щодо визначення дати заснування міста. Її наслідком, окрім появи значної кількості публіцистичної продукції, стало і стимулювання наукового інтересу. З нагоди 220-річниці міста у 2004 р. побачила світ науково-популярна монографія В.С. Бушина, в якій вперше було зроблено спробу представити життя міста кінця XVIII - початку XXI століття з позицій урбаністичного дослідження.

В цілому, аналіз стану наукової розробки проблематики дисертаційного дослідження дозволяє віднести дану тему до недостаньо розроблених проблем історичної науки і засвідчує необхідність її комплексного наукового вивчення.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» подано документальну основу дисертації. Виходячи з конкретно-історичного характеру даної роботи, структура джерельної бази сформована, насамперед, на основі функціонально-інформаційного принципу, метою якого є найбільш повне розкриття інформаційних можливостей комплексів залучених джерел. Специфікою джерельної бази є те, що головні інформаційні масиви, які зберегалися в архівах повітових міст до Другої Світової війни, в переважній більшості, втрачені. В той же час, включеність цих населених пунктів в системи адміністрування, соціально-економічного та духовно-культурного життя Російської імперії призвело до відкладання відповідних документів в столичних та губернських архівних зібраннях. Ще однією складністю роботи став той зрозумілий факт, що повітові міста ніколи не були в центрі уваги історичної науки, публіцистики, художньої літератури. Цей недолік доводилося компенсувати залученням енциклопедичних довідкових видань. Однак, іноді знайдена в них інформація не відзначається точністю, через що її достовірність знижується. Але повністю відкидати таке джерело було б невірним, бо його використання дозволяє відстежувати тенденції еволюції провінційних міст.

Основними групами неопублікованих архівних джерел, використаних в дисертації, є: 1) «Описания города Павлограда» кінця XVIII та першої половини XIX ст., що зберегаються в РДАДА; 2) документи Харківського земельного банку початку XX ст., що знаходяться в ДАХО; 3) документи фонду Катеринославського губернатора початку XX століття з фондів ДАДО.

Основними групами опублікованих джерел є: 1) імператорські укази, які стосуються надання містам статусів повітових центрів, затвердження гербів та планів міст; 2) офіційно-діловодні документи канцелярії Г.О. Потьомкіна; 3) статистичні матеріали, підготовлені військовим відомством, зокрема «Военно-топографо-статистическое описание Екатеринославской губернии» 1821 р., військово-статистичні огляди Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній 1849 та 1850 рр., а також «Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба» 1863 р., що стосуються Катеринославської та Херсонської губерній; 4) статистичні матеріали, підготовлені міністерством внутрішніх справ, які містяться в «Обзорах Екатеринославской губернии» за 1879, 1880, 1881, 1882, 1883, 1885, 1889, 1890, 1891, 1892, 1894, 1895, 1897, 1898, 1900, 1901, 1902, 1904 рр.; 5) матеріали перепису населення Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній 1897 р., 6) географічно-статистичні атласи, довідники та словники 1784, 1787, 1871, 1910 рр.; 7) пам'ятні книжки, щорічники та адрес-календарі Катеринославської губернії за 1864, 1867, 1889, 1894, 1899, 1910, 1912, 1913, 1914, 1915, 1916 рр.; 8) звіти Павлоградської повітової земської управи черговим повітовим земським з'їздам 1867, 1875, 1879, 1880, 1882, 1883, 1884, 1903, 1908 рр.; 9) енциклопедичні видання кінця XIX - початку XX ст. Наративні джерела представлені спогадами Б.Є. Захави, Є.О. Гурвича, О.В. Аптекмана.

