"Правда Руська" у радянській історіографії (1920-ті – перша половина 1960-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

«Правда Руська» у радянській історіографії (1920-ті - перша половина 1960-х рр.)

07.00.06 - історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

БЛАЩУК Світлана Миколаївна

УДК 930.1(655.1)«ХХ»

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української історіографії Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук,

член-кореспондент НАН України

Котляр Микола Федорович,

Інститут історії України НАН України,

головний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Івакін Гліб Юрійович,

Інститут археології НАН України,

заступник директора;

кандидат історичних наук

Ващук Дмитро Петрович,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник.

Захист відбудеться 26 березня 2010 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “_17_” лютого 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор

Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

«Правда Руська» є законодавчою пам'яткою ХІ-ХІІІ ст., важливим джерелом дослідження середньовічного права та соціальних відносин Русі. Вона збереглась у великій кількості списків ХІІІ-XVIII ст. і дійшла до нас у складі збірок літописного або юридичного характеру. Історія дослідження пам'ятки розпочалася ще у ХVIII ст. і триває донині. Мабуть, не було жодної загальної праці з давньоруської історії, автор якої не висловив би своєї думки про «Правду Руську». Кожне покоління дослідників вносило щось нове в розуміння джерела. Утім, історія тексту та укладання окремих списків досі викликає багато запитань, залишається безліч дискусійних проблем, які ще чекають на своє вирішення.

Актуальність теми зумовлена тим, що на сучасному рівні розвитку історичної науки принципового значення набувають поглиблені дослідження окремих проблем вітчизняного історіографічного процесу, які, своєю чергою, дозволяють не лише збагатитися досвідом минулих поколінь та досягти дальшого поступу, а й застерегти наступні від уже зроблених помилок та осмислити актуальні проблеми спадковості й розриву історіографічної традиції.

Рубіж десятиліть, століть, тисячоліть сприяє роздумам над тим, який досвід здобуло людство, на якому етапі свого розвитку воно перебуває, який доробок попередників отримало у спадок та чи варто приймати на віру наукові теорії і висновки минулого. Новий соціополітичний аспект життя України останніх двох десятиріч стимулював кардинальну переоцінку змісту знань, розширення сфери досліджень і пошук нових теоретико-методологічних регулятивів для інтерпретації й реконструкції подій власної історії. Крім того, відбувається природний процес поглибленого студіювання джерел. Сучасні історики прагнуть по-новому читати, здавалося б, уже давно прочитані та вивчені джерела, знаходячи багато нових, недосліджених моментів, які збагачують наше знання про той чи інший історичний період. Такі дослідження мають бути неупередженими та враховувати доробок попередників. Висвітлення історіографічних проблем у такому аспекті дозволяє не лише узагальнити історичний досвід з тієї чи іншої проблематики, а показати взаємодію науки і суспільства у широкому соціально-політичному та соціокультурному контекстах, з'ясувати механізм змін у науці відповідно до суспільних проблем та певної політичної ситуації.

Визначна історико-правова пам'ятка «Правда Руська» у 1920-х рр. опинилася у фокусі наукових зацікавлень багатьох учених, що спричинило своєрідний сплеск в її студіюванні. Проте одночасно з інтелектуальними векторами, зумовленими фаховими інтересами вчених-медієвістів та дослідницькими програмами окремих інституцій, на вивчення «Правди Руської» значний вплив справляло соціокультурне середовище. Виявлення й аналіз інтелектуальних, соціокультурних та політико-ідеологічних чинників належить до провідних сюжетів нашої роботи, надає їй своєрідної привабливості, оскільки пов'язує інтелектуальну та соціальну історію науки і елементи біографістики, проблемну історіографію та історію видання цієї законодавчої пам'ятки тощо. Саме ці фактори значною мірою визначали логіку і спрямованість нашого дослідження, зокрема його періодизацію, яка і на сьогодні становить неабиякий інтерес в плані історії науки, її інтелектуальної та соціокультурної площини.

Зв'язок із науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконана в рамках планів наукових досліджень Інституту історії України НАН України, зокрема тем відділу української історіографії - «Історія української історичної науки: методологія, джерела та персоналії» (державний реєстраційний номер 0106U002971) і «Академічні та доакадемічні образи українського історіописання» (державний реєстраційний номер 0109U004074).

Мета дослідження полягає в комплексному системному аналізі всіх компонентів історичного процесу, які відображають процес вивчення та видання «Правди Руської» в контексті розвитку історичної думки у СРСР. Для досягнення мети поставлено наступні наукові завдання:

· провести евристичну роботу з виявлення та введення до наукового обігу матеріалів і документів, пов'язаних з історіографічним процесом дослідження «Правди Руської»;

· з'ясувати наукові та політико-ідеологічні передумови й причини повернення до вивчення давньоруських пам'яток у 1920-1930-х рр.;

· визначити місце та роль джерелознавчих студій у загальному історіографічному процесі зазначеного періоду;

· дослідити процес виникнення та діяльності наукових установ, товариств, комісій, головною метою яких було опрацювання історичних джерел і, зокрема, «Правди Руської»;

· виокремити та висвітлити персональний внесок радянських учених, у тому числі українських, у процес дослідження та видання «Правди Руської», а також провести історіографічний аналіз цього внеску;

· показати самобутній характер студій окремих вчених та критику їх поглядів опонентами, виявити «знакові постаті» в дослідженні даного питання;

· виділити основні етапи дослідження радянськими істориками «Правди Руської» та з'ясувати причини такого перебігу подій;

· проаналізувати найголовніші концептуальні ідеї, теорії і схеми, пов'язані з історією місця та часу виникнення «Правди Руської».

Об'єктом вивчення у дисертації став історіографічний процес на теренах радянської медієвістики 1920-х - першої половини 1960-х рр. у контексті вивчення «Правди Руської».

Предметом дослідження є сукупність наукових текстів, пов'язаних зі студіюванням «Правди Руської», створених у СРСР протягом зазначеного періоду.