В дисертації використані картографічні та фотографічні джерела з фонду Павлоградського історико-краєзнавчого музею. Зокрема, проект міста Павлограда 1784 р., плани міста Павлограда 1793 і 1799 рр., Височайше затверджений план міста Павлограда 1831 р., які дали можливість зробити висновки про композиційні особливості історичного центру сучасного Павлограда, простежити динаміку територіального розвитку міста в кінці ХVІІІ - середині XIX ст. Фотодокументи - фотографії вулиць, майданів, храмів та окремих будівель - сприяли реконструкції вигляду центральної частини Павлограда на початку XХ ст., його стилевих архітектурних особливостей та зовнішнього вигляду, а також дозволили візуалізувати модернізаційні тенденції розвитку міста. Враховуючи все вищезгадане, можна вважати, що залучена джерельна база є достатньо репрезентативною для вирішення поставлених у дисертації завдань.

У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні основи дослідження» розглянуті визначення поняття «місто» (Ф. Гізо, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Бродель, Н.П. Анциферов, Б.М. Миронов, В.Л. Глазичев). Встановлено, що в історичній науці склалися різні підходи: від обмежених, які вимагають фокусувати увагу на головній ознаці унікального міського поселення окремого регіону і періоду, до дуже широких, які допускають існування «міста взагалі». Проаналізовано специфічні риси міста Російської імперії, а також основні питання дискуссії, яка точиться навколо проблеми датування виникнення міст в сучасній українській історіографії. Запропоновано власний підхід до проблеми датування утворення південноукраїнського повітового міста кінця XVIII -початку ХХ ст., який полягає в тому, щоб першорядною ознакою міста вважати визнання поселення офіційною владою, що включає в себе надання статусу повітового центра. Населені пункти, які існували на цьому місці, повинні розглядатися як окремі, відмінні від повітового міста утворення, що мають з ним територіальний та генетичний континуїтет. Визначено основні функції міста та критерії його модернізації.

При вирішенні дослідницьких завдань здобувач дотримувався принципів історизму, об'єктивності та науковості. Зокрема, застосування принципу історизму означало вивчення основних процесів, що характеризували розвиток південноукраїнського повітового міста, як частини світового та загальноімперського історичного процесу відповідного часу. Принцип об'єктивності означав прагнення до всебічного й неупередженого вивчення теми. Принцип науковості передбачав дослідження історії міста з урахуванням наукової традиції та новітніх розробок в галузі урбаністики, як складної системи, як результату взаємодії багатьох адміністративних, економічних, соціальних, демографічних факторів.

Методологічною основою дослідження стали як загальнонаукові, так і спеціально-наукові методи: історико-генетичний (дозволив показати причинно-наслідкові зв'язки у процесах виникнення південноукраїнського повітового міста), історико-типологічний (дав можливість розробити функціональну та демографічну типології міст), історико-порівняльний (дав змогу порівняти основні характеристики розвитку Павлограда з іншими повітовими містами Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній), хронологічний (сприяв виділенню послідовних етапів в процесі утворення та розвитку Павлограда), синхронний (дав можливість одночасно розглянути та дослідити однакові процеси в різних містах), метод періодизації (сприяв створенню логічної схеми періодизації історіографії питання).

Другий розділ «Типологія південноукраїнських повітових міст кінця XVIII - початку XX століття» присвячений проблемам утворення, економічного розвитку та змінам функціональної належності, дослідженню демографічних показників та процесів забудови південноукраїнських повітових міст.

У підрозділі 2.1. «Типологія утворення південноукраїнських повітових міст» було виявлено, що в процесі формування території Південної України та численних адміністративно-територіальних реформ статус повітових центрів отримували понад 60 населених пунктів. Відповідно до критерію безперервності правового статусу «повітове місто» предметом дослідження стали: Ананьєв, Бахмут, Бердянськ, Верхньодніпровськ, Єлисаветград, Луганськ, Маріуполь, Мелітополь, Новомосковськ, Олександрія, Олександрівськ, Олешки, Павлоград, Слов'яносербськ, Тирасполь.