Хронологічні рамки. Дисертація охоплює часовий проміжок, окреслений 1920-ми - першою половиною 1960-х рр. Цей період позначений трансформацією історичної науки у СРСР, пов'язаною з утвердженням методології «марксизму-ленінізму» у сталінській інтерпретації та певним поверненням до традиційної парадигми історії. Нижня межа (початок 1920-х рр.) відповідає першим спробам декларування в радянській історичній науці поглядів на історію Русі. Верхня хронологічна межа - 1960-ті рр. Конкретніше горішньою межею можна вважати 1963 р. - рік виходу третього тому академічного видання «Правди Руської». Ретроспективно розглядаються і праці істориків попередніх періодів із метою з'ясування витоків та наукових передумов побутування тих чи інших теорій стосовно спірних питань історії «Правди Руської».

Територіальні межі обумовлені місцем розташування історичних інституцій та наукових центрів СРСР 1920-х - 1960-х рр., де на той час працювали дослідники даної проблематики.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження як у цілому, так і в переважній більшості своїх структурних частин є концептуально і фактографічно оригінальною працею, що побудована із залученням великого комплексу раніше не задіяних або недостатньо задіяних архівних матеріалів із 14 архівосховищ Москви, Санкт-Петербурга та Києва, які, відповідно, уперше вводяться до наукового обігу. Це матеріали з архівних фондів М. Богословського, С. Юшкова, Л. Черепніна, О. Яковлєва, М. Тихомирова. Зокрема, виявлено велику кількість неопублікованих матеріалів істориків першої половини ХХ ст., що стосуються теми нашого дослідження і мають значну історіографічну цінність. Йдеться про невідомі широкому колу фахівців вузівські та науково-популярні лекції, тези доповідей і самі доповіді, статті, рецензії, листи тощо за автографом зазначених вчених або інших науковців, праці яких з різних причин відклалися в особових фондах згаданих істориків.

Також вперше до наукового обігу залучені документи і матеріали багатьох архівосховищ, в яких міститься цінна інформація про особливості історіографічного процесу у СРСР зазначеного періоду взагалі та про перебіг дослідження і публікації давньоруських юридичних пам'яток зокрема.

На основі опублікованих та неопублікованих матеріалів з'ясовано наукові й політико-ідеологічні передумови дослідження давньоруських джерел, а також ряд аспектів, які стосуються взаємодії ідеології та науки, окреслено особистий внесок переважної більшості істориків, причетних до дослідження «Правди Руської» тощо.

Практичне значення. Авторські висновки, узагальнення, спостереження, припущення, а також емпіричні матеріали, зокрема додатки, можуть бути використані для створення синтетичних праць з української та будь-якої іншої східнослов'янської/східноєвропейської історіографії, спецкурсів, видань довідкового характеру, персонологічних досліджень, при підготовці до друку збірників документів 1920-х - 1960-х рр.

Особистий внесок здобувача. Винесені на захист основні положення та висновки одержані дисертантом самостійно.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданнях відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. Окремі її положення та висновки оприлюднювались у виступах, повідомленнях та тезах доповідей на міжнародних та вітчизняних наукових форумах, зокрема: IV міжнародній науковій конференції «История науки и техники» (6-8 грудня 2004 р., м. Санкт-Петербург); Міжнародній науковій конференції «Этноцентризм и толерантность: альтернативы социокультурной интеграции» (8-10 грудня 2004 р., м. Іжевськ); VI міжнародних науково-практичних читаннях пам'яті українського фольклориста М.М. Пазяка «Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків» (23 квітня 2005 р., м. Київ); Міжнародній науковій конференції «Проблеми етносоціального та етнокультурного розвитку Київської Русі та слов'янський світ» (24 травня 2005 р., м. Київ); Міжнародній науковій конференції до 100-річчя від дня народження академіка Л.В. Черепніна «Общество, государство, верховная власть в средние века и раннее новое время в контексте истории Европы и Азии (Х-XVIII ст.)» (30 листопада - 2 грудня 2005 р., м. Москва); Читаннях пам'яті доктора історичних наук, професора А.Г. Кузьміна «Актуальные проблемы истории России эпохи феодализма» (14 вересня 2007 р., м. Москва); Міжнародній науковій конференції «Осмислення спадщини Давньої Русі: Галицько-Волинське князівство в історіографії» (26-27 жовтня 2007 р., м. Львів); Міжвузівській науковій конференції студентів, аспірантів та молодих учених «Ноябрьские чтения - 2008» (17-20 листопада 2008 р., м. Санкт-Петербург).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено у 17 публікаціях, 8 з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 316 сторінок, із них 179 - основного тексту. Список джерел і літератури містить 818 найменувань і займає 85 сторінок. Додатки подаються на 52 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету й основні дослідницькі завдання; окреслено новизну і практичне значення роботи, її зв'язок з науковими програмами, представлено відомості про апробацію одержаних результатів.

Перший розділ - «Історіографія, джерела та методи дослідження» - складається з трьох підрозділів, де проаналізовано стан наукової розробленості теми, її джерельну базу та теоретико-методологічні особливості. З'ясовано, що в історіографічному доробку із задекларованої теми існує мало спеціальних праць.

При аналізі наукової літератури нами застосовано проблемно-хронологічний підхід. У загальному історіографічному процесі дослідження даної теми виділено такі періоди: 1) XVIII - перша половина XIX ст.; 2) друга половина XIX - початок XX ст.; 3) 1920-1930 рр.; 4) 1940 - перша половина 1950-х рр.; 5) друга половина 1950-х рр. - 1991 р.; 6) кінець XX ст. - початок XXI ст.

Відкрив «Правду Руську» В. Татищев у XVIII ст., досліджуючи Академічний список Новгородського І-го літопису. Перша згадка про «Правду Руську» належить академіку, професору юриспруденції і політики Ф. Штрубе де Пірмонту (1756 р.), який був знайомий із рукописом праці В. Татищева, а перша публікація А. Шлецеру (1767 р.).

Серед праць істориків XVIII-ХІХ ст. особливо відзначимо роботи М. Калачова Калачов Н.В. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды. Рассуждение, писаное для получения степени магистра кандидатом прав Николаем Калачовым. - М.: Типография Августа Семена, 1846. - [2], VIII, 158, [5] c.; 3 л.табл., М. Владимирського-Буданова Владимирский-Буданов М.Ф. Хрестоматия по истории русского права. - Вып. I. - Ярославль: Типография Г. Фальк, 1871. - 246 с. та В. Сергеєвича Сергеевич В.И. Русская Правда в четырёх редакциях по спискам Археографическому, Троицкому и князя Оболенского с дополнениями и вариантами из других списков. - СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1904. - ХХІІ, 51 с.; 2 л. факс., які ознаменували цілу епоху у вивченні «Правди Руської» та стали важливим кроком уперед не лише на межі століть, але й у ХХ ст. Саме ці дослідники вперше здійснили класифікацію списків, розподілили текст на статті, а також виконали археографічні публікації на основі всіх відомих на той час списків. І нехай, із погляду сучасного розвитку історичної науки ці дослідження подеколи викликають чимало заперечень, а то й незрозумілих трактувань, та все ж для свого часу вони були етапними, відігравши неабияку роль при підготовці наукових видань «Правди Руської», вплинувши на історіописання радянського періоду. Історики ХХ ст. відштовхувались від напрацювань своїх попередників.

Черговою точкою відліку дослідницької праці над «Правдою Руською» став період 1920-х - початку 1930-х рр., коли гостро постало питання нового видання «Правди Руської». На цей час припадає і постановка проблеми студіювання історіографії давньоруської пам'ятки.

Найбільшу за часом та значенням епоху дослідження «Правди Руської» склав період роботи радянських учених над тритомним академічним виданням пам'ятки, якою керував академік Б. Греков. До цієї діяльності були залучені найкращі дослідники того часу: В. Любимов, М. Богословський, Г. Гейєрманс, Є. Карський, В. Гейман, М. Лавров, Г. Кочин, С. Юшков, М. Тихомиров, А. Насонов, Б. Романов, С. Валк, Л. Черепнін, Б. Рибаков, О. Зимін та ін. Першим серед радянських істориків, хто розпочав дослідження історіографії «Правди Руської», був С. Валк. Саме йому доручили підготувати нарис із даної проблематики для академічного видання джерела. Утім, до названої праці нарис так і не був підготовлений. Пізніше дослідник планував написати монографічну студію, проте і вона не була завершена та залишилася лише у чернетках та окремих працях ученого. С. Валк написав низку статей Валк С. И.Н. Болтин и его работа над Русской Правдой // ТОДРЛ. - М.; Л., 1958. - Т. 14. - С. 650-654; Его же. Русская Правда в изданиях и изучениях 20-40-х годов XIX в. // Археографический ежегодник за 1959 год. - М., 1960. - С. 194-255; Его же. Русская Правда в изданиях и изучениях XVIII - начала XIX века // Археографический ежегодник за 1958 год. - М., 1960. - С. 124-160; Его же. Татищевские списки Русской Правды // Материалы по истории СССР. - М.: Издательство АН СССР, 1957. - Вып. V: Документы по истории XVIII в. - С. 607-657., в яких висвітлюються перипетії, пов'язані з підготовкою праць із тематики «Правди Руської». Зокрема, він врахував діяльність Підкомісії з підготовки до видання «Руської Правди», що діяла в 1928-1929 рр. при АК АН СРСР, і подальший вплив її членів на розвиток історичної науки у цілому та археографії й джерелознавства зокрема. Надалі в історіографічній традиції радянської доби подібні розвідки не планувалися. Однак, розглядаючи проблеми давньоруського літописання, політичної та соціально-економічної історії Русі, вчені не могли оминути питання, пов'язані з дослідженням та виданням «Правди Руської».

Уже з 1940 р. дослідники у своєму розпорядженні мали найбільш повне видання «Правди Руської» Правда Русская / Под общ. ред. Б.Д. Грекова. - Т. I: Тексты. - М.; Л.: Издательство АН СССР, 1940. - 506 с.; Т. II: Комментарии. - М.; Л., 1947. - 864 с.; Т. III: Факсимильное воспроизведение текстов / Отв. ред. тома А.А. Новосельский. - М., 1963.- 471 с., підготовлене колективом учених АН СРСР під керівництвом Б. Грекова. Але не всі історики позитивно сприйняли положення, закладені у даному виданні. Багатьом видалося замало аргументів при доведенні тих чи інших історичних теорій, завдяки чому вивчення пам'ятки перейшло на новий рівень.

Так, у 1941 р. М. Тихомиров у своєму «Исследовании о Русской Правде» Тихомиров М.Н. Исследование о Русской Правде. Происхождение текстов. - М.; Л.: Издательство АН СССР, 1941. - 254 [2] c. доповнив класифікацію списків, здійснену для академічного видання В. Любимовим, обґрунтував і пояснив проблемні питання щодо походження редакцій пам'ятки, а також подав хронологічно впорядкований історіографічний огляд. Автор проаналізував праці як попередників, так і своїх сучасників, при цьому велику увагу приділив роботам С. Юшкова.

Цікавим феноменом цього періоду постає робота С. Юшкова Юшков С.В. Русская Правда. Происхождение, источники, её значение. - М.: Гос. изд. юрид. литературы, образцовая типография им. Жданова, 1950. - 380 с., яка здійснювалася в рамках академічного проекту ВУАН у 1920-1930-х рр., проте історик проводив її відмежовано від загально академічного дослідження. Він не сприймав погляди, що суперечили його власним, та залишався до кінця життя вірним своїй точці зору. Цим його праця виділяється серед інших.

Із другої половини 1950-х рр. розпочався новий етап в історії дослідження «Правди Руської». На цей час практично завершився період виявлення й вивчення нових списків пам'ятки та почалося критичне опрацювання, переосмислення доробку попередників, їх методів пізнання писемних пам'яток та зроблених ними висновків. Нове покоління дослідників велику увагу приділяло соціально-економічній і політичній історії. Нові розвідки ґрунтувалися на фундаментальній джерельній базі та апелювали до попередніх напрацювань, цим самим продовжили історіографічну традицію. Серед науковців цього періоду у першу чергу треба назвати Б. Романова та О. Зиміна.