З'ясовано, що за типологією свого утворення до групи адміністративних центрів належать: Ананьєв, Верхньодніпровськ, Мелітополь, Новомосковськ, Олександрія, Олешки, Павлоград, Слов'яносербськ. До групи військових міст належать: Бахмут, Єлисаветград, Олександрівськ, Тирасполь. До групи ремісничо-торгових міст відносяться Маріуполь та Бердянськ.

У підрозділі 2.2. «Функціональна типологія південноукраїнських повітових міст» було встановлено, що південноукраїнські повітові міста пройшли еволюцію від аграрних міст кінця XVIII - першої половини XIX ст. до промислових та торгово-промислових міст початку XX століття. Протягом кінця XVIII - першої половини XIX ст. більшість повітових міст залишалися аграрними містами з невеликою кількістю дрібних кустарних підприємств, з невеличкою ярмарковою та базарною торгівлею. На їхньому тлі виділялися аграрні міста з достаньо розвиненою кустарною промисловістю і торгівлею: Бахмут, Маріуполь, Новомосковськ. Єлисаветград вже у середині XIX ст. перетворився на потужний торгово-ремісничий центр.

Протягом другої половини XIX ст. більшість південноукраїнських повітових міст (Бахмут, Мелітополь, Новомосковськ, Олександрія, Павлоград, Тирасполь) перетворилися на торгово-ремісничі центри з дрібною промисловістю, орієнтованою, переважно, на переробку сільськогосподарської продукції. Єлисаветград, Луганськ, Олександрівськ та припортові Маріуполь і Бердянськ перетворилися на торгово-промислові центри. На початку XX ст. спеціалізація повітових міст остаточно оформилася і закріпилася. Ми можемо чітко розрізнити три групи міст. Перша: напіваграрні з розвитком переважно кустарної промисловості з переробки сільськогосподарської продукції (Ананьєв, Верхньодніпровськ, Новомосковськ, Олександрія, Олешки). Друга: торгово-промислові зі спеціалізацією на переробці сільськогосподарської продукції і сільськогосподарському машинобудуванні (Бахмут, Бердянськ, Єлисаветград, Мелітополь, Павлоград, Тирасполь). Третя: промислові зі спеціалізацією на переробці сировини та важкому машинобудуванні (Маріуполь, Луганськ, Олександрівськ).

У підрозділі 2.3. «Динаміка чисельності населення південноукраїнських повітових міст» на підставі аналізу статистичних показників було зроблено висновок, що наприкінці XVIII ст. всі повітові міста Південної України були дрібними з населенням меншим за 5 тисяч мешканців. В середині XIX ст. цю умовну межу упевнено перетнули всього 3 міста: Єлисаветград, Новомосковськ, Тирасполь. Протягом другої половини XIX століття відбувається достатньо стрімке зростання населення усіх міст, окрім Слов'яносербська. Найшвидшими темпами зростав Бердянськ - майже у 12 разів. Населення Олександрівська, Маріуполя і Мелітополя збільшилося майже у вісім разів. Населення Єлисаветграда - у понад чотири рази, Ананьєва, Бахмута, Олешок і Павлограда майже втричі, Верхньодніпровська вдвічі, Новомосковська на третину. Єлисаветград (60 тисяч за переписом 1897 року) став багатолюдним середнім містом. Маріуполь, Тирасполь і Бердянськ (перетнувши межу у 20 тис. мешканців) також стали середніми містами. Бахмут, Луганськ і Олександрівськ впритул наблизилися до межі середнього міста. Ананьєв, Мелітополь, Новомосковськ і Павлоград стали достатньо людними малими містами з перспективою перетворення на середні. Верхньодніпровськ і Олешки залишалися малими містами.