Праця Б. Романова «Люди и нравы древней Руси» побудована на аналізі давньоруських джерел і, у першу чергу, «Правди Руської». Саме у цьому юридичному документі, як вважає дослідник, можна почерпнути найбільше інформації для висвітлення запропонованої ним проблематики.

«Правда Русская» О. Зиміна Зимин А.А. Правда Русская. - М.: Древлехранилище, 1999. - 424 с. (написана в 1960-х - 1970-х рр.) стала підсумком 40-річної діяльності вченого у царині вивчення історії руського права. У книзі висвітлюється практично весь комплекс джерелознавчих проблем, пов'язаних із пам'яткою. Праця була задумана автором як своєрідний підсумок 250-річного вивчення історії тексту «Правди Руської». О. Зимін розробив продуману й у цілому доведену хронологічну схему формування головного юридичного кодексу Русі. В історіографічному огляді автор коротко характеризує всі важливі здобутки попередників. Також ним було вдосконалено та доповнено складений В. Любимовим для академічного видання перелік списків «Правди Руської». Монографія О. Зиміна підсумовує певний етап у дослідженні пам'ятки, заохочуючи нове покоління істориків до формулювання власної позиції.

Не можна залишити поза увагою роботу М. Свердлова «От Закона Русского к Русской Правде» Свердлов М.Б. От Закона Русского к Русской Правде. - М.: Юрид. лит., 1988. - 176 с., в якій автор досить лаконічно, проте чітко, простежив витоки та існуючу історіографічну традицію стосовно дослідження «Правди Руської».

Велику увагу дискусійним проблемам у дослідженні пам'ятки та історії Русі приділили Л. Мілов та Я. Щапов. Серед сучасних російських дослідників варто згадати О. Петрова та його працю «От язычества к Святой Руси. Новгородские усобицы» Петров А.В. От язычества к Святой Руси. Новгородские усобицы. К изучению древнерусского вечевого уклада. - СПб.: Издательство Олега Абышко, 2003. - 352 с., де в розділі «Грамоты Ярослава» автор досить детально зупинився на питанні ототожнення в історіографії «Правди Руської» з «грамотами Ярослава».

У сучасній вітчизняній історичній науці спостерігається пожвавлення та зростання наукового інтересу до проблем дослідження давньоруських джерел. П. Толочко у праці «Ярослав Мудрий» Толочко П.П. Ярослав Мудрий. - К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2002. - 272 с.; іл. уперше у сучасній історіографії здійснив археографічну публікацію «Правди Руської» Короткої редакції та подав історіографічний огляд досліджень і видань попередників. Текст подається за академічним виданням 1940 р. з урахуванням зауважень та доповнень О. Зиміна в названій монографії.

Останнім часом «Правда Руська» привернула увагу і О. Толочка Толочко А.П. Краткая редакция Правды Руской: происхождение текста. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - 136 с. - (Ruthenica. Supplementum 2).. Він опублікував ряд статей та монографічне дослідження, присвячені «Короткій Правді», в яких детально зупинився на причинах виникнення пам'ятки і проблемах взаємодії різних редакцій та ізводів. У додатках він подав Академічний та Синодальний списки.

Серед процесів, які останнім часом відбуваються у вітчизняній історії права, можна побачити зростання інтересу дослідників до наукознавчих проблем, узагальнення і переосмислення творчих здобутків минулих поколінь. Важливим та необхідним є започатковане Інститутом держави і права ім. В. Корецького НАН України видання «Антологія української юридичної думки». У другому томі, який має назву «Історія держави і права України. Руська Правда», уміщено майже всі дослідження українських істориків першої половини ХХ ст. про «Правду Руську».

Підсумовуючи, можна сказати, що власне історіографія питання про дослідження та видання «Правди Руської» в радянській історичній науці є невеликою. Їй властива фрагментарність і непослідовність у вивченні проблематики, багато аспектів теми залишилися поза увагою. З огляду на це, дисертацію виконано головним чином на основі різного роду архівних джерел. Довелося звертатися до невиданих праць, листування тощо. Також використано значний масив дотичної історіографічної та історичної літератури. Для повноцінного розкриття теми широко залучалися архівні джерела, що зберігаються у 28-ми фондах 14-ти архівосховищ Києва, Москви та Санкт-Петербурга.

Джерельна база дослідження представлена комплексом різноманітних опублікованих і неопублікованих матеріалів. Вона складається з таких груп: 1) наукові та науково-популярні праці дослідників, насамперед вказаного періоду, а для з'ясування підґрунтя досліджень періоду ХХ ст. залучено також доробок попередників; 2) документи, пов'язані з діяльністю наукових установ історичного профілю; 3) матеріали партійно-державних інституцій, які засвідчують їх політику в галузі історичної науки; 4) епістолярій істориків.

У роботі використано документи, що зберігаються у Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України (ЦДАМЛМ України), інститутах архівознавства та рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, а також науковому архіві Інституту історії України Національної академії наук України.

Документи й матеріали Ф. 1 (ЦК КПУ) ЦДАГО України сприяють відтворенню певних аспектів взаємовпливу між представниками історичної науки та владних структур, допомагають реконструювати роль ідеологічних чинників. Важливий матеріал дають особові фонди окремих вчених, що зберігаються у ЦДАМЛМ України та Інституті архівознавства НБУВ. У зазначених архівних установах перебувають особові фонди С. Юшкова (Ф. 1292 - ЦДАМЛМ та Ф. 221 - ІА НБУВ).

Залучено також справи Ф. X (ВУАН) Інституту рукопису НБУВ. Збережені тут документи висвітлюють реалії, що стосуються стану та розвитку української науки 1920-х - першої половини 1930-х рр., а також процесу роботи над «Правдою Руською» українських вчених. Із фондів наукового архіву Інституту історії України Національної академії наук України використано матеріали, що допомагають висвітлити роботу співробітників цієї академічної установи у царині досліджень давньоруської юридичної пам'ятки.

Велике значення для розкриття досліджуваної теми мають документи й матеріали задіяних фондів державних і відомчих архівосховищ Російської Федерації - Москви та Санкт-Петербурга.

Значний комплекс джерел сконцентровано в Архіві Російської академії наук (м. Москва). Представлений він двома великими групами: матеріалами, що зберігаються в особових фондах вчених (Ф. 636. М.М. Богословський, Ф. 665. О.І. Яковлєв, Ф. 693. М.М. Тихомиров, Ф. 1548. В.І. Пічета, Ф. 1791. Л.В. Черепнін, Ф. 1819. О.В. Чернов, Ф. 1890. В.Т. Пашуто) та репрезентованими загальними фондами академічних наукових підрозділів і установ (Ф. 394. Відділення суспільних наук АН СРСР, Ф. 457. Відділення історії і філософії АН СРСР, Ф. 1577. Інститут історії АН СРСР).

Дещо менший за обсягом джерельний пласт представлений у науковому архіві Інституту історії матеріальної культури (м. Санкт-Петербург). Це - Ф. 2 (Державна академія історії матеріальної культури) (з річним описом), Ф. 35 (Інститут історії матеріальної культури ім. Н.Я. Марра), Ф. 312 (Інститут історії матеріальної культури). Окрім протоколів, тематичних планів, стенограм засідань тут відклалися деякі авторські рукописні праці.

Залучено також джерельні матеріали з архівосховища філіалу АРАН у м. Санкт-Петербург (Ф. 133. Археографічна комісія Академії наук СРСР). У цьому фонді зберігаються найважливіші стенограми та протоколи засідань історичних інституцій 1936-1938 рр., які відбувалися при підготовці академічного видання.

У науковому-дослідному архіві Інституту історії РАН (м. Санкт-Петербург) перебуває особовий фонд визначного російського вченого С. Валка (Ф. 297), документальна спадщина якого важлива для сучасних дослідників. Досить інформативними є його нотатки та робочі матеріали, які слугували джерелами для відповідних праць. Також у фонді дослідника відклались особисті документи В. Любимова, архів якого наразі не знайдено у жодному архівосховищі Російської Федерації.

Серед опублікованих матеріалів джерельну базу, насамперед, становлять праці дослідників, які брали активну участь у підготовці академічного видання (Б. Греков, В. Любимов, М. Богословський, М. Лавров, Г. Кочин, Г. Гейєрманс, В. Гейман, Є. Карський, С. Юшков, М. Тихомиров, Б. Романов, С. Валк, А. Насонов, Л. Черепнін, Б. Рибаков, О. Зимін тощо).

Опублікований документальний матеріал, пов'язаний із діяльністю наукових установ історичного профілю, у дисертації представлено українською складовою, тобто він висвітлює діяльність українських радянських академічних структур. Насамперед, до дослідження залучені два збірники, упорядковані і видані в останнє десятиріччя - «У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.)» (у 2 ч.) та «Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР (1936-1941 рр.)». Документи і матеріали партійно-державних інституцій, які засвідчують їх політику в галузі історичної науки, у першу чергу представлені їх публікаціями в періодичних виданнях та в окремому збірнику «Матеріали до викладання історії народів СРСР», що вийшли у 1930-х рр. Означені вище джерела допомагають висвітлити взаємодію владних структур та інституцій історичної науки, виокремити вплив політико-ідеологічних чинників на роботу певних вчених.

Отже, залучена до дисертації джерельна база є достатньо репрезентативною, що дозволяє вирішити поставлені дослідницькі завдання.

Методологічною основою роботи стали принципи історизму, системності та наукової об'єктивності. Вони зумовили поєднання загального, особливого і специфічного, конкретний аналіз означених явищ за певних умов, а також науково-об'єктивну інтерпретацію текстів джерел.

Для вирішення поставлених у роботі завдань застосовувалися загальні та спеціально-історичні наукові методи. Головним у дисертаційному дослідженні є історико-генетичний метод, який дає можливість бачити явище у розвитку. Для досягнення мети у дисертації використано метод факторного аналізу, який застосовано задля виявлення й розгляду соціокультурних, інтелектуальних, ідеологічних, культурних та інших чинників, зокрема стосовно визначення ступеня їх впливу на науково-історичний процес; системний метод, який застосовано для окреслення історіографічних ситуацій, що склалися в радянській історичній науці, їх перебігу, інституціональних та інтелектуальних компонентів тощо; історико-порівняльний метод, який використано для зіставлення наукових підходів, гіпотез і поглядів різних учених, зокрема в опублікованих та неопублікованих текстах; діахронний метод - для вивчення послідовності й наступності розгортання радянської історичної думки в контексті вивчення «Правди Руської»; синхронний метод ужито для з'ясування міри впливу соціокультурних (ідеологічних, політичних та інших) чинників на науково-історичну думку на різних етапах студіювання давньоруського джерела; структурно-функціональний метод використано щодо визначення ролі і внеску інституціональних складових (інститутів, комісій та ін.) у процес студіювання й видання «Правди Руської»; типологічний метод - для виявлення та встановлення видового й жанрового розмаїття текстів, пов'язаних із вивченням «Правди Руської»; хронологічний метод, який дозволяє здійснювати огляд історичних праць у порядку їх написання та видання; проблемно-хронологічний метод, що дає змогу виявити динаміку соціальних, політичних та інтелектуальних змін у науковому середовищі досліджуваного періоду тощо.

Охоплена дисертацією проблематика тісно переплітається зі сферою студій з історії держави та права, визначає також потребу застосування полідисциплінарного комплексного підходу.

У другому розділі - «Дослідження «Правди Руської» в період становлення радянської науки (1920-ті - перша половина 1930-х рр.)», що складається з п'яти підрозділів, в яких розглянуто стан історичної науки та освіти в 1920-1930-х рр. і початок роботи дослідників щодо розшуку та опрацювання текстів давньоруської юридичної пам'ятки - «Правди Руської». Показано, що розвиток історичної науки був досить складним, але водночас продуктивним. Саме у цей час було започатковано багато наукових проектів, реалізованих уже набагато пізніше і не завжди їх ініціаторами. Цей період був перехідним етапом від історіографії XIX ст. до сучасної історичної науки.