Протягом першого десятиліття XX ст. зростання населення більшості повітових міст продовжувалося. За півтора десятиліття - з 1897 по 1913 рр. - населення Луганська зросло майже в три с половиною рази, Олександрівська - в три рази, Новомосковська в понад два рази, Павлограда, Маріуполя, Верхньодніпровська і Слов'яносербська - майже в два рази, Бахмута - в півтора рази, Єлисаветграда, Бердянська і Мелітополя зросло приблизно на чверть, чисельність населення Олешок залишилася практично на місці, а Ананьєва зменшилася майже на третину. Чисельність населення Єлисаветграда наблизилася до межі великого міста (100 тис. мешканців), Луганськ, Олександрівськ і Маріуполь перетворилися на багатолюдні середні міста, Бердянськ залишився середнім містом, а Павлоград, Новомосковськ і Бахмут упевнено стали середніми містами. Верхньодніпровськ, Олешки і Слов'яносербськ залишилися малими містами.

У підрозділі 2.4. «Планувально-архітектурна структура та рівень міського комфорту південноукраїнських повітових міст» було визначено, що головною особливістю південноукраїнських міст було «регулярне» планування: перпендикулярно-паралельне розташування вулиць, орієнтованих у напрямку північ-південь та захід-схід. Проте, від моменту своєї появи й протягом майже всього XIX ст. південноукраїнські міста за особливостями своєї забудови та рівнем комфорту стояли на домодерному рівні. Зміни починаються лише наприкінці XIX - на початку XX ст., коли відбувається процесс забудови центрів міст двох і трьохповерховими кам'яними будинками, центральні вулиці мостяться бруківкою, на них проводиться освітлення (спочатку керосинове, згодом - електричне). Єдиним виключенням на загальному тлі було місто Єлисаветград, де ці процеси розпочалися з середини XIX ст. Функціональна спеціалізація міста та рівень його економічного розвитку накладали свій відбиток на рівень модернізованості. Найпривабливіше виглядали найрозвинутіші міста: Єлисаветград, Маріуполь, Луганськ. Проте, модерний вигляд мали лише центральні частини міст. Околиці, з глинобитними хатами, критими очеретом, у напіваграрних містах та дерев'яними бараками у промислових центрах, не мали ані освітлення, ані брукованих мостових, вони тонули в багнюці і потерпали від перенаселення. Тут закономірність була зворотньою: чим вищим був рівень розвитку міста, особливо промислового, тим бридкішим був вигляд його околиць.

Проведений аналіз надав змогу виявити як спільні, так і специфічні риси розвитку південноукраїнських повітових міст, а на підставі цього ввести та обгрунтувати модель «типового» (ідеального) південноукраїнського повітового міста.

Третій розділ «Утворення повітового міста Павлограда» присвячений дослідженню поглядів істориків на проблему виникнення Павлограда, розгляду основних етапів утворення міста та з'ясуванню ролі Луганського пікінерського полку в цьому процесі.

У підрозділі 3.1. «Проблема виникнення міста Павлограда у вітчизняній історіографії XIX - початку XXІ ст.» виявлено, що єдиної узгодженої точки зору щодо процесу утворення Павлограда дотепер не вироблено. Поміж авторами існують досить суттєві розбіжності у висвітленні ключових подій, датуванні заснування міста і, навіть, локалізації місцезнаходження населених пунктів, які передували повітовому місту з назвою Павлоград.

У підрозділі 3.2. «Етапи утворення міста Павлограда» з'ясовано, що перше місто - повітовий центр - з назвою Павлоград з'явилося у 1778 р. на березі Азовського моря в гирлі Кальміусу. У 1779 р. в зв'язку з переселенням кримських греків воно було перейменовано на Маріуполь. Будівництво повітового центру з назвою Павлоград було вдруге розпочато у 1780 р. на березі річки Солоної неподалік від її впадіння до Вовчої. Втретє Павлоград було засновано у 1784 р. на березі річки Вовчої, неподалік від її впадіння до Самари. На цьому місці у 1770 р. відставним запорозьким полковим старшиною Матвієм Хижняковським було засновано зимівник, який у 1775 р. перетворився на державну військову слободу Матвіївку. У 1781 р. слобода Матвіївка була перейменована на слободу Луганську. У 1784 р. в процесі утворення Катеринославського намісництва слобода Луганська отримала статус міста з назвою Павлоград.

Запропонований перелік етапів утворення повітового міста Павлограда:

1-й етап: заснування у 1770 р. великого зимівника Матвієм Хижняковським.

2-й етап: створення на місці зимівника у 1775 р. військової слободи Матвіївки.

3-й етап: заснування в 1778 р. в гирлі Кальміуса міста Павлограда.

4-й етап: перейменування міста Павлоград на Маріуполь. Заснування міста Павлограда на березі Солоної.

5-й етап: перейменування Матвіївки у першій половині 1781 р. на Луганську.

6-й етап: перейменування слободи Луганської у 1784 р. на Павлоград і надання йому статусу повітового міста.

Таким чином, проведене дослідження цілком підтверджує запропоновану модель типового («ідеального») південноукраїнського повітового міста, невід'ємною рисою якого є надзвичайно висока мобільність в процесі локалізації повітових центрів в останній чверті XVIII ст.

У підрозділі 3.3. «Луганський пікінерський полк та його роль в утворенні міста» розглянуто роль пікінерських частин російської армії в заселенні краю. Зокрема, доведено, що з 1777 до 1783 р. в слободі Матвіївці (згодом - Луганській) розміщувалася спочатку рота, а з 1779 р. штаб-квартира Луганського пікінерського полку. Командував частиною М.І. Кутузов. Саме розквартирування штаб-квартири полку спричинило перейменування слободи Матвіївки на Луганську. У 1784-1785 рр. в Павлограді розміщувався регулярний Маріупольський легкокінний полк, сформований з пікінерів Луганського та Полтавського пікінерських полків. І це відіграло, ключову, поворотну роль в житті слободи. Оскільки пікінерські полки були військово-адміністративними одиницями, слобода Луганська де-факто ставала адміністративним центром. До того ж вона за перевагами свого географічного розташування, економічним розвитком та кількістю населення значно перевищувала формальний центр - повітове місто Павлоград (на річці Солоній). У 1784 р. переносом повітового центру у слободу Луганську формальна сторона питання була приведена у відповідність до фактичної.

Четвертий розділ «Формування міського середовища Павлограда наприкінці XVIII - на початку XX ст.» присвячений висвітленню процесів забудови міста та зміни функціональної належності міської економіки, дослідженню чисельності та етно-релігійного складу міського населення, вивченню процесу формування соціокультурної інфраструктури.

У підрозділі 4.1. «Формування міського архітектурного ансамблю» розглянуто умови місцевості, на якій збудовано місто, проекти розбудови та реальний процес втілення їх в життя, міську топоніміку, процес формування функціональних частин міста та передмість, особливості процесу забудови та специфіку архитектурних споруд. З'ясовано, що згідно проектів Павлограда: 1784 р. і Височайше затвердженого 1831 р. - місто повинно було плануватися як квадрат з паралельно-перпендикулярною орієнтацією вулиць. Але, фактично, у зв'язку з повільним зростанням населення, протягом кінця XVIII - середини XIX ст. забудована була південна половина запланованої території. Лише наприкінці XIX ст. місто увійшло у запроектовані кордони і почалося утворення передмість Приточилівки, Підворок та Пісків. Характеризуючи процес розвитку архітектурного ансамблю, можно зауважити, що з моменту виникнення хати-мазанки та дерев'яні будинки вичерпували будівельні потреби павлоградців. Процес кам'яної забудови починається з середини XIX ст. Лише на початку XX ст. центр міста було забудовано кам'яними двоповерховими будинками.

Протягом кінця XVIII - початку XX ст. повітовий центр Павлоград пройшов шлях від «регулярно» розпланованого великого села, забудованого хатами-мазанками, до міста, центральна частина якого мала достатньо модерний вигляд.