На початку 1920-х рр. вивчення проблем історії Русі перебувало на периферії дослідницьких інтересів. У 1921 р. відбулася реорганізація викладання суспільних наук. У вищих навчальних закладах курс історії обмежився лише вивченням економічного розвитку та революційного руху в Росії у ХІХ - на початку ХХ ст. Ситуацію у вузах академік Б. Рибаков описав так: «Студенти-історики, як і студенти-археологи, теж не цікавились ані Київською Русю, ані давниною взагалі, вважалось, що це “втеча від сучасності”, що вивчати слід тільки події, які відбувалися лише позавчора. Тому викладати в той час історію починали з періоду декабристів. Як наслідок, видання посібників та хрестоматій з давньоруської історії втрачало сенс. Звичайно, будь-яка наукова чи то освітня установа не могла ставити у власний план видання джерел “непотрібних” та “шкідливих” для студентів». Проте дослідники не припиняли своїх пошуків. Стикаючись з упередженістю, нерозумінням й ідеологічним тиском з боку влади, вони здебільшого були змушені на власний розсуд продовжувати роботу.

Наприкінці 1920-х рр. ситуація дещо змінилася, назріло питання про нове видання давньоруських пам'яток, у тому числі і «Правди Руської», оскільки дореволюційні публікації на той час уже застаріли. Саме для підготовки нового наукового видання і було створено спеціальну Підкомісію з підготовки до видання «Руської Правди» при АК АН СРСР на чолі з академіком Є. Карським (секретарем підкомісії було обрано Б. Грекова). До її складу ввійшли відомі спеціалісти з середньовічного російського та західноєвропейського джерелознавства - М. Богословський, О. Пресняков, П. Васенко, В. Гейман, М. Присьолков, І. Яковкін, В. Любимов, М. Сперанський, Д. Єгоров, Ю. Готьє, М. Любавський, Д. Петрушевський. І хоча робота цього науково-дослідного осередку протікала мляво, а невдовзі взагалі припинилася, однак саме існування підкомісії стало поштовхом для багатьох радянських дослідників в їх праці та поклало початок здійсненню одного з найкращих археографічних і наукових проектів радянської доби - академічного видання «Правди Руської».

Дисертантом вивчено праці істориків цього періоду та перші спроби академічних видань пам'ятки: Є. Карського (1930 р.) і С. Юшкова (1935 р.), а також навчальний посібник, який вийшов за редакцією Б. Грекова (1934 р.), що було частиною великого академічного проекту. Ці видання стали рубіжними між працями дореволюційних істориків та академічним виданням 1940 р. Особливу увагу ми приділили академіку М. Богословському, котрий суттєво вплинув не стільки на власне процес дослідження джерела, скільки на підготовку професійних джерелознавців у Московському університеті. Саме його учень В. Любимов зробив найвагоміший внесок у дослідження «Правди Руської».

Нами вивчено діяльність Комісії для виучування історії західноруського та українського права, а також інших структурних підрозділів ВУАН у царині проблем давньоруського права. Певні дослідження проводилися й істориками в еміграції, які прагнули дати в руки своїх молодих послідовників джерела. Тож позитивним є той факт, що «Правду Руську» було перекладено англійською мовою, тобто зацікавлення давньоруськими джерелами поширювалося у світі.

У третьому розділі - «Дослідження та видання «Правди Руської» в рамках академічних проектів (друга половина 1930-х - перша половина 1960-х рр.)», що складається з п'яти підрозділів, відбито головним чином процес підготовки академічного видання давньоруського джерела й проаналізовано погляди дослідників, які відрізнялися оригінальними підходами до вирішення окремих дискусійних питань, пов'язаних із місцем та часом виникнення документа, що вплинули на загальне уявлення істориків про розвиток історико-правової думки Русі.

Кінець 1930-х рр. позначився послабленням державного терору, проте вчені все одно часто були змушені йти на компроміс із владою задля збереження себе як професіоналів та продовження традицій науки. На той час Б. Греков відігравав особливу роль серед істориків. В умовах партійного диктату і одержавлення наукових структур історик, із метою забезпечення можливості подальшого розвитку науки, ішов на певні компроміси, завжди несумісні з об'єктивним науковим пошуком, але без яких ніякого розвитку науки бути в той час взагалі не могло. Він намагався узгодити наукові концепції з вимогами, які ставила перед ними панівна ідеологія.

Б. Греков та й деякі інші радянські історики прекрасно розуміли, що для підготовки кваліфікованих спеціалістів і для наукового оформлення нових концепцій та теорій потрібно дати в руки молодих дослідників коментовані джерела. У коментарях необхідно було показати «правильні» і «неправильні» теорії, підходи та концепції. Тобто, створити свого роду дороговказ для нового покоління дослідників.

У таких умовах історикам вдалося повернутися до забутих та призупинених проектів. У той час розпочалося видання документів з історії СРСР різних періодів. Звичайно, коли Б. Греков став на чолі Ленінградського відділення Інституту історії АН СРСР, його увагу як історика-медієвіста привернули видання джерел. У 1936 р. поступово було узгоджено правила археографічної роботи з ними. Б. Греков був переконаний, що наукове дослідження такого важливого історичного джерела, як «Правда Руська», відкриє великі можливості перед дослідниками історії києворуського періоду та дозволить по-новому висвітлити ряд важливих питань.

Колективом учених були опрацьовані всі відомі списки, а також віднайдені нові, які вони прагнули оприлюднити та зробити більш доступними. Кожен із дослідників виконував певну частину праці, проте основний та найвідповідальніший тягар ліг на плечі Б. Грекова й В. Любимова. Перший, як керівник робочої групи, перевіряв та узгоджував всі напрацювання, але, найголовніше - вміло, чітко та продумано керував роботою. Другий, будучи висококваліфікованим джерелознавцем і текстологом, займався суто науково-дослідною роботою, працював з оригіналами документів, виробив принципи класифікації та поділу тексту «Правди Руської» на статті.