У підрозділі 4.2. «Економічний розвиток Павлограда» з'ясовано, що місто пройшло шлях від аграрного поселення, переважна частина мешканців якого жила натуральним господарством, до достатньо розвинутого торгівельно-промислового центру. Протягом кінця XVIII - першої половини XIX ст. поступово і дуже повільно розвивалася павлоградська торгівля. З 60-х років XIX століття починається процес перетворення аграрно-торгівельного міста на торгівельно-ремісниче. Цей процес завершується у 80-ті рр. В 90-ті рр. XIX ст. починається перехід від торгівельно-ремісничого типу міста до торгівельно-промислового. І вже на початку XX ст. доволі значну долю населення складають робітники невеличких промислових підприємств.

Основною спеціалізацією як павлоградської торгівлі, так і промисловості, було обслуговування потреб сільського господарства. Основним товаром для павлоградських торговців була сільськогосподарська продукція. З кінця XVIII ст. - худоба, з кінця XIX ст. - збіжжя і борошно. Основною функцією павлоградської промисловості була переробка сільськогосподарської сировини, насамперед, зерна. Саме тому понад 90% виробництва припадає на борошномельну галузь. Решта - переробка продукції сільського господарства: салотопні, шкіряні, пивоварні підприємства - та сільськогосподарське машинобудування - виготовлення механічних сільськогосподарських знарядь: сіялок, віялок, бричок тощо.

У підрозділі 4.3. «Населення Павлограда наприкінці XVIII - на початку XX ст.» виявлено, що протягом кінця XVIII - першої половини XIX ст. Павлоград залишався дрібним містом з населенням меншим за 5 тисяч чоловік. З середини до кінця XIX ст. населення зросло до 15 тисяч. У 1902 р. Павлоград перетинає важливу межу - 20 тисяч - і переходить до класу середніх міст. До 1913 р. відбулося зростання населення до 30 тисяч. Такі показники повністю укладаються в загальноросійські та південноукраїнські тенденції. З'ясовано, що Павлоград з моноконфесійного (православного) міста наприкінці XVIII ст. завдяки зростанню іудейської громади протягом першої половини XIX ст. перетворюється на двохконфесійне місто з домінуючими позиціями православних (співвідношення 87% до 13%). Протягом другої половини XIX ст. чисельність іудейської громади зросла вдвічі, але домінування православної общини збереглося (співвідношення 68% до 27%). За цей же час в місті з'явилися ще три невеличкі громади: католицька, мусульманська і протестантська, кількість яких разом нараховувала близько 5%. Протягом першого десятиліття XX ст. православна громада збільшила свою чисельність до 73%, іудейська залишилася практично на тому ж рівні - 26%, решта скоротила свою чисельність до 1%. За етнічною ознакою (точніше за «рідною мовою») населення Павлограда за переписом 1897 р. розподілялося на чотири частини. Перші дві - великоруська та малоруська - приблизно рівні за чисельністю (по 34%), третя - єврейська - 27%, решту складали поляки (2%), татари (1%), німці (0,5%) і представники інших етносів (1%).

У підрозділі 4.4. «Розвиток міської соціокультурної інфраструктури» визначено, що на момент утворення місто не мало специфічно міської соціокультурної інфраструктури: освітніх, суспільних та розважальних закладів. Опис Павлограда 1799 р. не містить згадки, навіть, про «питейные заведения». Перший освітній заклад - повітове училище - з'являється у 1811 р. За даними 1824 р. в місті діяли 3 богадільні та 8 «питейных домов». Така ситуація, з незначними змінами, залишається стабільною до 70-х рр. XIX ст., коли відкриваються середні навчальні заклади - спочатку чоловіча, а згодом і жіноча, прогімназії. Саме з цього моменту розвиток соціокультурної інфраструктури починає прискорюватися. Починає формуватися прошарок інтелігенції, основу якого складає викладацький склад прогімназій (згодом гімназій) та гімназисти, діячі земського та міського самоврядування, чиновники державних установ, офіцери розміщеного в місті 135-го Керч-Єнікольського полку. Кількісне зростання освіченого прошарку міських мешканців дало якісний ефект. Наприкінці XIX ст. в місті з'являється театральний гурток, будується Народна аудиторія, в якій проводяться спектаклі та бали. Під музичним супроводом військового оркестру відбувалися гуляння павлоградського «вищого світу» влітку та ковзанка взимку.