Отже, друга половина 1930-х - 1960-ті рр. позначились великою активністю дослідників у вивченні історії Русі. Значна увага приділялась питанням політичної, соціально-економічної й культурної історії, а також вивченню й публікації джерел. Прагнення зробити їх доступними широким колам призвело до появи значної кількості академічних публікацій.

При обговорені проблем академічного видання в 1937 р. на одній із нарад було запропоновано написання історіографічного нарису, який планувалося розмістити разом із коментарями в другому томі. Узагальнити багаторічний та різноплановий історіографічний досвід археографії й вивчення такого складного джерела міг лише всебічно підготовлений спеціаліст. Таким спеціалістом був С. Валк, сферою зацікавлень якого була саме дана проблематика.

Після виходу першого тому академічного видання (1940 р.) з'являються нові дослідження, які базувалися безпосередньо на роботі з «Правдою Руською» та на матеріалах, що стосуються цього джерела. На основі академічного видання «Правди Руської» М. Тихомиров підготував розвідку, присвячену проблемі походження пам'ятки.

Велику увагу питанням історії Русі приділяв у своїх працях С. Юшков, який не припиняв роботи і над «Правдою Руською». Ця праця вийшла друком у Москві в 1950 р. і містила основні погляди історика з вказаної проблематики, його напрацювання та теоретичні міркування, сформовані протягом кількох десятків років плідної роботи в галузі дослідження не лише «Правди Руської», а й інших юридичних пам'яток давньоруської доби. Вона стала своєрідною відповіддю його опонентам.

Розглядаючи наукові погляди С. Юшкова ми звернулися ще до одного важливого та цікавого питання з історії «Правди Руської» - ототожнення з нею «грамот Ярослава» та початком дискусії між радянськими істориками з приводу місця та часу виникнення «Правди Ярослава». Найбільш активними дискутантами в 1940-1950-х рр. із цього питання стали С. Юшков та Л. Черепнін.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист такі висновки і положення:

Вивчення стану наукової розробленості теми засвідчило, що донині вона не була предметом спеціального дослідження у вітчизняній історичній науці. Ця проблема залишилася на периферії дослідницької уваги вітчизняних і зарубіжних істориків. Тому історіографія досліджень та видань «Правди Руської» в радянській історичній науці є незначною.

Залучена джерельна база характеризується значною розпорошеністю та поліфонізмом. У цілому вона є достатньо репрезентативною для того, щоб дослідити особливості історіографічного процесу, з'ясувати нюанси певних історіографічних ситуацій на окремих часових відтинках підготовки та видання «Правди Руської». Одночасно джерельний масив дозволяє простежити персональний внесок окремих науковців.

Опрацьовані матеріали засвідчують, що в досліджуваний період радянська історична наука переживала трансформацію. Це пояснюється складною і багато у чому драматичною ситуацією першої половини ХХ ст., коли тиск на науку та вчених збільшувався, що було пов'язано з прагненням влади зробити історію інструментом своєї політики. У реальній дослідницькій практиці ми бачимо, що чим більш оригінальним і науково вартісними було дослідження (стаття, монографія, підручник), тим складнішим, у більшості випадків, був процес його виходу у світ. У ході наукових дискусій зазначеного періоду формулюються не лише загальні принципи радянської історичної науки, формується дослідницьке поле, виділяються приоритетні теми, до яких на початку 1930-х рр. було включено і дослідження «Правди Руської».

1930-1950-ті рр. позначилися великою активністю дослідників щодо вивчення питань політичної й соціально-економічної історії Русі. І не дивно, що саме в той час посилена увага почала надаватися джерелам. Прагнення зробити їх доступними широким колам в оригінальному вигляді призвело до появи значної кількості академічних археографічних публікацій.

Наприкінці 1920-х рр. в умовах становлення радянської історичної науки була усвідомлена необхідність фундаментального наукового видання «Правди Руської». За справу взялася АК АН СРСР, яка провела велику підготовчу роботу зі здійснення наміченого проекту. Для цього було створено спеціальну підкомісію, яка проіснувала недовго. Потреба активізувати дії щодо видання «Правди Руської» виникла під час підготовки до відзначення 200-річчя її віднайдення (1938 р.). У 1933 р. з ініціативи Б. Грекова та Інституту історії АН СРСР знову розпочалася робота, до якої було залучено В. Любимова, І. Яковкина, М. Лаврова, Г. Кочина, М. Тихомирова та ін.

Детальний аналіз особових фондів окремих діячів науки дозволяє стверджувати, що дослідження «Правди Руської» входило до сфери наукових інтересів багатьох радянських істориків. Зокрема, нами вперше простежено внесок академіка М. Богословського, який визначається не лише його власними студіями, а і вмінням прищепити любов до вивчення історичних матеріалів, здатність думати та аналізувати, робити власні висновки, спираючись на давні тексти. Тобто, усе те, що сучасні фахівці можуть віднайти у працях учня М. Богословського - В. Любимова.

Наголошено на значенні перших навчальних видань «Правди Руської» 1934 р. і 1935 р., які підготували Б. Греков і С. Юшков. Незважаючи на певні вади цих видань, не варто заперечувати їх значення. Адже саме в 1920-х - у першій половині 1930-х рр. було закладено підґрунтя подальших академічних студій, що увінчалися фундаментальним виданням давньоруського юридичного збірника.

Певний внесок у дослідження давньоруської пам'ятки зробили історики в еміграції. Саме завдяки їм, незважаючи на спорадичність студій, з'явилися перші переклади документа на європейські мови.

Особливе місце серед праць радянських учених з історії Русі займають дослідження академіка Б. Грекова. Історик прекрасно розумів, що для підготовки кваліфікованих спеціалістів та наукового оформлення нових концепцій і теорій потрібно дати в руки молодих дослідників коментовані джерела. Б. Греков один із небагатьох учених, що в умовах партійного диктату та одержавлення наукових структур ішов на компроміси з владою задля можливості розвитку історичної науки. Коли він став на чолі Ленінградського відділення Інституту історії АН СРСР, ним було обумовлено, що наукове видання такого важливого історичного джерела, як «Правда Руська», відкриє великі можливості перед дослідниками історії києворуського періоду та дозволить по-новому висвітлити ряд важливих питань.

Аналізуючи внесок В. Любимова в підготовку академічного видання «Правди Руської», ми показали, що саме на нього було покладено основне завдання у теоретичній та, фактично, і практичній роботі над текстами (опрацювання, класифікація, поділ на статті, правила передачі). Класифікація, запропонована В. Любимовим, була побудована на системі сімей і груп, яка часто застосовувалася при дослідженні пам'яток, що дійшли до нас в багатьох списках, та відкриває великі можливості при побудові чіткої історії тексту. У його класифікації всі списки поділено на дві групи, які представляють дві основні редакції: Короткі та Поширені. Списки Скороченої редакції віднесені В. Любимовим до Поширених. Поширені списки, своєю чергою, поділялися на три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкінську і Карамзінську.

Перша науково обґрунтована спроба визначення архетипу «Поширеної Правди» належить М. Тихомирову. Вона ґрунтувалася на ретельному вивченні всієї рукописної традиції пам'ятки та особливостей її окремих груп і видів, що збереглися. В основу реконструкції М. Тихомиров поклав Троїцький I список Синодально-Троїцької групи, як найбільш давній (друга половина XIV ст.). Суттєві корективи він вніс у класифікацію В. Любимова. Прийнявши запропонований останнім поділ «Поширеної Правди» на групи і види, М. Тихомиров пішов далі і виділив з їх масиву третю редакцію - Скорочену. Таким чином, він поділив пам'ятку на три редакції - Коротку, Поширену і Скорочену, виходячи з дослідження історії тексту кожної з них. Отже, сьогодні ми користуємося класифікацією В. Любимова з корективами М. Тихомирова.

Розглядаючи праці С. Валка, присвячені питанням історіографії «Правди Руської», ми можемо сказати, що вони у своїй сукупності утворюють монографічне дослідження. Статтям дослідника притаманна академічна монографічність і у постановці питання, і у виборі фактів, і у спрямованості суджень. Хронологічно ця праця охоплює період з XVIII ст. до початку 1940-х рр. Проте не варто забувати, що все ж у такому вигляді вона світ не побачила. Матеріали з архівного фонду С. Валка відкривають нові дослідницькі можливості та у майбутньому стануть серйозним підґрунтям для новітніх історичних, історіографічних й археографічних студій.

Дане дисертаційне дослідження не претендує на вичерпне висвітлення порушеної проблематики. «Правда Руська», як класична пам'ятка вітчизняної історії, здавна привертає до себе пильну увагу багатьох учених. Кожен дослідник прагнув внести щось своє в її вивчення і розуміння, кожен фахівець бачив і розумів її по-своєму. Обґрунтована наукова критика є позитивним явищем, оскільки породжує дискусію, у процесі якої можливо наблизитися до історичної істини. Досконалих і невразливих наукових побудов не існує, слабкі ланки є в кожній теорії, тому сучасним фахівцям є над чим працювати.

Наскільки б критичним не було ставлення нинішніх дослідників до методик, що використовувалися у середині ХХ ст. радянськими істориками, слід визнати факт: багато хто з відомих учених уміло поєднував необхідність обов'язкового реверансу у бік марксистських установок із власним науковим баченням історичного процесу. Проте умови періоду, в який створювалися їхні праці, поза сумнівом, наклали свій відбиток. Зрештою, це не дає нам права повністю нівелювати думку вчених, адже саме радянські історики виробили та обґрунтували найсуттєвіші концепції давньоруської історії.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

Статті, опубліковані у наукових фахових виданнях:

1. Підготовка та видання «Руської Правди» ВУАН 20-30-х рр. ХХ ст.) // Український історичний збірник (2004) / Гол. ред. Т.В. Чухліб. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - Вип. 7. - С. 434-446.

2. Видання «Руської Правди» Є.Ф. Карським та критика цього видання С.В. Юшковим // Український історичний збірник (2005) / Гол. ред. Т.В. Чухліб. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 8. - С. 411-428.

3. Робота над виданням Руської Правди в період становлення радянської науки // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 14. - С. 366-380.

4. Діяльність М. Владимирського-Буданова в контексті досліджень списків Руської Правди: кінець ХІХ - початок ХХ ст. // Український історичний збірник (2006) / Гол. ред. Т.В. Чухліб. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - Вип. 9. - С. 331-342.

5. Внесок академіка М.М. Богословського в дослідження «Руської Правди» // Український історичний збірник (2007) / Гол. ред. Т.В. Чухліб. - К.: Інститут історії України НАН України, 2007. - Вип. 10.- C. 399-417.

6. Діяльність Підкомісії з підготовки до видання «Руської Правди» при Археографічній комісії Академії наук СРСР (1 червня 1928 - 7 березня 1929 рр.) // Український історичний збірник (2008) / Гол. ред. Т.В. Чухліб. - К.: Інститут історії України НАН України, 2008. - Вип. 11. - С. 230-240.

7. Незакінчена студія «Історіографія Руської Правди» в контексті творчої спадщини С.Н. Валка // Історіографічні дослідження в Україні / Гол. ред. Смолій В.А. - К.: Інститут історії України НАН України, 2008. - Вип. 19. - С. 115-131.

8. «З історії підготовки академічного видання “Руської Правди”». замітки В.П. Любимова // Український історичний збірник (2009) / Гол. ред. Т.В. Чухліб. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - Вип. 12. - С. 475-487.

Публікації, що додатково відображають результати дисертаційного дослідження:

1. К вопросу об издании «Русской Правды» ВУАН // История науки и техники. Т ІV. Сборник трудов четвертой международной молодежной научной конференции. Санкт-Петербург, 6-8 декабря 2004 г. - СПб., 2005. - С. 188-193.

2. Критика С. В. Юшкова взглядов Л. В. Черепнина по поводу места и времени возникновения Правды Ярослава // Историк и его эпоха: Материалы Всероссийской научно-практической конференции, посвященной памяти профессора В. А. Данилова (24-25 апреля 2007 г., Тюмень). - Тюмень: Типография «Печатник», 2007. - С. 144-146.