На початку XX ст. в місті швидко розвивається друкарська мережа, з'являються власні літератори (С.М. Сєргєєв-Ценський), які видають книжки в міських типографіях. Виникає павлоградська преса, розвивається мережа благодійних організацій. Все це: формування груп, клубів, об'єднань, товариств, цивілізовані способи проведення дозвілля, поява преси, театру, видавничої справи - є ознаками формування повноцінної соціокультурної інфраструктури. Ці процеси починаються в Павлограді в 70-ті рр. XIX ст., набирають прискорення в 90-ті рр. і дають змогу стверджувати, що на початку XX ст. Павлоград мав більшість ознак міського соціокультурного середовища модерного типу.

У висновках узагальнено результати дослідження, сформульовано основні положення, що виносяться на захист.

Структура вітчизняної історичної урбаністики включає в себе кілька прошарків. Перший - рівень краєзнавчих студій та науково-популярних праць. Другий - узагальнюючі описові роботи наукового характеру. Третій (вищій) рівень - теоретико-аналітичні праці.

Українські автори віддають перевагу першим двом типам робіт. Через це теоретична насиченість досліджень сучасних російських істориків, процес засвоєння ними надбань світової історіографії серйозно випереджає подібні явища в українській історіографії, де описовий підхід домінує над теоретизуванням. Особливістю південноукраїнських урбаністичних студій є велика увага до, насамперед, великих міст. Повітове місто значною мірою залишаються за межами наукового інтересу.

Порівнюючи історії виникнення та розвитку південноукраїнських повітових міст кінця XVIII - початку XX ст., можна зробити висновок, що вони мають багато спільного. На підставі цього введене поняття «типового південноукраїнського повітового міста». Одним з таких був Павлоград. Його утворення, зміни функціональної належності, динаміка чисельності населення, розвиток міського архітектурного середовища мають найбільш пересічні риси.

Типове південноукраїнське повітове місто - це населений пункт, який, як правило, виник на місці запорозького зимівника, утвореного в період Нової Січі (наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. XVIII ст.). Після ліквідації Січі такий зимівник отримував статус державної слободи, яка під час адміністративної реформи 1784 р. ставала повітовим містом. На місці Павлограда послідовно виникали такі населені пункти, як: зимівник Матвія Хижняковського, державна військова слобода Матвіївка, державна військова слобода Луганська, які мали між собою безпосередню територіальну спадкоємність.

Лінійний процес утворення повітового центру ускладнювався або переносом назви з одного населеного пункту до іншого, або зміною розташування населеного пункту. Так, наприкінці 70-х - у першій половині 80-х рр. XVIII ст. послідовно утворилися три повітових центри з назвою Павлоград: Павлоград I (Павлоград на Кальміусі), Павлоград II (Павлоград на Солоній), Павлоград III (Павлоград на Вовчій), які не мали між собою територіального континуїтету.

Виникнення типового південноукраїнського повітового міста зумовлювалося комбінацією як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. До перших ми можемо віднести: процес колонізації, який розпочався в останні роки існування Запорозької Січі, військово-поселенську політику Російської імперії на південних кордонах та адміністративні інтереси влади на території Південної України. До других: розміщення в міжріччі Самари та Вовчої військових поселенців-пікінерів, а безпосередньо в слободі Матвіївці - штаб-квартири Луганського пікінерського полку.